Засобами сприятливого розвивального середовища



Сторінка43/326
Дата конвертації24.03.2020
Розмір2,32 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   326
         

 

Постановка  проблеми.



 

У  наш  час  суспільство  продукує  запит  на  ініціативних,  із 

високим  рівнем  інтелекту,  творчих  особистостей,  котрі  спроможні  створювати  щось  нове, 

формувати  автентичні  ідеї,  вирішувати  складні  завдання  тощо.  Тому  необхідно  ще  із 

раннього дитинства допомагати дітям знайти себе і правильно підтримувати їх розвиток.

 

Ключем  до  успіху  виступають  творчість,  винахідливість  та  інновації.  Для  того,  щоб 

підготувати  учнів  до  життя  і  праці  в  ХХІ  столітті,  слід  розвивати  інтелектуально-творчі 

уміння  школярів.  У  сучасній  школі  проблема  розвитку  інтелектуально-творчих  умінь    є 

однією із основних.  

Аналіз  наукових  досліджень  та  публікацій.

 

Проблема  розвитку  інтелектуальних  і 

творчих умінь учнів хвилювала в різні часи  філософів, педагогів, психологів. Серед учених 

та мислителів, які розмірковували над питанням розвитку інтелектуальних і творчих умінь,  

були Аристотель, Платон, Сократ, пізніше Я. Коменський, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, 

К. Ушинський та ін. 

Питанню формування цих умінь присвятили праці такі сучасні педагоги і психологи,  

як  Ю. Бабанський,  Л. Виготський, В. Давидов, Д. Ельконін, І. Лернер, Н. Менчинська, О. 

Митник, В. Моляко,  О. Савченко та ін.  

Метою  статті  є

 

дослідити  історіографію  проблеми  розвитку  інтелектуально-

творчих умінь учнів заради вдосконалення сучасного освітнього процесу. 

Виклад основного матеріалу.

 

 Тривалий   період   часу  в  педагогічній науці існувала 

думка, що головним для розвитку дитини є передача знань. Проте життя сьогодні доводить 

протилежне,  а  саме:    сучасна  людина  –  це  не  лише  особистість,  котра  багато  знає,  а  й  та, 

котра вміє використовувати знання і досвід у складних життєвих обставинах. Найціннішим 

інтелектуальним  умінням  людини  є  вміння  знаходити  вихід  з  будь-якої  ситуації, 

оригінально,  творчо  мислити.  А  поєднання  інтелекту  і  творчості  обумовлює  формування 

самодостатньої особистості.  

Процес розвитку iнтелектуально-творчих умiнь молодших школярів сьогодні цікавить 

велику  багатьох  науковців  та  вчителів-практиків.  Інтелектуальні  і  творчі  уміння  тривалий 

час розглядалися окремо, проте зараз вони вивчаються як синтезоване поняття. Ця проблема  

не  нова,  адже  з  давніх  часів  філософи  цікавилися  перспективами  розвитку  людського 

інтелекту.  Одні  вчені  зазначали,  що  інтелект  є  спадковою  рисою.  Інші  вважали,  що  темп 

сприймання інформації із середовища і реагування на зовнішні подразники тісно пов‘язані з 

інтелектом  особистості.  Сьогодні  психологи  погоджуються  із  визначенням  інтелекту  як 

здатності індивіда адаптуватися до навколишнього середовища [1]. 

На основі досліджень з історії педагогіки виділяємо такі періоди розвитку  проблеми  

формування інтелектуальних умінь у теорії та практиці навчання:                 І етап  – епоха 

античності (до V ст.); ІІ етап – дидактичні системи середньовіччя та епохи Відродження (V – 

І пол. ХVІІ ст.); ІІІ етап – дидактичні теорії та системи епохи Просвітництва (І пол. ХVІІ ст. – 

ХІХ ст.); ІV етап – дидактичні новації (кінець ХІХ ст. – до наших днів) [2, с. 4-5]. 

У  Давній Греції та Римі  освіта займала вагоме місце. Обов‘язком  кожного вільного 

громадянина було отримання освіти. У той час найсуворішим покаранням для людини була 

неосвіченість.  Римська  система  навчання  стала  однією  з  перших,  яка  почала 

використовувати  навчальні  підручники  і  методичні  рекомендації  для  вчителів,  що  сприяли 

формуванню інтелектуальних умінь  учнів і значно полегшували роботу педагогів того часу 

[2]. 

Значний  внесок  у  розвиток  проблеми  формування  інтелектуальних  умінь  зробили 



відомі  грецькі  філософи.  Так,  школа  Піфагора,  за  його  замислом,  повинна  будувати  свою 

діяльність на гармонії відчуттів, бажань, мислення і збагачувати знання учнів різноманітною 

інформацією. Кардинально іншою була концепція мислителя Сократа. Вона отримала назву 

«евристична  або  сократівська  бесіда»,  базувалась  на  самостійному  пошуку  істини  у  ході 

бесіди з учителем. Евристична бесіда – метод навчання, коли вчитель не повідомляє учням 

готові  знання,  а  логічно  пов'язаними  запитаннями  залучає  їх  до  розв'язання  проблеми  на 

ґрунті здобутих ними знань, власних спостережень, життєвого досвіду [3, с. 359]. Саме  цей 

метод  є  одним  із  найкращих  щодо    формування  інтелектуальних  умінь  у  процесі  навчання 

молодших школярів.          

Певну методику формування інтелектуальних умінь учнів у своїх творах «Держава» і 

«Закон»  запропонував  видатний  філософ  і  педагог  Платон.  Він  розробив  ігрову  форму 

навчання,  яка  в  той  час  була  універсальною  для  навчання  молодших  школярів  [4].  На 




45 

 

необхідності розвитку емоційної, вольової, інтелектуальної сфер особистості у своїх працях 



наголошував учений-філософ Аристотель [3].  

В епоху середньовіччя і Відродження  побутувала думка, що інтелект – це дар Божий. 

Саме в цей історичний період виникла система лицарського виховання та освіта для дівчат. 

Перша  із  зазначених  систем  сприяла  фізичному  розвитку  дітей  і  формувала  потрібні 

інтелектуальні  вміння.  У  цей  же  період  освіта  жінок,  а  саме  їх  інтелектуальний  розвиток, 

виходить на передній план життя суспільства [4].  

Формування  інтелектуальної  сфери  індивіда  стає  одним  із  важливих  підґрунть 

філософсько-психологічних  течій  у  педагогіці,  а  саме  гуманістичної  течії.    ЇЇ  представники 

Ф.  Рабле,  Е.  Роттердамський,  М.  Монтень  вважали,  що    головним  завданням  освіти  є 

допомога  школяреві  у  формуванні  особистих  переконань,  суджень  і  на  основі  них  

інтелектуальних умінь [4].  

 В еру Просвітництва розвинулась психологічна теорія інтелектуалізму, відповідно до 

якої    основним  засобом  самопізнання  і  поведінки  особистості  вчені  вважали  інтелект. 

Прихильники  теорії    стверджували,  що  головним  механізмом  діяльності  інтелекту  є 

асоціації. За допомогою асоціацій здійснюється насамперед процес мислення людини.  

Слід  звернути  увагу  на  теорію  вільного  виховання,  яку  сформував  відомий 

французький  філософ      Ж.  Ж.  Руссо  у  романі-трактаті  «Еміль,  або  Про  виховання». 

Науковець розробив вікову періодизацію навчального процесу, враховуючи інтелектуальний 

розвиток та  інтелектуальні вміння дитини [4].  

Новатор  у  галузі  дидактики  Я.  А.  Коменський,  вважав  школу  «майстернею» 

людяності  та  інтелекту.  Його  принцип  природовідповідності  у  навчанні  в  праці  «Велика 

дидактика» посідає вагоме місце і є основним стосовно формування інтелектуальних умінь 

молодших школярів [2]. 

На четвертому етапі дидактичних новацій розвинулась «реформаторська педагогіка». 

В основу її досліджень ставилась особистість дитини. Започаткувала цей етап американський 

педагог  Елен  Кей,    а  розвивали  її  прихильники  експериментальної  педагогіки    А.  Біне  ,  Є. 

Торндайк  та  інші.  Вони  працювали  над  дослідженням  формування  інтелектуальної  сфери  і 

запропонували  принцип  саморозвитку  дитячої  особистості  [3].  Однак  цей  етап  можна 

вважати  неповним  без    ідей  М.  Монтессорі  і  С.  Френе,  які  обгрунтували  ідеї 

«самовиховання» і «самонавчання» особистості [3; 4]. 

Значну  увагу  проблемі  інтелектуального  розвитку  придiляв  видатний  учений-дидакт 

К.  Д.  Ушинський.  Він  розробив  методику  роботи  вчителя  на  уроцi  з  метою  формування 

інтелектуальних  умінь  учнів.  Педагог  пропонував  упроваджувати  рiзні  ефективнi  методи 

навчання,  а  саме:  пояснення  нового  навчального  матерiалу;  вправи  –  письмовi,  графiчнi, 

iндивiдуальнi;  фронтальнi  форми  роботи  тощо.  На  його  думку,    для  правильної  органiзацiї 

навчання  дiтей,  розвитку  їх  розумових    здiбностей  та  формування  інтелектуальних  умінь 

треба  враховувати  вiковi  та  iндивiдуальнi  особливості  учнів,  здійснювати  правильне 

дозування  змiсту  навчального  матерiалу,  зважати  на  посильнiсть  його  для  учня, 

послiдовнiсть  i  систематичнiсть  вивчення,  розвиток  свiдомостi  й  активностi,  мiцнiсть 

засвоєння знань, зв‘язок навчання з вихованням та ін. [2, с. 22]. 

Проблема  розвитку  творчих  умінь  учнів  також  має  тривалу  історію.  Як  і  розвиток 

інтелектуальних  умінь,  вона  походить  із  сивої  давнини,  з  часів  Давньої  Греції.  З  грецької 

«талант»  перекладається  як  вага,  міра,  рівень  здібностей.  Видатний  філософ  Аристотель 

вважав, що талант – це природний дар, природна здібність людини до успішного виконання 

справи.  Платон  у  праці  «Світова  душа»  стверджував,  що  в  основі  творчості  лежать  два  її 

різновиди  –  людська  і  Божа,  і  людська  творчість  залежить  від  Божої  іскри.  Отже,  інтуїція, 

натхнення, талант, за Платоном, – дар Божий [6, с. 10]. 

Г.  Сковорода  стверджував,  що  від  природи  в  людині  закладені  великі  творчі 

можливості, і потрібно лише створити умови для їх розвитку [6, с. 11]. 

Згодом ідеї про віру в потенціал людини та важливість створення належних  умов для  його 

розвитку  лунали  з  уст  багатьох  видатних  педагогів,  а  саме:  К.  Ушинського,  С.  Русової  та 

інших.  


У  практику  початкової  школи  їх  упровадив  видатний  український  педагог  Василь  

Сухомлинський. Він зазначав, що навчання дитини не слід зводити лише до системи знань, 

до  тренувань  пам‘яті  чи  до  зубріння,  яке  «отупляє».  Необхідно,  щоб  інтелектуальний 

розвиток  був  у  поєднанні  з  творчим.  Василь  Олександрович  описував  «уроки  мислення»  у 

своїй  «Школі  радості  під  блакитним  небом»,  насамперед  його  цікавило  мислення  дітей  як 

знаряддя  інтелектуального  пізнання:  «Дуже  важливо,  щоб  у  юнацькі  роки  абсолютну 




46 

 

більшість  знань  вихованці  набували  самостійно,  щоб  педагог  був  насамперед  керівником 



їхньої самостійної праці» [5, с. 364]. 

У  галузі  психології  до половини  XX  століття  психологи  розглядали творчі  уміння  у 

синтезі з розумовим розвитком. Дослідження                    Е.Торренса і Дж. Гілфорда виявили, 

що  існує залежність  між  рівнями  інтелекту  і  творчості  особистості.  Вчені  встановили 

закономірність,  що  чим  вищий  інтелект,  тим  ймовірно  будуть  вищі  показники  творчості 

індивіда.  Але  таке  припущення  не  завжди  правильне,  адже  при  рівні  ІQ індивіда  вище  120  

залежність зникає. Це можна пояснити тим, що творчість має свої індивідуальні  риси, які не 

тотожні інтелекту [7]. 






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   326


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка