Василь Бережний



Сторінка1/9
Дата конвертації30.03.2019
Розмір2,3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


Василь Бережний

По спіралі часу

ФАНТАСТИЧНІ ПОВІСТІ ТА ОПОВІДАННЯ

Київ

Видавництво



художньої літератури

“Дніпро”


1978

У2

Б48



До книжки ввійшли фантастичні повісті “Археоскрипт”, “Під крижаним щитом”, “Молодший брат сонця”, “Сакура”, “Селенітка”, а також оповідання. Письменник розповідає про гадані космічні мандрівки на далекі планети, про нові відкриття.

Прообразами героїв творів є космонав­ти, вчені, робітники, сенс життя і діяльності яких — творчий пошук, невтомна боротьба за соціальний і науковий прогрес, за мир на нашій планеті.

Б 44–78

Археоскрипт

Повість

Де ж ти дівся, світе мій прекрасний,

Любої природи цвіт і плід?

Ф.Шіллер, “Боги Еллади”

1

Вартовий ракетної бази, сидячи на високій вежі в мереживній тіні розкішної пальми, розглядав фотогра­фію дівчини. Дивувався: чому вона усім здається невродливою, а для нього — найкраща? Ех, дурні, не ро­зумієтесь ви на красі та й не знаєте моєї Аніти! Як вона ходить, як вона говорить…



Замріявся хлопець, пригадуючи своє перше знайом­ство, перші поцілунки. Куций автомат, поставлений біля ноги, немов і собі позирав на картку, яку солдат роз­прямляв на коліні. Хоча дівчина дивилася з фотографії трохи сумовито, на обличчі в юнака блукала усмішка.

— Нічого, нічого, Аніто, — бубонів, ледь розтуляючи губи, — вже недовго чекати… Хоча ти ще могла б при­їхати, в пустелі теж гарно, увечері… Оббігали б з тобою всю Сахару — ти ж така прудконога! А в оазі як гар­но!.. Знаєш, пальми наче перешіптуються. Може, їм не подобається наше сусідство? Але ж ракети — теж ніби пальми, стрункі, високі, тільки віял немає. їх уже стоїть тут чимало — металева оаза. І що для них оця безкрая пустеля? Вони можуть спустошити цілі континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радіти тре­ба, усміхатися: велич і гідність нашої держави, як ска­зав генерал, сягає космосу!

Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар’єра, і солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.

— Вартовий поста…

Та не встиг доповісти, як його перебили.

— Ти що там, заснув? — пискнув капітанів голос, і наче голки вп’ялися в скроню молодого солдата. — Три­вога номер один! Неопізнаний літак наближається до бази. Як тільки опиниться у твоєму секторі — вогонь!

— Ясно, капітане! — з якоюсь радісною тривогою крикнув солдат і похапцем поклав трубку. По справж­ній цілі йому ще не доводилось стріляти, і він відчув легке тремтіння під коліньми і в руках. Швидко підвів­ся — автомат черкнув об сталеві поручні, а фотокартка, наче білий голуб, пурхнула поміж пруттям і, кружляю­чи, полетіла вниз. Припадаючи до багатоствольної авто­матичної зенітки, помітив, що картка, випурхнувши з ті­ні на сонце, підлетіла вгору, на рівень вежі, гойднулася, наче на воді,— можна було впіймати, та хіба зараз до цього?

Як тільки на тлі білого вицвілого неба він побачив темний об’єкт, хвилювання процідилося крізь нього, як вода крізь пісок. На екрані — темна сітка коор­динат.

Цятка рухалась до кола, через яке їй ніяк не можна перейти… Ні про що не думав, нічого не сприймав, окрім оцієї цятки, прикипів до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механічним мозком. Пере­водив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо і чекав. Невідомий літак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польоті! Здавалось, інколи він зупиняється, ніби приглядаючись, принюхуючись до пу­стелі,— а вона лежала під ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного приці­лу, забубонів:

— Давай, давай… База тебе цікавить, певно, фото­графуєш, дурень… А може, просто заблукав у небі? То чому ж не відповідаєш? Ах, ти не устаткований, чи, мо­же, скажеш, відмовила апаратура? Ну що ж, я не вин­ний. Зрештою, ти міг би й повернути… Зустріч зі мною нічого приємного не дасть… А може, ти, голубчику, без­пілотний?

Десь у нетрях його душі борсалось якесь заперечення, якесь неусвідомлене бажання уникнути кривавого фіналу. Не відчував загрози ні для бази, ні для самого себе — от ніякої загрози! — в тихому польоті чудерна­цького апарата.

А він ближчає, ближчає. Заждіть, а чому ніякого звуку? От же цікаво — ні гудіння, ні навіть бджолиного дзижчання! Дивина…

І справді, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми відбивала міріади пекучих сонячних стріл,— причаїлася тиша. Безголосо, німо було навколо, і коли затахкала зенітка,— здалося, що розколюється скляне шатро неба і дзвінкими улам­ками падає на кам’янисті піски.

Підбитий літак зупинився над оазою, ніби вагаю­чись: падати чи не падати? — а тоді шугнув на пальми, збив кілька верхівок, і не встиг вартовий збігти на ниж­чий майданчик, як вежа загула, задзвеніла, щось удари­ло його по голові, і він поплив, поплив у темряві, густі глибини якої проштрикували сліпучі скалки…

Дим хистким стовпом підвівся над оазою, а внизу гоготіло полум’я. Ледве встигли вихопити мертвого юна­ка — пошматована його сорочка затлілася. Обережно поклали біля джерела, навіщось змочували холодною водою скроні, хоч кожен бачив почавлені груди і смер­тельну поволоку в очах. Лікар, певне, для годиться, ще потримав зап’ястя, але ні про який пульс годі було й думати. Неподалік знайшли фотокартку, з якої дивила­ся зажурена дівчина.

— Це його…

Доки догоряла сторожова вежа і в огні корчилося й тріщало те, що недавно летіло в небі, ніхто й не зга­дав про пілота — вважали, що апарат безпілотний.

— Лікаря, лікаря! — скрикнув невеличкий сержант, стаючи на коліна в траві. — Ось де він, здається, ще живий!

Бігцем кинулись туди. Всі побачили: в траві лежав, розкинувши руки, невідомий чоловік.

2

Загадковий пацієнт шпиталю привертав увагу не ли­ше медперсоналу, а навіть і тяжкохворих. Та й не див­но: минув тривалий час, а й досі не вдалося встановити, хто він такий, звідки з’явився в Сахарі. А національ­ність або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що він європеєць. Але золотистий, ледь вловимий відтінок його шкіри, попелясте волосся, форма черепа — цілком правильна куля! — і багато інших ознак поставили в ту­пик відомого антрополога. “Доки він не стане на ноги і сам про себе не розповість,— розвів руками вчений,— прийти до якогось певного висновку важко”. Ціле авіа-конструкторське бюро досліджувало рештки його лі­тального апарата і не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургійні лабораторії і досі не визначили, з яких матеріалів він був збудований. Отож невідомий був абсолютно невідомим!



Звичайно, не бракувало усяких здогадів, припущень. Контррозвідка вважала невідомого пілота старанно за­маскованим агентом чи диверсантом із суміжньої друж­ньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могут­ність сусідки. А один сержант із охорони, надавши стра­шенно серйозного виразу своєму ще зовсім юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвідник з якоїсь інопланетної космічної армади і що він зовсім і не лю­дина, а біоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, віддала б богові душу, а він, бач, витримав і вже починає одужувати…

— Скажіть, сержанте, ви захоплюєтесь фантасти­кою? — спитав головний лікар.

— О, в мене велика бібліотека.

— Це помітно.

— Що?

— Начитались… — Головний лікар вибачливо посміх­нувся, пустив сизі кільця диму, струснув попіл у попіль­ничку і знову заглибився у вивчення показників ста­ну пацієнта. Нарешті з’явилися зміни на краще. Після курсу дегідраційної терапії1 почав нормалізуватися пульс — із сорока ударів збільшився до п’ятдесяти п’я­ти…



Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабінету вбігла, навіть не постукавши, медсест­ра Аніта.

— Він розплющив очі! Щось бурмоче!..

Гукнула, як на пожежу, і прожогом побігла назад.

— Не могла трубку підняти… — пробубонів сержант, зачиняючи двері. — Як навіжена.

— Ніяк не отямиться дівчина після загибелі наре­ченого, — сказав лікар, застібаючи халат. — Психічна травма.

— Так що — мені тут бути чи…

— Побачимо, сержанте, зараз побачимо, — кинув на ходу головний і поспішив до палати.

Сержант не тому спитав, що боявся втечі свого під­опічного. Розплющив очі… Коли то він ще на ноги стане! Та навіть і тоді, як він утече, коли його вартують аген­ти — і в білих халатах, і в цивільному, і у формі. Стале­ва сітка! З неї не вирвешся. Просто сержантові кортіло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це біоробот — сержант не сумнівався ніскілечки, бо він же не схожий на представника жодної земної раси. От тільки цікаво, чи відновиться його програма після лікування? Мусила б відновитися. Раз тіло функціонуватиме, зна­чить і його штучний мозок запрацює…

Сержантові страшенно хотілося, щоб так і було. Ану ж нехай би робот показав, на що він здатний! По-перше, підтвердився б сержантів здогад, що це таки біоробот, по-друге, біоробот напевне обвів би навколо паль­ця їхнього пихатого лейтенанта, і, по-третє, з ним би впорався він, сержант… От би було здорово! Портрети в газетах, інтерв’ю… “Скажіть, будьте ласкаві, сержан­те, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами біоробот?” І потім: “Як вам удалося перевершити його диявольську хитрість, в той час як лейтенант мало не загинув?” О, він може сказати!.. Хоч і не зовсім успішно закінчив коледж, але…

Повернувся головний. Сержант спитав:

— Ну, що?

— По-моєму, діло йде на лад.

— Заговорив? Хоч що-небудь сказав?

— Якесь нерозбірливе бурмотіння. Я гадаю, в нього амнестична афазія…

— Що це таке?

— Втрата мови від струсу мозку.

— Які-небудь контакти роз’єдналися…

— Випадок складний, сержанте, можна сказати — унікальний. Я попрошу вас перейти до своєї кімнати, бо мені треба зосередитись, проаналізувати показники… — Лікар ніяково розвів руками і навіть зробив спробу усміхнутися.

— Я розумію, лікарю. Я потурбував вас з службово­го обов’язку. Бажаю успіху в роботі.

Коли сержант вийшов, лікар запалив цигарку і став біля розчиненого вікна. Дивився і нічого не бачив — ду­мав. Те, що його метод лікування давав ефект,— раду­вало, але й ставило багато запитань, на які не було відповіді. Ефект цей несподівано хороший! Занадто до­бре, сказати б, у десять (!) разів краще сподіваного реагує організм невідомого пацієнта на дію терапевтич­них чинників. Сержантові балачки про біоробота, без сумніву, дурниця, але — треба визнати — невідомий не є звичайною людиною… Його організм чимось відрізняється від нормального людського. Може, захисними си­лами? Чи ефективнішою нервовою системою?

Випаливши цигарку, головний підійшов до столу, дістав історію хвороби свого пацієнта і почав креслити діаграми життєдіяльності окремих органів і систем. Картина виходила напрочуд оптимістична. Особливо втішила остання електроенцефалограма: електрична ак­тивність мозку досягла нормальних показників і — най­головніше — в пацієнта з’явилися сновидіння!

Уважно переглянувши всі матеріали, головний лікар зняв трубку з білого телефонного апарата, набрав з де­сяток цифр. На другому кінці дроту, за п’ятсот кіломет­рів звідси, обізвався мелодійний дівочий голос.

— Прошу доктора Альдегадо, — сказав головний, на­звавши себе. Після невеличкої паузи почувся знайомий баритон, і головний заговорив: — У нас незвичайний па­цієнт. Внаслідок аварії втратив мову… Так, я гадаю — амнестична афазія. Вирішили запросити вас… Так, так. Дуже прошу. Дякую. До зустрічі.

Потім подзвонив по внутрішньому телефону:

— О другій годині ночі літаком прибуде доктор Аль­дегадо. Так, світило, гіпноз, гіпноз… Машину, люкс в “Паласі”. Ад’ю.

3

Сержант з охорони був розчарований, коли побачив славетного гіпнотизера. Сподівався, що це чоловік з чорною і лискучою, як смола, шевелюрою, з демонічним поглядом чорних очей, а воно — тонкий, лисуватий інтелігентик з невеликими сірими очицями. Про його славу свідчила лише та поштивість, з якою супроводжував гостя головний лікар.



Доктор Альдегадо ішов, рівно ступаючи по синтетич­ному килиму, білий халат його застебнуто “блискавкою” аж до шиї, накрохмалений ковпак акуратно натягнутий по самі вуха. Іноді він щось запитував у головного і, почувши відповідь, ствердно хитав головою. Біля дверей палати, в якій лежав незвичайний пацієнт, лікарі якусь мить постояли, потім головний поклав долоню на ні­кельовану ручку, і двері відчинилися. Він притримав їх, пропускаючи поперед себе гіпнотизера, а потім і сам зайшов. Незабаром повернувся і у відповідь на безмов­не сержантове запитання сказав:

— Якщо доктор Альдегадо відновить йому мовну пам’ять, тоді, сержанте, все піде гаразд. Пацієнт сам розповість, і хто він, і звідки…

— Е, він, певно, не так запрограмований, щоб усе розповісти, — хитро посміхнувся сержант. — Зараз треба особливо пильнувати…

— А… ви знову про те саме?

— Так, з усього видно, що це біоробот. Хіба людина могла б витримати подібний удар? Ви ж самі бачите, який у нього запас міцності! На що вже кіт витривалий, а киньте його з такої висоти…

— Що й казати, організм напрочуд міцний, але, се­ржанте, це — організм людини. Можливо, він спортсмен, може, котрийсь із йогів, які вміють керувати власними фізіологічними функціями. Про це ви незабаром дізнає­тесь. А для нас головне — поставити його на ноги.

— Побачимо…

Сержант неквапно ходив уздовж коридора. Килим глушив кроки, неначе сержант мав не підковані важкі черевики, а котячі лапи. Медсестра Аніта — прудконога кізка, як прозвав її сержант — кілька разів пробігла повз нього, але не звернула уваги, наче він був невидим­ка. Невдовзі з палати вийшов доктор Альдегадо і по­прямував до кабінету головного. Аніта лишилася біля пацієнта. Сержантові вельми кортіло дізнатися, як про­йшов сеанс гіпнозу, але зайти до палати, а тим більше до кабінету головного не наважився. Довгим поглядом провів гіпнотизера, аж поки той не зайшов до кабінету. Був упевнений, що загіпнотизувати пацієнта не вдалося. Бо хіба ж роботи піддаються гіпнозу?

— Нічого не вийшло, колего, — сказав доктор Альде­гадо, зайшовши до кабінету головного. — Не вдалося встановити найменшого контакту. Він, очевидно, не знає жодного слова ні французького, ні англійського чи ні­мецького, ні якого-небудь слов’янського. Взагалі жодно­го європейського слова! А розмовляє зовсім незнайо­мою, може, — староацтекською!

— Це було б оригінально, якби до нас прибув ацтек з якої-небудь законсервованої держави в Андах.

— Парадоксальний випадок у моїй практиці! — ви­гукнув Альдегадо. — Ну, ніякісінького контакту… Я ра­джу вам скористатися послугами філолога.

— Тобто?


— Філолога-учителя. Його треба спочатку навчити нашої мови.

— Ну, це вже в мої функції не входить, — осміхнувся головний. І щоб покращити настрій “магові”, як прозва­ли доктора Альдегадо колеги, запросив його на обід в один із екзотичних ресторанів. Доктор прийняв запро­шення і, підійшовши до магнітофона, продиктував ко­роткий звіт про відвідини незвичайного пацієнта.

4

Лише під осінь “феномен із Сахари” зміцнів так, що не тільки походжав по палаті, а й прогулювався в саду лікарні. Одужуючого весь час супроводжувала Аніта, підставляючи під його руку своє молоде плече. Поблу­кають доріжками, посидять на лавочці, а тоді — на пре­велику радість сержанта — помаленьку йдуть до кор­пусу.



Хоча хворий і не міг утекти з саду — вся територія лікарні охоронялася спритно замаскованою службою безпеки, — проте сержантові одлягало від серця, коли “хитрий робот” повертався між чотири стіни. Сержант не мав сумніву, що чужинець постарається непомітно встановити зв’язок зі своїми хазяями, які чигають на біляземній орбіті. Аніта тільки сміялася з цих його стра­хів, виставляючи білі зуби. “Бач, уже весела, уже сміє­ться! — з осудом думав сержант. — Забула свого наре­ченого… До цього вже липне, дурна, не вірить, що це робот. Хоча для такої гостропикої, може, нічого іншого й не залишається, як покохати робота?..”

Сержант, звичайно, знав, що Аніта тільки виконує свій службовий обов’язок, але чомусь його марудило, коли бачив золотисту руку робота на її округлому плечі.

Аніта старалася навчити свого підопічного хоч трохи розмовляти. Ішла доріжкою — показувала вперед і чіт­ко вимовляла:

— Хо-ди-ти, хо-ди-ти, хо-ди-ти.

Сідали — вона казала:

— Си-ді-ти, си-ді-ти.

Він мовчки слухав, кивав головою, іноді — повторю­вав. А одного разу показав рукою угору. Аніта спочатку не второпала, чи то він цікавиться гіллям дерев, що химерним візерунком сплелося у них над головами, чи, може, його цікавить небо. Запитливо поглянула в його великі очі, і він, ніби зрозумівши її сумнів, підвівся, пішов поміж деревами і вказав на чисту латку синього неба.

— То небо, — сказала Аніта.

— То небо, — повторив він і тицьнув пальцем себе в груди.

— Небо, — повторила дівчина, і він за нею:

— Небо, небо!

Показав навколо, і Аніта здогадалася:

— Земля.

Тоді він, супроводжуючи свої слова жестами, вираз­но промовив:

— Ти — земля, я — небо.

— Ви з неба? — здивувалась Аніта і тієї ж миті при­гадала сержантові балачки. Холодок остраху пробіг по її тілу: “Невже правда?”

Неначе відчувши її страх, він лагідно погладив діво­че плече і повторив:

— Я — небо, ти — земля.

Аніта усміхнулася якось ніяково, вибачливо. “Або він не усвідомлює значення цих слів, або… не всі до­ма”, — подумала дівчина.

— Туо — небо, Аніта — земля, — повторив кілька ра­зів, і дівчина зрозуміла, що його звуть Туо.

— Я — Аніта, ви — Туо, так?

— Так.


Увечері він раптом знову захотів пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Аніта пішла. Туо зупинився подалі від дерев і довго мовчки дивився на всіяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позі — постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, і полине в безмежжя Всесвіту. Мимохіть Аніта вхопилась за його лікоть і від­чула, як тремтить його рука. Притулилась до його пле­ча, і Туо поволі заспокоївся.

— Зорі, — прошепотіла Аніта, і в голосі її забриніла якась незрозуміла їй самій туга.

— Зорі… — повторив Туо, схиливши голову. — Зорі…

Вечір був напрочуд гарний — синій кришталь, покраплений у глибині золотими цяточками. Світлі пля­ми далеких галактик. Тиша. Ледь відчутний аромат квітів.

Туо глибоко зітхнув — так зітхають усі засмучені люди — і рушив назад до корпусу. Аніту теж охопив якийсь сумовитий настрій, і вона йшла мовчки.

З кожним днем Туо не тільки зміцнювався фізично, а й робив неабиякі успіхи у вивченні мови. Не більше тижня було йому потрібно, щоб навчитися вільно роз­мовляти з Анітою на побутові теми. Буквально за кілька днів незвичайний учень опанував письмо і читання. Те­пер кожного ранку він просив свіжих газет і журналів і не випускав їх із рук, доки не перечитував усього, навіть кримінальної хроніки.

— Невже вас цікавлять газетні плітки? — дивува­лась Аніта.

— Мене все на Землі цікавить, — відповідав Туо, — і як ви працюєте, вчитесь, і як відпочиваєте, і як ви орга­нізовані. Дуже кортить дізнатися про поведінку землян у випадкових ситуаціях, в радості, у горі…

І Аніту, і головного лікаря непокоїло те, що в розмо­вах він ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медиків на думку про психічну ненормальність. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь “біороботної гіпотези”, про що він і писав у кожному донесенні на­чальству.

Туо, звичайно, не знав, які дискусії точаться навколо його особи, і продовжував жадібно вчитися. Книжки із всесвітньої історії неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових і нових.

Якось аж зітхнув, повертаючи Аніті черговий фо­ліант:

— Ну й історія ж у вас…

— Нашої країни? — з чемності спитала Аніта.

— Всіх країн і племен. Вожді, фараони, царі, імпе­ратори, королі, президенти… Просто смішно, комедія.

— Чому комедія?

— Люди творять собі ідолів. Дикунство! Хіба оті ца­рі не з таких самих клітин збудовані?

Аніта заспішила з палати.

Але доручення головного лікаря — доставляти з біб­ліотеки всі книги, яких тільки не попросить їхній запек­лий читач — виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф відзначав, що тут є певна система: після загальної історії пацієнт взявся за істо­рію науки і техніки, потім проштудіював історію мисте­цтва, ознайомився з демографією, основними релігійни­ми системами. Та коли він протягом якихось десяти днів прочитав… усю Британську енциклопедію, головний лі­кар знизав плечима і більше не цікавився, які книги носить пацієнтові Аніта.

Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зірок і Атлас неба.

— Я хочу, — пояснив Аніті, — вивчити ваше зоряне небо, щоб і самому поглянути і вам показати свою рідну зірку. Отоді я вже, певно, остаточно видужаю!

І ось одного погожого вечора Туо попросив Аніту вийти з ним “під зорі”.

— Бачите, он сузір’я Ліри? Паралелограм із зірок.

— Бачу.

— А оту найяскравішу, ледь синювату?

— Бачу.

— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.

— Ви звідти, Туо?

— Звідти.

— А чому ж ви такий самий, як і земляни?

— Бо ми — близькі родичі. І якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колір шкіри…

— Так, антропологи це відзначили, але відхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалій.

— Незначне… — замислено повторив Туо. — Суть на­віть не в цьому. Людство Землі роздріблене, його шляхи небезпечні — ось що значне!

— Ну, гаразд, гаразд, — заспокоювала дівчина, — го­ді про це.

Вона знала, що цієї теми краще не чіпати, бо Туо відразу нервує і з великим запалом говорить про неро­зумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу і таке інше — тобто починається, як каже головний, маячня.

Туо подивився їй у вічі і спитав:

— Аніто, невже й ви мені не вірите?

— Оте “ви” було сказане з таким притиском, що за­чепило їй якусь струну, змусило подумати.

— Я… розумієте… це ж… нав’язливі ідеї.

“А чому, власне, цього не може бути? — раптом з’яви­лась думка. — Чому? Ще в давнину вчені писали про життя на інших планетах…”

Туо взяв її долоню в свою і легенько стиснув.

— Спасибі, Аніто, я бачу, що ви… починаєте мені вірити…

Раптом обізвалася якась пташина — чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослуха­ючись, і коли знову почув писк, прошепотів:

— Пташенята… Це ми їх розбудили. Ходімо…

В палаті Туо запросив Аніту сісти в крісло і сам сів навпроти.

— Я вас довго не затримаю, Аніто, — почав він, ста­ранно добираючи слова. — Почуваю я себе добре, вва­жаю, що вже цілком здоровий. Та ви й самі це бачите і знаєте. А головний лікар тим більше. Чому ж мене й досі не виписують з клініки?

— Певне, хочуть, щоб ви зміцніли остаточно.

— А в мене складається враження, що… мене вивча­ють. Я вас прошу завтра вранці повідомити головного лікаря про моє бажання залишити клініку… Передайте, що я прошу його прийняти мене після сніданку — я все йому розповім, розвію останні сумніви щодо стану мого здоров’я.

Аніта помовчала, а потім спитала:

— А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лікарні?

— Зустрітися з ученими, багато мандрувати, знайо­митись з життям землян.

— Для того, щоб подорожувати — потрібні гроші. Вони в вас є?

Туо неначе прокинувся зі сну:

— Ах, так, у вас без грошей не можна обійтися… Так, так. А може, мені, як гостеві з далекої планети… о, бачу по вашому обличчю, Аніто, ви якось болісно сприй­маєте мої розповіді про Вегу і її планетну сім’ю… треба розширювати діапазон свого мислення, люба дівчино! Так, може, мені нададуть можливість безплатно об’їхати праматір Землю? Як ви гадаєте?

— Це мало ймовірно. У нас нічого без грошей не робиться, нічого.

— А де ж одержати… гроші?

— Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?

— О, звичайно, є! І не один. Спочатку я… як би це сказати? Ага, щось на зразок інженера…

— На зразок інженера? — усміхнулася Аніта. — Вас ніде не приймуть.

— Чому?

— Бо потрібні не “на зразок”, а хороші, справжні інженери.

— Ну, щодо рівня кваліфікації… в нас інженерна думка набагато попереду земної, не менше як на деся­ток тисяч років… о, знову ваше обличчя міниться…

— Якщо припустити, що це справді так, — оговта­лась Аніта, — то все одно інженером у нас ви працювати не зможете.

— Чому?

— Саме через високий рівень знань. Уявіть собі, що наш сучасний інженер-атомник опинився б у кам’яному віці. Кому там потрібне його вміння будувати різні типи реакторів?

— У вас правильний напрямок думання, Аніто, але… все-таки згодьтеся, що людина з великими знаннями могла б дещо зробити і в кам’яному віці. Отак і я тут. Можна б, наприклад, запропонувати схему гравітацій-но-магнітного двигуна…

Аніта кволо усміхнулася, замислилась: як сприймати ці слова? Маячня? Ні, їй хотілось вірити, що все це розумне! Якась притягальна сила вабила її до цієї ди­вовижної людини.

— Я хочу приносити користь людському суспільству, а здійснення добрих намірів не можна відкладати ні на один день.

Аніта підвелася, збираючись іти. Помітила, яким теплим поглядом окинув він її постать. Це було приєм­но. Пройшла до вікна і, ставши навшпиньки, поправила штору, хоч в цьому й не було ніякої потреби.

— Про ваші наміри, Туо, я скажу головному лікаре­ві одразу, як тільки прийду завтра на роботу. Відпочи­вайте, бо щоб допомагати людству, потрібно багато енергії! — кинула весело на прощання.

5

У головного лікаря ранок дуже завантажений, але він все-таки знайшов хвилинку, щоб вислухати Аніту. Обличчя в нього заклопотане, брови насуплені. Бачачи, що він зайнятий, Аніта одним подихом випалила все, він кивнув, мовляв, гаразд, і поспішив на обхід. Аніту одра­зу ж перехопив сержант — наче з землі виріс перед нею. Жартівливо виструнчився, стукнув підборами:



— Вас запрошують… он до того кабінету. — І вказав рукою. — Номер тринадцять.

— Хто?


— Доктор… Ікс, — загадково усміхнувся сержант. — Зайдіть, там побачите.

І справді, назустріч їй підвівся з-за столу чоловік у білому халаті. Подав руку:

— Давайте познайомимось. Звіть мене доктор Фраг, а мені дозвольте називати вас просто Аніта. Згода? Ну, от і добре.

Фраг посадив її в крісло, а сам заходився поратись коло якогось невеличкого апарата, що стояв на столі. Щось було в його жестах, у голосі таке, що насторожу­вало дівчину. Проте вона з цікавістю очікувала продов­ження розмови. Хто такий цей доктор Фраг? Серед пра­цівників їхньої клініки досі його не було… Може, новий ординатор? Сиділа, підібравши ноги і сховавши голі ко­ліна під халат.

— Ну, от і готово, — сказав доктор Фраг, вставляючи штепсельну вилку в білу розетку. — Спустимо штору, і я вам продемонструю невеличкий фільм. А перед тим хочу вам сказати, Аніто: ви — молодчина, продовжуйте так і далі.

Аніта не розуміла, про що він говорить, аж доки на стіні не з’явилися кадри фільму. На плівку знято її зу­стрічі з Туо, навіть розмова записана!

— Бачите он сузір’я Ліри?.. Паралелограм із зірок.

— Бачу.


— А оту найяскравішу, ледь синювату?

— Бачу.


— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.

— Ви. звідти, Туо?

— Звідти.

— А чому ж ви такий самий, як і земляни?

…— Можна б, наприклад, запропонувати схему гравітаційно-магнітного двигуна…

Все, все було на екрані — навіть те, як вона в саду увечері притулилась до його плеча! І як штору поправ­ляла в палаті…

— Навіщо це? — не підводячи голови, спитала Ані­та, коли проектор урвав своє осине дзижчання.

— Ви, я бачу, трохи здивовані, Аніто, — обізвався Фраг, запалюючи сигарету. — А я дуже задоволений з цього фільму. (Вона підвела голову і поглянула на нього невеселими очима). Зараз поясню. Ви знаєте, за яких обставин потрапив до нас оцей… Туо. Через нього заги­нув і ваш наречений — цього ви теж, сподіваюсь, не за­були. І ось цей іноземний агент і диверсант удає боже­вільного, всіляко маскується, сподіваючись сипнути нам пилюкою в очі. Зараз він цілком здоровий, і тримати його тут ми не можемо. Вже й так журналісти товчуться біля клініки… Так от, раз він прибрав роль божевільно­го — повіримо йому, відправимо до психіатрички. До вас він добре ставиться, охоче розмовляє…

— Але ж я не можу…

— Ні, ні, ви нічого не будете випитувати, Аніто. Мо­же, він обмовиться сам, розумієте? Треба тільки, щоб ви частіше бували в нього, а така можливість буде вам надана.

— Я не знаю доктор Фраг, чи я здатна…

— Ви що, не розумієте яке це має значення для на­шої безпеки? — В голосі Фрага з’явилися холодні нот­ки.— Чи, може, ви хочете, щоб ми й вас притягли до відповідальності за посібництво ворогові нашої держа­ви? Докази ви щойно бачили.

Аніті хотілося підвестися і кинути цьому слимакові: “Це нечесно, ви не маєте права!” Але сиділа і мовчала. Спрацював інстинкт самозбереження. На душі було гид­ко, так наче її обляпали грязюкою, але вдіяти нічого не змогла. Перед очима промелькнув образ втомленої ма­ми і меншого братика, що оце почав учитися в коледжі. Батько, тяжко поранений на війні, після перемоги про­жив недовго… Без її заробітку не можна, ніяк не мож­на…

Фраг зрозумів її мовчанку інакше: набиває ціну.

— Після закінчення справи одержите винагороду.

Аж тепер вона схопилася, затрясла руками:

— Тільки не це! Тільки не це! Ніякої вашої винаго­роди мені не потрібно, чуєте? Не потрібно! Провідувати його, як хворого, я буду, а більше нічого.

— Цього й досить. І не треба так хвилюватися, дів­чинко.

— І ще я вам хочу сказати: не вірю я, що він дивер­сант!

— Чому? Які докази?

— Чому? Та… просто відчуваю. Інтуїція.

— Значить, по-вашому, то не маячня — про Вегу?..

— По-моєму, ні.

Фраг побарабанив кістлявими пальцями по столу.

— Стережіться, бо він починає на вас впливати. А психоз заразливий… Вега… Еге, коли б це справді! Тим більше мусили б його розкрити! Якби то… на десять тисяч років уперед… Ви розумієте, що це значило б для могутності нашої держави?!

Здається, аж очі в нього закрутилися в орбітах.

— Я все розумію, — впалим голосом вимовила Аніта і додала: — На жаль, усе.

— Ну, от і добре, — сказав Фраг, удаючи, що не ро­зуміє її жалів. — Я так і сподівався, що ми станемо дру­зями. На останку хочу застерегти вас, Аніто: не здумай­те… міняти лінію. Кожен ваш крок фіксуватиметься.

Аніта вискочила з кімнати, неначе миша з пастки.

6

Фраг раз по раз прикривав долонею рота і пирхав. Це означало, що він сміється, що йому страшенно весе­ло. Ще б пак! Туо викинув такого коника, що луснути можна. Подякував головному лікареві за турботи про його здоров’я, попрощався і… рушив просто до виходу. Біля воріт його зупиняє сержант:



— Пробачте, а куди це ви розігналися?

— Я — мандрівник…

— Спочатку помандруйте до кімнати номер трина­дцять, там доктор Фраг…

— А до чого тут цей… доктор Фраг? — щиро чи, мо­же, удавано здивувався Туо. — Лікування закінчилось, головний лікар виписав мене… Дайте мені вийти, це моє природне право.

— І політ над воєнною базою — теж природне пра­во? Вас може звільнити тільки військовий суд! — Се­ржант заступив дорогу, його рука в широкій кишені стис­кувала рукоятку пістолета: “Кинеться на мене чи ні? — тривожно стукала думка. — Від робота можна всього сподіватися”.

Але Туо не кинувся на сержанта. Спокійно повернув і пішов до корпусу. Тепер ось він стоїть перед Фрагом і вдає з себе святу невинність. “Мандрівник… Природне право…” Ну й комік!

Фраг перестав пирхати, відіслав сержанта. Обличчя його набрало суворого вигляду.

— Ви самі зволікаєте слідство.

Туо здивовано спитав:

— Яке слідство? Що все це означає?

— Не прикидайтесь простачком. Ви і ваші хазяї зазнали фіаско, операція провалилась. То чи не кра­ще припинити цю дитячу гру і покласти карти на стіл?

— Ніяких карт у мене не було, — розвів руками Туо.

І жест, і голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: “Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжніх акторів!” Уголос промовив:

— Давайте по порядку. Звідки ви летіли до заборо­неної зони?

— Не знаю, про яку зону ідеться. Мій апарат було розраховано так, щоб увійти в нижчі шари атмосфери над Північною Африкою, як ви тепер називаєте цей кон­тинент. Це була експериментальна модель, і коли б я знав точні просторові координати Центруму, я б ним і не користався. Побачивши безкраю пустелю, я поду­мав, що відхилився від курсу — адже тут мусіли б цвісти сади!..

— У Сахарі — сади?

— Так, сади, виноградники. Натомість бачу — пус­теля.

— А ракетні сади вас не цікавили? Аніскілечки?

— У мене культурна місія.

— Так, значить, ваш апарат збився з курсу…

— На жаль.

— Якій державі належить цей літак?

— Ніякій земній державі. Я прибув із сузір’я Ліри…

— Та годі морочити голову! — не стримався Фраг і стукнув кулаком по столу. — Набридло! Будемо відпові­дати чи ні?

На Туо цей спалах гніву не справив аж ніякого вра­ження.

— Я бачу, що розмови в нас не вийде, — сказав він спокійно. — Ви не вірите жодному моєму слову. Через свою… крайню відсталість, граничну обмеженість. І я хотів би…

Фрагове обличчя налилося кров’ю: усе ж фіксується! І він поспішив перебити:

— Прошу по суті!

Туо з тією ж витримкою, так само повільно добираючи слова, продовжував:

— Я хотів би поговорити з президентом вашої країни.

— З президентом і не менше? — долаючи дражли­вість, Фраг намагався наситити свої слова іронією. — А з прем’єр-міністром не зводите порозмовляти?

— Чому ж, з прем’єр-міністром також.

— О, яка великодушність! Ну, що ж, доведеться по­лікувати вас від космічної маячні!

— Я цілком здоровий як з погляду терапії, так і психіатрії, — рівним голосом промовив Туо. — Застері­гаю вас: за насильство над космічним мандрівником ви будете відповідати перед…

Не встиг договорити: з бічних дверей вискочило кіль­ка дужих санітарів психіатричної лікарні, вхопили за руки, повалили — не спромігся, бідолашний, і скрикну­ти, як одержав укол. Тіло його зів’яло, щось хотів сказа­ти, та язик уже не слухався, свідомість швидко тьмари­лась, але він все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимі, він наче вистрілив тим поглядом! І це не була ненависть чи лють. Якби це — Фраг би й оком не кліпнув, до ворожості він звик. У то­му погляді була якась неземна туга, щось таке, що об­дало Фрага крижаним холодом.

Туо вже завезли на далеку околицю міста, за жовті мури, вже, певно, запакували в спеціально обладнаній кімнаті, а Фрагові все було якось не по собі, все ще ввижалися ті очі і той погляд… Гасав машиною по місту, як зацькований звір, зрештою опинився біля шинквасу в якомусь барі, об його зуби цокнуло шкло зеле­нуватого келиха, і горло обпалило вогнем.

7

Аніта вмостилася в плетене крісло на своєму балкон­чику і, ні про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу і сизою стіною підводилось до обрію. Там, ген-ген вдалині, в біластому серпанку чорнів кора­бель. Коли відвести погляд, а потім знову глянути — здається, ніби той корабель пливе на небо… А ось до берега нечутно, легко, наче зовсім невагомо, лине вели­чезний білий лайнер — настала осінь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, і хоч гори встигло припорошити снігом і повітря посвіжіло, місто ходить у костюмах, зрідка хіба трапиться плащ або легке демі.



Море увесь час міняє барви, і хоч старається робити це поступово, не різко, Анітине око помічає зміни. Дале­ка чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховій завісі — і не розбереш, чи то дощ іде, чи про­ривається світло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлі плеса з’явилось кілька срібних озер… Одно вже вичахло, посіріло…

Аніта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагічно загинув. Жда­ла щастя, а прийшло горе. їй до щему в серці шкода себе. Хто її полюбить… отаку невродливу? Відчувала, що дала б щастя своєму обранцеві, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий світ, яким сповнена душа? Ідуть мимо і не здогадуються, не знають. А він знав, відчував цей світ, через те й любив, навіть некрасиве її обличчя любив!

Мама заспокоює, відчуваючи її тривогу, томління її духу, а брат, навідавшись, тільки й скаже: “Перестань киснути!”

А вона відчуває себе самотньою серед великого люд­ського мурашника, сиділа б отак годинами та погляда­ла б на море. Бездумно, байдуже. І нехай собі линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з’являються і зникають срібні озера — їй байдуже. Але треба йти, сьогодні му­сить провідати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, і ніхто його не розшукує — чи в нього й справді немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замінити їх…

До психіатрички Аніта дісталася автобусом. Призем­куваті корпуси лікарні розташовані в старому саду. Неподалік від території лікарні починається сосновий ліс, крізь який пролягає шосе. Аніта подивилася, як швидко віддаляється по тому шосе автобус, і неквапно пішла через дорогу до воріт. Що вона йому скаже? Пев­не, Туо доводитиме, що він зовсім не божевільний — а хіба вона психіатр? Зрештою, нав’язлива космічна ідея не загрожує ні життю, ні майну людей. Але хіба вони його випустять?

її одразу провели до в’язничного корпусу, дебелий санітар-охоронець мовчки відімкнув палату і майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.

Палата була залита яскравим світлом, і першої миті Аніта не помітила Туо. Стояла і кліпала очима. Стіни, підлога, навіть стеля — все оббито м’яким коричневим матеріалом і скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стіни головою — відскакуватимеш, як м’яч. Жодного віконечка, стільця, столика чи ліжка — ніяких предметів у цьому великому ящику. Світло лилося з-по­між стиків стелі та стін.

— О Аніто!

Від стіни відхилилася постать у бурому халаті і, незграбно ступаючи по м’якій “шахівниці”, рушила до неї. Аніта ледве впізнала Туо. Його золотисте обличчя поблідло, під очима синіли підкови.

— Добрий день, Туо, — намагаючись надати бадьо­рості своєму голосові, привіталась Аніта.

— Добрий день… а може, ніч… бо для мене тут все переплуталось…

— Зараз день, Туо, хороший осінній день…

Хотіла ще сказати про море і кораблі, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.

— Ви, певне, втомилися, Аніто? Розташовуйтесь.. отак! — Він підскочив і, як сніп, упав на пружну об­бивку. Повернувся набік, лівою рукою підпер голову, праву простягнув уздовж тіла. — Бач, як зручно! Ком­форт!

Аніта скинула черевики і сіла під стіною, обхопивши руками коліна. Подумала: “А де ж тут вмонтовано Фрагові об’єктиви та мікрофони?”

— Отак, Аніто, зустрічають у вас космічних го­стей!.. — журно обізвався Туо. — Земля, прамати Земля, про яку я так мріяв… І цей Фраг… яке дикунство!

— Слухайте… — перебила його мову Аніта (він же не знає, що все фіксується!), — а як вам спалось?

— От коли б позамикати в отакі ящики усіх Фрагів, — правив він своє, — на Землі знову б настало нор­мальне, природне життя.

Аніті хотілося зупинити його, переключити увагу на якусь іншу тему, а потім подумала: а навіщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..

— Отакі нікчемні людці, — голосно продовжував Туо, — і забрали собі таку велику владу! До чого доко­тилося людство… І коли ж воно повичищає свої авгієві стайні?

Розпалившись, він ще довго проголошував патетичні філіппіки проти зла, несправедливості, дикунства і сва­вілля, що, на його думку, заполонили Землю. Аніта мовчки позирала на обшивку “ящика”, машинально шу­каючи зловісних Фрагових датчиків. Нарешті й Туо по­мітив той погляд, але зрозумів його інакше.

— Звичайно, не тут говорити про все це… — промо­вив безнадійно. А тоді схопився, сів, стиснув її лікті і гаряче зашептав: — Аніто, люба, я бачу — ви мені співчуваєте, допоможіть зустрітися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповів йому все…

“Боже мій, — подумала Аніта, — він таки божевіль­ний. Не розуміє реального стану речей…”

— Доки йде слідство, — сказала якомога спокійні­ше, — вас нікуди не відпустять.

Він підвівся і почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливі горби підлоги. Вони вгиналися під його ногою, взутою в парусинові капці, і одразу ви­пиналися, як тільки нога відривалася од них.

— Як же вийти з цього тупика? — голосно скаржив­ся Туо. — Коли б мене вислухала хоч одна розумна лю­дина! Слухайте, Аніто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

“А він дуже гарний”, — майнула думка.

— Будь ласка, яке прохання?

— Принесіть мені діамант.

“Оце так маленьке прохання! Ні, він таки божевіль­ний”.

— Чому у вас такий подив на обличчі, а в очах… ляк?

— Бо це… дуже коштовна забавка. Де ж я вам візьму?

— У мене був… Певно, вони його знайшли там, де впав мій апарат. От я й прошу: нехай повернуть.

— Навіщо він вам?

— Та так, потрібен.

Аніта підвелася.

— Ну, що ж… я скажу докторові Фрагу.

— Я був би вам вельми вдячний, Аніто.

Вона взяла свої черевики і так стояла, тримаючи їх у руці.

— І ще одна просьба, яку ви можете виконати, ви­йшовши звідси. Надішліть президентові телеграму від мого імені: “Прошу викликати мене для важливої роз­мови. Туо, космічний мандрівник”. Я б йому все розпо­вів…

— І ваша адреса…

— Адреса? Лікарня, звичайно. У вас… таке занепо­коєння на обличчі, Аніто. Чого б це?

— Та нічого… стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.

— Так, так, це дуже важливо! До речі, а де ви жи­вете?

— Крутий спуск, двадцять один, квартира двана­дцять, — машинально відповіла Аніта. — А навіщо це вам?..

— Може, коли в гості прийду! — усміхнувся Туо. — Можна?

— Приходьте. А зараз до побачення.

— До побачення. І знаєте що… А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, білого…

— Постараюся.

Поклала палець на червону кнопку в дверях, і її одразу випустили. В коридорі мало не налетіла на осо­ружного сержанта.

8

Наступного дня, коли Аніта чергувала у своїй кліні­ці, її покликали до кабінету номер тринадцять. Фраг сяяв — петляв біля свого столу, потираючи руки.



— Молодець, Аніто! Діло йде на лад!

Дівчина запитливо подивилася на нього, явно не ро­зуміючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про ньо­го, що…

— Ви звернули увагу — каже, що президентові все розповість?

— Здається, так. Але ж хіба президент…

— Сподіваюсь, ви послали телеграму?

— Ні… ще ні…

— Оце погано. Так хороші друзі не роблять. Пообі­цяли — значить надішліть. І квитанцію йому віднесіть.

— Хіба президент читатиме телеграму… з психіатрички?

— Це вас не стосується. В канцелярії президента є кому читати. Негайно підіть на телеграф і надішліть. Сьогодні ж вручіть йому квитанцію.

Аніта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.

— Я хотіла вам сказати… боюся до нього заходити. Хворому, знаєте…

— Та ніякий він не хворий! Симулянт. Вигадав собі легенду про сузір’я… Хоче викрутитись, от .і симулює, невже вам не ясно?

— Ще почне діаманта вимагати…

— Він справді втратив діамант в оазі, коли його під­битий літак упав на вишку…

“Зараз нагадає про нареченого, — подумала Аніта. — Це вже занадто”.

— …де був на посту ваш наречений, — докінчив Фраг. — Ну, щодо цього діаманта, то ми ще розберемо­ся… А що він симулянт — сумніву нема.

— Ні, я до тієї… палати не піду. Якщо навіть… Бо що йому завадить симулювати напад на мене?

Фраг зупинився біля столу, окинув критичним погля­дом ЇЇ постать. “І кому ти така потрібна? — подумав. — Ніжки, правда, гарненькі, а пика — як сокира. Треба справді бути божевільним…” Уголос промовив:

— Ну, що ж, погуляєте в саду під наглядом сержан­та. Але про зміст розмови вам доведеться доповісти. А зараз — на телеграф!

На телеграф Аніта заскочила тільки після роботи.

Жінка, що приймає телеграми, прочитавши підпис і зворотну адресу, підвела голову і ковзнула поглядом по Анітиному обличчю, але не сказала нічого. Аніта запла­тила, одержала квитанцію і поспішила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зітхнула на тротуарі. Су­цільний потік машин металевим полозом вилискував, звивався на перехресті, розділявся надвоє, натроє, — множився, заповнюючи кам’яні жолоби вулиць. Дивила­ся і думала: а може, не їхати до Туо? Дістатися додому, до мами, втекти від цього вирячкоокого полоза і… Фрага. Нехай тоді лютує…

Повернула за ріг і незабаром опинилася в рибному кварталі. Гострий запах риби ніби повернув її до дійс­ності. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупини­лася біля маленької кав’ярні — просто на тротуарі, на високих металевих ніжках стояла жаровня з тліючим вугіллям, на столику лежав свіжий восьминіг, всіяний маленькими круглими присосками. Аніта кивнула, по­клала на прилавок монетку, і господар за кілька хвилин засмажив їй спритно відтяте рожеве кружало м’яса. Во­но соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехотя відкусуючи маленькі шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить із Туо від­верто, зовсім відверто. Тим більше, що його випустять у сад.

В автобусі заспокоїлась остаточно. Де й ділися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Він такий при­хильний до неї, такий гарний і… добрий. Безперечно, він аж ніяк не божевільний, та він же й сам про це казав: і фізично, і психічно цілком здоровий — це ж його сло­ва. То чому ж — симулянт? Глупство.

На зупинці вискочила бадьора, ступала пружно, по­махувала сумочкою.

В тісному вестибюлі знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замість привітання, і присіла на сті­лець біля тумби з телефоном. Нічого не казала, не про­сила — сам знає! Сержант подивився на неї скоса і пі­шов по коридору. Відчинивши двері, голосно гукнув, так, щоб і вона почула:

— До вас прийшла… симпатія!

“Нахаба, грубіян”, — подумала Аніта.

На порозі став Туо.

— Що це за звичка — ображати дівчат? — сказав, дивлячись у вічі сержантові. — Я раджу вам попросити вибачення.

— Вибачення? — пирхнув сержант. — Принцеса зна­йшлась! Проходьте вже, проходьте.

Туо підступив ближче, не відриваючи погляду від сержантових очей.

— Вибачтесь, вибачтесь, — повторював тихо, але чіт­ко, з притиском. — Зараз, цієї ж миті вибачтесь!

Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, по­тім випнув груди, поправив ремінь з кобурою і підійшов до Аніти. Дівчина подумала, що він почне комікувати, але ні, обличчя в нього було застигле, в очах — винува­тість і благання.

— Пробач мені, Аніто…

Все ще не розуміючи — жартує він чи говорить серйозно, Аніта мовчала.

Раптом він став на коліна і тремтячим голосом почав благати:

— Пробач, дуже тебе прошу, Аніто, я ж не хотів, Аніто, не знав, що…

Він бурмотів, схиливши голову, і Аніта не стримала усмішки. Великодушно торкнулась його плеча:

— Встаньте, я на вас не серджусь!

Сержант підхопився, кивнув головою і мовчки віді­йшов набік.

Туо, що з зосередженим виглядом спостерігав цю сцену, втомлено підійшов до Аніти і привітався з нею за руку.

— Спасибі, що ви прийшли, Аніто. У вас дуже добре серце.

Вона вийняла з сумочки квитанцію:

— Телеграму президентові надіслала.

— Дякую. Тепер, я сподіваюся, діло піде на лад.

“І цей каже “на лад”, — подумала Аніта. — Кому ж краще вдасться: йому чи Фрагові? От якби йому…”

Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.

— А птах? Про голуба ви забули?

Аніта знітилася.

— Розумієте… не змогла впіймати, не даються в руки.

Він тільки зітхнув.

У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентав­ся далеко позаду — аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик — він проводжає його поглядом, сяде на гілку чорний великий шпак — Туо зу­пиняється і не зводить з нього очей. На доріжках зустрі­чалися хворі в халатах — декотрі стояли, інші ходили туди-сюди, як заведені. Аніта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душі.

— Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сітку, але я… я не хочу брати участі в цій безчесній грі.

Поспішаючи, збиваючись, вона розповіла Туо про все. І про мікрофони та об’єктиви, і про те, що Фраг вважає його симулянтом, і що саме цей “доктор” напо­ліг відіслати президентові телеграму, бо, правду кажу­чи, Аніта не хотіла цього робити, бо добре знає: прези­дентові навіть не скажуть про телеграму з психіатрички.

— Оце дуже цікаво, — вставив Туо, — чому він вва­жає, що телеграма до президента стане йому в пригоді? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Аніто, чи вірите мені, чи приймаєте мене, м’яко кажучи, за дивака?

Дівчина схилила голову, не знаючи, що йому відпо­вісти. Деякий час ішла мовчки, не могла зібратися з думками. їй не вірилось, що Туо прибув із далекої пла­нетної системи — занадто це фантастично! — але що він хороша людина — в цьому вона не мала сумніву. Підвела очі, зніяковіло ковзнула поглядом по його золотисто­му обличчю:

— Щиро кажучи… я просто не знаю, що відповісти…

— Так, щиро… Я вам вірю, що це щиро, Аніто, — притишено загомонів Туо. — Ви одна, поки що тільки од­на людина цієї планети, яка поставилась до мене щиро і чесно. Сподіваюсь, Аніто, що ми будемо спільниками і ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселіше дивіться на світ!

Він зупинився, узяв її обома руками за плечі, обер­нув до себе і доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, ніжно, несміливо. Аніта відчула, як по всьо­му тілу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важ­ко дихати і серце забилося частіше.

— Аніто… Аніто… Ви…

Він ще раз прихилився до неї, а тоді відштовхнувся і пішов не оглядаючись. Аніта погладила долонею щоку, наче хотіла впевнитись, що він доторкався. Стояла і все дивилася вслід, аж поки Туо, а за ним і сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу.

9

Мати відразу щось відчула, її чутливе око вловило якусь зміну у настрої доньки. І Аніта це помітила. То, бувало, мама поставить супницю на стіл і робить щось своє, зрідка перекидаючись словом, а це й собі сіла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очікуваль­но. А що їй може сказати Аніта? Що, власне, сталося? Майже нічого, та таки ж нічого, зовсім нічого. Аніта їсть і удає, що не помічає маминої цікавості. Хочеться усміхнутися, але стримується. Нарешті змилостивилась:



— Чого це мама так поглядає?

— Добре, добре, кізко, їж, зараз ми про все дізнає­мось!

Ну, звичайно ж гороскоп! Скільки й пригадує Аніта, мамі — після смерті батька — завжди допомагав горо­скоп. Ось і зараз. Мама вмощується у великому старо­модному, але зручному фотелі, кладе на коліна газети. Пожовкле, як осінній кленовий листок, обличчя її зосе­реджене, глибокодумне.

— Ось нам усе гороскоп розповість! — гортає газе­ту. — Так… Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня… Так… Під знаком Терезів… Ну, от, прошу: “Чу­довий день, повний сонця і радощів, у тому числі, і з сентиментальних мотивів. У роботі можете добитися ве­ликих успіхів та матеріальних вигод і мати задоволення в усіх сферах”. Ну, що, пустунко?

Аніта прихилилася до мами:

— Це правда: радощі були!

— От бачиш, кізко…

Та й справді, хіба це не радість — ласка Туо, його доторк і оті слова… Невже Туо полюбив її? Ну, так, він же й говорив про це. А може, то із співчуття?

— А як мама вважає — сузір’я Терезів щасливе?

— Щасливе, щасливе, пустунко! — Мама підвела освітлене радістю обличчя. — А… він… під яким сузір’ям народився?

— Він? — Аніта випросталась. Ну, й хитрюча ж ма­ма, хіба від неї можна щось утаїти?.. — Він, щоб знала мама, народився в сузір’ї Ліри…

— Так, значить, сузір’я Ліри… А в якому місяці?

— Місяця не знаю. Він, бач, народився не на Землі під сузір’ям Ліри, а в самому сузір’ї…

Мама облишила газети і запитливо поглянула на дочку.

— Мамі дивно? — ніяково усміхнулась Аніта. — Мені самій не віриться. Але він так твердить. Ах, коли б мама бачила, як він дивиться на те сузір’я!

— Це, може, той, що підбили в Сахарі? Що ти носи­ла йому книжки?

— Той самий. Чого мама так спохмурніла?

— Ну, він же хворий…

— Уже видужав! Правда, його тримають в психіатричці…

— От бачиш.

— Але хай мама не думає, що він божевільний, зов­сім ні. Вони самі добре знають, що він цілком здоровий. Хочуть, щоб признався… вважають шпигуном…

— Це ще гірше, — зітхнула мама. Помовчала, а тоді знову взяла вечірку. — Який же взяти йому знак зо­діаку?

— Може, червневий? У червні він з’явився над Са­харою.

— Нехай червень. Так… Знак Рака. Ось маєш: “Здійснення великих задумів натрапляє на великі пере­шкоди. Ризикована операція може закінчитись успішно. У сфері почуттів можна сподіватись на взаємність”.

Прочитавши гороскоп, мама звеселіла.

— Непогано! І головне, бачиш, як твій і його… збіга­ються?

Аніту й саму вразив дивовижний збіг.

— Ну, добре, добре, а то мама як візьме собі в голо­ву… А який він вольовий, коли б мама знала! Змусив сержанта пробачитись переді мною. Той грубіян дозво­лив собі нетактовність, так він як подивився на нього…

Слухаючи розповідь Аніти, мама весело сміялася, пе­репитувала, а в кінці сказала:

— Так їх і треба вчити хорошого тону!

Через деякий час знову поглянула на гороскоп. За­мислено промовила:

— А що ж то воно за ризикована операція?

— Коли б же то знати… — зітхнула Аніта. — А може, цікавіше жити, не знаючи, що на тебе чигає завтра?

— Може, й так, — похитала головою мама. — Дай бо­же, щоб усе було добре. — Швидким жестом сухорлявої руки вона перехрестилася.

Аніта відчинила двері на балкон, кімнату виповнив притишений шум, а перед очима внизу, поміж темними стелами кипарисів, по всьому узгір’ю засяяли вогні. Го­лубуваті, золотаві, яскраві, бліді — все це розсипано так химерно, як зорі на небі. Моря вже не видно, за лінією набережної зяє чорне провалля, неначе тут край світу.

10

В просторому кабінеті з широкими вікнами, куди сержант впустив Туо, було двоє. Лисуватий чоловік у сірому костюмі сидів за письмовим столом і знічев’я крутив у пальцях щось схоже на чорну авторучку. Ліво­руч від нього стояв Фраг, поштиво схиливши голову. Коли Туо підійшов до столу, лисуватий пильно подивився на нього, поклав авторучку і запросив сідати. Туо на мить здалося, що він уже десь бачив ці гострі очиці.



Фраг притишено спитав:

— Я не заважатиму розмові?

— Навпаки, я сподіваюсь, що ви допоможете нам.

Фраг кивнув головою і сів з лівого боку столу, нав­скіс проти Туо.

— Скажіть, це ви надіслали телеграму президентові республіки? — звернувся до Туо чоловік у сірому.

— Так, я.

— Мені доручено вислухати вас.

— Я хотів мати розмову з президентом.

Чоловік у сірому вибачливо усміхнувся, похитав лис­кучою ручкою між пальцями:

— Президент дуже заклопотаний державними спра­вами, прийняти вас доручено мені.

Втрутився Фраг:

— Ви повинні усвідомити, Туо, чи як там вас, що президент не має фізичної можливості порозмовляти з усіма бажаючими. Він не зміг би цього зробити, навіть коли б жив тисячу років…

— Так, так, вік земної людини короткий… — замис­лено промовив Туо, але, наскільки мені відомо, я — пер­ший космічний гість на вашій планеті, і президент міг би знайти хоч годину…

Фраг і чоловік у сірому перезирнулися. Фраг сказав йому:

— Ну от… я вас інформував… Бачите — він знову за своє.

— Вважайте нашу розмову попередньою, — звернув­ся до Туо чоловік у сірому. — Скажіть, про що б ви хоті­ли говорити з президентом?

— Найперше, звичайно, я хотів би відрекомендува­тися, розповісти про свою мандрівку, попросити, щоб припинили переслідувати мене і дали можливість поїха­ти до Організації Об’єднаних Націй, з трибуни якої я міг би звернутися до людей Землі.

— Мене інформували, що вас лікують, а ви кажете про якесь переслідування.

— Після катастрофи я цілком одужав, — твердо ска­зав Туо. — На якій підставі мене ув’язнили, так, саме ув’язнили в психіатричній лікарні? Ще раз вам заяв­ляю: і фізично, і психічно я здоровий. І ви, докторе Фраг, будете покараний за свої насильницькі дії…

Фраг схопився, ляснув долонею по столу:

— Годі з себе дурня клеїти! Ми знаємо, що ви ціл­ком здоровий, знаємо не менше, ніж ви. Давайте нареш­ті говорити як люди діла. Облиште свою казочку про космос, про сузір’я Ліри — ми не діти, ми дорослі лю­ди! — Він підійшов до Туо, торкнувся його плеча і про­довжував майже дружнім тоном: — Слухайте, пропоную вам співробітництво… Давайте, чорт забирай, домови­мось, і ви негайно заміните оцього халата на модний костюм. Що ви хочете?

Туо подивився на нього нерозуміюче. Спитав:

— А ви чого хочете?

Фраг підійшов до свого стільця, сів, заклав ногу за ногу. Коли заговорив, у голосі його було вдоволення:

— Нарешті я почув ділове запитання. Чого ми хоче­мо? Нас цікавить ваш літальний апарат. У донесенні сказано, що він летів беззвучно, зупинявся в повітрі… Це так?

— Так, — ствердив Туо. — Я довго працював над його конструкцією. Хотілося продемонструвати на Землі і свої досягнення. Ми ж там не знали, що людство так відстало…

— Ну, от і продемонструйте. Вам створять усі умо­ви — дадуть конструкторське бюро на першокласному авіазаводі… Слухайте, ви станете багатою людиною, чорт візьми!

— Я готовий допомогти людям опанувати гравіта­ційно-магнітну енергію, — якось аж ніби урочисто про­мовив Туо. — Енергію елементарних часток…

Чоловік у сірому крутив пальцями свою чорну ручку і уважно слухав. Офіційний вираз його обличчя почав зникати, але невеличкі очі поглядали насторожено, неначе з засідки. Фраг трохи метушливо, як для такої витриманої людини, підійшов до сейфа, що стояв тут же, під стіною, повернув ключа і відхилив масивні двер­ці. З-за його спини щось яскраво зблиснуло. Уздрівши те сяйво, Туо явно захвилювався, пробурмотів кілька нерозбірливих слів і замовк.

Узявши з сейфа папку, Фраг причинив дверці, але не замкнув.

— Якщо до вашої особистої справи додасться угода про співробітництво, — сказав Фраг, кладучи папку на стіл, — причому співробітництво технічно-наукове, я це підкреслюю, — ми станемо друзями.

— Продовжуйте, продовжуйте, — обізвався чоловік у сірому, — те, що ви говорите, дуже цікаве. Я принаймні не знаю, щоб яка-небудь лабораторія працювала над такими темами.

— Джерела енергії, якими користуємось ми на на­шій планеті…

— Дайте спокій тій своїй планеті! — махнув рукою Фраг.

А чоловік у сірому вибачливо усміхнувся:

— Ах так, я забув, що ви з іншої планети… До речі, як вона зветься?

— Філія.

— Філія? Так, так, щось на зразок дочірньої фірми.

Не помічаючи, а може, незважаючи на іронію, Туо сказав:

— Наше суспільство — галузка людства.

— Звичайно, звичайно, — приховуючи посмішку, ска­зав чоловік у сірому, — але це інша тема. Зараз у нас ідеться про нові джерела енергії, а ще конкретніше — про літальний апарат, який ви назвали експерименталь­ним. От і давайте продовжимо розмову в цьому на­прямку.

“Я не вживав цього слова — “експериментальний”, — подумав Туо. — Звідки він узяв?”

— Я вже сказав, що я готовий допомагати земля­нам, — Туо підвівся і став навпроти чоловіка в сірому. — Але наукові і технічні досягнення учених Філії мусять стати здобутком усього людства. У вас уже є всепланетна інституція — Організація Об’єднаних Націй, і я спо­діваюсь…

— Сподівайтесь, сподівайтесь… — Обличчя Фрага пе­ресмикнула саркастична посмішка. — Таким наївним способом з наших рук не вирватись.

— Ви не маєте права мене затримувати.

Фраг із стиснутими кулаками підійшов до Туо, дих­нув йому в обличчя:

— Право… А ви знаєте, що таке право?

Потряс кулаками і відійшов до столу. Туо, не прихо­вуючи зачудування, стежив за його кулаками, аж поки той не розтулив їх і не поклав рук на коліна.

— Якщо я вас правильно зрозумів, — промовив чоло­вік у сірому, не звертаючи уваги на вихватку Фрага, — то ви вважаєте, що через Організацію Об’єднаних На­цій ваші науково-технічні відкриття можна передати усім державам, усім народам світу?

— Саме так.

— Якби ви дали собі труд проаналізувати станови­ще в світі, то ви швидко переконалися б, що ці надії марні. Сядьте, будь ласка. Якщо ви справді інженер і учений, то ви знаєте, що втілити найновіші досягнення науки, використати їх практично мають змогу лише дер­жави з потужним технічним потенціалом, тобто великі держави. Ну, а коли сказати точніше, то лапу накладе Америка, в неї широка кишеня. Ви цього хочете?

— Зовсім ні. Можна ж організувати міжнародне агентство… Як же це так — невже люди не здатні домо­витись?

Фраг удавано засміявся:

— Ось із вами важко домовитись, а то — держави! На вашій планеті, певне, зовсім немає морів, і ви не знаєте, що таке акули…

Він підійшов до сейфа і крутнув ключем.

— Важливою деталлю в моєму літальному апараті був діамант, — раптом сказав Туо. — І він у вас.

— Діамант — деталь апарата? — поцікавився чоло­вік у сірому, глянувши спочатку на Туо, а потім на Фрага.

Фраг поклав ключ від сейфа в кишеню, розвів руки:

— Щодо цього діаманта… Його знайшли… в піску. Чим ви доведете, що він… ваш?

Туо аж хитнувся, наче його хто штурхнув у спину, але опанував себе, не підводячись, промовив:

— Цей кристал належить мені, я виготовив його, шліфував за складною, дуже складною формулою… В ньому — роки моєї праці.

— Ви вмієте виготовляти діаманти? — з посміхом спитав Фраг.

— Це вміють робити і на Землі, може, тільки з біль­шими затратами енергії. Та не про це мова. Камінь мій, і я прошу повернути його мені.

— Ваше твердження не є доказом. Та й навіщо він вам, раз ви відмовляєтесь збудувати апарат?

— Я його… подарую Аніті, медсестрі.

— О, дуже багатою стане! —засміявся Фраг.

— Зрештою, ви не маєте права…

— Знову “право”. Ви, певне, юрист, а не інженер. — Фраг подивився на чоловіка в сірому. — Здається, пора поговорити серйозніше.

Той кивнув на знак згоди і підвівся. Лискучий чор­ний предмет, схожий на авторучку, підніс на рівень очей, натиснув малесеньку кнопочку і лагідно сказав:

— Заспокойтеся, заспокойтеся, Туо, все буде гаразд, запевняю… Ви втомилися… Вам хочеться спати, спати, спати… Повіки важчають, важчають… Нехай заплющу­ються…

Маг, а це був саме він, узявся за роботу. Одержуючи чек, на якому була написана кругла сума гонорару, ви­датний фахівець психотерапії запевнив Фрага, що тепер, коли пацієнт опанував мову, успіх гарантований. Навію­вання, підсилене в сто крат ритмометром, зробить з па­цієнта сомнамбулу. А в стані сомнамбулічного гіпнозу він правдиво відповість на всі запитання, накреслить на­віть схему свого апарата, — одне слово, Туо буде підко­рений сторонній волі, в цьому разі — волі Фрага.

Мозок людини в сомнамбулічному стані можна порів­няти… з магнітофоном. Натискуй кнопку, і він розкаже тобі все, що записано на його плівці!

— Нехай заплющуються, заплющуються очі…

Артистично працює маг! Але й сам відчуває втому — він прибув сюди літаком, голова повна гудіння, та й у гіпнотичному відділенні стомився, груповий гіпноз, хоч і за допомогою ритмометра, дуже стомлює, стомлює, он, бач, і Фраг позіхає, теж, певно, поспав би, поспав би, поспав би…

Оці останні слова закрутилися в свідомості, як по­шкоджена платівка. Маг м’яко опустився в крісло, схи­лився грудьми на стіл і, підперши голову рукою, заснув. Пальці випустили ритмометр, і він цокнув об стіл.

Фраг сидів на стільці, звісивши руки й закинувши назад голову. Ах, яке це блаженство розслабити усі м’я­зи і дрімати, дрімати. Хто це його турбує? Ах, цей Туо, люб’язний, хороший Туо… Просить віддати діамант? Будь ласка, беріть, коли він вам подобається, та ще й ваш, ну, безперечно, ваш, любуйтеся ним на здоров’я. Правду кажучи, цей камінь трохи дивний, він мене ля­кав, окремі його грані показують пустоту, ніщо, ага, са­ме так — ніщо… Вас цікавить реєструюча система? Це чудо нашої техніки, вуха і очі, досконаліші од природ­них… зараз вимкнуто, маг заперечував, так, так, боїться за свою репутацію… не знає наших можливостей: якщо треба буде, то запишемо навіть його шепіт з коханкою… Ага, фірма, яка нас постачає, переконала мене. Пострі­лом із пневматичної рушнички загнали у віконну раму моєї спальні маленьку таку стрілочку — чутливий мік­рофон направленої дії; а я одяг навушники, слухаю. Притишені кроки, поцілунок, сміх дружини: “Мій віс­люк на службі, заходь, роздягайся…” Так і каже: “Мій віслюк…” О, вона в мене дотепна!.. Та я теж. Наступну їхню зустріч слухала дружина її коханця… Що? Я мушу написати рапорт начальству? Зараз напишу, веселий ра­порт напишу, так, починаю: “Від віслюка Фрага. Цим повідомляю, що я, віслюк з віслюків, маю дуже примітивний розум і зовсім позбавлений уяви. Коли мені го­ворять про щось незвичайне, страшенно хочеться зареві­ти, як це роблять мої довговухі родичі. І я вже як упру­ся копитами, то ніякий здоровий глузд не зрушить мене з місця. А тому прошу підвищити мене по службі…” Так, дотепно, весело… ха-ха-ха! А ви жартівник, Туо, я й не знав. Підпис? Зараз поставимо й підпис, отак, і число. Ось і конверт, заадресуємо, нехай читають. Ви самі вкинете в поштову скриньку? Це люб’язно з вашого боку, Туо… Я вручаю вам і вашу особисту справу, бачи­те гриф: “Цілком таємно”? От ви її таємно й викиньте… ха-ха-ха, ну, й комедія… Переодягнемось? А й справді, давайте переодягнемось, вам буде до лиця сірий костюм, а я… знаєте, я хочу покрасуватися у вашому халаті. Ей, маг, дрімаєш, ні? Ану, хто швидше роздяг­неться? Еге-ге, видно, що цивільна овечка, я вже, я швидше! Прошу, любий Туо, надівайте його шкіру, спо­діваюсь, не подурнішаєте, о, а мені в халаті як гарно! Гоп-гоп-гоп! Слухай, маг, де твоя виправка? А ще мій мундир начепив… Потанцюймо! Леді і джентльмени, Фраг і маг виконують танець віслюка й овечки! Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Чоловік у сірому вийшов з кабінету і, поманивши сержанта пальцем, сказав:

— Санітари тут? Покличте.

Сержант заглянув у двері — двоє навкарачки круж­ляють по підлозі — один, у халаті, безперечно, робот, а другий… Фраг! Трухикають, важко хекаючи, ще й бур­мочуть:

— Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Сержант злякано зачинив двері і кинувся коридором до парадного. Чоловіка в сірому він більше не бачив.

11

Мама читала Аніті гороскоп:



— День, повний несподіванок… — одірвала погляд від газети, подивилася на балконні двері. — Слава богу, сонце вже над заходом…

Аніта встала і пішла до передпокою.

— Куди ж ти? — здивувалась мама. — Зараз дочи­таємо.

— Мені здалося… Мама не чула дзвінка?

— Ніякого дзвінка, заспокойся. Ти сьогодні якась знервована. Може, щось сталося?

— Ні, ні, що це мама вигадує? — Аніта повернулась до столу і навіть зробила спробу посміхнутися.

— Ну, гаразд, слухай. “День, повний несподіва­нок…”

— А от же знову щось наче постукало… — Аніта під­велася.

— Та ніякого стуку!

Аніта все-таки пішла, і мама почула, як цокнув за­мок і брязнув ланцюжок. Невже справді хтось прийшов? Ще раз цокання і брязкіт — замкнула. Тиша, але мамі здається, що хтось там є сторонній, вчувається шепіт… Вже хотіла встати, коли двері передпокою відчинилися, і вона побачила коло Аніти чоловіка в сірому костюмі. Стрункий, на голову вищий від Аніти. Ніжно-золотистий колір обличчя і таке ж волосся. Блакитні очі, рівний ніс. Хто це такий?

Неначе боячись, що вона заговорить, Аніта приклала пальця до губів, а потім упівголоса і якомога спокійні­ше сказала:

— Мені здалося. Нехай мама читає гороскоп.

А незнайомець мовчки, не кажучи й слова, почав нишпорити по квартирі. Обвів поглядом стіни, стелю, уважно подивився на люстру, що розправила три свої ріжки над столом; потім підійшов до книжкової шафи і почав порпатись у книжках…

“Що це — обшук? Чи, може, який грабіжник? — стривожилась мати. — Знайшов до кого…”

Аніта силувано усміхнулась:

— То як там сказано: день, повний несподіванок? А що там ще цікавого? Чи не пророчить… якої-небудь приємної зустрічі?

А сама взяла червоного олівчика і написала на по­лях газети: “Це Туо, не бійся, помовч”.

Мама знизала плечима, відсунула газету, і рука її легенько затремтіла. Он воно хто — божевільний Туо… Це справді несподіванка… Що йому тут потрібно? Бач, як нишпорить, як заглядає в усі закутки! Оглянув розет­ки, обмацав спіднизу стіл, перевертає стільці, пішов на балкон, став на плетене крісло і потягся до верхньої фрамуги. Скочив, повернувся до кімнати, тримаючи в пальцях якийсь невеличкий, загострений з одного кінця сірого кольору предмет. Став коло столу і швидким рухом відкрутив з того предмета ковпачок, вийняв дротин­ку, маленький патрончик і все те розіклав на газеті.

— Бачите, Аніто? — нарешті заговорив Туо, і мама відзначила, що в нього приємний густий баритон, — я ж так і думав, що вони не залишать вас у спокої! — А тоді поглянув на маму і вибачливо сказав: — Пробачте, про­шу вас, цей мікрофон дуже чутливий, і… довелося мовчки.

Мама підвелася зі свого фотеля:

— Мені дуже приємно…

Обличчя Туо освітилося усмішкою, але він нічого не сказав, тільки злегка потиснув господині руку.

Аніта доторкнулася кінчиками пальців до сріблясто­го патрончика:

— А зараз вже… нічого?

— Я ж його розібрав. Це ось акумуляторик, це — антенка… Досить компактна штука.

— А як ви…

— Я просто втік, Аніто.

— Від Фрага не так просто втекти. Та ви сідайте, сідайте, Туо.

— Зараз я приготую каву, — сказала мама і пішла на кухню.

Аніта легенько барабанила пальцями по газеті, і де­талі мікрофона-шпигуна ворушилися, неначе живі. Туо поклав долоню на руку дівчини:

— Заспокойтеся, Аніто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!

За кавою Туо розповів усе, як було, і Аніта з мамою розсміялися.

— Ото як прокинеться Фраг у психіатричці! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те сві­тило з Інституту психотерапії… де ж його професійна честь, де совість?

— Коли я побачив, з ким маю справу… Не подумай­те, Аніто, що я… Це просто самооборона.

— Вас будуть розшукувати.

— І сюди можуть прийти?

— Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо…

— Бо ви мені близька людина, — докінчив Туо. — Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було неприєм­ностей…

— Ходімо, негайно.

— Куди ж ви підете? — стурбувалася мати. — Мо­же б, завтра зранку?

— Ні, ні, мусимо йти одразу, по дорозі я щось при­думаю.

Коли виходили, мама окинула їх поглядом і несподі­вано подумала, що з них була б гарна пара.

Ледве встигла поприбирати зі столу, коли тиркнув дзвоник.

— Хто? — спитала, витираючи руку об фартушок.

— Поліція!

Один став біля дверей, двоє зайшло до кімнати. За­кінчивши обшук, молодший спитав:

— Куди пішла ваша дочка?

— Хіба ви не здогадуєтесь, куди ввечері ходить мо­лодь?

Зачиняючи за ними двері, мама пригадала гороскоп. Оце справді несподіванка! І зітхнула: хоча б усе було гаразд.

12

Надвечір того дня зійшла нарешті зірка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети “Вечірні новини” на першій сторінці вгорі було вміщено великий сержантів портрет і докладне інтерв’ю з ним. Червоними, мало не метровими літерами газета пові­домляла:



“Втеча космічного біоробота!

Кар’єра слідчого у важливих справах Фрага і відо­мого гіпнотизера Беруччі завершилася у психіатричці.

Головний лікар госпіталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.

Хто ж такий Туо?

Чи є загроза нападу космічної армади?

Літаючі тарілки над Середземним морем”.

Газету розбирали блискавично. Розійшовся, мабуть, найбільший тираж за весь час її існування. Високі чер­воні рядки, підкреслені чорними лініями, вибухали та­ємничістю в сотнях тисяч рук. Жадібно ковтаючи приго­ломшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, підозріливо позирали навколо. А що ж? Усе може стати­ся в цей навіжений двадцятий вік! Може, прихідці з космосу вже нишпорять у місті…

Сержант до подробиць розповів у газеті про те, як танцювали навкарачки Фраг і Беруччі, як не давалися санітарам, як їх несли в машину і як вони й там продов­жували своє: “Копитами, копитами, ратицями”. Щодо втечі Туо, то сержант запевняв, що робот не лише ско­ристався костюмом доктора Беруччі, а й скопіював об­личчя. Інакше-бо він, сержант, не пропустив би його…

Не можна сказати, що в місті виникла паніка, це було б перебільшенням. Проте деякі ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зійшов один підозрілий тип у сірому костюмі. Коли в нього спитали документи, кинувся тікати, вско­чив до однієї з нижніх кают і замкнувся. Поки вилама­ли двері — вискочив в ілюмінатор. В покинутому чемо­данчику було знаряддя для відкривання сейфів…

Естрадний оркестр нічного кабаре “Вітряк” експром­том утяв музику до танцю “Копитами, копитами, рати­цями”. Знайшлось немало ентузіастів потанцювати нав­карачки.

А Туо в цей час знайшов собі притулок… у зоопарку. Аніта перебрала в думці усіх подруг і знайомих. Та ду­же багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще інша може б і згодилася переховати Туо, але… дуже гарнень­ка. Нарешті Аніта згадала Марту — в неї красива душа і немічне, розбите паралічем тіло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони і мешкають. І не дуже далеко, і відлюддя!

— Підемо до Марти, Туо, це недалеко і… безпечно. її батько й мати — добрі, прості люди. Поживеш у них, а потім побачимо.

Ішли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тіні.

Другий випуск вечірки із сенсаційним повідомленням вже везли з друкарні до кіосків, коли Аніта й Туо були коло огорожі зоопарку. Поминувши головний вхід (він уже був зачинений), вони пішли широким провулком, що відділяє територію Зоо від житлового кварталу, і зупинилися біля службових, чи, сказати б, господар­ських воріт.

На щастя, хвірточка була незамкнена.

Почувши рикання лева, Туо пожартував:

— Може, хоч серед звірів буде спокійно.

Аніта затулила йому рота долонею і, відчувши поці­лунок, одсмикнула руку. Ішли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звірі у вольєрах, зрідка ози­вався лев, кілька разів пронизливо верескнув якийсь птах. Доріжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела ліворуч, де в гу­щавині саду подекуди світилися вікна.

Вони зайшли до Марти саме тоді, коли на екрані телевізора красувався сержант Жак Жаннель і молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмішку, розпи­тувала його про біоробота.

Марта напівлежала у ліжку-колясці, бліда, змучена хворобою. Біля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звірят — левеня і тигреня. Мартині темні очі зблиснули радістю, коли вона побачила подругу.

— Ой, коли б ти знала, яка сенсація! — вигукнула, подаючи сухорляву руку.

Поглянувши на екран, Туо спитав:

— Цікаво?

— Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..

— Чому ж вигадали? — спокійно заперечив Туо. — Робот, про якого він розказує, — це я.

— Справді? — Великі Мартині очі ще побільшали. Вона дивилася то на Туо, то на Аніту.

— Так, він про нього каже, той неотеса, — ствердила Аніта. — Тільки Туо ніякий не робот, а людина.

— Ой, як цікаво! — сплеснула долонями Марта. За­ворушилася, неначе хотіла встати з своєї коляски.— От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справді, це про вас, он і на фото ви…

Вона раділа, наче дитина, для якої казка переплела­ся з дійсністю.

13

Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як і сподівалась Аніта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокій звірам, Туо — або сам, або з Анітою — блукав алеями парку, слухаю­чи голоси звірів і милуючись блиском їхніх очей. У тем­ряві вони спалахували, як монокришталі. Якось Туо пе­реліз через металеву огорожу і підійшов до клітки, в якій меланхолійно дрімали два розкішні тигри.



— Обережно! — вжахнулася Аніта.

А він просунув руку поміж товстим залізним прут­тям і погладив звірові голову. Тигр позіхнув, поклав го­лову на лапи, і Туо кілька разів погладив його по шиї.

— Це ж хижі звірі! — хвилювалась Аніта. — Хіба ти не бачив, не знаєш…

— А де ж би я їх бачив? На нашій планеті звірів нема, а таких ніколи й не було.

— Тигри дуже небезпечні!

— Не бійся, Аніто, — заспокоював свою подругу, — з тигром легше встановити контакт, ніж із Фрагом.

— Так, — замислилась Аніта, — Земля переповнена злом, а воно наче на дріжджах сходить.

— Це ти влучно сказала, — Туо кинув на неї блиска­вичний погляд. — 3 усього видно: наростає катастрофа…

— У Сполучених Штатах опубліковано якийсь сек­ретний документ про становище в світі. “Доповідь з Айрон-Маунтін1 про можливість і бажаність миру”. Так знаєш, що вважається найстрашнішою загрозою? Мир! Там так і сказано, що якщо на Землі коли-небудь запа­нує мир, то людство опиниться на грані найжахливішої катастрофи.

— Оце вже справді хтось божевільний склав ту до­повідь. Знаєш, Аніто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом — стародавнім до­кументом людства. Але на тому місці уже пустеля… В цій ситуації мені не залишається нічого іншого, як з трибуни Організації Об’єднаних Націй застерегти усе людство — щоб воно не скотилося до ще страшнішої прірви. Деякий час переховаюся тут і буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тільки, за який кошт…

— Якщо продати той діамант — вистачило б не те що… Ти купався б у розкоші все життя!

— То, Аніто, не просто діамант… я не віддам його ні за які багатства… А якщо я загину… та не будемо про це зараз, потім я тобі все розповім.

Аніта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотіла:

— Я боюся, Туо, мені часом стає так страшно, так страшно…

— А я гадав: знайшов собі помічницю — сміливу, мужню!

— Помічницю… Ти мене не любиш, Туо… Він усміхнувся:

— Може, сказати віршами? Усі ліричні збірники, які ти мені приносила, навіть недоладні, я запам’ятав. “Мо­ре в твоїх очах, вулкан у моєму серці…”

Аніта грайливо притулила долоню до його губів, бо вже помітила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотіла:

— Ти ж мене ні разу не поцілував…

Туо розгубився. їй просто смішно було бачити, як він опустив очі, ніби розглядаючи свої черевики.

— Розумієш, Аніто… У нас це зовсім по-іншому… У нас там… дівчата вибирають собі юнаків, чи жінки — чоловіків. Мабуть, це пішло від того, що коли перші люди висадились на планету, жінок було менше, і, при­родно, вирішальне слово мали вони. Тепер це традиція, освячена десятками тисячоліть…

— Ох і гарно ж, — враз повеселіла Аніта, підскочила і повисла в нього на шиї. — Я за таку традицію! Ти бу­деш мій, мій… — За кожним словом цілувала його то в щоки, то в губи.

Туо вхопив її на руки і легко поніс поміж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.

— Тепер ти піймалася! Тепер не вирвешся!

Та вона вирвалася з рук, побігла сміючись. Туо на­здогнав, обійняв. Обличчя їй розчервонілось, зачіска розкуйовдилась, і дівчина ще погарнішала.

— Годі, годі, любий!.. — прошепотіла, тривожно ози­раючись навколо. — Ми про все забули…

— А хіба це погано — забути про все, скинути увесь психологічний вантаж? Може, саме тоді проявляється оте, глибоко заховане в нас, істинно людське?

— Угадай, що я зараз подумала.

— Ти подумала… про Марту. Так? Я тебе розумію, Аніто, я як тільки її побачив… Це дуже тяжкий випадок.

— Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта… переборов Фрага… навіть мага здолав! Що як спробува­ти, га?

— Якщо нема незворотних змін…

Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психічний момент: Марта вже звикла до дум­ки, що хвороба її невиліковна, вжилася в своє станови­ще, пристосувалася і — знайшла певну рівновагу. Якщо ж обнадіяти, а позитивних наслідків не добитися — значить, нанести їй травму. До того ж він, Туо, не спеціалі­зувався з медицини…

Коли вони вернулися до Марти, Аніта присіла навпо­чіпки перед її ліжком-кріслом і повідомила:

— А ти знаєш, що ми вирішили з Туо? Будемо ліку­ватись!

Марта видивилась на неї великими очима:

— Ви ж… он які здорові!

— Та ні, тебе почнемо лікувати. Пора вже…

— Мене?


— Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весіллі!

Марта похитала головою, кволо ворухнулася її бліда рука:

— Хіба ти не знаєш, Аніто, що тато привозив найвідоміших професорів? Усе, він усе віддав, що мав…

— Туо лікуватиме безплатно. І я допомагатиму.

— Так, — обізвався Туо, — спочатку проведемо курс вітамінотерапії. Гіпноз мобілізує центральну нервову систему, але щоб відновити вражені ділянки — директив із центру замало, організмові потрібні енергетичні ре­сурси, будівельні матеріали… Ми з Анітою підготує­мось — вона завтра ж піде до медичної наукової бібліо­теки…

Марта мовчала, слухала і мовчала. Тільки по її об­личчю можна було здогадатися, як вона починає хвилю­ватися. На блідих щоках поволі виступили червоні рум’янці, очі набрали вологого блиску.

Робер Лаконтр в душі не вірив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б і не спробувати? Зайвий шанс…

Лагідна, як тихе літо, Луїза стиха промовила:

— Якби то дав бог…

Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою і, дивля­чись їй у вічі, спокійно сказав:

— Ви мусите вірити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анітою.

Рука її потепліла, голос хоч і дрижав, але вже про­бивалися бадьорі нотки:

— І ще одній особі допоможу… Собі!

14

На вечорах Філії, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько — лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлі, яка вмощувалась у нього на колінах і з цікавістю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Аніта, що кожного разу перевіряла свою сумочку: чи не підкинули на роботі “жучка”? Тигреня на руках у Туо і левеня на килимку біля коляски. Окинувши присутніх поглядом своїх великих, таких промовистих очей і удавано суворо посварившись на Жюлі — щоб та не товклася, — Марта відкривала вечір:



— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі. Може, почнемо, Туо?

І Туо починав. Голос його звучав рівно, без притис­ків, навіть монотонно. Слова передавали інформацію і тільки інформацію, не було жодного речення, що розси­палося б святковим фейєрверком, не відчувалося ніяко­го емоційного забарвлення. Проте слухали його з вели­ким захопленням.

Навіть Марта не стомлювалася. Останнім часом во­на взагалі побадьорішала — наслідок ін’єкцій різних ві­тамінів, найважливішим з яких Туо вважав В-48. Після закінчення курсу він розпочне лікування гіпнозом…

Тим часом ця дивовижна людина розповідає приго­ломшливі речі. Інколи Марті, та й не тільки їй, здавало­ся, що все це не розповіді, а сеанси навіювання; Марта бачила себе на тій далекій планеті в сузір’ї Ліри — філії Землі, була свідком її незвичайної історії.

— Сорок дев’ять тисяч дев’ятсот сімдесят сім років тому земний космічний корабель, після довгих років блукання в просторах Всесвіту, відкрив у сузір’ї Ліри планету, дуже схожу на рідну Землю… — так почав Туо свою першу розповідь.

“Майже п’ятдесят тисяч років тому?” — мовчки зди­вувалася Марта.

“Певне, він помилився, — подумав Робер Лаконтр. — Тоді людство ще було стадом тварин. Фантазувати тре­ба про майбутнє”.

“Але ж у нього пам’ять!” — радісно заблищали очі в Аніти.

“Краще розповів би щось із нашого життя, — поду­мала Мартина мама. — Нащо ті фантазії?”

Ну, а що думали звірята — лишається їхньою таєм­ницею.

Тепер достовірно невідомо, чи експедиція землян ма­ла на меті, відкривши підходящу планету, оселитися на ній і тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосі, чи, може, з інших якихось причин, але ті космонавти лишилися назавжди в сузір’ї Ліри. Легенди Філії, а це все-таки своєрідна інформація, роз­повідають, що змучений довголітніми мандрами Штур­ман, прочитавши дані спостережень планети: розміри, щільність, сила гравітації, склад атмосфери, період обертання, напруга магнітного поля і багато інших по­казників, аж до температури на полюсах, — вигукнув: “Нарешті — друга Земля! Годі блукати!..”

Величезний космічний корабель у вогні й диму опу­скався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, роз­віявся дим і охолола пошарпана в міжзоряних глибинах обшивка, відсунулися захисні плити ілюмінаторів. Пе­ред жадібними очима космічних мандрівців з одного бо­ку синіла вода, з другого темнів гай, з третього підноси­лися аж до неба снігові вершини гір, а з четвертого — до самісінького обрію розкинувся степ. Дивилися як за­ворожені — дехто з побоюванням і недовірою, дехто з надією, але всі — з цікавістю. Чи буде ця планета лас­кавою матір’ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закінчити життя, — відчували, здогадувались і старші й молодші. Якось одразу зміни­лася атмосфера в колективі, і оте штурманське “годі блукати” було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, ма­буть, сталося з ракетою та й із самим Штурманом, і це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до бере­га! Дехто навіть запевняв, що була одержана якась незрозуміла інформація з Землі.

Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Ві­терець ворушив його посріблене волосся, усі згори бачи­ли — і це фіксувала стереофотоапаратура, — як він ви­йшов за чорне коло, випалене дюзами на грунті плане­ти, вийшов, підніс руки, наче хотів когось обняти, і впав. Саме так — не ліг, а впав, як підкошений колосок.

Спустилися, підбігли до свого керманича — він ле­жав ниць, розкинувши руки, пальці стискували жмутки трави…

Поховали Штурмана під ракетою — перша смерть і перша могила на новій планеті. Та ракета і могила під нею, залиті згодом прозорим пластиком, стоять і досі — Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фільмокристаликів, та вони пропали під час катастрофи в Сахарі, і зараз немає змоги продемон­струвати фільм із життя Філії.

Марта опускає очі, дивиться на свої сухорляві руки, а бачить той високий обеліск, і могилу, і сивоголового Штурмана — ось він знову падає в траву. Вона й без фільму все уявляє — слухає Туо і уявляє. І їй ніскілечки не дивно, що бачить і могилу, і живого чоловіка, якому легкий вітрець ворушить волосся.

Почалася Доба заселення планети…

Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракеті — це була їхня фортеця в чужому, зовсім незнайомому, а можливо, й ворожому світі. Та незабаром виявилось, що світ цей якщо й не зовсім гостинний, то в усякому разі неворожий. На превеликий подив, ні тварин, ні птахів на континентах не виявили. Рослинність багата, а тва­ринного світу не було зовсім. Зате моря і океани аж кишіли — і рибами, і ссавцями. Певне, був колись пері­од жорсткої радіації Веги. Вода захистила своїх меш­канців, а суходоли втратили…

Цілий вечір Туо розповідав про свою далеку плане­ту. Малював материки, переповідав легенди, історичні події.

— Усе у нас є: виробничі комплекси, інститути, ста­діони, театри… Немає тільки в’язниць. Жодної не було й немає. В голові філійця не може з’явитись навіть дум­ка про насильство над членом свого колективу.

— А що ж ви думаєте? — гладив лисину Лаконтр. — Хіба в нас такого не може бути?

15

— Наша історична наука твердить, що таке су­спільство, правда, на трохи нижчому технічному рівні, було колись і на Землі — в теперішній Африці. Майже всю північ цього великого континенту — саме, де тепер Сахара — займало одне грандіозне місто — Центрум. На Філії й зараз думають, що це місто існує. Якщо я повернуся туди і скажу, що замість красивого велетен­ського міста, що своїми терасами-садами підносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що від того витво­ру людського генія не лишилося й сліду не тільки на по­верхні планети, а й у головах людей, — мені не повірять. Хіба може батько… Мій батько історик — з самого малечку я захоплювався його розповідями про Землю… Якщо мені вдасться організувати розкопки в Сахарі — людство переконається, що його цивілізація нараховує сотні тисяч років…



— А ви бачили, Туо, знімки фресок Тасільї? — обі­звалася Марта.

— Бачив. Мені здається, що це відлуння тієї старо­давньої високорозвиненої цивілізації, яка вже сягала космосу…

— І залізний стовп у Індії…

— І розплавлене скло в Сахарі…

— От бачите, ще й тепер є сліди тієї культури, але, на жаль, тільки сліди.

— А яка нам зрештою різниця: чи починати історію від шумерів, чи від Центрума? — знизав плечима Лаконтр. — Ну, додали б іще тисячі років…

— Початок історії відсунувся б не менше як на сто тисяч років, — сказав Туо.

— Ну, нехай і на сто. Що з того? Заробітку в мене як не вистачало, так і не вистачає, а вони розводять… абстракції!

Туо подивився на нього не то з жалем, не то з до­кором.

— Помиляєтесь, шановний Робер. Ці абстракції сто­суються теперішнього життя. Ви переконаєтесь. Усі пе­реконаються, як тільки ми знайдемо Археоскрипт.

— Як ви сказали? Археоскрипт? — Лаконтр аж сіп­нувся вперед, наче хотів підвестися з крісла. — Кес кесе?1

— Археоскрипт — це стародавній документ, опуще­ний в глибину земної кори в Центрумі, — сказав Туо і далі пояснив; — Це, звичайно, не один документ, а вели­кий бункер. В ньому відеокотушки, на яких зафіксовано все, що тоді вважали важливим і цікавим; є там — в натурі — і різні експонати технічних виробів та мистецт­ва… І макет самого Центрума, виготовлений із мамонто­вих кісток.

— Цікаво… — замислено сказала Марта. — Подібну капсулу закопано в Нью-Йорку під час Всесвітньої ви­ставки 1939 року.

— На якій, до речі, я побував, — додав Лаконтр. — Тоді я ще не був лисим.

— Невже й ту капсулу… вкриє пустеля? — раптом сказала Аніта, дивлячись стривоженими очима поперед себе.— Який жах!..

— Це не виключено, — сказав Туо, — якщо людством керуватимуть… Фраги. Так-от Археоскрипт… Він був за­мурований того самого дня, коли космічний корабель на чолі з Штурманом зійшов з навколоземної орбіти і, на­бираючи третьої космічної швидкості, почав заглиблю­ватися в простір. У нас, на Філії, є знімки Центрума, зроблені з космосу — грандіозна споруда! Там жило, мабуть, три чверті населення земної кулі…



16

Кожного разу, коли Туо починав сеанс навіювання, Марта намагалася вловити момент переходу від реаль­ної дійсності до світу ілюзій. І хоч як чатувала ту мить — помітити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очі. Поступово, непомітно обличчя тонуло в якомусь присмерку — чи він відходив у глиб кімнати? — а очі невідривно дивилися в самісіньку її душу, і голос, такий лагідний і добрий, сіявся разом з тим поглядом, сіявся…

Не раз бачила себе коло річки — шум, гамір, весело­щі. Хлопці й дівчата пірнають, бризкаються водою, десь поблизу ввімкнули транзистор, і весела задириста музи­ка попливла по воді сонячними блискітками. “А хіба тоді була музика? — спливає легенька, як туман, дум­ка.— Тоді транзистор упав у воду і зіпсувався…” Сумнів цей зникає, як туман, але залишає по собі легеньку тінь — виринає відчуття несправжності всього, що вона бачить і переживає. Голоси якісь приглушені, рухи то метушливі, то уповільнені. Ось вона рушає до кабінки, щоб переодягтися. Ступнула не більше двох кроків — уже в кабінці, уже й у купальнику. Не помітила, коли й одягла. Мить — і вона коло води, на мокрому піску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволі захо­дить Марта на глибину. По кісточки… далі, далі. На литках осідають сріблиночки, вода сягнула вище колін… Ось вода вже по пояс, добирається до грудей — лоскот­но! — вона кидається пливти, енергійно вимахуючи ру­ками і відштовхуючись ногами. Про несправжність вона вже забула, річка ось хлюпоче Марта з силою видихає повітря ротом, і дрібні бризки летять, як шріт. Справж­нє, усе справжнє! А ось невідомо чому закрадається дум­ка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену… Вона знає, що буде далі. З П’єром вони побіжать он до тих корчів — з них можна пострибати в річку. Вибра­лась на повалене дерево — висохле на сонці, воно гріє підошви, на нього стікає вода, тільки під підошвами су­хо. Марта присідає для стрибка, розправляється, як пружина, і летить, летить до води. Страх пронизує її ті­ло, вона знає, що після цього стрибка вже не зможе хо­дити, П’єр витягне її на берег і, зляканий, почне гукати всю компанію… Марта падає головою в воду, жде страш­ного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе і… виринає. Обличчя в П’єра злякане, але їй же нічого не сталося, її не паралізувало… Стоїть на березі, усміхає­ться до П’єра: “А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалічену на­речену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже по­кинув”. Марта одвертається од нього і йде, грузнучи в піску, потім по гарячому асфальту, потім алеєю зоопарку. Господи, як це приємно — ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки і сідає в крісло… Марта розплющує очі — справді вона сидить у кріслі і на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. І Аніта прийшла, стоїть біля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо поди­вившись на Туо, підходить до неї, прихиляє голову і цілує в чоло.

— Ти підводилась, доню, чуєш, підводилась.

— А мені снився прегарний сон, — кволо усміхається Марта. — Наче я ходила…

Луїза хоче щось сказати, але тільки змахує рукою. Обличчя її світиться щастям.

Туо йде до кабінету Лаконтра, мама допомагає Марті роздягнутися, і Аніта перевіряє чутливість м’язів. Жа­лить тонкою голкою і щоразу питає:

— Відчуваєш? О, ще на три сантиметри! — відмічає на тілі зеленкою. “Як вона змарніла… — думає, — а була ж як линок! Ну, нічого, діло йде на краще. Зелена міточка просувається все нижче і нижче”.

— Коли б ви пішли працювати в клініку, — якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним погля­дом, — ви б швидко стали славетним лікарем!

Туо заперечливо похитав головою:

— Я зовсім не лікар, я займався медициною лише в тому обсязі, який обов’язковий у нас для кожного… Не більше.

Луїза не могла цьому повірити. Щоб кожен отак… Певне, із скромності говорить чоловік. Адже як тільки вони не лікували свою Марту — і зрештою всі лікарі відмовились! А цей Туо, дай боже йому здоров’я, може, й поставить дівчину на ноги! Десь у глибині душі мати була впевнена, що таки поставить, вилікує, але не нава­жувалась так відверто думати про це — щоб не сполохати… Кого? Що? Вона й сама до ладу не знала. Певне — щастя… З ним треба делікатно, бо воно ж, як ляклива білочка: скік — і втече…

В перших сеансах навіювання — може, тижнів зо два — Марта бігала стежками свого дитинства і юності. Бігала, бігала, скидала набридливі сандалики і гасала бо­са. А скільки разів повторювався той сонячний день, коли вона купалася з П’єром!.. Виходила з води неушкоджена, але він кожного разу її покидав, неначе скалічену…

— А сьогодні ми помандруємо до Центрума! — ска­зав Туо перед початком сеансу.

Аніта й собі попросилася:

— Ой, а мені можна? Дуже хочу побачити той Центрум!

— Звичайно, можна. Удвох вам буде веселіше.

— А чому не втрьох? — Аніта кинула на Туо погляд, сповнений ласки. — Я хочу, щоб і ти з нами… Правда, Марто?

Марта кивнула головою:

— Без вас нам буде… лячно.

— Ну, гаразд, мої любі, — згодився Туо. Усмішка на його лиці зникла, з’явився серйозний, зосереджений ви­гляд. — Починаємо…

І знову Марта не змогла вловити того моменту, коли її свідомість поринула в примарний світ. Це, мабуть, так само невловиме, як перехід до смерті.

…Побачили гігантське місто не з висоти пташиного польоту, бо жоден птах не досягне його верхніх ярусів, — побачили його з космосу. На блакитному тлі сві­тового океану добре видно було обриси Африки. Вели­чезний континент неначе плив навстріч, і тут Марта й Аніта уздріли на півночі височенну гору, яка підпирала верхні темно-сині шари неба.

— Поглянь, Аніто, яка гора! — прошепотіла Марта, притискаючись до подруги. — Невже ото і є Центрум?

Замість Аніти відповів Туо:

— Так, ото Центрум. Коли б не його правильні гео­метричні форми, то й справді можна б подумати, що це гора і до того ж найвища на планеті. Але ця гора збудо­вана руками людини. Бачите — Центрум круглий, зда­леку нагадує зрізаний конус. Підлетимо ближче — поба­чите пояси терас. На них — сади, виноградники. До висоти майже чотирьох кілометрів тераси відкриті, а да­лі — це оранжереї. Кожна сім’я навіть на найвищому ярусі має свій сад.

— Я бачу Ніл… — обізвалася Марта. — А де ж піра­міди? Хоча… вони ж невеликі.

— Ні, їх просто нема, — сказав Туо. — Тоді ще не бу­ло ні Вавілону, ні Єгипту, ні Греції, ні Риму… Тоді була зовсім інша цивілізація — до тієї катастрофи, яка відки­нула людство назад на початкові рубежі, відкинула ту­ди, звідки воно починало. Катастрофа та, мабуть, ще тільки назрівала… А поки що ми бачимо Центрум в час розквіту його могуття і краси. В Центрумі жила біль­шість людства. Цьому високоорганізованому суспільству належала Африка, Європа, Азія і Австралія. І на тих кон­тинентах не було жодного міста, окрім пунктів, необхід­них для збирання чи первісної переробки сировини. При­рода розкошувала, не порізана лезами магістралей, не винищена купами цегли й бетону, які тепер звуться міста­ми. Буяли ліси — так, як їм і належить буяти, трави ку­палися в сонці і дощах — так, як їм і належить; усе рос­ло і квітувало, радувало людське око і наповнювало гру­ди цілющим повітрям. Щедрою була природа до людей…

Доки їхній літальний апарат наближається до Центрума, Туо розповідає багато, багато цікавого. Марта знає, що це незвичайне, виняткове, але нічому не дивує­ться. Наче все це так і повинно бути — і оця колосаль­на споруда, в якій живуть мільярди людей, і зелені кон­тиненти, наповнені птаством і табунами тварин.

Дах Центрума, якщо доречно так назвати величезну територію, на якій можна було б розташувати Швейцарію, зблискував різноколірними променями: подекуди спалахували фіолетові, оранжеві, білі зірки, цілі снопи сяйва. Тільки наблизившись, Марта й Аніта побачили, що вся та місцевість засипана снігом, вкрита льодом. З них і викрешує сонце оті різнобарвні зорі. Та тут і справді, як у Швейцарії, — снігові гори, сковані кригою озера, білі долини… І скрізь люди — лижники, ковзаня­рі… Ті он плинуть на гору, гойдаючись на канатах, а ті вже мчать униз; там он вишикувались на старт аероса­ни, а он з трампліна полетіла темна грудка…

Апарат знижується по великій спіралі, снігова краї­на підіймається в небо, а натомість виринають яблуні, за ними — вишні, виноградники, квітники, латки зеленої трави, пальмові гаї, — і все попід вікнами. Кожна сім’я має свою ділянку, запашний кусень природи на метале­вих раменах гігантської споруди. І над цими ділянками ніщо не нависає — тільки небо.

Безконечними поясами тераси спускаються все ниж­че і нижче. Нарешті апарат сів на одному з майданчиків унизу, і дівчата пішли до якогось величного порталу. Вже на порозі побачили, що це вхід усередину міста — скільки й сягав зір, перед ними пролягла рівна, як стрі­ла, дорога, заллята білим світлом. Таких шляхів з рухо­мим полотном — ціла сітка, пояснив Туо, їх тисячі кіло­метрів. Своїми кінцями вони виходять на кільцеві ма­гістралі, що оперізують Центрум. У колонах-опорах — шахти для ліфтів. Кожна квартира має вихід до ліфта і до однієї з кільцевих магістралей.

А он широка труба, таких багато з усіх боків, то — стартові канали для ракет. Звідси вони шугають в усі частини світу. Без гуркоту і грому, звичайно, використо­вуючи магнітне поле Землі.

У Центрумі є не лише склепи з необхідними запаса­ми харчів і усяких інших виробів, тут розташовані і фабрики, що все те виготовляють. Звичайно, виробницт­во максимально автоматизовано, навіть ремонт і профі­лактика. Стадіони і театри, школи, інститути, академії, клініки…— тут є все, необхідне для нормального життя людини.

Дівчата слухають пояснення Туо, вільно пробираю­чись у натовпі мешканців Центрума, що поспішають у своїх справах. Світло, звичайне денне світло, а які ши­роченні вулиці! Забуваєш, що над головою безліч повер­хів і мільйони тонн металу, каменю, пластика, землі… Простір, воля! Дихається легко, м’язи пружні, бадьорі. “А ви ідіть, ідіть, не стійте!” — заохочує Туо, і Марта, поглянувши собі під ноги, ступає по рухомому полотну один крок, другий… “Сміливіше, Марто, — заохочує Аніта, — не бійся ступати, ну, отак, отак… Ти будеш ходити, будеш!” “Авжеж буду, — подумала Марта. — Та я вже ходжу!”

А люди навколо… вони всі мають трішечки золо­тистого відтінку. Марта пригадала, що це ж — Африка, і здивувалась, що не видно негрів. Жодного чорного, ба навіть жовтого чи зовсім білого обличчя! Ні одного! Скільки вони йдуть повз великі дзеркальні вітрини, ми­мо стін, всуціль покритих фресками і мозаїками, тисячі людей пройшло навстріч — і всі однакові на колір. Хіба тоді в Африці не було негрів?

Туо пояснює: не було. І не тільки в Африці, й ніде в світі. І не лише негрів, не було ні жовтих, ні червоно­шкірих, ні білих. Не було рас. Люди не різнились антро­пологічно, всі були однакові. Певне, вони й не підозрю­вали, що таке можливе — поділ людства за кольором шкіри…

“А звідки ж узялися… раси?” — дивуються дівчата.

“Я думаю, що це внаслідок радіації, — пояснює Туо. — Це зробив той вибух, та катастрофа, яка знищи­ла Центрум”.

“Хіба й тоді була війна?” — “Так, очевидно, держа­ви, розташовані на Атлантиді, напали на Центрум… А вони мали доступ до найпотужніших джерел енер­гії — синтезу кварків. Певне, в ході війни вони всі заги­нули: і Атлантида, і Центрум… Цивілізація поринула в небуття, а в тих нащадків, які випадково вціліли, раді­ація спричинилася до мутацій. Інакше нічим пояснити… Історія Центрума не знала кольорових людей. Зник Центрум і Атлантида — з’явилися раси”.

Зник Центрум…

І враз дівчата побачили навколо себе пустелю. За­мість рухомого хідника — стверділий піщаний корж, обшпугований гарячим вітром, а замість фресок і моза­їк — горбаста долина, мертвий простір.

— Ідіть, ідіть, ступайте!

Марта чує голос Туо і розплющує очі.

Міраж зник. Ні Центрума, ні пустелі, вона стоїть по­серед своєї кімнати, стоїть на власних ногах, а за кілька кроків перед нею мати простягає тремтячі руки — точнісінько як у дитинстві: “А йди до мене, йди!” Марта за­кліпала очима, поглянула на матір, на Туо, на Аніту, відчула, як затремтіло під коліньми, як сила враз опу­стила її,— і м’яко впала на килим. Обіперлась на руки, підвела голову Туо відсторонив маму — вона хотіла до­помогти їй підвестися.

— Не треба. Вона може встати й сама! — твердо сказав він. — Підводьтеся, Марто, підводьтеся, ставайте на ноги!

Коли вона, силкуючись, стала на коліна, мама сіпну­лася до неї, але Туо знову її спинив. Мама опустила руки, потім підперла підборіддя, потім перехрестилася.

Марта натужно підводилася, хитаючись, мов п’яна, і таки підвелася, випросталась!

— А тепер ідіть, ідіть до крісла.

Ах, це тіло! Яке воно важке, як тяжко нести його на ногах… Обличчя Мартине скривилося від болю, але во­на переставляла свої важезні ноги, свої неслухняні ноги і скеровувала їх до крісла. Кілька кроків — хоча б ді­йти!..

І вона дійшла. Сіла, полегшено зітхнула і усміхну­лась. Усміхнулась втомлено, блаженно і щасливо. І всі усміхнулися разом з нею. Туо витер хусточкою піт зі свого обличчя.

— Так це справді було — Центрум і Атлантида? — обізвалася Марта. — Це все справді?

— Це так і було, — сказав Туо, і в голосі його за­бринів сум. — Адже в нас збереглися не лише перекази, а знімки, фільми, сотні фільмів. Мабуть, звістка про ка­тастрофу підкосила Штурмана, що перший ступив на Філію…

17

Над Філією снуються казки… Ну, хто ж у дитинстві не знав отієї чарівливої оповіді про білих-білих птахів, які летять на Філію з далекої Землі, такої далекої, що її не видно навіть у телескоп. А вони летять і летять через прірву холодного космосу — такі любі, такі милі, такі гарні грудочки живого життя. Летять у кожне ди­тинство та й поселяються в серцях малюків…



Летіли білі птахи і до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.

— Он бачиш, синку, золота зірка сяє? А біля неї кружляє Земля — планета наших прадідів… Звідти ле­тять до нас білі птахи.

— Такі, як ото у фільмі?!

— Такі, синку.

— Ой, коли б уже швидше вони прилетіли! Я скучив за ними, я їх люблю…

Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в до­розі… Якось серед дітей поширилася чутка: прилетіли! Наче той вихор, кинулись вони до лісу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються… Дерева теж стрепенулись у чеканні, деревам також сумно стояти у безгомінні, тоскно. Але птахів не було. Пішла малеча додому заплакана.

Мама пригортала малого Туо, гладила по голівці і стиха співала пісню про білих птахів — відстань велика, холодна, а вони летять і летять, помахуючи білими кри­льцями, треба чекати, треба довго чекати свого птаха…

Промайнуло дитинство, настала юність. І в душі про­кинулась непереборна тяга до Землі, до отієї загубленої крапочки в просторі, з якої вийшли його предки. Це було щось сильніше свідомості, німий крик душі, її мільйоннолітній біль. Може, то вчувався плескіт праокеану і шум пралісу, збережений у глибині якихось клі­тин мозку?

— Тату, невже протягом тисячоліть ніхто не пробу­вав побувати на Землі? — дивився блискучими очима на батька.

— Чому ж… — замислено відповів батько. — Пробу­вали. Знаходились ентузіасти. Тільки ніхто не вертався. Може, гинули в космосі, може, лишалися на Землі — невідомо.

— Я хочу побувати на Землі.

— Я тебе розумію, сину. І в мене була така мрія…

І батько розповів про свою наукову роботу, про до­слідження простору, часу, які мали відкрити цілком нові способи комунікацій. Туо з великим ентузіазмом вклю­чився в роботу. Йшлося про те, щоб використати кри­визну просторово-часового континуума, викликати таке його заломлення, при якому намічені точки зближували­ся б миттєво. Це означало, що з Філії можна б було пе­рейти на Землю так само легко, як до сусідньої кімнати…

О, білі птиці дитинства! Нащо ви поселились в душі? Чому не даєте спокою?

Лаконтр випив малесенький шкалик рому, поставив на тарілку.

— Цілком фантастична ідея, — сказав, подивившись на Туо, який сидів, замислившись, певне, ще під вра­женням спогадів. — Ніяких справді наукових підстав…

— Але ж я тут, — випростався Туо. — Хіба це не доказ?

Лаконтр знову взяв пляшку і налив шкалика. Цокну­ло шкло.

— Ну, знаєте… Я вважаю вас… геніальною люди­ною. Але ж і колись у нас були генії, причому дуже яскраві. От хоча б Леонардо да Вінчі…

— А звідки тато знає, — перебила Марта, — можли­во, Леонардо да Вінчі і з’явився з Філії, його біографія невідома. А все, що він робив, випереджало свій час на цілі століття!

— Ну, знаєш… — почав Лаконтр. — Ти ще скажеш: і Свіфт, і Ньютон…

— А що ж? — не відступала Марта. — Може, й вони. Можливо, навіть Ейнштейн…

— Фантазуй, фантазуй.

— А цікаво, що сказав би тато, коли б… ну, сто ро­ків тому йому хтось доводив, що можна буде розмовля­ти через океан, та й не тільки розмовляти, а й бачити, скажімо, з Парижа те, що діється в Монреалі… Та ось ми вдома бачили Експо–67! Що б тоді тато сказав?

Лаконтр ковтнув рому і лукаво поглянув на доньку.

— Е… що б я сказав? Мене ж тоді не було!

— Так це ж іще сто років тому… — Марта підвелася і, незграбно ступаючи, пройшла по кімнаті. — Тоді вже вивчали електричні явища. А що, якби про телефон, ра­діо і телебачення хтось розповів тисячу років тому?

— Певне, спалили б живцем… — підтримала Аніта.

— А тепер саджають до психіатрички… — гірко усміхнувся Туо.

— Ну, а як же, як вам удалося? — підвищила голос Аніта.

— Це вам так само важко зрозуміти, як, скажімо, єгипетському фараонові кібернетичну машину.

— А все-таки?.. — допитувалась Аніта.

— Цікава дитина, — усміхнувся Туо. — Ну, що ти зрозумієш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мій діамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат і… — Туо обвів поглядом присутніх, усі слухали його з зацікавленням, навіть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.

— І що? — не втерпіла Аніта. — Що він посилює, цей прилад?

— Кривизну простору і часу. Можна миттєво пере­нестися в задану точку.

— Ой, так і у Нью-Йорк зовсім же легко?..

— В тому-то й річ, що нелегко. Небезпечно. Невели­ка похибка — і впадеш в океан, або опинишся на щоглі високовольтної лінії, або потрапиш під машину. А ще гірше — на яку-небудь воєнну базу… На моєму літаль­ному апараті була досконала обчислювальна система, і я був дуже здивований, коли замість Центрума, поба­чив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А вихо­дить, обчислення були правильні…

Аніта прихилилась до його плеча.

— Налагоджуй апарат, любий… Мені так хочеться побачити Філію!

Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, і сказав:

— Я хотів би перекинути на Філію птахів…

— Чого-чого, а птахів ми вам підберемо. Як у Ноєв ковчег — усяких по парі. Тільки працюйте… над цим своїм апаратом. Кажіть, яких матеріалів треба ще — завтра ж замовимо. Я, по правді кажучи, хоч і не вірю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.

— Візьмемо голубів! — сплеснула в долоні Аніта. — Це ж, мабуть, вони — птахи твого дитинства.

— Це навіть важко уявити, — замріяно промовив Туо, — ліси оживуть… Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом… Птахи перелітатимуть з гілки на гілку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небі… О, якби мені побачити птахів у філійському небі! Аніто, я був би найщасливішою людиною…

— А як би пораділи діти… — обізвалася Марта. — Ді­ти люблять птахів і тварин, бо діти ближчі до природи.

— Дорослі теж люблять, — сказав Лаконтр. — Ви по­мічали, які в собак розумні очі? А в коней? Уночі проти світла — великі зелені смарагди…

Не втерпіла й Луїза, оглянула всіх веселими очима, ще й підморгнула:

— А мені найбільше до вподоби курчата, гарно сма­жені!

Всі, окрім Туо, засміялися на цей кулінарний дотеп. Він же неначе й не чув: йому згадувалися казки, і білі птахи дитинства долали холодний космічний простір.

18

— Ох, і кумедний!



— Ну, й пустун!

— Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!

— Нічого, нехай грається…

Туо і Марта, сміючись, спостерігали, як левеня тяга­ло по килиму Анітину сумку. Вчора вона забула її на канапі. Малий левчук надибав, схопив та й поніс у зубах по кімнаті. Крутить мордою, наступає лапами, спотикає­ться, падає, а тоді схоплюється і знову “полює” бідну сумку.

— Цирк! Атракціон! — сміється Марта, ходячи пере­вальцем, наче качка, слідом за левеням.— Ату його!

Коли це стриб — тигреня. Лежало на кріслі, поклав­ши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, — а вона так і мелькає! — і не втерпіло. Тигреня схопило ротом одну м’яку ручку, левеня — другу, та й ну тягнути в різні боки. Уперлися лапами в килим, націлились весе­лими очима… Ох, і потіха!

— Ні, треба забрати, — сказала Марта. — Знищать, шкода.

І тільки придибала та простягла руку, — звірята за­гарчали, рвонули, і сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сірий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою і почало качати.

— Ах ти ж халамидник! — посварилася Марта. — Ану, віддай!

Туо, як тільки побачив того патрончика, одразу по­блід. Веселість його де й ділася, обличчя спохмурніло, брови насупились, і на чолі залягли зморшки. Швидко підійшов до Марти, вхопив її за руку, — нехай бав­ляться.

Мовчки повів ошелешену дівчину до другої кімнати, ввімкнув мало не на всю силу приймача і тільки тоді сказав їй на вухо:

— То мікрофон.

— Який мікрофон? — запитливо глянула Марта. В її великих очах світився подив.

— Отой патрончик.

— Ото мі-кро-фон?

— Так. Усе, що тут звучало, — занотовано там, у них…

— Який жах? Що ж тепер робити?

— Покладіть на місце, хай усе буде так, як і було. Щоб вони не дізналися, що ми… Розумієте, мені треба ще хоч тиждень…

— Добре, добре, так і зробимо.

Марта пішла, нагримала на звіряток, підняла сумку, поклала туди патрончика і повісила на етажерку. З су­сідньої кімнати линула музика. Тигреня та левеня пиль­но позирали на людей, немов хотіли спитати: чому не даєте нам бавитись?

— Ну, що, може, почитаємо? — сказала Марта.

— Вам треба більше ходити, ходити до втоми, — серйозно відповів Туо.

— То, може ви пройдете зі мною? — кинула змов­ницький погляд.

— Я хотів би попрацювати… — сказав Туо. — Ніяк не відновлю формулу синтезу кварків.

— Ах, вам усе наука й наука!..

— Та якщо б хто-небудь тут вивів таку формулу… його озолотили б!

— Ах, те золото… багатство, — зітхнула дівчина. — Чого всі женуться за грішми, винищуючи найбільшу свою цінність — душу? Ви про це не думали?

— У нас на Філії такого явища немає. У нас немає наживи, розумієте, немає такої пристрасті — загрібати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали і мінерали відіграють тільки природну роль…

— А в нас є метали благородні, а є парії. Особливо в пошані золото. Ви про золоту ванну читали? В Японії на одному курорті, здається Фунабара, поставили золо­ту ванну. Всі поспішають туди, щоб скупатися, хоч кіль­ка хвилин коштує тисячі. Поспішають, наче на прощу до Рима або в Мекку… Деякі дійшли до того, що… гризуть ванну, стараються відкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дійшла наша цивілізація! Кажуть, власники курорту думають поставити платні золоті унітази…

— Дивно, що у вас тут не розуміють дикості та, зрештою, і глупоти отакої зажерливості, божевілля…

— Є такі, що розуміють… є благородні душі… А ба­гато хто має кредо: людина людині вовк.

Марта рушила до виходу. Туо мовчки пішов за нею.

Вечоріло. На озері було тихо, навіть качки не плюс­котіли. Гілля плакучих верб нагадували золоті водо­спади, і в міру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевіли, ставали кармінними.

Зупинилися за озером. Дівчина тихо сказала:

— Я не могла там говорити… Стає гидко, як подума­єш, що тебе хтось підслуховує. Гидко і… страшно. Мене лякає оте Вухо.

— Я вас розумію, Марто. Але… опануйте себе, вам не можна хвилюватися.

— Ах, Туо, хоч ви мені не кажіть отого “не можна”! Я стільки його наслухалась… Та що ж то за життя без хвилювання?

— Негативні емоції руйнують нервову систему… За­ждіть, я ще не докінчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазі період одужання.

— Ну, хіба що… — усміхнулась Марта.

Повернулися до будинку в сутінках. Незабаром і Аніта прийшла.

Тільки переступивши поріг, ніяково усміхнулась:

— Вчора я забула сумку…

Марта кивнула на етажерку:

— Онде я її повісила, щоб ці бешкетники не діста­ли. — І посварилась пальцем на звіряток, що розкошува­ли посеред кімнати на килимі.

Туо стояв, склавши руки на грудях.

Аніта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й раніше, і… мовчки клацнула замком, наче ні­чого й не сталося. Туо зблід. Не мав сумніву, що бачила “жучка”… Бачила і промовчала! Це було неймовірно. Його Аніта… його люба Аніта… Ні, ні, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось…

Але Аніта почала розмову без ніякої обережності. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:

— Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?

За нього відповіла Марта:

— Сушить собі голову над тією клятою формулою…

— Якою? — прохопилась Аніта.

— Формулою збагачення! — засміялася Марта і по-змовницькому зиркнула на Туо. — Певне, хоче стати мільйонером.

Аніта запитливо подивилась на свого нареченого.

— Вона має на увазі формулу синтезу… — сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях ніби гуділи дроги високої напруги. Ах, Аніто, Аніто… Значить, вони вже знають про його прилад з діамантом…

— Ах, ті формули! — удавано весело вигукнула Марта. — Казав у нас один у коледжі: формула — як си­ня щука, її важко впіймати.

— Енергетика на Філії грунтується саме на реакції кварків, — продовжив Туо. — Принцип, звичайно, мені ві­домий, а от…

— Що “а от”? — Аніта аж сіпнулася до нього.

— Формулу вивести важко… — холодно проронив Туо і додав: — Особливо в таких умовах в такій атмо­сфері.

Певне, якісь нотки в його стриманому голосі стриво­жили Аніту. Білі пальці її безладно заворушилися на чорній сумці. Кинула кілька насторожених поглядів на Туо, потім на Марту. Відчула щось неприродне, удава­не, якусь холодну стіну… її наче струмом ударило: ді­зналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу і, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пішла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тоді пішов слідом. А Марта підвелася, взяла тигреня на руки і безтурботно загомо­ніла до нього:

— Бач, капосне!.. Хіба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слід? А ти, халамиднику, чого так позираєш? — легенько штовхну­ла ногою левика.

Пішла до другої кімнати і ввімкнула музику.

19

Туо наздогнав Аніту на темній алеї поблизу ведме­жого павільйону. Почувши його кроки, дівчина зупини­лась, злягла грудьми на металеву загорожу і заплакала. Тишу проймали найрізноманітніші звуки — похрипуван­ня звірів, їхнє важке сопіння, якісь скрипи, кавкання і пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисо­нувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцій тиші.



“Невже звірі щасливіші за людей? — подумав Туо, наближаючись до дівчини. Плечі її сіпались — неначе вона впала на високовольтні дроти, і її трясе струмом. — Що з нею сталося?”

Поклав долоню їй на плече — сіпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не міняла пози, і Туо бачив її білу шию. Погладив плечі.

— Аніто…

Вимовив її ім’я пошепки, ледве чутно, але вона стре­пенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стріпнула головою, закидаючи назад волосся, і загово­рила, давлячись словами:

— Так, то я принесла! Можеш ненавидіти мене, мо­жеш убити. Або кинь мене в клітку до звірів — краще в них, ніж між людьми! О, будь вони прокляті, такі люди… Вони вислідили, залякали мене, примусили. Але тепер я нічого-не боюсь, нікого й нічого! Бо нащо мені жити, коли… коли ти…

— Аніто…


— Я не хотіла тобі зла… Вони запевнили… О, я не знала, як палить сором! Навіть не здогадувалась, який він ядучий, отруйний… Ні, ні, одвернися од мене, я підла й нечесна… Хотіла зберегти тебе і втрачаю…

Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу і заплакала. Туо взяв обома руками за плечі, обернув до себе і притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати і не затихла. Руки її несміливо піднялися,— може, хотіла обняти, але не на­важилась, тільки доторкнулась до його ліктів.

— Скажи… ти мене зненавидів, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидів?

— Ні, Аніто, ні.

— Так ти… простиш? Простиш, любий? — прошепо­тіла, ледве ворушачи губами.

Пригадалось: розповідав, як у них на Філії одна жінка пробачила своєму кривдникові. А невже ж він…

— Ні, ні, не прощай, не треба, — гаряче шепотіла. — Тільки ж не думай, ніби я… хотіла тобі зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижі звірі?

В її голосі виливався біль, гіркий розпач. Туо гладив її плечі, а вона все шепотіла пошерхлими губами, наче виймала з свого тіла колючі якірці страху, приниження і образи.

— Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його вистави­ли на вулицю. А цей… ну, бульдог. Підводиться з-за столу і наче от-от загарчить і вчепиться мені в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук… Казав: їм потрібна твоя розповідь про кварки. І тоді випустять… Тому й погодилась занести ту кляту штуку — аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гірше…

— Заспокойся, Аніто, дай же мені хоч слово сказати.

Хотіла покласти долоню на його губи, вже й рука сіпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку і поцілував.

— Я боявся, що ти… перемінилась, стала чужою. Ду­ша в тебе чиста — я щасливий.

— Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабість? Ну, скажи, благаю!

— Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти міцна…

— Спасибі, любий… Спасибі, що віриш… Бо… я…

— “Жучок” нас не розлучить, Аніто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома рука­ми за голову, нахилила і, ставши навшпиньки, почала цілувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змішалось, і обоє сп’яніли до нестями. Ішли темною алеєю, серця їхні стугоніли, вони вже не чули дихання звірів навколо і нічого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче і прекрасне. Ішли оглушені, здивовані і трохи налякані. Озеро. Темні верби. Копичка сіна. Трава. І тиша, первозданна тиша — певне, така була в раю, коли Адамовим очам відкрилася Євина краса.

— Я хочу дитину… — прошепотіла Аніта, опускаю­чись на сіно. — Любий мій, єдиний…

20

Археолог, чоловік середніх років з обвітреним лицем і рідким волоссям на голові, зустрів Лаконтра і Туо з належною чемністю.



— Прошу, заходьте.

Передпокій завалений всякою всячиною. На підлозі попід стінами — якесь каміння, уламки потемнілого по­суду, сірі побиті постаті не то якихось богів, не то каз­кових тварин; широке підвіконня теж заставлене примі­тивними виробами зі скла і ще якихось кольорових ма­теріалів; на стінах — черепи і роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нічого не зачепити, і на ходу поглядав на ці експонати.

— Дещо тут в стані обробки, — сказав господар, по­мітивши його зацікавлення, — а є й просто сувеніри, що нагадують про експедиції. Не встиг усього впорядкува­ти: недавно прибув.

В кабінеті висіли картини; великий робочий стіл завалений паперами та різним канцелярським на­чинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тіль­ки, що “ось цей юнак цікавиться археологією і має ори­гінальні ідеї”. Господар привітно поглянув на Туо і запросив сідати. Йому цікаво послухати ентузіаста, ді­знатися про ті “оригінальні ідеї”, бо тепер дуже рідко трапляється в їхній науці щось нове, свіже.

Розташувалися біля круглого столика поміж двома високими стрілчастими вікнами — археолог І Туо нав­проти один одного, Лаконтр посередині.

— Ну що ж у вас цікавого, юначе? — Господар по­клав руки на столика і зчепив пальці.

Туо не знав, з чого починати, і поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.

— Я не фахівець, — обізвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, — але те, що пропонує мій друг… надзвичайно цікаве.

— Що ж саме?

Туо поглянув у вікно — праворуч збігали дахи з чер­воної черепиці, ліворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.

— Я хотів би організувати розкопки в Сахарі, — ска­зав і перевів погляд на господаря. — 3 вашим авторите­том і… вашими зв’язками це, очевидно, можна б було зробити.

— Сахара дуже велика, — без усмішки промовив ар­хеолог. — Що саме ви маєте на увазі?

— Я гадаю, по всій Сахарі, на кожному кроці, мож­на знайти залишки високої культури. Але краще почати десь із центру…

Археолог підвівся, узяв згорнуту грубкою мапу і роз­стелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до підлоги. Неначе з високості, Туо побачив пе­ред собою величезну пустелю. Мапа всіяна позначками, на ній нанесено і пунктир караванних шляхів, і зелені цятки оаз, і руді кряжі.

— Ідеться не про ту високу культуру, яку ви, архео­логи, маєте на увазі, коли говорите про бронзовий чи залізний вік, — продовжував Туо. — Культура, похована в Сахарі, — набагато вища за сучасну цивілізацію…

Археолог кинув запитливий погляд, але нічого не сказав.

— Якщо ця гіпотеза… — почав Лаконтр, але Туо не дав йому докінчити.

— Зрозумійте, що це не гіпотеза, а цілком достовірні відомості! — підніс він голос. — Сахара — це майданчик, на якому було зведено Центрум — місто-суспільство, місто-державу…

— Нічогенький майданчик, — усміхнувся археолог, — три мільйони квадратних миль.

— Так і місто ж було нічогеньке — сягало до стра­тосфери, і жило в ньому кілька мільярдів людей. Важко припустити, що навіть після вибухів кваркових бомб там нічого не залишилось. Але припустімо, що так і ста­лося — температура, не менша, ніж та, що виникає в надрах зірок, за кілька секунд розплавила, злизала, ви­парувала грандіозну споруду, але ж кратера нема? От­же, те, що в глибині кори — залишилося. Бункер “Археоскрипт” безперечно вцілів…

— Пробачте… — підвівся археолог. — Може, ви пояс­ните… Я вперше чую про місто… як ви сказали?

— Центрум.

— Троя, Біблос, Вавілон, Сідон, Баальбек — ці на­зви мені щось говорять. — А Центрум… Даруйте, ні в яких джерелах…

— Джерела є, навіть зображення і плани.

— Може, ви маєте на увазі легендарну Вавілонську вежу? Чимало художників малювали її, звичайно, з уяви…

— Я бачив репродукції, — вже тихіше заговорив Туо, — Вавілонська вежа — то дитяча забавка супроти Центрума… Хоча, як подумати, може, це — пам’ять про Центрум? Відгомін велетенської споруди, про яку на­ступні покоління пам’ятали, як про давній сон… Це імо­вірно. Бо на якому ж грунті з’явилась легенда про Вавілонську вежу, що сягала до неба? Тільки темні люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали богові…

Туо розповів археологові про свою планету Філію, про знімки Центрума, які ще й досі зберігаються в там­тешньому музеї. І особливо детально — про Археоскрипт — своєрідний лист потомним поколінням людей…

Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьо­му видно було, що він не вірить жодному слову Туо, але вдає, що це його цікавить.

Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапі.

— Центрум… Центрум… А що ж, це цікаво… — зирк­нув на Лаконтра і не договорив.

— …цікава вигадка? — докінчив за нього Туо, і ар­хеолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так він і подумав: вигадка… — Говоріть, будь ласка, те, що думаєте, — продовжував Туо, — я не ображусь.

— Ні, чого ж… — зам’явся археолог, — все це дуже цікаво, звичайно, і коли б у мене зараз не було інших важливих планів…

Туо встав — стрункий, красивий, як лотос.

— Не вірите, ви мені не вірите й на макове зерно. А те, що Центрум існував та ще й довгі тисячоліття, так само достовірно, як і те, що у вас у кишені запрошення на симпозіум африканістів — думка про нього муляла вам останні хвилини.

Археолог почервонів, хотів щось сказати, але тільки миркнув. Справді — в кишені в нього було запрошення, справді — він про це подумав. Кого це привів Робер? Як у нього очі блищать! Їй-богу, це божевільний юнак…

— Незвикле, неймовірне може здатися божевіллям або якоюсь містикою, — сказав Туо, і археолог відчув, що в нього починає боліти голова.— Але все-таки… Цен­трум був.

— Ви — як Галілей, — спробував пожартувати архе­олог. — “А все-таки вона крутиться!” Робер, прошу віта­ти Луїзу, — поспішив попрощатися господар. — І Марту.

Лаконтр подякував, і він і Туо потиснули археолого­ві спітнілу руку і вийшли.

— Що з ним сталося? — міркував уголос Лаконтр. — Студентом був такий запальний, романтичний… Коли б йому тоді сказали, що в центрі землі можна знайти ет­руський саркофаг — почав би копати, не вагаючись!

— Між людьми стіни, перегородки… — сумовито ска­зав Туо. — Недовір’я і страх. А сокира вже лежить на­гострена…

21

На вечорі Філії Робер Лаконтр, наливаючи з напів­порожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:



— Знаєте, ви мені нагадуєте плавця, який гребе про­ти сильної течії… Я вип’ю оцю чарочку за ваш успіх. Вперед, проти водоспадів і течій!

Туо кивнув головою і усміхнувся. Вживання міцних напоїв було для нього незрозумілим явищем, якимось нонсенсом. І це ж він ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усі інші не здога­дувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доли­ває її.

— А мені уявляється піщана гора, — обізвалась Аніта, — величезна така, і пісок дрібненький-дріб­нень­кий. Хочеш зійти на неї, але вхопитися ні за що, ноги груз­нуть, пісок осипається, тече і зносить назад…

— І все-таки не дамося, щоб той пісок засипав нас! — Мартині великі очі сяйнули заповзятливим блис­ком. — Вище голови, в мене з’явилась ще одна ідея!

Всі з цікавістю подивилися на неї: на її усміхнене обличчя, на білі руки, що гладили смугастого тигрика.

— Ну, ну, кажи, дитино, — кивнув Лаконтр, відсува­ючи порожнього шкалика.

— Я пригадала отого історика, що написав книжку про Атлантиду… як же його…

— Леон Мендоса, дитинко!

— Так, так, саме Леон Мендоса. Він чи не все зібрав про Атлантиду, починаючи з Платонових діалогів. Ідеть­ся вже про атлантидологію. Часто пише про це в журна­лах, газетах. Видно з усього: людина енергійна і ціле­спрямована. Може, він підтримає?

…Леон Мендоса прийняв ранніх відвідувачів у бібліо­теці. Книжкові шафи, вмонтовані в стіни, поглядали корінцями товщик і тонших книг, на тлі широкого вікна з тонкими рамами вдалині вимальовувався силует собо­ру. Сам атлантолог був уже чоловік літній, проте швид­кий у рухах; коли говорив — увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.

— Це я подала думку нашому шановному гостеві познайомитися з вами, — сказала Марта, опускаючись на стілець. — Ваші дослідження всього, що стосується Атлаитиди, оригінальні припущення і гіпотези… дуже зацікавили нас.

— Це люб’язно з вашого боку. — Історик схитнув го­ловою і широко розвів руки.

— А наш гість доктор Туо має деякі відомості про Атлантиду…

— Справді? — Господар подивився на Туо з такою зацікавленою настороженістю, як дивиться мисливець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побігли від очей. — Вам удалось виявити щось досі невідоме?

— Так, — відповів Туо, — я маю вірогідні, певні відо­мості про Атлантиду.

— Я вас слухаю. — Мендоса потер долоні.

— П’ятдесят тисяч років тому на Землі були дві го­ловні держави: Центрум (теперішня Сахара), якому на­лежали всі континенти, окрім Америки, і Атлантида — теперішня Північна Америка…

— Ви вважаєте? — Мендоса хитнув головою право­руч, а потім ліворуч.

— Так було, — сказав Туо. Війна між Атлантидою і Центрумом призвела до знищення цивілізації, відкинула людство на десятки тисяч років назад. У нас, на Філії, є знімки і Центрума, і міст Атлантиди…

— Пробачте, на якій це Філії? — Мендоса хитнув го­ловою вперед.

— Це моя рідна планета в сузір’ї Ліри.

— Ах, он воно що! — змахнув руками господар. — А я собі думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую — була телевізійна передача… Правду кажучи, я думав, що во­ни вас вигадали.

— Як бачите, я реально існую. І можна довести, що й Атлантида реально існувала, якщо б організувати роз­копки в Сахарі…

Видно було, що Леон Мендоса втратив інтерес до свого співрозмовника, як тільки почув, хто він такий. Перестав вимахувати руками і тепер скидався на вітря­ка, який стоїть без вітру. Тільки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вікно, його аніскілечки не заці­кавив так званий Археоскрипт — розповідь про здобутки трагічно загиблої цивілізації. Стиснув м’які губи і мовч­ки ждав, поки Туо закінчить.

Звичайно, Туо відчув зміну настрою вченого відразу, та все-таки вважав за потрібне, хоч і стисло, але ви­класти незнані на Землі історичні факти.

— Вас дивує те, що я сказав? — спитав на­останку.

Мендоса заворушився, знизав плечима:

— Один мій знайомий твердить, що він написав Біб­лію, і це мене зовсім не дивує. Чого ж би я мав дивува­тися з того, що сказали ви?

— А інший, може, твердить, що винайшов вічного двигуна?

— Є й такий, — розвів руками Мендоса.

— Ну, що ж, — підвівся Туо, — в кожного свої зна­йомства…

Мендоса закліпав очима і хмикнув. Щоб хоч трохи згладити незручність моменту, обізвалася Марта:

— А ви даремно вважаєте все це вигадкою, професо­ре. Ви б навіки прославили своє ім’я, коли б взялися за цю справу…

— Хіба легковажність коли-небудь кого-небудь про­славляла?

— Це дуже серйозно.

— Але з мого боку було б легковажно відмовитись від тієї концепції, яку обстоював десятиліттями… Моя Атлантида — в Середземному морі.

Так вони й пішли ні з чим. Книжкові шафи холодно блиснули склом їм услід.

— Таки в’язнемо в піску, — сказала Марта, коли во­ни ступили на замощений квадратними плитками хід­ник. Чомусь відчула безпорадність, щемливу самотність.

— Не дамося! — усміхнувся Туо. Легенько взяв її за лікоть і повів до автобусної зупинки.

Марта відчувала його міцну руку, і це підбадьорю­вало.

22

Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрів, Аніта найчастіше знаходила Туо на веранді другого поверху. Тут він конструював свій ПЧП — просторово-часовий посилювач. Посередині дощаного помосту стояло сидін­ня — удвох помістяться! — все обплутане різнокольоро­вими провідниками. У невеликій металевій шафі, що стояла під стіною, вже був змонтований комп’ютер — він мав дати необхідні обчислення. Від трансформатора до помосту кільцями звивався кабель: кінець його при­паяний до металевого гнізда, в якому Туо закріпить діа­мант.



Туо вивіряв, “доводив” схему. Аніта дивилася на плетиво провідників, каркас, і ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачів, генераторами, реле, діелектричними діодами і тріодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радіоприймач, тільки без футляра.

— Скажи, Туо, невже…

Тепер уже він затуляв їй рота долонею: на цій ве­ранді він забороняв говорити.

Як тільки смеркалося, вони сходили вниз — гуляли алеями зоопарку.

— Скажи, Туо, мені аж не віриться, невже оте, що ти майструєш, зможе… — Аніта повертала до нього весе­ле обличчя і закінчувала: — Зможе, як ти кажеш, ви­кривити простір?

— Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов’язково. Діамант проб’є тунель, вірніше — отвір в просторово-часовому континуумі. Мене тільки непокоїть оптичне волокно — провідники фотонів…

Аніта лише поглядала на нього закоханими очима, і погляди ті говорили: ти зробиш, ти вмієш, ти знаєш, я тобі довірилась… Що буде, те й буде… але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:

— То що — на Філію?

— Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотів би побувати в ООН.

— А я хотіла б на Філію, — мрійливо говорила Ані­та. — І птахів захопимо… Голубів, горобців, пару папуг. Витримають?

— Якщо ми витримаємо, то й вони…

— І що тебе тримає на цій грішній Землі? — тули­лась до нього Аніта. — Я покину її не вагаючись. Тільки мами й шкода…

— Люди, Аніто, мільярди людей над прірвою… А врятуватися ще можна, ще не пізно.

— Мама сьогодні прочитала мені гороскоп: скоро мандрівка, повна небезпек…

І мріяла вголос, і насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу і свого молодого тіла. Туо йшов, як у мареві, і все навколо видавалося пре­красним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пруж­но, і поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташе­ня із шкаралупи — з біллю і радістю. Тоді вони почина­ли співати — власне, й не співати, а мугикати щось невиразне, без слів, але — душевне. “Що ж таке жит­тя? — шепотіла Аніта. — Ну, що воно таке?” Він цілував її і казав: “Життя для мене — це ти, Аніто, ти…”

Повернувшись до котеджу, сідали чаювати, і Марта, як завжди, розпочинала вечори Філії словами:

— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі…

Ці слова сказала вона й сьогодні, але голос її ледь помітно здригнувся. Туо подивився на неї і побачив у її великих очах тінь смутку. Марта схилила голову — бу­цімто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колінах. Лаконтр сидів також якийсь зосередже­ний, ні шкалика, ні пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки і блюдця.

Аніта обвела всіх запитливим поглядом і тривожно спитала:

— Що сталося, Марто?

І вже уявила, як навідались сюди ті… Як прискіпува­лись і до Марти, і до її батьків…

— Марто, я тривожусь, скажи… І не усміхайся через силу, я ж бачу, що тобі не до сміху…

Марта раптом заплакала. Великі блискучі краплі тремтіли на її чорних віях і падали на груди.

— Це я так… особисте…

Аніта підсіла до подруги, взяла її руку в свою:

— Ну, заспокойся, Марто, годі.

Марта подивилася на Туо і заговорила:

— А скажіть, чи так буває на вашій планеті, щоб от… ну, любляться двоє, хлопець і дівчина, разом у ко­леджі, разом на канікулах, одне слово, нерозлучні… І раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров’я, і ЇЇ відданий друг кидає її одразу, з моменту катастро­фи… Звичайно, вона й сама не наважилася б утримува­ти його коло себе, знайшла б спосіб погасити в нього почуття, може, навіть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собі у світ шукати іншого, щасливішого захоплення, хай був би щасливим — і то їй полегкість… А він же одразу, тієї ж хвилини одвернувся, втік, ганебно втік, боячись своїх щедрих обіцянок… скажіть, невже і у вас таке буває? І я ж знаю, я кожною клітиною відчула, як він злякався мого нещастя… Я перетліла вся, в душі в мене згарище, а він тепер приходить і бреше, бреше, аби тільки заглушити свій сором…

— Був П’єр? — тихо спитала Аніта.

Марта хитнула головою, і знову покотились сльози.

— То було несправжнє почуття, — сказав Туо. — І ви, Марто…

— Не подумайте, що я саме за ним шкодую, — пере­била Марта. — Мені тільки боляче, що отак між людь­ми… А сам він став для мене зовсім чужим. І марно натякав, співчував і радів. Усе те фальшиве і нікому не потрібне. Хіба можна відновити Парфенон?

— А я торік була в Афінах, — обізвалася Аніта, — в туристській подорожі. Так, Парфенон, певне, був пре­красний… Можна собі уявити, як там було урочисто…

Заговорили про славнозвісні будови давніх часів і сучасності. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римі, Айя-Софію у Стамбулі, Емпайр Білдінг у Нью-Йорку… По­казували Туо кольорові картки і фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовині, побував коло пірамід у Єгипті і в Каїрському музеї. Луїза, ще дівчиною, їзди­ла до Рима і в соборі святого Петра бачила папський престол, пам’ятає його виті колони із стародавньої бронзи.

— Все-таки вміли люди будувати, та й зараз умі­ють, — сказав Лаконтр.

— Може, колись і новий Центрум збудують! — дода­ла Марта, глянувши на Туо.

— Ну, гаразд. — Марта витерла хусточкою очі. — Усі зібралися — і люди, і звірі… То, може, таки почнемо ве­чір Філії?

23

Дзвоник тиркнув так несподівано, що Луїза мало не впустила тарілку. Хто б це міг бути в такий ранній час? Робер, з’ївши перший сніданок, пішов на роботу, до сво­їх павільйонів, а Марта й Туо щойно почали пити каву…



Луїза подріботіла з кухні по коридорчику до вихід­них дверей. Останнім часом, упевнившись, що влада дізналася про місцеперебування Туо і поки що не реагує, мабуть, вичікуючи, всі тут потроху заспокоїлись і майже зовсім забули про обережність. А що як це…

Господиня, затамувавши подих, відхилила круглу кришку вічка і обережно зазирнула в нього. На ґанку стояв підстаркуватий чоловік в чорному костюмі; на лі­вій руці — плащ, у правій — портфель. Луїзу портфель трохи відлякував, але цивільний костюм і плащ…

Прочинивши двері, Луїза якомога спокійніше спи­тала:

— Вам до кого?

Незнайомець окинув її поглядом і сказав:

— Я хотів би зустрітися із Туо… не знаю, на жаль, його імені… — І, певне, помітивши, як розгубилася Луїза, додав: — Я археолог…

— Зараз дізнаюся.— Луїза причинила двері і, огля­даючись, почапала до їдальні. Зачепила якесь відро чи банку, — здалося, наче хто бахнув з пістолета.

Марта стала на дверях:

— Що там у мами?

Луїза, нічого не відповівши, зайшла до кімнати, за­чинила двері.

— До Туо прийшов якийсь… — прошепотіла. — Каже, археолог.

Її тривога передалась і Марті — дівчина підійшла до вікна і обережно позирнула надвір. Наче нічого підозрі­лого…

— Ну, що ж… — Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. — Просіть, нехай заходить. Де ми його приймемо?

— Краще в моїй кімнаті, — запропонувала Марта.

— Добре, ходімо.

Луїза трохи заспокоїлась лише тоді, коли незнайо­мець, привітавшись з Мартою і Туо, мирно сів на запро­понований йому стілець.

— Я дуже радий нашому знайомству, — стримано кивнув він головою, — моє прізвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Мені багато розповідали про вас і — не приховаю — розповідали в такій інтерпретації, що, пра­вду кажучи, можна було подумати хтозна й що.

— Шизофренік, маніяк, — усміхнувся Туо.

— Був і такий діагноз, — вишкірив зуби Лабан і зі­тхнув: — Людська обмеженість… Це просто дивно, яка вона чіпка — обмеженість, інертність… На шпальтах на­укових і напівнаукових журналів обговорюються гіпоте­зи і припущення про можливість життя на інших плане­тах. Ніхто не заперечує, що серед мільйонів планет можуть знайтися й такі, на яких виникло життя, розвину­лося і досягло свого найвищого рівня — витворило мис­лячі істоти і що ці істоти антропоїдні. Це все в теорії. А коли справді з’явилася людина з іншої планети — не вірять, вважають божевіллям. Та ще ж і не якась чужа мисляча істота, а наш близький родич, наш брат!

Слухаючи балачку несподіваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумні люди! Таки не засипле пісок невіри й скепсису… Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.

А він розповідав про те, як зацікавився особою Туо після телепередачі, як ретельно вивчав історію його хво­роби, всілякі записи й документи, як збирав відомості в людей, які хоч трохи стикалися з “сахарським феноме­ном”. До речі, й відомий гіпнотизер вважає (археолог усміхнувся), що до слів Туо треба ставитися з до­вірою.

“Цікаво, чи він і з Анітою розмовляв? — з’явилась думка в Туо.— Але ж вона нічого не казала…”

Так от, ознайомившись з усіма доступними матеріа­лами, він, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає ніяких підстав не довіряти, навпаки — логіка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичай­них фактів якнайсерйозніше і найуважніше. Уже прояви неабиякої фізичної витривалості і виняткової психічної сили свідчать про унікальність особи Туо. Або… вгаду­вання чужих думок (“Якщо Туо й зараз може це роби­ти, то переконається, що він, Лабан, говорить те, що думає…”). Або мова Туо — є в ній окремі риси багатьох земних мов, зокрема африканських — такий наслідок лінгвістичного аналізу, — але це самобутня і, мабуть, до­сконало розвинена мова…

Туо слухав зосереджено, концентровано, і хоч нічого нелогічного чи неправдивого в словесних руладах Фа­усто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина ви­кликала в нього ледь відчутну антипатію. Може, навіть тільки тінь антипатії, але це інтуїтивне відчуття непоко­їло. І доброзичливість археолога була якась занадто ра­ціональна, чи що, без людської теплоти… Обличчя непроникне, застигле, очі сховані під пухнастими брова­ми. І весь він гладенький, неначе порцеляновий.

Вибалакавшись, попросив Туо “підтвердити або спростувати сказане”.

Туо розповів і про Центрум, і про Філію, тільки за­питання про космічний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, ніби й не почув. Його вражала заги­бель Центрума і всієї високорозвиненої людської цивілі­зації.

— Так, якщо це мало місце, — розтулив губи Ла­бан, — то катастрофа апокаліптична.

— Розкопками я ж і хотів довести, що ця подія “ма­ла місце”, — сказав Туо.

— Я цілком згоден з вами. — Лабанові очі виглянули на мить і знову сховалися. — Скільки б ви не розповіда­ли, які б вражаючі картини не малювали, — все це тіль­ки слова. Потрібно знайти хоч осколок з тогб Центрума — щоб можна було його помацати.

— Впевнений, що Археоскрипт уцілів.

— І його цінність для науки, — додала Марта, — в ти­сячі разів більша, ніж скарби Тутанхамона.

— Без сумніву, — погодився Фаусто Лабан. — Саме тому я й маю намір запропонувати вам, шановний Туо, організувати археологічну експедицію.

Марта заплескала в долоні:

— Браво! Браво! А мене візьмете в Африку? Ска­жіть, Туо, візьмете?

Туо всміхнувся самими очима: скільки ще дитячості в цієї дев’ятнадцятилітньої дівчини!

— Ми, звичайно, повністю беремо на себе фінансу­вання експедиції, — продовжував Фаусто Лабан, — і по­лагодження формальностей з урядами тих країн, на те­риторії яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знає­те, що територія Сахари належить тепер тринадцятьом різним державам?

— Так, тоді світ був поділений надвоє: Центрум і Атлантида, — сказав Туо. — А тепер — як осколки після вибуху ядра…

— Не зовсім так, — заперечив Лабан. — Сучасне ста­новище подібне до тодішнього. Світ знову поділився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсів: Сполучених Штатів Америки і Радянського Союзу.

— Скажіть… — Марта подивилась на археолога сум­ними очима. — І може вибухнути атомна війна?

— Я цього не думаю, — спокійно відповів Лабан. — Зброя настільки руйнівна, що застосувати її означало б знищити цивілізацію.

— Але ж тоді бомби були ще потужніші, в тисячі разів потужніші, а от же… застосували!.. Хіба тоді не знали, що цивілізація загине?

— Все в божій руці. — Лабан скинув очима вгору.

— Мені хотілося б, щоб Археоскрипт послужив справі миру, — сказав Туо.

— Я не заперечую, — вигулькнув до нього очима Ла­бан, — хоча вважаю археологію наукою, далекою від політики. — І, певне, щоб підкреслити свою думку, до­дав: — Дуже далекою.

— Те, про що я кажу, — пояснив Туо, — незмірно ви­ще від усякої політики. Ідеться про історичну долю всього людства…

— У нас набагато скромніше завдання, — дозволив собі усмішку Лабан, — наочно підтвердити існування Центрума.

— І Атлантиди, — додав Туо. — В Археоскрипті — експонати з усього світу.

— Отже, якщо ми в принципі погодилися з вами, — Фаусто Лабан розщібнув портфеля, — то можемо роз­глянути й деталі формальної угоди. — Він вийняв зчеп­лені великою скріпкою папери. — Будь ласка. Ось про­ект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис…

Марта радісним поглядом дивилася на папери і була трохи здивована, що діловитість Лабана зовсім не зво­рушує Туо.

— Само собою зрозуміло, — провадив далі архео­лог, — що ми просимо вас керівництво експедицією взя­ти на себе.

— Ви досі не сказали, хто це “ми”, — зауважив Туо. — Яку організацію ви представляєте?

— Яку організацію? — скривив губи Лабан. Здалося навіть, що він трохи розгубився. — Хіба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослідженню пам’яток античності. Нам відкриють рахунок в одному з швейцарських банків.

Туо поклав руку на папери:

— Гаразд, я подумаю. Ви можете завітати завтра в цей же час?

Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут іще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися…

— Якщо ви… не впевнені в наслідках розкопок… — підвівся Фаусто Лабан, — то ще не пізно дати відбій. Ми й так ідемо на великий ризик, бо ви ж ніяких гарантій не маєте…

Туо пройшовся по кімнаті, потім зупинився біля столу.

— В наслідках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити місце, де заховано Археоскрипт… Але ви ж розумієте, що справа дуже серйозна, треба все обміркувати перед тим, як зва­житись.

“Певне, хоче порадитись з Анітою… — подумала Марта. — Але ж він її любить!”

— Отже, я прощаюсь. — Фаусто Лабан подав руку спершу Марті, а потім Туо. — До завтра. Сподіваюсь, ми дійдемо згоди.

Коли він пішов, Марта накинулась на Туо:

— Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцію наших ділків…

Туо поклав їй руку на плече:

— Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу… Так от, я й сам би хотів це знати…

— Аніта? — лукаво усміхнулась Марта.

— Може, й Аніта. Без неї я не поїду.

— Вона з вами скрізь піде! Ви ж такий… мужчи­на… — І раптом без ніякого зв’язку додала: — А П’єр був зовсім пусте місце.

24

Яхта “Аспазія” прямувала до Алжіру. Зранку море було спокійне, але після обіду піднявся вітер і почав потроху, але завзято розколихувати море. На фіолето­вих хвилях з’явилися білі гребені, важкі вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, ніби сердито гналися за кимось. Вітер заносив бризки на палубу, і вони торохтіли по брезенту, як шріт.



“Яка сила, яка енергія! — думав Туо, дивлячись на розгойдане море. — І краса… Кольори… скільки відтін­ків!”

Туо любив бушування стихій. Бувало, і там, на дале­кій Філії, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, він обов’язково скеровував свого підводного човна до поверхні, виринав у хвилі, а потім, ризикуючи розбитися, здіймався над ними і летів, летів… Але там, на Філії, вода в океані іржава, а тут ось фіолетова, особливо красива, не мож­на очей відірвати!

Тримаючись за поручні, до нього підійшла Аніта. Ві­тер то надимав їй плащ, то обліплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вітру.

— Краса!


Хоч вітер зіжмакав слово і пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Аніта почула і всміхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громадді, якась дика гармонія. Аніта почала стежити, як здіймається, виростає хвиля… Настає момент, коли вона, дійшовши своєї кульмінації, зупиняється, застигає. І тоді це — ве­ликий гірський хребет, он з-під білої вершини униз по­бігли струмки, ріки виповнюють долину, вирують… І рап­том гора важко осідає, провалюється, і натомість здій­мається нова, формується із небуття, щоб через кілька Секунд і собі зникнути, поступитися місцем іншій. О, зно­ву… Ще… ще… Геологічні катаклізми!

Аніті стає чомусь сумно, і вона щільніше притуляєть­ся до Туо. Він пригортає її за плечі, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечінь.

Що то їх чекає в Сахарі? Аніта не вагалася й миті: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкоп­ками, нарешті лід недовір’я розтав, є всі можливості зробити таку велику справу… І головне — Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навіть їй дали спокій, більше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився і підписав усі документи! Правда, формальності його здивували. Хоча з літератури, з газет він уже знав, що стосунки між землянами, навіть інтимні, скріплюються папірцями, та одне діло знати теоретично і зовсім інше зіткнутися з цим на практиці. Особливо його вразило те, що треба підписувати чеки — без його підпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за гроші, одяг за гроші, житло за гроші… “Радість і сум, вдоволення життєвих потреб — усе залежить від розчерку пера? — дивувався Туо. — Яка дикість!” Фаусто Лабан, віднині його помічник по експедиції, на це говорив: “Так треба”.

Аніта полегшено зітхнула. Приготування закінчи­лись, і ось вони в морі. Вона опікується медичною частиною, Марта — секретарка-літописець (десь лежить зараз у каюті та нудьгує за своїми).

Аніта час від часу заглядає в трюм: чи не залило там кліток із птахами? Ні, здається, все гаразд.

Сонце над заходом — велика червоняста куля хова­ється за хмарою, що причаїлась аж на обрії. Через кіль­ка хвилин воно виглянуло у вузький проміжок — і вже не кругле, а довгасте. Між двома темними стрічками брусок розпеченого металу.

Аніта штовхнула Туо і вказала на сонце. Він поди­вився і проказав їй на вухо:

— У нас майже таке! Тільки трішки фіолету!..

“Як це дивовижно, — подумала Аніта, — жити під од­ним сонцем, а потім під іншим… Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне мені, як наше? Рідне сонце, сонечко… Ти дало людині життя, в твоєму сяйві наша колиска, тобою ми й живемо…”

І враз на неї напав страх. Як це так — покинути своє Сонце і переселитись до іншого? Своє Сонце… Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще го­рять його вогнем, іскряться, тліють, ще кидає воно свої відсвіти на розбурханість моря, на його водяні гори, приглушений шум і різкі посвисти вітру. Нема Сонця і є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закінчив того апарата з діамантом, везе з собою, та хіба там, у пустелі, в нього буде мало клопоту? А може, він… залишиться на Землі? Знайде Археоскрипт — стане ві­домим на весь світ… А вона б ще вчилася, одержала б диплом лікаря…

Аніта зітхнула.

— Ходім, Туо!

Ловлячи поручні, рушили вздовж палуби. Вітер ша­лено кидався на них, шарпав одіж, забивав подих. Па­луба то здіймалася перед ними, то опускалася — хитюча, ковзька.

Вскочили в коридорчик, зачинили товсті двері. — гул клубочився зокола, а тут тихо і тепло. Аніта стала нав­шпиньки, обхопила Туо за шию і поцілувала його солоні від бризок щоки.

— Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?

— Дуже!


Туо вхопив її на руки і поніс по коридорчику. Ступав обережно — його хилило то до одної стіни, то до другої.

— Пусти, впадеш! — сипала сміхом і ще міцніше обіймала його плечі.

Тільки біля дверей каюти поставив її на підлогу.

— Неси далі! — Аніта грайливо скочила йому на ру­ки. — Про Марту забули? До неї, до неї!

Пустуючи, як діти, дісталися нарешті до Мартиної каюти.

Дівчина лежала в ліжку з книжкою в руках. Тьмяне світло плафона падало на її обличчя, великі очі були в тіні і від того здавалися ще більшими.

— Де ви були? — в її вигуку прозвучала і радість і дружній докір.

— Дивилися в очі стихії! — сказала Аніта.

— Ну, й які ж вони?

— Такі, як у тебе.

Подруги засміялися.

Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї відповіла Аніта:

— Коли б оце звірята були…

— А ви знаєте, я ж хотіла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збіднів би. Але ж подумала: втече в Сахарі…

— Нічого, доглядатимеш птахів. На ранок будемо в Алжірі, відпочинемо там, правда? А звідти як — маши­нами, літаком?

— Що організує Фаусто Лабан, — сказав Туо.

— Ой, хоча б швидше Алжір! — вигукнула Марта. — Треба ж листа послати батькам.

— Я вже для мами приготувала, — хитнула головою Аніта. — Вийшли кривуляки — хіба ж тут можна писа­ти? — але мама розбере.

— А я своїй мамі… — зітхнув Туо, — посилаю думки…

25

“Дорога мамусю!



Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжір. Чудове, красиве місто! Займа­ємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперізує місто. Воно внизу перед нами, як на долоні. При сонці — біле, ясне, весе­ле. Звідси його оточують гори, звідти — море. Звідси — значить, з півдня, звідти — з півночі. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалині. Дивлюся і думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цікаво, який там горос­коп на ці дні? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все іде добре. Туо передає мамі ві­тання. Він зараз дуже зайнятий — конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункері мусить бути якийсь маяк — увесь час сигналі­зує, п’ятдесят тисяч років. Не подумай, що радіо — зов­сім інше, Туо знає, о, як він багато знає! Біля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною… І за що він полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освічена людина, а й він тільки очима кліпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан — діловий чоловік, усі клопоти на ньому, Туо займа­ється тільки своєю апаратурою.

А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькі, дуже вузенькі вулички (машина й маленька не пройде), збігають униз. Кам’яний жолоб, сонця нема. Але чисто, підметено. Хвіртки, двері, за ними можна по­бачити тісні дворики. Діти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усміхнулось, мені здається, що вони взагалі не вміють сміятися. Хотіла дати котромусь цукерку — не взяло. Подивилось, одвернулось і мовчки пішло.

В одному з двориків нам з Мартою показали дві акуратно прибрані могилки під стіною. Романтична істо­рія з часів середньовіччя. Там поховані дві сестри — принцеси, які покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релігія забороняє. їх ув’язнили в тому дворику, там вони померли і поховані. Унизу на широкій вулиці бачили їхній палац — чудова споруда в арабському стилі з фонтаном у дворику.

Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожі на тих принцес? І признаюсь мамі, в цих словах був не тільки жарт. Марта інколи так ди­виться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повірить, що кілька років не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: “Чи ти збожеволіла, Аніто, чи вчаділа? Хіба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобі не соромно щось подібне думати?” Обня­ла я її, постояли ми так, і аж полегшало на серці. Ма­ма ж сама була молода і знає. Потім, в особняку, Марта показує кілька картонів, і з кожного дивляться її вели­чезні очі: “Уже мене художник малює!” А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тінню. Поки там ще розкопки, то він її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кінооператор направить на неї об’єктиви. Поки що знімає Туо, старається так, щоб він і не помічав. Це, каже, буде золота стрічка, — людина з іншої планети! Він і Марті радив: записуй усе, занотовуй кожну дрібничку — все буде цікаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а мені все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?

Цілую маму, і нехай мама скоро не жде і марно не хвилюється, розлука тільки почалася”,

26

“А оце вже пишу мамі з Сахари. Атлаські гори бов­ваніють позаду. Гай-гай, скільки попереду простору! Ідемо на південний схід по скам’янілих пісках і день, і два, а навколо та сама пустеля. Пологі горби, сухі видолинки, подекуди чахлі стеблинки. Пісок, пісок… А то щебінь, галька, гравій… Аж не віриться, що тут у давнину жила більша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вірить­ся, що кожен змалечку знає — там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки — не ві­риться, що пустеля — природне явище. Чому пустеля? Звідки? Пустелі, твердить він, це опіки на обличчі пла­нети, наслідок жахливих катаклізмів. І це, мабуть, так і є. Щебінь і гравій — може, це сліди Центрума? В цьо­му всі переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.



Пошуки провадяться енергійно. Сахара поділена на квадрати, і Туо разом з Лабаном обслідують кожен квадрат гелікоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали підземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до іншого, везучи пальне, інструменти і все необхідне, а гелікоптер все кружляє і кружляє понад пустелею. Машини війсь­кові, великі і надійні, Лабан дістав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпечені, навіть холодна ко­ка-кола є. Справжній комфорт! Усі здорові, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тільки дошкуляє: вдень жарко, а вночі холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерії, а потім як роз­куштували… Шкода тільки, що оази трапляються рідко, дуже рідко. А біля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навіть для Сахари. В піску — великі, овальні заглибини, неначе кратери. Там, на дні, на глибині в десятки метрів, ростуть гаї фінікових пальм. За піщани­ми валами не видно їхніх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собі засоби до існування! Це безперервна, щоденна і щогодинна бо­ротьба з пустелею — піски течуть, і треба увесь час зу­пиняти їх. А корінням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи…

Від’їхали від Ель-Уеда, оглянулись — ковтнула його пустеля. Куди не глянь — піски й піски. Невже там за ними синіє море? Неймовірно. Ага, міражі. Це прекрас­но. Бачиш вдалині озеро, добре знаєш, що то — міраж, але очі кажуть: озеро! Інколи з’явиться місто — біліють мінарети, вежі, зблискують вікна. Хлопці хапають кар­ту, шукають, та де там! Ніякого міста немає ближче, як за п’ятсот кілометрів. Міраж. А я собі й думаю: може і все наше життя міраж?

Нехай тільки мама не подумає, що в мене поганий настрій. Інколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелікоптер базується все далі й далі на схід, поки ми дотягнемось — вони обстежують новий квадрат. Але більше як два дні Туо не витримує без мене, прилі­тає хоч на півгодинки… Якби знала мама, який він хоро­ший! Яка це чесна і добра душа!

Хай мама не хвилюється і спить спокійно, коло нас все добре. Цілую!”

27

“Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося… Краще б і не розказувати. Останній тиждень в мене з’явилося тривожне передчуття, і воно таки справдилося. Ну, хто б міг подумати, що наш кінооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борідка, маленькі прудкі очі, спритні рухи і нечутна хода,— він мені завжди нагадував мавпу А особливо, коли зігнувшись крався за Туо, тримаючи напоготові свої хижі об’єктиви. Він переслідував нас невідступно, Туо звик до нього, як до своєї тіні, а я не могла. Залишаючись із Туо на самоті, я нервово озира­лась: чи не просунулись попід тентом палатки його скляні очі? Зрозуміло, такий тип не міг не помітити, що Туо у вільний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив і отого дивовижного діаманта…



Туо часто зітхав за своїм літальним апаратом, який загинув у Сахарі… Тепер, каже, діамант — наша надія. Якось я й пожартувала: не кажи “Надія”, бо діамант з таким іменем приносить нещастя. Той купець, що вивіз його з Індії, загинув, коханка короля Людовіка, якій він подарував його,— загинула… усі, кому він належав, по­мерли не своєю смертю. Остання ось молода американ­ка, гарна дівчина, якій діамант “Надія” дістався в спа­док від бабусі, несподівано померла за таємничих обставин… Туо тільки усміхнувся: хіба може мінерал вплива­ти на людську долю? А виявляється — може, та ще й як!

Втопивши свої очиці в діамант, кінооператор забув навіть про зйомки. Никав, як загіпнотизований.

— Це ж гігант, колос, унікум… — шепотів попечени­ми губами. — Скільки, цікаво, він важить?

Зважили — двадцять кілограмів! За всю історію людства ще ніхто не мав такого діаманта — ні індійські царі, ні єгипетські фараони, ні королі Британської імпе­рії. Я сама вжахнулася, коли дізналася, що двадцять кілограмів!

— Сто тисяч каратів… — хрипів кінооператор. — Ні, цього не може бути… Це ж… мільярди доларів…

Та цей діамант унікальний не лише вагою. А форма яка чудова — октаедр у октаедрі! Видно шістнадцять граней, дванадцять вершин, здається, він бездонний усе­редині, безконечний. Такі в ньому відкриваються анфі­лади, що от ступни туди — і справді, перейдеш в інший простір, в інший світ. А чистий як сльоза… Ні, мама не може собі уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як він сяє, як грає в ньому світло… А ще ж, розказував Туо, в ньому чудо­дійно зламуються невидимі силові лінії універсального поля — це й дає можливість зміщення простору і часу, потрібна тільки енергія для підсилення, до того ж енер­гія слабка, якісь невеличкі імпульси. Вся трудність у тому, розповідав мені Туо, щоб точно розрахувати силу імпульсу і напрямок дії. Для цього він робить якийсь фільтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зрозуміти, а мамі, певне, й не цікаво.

Так от, після того, як цей нещасний кінооператор по­бачив діаманта, з ним щось таке скоїлось. За кілька днів схуд, почорнів, тільки очі палали вогнем. Усі дума­ли, що він захворів. Лабан пропонував йому поїхати до Тунісу полікуватись. Не схотів. Ночами бродив по пустелі, і я боялася, що його роздере лев — ще подеку­ди, кажуть, гривасті трапляються в Сахарі. Але нічого, походеньки кінооператора закінчувались благополучно.

Та одного разу, коли Туо з Лабаном вилетіли на кілька днів, а наша колона рушила до нової стоянки, наміченої за сотню кілометрів, — кінооператор зник. Хтось сказав, що він полетів гелікоптером, отож і не шукали. Розташувалися в новій оазі, повернувся Туо з Лабаном, і виявилось, що кінооператора з ними не було. Де він подівся? Коли Туо заглянув до ящика, в якому зберігав свій ще не докінчений апарат, усе стало ясно: зник діамант! Кінооператор вкрав чудо-мінерал і втік…

— Далеко не втече… — сказав Лабан. — Впіймаємо.

Туо страшенно схвилювався, таким я його ще не ба­чила. І, звичайно, він переживав не за багатство, не за грошову цінність. Діамант для нього — насамперед фі­зичний прилад, технічна удача, якої він досяг після до­вгих років напруженої праці на своїй далекій Філії. Без цього діаманта йому нічого й мріяти про повернення на рідну планету…

Зарокотав гелікоптер — полетіли навздогін. Якщо мама подумає, що в пустелі ніде сховатися, що там усе, як на долоні, то дуже помилиться. Два дні його шукали, і все марно. Як у пісок провалився! Потім виявилося, що він таки справді одного разу, почувши гудіння гелі­коптера, зарився в пісок і перележав, поки не пролеті­ли. Помітили його на третій день у ваді — це такі сухі річища, — і викрив його саме діамант. Чи прорвався рушник, чи він похапцем не загорнув його так, як слід, — мінерал зблиснув на мить, і цього було досить. Коли гелікоптер сів, здичавілий кінооператор ще кинув­ся бігти. Та куди вже там тікати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатів наздогнали його вмить, скрутили руки і приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тільки дико пово­див очима. Туо взяв свого діаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв’язати злочин­ця і дати йому води. Коли той жадібно напився, Туо спитав:

— Ну, нащо він тобі, оцей мінерал?

Кінооператор поглянув на нього, як на божевільного, і нічого не сказав, тільки вискалив зуби. Лабан і солда­ти усміхнулися, і я їх розумію. Таке запитання міг зада­ти лише неземлянин, лише той, хто взагалі не знає, що таке багатство.

Туо попросив Лабана відпустити кінооператора на волю, але той не згодився і, певне, правильно зробив, що вирішив тримати злочинця під арештом. Опинив­шись на волі, той міг би змовитися з гангстерами і по­вернутися сюди… на винищувачах! За таке багатство — мільярди! — вони б і в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить під охороною двох солдатів. Учора хотів підговорити їх, мовляв, того діаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Мені його шкода. Бідолаш­ний, може, він і не винен, що свідомість людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тоді винен? І він же порушив заповідь божу: не вкрадь. Ні, мабуть-таки, сам він і винен.

Через цю прикру подію у всіх нас зіпсувався настрій, але мамі хвилюватися нічого, ми всі, слава богові, здо­рові. Художник усе малює Марту, десятки її портретів позалишав на піску — хай, каже, Сахара дивиться на небо Мартиними очима, то, може, воно дощі насила­тиме!

Цілую маму міцно-міцно…”

28

“Ура! Ура! Ура! Нарешті знайшли! Ні, мама не змо­же уявити нашої радості… Після довгого кружляння над Сахарою, після безконечних переїздів — на обрії вже виткнулись єгипетські піраміди! — після багатьох розчарувань таки знайшли. Чутливий осцилограф, вста­новлений на гелікоптері, ожив, на екрані з’явилися сплески блискавиць: тут, ось тут у надрах пустелі, пра­цює маяк Археоскрипту… Гелікоптер сів, Туо з Лабаном узяли прилад і, йдучи по спіралі, визначили місце, де закопано Археоскрипт, з точністю до кількох метрів. Усі зраділи, особливо Лабан. Потираючи руки, він тупцю­вав по рудому скам’янілому піску, як заведений.



— Чує моє серце — тут неоціненні скарби для на­уки! — говорив до Туо і все потирав долоні.

Туо чомусь спохмурнів, але нічого не сказав. У мене таке враження, що він просто втомився. Навантаження в останні тижні було величезне — і фізичне, і нервове. Але тепер він зможе трохи відпочити. Хоча де там, те­пер він заклопотаний іншим — закінчує монтувати свій отой просторово-часовий пристрій.

А екскаватор гуде і вдень І вночі, щелепи ковша так вияснились, що здаються срібними. Транспортер уже на­сипав чималу гору піску, яма глибшає… Хоча б уже скоріше той Археоскрипт! Цікаво, який він? Певне, залі­зобетонний циліндр. П’ятдесят тисяч років… Неймовір­но, мамусю. Це ж буде переворот, вибух в науці! Досі вважалося, що людська цивілізація нараховує шість — сім тисяч років, а виявляється, що їй десятки тисяч… Та якщо Археоскрипт закладено п’ятдесят тисяч років то­му, то скільки ж передувало йому?

Щовечора ходимо з Туо далеко в пустелю, скільки цікавого і трагічного він розповідає! Знайшли кілька тектитів — рудуватих шматків оплавленого скла. Наче кров у них запеклася. Туо каже, що це — свідки вселюд­ської війни. Страхітливий бій між Центрумом і Атлан-тидою знищив цивілізацію, відкинув її у тьму, і людям, певне, довелося починати все спочатку. Знову продира­тися через кам’яний вік, щоб відкрити метали… Гинути в рабстві, створювати релігії, мріючи про справедли­вість… Аж кров холоне, як подумаю, що й зараз людст­во підійшло до прірви, що в арсеналах великих держав уже є стільки руїнницьких засобів, що вони можуть зни­щити усе живе на планеті… Хіба це не дикунство?

Туо сподівається, що Археоскрипт змусить усіх за­мислитись, а особливо тих, що мають владу. Це, каже, буде таке попередження, не прислухатись до якого мо­жуть хіба що божевільні. Туо хоче, коли докопаються до Археоскрипту, скликати сюди в Сахару вчених, політич­них діячів, журналістів, щоб на місці побачили все, щоб пересвідчилися, що це не містифікація. Та, зрештою, там будуть, очевидно, такі експонати, яких зараз промисло­вість не випускає… Побачимо. Якби тільки скоріше скін­чилася оця нервова напруга.

Вечорами йдемо з Туо в пустелю — якомога далі від гудіння моторів. Небо над нами прекрасне: по синьому-синьому шовку блискучі діаманти, дивишся на них, і в душу проникає щось таке, чого й не висловиш… Може, то відчуття вічності? Можливо. А доторк Туо сповнює радістю і щастям. О, як я його люблю! Як мені хочеться слухати його мову, ловити його подих, дивитися в його очі. А він останнім часом чомусь сумовитий, зажурений. Каже: непокоїть його Лабан. І я це добре розумію. Я й сама бачу — щось у того Лабана є нещире, приховане. Хоч він поводить себе з Туо коректно, навіть запобігли­во, але в цьому відчувається ледь вловима фальш, нав­мисність. “Він спритно приховує від мене думки, — каже Туо, — і я здогадуюсь, що в нього є якісь потаємні замі­ри”. Може й так. Але все-таки Туо перевтомився, і йому треба відпочити. От як усе скінчиться добре і він по контракту одержить чималу суму — поїдемо в Ліван. Туди, розповідають, їдуть відпочивати заможні люди з усієї Європи. В Ліванських горах за Бейрутом можна купити гарну віллу; катайся на лижах, потім у маши­ну — і до моря. Через п’ятнадцять–двадцять хвилин — купайся, температура води не нижче 25–24°. Хіба не рай? І мама туди приїде, правда? Вишлемо грошей — мама й приїде…

А поки що до побачення, міцно цілую маму”.

29

Це сталося пізно ввечері. Раптом замовк гуркотли­вий мотор екскаватора, і люди почули тишу. Насторо­жились. Це була не така тиша, коли мотор глушили з технічних причин, щось у ній вчулося незвичайне. Ця тиша впала на пустелю, на біле наметове містечко архе­ологів, як грім з ясного неба.



— Є! Є!

Кілька постатей бігло до наметів і кричало щосили:

— Докопалися!

— Археоскрипт!

Першим прибіг до розкопу Лабан. Став над краєм і кілька хвилин мовчки дивився вниз, туди, де з піску виринула матова вершина піраміди. Губи йому смика­лись, наче самі хотіли щось сказати, та Лабан стискував їх і стояв мовчки. Думки й емоції переповнювали його, як достиглі зерна переповнюють гранат. Хіба він споді­вався на такий успіх? Він вірив Туо і не вірив, правда, більше вірив, але все ж… Хто б це міг сказати напевне, що в глухій пустелі, далеко навіть від караванних шля­хів, під скам’янілим піском… Стривай… А може, це піра­міда якого-небудь фараона? Щоб не пограбували — наказав збудувати в котловані і засипати… Ну, що ж, як­що навіть і так — успіх буде не менший, ніж у Карте­ра…1

— Світла, дайте більше світла! — закричав захека­ний кінооператор, ставши на коліно і приліпившись до окуляра свого апарата. Спалахнуло ще кілька прожек­торів, кіноапарат застрекотів, фіксуючи на плівку розкоп.

Не втрачав часу і патлатий художник. Його чорний олівець проворно забігав по аркушу паперу, і найперше над розкопом з’явилася постать Марти, а тоді вже лягли лінії самого вершечка піраміди, схованої в землі.

Нарешті з темряви на світло виринув Туо і Аніта. Дівчина тримала його за руку, наче боялася, щоб не впав у яму.

Ніби прокинувшись, Фаусто Лабан підійшов до Туо і міцно потис йому руку. Губи його сіпнулись і загово­рили:

— Вітаю! Вітаю з успіхом! Це… це… надзвичайно…

Туо кинув погляд на розкоп, на робітників, механіза­торів, що вінцем оточили кратер, і тихо сказав:

— Це спільний успіх…

— Звичайно, звичайно, — закивав головою Лабан, — та коли б не ви…

Туо ступнув униз і, осуваючи пісок, посунувся до пі­раміди. За ним, балансуючи руками, спустився і Лабан. Вхопилися за тіло піраміди, ніби хотіли пересвідчитись, що це не привид, не міраж, що вона справді є.

Археоскрипт… І радісно і гірко на душі в Туо. Це ж далекі-далекі його предки послали вістку своїм нащад­кам — погляньте, мовляв, і ми дещо вміли, і ми дечого досягли… А сталося, бач, так, що нащадки… відстали, що їм треба вчитися у своїх предків!

Туо подивився в очі Лабану і своєю долонею накрив його руку: хотів дізнатися, про що ж думає цей замкну­тий у собі чоловік? Лабан не відсував руки, йому здава­лося — піраміда гріє, наповнює все його тіло теплом. У голові була якась мішанина, Туо зміг вловити лише окремі поняття: гробниця, Картер, Тутанхамон, золото, золото, премія, академік…

— Археоскрипт, — сказав Туо, — це Археоскрипт.

— Піраміда? — обізвався Лабан. — Скидається на гробницю якого-небудь фараона.

— Він має форму пірамідального куба.

— Справді? Звідки вам відомо? Чи це здогад?

— Я бачив знімки… Там, на Філії.

— А…


І знову закружляли, переплелися думки в Лабановій голові. Археоскрипт, Археоскрипт, машини, мотори, апа­рати, формули, формули, кварки, кварки, кварки, бомба, мільйони, мільйони, вілла, академія… Формули, форму­ли, формули!.. Генерал, генерал, радіограма.

Туо відсмикнув руку, спохмурнів.

— Кажете — пірамідальний куб? — Фаусто Лабан погладив дзеркальну грань, не бажаючи відривати від неї рук. — Мусить бути великий об’єм.

— Так. На кожній грані цього куба — чотиригранна піраміда. Тетрагексаедр.

— Ну, що ж, обкопаємо і будемо розкривати. Треба тільки попросити ще з десяток вантажних машин.

— А найголовніше — запросити сюди вчених з усьо­го світу, журналістів, організувати телевізійну переда­чу…

— Що ви, що ви! — махнув рукою Лабан. — Навіщо такий розголос?

— Мені здається, що саме в цьому і є сенс нашого відкриття — воно мусить стати здобутком-усього люд­ства.

— І стане. Тільки навіщо поспішати? — Лабан зни­зав плечима. — Ось побачимо, що тут є, упорядкуємо, а тоді й звіт напишемо…

Вибралися з розкопу мовчки.

Зате робітники, шофери, молоді хлопці в комбінезо­нах, у шортах, перебалакувались, жартували, смія­лися.

— А що коли розкриємо — а там… дівчина?

— Прокинеться, усміхнеться…

— Цур, буде моя!

— А чого це твоя?

— Я її навчу рок-н-ролла, ви ж не вмієте.

— А як ти з нею розмовлятимеш?

— Звісно як — жестами і доторками!

— Такий ведмідь як доторкнеться…

— Я — ніжний. Тихо, тихо, нехай ще спить. — Хло­пець обернувся до Лабана. — Завтра розкриємо?

— Треба спочатку обкопати, — кивнув головою Ла­бан. — Роботи ще багато, доведеться вийняти сотні кубо­метрів грунту.

— Виймемо!

— Берімось зараз!

— Заводь свого бронтозавра!

Лабан підкликав бригадира — сухорлявого чоловіка з чорною смужкою вусів — і наказав:

— Усім відпочивати. Почнемо завтра після сніданку.

— Так, — виструнчився бригадир. — Більше наказів не буде?

— Поки що все. На добраніч.

— На добраніч. — І до робітників: — Усім до пала­ток! Спати.

Погасли прожектори, темрява вкрила все: і свіжо-розриту землю, і палатки, і горбаті машини.

Знехотя порозходились, повкладалися на відпочинок. Тільки Фаусто Лабан ще деякий час ходив понад чашею розкопу. Помітивши дві темні постаті, високу — Туо, нижчу — Аніти, що побрели в пустелю, перечекав, доки вони розчинилися в темряві, і пішов до машини, де була встановлена рація. Радист ще не спав.

— Посвіти ліхтарем, — тихо сказав Лабан, і коли на столик лягло біле кружало, швидко накидав шифрова­ний текст радіограми — три рядки чисел.— Передай, негайно.

Радист ввімкнув апарат, надів навушники і почав ви­кликати “Оазу-13”…

30

Це була для Аніти незвичайна ніч. З кожним кроком, що віддаляв їх від табору, вона вступала в якийсь досі не знаний, прекрасний світ, сповнений утаємниченої кра­си. У маревній імлі рухались якісь тіні — одні перебіга­ли впоперек їхнього шляху, інші обганяли з боків, а ті линули навстріч. І оце кружляння тіней — може, то пустельні зайці? леви? — зовсім не лякало Аніти, це був якийсь інший світ, він існував поряд, проходив, перети­нав їхній з Туо, але не зачіпав їх. У тому сусідньому світі чулися свої шерхоти, посвисти, там передавалася і приймалася своя інформація, до якої Аніті не було ніякого діла.



Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душі? Чому її радують галузки чахлого тамариску і стебла сухого полину? Що сіють в її душу зорі? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього — з темних важких дюн, із шовкового неба, з отих тіней і притишених шер­хотів. Диво, та й годі. Аніта зітхає і притуляється що­кою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звідки ці чари? Невже ж і Туо не скаже — він, такий знаючий і ро­зумний?

— Не знаю, Аніто, — стиха каже Туо, — та й навіщо нам про це знати? Це вже щастя, що ми відчуваємо красу планети, красу буття. Мабуть, відчування — це теж форма знання… І — повнота душі…

Вони зійшли на високу дюну і зупинилися. Безмежна пустеля обтікала їх, як вода, змикалася поза ними і пливла до берегів ночі. Холодний пісок намагався заси­пати все живе, але не міг.

— А тут же був Центрум… — обізвався Туо. — Який витвір людського генія!

— А як ти гадаєш — побудують люди новий Цент­рум? — спитала Аніта, знову прихилившись до його плеча.

— Хочеться сподіватись, хочеться вірити, що прогрес таки прокладе собі дорогу і люди виплекають планету-сад. Без отих димів і гуркотів, без сталевих обручів. Уяви собі апарати, мотори, двигуни, які використовують дарункову енергію гравітаційних і магнітних полів, кваркові енергостанції…

Туо замовк і деякий час наче прислухався до пустелі. Потім заговорив знову, і в голосі його Аніті почулися тривожні нотки.

— Незрозумілий якийсь оцей Фаусто Лабан… Кри­ється від мене. Тобі не здається?

Аніта стріпнула головою:

— Я мало звертала на нього уваги, але… враження чомусь неприємне. Я не люблю мовчунів, такі люди зда­ються мені гордяками, а значить, пустими.

— Ні, — заперечив Туо, — Лабан мовчить не через гордовитість… Він мовчить, щоб приховати свої думки. І я боюсь, що в Археоскрипті його найбільше цікавлять кварки.

— Чому ж ти боїшся цього?

— Бо для кварків людство ще не визріло. Навіть тоді, п’ятдесят тисяч років тому, це було передчасне відкриття. А тепер і поготів…

Туо мовчки взяв Аніту за руку і повів по вершку дюни. Ноги грузли в піску, лишаючи глибокі сліди, які одразу ж ховала темрява.

— Нам треба щось робити, Аніто, поки не пізно. Ти мені допоможеш?

Стиснула йому долоню:

— Про що ти кажеш, Туо?

— Про кварки.

— Та ні, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я…

Не дав їй договорити, обняв за плечі і міцно поцілу­вав. Гаряче дихаючи, прошепотів:

— Але це дуже небезпечно.

Аніта засміялася:

— Поцілунки? О, так, це небезпека…

— Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.

— З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все…

Вона раптом крутнулась і побігла вниз, кинулася праворуч, потім ліворуч, щоб заплутати сліди, і коли постать Туо загубилася в нічній імлі, — впала за барха­ном, принишкла, пройнята дитинною радістю. “Ага, те­пер пошукай мене, — думала, стримуючи дихання, — ти пошукай, а я спостерігатиму, як ти шукаєш… милий!” Туо спочатку гукав, а потім рушив, приглядаючись до слідів і щось весело бурмочучи. Ось він пройшов повз неї, Аніта мало не пирснула, та метрів за десять повернув і таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.

— Яка ти в мене гарна, чарівна… Запам’ятаймо цю ніч, Аніто, оцю пустелю і оці зорі! Ти мені стала ще ближчою, ще ріднішою. Я впевнений, що в експедиції знайшлися б люди, які охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самі, розумієш? Самі. Завдання наше полегшується тим, що ніхто, крім одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочи­тає документів з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?

— Де?


— На тій грані, біля якої я стояв.

— А що?


— “Відкрити через десять тисяч років…”

— Виходить, термін давно минув?

— Дуже давно…

Вони помалу брели пісками, кружляли навколо табо­ру, аж доки не почало світати. Наостанку Аніта раптом спитала:

— А що таке смерть, Туо?

Він не здивувався з того, що вона подумала про смерть.

— Цього ніхто не знає, Аніто… — лагідно сказав і усміхнувся: — Можливо, це прояв життя…

Вмостившись у своєму гамаку, Аніта згадувала ніч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. І приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матір. Кварти­ра неначе їхня, а будинок гігантський. Вийшла на бал­кон, глянула — ріг даху горить! Руде полум’я, ніби ди­кий звір, вгризається в покрівлю, б’є хвостом по стіні… Аніта вибігла на сходи, гатить кулаками в двері до су­сідів:

— Пожежа!

А вони виглянули, знизали плечима — чоловік і жін­ка — та й зачинили двері.

Аніта прожогом на інший майданчик, дзвонить, сту­кає, кричить:

— Горимо! Наш будинок зайнявся!..

А з дверей — музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, і ніхто не хоче й слухати Аніту. “Чи вони всі поглухли? — думає дівчина, поспішаючи від од­нієї квартири до іншої. — Адже горить, ще ж можна б погасити…” І знову стукає, гукає до хрипоти в горлі. А вони то сміються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють двері. Аніті хочеться ридати з розпу­ки, крізь стіни і стелі, крізь усякі перегородки, серванти і дивани, столи і шафи, — скрізь усе, чим начинено дім, вона бачить хиже полум’я, відчуває пекучий біль. Ріже в очах…

Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметі, кидало їй в обличчя гарячі скалки. Чути було гуркіт моторів і людські голоси.

31

Гелікоптери прибували один за одним і сідали в ряд, виставляючи наперед зелені животи. Товсті тулуби і довгі тонкі хвости робили ці апарати схожими на вели­ких комах, а опукле скло кабін скидалося на їхні неру­хомі, немигаючі очі.



З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима і куцими автоматами в руках. Доки вони топталися біля машин, одвертаю­чись од яскравого сонця, їхні командири підтюпцем по­спішали до намету Фаусто Лабана, щоб доповісти про своє прибуття. Незабаром військова частина зайняла кругову оборону, вкопавшись у пісок. На всі боки від табору, в центрі якого зяяв розкоп, дивилися цівки авто­матів і кулеметів, угору підвели свої тонкі дула автома­тичні зенітки.

— Почалася війна? — жартуючи, гомоніли робіт­ники.

— Окупація!

— А може, з піраміди вискочить яка-небудь нечиста сила!

— Ей, хлопці, дайте сигарет!

Але хлопці в зеленому мовчки походжали біля своїх вогневих точок, наче й справді ждали нападу. Кілька офіцерів підійшло до воронки, в якій стирчав пірамі­дальний бункер Археоскрипту, і дали робітникам ароматних сигарет.

Через деякий час прилетіло ще п’ять “комах” — кож­на тримала в лапах по танку… Хрокання моторів дроби­ло, різало і перетирало ясноту погожого дня, і хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлі молоч­ного неба.

Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки,— підтягнутий і строгий. Транспортери виносили й виноси­ли з розкопу землю, охорона прибула — чому ж йому не бути задоволеним?

Туо ж був до краю здивований, навіть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнуті в однакові строї, слухаючись наказів таких же самих людей, тільки не з такими погонами, діють, як автомати, живі, досконалі автомати.

— Що все це означає? — стримуючи роздратування, спитав у Лабана.

— Дорогий Туо, ми живемо в неспокійний час… Та й взагалі, як тільки чутка про Археоскрипт просочиться з пустелі, сюди рине стільки інтересантів, що й працю­вати нам не дадуть. От я і вжив заходів для охорони… Я вас розумію — на Філії немає держав, немає армій, і оці мої заходи можуть здатися вам… дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте — в Археоскрипті є надзви­чайно важливі речі, це ж не просто археологічна знахід­ка. І ми зобов’язані, мусимо вжити заходів для збере­ження…

— Я просив скликати сюди вчених світу, громад­ських діячів. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства — хіба це не найбільша гарантія без­пеки?

— Відомство, яке фінансує нашу експедицію, вва­жає, що передчасно демонструвати знахідку не в інтере­сах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розібратись в усіх матеріалах, класифікувати, розшифру­вати наукові й технічні записи, а тоді вже…

— А ви не вважаєте, що я, як керівник експедиції, можу відсторонити вас від роботи?

— Я не радив би вам цього робити, — усміхнувся Лабан. — Досі в нас з вами були хороші контакти, споді­ваюсь, що ми їх ще більше зміцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не сто­сується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солідні суми, по завершенню екс­педиції ви станете мільйонером… Тож давайте займа­тись виключно наукою…

Туо мовчав, і Лабан, окинувши поглядом розкоп, ка­зав далі:

— Хоча, на вашу думку, охорона й не потрібна, але ж згодьтеся, що й шкоди ніякої вона не завдає. Вій­ськові не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагоді.

— І ви вважаєте, що це морально — одній державі привласнювати те, що належить усьому людству?

Фаусто Лабан знизав плечима:

— Про яку мораль ви говорите?

— Звичайну, людську мораль.

— Правду кажучи, я не знаю, чи існує якась загаль­на, універсальна мораль… Все це поняття розпливчаті, і кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країні.

— А конкретніше — відомству, яке вам платить?

Фаусто Лабан криво усміхнувся:

— От уже й сатиричні стріли… Зрештою, дорогий ко­лего, я не філософ і ніякий не теоретик. Я людина діла. Зараз мене турбує одне: як ми відкриємо цього пірамі­дального куба? Чи будемо розрізувати, чи, може, яки­мось іншим способом…

Туо мовчав, щось про себе обмірковуючи, потім оки­нув поглядом табір, високий земляний вал, гелікоптери і вантажні машини. Зітхнув:

— Коли буде повністю обкопано — тоді вирішимо. Треба спочатку оглянути.

— Гаразд, — погодився Лабан, — так і зробимо.

Він пішов до розкопу пружними кроками, аж під­стрибуючи; Туо почовгав до Анітиної палатки, опустив­ши плечі, неначе на них лежав важкий тягар.

— Ой, коли б ти знав, який мені сон приснився! — Аніта простягла до нього теплі руки. Він поцілував ті руки, і лице йому трохи прояснилося.— Ти чомусь сумний? — Аніта заглянула в його зіниці. — На дні твоїх очей немає сміху… Перестань, чуєш? Перестань сумува­ти. Я ж з тобою!

Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що він таки усміхнувся:

— Ох ти, моя зоре!..

32

Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра — він стояв у глибокому котловані, відстов­бурчивши у всі боки по чотиригранній піраміді. Солда­там він нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про піраміди фараонів; Туо міркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажімо, не кулю? Аніта і Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механічно, але досить спритно переносив грані на папір і… думав про Марту, а кінооператорові, що ретельно фіксував усе на плівку, ввижався найдорогоцінніший з мінералів — діамант.



Всі, окрім вартових, стовпилися на земляному валу, сотні пар очей жадібно обмацували грані. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, і тепер там не було нічого, тільки наїжачений пірамідами куб. Довгими ти­сячоліттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось віддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.

Коли сизий дим від мотора розвіявся, в котлован зі­йшли двоє — високий, міцний Туо в білому шоломі і ле­гкому сірому костюмі та низенький супроти нього Ла­бан, у шкіряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокі сліди у свіжому грунті, Лабан трохи відставав, хоч і проворно перебирав своїми волосатими ногами.

Сонце ще тільки підбивалося угору, і нижня частина бункера була в тіні, зате верхня піраміда купалася в сяйві, кидаючи у вічі людям срібні відблиски.

Обійшовши навколо, Туо зупинився в тіні. Одразу ж туди вдарив сніп яскравого проміння з прожектора.

— Ну, що там? — спитав задиханий Лабан.

— Там он видніється напис. — Туо вказав рукою в го­ру. — Треба підйомника.

Лабан гукнув до водія, що стояв у натовпі, і той через кілька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопідйом­ника. Розвернувся і став, де йому вказав Туо. Ажурна стріла зламалася в шарнірах і опустила до землі мета­левий короб. Туо, не відчиняючи дверцят, переступив че­рез борт і махнув рукою. Загурчав мотор, і короб по­плив угору. На висоті метрів у п’ять Туо знову махнув рукою, і стріла застигла, потім подала його впритул до верхньої піраміди. Мотор замовк. Туо деякий час мовч­ки вдивлявся в рядок, викарбуваний біля основи пірамі­ди. Спохмурніле його обличчя заясніло усмішкою.

— Що там написано? — не втерпів Лабан. Він стояв унизу, взявшись у боки і задерши голову. — Розберете?

— Уже розібрав! Тут написано ось що: “Якщо ви ще не забули рідної мови,— скажіть одне слово, яке озна­чає найбільшу пристрасть”.

З усіх боків залунали голоси:

— Багатство!

— Бій!


— Нажива!

— Алкоголь!

— Наркотики!

— Життя…


— Рулетка.

Лабан підніс руку, і коли всі затихли, сказав:

— Ненависть — ось найбільша пристрасть. Скажіть тією мовою, скажіть, Туо.

Схиливши голову до карбованого рядка, Туо про­мовив:

— Невгоста.

Нічого не сталося, Археоскрипт мовчав.

— Не те слово, — кинув Туо униз, Лабанові. — Ану ти, Аніто, скажи!

Він бачив, як Аніта переступила з ноги на ногу, схи­лила голову.

— Кохання! — нарешті вигукнула вона, стріпнувши волоссям. Усі засміялися. — Любов!

Вона стояла побіля Марти, закриваючись долонею від сонця. її постать Туо вирізнив би з тисячного натов­пу — така вона була йому рідна, така співзвучна. І яке ж слово сказала!

— Сольві, — промовив Туо над викарбуваним ряд­ком. І ще раз повторив: — Сольві.

Випростався і ждав, пильно дивлячись на сірий, ледь сріблястий метал бункера. Ждав з острахом і надією. Так само, певне, очікували і всі інші. Стихли розмови, хтось тільки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хви­лину, декотрі вже почали нетерпляче тупцятись. І рап­том почулася музика. Спочатку просочилася тонюсінька цівочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно по­внилося, набирало сили, і ось звуки незнайомої пісні ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була ніжна, дуже мелодійна пісня, і всі слухали її, як зачаровані.

Раптом хтось вигукнув:

— Розкривається! Розкривається!

Чи хтось в бінокль побачив — адже під верхньою пі­рамідою з’явилась лінія завтовшки, може, з нитку! І чим більше товщала та нитка, тим дужче звучала пісня. Гі­гантський пірамідальний куб випромінював її, як випро­мінює сонце своє золоте сяйво. Туо слухав, схиливши голову, щось стискувало йому серце, і до горла підкочу­валась грудка. Дихав розкритим ротом, губи йому по­шерхли. Це була пісня про кохання — про вселюдську любов до природи, до дівчини, до життя, рідна пісня, яку всі знають на Філії. Пісня перенесла його в той далекий край, про який він зараз думав, на простори його дитинства і юності. Уявки побачив себе на Філії з Анітою — стоять серед трав і пускають у небо голубих птахів…

Щілина збільшувалась плавно, піраміда відхиляла­ся, неначе хтось знімав шолом.

“А навколо ж пустеля? — подумалось Туо. — Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи спо­дівалися ви, що пісня про кохання звучатиме над піска­ми?.. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пісню з глибини десятків тисячоліть”.

Коли верхня піраміда одхилилась максимально і своєю гранню лягла на грань бокової, — пісня скінчила­ся, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвінкий дитячий голос:

— Здрастуйте, нащадки! Чи веселі у вас діти? Я до­бре вчуся, і ми з мамою і татом полетимо на літо в Антарктиду, там не так жарко, і тато хоче половити форелі в гірських річках, він запеклий рибалка, а я наловлю метеликів і буду їх малювати, мої малюнки вже були експоновані каналами нашої мистецької інфор­мації…

Дівчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповіла про свої заняття, іграшки, про дерева, які ростуть на їхній терасі. Закінчила дів­чинка так:

— Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?

Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, сміхотливі оченята, подумав, що в Археоскрипті, певне, є портрет маленької художниці і її малюнки.

— Що сказав той дитячий голос? — гукав знизу Лабан. — Ви розібрали, Туо?

— Так, розібрав. Це ж моя рідна мова.

Туо спустився вниз, і до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механіку, щоб той підняв угору, і коли короб зупинився — жадібно заглянув у глибину бункера. Там уже світилося, і можна було по­бачити безліч якихось пристроїв, ящиків, тюків, різно­манітних механізмів і всякої всячини. Лабан, хоч люди­на і стримана, при цьому не міг стриматись від вигуків захоплення і подиву, а очима так і поїдав усе, чим на­повнений велетенський куб.

Там, очевидячки, лежали неоціненні речі. Навіть та­ка багатюща знахідка, як гробниця фараона Тутанхамона, не може йти в порівняння з Археоскриптом. Там були золоті оздоби, всілякі прикраси, та й годі. Тут же, безперечно, і високоефективні енергетичні установки, і різні апарати, які можна буде використати не лише в економіці, не лише…

Фаусто Лабан дав волю своїм думкам і своїй фанта­зії. Уявив ескадри беззвучних літаків, які несуть кварко­ві бомби, космічні кораблі, що використовують енергію гравітаційних і магнітних полів… От якби тільки оцей Туо розшифрував схеми і формули… Невже він відмо­виться? Невже знову почне про Організацію Об’єднаних Націй? Треба сформулювати прийнятну для нього кон­цепцію. Хоча б так: тільки одна супердержава, маючи недосяжний для інших воєнний потенціал, може гаран­тувати мир і справедливість на Землі… А чим погана концепція? Чому б нашій, саме нашій державі не взяти на себе роль господаря Землі? Якщо ж Туо не згодиться співпрацювати… Ну, що ж, тим гірше для нього. Зреш­тою наші комп’ютери все розшифрують, обійдемось і без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з білими вітрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кіст­кою… Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.

Лабан чомусь уявив Нефертіті — от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвір’я суперниці Нефертіті на околиці Каїра. Ах, Нефертіті, Нефертіті… Лебедина шия, чутливі уста…

Замріявся сухорлявий археолог, дивлячись на Археоскрипт, забув геть про все інше, навіть про дисципліну думання. А як він старанно тренувався перед цією екс­педицією — його ж попередили, що Туо…

Фаусто Лабан аж здригнувся, схаменувшись. Ось же, поруч, у коробі стоїть Туо! Невже вловив? Та не може цього бути, зрештою, він звичайна людина… Та, певне ж, і сам схвильований баченим, хіба йому до нього?

Лабан зиркнув на Туо, але той, здавалося, зовсім не помічав його. Торкнув лікоть:

— Ну, що ж… почнемо вибирати і описувати?

— Про що ви? — Туо наче прокинувся зі сну.

— Про експонати. Кожен треба оглянути, внести до списку. Сподіваюсь, ви перекладете написи…

— Так, так, — погодився Туо. — Нам буде немало ро­боти!

“І все-таки він чомусь невеселий, — подумав Лабан, коли вони спустились униз і вилізли з короба. — Невже відчув? Ну, та нічого, мільйони зроблять його лояльним. По-моєму, він був радий, коли вчора я вручив йому че­кову книжку. А особливо просяяла Аніта. Ще б пак, п’ять мільйонів — кругленька сума! Та ще йому буде на­дана можливість запатентувати дещо з Археоскрипту в міністерстві оборони…”

Шанобливо подивившись на міцну спину Туо, який віддалявся у напрямку свого намету, Лабан попрямував до рації. Через кілька хвилин він уже давав детальні інструкції, спочатку охороні, тоді бригадирам, а потім і робітникам. Все було передбачено до дрібниць — хто подаватиме, хто прийматиме, хто працюватиме на майданчику-складі, хто вантажитиме на машини і хто су­проводжуватиме рейси. Побіжне ознайомлення, наванта­ження і транспортування до ближчого порту має бути зроблено швидко, організовано. Дещо — те, що стосується побуту і мистецтва — доведеться, звичайно, відправити до Каїрського музею, бо цей шмат пустелі на­лежить Єгиптові. Це буде зроблено в другу чергу, після навантаження судна… Сам пірамідальний куб такий ве­ликий, що, не розрізавши, його не вивезеш. А жаль. До­бре було б поставити його на майдані в своїй столиці! Ну, та це вирішиться згодом. Якщо єгипетський уряд не заперечуватиме… А втім, вони, чого доброго, можуть ор­ганізувати сюди туристський маршрут. Звичайно! Ко­му ж з туристів не закортить побачити Археоскрипт?

Вуркотіння моторів змішувалося з гомоном людей. Упаковані експонати подавалися на транспортер і ви­пливали з розколу. Скраю майданчика, засланого вели­чезними синтетичними простирадлами, сиділа, схилив­шись над машинкою, Аніта і зі слів Туо друкувала опис. Туо швидко і легко перекладав написи — більші і корот­кі тексти, додані до кожного експоната. Він походжав від столика Аніти до свого намету, схилявся над пакун­ками, читаючи написи, і знову крокував, утоптуючи до­ріжку. Його збудження передавалось Аніті, вона часто поглядала на нього настороженим оком, але пальці безпомильно били по клавішах.

— Біохімія, — голосно говорив Туо, — синтезатор біл­ка. Технічна характеристика…

Лабан як ошпарений гасав то до бункера, то до май­данчика. Щось його непокоїло, щось муляло, але що — не знав. Постояв, розставивши волохаті ноги, біля Туо, послухав, як той спокійно диктує:

— Нейтринний мікроскоп з фіксуючим апаратом. До­слідження об’єктів на субатомному рівні..,

“Оце мікроскоп… — майнула думка в Лабана. — Та тільки за цей прилад треба було б дати Нобелівську премію!”

Гордо підвівши голову, Фаусто Лабан пішов до розкопу.

33

Аніта сиділа як на голках. Над ними було ласкаве осіннє небо — бездонна кришталева сфера з золотистим кружалом сонця, день пропливав тихий і лагідний, а в її душі щось нуртувало, пробивалися якісь тривожні акор­ди. Високо здіймалися її пружні груди, і за кожним подихом розстібався верхній ґудзичок білої перлонової блузки. Аніта кілька разів застібала його, а потім перестала зважати. Хотіла написати мамі листа, але Туо не дає ніякої передишки. Чого він так поспішає? І на го­динника непомітно зиркає… Та не треба нервувати, лю­бий, все ж іде добре, от закінчимо, нарешті, цю експеди­цію і — в Бейрут. Ах, як там гарно…



В Анітиній уяві постала така приваблива картина ліванського узбережжя з пальмами, скляними призмами готелів і синіми горами вдалині, що вона мимоволі усміхнулася. Вловивши ту посмішку, Туо теж усміхнувся, кивнув Аніті головою. Але не зупинився, диктував і дик­тував. Про насіння пальм, що в ту далеку епоху росли на островах теперішнього Північного Льодовитого океа­ну і в Антарктиді; опис індивідуального кібер-діагно­ста, що його мала кожна сім’я Центрума; технічно-наукова характеристика першого штучного супутника Землі, за­пущеного на екваторіальну орбіту п’ятдесят одну тисячу років тому…

Боліли пальці, але Аніта друкувала не зупиняю­чись — відчувала, що Туо буде невдоволений.

Пройшла з своїм нареченим Марта, кивнула їй, мах­нула рукою до Туо. Як вона тепер гарно ходить! Як легко ступають її стрункі ноги! Хто б подумав, що ця дівчина була розбита паралічем? Аніта обов’язково за­просить їх до Бейрута, це буде гарна компанія…

Раптом Туо зупинився, перестав диктувати. Аніта підвела голову і окинула його вдячним поглядом. На­решті можна трохи перепочити! Туо тримав у руках якийсь продовгуватий металевий ящичок, схожий на шухлядку з картотеки.

— Аніто, ось воно, тут… — Голос його переривався від хвилювання.

— Що саме? — одразу не здогадалась Аніта.

— Оте, що я шукав… Це найважливіше з Археоскрипту. І — найстрашніше…

Аніта ще не бачила його таким. Обличчя поблідло, руки ледь помітно хиталися, і, мабуть, через те він ще дужче стискував того ящичка пальцями.

— Ти так говориш, неначе воно вибухне…

— І вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб… Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової…

— Будемо вносити в опис?

Туо зиркнув на годинника і, кивнувши головою, про­диктував:

— Схеми кваркових силових батарей, технологія, ек­сплуатація… Людство ще не дозріло, щоб володіти та­ким джерелом енергії… Написала?

— Так.


— Готова зі мною? Вирішуй, маєш три хвилини!

Аніта тоскно озирнулась навколо — баня неба наче понижчала, на білому його тлі рухалась темна грудочка гелікоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальці самі забігали по клавішах машинки:

— Мамо, люба мамусю, прощай…

Краєм ока побачила — з розкопу виткнувся Лабан, біжить, біжить сюди!

Хотіла ще написати кілька слів, та усвідомила — не встигне. Туо сидів на стільці в наметі, поруч місце для неї, воно з парашутом, те сидіння, Аніта знає, якщо на Філії доведеться падати, то…

Вона схоплюється і миттю опиняється на тому стіль­чику, тремтячими руками застібає ремені. Тільки тепер помічає, що діамант, встановлений попереду, наливаєть­ся світлом… А на колінах у Туо — довгастий ящик… А може… може, нічого… А птахи?!

Зблиск! Німий, гострий зблиск у мозку.

***

Наш спеціальний кореспондент Марта Лаконтр пові­домляє з Лівійської пустелі:

“Сьогодні опівдні тут сталася дивовижна катастро­фа. Відомий світові учений Туо, який прибув на Землю з іншої планети і який відкрив тут Археоскрипт (репор­таж про експедицію і фото див. на 2-й і 3-й стор.), безслідно щез. Разом з ним і його наречена та співробіт­ниця Аніта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторів, удвох з нареченою вони сіли в апа­рат, який Туо змонтував у своїй палатці, і, напевно, ввімкнули його рушій — великий діамант, бо ми, очевид­ці, бачили короткий і надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркіт був, а тріск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Військові вважають, що це не був вибух, бо на тому місці, де стояла палатка, ніякої вирви немає. Не спосте­рігалося і вибухової хвилі — усі предмети і речі, що ле­жали на відстані десяти метрів од палатки Туо, лиши­лись неушкодженими. Навіть машинка з недодрукованим аркушем паперу…”


Каталог: authors
authors -> Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
authors -> Коваленко діана олександрівна моделювання образів часопростору в сучасному українському романі
authors -> Ю. В. Сорока Хотин Історія України в романах
authors -> Василь іванишин
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 2
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 1
authors -> Дисертація формування барокового стилю у творчості літераторів острозького кола
authors -> Жозе Сарамаґо


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка