Засобами сприятливого розвивального середовища


СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ЯК ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА



Сторінка58/326
Дата конвертації24.03.2020
Розмір5,63 Mb.
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   ...   326
СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ЯК ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА 

Музичин Х

., 

магістр, 

Лисенко К. М.,

 кандидат педагогічних наук, доцент 

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», Івано-

Франківськ, Україна

 

 

У  статті  розглядаємо  проблеми  соціально-педагогічної  реабілітації  як  комплекс 



психолого-педагогічних  умов  і  заходів,  спрямованих  на  відновлення  максимальної 

самостійності  у  життєвих  проявах  в  дітей  з  функціональними  відхиленнями.  Соціальна 

інтеграція  особистості  внаслідок  взаємодії  із  соціумом,  що  є  одним  з  результатів  вдалої 

соціально-педагогічної реабілітації  – основний аспект  дослідження. 



Ключові  слова:

  реабілітація,  соціально-педагогічна  реабілітація,  спеціальний  заклад, 

відхилення, вада, адаптація. 

Загальна  постановка  проблеми.  Термін  «реабілітації»  (відновлення),  що  трактується 

як  результат  спільної  діяльності  медичних  працівників,  педагогів,  економістів  і  керівників 

організацій,  особливо  широко  запроваджується  після  Міжнародного  симпозіуму  з  проблем 




62 

 

реабілітації,  причому  акцентується  його  внутрішній  смисл:  реабілітація    це  відновлення 



здоров'я та працездатності тих осіб, які мали відхилення в психофізичному розвитку. 

Актуальність  проблеми.  Обумовлена  аналізом  проблем  соціально-педагогічної 

реабілітації. 

Мета  і  завдання  статті:  розкрити  суть  соціально-педагогічної  реабілітації,  як 

педагогічної проблеми в дослідженнях зарубіжних та українських вчених ; проаналізувати її 

суть і зміст. 

Об‘єктом  особливої  уваги  з  боку  держави,  як  наголошується  в  Конвенції  про  права 

дитини,  мають  бути  діти,  що  живуть  у  винятково  важких  соціальних  умовах.  Серед  ряду 

груп, що належать до категорії таких дітей в Україні, існує група дітей з фізичними вадами 

розвитку, які потребують особливої уваги і соціально-педагогічної реабілітації. 

Багаточисленними 

дослідженнями 

вітчизняних 

(Л.Коваль, 

Л. 

Одинченко, 



M.Ярмаченко, T.Юдін) та зарубіжних (Т.Мацяжкова, Т.Вотчік та ін.) вчених встановлено, що 

опіка – це поняття, яке позначає різні галузі знань і практичної діяльності, це певний обсяг 

завдань,  спрямованих  на  конкретних  осіб;    створення  умов  для  задоволення  їх  потреб,  які  

тотожні завданням соціально-педігогічної реабілітації. 

Елементи 

опікунської 

справи, 

опікунсько-виховні 

ситуації 

креаційного, 

компенсаційного та рятувального змісту відомі в історико-педагогічній літературі як такі, що 

були притаманними педагогіці України ще з часів Київської Русі .   

Ученими  доведена  позитивна  діяльність  служб  суспільного  піклування  в  напрямі 

захисту  й  допомоги  дітям  з  розумовими  вадами,  що  закріплювалось  відповідними 

законодавчими  актами.  Особливого  поширення  набуває  така  діяльність  з  середини  ХУІІ 

століття. Помітним кроком вперед у розвитку педагогічної науки в Україні – став період т.з. 

земської  педіатрії.  Його  початком  справедливо  вважається  1865  р.  і  земська  реформа  в 

Україні.  З  часу  її  проведення  відчутно  активізувалася  діяльність  лікарів  психіатрів. 

Послуговуючись  висновками  Т.Юдіна  зазначимо,  що  власне  від  лікарів,  які  практикували 

лікування  й  профілактику  аномальних  дітей,  надходили  ініціативи  щодо  необхідності 

створення, а почасти й розширення вже існуючої мережі відповідних виховних закладів. 

Заслуговують  на  особливу  увагу  наведені  в  дослідженнях  учених  факти  й конкретні 

приклади  зближення  медичних  і  педагогічних  наук.  Очевидним  результатом  подібного 

синтезу  ставали  перші  спеціальні  заклади  для  аномальних  дітей,  які  відкривалися  в  містах 

України.  Їх  створення  дослідники  А.Селецький  та  ін.  пов‘язують  з  іменем  професора 

П.Бутковського, який в 1836 році на базі Харківської психіатричної лікарні відкрив перший 

освітньолікувальний  заклад  –  «Школа  біля  воріт  лікарні».  Особливо      зазначимо,  що 

допомога дітям у практиці даного та інших ідентичних закладів розглядалася вже не лише як 

вияв гуманності, а й як гостра соціальна необхідність. 

Значний  внесок  в  подальший  розвиток  досліджуваного  аспекта  проблеми  зроблено 

професором медицини й педагогіки І.Сікорським. У 1882 році в Женеві на ІУ Міжнародному 

конгресі  гігієністів  він  фундаментально  обгрунтував  доцільність  організованої  освіти  й 

виховання дітей з розумовими вадами в єдності з їх медичним доглядом. Однак лише в 1904 

році в м. Києві відкрито під його керівництвом перший лікувально-педагогічний інститут для 

аномальних дітей. 

З  початку  ХХ  століття  в  Україні  юридично  встановлюється  єдиний тип  спеціальних 

закладів для дітей з вадами руху – регіональні школи-інтернати. 

В  Україні  за  останні  роки  в  умовах  загострення  соціально-економічної  ситуації 

проблема  соціально-педагогічної  реабілітації  привернула  значну  увагу  вчених,  державних 

діячів,  законодавців  та  ін.  Це  відбилося  на  прийнятті  низки  постанов,  рішень  та  правових 

актів 



57, 109



, які стосуються актуальних проблем дитинства й материнства  . Характерною 

особливістю  цих  документів  є  їх  спрямованість  лише  на  покращення  матеріальних  умов 

життя дітей з обмеженнями в розвитку. В соціально-педагогічному аспекті державні дії мало 

відчутні  й  непослідовні,  отож  не  можуть  кваліфікуватися  як  такі,  що  спрямовуються  на 

всебічність розвитку особистості й захист її прав як людини. А питання інтегрування дітей з 

вадами  розвитку  в  товариство  однолітків  у  межах  дошкільних  закладів  загального 

призначення ще недостатньо врегульовані актами вищих законодавчих органів.  

Отож,  як  бачимо,  в  останні  роки  в  Україні  відчутно  зросла  роль  соціальної  й 

опікунської  педагогіки,  завдяки  чому  майже  90  %  дітей,  які  мають  психофізичні  вади,  вже 

охоплені  різними  формами  соціально-педагогічної  реабілітації.  Пріоритетною  є  робота  в 

дошкільних    закладах  спеціального  призначення  і  школах-інтернатах.  У  19961997  н.р.  їх 

відповідно  було  142  і  386  з  контингентом  11684  і  60134  осіб,  а  в  спеціальних  групах 



63 

 

загальноосвітніх  навчальних  закладів  навчається  й  виховується  45770  дітей  дошкільного 



віку. 

Аналіз регіональної програми «Соціального захисту і підтримки дітей» теж свідчить, 

що в Україні в найближчі роки передбачається поступова реалізація заходів, спрямованих на 

захист дітей, в т.ч. тих, які мають фізичні вади. Відкриття навчально-реабілітаційних центрів 

для  дітей  з  руховими  вадами  в  різних  містах  –  Львові,  Одесі,  Херсоні,  Вінниці,  Луцьку, 

Харкові,  Івано-Франківську  та  ін.  –  розглядаємо  як  логічне  продовження  практичної 

діяльності МО України в цьому питанні. 

Як  позитивний  і  цілком  логічний  факт  розглядаємо  те,  що  в  останні  роки  Інститут 

дефектології  АПН  розробив  спільно  з  Міносвіти  «Концепцію  спеціальної  освіти  осіб  з 

психічними  та  фізичними  вадами  в  Україні  на  найближчі  роки  та  на  перспективу», 

спрямувавши  її  на  реалізацію  цільової  комплексної  програми  «Соціально-психологічна 

підтримка і реабілітація осіб з вадами психічного і фізичного розвитку» . 

Проаналізувавши  тематику  підпрограм,  зазначимо,  що  пряме  відношення  до  нашого 

дослідження  має  позиція  2    "Розробка  системи  соціально-педагогічної  реабілітації  дітей 

дошкільного  віку,  які  мають  вади".  Отож,  можемо  цілком  спиратися  на  неї  як  на  одну  з 

теоретичних передумов обраної проблеми. 

Аналіз  міжнародної  практики  соціальної  адаптації  дітей  дошкільного  віку,  яка 

грунтується  на  принципі  діяльнісного  підходу,  її  концептуальних  ідей,  змісту,  форм  і 

методів,  свідчить,  що  в  країнах  навіть  з  неоднаковим  рівнем  розвитку    багато  спільного. 

Отож, упродовж дослідження ми прагнули виявити в країнах світової співдружності подібні 

проблеми в адаптації та реабілітації дітей, які мають вади  фізичного розвитку. 

До  числа  найактуальніших  проблем  належить  самооцінка  таких  дітей.  Так, 

американським (С.Роджерс)  та англійським (А.Трехаб)  вченими доведено пряму залежність 

між  характером  адаптації  та  самооцінкою  особистості  й  недооцінкою  своїх  можливостей. 

Ними  встановлено,  що  лише  адекватна  самооцінка  слугує  основою  для  успішної  адаптації. 

Сьогодні в даних країнах активно розвиваються різні форми елементарної реабілітації дітей, 

які досить часто співіснують і взаємодоповнюють одна одну. 

Спираючись  на  дослідження  М.Цепіні,  І.Годарського,  А.Камінського    та  ін. 

зауважимо, що  у Польщі, Франції, Чехії, Італії склалась і  успішно діє розгалужена система 

державних,  громадських,  а  в  останні  роки  й  приватних  спеціалізованих  організацій,  які 

здійснюють різнопланову роботу стосовно ранньої реабілітації дітей з вадами в розвитку, в 

т.ч. у розвитку рухів.  

Більшістю  організацій  визнано,  що  діти  з  відхиленнями  в  розвитку  вимагають 

диференційованого  та  індивідуального  підходів,  отож  і  відповідно  добору  спеціальних 

корегуючих методик. 

При  цьому  соціальна  адаптація  в  контексті  елементарної  реабілітації,  спирається  на 

чотири сфери впливу:  

– компенсаційну, яка охоплює систему заходів, що спрямовуються на заміщення тих 

функцій аналізатора, яких йому бракує через певні причини

–  коректуючу,  що  передбачає  ряд  заходів,  спрямованих  на  усунення  вад  у  поставі 

дитини,  які  спричинено  сенсорними  змінами  й  ушкодженнями;  допомогу  у  випадках 

соматичної  деформації  задля  індивідуального  пристосування  організму  до  активної 

життєдіяльності;  виключення  неправильних  навичок  руху  і  прищеплення  таких,  які 

сприятимуть полегшеному пристосуванню до умов життя; 

–  вправляння,  яке  співіснує  і  доповнює  коректуру.  Ця  сфера  охоплює  ряд 

розвиваючих умінь, які надалі вдосконалюють проведення дитиною вільного часу в оточенні 

однолітків чи дорослих

–  динамізму,  згідно  з  яким  максимально  використовуються  потенційні  можливості 

дитини та її потреби в русі й діях . 

Міжнародний  досвід  соціальної  адаптації  дітей  засвідчує  широке  застосування 

різноманітних  засобів  і  форм  роботи  з  ними.  Дані  розробки  спираються  на  найновіші 

досягнення науковців у галузі реабілітації та адаптації. 

 Дослідженнями  М.Куцнер  Козінської,  К.Влазніка  та  ін.  вчених  рекомендовані  до 

активного  застосування  гімнастика,  ігри  і  забави,  елементи  спортивного  співробітництва  в 

окремих  видах  легкої  атлетики,  плавання  тощо.  Такі  види  діяльності  спрямовуються  на 

повне пристосування дитини з відхиленнями до життя, або ж на повну реабілітацію її вад чи 

недоліків. 



64 

 

Заслуговує на розгляд і представлена зарубіжними вченими (М.Демель, М.Мюллер та 



ін.) класифікація відхилень у дітей, а саме та її частина, в якій описано  такі вади в розвитку 

рухів, які уможливлюють пересування: 

самостійне ; 

за допомогою милиць і протезування; 

 за допомогою візка. 

Оскільки  ми  аналізуємо  аспект  соціальної  адаптації,  грунтуючись  на  принципі 

діяльнісного  підходу,  зауважимо,  що  власне  в  діяльності  й  відбуваються  суттєві 

морфологічні  або  ж  зміни  пропорцій  тіла.  Вони  суттєво  різняться  на  кожному  етапі 

дошкільного  періоду  дитинства  і  вирішальним  чином  обумовлюють  сутність  методики 

фізичного виховання дітей від народження до 7 – річного віку. 

Таким  чином,  поставу  тіла  розглядаємо  як  навичку,  що  характеризується 

функціонально.  Отже,  виділяємо  два  основні  означення:  навичка  правильна  і  неправильна. 

Відзначимо,  що  в  даному  підході  розбіжності  в  українських  і  зарубіжних  дослідників 

відсутні, що для нашої роботи має принципове значення. Адже зміст дослідження скеровано 

на соціальну адаптацію дітей з відхиленнями в розвитку рухового апарату, отже нам важливо 

з‘ясувати в поглядах учених конкретність та спільність в констатації таких відхилень. 

Спастична  диплегія,  атонічноастатична  та  геміпаретична  форми  ДЦП,  охоплюють 

морфологічні, функціональні й середовищні чинники. Заходи адаптації дітей до середовища 

теж  слід  добирати  з  точки  зору  триєдиності  їхнього  впливу:  по-перше,  для  усунення 

функціональних  порушень,  тобто  навички  постави;  по-друге,  для  уможливлення 

повноцінного  формування  основних    рухових  якостей  особистості;  по-третє,  для  сприяння 

інтеграції  індивіда  в  товариство  здорових  однолітків,  у  різні  види  діяльності,  в  яких  його 

самовираження набуває конкретного змісту й форми. 

Отож,  завдання  педагога,  окреслені  вченими  є  цілком  доречними  і  для  нашого 

дослідження. Тут маємо на увазі не лише надання належних консультацій батькам з приводу 

добору ортопедичного взуття для їхніх дітей, а й планування корекційних завдань у ходьбі та 

їх інтегрування в ігрову діяльність,  трудові дії, фізичні вправи тощо. 

Висновки. У статті подано про вторинність явища соціально-педагогічної реабілітації, 

яке  ініціюється  процесом  дезадаптації  особистості.  Специфіка  соціально-педагогічної 

реабілітації  полягає  в  комплексності  і  мобільності  її  впливу,  зміст  якого  визначається  на 

основі розгляду результатів діагностування форм депривації. Елементи опікунської справи, з 

якою  в  подальшому  пов'язуватиметься  історія  розвитку  реабілітації,  опікунсько-виховні 

ситуації  креаційного,  компенсаційного  та  рятувального  змісту,  відомі  ще  з  часів  Київської 

Русі,  як  церковні  братства  та  організації  "богаділень-шпиталів",  що  слугували  місцем 

прихистку для всіх знедолених і хворих, в тому числі, дітей. 

 

1.



 

Концепція спеціальної освіти осіб з психічними та фізичними вадами в Україні. // Дефектологія.- 1996.- ғ1- 

с.2-15. 

2.

 



Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогика / Соціальна робота: Навчальний посібник.- К.: 

ІЗМН, 1997.-392с. 

3.

 

Іванова  І.Б.  Організація  соціально-педагогічної  та  психологічної  допомоги  інвалідам  у  системі  соціальних 



служб для молоді. // Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.- К., 1995, с.28-32. 

4.

 



Зотова А.М. Интеграция ребѐнка-инвалида в среду здоровых сверстников как метод социальной адаптации

// Дефектология.- 1997.- ғ6- с.21-25. 

5.

 

Бондар  В.,  Одинченко  Л.,  Постовойтов  Є..  Благодійна  діяльність  як  передумова  розвитку  суспільної 



допомоги дітям з психофізичними вадами. // Дефектологія.- 1996.- ғ4.- с.48-52. 




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   ...   326


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка