Вибрані твори



Сторінка16/49
Дата конвертації25.03.2020
Розмір2,87 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   49

БЕРЕНІКА

Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas.



Ebn Zaiat*

Многообразні наші біди. Злигоддя цієї землі – многовзірне. Райдугою засягнувши широкий обрій, воно й барвами райдужно різне і таке саме одмінне, і так саме ці барви в ньому неподільно злиті. Засягнувши мов райдугою широкий обрій! Як це може бути, що із прекрасного я взяв образ прикрости? що провісниця миру дала мені символ горещів? Але, як у етиці зло є вислід добра, так у дійсності з радощів родиться горе. Або ж пам’ять колишнього раювання стає болістю у теперішнім, або ж муки, що є тепер, мають свій зачин у тім блаженстві, яке могло бути в минулому.

Моє хресне ім’я ― Еґей, а наймення моєї родини я не хочу тут згадувати. Та нема в нашім краї замків, так ушляхетнених часом, як моя сива, похмура дідизна. Наш рід узивано племенем мрійників; і в багатьох знаменних осібностях ― в характері родового житла, у фресках головної залі, в гобеленах спального покою, в різьбі на опорах стін збройниці, а надто в галереї старовинних образів, у вигляді бібліотеки і, нарешті, у вельми своєріднім доборі книжок ― повсюди є задосить свідчень, щоб запевнити слушність цієї думки.

Спогади про мої найранші літа звязані в мене з цією бібліотечною кімнатою та з її томами, що докладніше за них я не говоритиму тут. В цій кімнаті померла моя мати. В ній народився я на світ. Та це була б чиста легкодушність ― сказати, що я не жив перед тим, що моя душа не мала попереднього існування. Ви це заперечуєте? не будемо споритись. Переконаний сам, я не збираюся переконувати. А, однак, існує ж пам’ять про якісь воздушні форми, про духовні, значущі очі, про звуки, мелодійні, але сумні: пам’ять, яка не хоче вилучитись; спогад, мов тінь, туманний, мінливий, непевний, хисткий і подібний на тінь ще й тим, що годі мені його позбутись, поки існує сонце моєї мисли.

В цій кімнаті я народивсь. Так пробуджений із довгої ночи, що видавалась, але не була нічим, зразу в самім осередищі країни фей, в палаці фантазії, в буйній державі відлюдних думок і мудрости, не диво, що я розглядавсь округ себе палким, зачудованим оком, що я звів дитинство в книжках, а молодість згаяв у мріях; але дивно те, що тимчасом як літа відлетіли геть і полудень мужности застав мене ще в оселі моїх батьків, ― чудно те, яка нерухомість пала на джерела мого життя, яке цілковите знеправлення запанувало в моїх повсякчасних думках. Реальності світу я сприймав як примари, як чисті примари, а буйні ідеї країни мрій стали, навідворіт, не тільки поживою мого повсякденного існування, а самими його ділами, що жили цілковито і єдине в собі.

 

****



 

Береніка була мені сестра в перших, і зростали ми вкупі в отчизнім моїм палаці. Але різно ми виростали: я ― слабий на здоров’я і занурений у похмурості, вона ― жвава, мила, сповнена вкрай життям; їй уділом ― блукання по схилах гір, мені ― монашеські книжні студії; я, живучи в своїм власнім серці, відданий душею і тілом зусильним, трудним розмислянням; вона, простуючи цим життям без найменшої гадки про тінь на своїм шляху, про німотний літ воронокрилих часів. Береніка! ― я кличу її на ім’я, Береніка! ― і з сірих руїн моєї пам’яти тисяча непогамовних спогадів зринає на поклик! Ах, живий її образ переді мною, як у тих ранніх днях її легкосердя і радощів! О, пишна і фантастична краса! О, сильф у лісах Арнгейму! О, Наяда серед водограїв! А далі ― далі все тайна і жах, і повість, що її б непотреба розповідати. Недуга, фатальна недуга мов би самумом пала на її тіло, і просто мені на очах дух зміни злітав на неї, проймаючи її душу, її звичай і вдачу і, способом тонким і жахливим, порушуючи навіть саму тожність її особи. Горе мені! руїна прийшла й одійшла; а жертва ― що з нею сталось? Я не взнавав її, не пізнавав уже в ній Береніку!

В численному шерегові недуг, що їх привела за собою фатальна первісна болість, заподіявши таку страшливу зміну в моральнім і фізичнім єстві моєї сестри, можна згадати, як найтяжчу, найупірливішу у своїй природі, особливу відміну епілепсії, що нераз завершувалась трансом ― трансом, дуже подібним до дійсної смерти, а пробудження з нього бувало здебільшого разючо раптове. Тимчасом моя власна слабість ― бо я вже сказав, що не ін-як мушу це називати ― отже, моя власна слабість нагально запосідала мене і набрала врешті характеру мономанії, нової і незвичайної форми ― що-години, що-хвилі набуваючи сили ― здобувши кінець-кінцем наді мною абсолютно незрозумілу власть. Ця мономанія, як що так я мушу її називати, полягала у хоробливій подражливості тих духовних сил, що звуться в метафізичній науці силами атенціїуваги. Річ більше, аніж можлива, що мене в цім не зрозуміють; але боюся, справді, що немає жодного способу всилити у розуміння звичайного пересічного читача адекватну ідею цієї нервової інтенсивности інтересу, що з нею, у моїм випадку, сили мислення (не висловлюючись технічно) входили і занурювались у споглядання навіть найзвичайніших об’єктів всесвіту.

Сидіти в задумі довгі невтомні години з увагою, прикутою до якогось пустого девізу на полі чи в оздобах книги; заглиблятися в найкращій порі літньої днини у химерну тінь, як вона скісно упала на гобелен чи то на підлогу; загубитись на цілу ніч у спогляданні спокійного полум’я лампи або жару в печі; розмарювати цілі дні над запахом квітки; монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки гук через часте повторення перестане вже віддавати мислі певну ідею; геть згубити чуття руху та фізичного існування, наслідком довго і тривко видержуваного абсолютного тілесного покою ― отакі були деякі з найзвичайніших, найменше погубних химер, спричинених станом духовних сил, не неповторним справді, але таким, що геть одхиляє якусь аналізу чи то пояснення.

Та щоб не зрозуміли мене неправо. Неприродну, трудну і хоробливу увагу, збуджувану отак об’єктами в своїй власній натурі маловажними, не повинно змішувати у характері з тією розважливою схильністю, що властива всьому людському родові, а зосібна людям з палкою уявою. Це не був у мене, як можна б зразу подумати, скрайній вияв чи то перебільшення цієї схильности, але істотно, в самій основі щось різне й одмінне. В одному разі мрійник чи ентузіяст, зацікавившися об’єктом звичайно не без ваги, непомітно пускає його з очей в буянні вислідів та наведень, що від нього походять, аж поки наслідком марення в’яві, нераз сповненого розкошами, він знаходить побудник, або першу причину своїх розмислянь цілковито заниклим, забутим. У моїм випадку первісний об’єкт бував незмінно сам у собі пустий, але ж набирав у моїй недужній уяві зрефлектованого і нереального значіння. Тут мало було ― коли тільки були ― якихось вислідів; і ці, нечисленні, повертали до свого вихідного об’єкту, як до центру. Мислення ніколи не давало мені утіхи; і при кінці мого марення перша причина не тільки не губилась з очей, але ж набувала того неприродно перебільшеного інтересу, що був переважною рисою моєї недуги. Словом, спеціяльно уживана духовна здібність, це була в мене, як я вище сказав, увага, а у мрійника в’яві такою буває здібність спекулятивного мислення.

Мої книги у цій добі, коли б і не спричинялись активно до збудження моєї недуги, брали, звичайно, великий уділ в характеристичних її властивостях своєю уявною і нелогічною природою. Я добре пригадую, між іншим, трактат благородного італійця, Целіюса Секунда Куріона, «De Amplitudine Beati Regni Dei»*, великий твір св. Августіна «Боже місто» та Тертулліянове «De Carne Christi»*, де парадоксальний вислів «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossibile est»* забрав мій цілий час, на багато тижнів трудолюбного і неплідного досліджування.

Отже, мій розум, виводжуваний з рівноваги тільки незначними речами, мав у собі подібність до тії океанської скелі, що про неї говорить Птоломей Гефестіон; опираючись непохитно тискові людської сили і найшаленішій люті води та вітру, вона рушилась тільки від дотику квітки, званої Асфодель. І дарма що зверхньому спостережникові може видатись річчю ясною, ніби зміна, спричинена злощасною болістю в моральнім єстві Береніки, мала давати багато об’єктів для вправи моєму напруженому і ненормальному мисленню, що його натуру я затруднявся дещо тут описати; ні, цього не було в жодній мірі. В світлих переміжках моєї недуги, її біди, правда, мене журили, і, глибоко беручи до серця цілковиту руїну її прекрасного, ніжного існування, я не минув також частих і гірких міркуваннів над чудесно-діющими силами, що їхнім впливом так раптово зчинився такий незвичайний переворот. Але ці міркування не мали нічого спільного з ідіосинкразією моєї хвороби, а були такі, як бувають при подібних обставинах у рядової маси людей. Вірна своїй природі, болість моя розкошувала не так важливими, але показнішими змінами у фізичнім єстві Береніки ― незвичайним і надзвичай жахливим спотворенням її особової тожности.

В найсвітліших днях її незрівняної краси я, щоб певне сказати, ніколи її не любив. Силою дивної аномалії моєї істоти почуття у мене ніколи не йшли із серця, і мої пристрасті завжди походили з мисли. У вранішній сірості ― в полуднім плетінні лісових тіней ― і в нічній німоті моєї книгозбірні ― вона пролинала мені в очу і я бачив її не як живу дишущу Береніку, а як Береніку мрій; не як цього світу істоту, земне єство, а як абстракцію такої істоти; як предмет не подиву ― тільки аналізи; не як об’єкт любови, а як тему трудного, хоч і розбіжного мислення. А тепер ― тепер я ввесь тремтів у її присутності і бліднув, коли вона наближалась; але гірко боліючи над її занепалим і безнадійним станом, мені спало на мисль, що вона довго любила мене, і однії злощасної хвилі я заговорив із нею про одружіння.

І врешті наблизився час нашого шлюбу, коли раз, у зимовій добі, по полудні ― це був один із тих безчасно лагідних, туманних і тихих днів, що плекають красну Гальціону* ― я сидів (і сидів, як я думав, сам) у внутрішнім відділі книгозбірні. Але, звівши очі, я побачив, що переді мною стоїть Береніка.

Чи це була моя власна схвильована уява ― чи туманний вплив атмосфери ― а чи непевна сутінь покою ― чи, може, сірі завіси так упадали округ її постати ― що це дало їй такий мінливий і невиразний обрис? Не можу сказати. Вона мовчала; а я ― нізащо в світі я не здужав би вимовити ані жодного звуку. Льодовий холод струмів в моїм тілі; почуття нестерпної тривоги поняло мене; жагуча цікавість опанувала мою душу; і, одхилившись у крісло, я лишавсь який час бездиханний і непорушний, з очима, прикутими до її особи. Горе! змарніння було разюче, і ні єдиного сліду колишньої істоти не крилось уже в жодній рисі її постати. І палкий мій зір упав нарешті на її обличчя.

Чоло їй було високе і дуже бліде, і на диво мирне; чорне колись, як вугіль, волосся спадало на нього розбитими пасмами і затіняло запалі скроні численними локонами; тепер були вони рижі і прикро різнили своєю химерною статтю з меланхолією, що панувала їй на обличчі. Очі були безживні, без світу, немов без зіниць, і я мимохіть одвернувсь від їх скляної замлілости до споглядання тонких, поморхлих губів. Вони розділились; і в незвичайно значущому усміхові зуби цієї нової Береніки одкрились поволі моїм очам.

Бодай я їх ввік не бачив, а раз забачивши, бодай би одразу вмер!

Звук від зачинених дверей збудив мене, і, підвівши очі, я побачив, що Береніка вийшла з покою. Але з хворих покоїв мого мозку не вийшло ― на горе! ― і я негоден був його відігнати, біле й жахливе привиддя її зубів. Кожна цятка на їх поверхні ― кожнісінька тінь на емалі ― кожний вигин їхніх вершин ― але ж як цієї короткої хвилі, коли вона посміхнулась, стало досить, щоб випалити їх в моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть більш недвозначно, ніж тоді. Зуби! ― зуби! ― вони були там і тут, і де-інде, і видимо й дотично переді мною; довгі, вузькі і надмірно білі, з блідими губами, що корчилися над ними, як у саму ту хвилю, коли вони вперше жахливо появились мені. Тут настав непогамовний шал моєї мономанії, і я марне змагався з її дивним і необорним впливом. Між численних об’єктів зовнішнього світу ні про віщо я не мав мисли ― єдине про оці зуби. Я прагнув їх безумним жаданням. Всі інші речі, всі осібні від них інтереси заникли в єдиному цьому спогляданні. Вони ― лиш вони ― стояли перед духовним зором, і вони, в їх єдиній окремішності, стали єством мого духовного життя. Я бачив їх в різних виглядах. Я повертав їх на різні становища. Я спостерігав їхні відзнаки. Я застановлявсь над їхніми особливостями. Я міркував про їхню поставу. Я розважував переміну в їхній природі. Я весь тремтів, надаючи їм в уяві чутливу і чуйну здольність і, незалежно навіть від губів, здатність морального виразу. Про Мадемуазель Салль добре колись говорено, «que tous ses pas étaient des sentiments»*, а за Береніку я найщиріше вірив ― «que tous ses dents etaient des idées»*. Des idées! ― а, це вона, ця безглузда думка, занапастила мене? Des idées! ― а, через це то жадав я їх так шалено! Я почував, що володіння ними одне лиш могло колись відстановити мене в покої, повернувши знов до розсудку.

І так зімкнувсь наді мною вечір ― і тоді пітьма настала, і тривала, і геть одійшла ― і благословилося знову на день, ― і імла вже другої ночи кублилася округ ― а я все сидів нерухомо в цім самотнім покої ― я все сидів, занурений у думках ― і все ще фантазма зубів тривала в страшній своїй силі; в як-найживішій, потворній чіткості вона витала серед міни тіней і світла в кімнаті. Нарешті мари мої пройняв крик, немов замішання і жаху; і далі, по павзі, учувся гук тривожних голосів, перемежуваний численними тихими покликами, мов би від туги й жалю. Я підвівся із свого крісла і, навстяж одкинувши двері бібліотеки, побачив у передпокої служницю, усю в сльозах, і вона сказала мені, що Береніки уже не стало! Рано-вранці здушила її епілепсія, і тепер, при настанні ночи, могила була вже готова на свою пожилицю, і всі збори до похорону завершились.

 

Я відчув, що сиджу в книгозбірні, і знову сиджу сам-один; здавалось, я щойно очутивсь із бентежного і невпокійного сну. Я знав, що була саме північ, і мав добру свідомість того, що на заході сонця Береніку віддано землі. Але про цей чорний час, між двома оцими моментами, я ніяк не мав сталого, хоч дещо певного поняття. Та пам’ять його була сповнена жахом ― жахом, іще жахнішим, бо він був туманний, страхом, іще страшнішим, бо він був непевний. Це була страшлива сторінка в анналах мого існування, заповнена вся потворними, каламутними, недовідомими спогадами. Я силкувавсь розгадати їх, та намарне; коли ж час від часу, мов душа занімілого звуку, прикрий, пронизливий крик жіночого голосу, здавалось, дзвенів мені ув ушах. Я зробив щось ― що це було? Я вголос запитував сам себе, і шепітливі еха кімнати відповідали мені ― «Що це було?»



На столі біля мене горіла лямпа, а коло неї лежала маленька скринька. Вона не мала в своєму вигляді чогось незвичайного, і я часто бачив її перед тим, бо це була власність домового лікаря; але як вона опинилася тут, на моєму столі, і чом я здригався весь, як дивився на неї? Ці речі жодним способом годі було пояснити, і мій погляд нарешті упав на розкриту сторінку книги та на уступ, підкреслений в ній. Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата*: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чом же, тоді, прочитавши, волосся стало мені сторч на голові і кров мого тіла застигла у жилах?

Тут почувся легенький постук до дверей книгозбірні ― і блідий, як жилець могили, зайшов навшпиньки служник. Його очі здичавіли з жаху, і він говорив до мене голосом трепетним, хриплим, надзвичай глухим. Що він казав? ― я дочув уривкові фрази. Він казав про несамовитий крик, що порушив мовчання ночи; про те, що вся челядь зібралась до гурту; що там, де кричало, взялися шукати; і тут його голос став жахливо чіткий, коли він шепотів мені про оскверніння могили ― про скалічене тіло, повите в саван, але все ще дишуще ― все ще трепетне ― все ще живе!

Він показав на моє убрання; воно було все покаляне, на нім запеклася кров. Я мовчав, і він взяв мене злегка за руку; там одтиснулися людські нігті. Він звернув мій погляд на якийсь предмет коло стіни. Я дивився на нього кільки хвилин; то був заступ. З криком поскочив я до столу і схопив скриньку, що лежала на нім. Але я не здужав її розчинити; і що я весь тремтів, вона виприснула мені з рук і важко упала, і розбилася на дрізки; і з неї з брязкотом покотилися інструменти для зубних операцій, а впереміж із ними тридцять два невеличкі, білі, як із слонової кости шматочки, що розсипались геть там і там по підлозі.
________________________________________________

 


Каталог: Po Edgar


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   49


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка