Україна у xx столітті західна україна між війнами новий статус західних українців Політика Польщі щодо українців



Скачати 214,22 Kb.
Сторінка1/6
Дата конвертації06.04.2019
Розмір214,22 Kb.
  1   2   3   4   5   6
УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ

ЗАХІДНА УКРАЇНА МІЖ ВІЙНАМИ

Новий статус західних українців

Політика Польщі щодо українців

Соціально-економічні умови

Реакція українців

Революційний рух

Українці під владою Румунії

Українці в Чехословаччині

Після першої світової війни в міру того як на місці нещодавно могутніх імперій


поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний по-
рядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він, однак,
застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Ті ж,
що здобули її, мали великі та неспокійні національні меншості. Відтак у міжвоєнний
період національне питання лишалося нерозв'язаним; із зростанням напруженості
між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним.
А соціально-економічні проблеми, що терзали цей регіон іще з часів імперії, лише по-
глиблювали гостроту ситуації.

Близько 7 млн українців, в основному колишніх підданих габсбурзької монар-


хії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності. Біль-
шість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословач-
чині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної
політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самовря-
дування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та куль-
турні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у
яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєн-
ного періоду панувала національна конфронтація.

Новий статус західних українців

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точ-
ки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями
лишалася спірною. З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу
самовизначення націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців про-
ти нав'язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави, насам-
перед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про статус Східної
Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб краєм правила Польща, за
умови надання йому автономної адміністрації й поважання національних прав укра-
їнців.

Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між ук-


раїнською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919—
1923 рр., вираз «взаємне невизнання». Українці Галичини відмовлялися визнати
польську державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не
прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сей-
му 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й сабо-
тажу щодо польських урядовців і державних установ. Зі свого боку польський уряд
діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі

його політичне, культурне та економічне життя й цілком ігноруючи потреби укра-


їнців.

Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголо-


шували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй дер-
жаві. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції. Зрештою в 1923 р.,
після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть
автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації по-
ряд з польською й українською мовою та відкриє для українців університет. Рада по-
слів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для за-
хідних українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на милість
їхнього найгіршого ворога.

Попри свою дискримінаційну політику Польща була державою, заснованою на


конституційних засадах. Хоч вибори до її двопалатного парламенту часом ставали
об'єктом маніпуляцій, у більшості випадків вони були відносно вільними. Навіть
після 1926 р., коли маршал Юзеф Пілсудський учинив воєнний переворот, закони
зберігали силу, хоч вони і часто тлумачились на користь польських державних ін-
тересів. Узагалі польські закони надавали українцям можливість, хоч і обмежену, чи-
нити опір чи принаймні протестувати проти державної політики. Це означало, що
попри свій статус другосортних громадян українці в Польщі були в кращому полі-
тичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР.

Новоутворена польська держава містила найвищий відсоток національних мен-


шостей в усій Європі. У 1921 р. близько третини її 27-мільйонного населення скла-
дали українці, євреї, білоруси, німці та інші неполяки. Українці були, без сумніву, най-
численнішою національною меншістю й налічували понад 5 млн, тобто майже 15 %
мешканців країни. (Статистичні дані щодо національних меншостей були у міжвоєн-
ній Польщі дуже суперечливими, й польські джерела стверджують, що українців було
лише близько 4,5 млн, у той час як українці наполягають на іншій цифрі — понад
6 млн.) Відтак чисельна перевага польської більшості не була такою великою, щоб
дозволити їм цілковито й систематично, ігнорувати прагнення непольських народів.

Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб


підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габ-
сбурзьких землях Східної Галичини, або Східної Малопольщі, як її називали. У
1920 р. цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіслав-
ське. Понад 3 млн галицьких українців, що переважно належали до греко-католицької
церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими. Решта україн-
ців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину — райони, що їх Польща відтяла
у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн і були в основному православними, до то-
го ж політичне, соціально-економічно й культурно нерозвиненими.

 

Політика Польщі щодо українців



претензії поляків на землі, населені західними українцями, грунтувалися на іс-
торичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі
Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави,
котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських мен-
шостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшості непольського насе-
лення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його. Віра в дійовість полоні-
зації спиралася на два припущення: привабливість польської культури, мовляв, така
-велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед
меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилося, поля-
ки помилилися в обох цих розрахунках.

Репресивна польська політика щодо українців часом ставилася під знак запитан-


ня. Якщо впливова ультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Рома-
ном Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно
обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як,
зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості
у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала
про поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевих уря-
довців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілювати їх.
Існували також і регіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський нама-
ґався переманити українців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той
час як у сусідній Галичині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.
Нарешті, існувала разюча невідповідність між тим, що польський уряд підтриму-
вав східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі
війни з СРСР), та його небажанням визнавати політичні домагання західних укра-
їнців.

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості по-


літику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися ук-
раїнською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр
освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумно-
звісний Іех СгаЬвІо), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні за-
клади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського уні-
верситету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядо-
вим коштом український університет так і залишилася невиконаною.

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського


селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської при-
сутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині
переселенців — так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на
Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи
на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських
регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі
фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані по-
сади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.
Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині при-
було 200 тис. поляків і ще 100 тис.— у міста. В усякому разі, хоч наплив польських
переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він
був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний поль-


ський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з ук-
раїнцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений
у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік ук-
раїнських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцево-
го населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волин-
ських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх «згубного впливу» націона-
лістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані
релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого
чиновництва та польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії


1929—1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сіль-
ськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від ка-
тастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню про-
дукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських
землеволодінь упав на 70—80 %. За цих обставин ненависть українських селян до

щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи,


загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо
серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові
вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні україн-
ські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони зна-
йшли негайний відгук серед молодих українців.

Пацифікація. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські


маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких
актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня
на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кам-
панію пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відпові-
дальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки
українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали
тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого шко-
лярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни
ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не
допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, а їхніх українських
виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.

Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі


взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема набули характеру міжнародного скан-
далу. Проте якщо європейські та особливо британські політики засудили поведін-
ку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуван-
ні репресій. Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем
його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох
сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.

«Умиротворення» принесло в село позірний порядок, але ніяк не послабило рі-


шучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського
режиму. ОУН на початку 30-х років лише змінила тактику, зосередивши зусилля
на організації політичних убивств провідних польських державних діячів та уря-
дових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі
свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував само-
врядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників. У 1934 р. у Бере-
зі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політич-
них в'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобо-
в'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.

Ця політика уряду свідчила про його перехід на вкрай праві позиції. Починаючи


з 1935 р. за новою конституцією вся влада зосереджувалася в руках маршала Піл-
судського, повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися
справою першорядної ваги. Вибори реорганізовувалися так, щоб надати урядові пре-
рогативи схвалення чи відхилення кандидатів. Після смерті Пілсудського того ж ро-
ку в управлінні державою дедалі більшу роль стали відігравати воєнні кліки.

Спроби компромісу. І в польському, і в українському таборі були помірковані


діячі, яким обридли безперервні польсько-українські сутички. З українського боку за
компроміс стала виступати найбільша українська політична партія — Українське
народно-демократичне об'єднання (УНДО). її лідерів непокоїли наслідки насиль-
ницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців. На них також
тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував
політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польського боку
теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-
український бюлетень» — часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-

польських взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Ваидав Єнджеєвич пуб-


лічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але
вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р.
прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і
митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищено шлях для укладення об-
меженої угоди між урядом та УНДО. згодом відомої як «нормалізація»,

Угода закликала українців офіційно визнати примат інтересів польської держави


й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів,
тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд
пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-мар- ,
шалком сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів із Берези Картузької.
Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І
Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерп-
ним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці
під радянською владою,

Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому


УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджу-
ються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що ради-
кально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою рево-
люційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики збли-
ження живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до по-
ляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кож-
ний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно бруталь-
ні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, під-
тримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські ус-
танови, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки,
організовані у напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в за-
безпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю
жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж
радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зрос-


танням загрози війни наприкіці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше
розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов'язану з безпекою країни.
Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і
володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів,
лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною
української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову,
а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити
бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали
намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим
не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських
титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за
національними ознаками.

Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної


церкви — основної опори української національної самобутності в краї. Стверджу-
ючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-
католикам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто
зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р.. до 1939 р.
вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та По-
ліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жи-
телів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою.
богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.

 

Соціально-економічні умови



Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали західні українці в резуль-
таті розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьби за незалежність та вклю-
чення до Польщі, соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без
змін. Населені українцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, бу-
ли нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що поста-
чали центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі го-
тові товари.

Навіть за польськими мірками Західна Україна була надзвичайно аграрною:


близько 80 % її населення складали селяни (порівняно з близько 50 % У поля-
ків), і лише 8 % припадало на промислових робітників (при середній цифрі 20 % У
поляків). На додаток до цих структурних вад українське населення було змушене
розв'язувати такі проблеми, як спустошення після війни, дискримінаційна економіч-
на політика уряду, згубний вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічна
доля західних українців під Польщею була такою ж маловтішною, як і їхнє політичне
становище.

Основні економічні труднощі крилися в сільському господарстві, де залишалися


такі давні, ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні наділи. У насе-
лених українцями воєводствах Польщі на 1,2 млн селянських господарств припадало
60 % землі. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичині, де понад 75 % селян-
ських наділів не досягали й 10 акрів. Тим часом близько 2 тис. великих маєтків, що
належали полякам і часом дорівнювали 10—20 тис. акрів, охоплювали 25 % землі.
На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля краще родила.
а селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще.

Для пом'якшення проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд сприяв роз-


ділові великих маєтностей. Однак українським селянам ця програма принесла мало
користі, позаяк більшість поділених земель відходила до польських селян та ново-
прибулих осадників. У розв'язанні проблеми перенаселення села менш ефективною,
ніж колись, виявилася еміграція, оскільки в міжвоєнний період Сполучені Штати й
Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той
період емігрувало лише близько 170 тис. західних українців.

Селянам, що прагнули покращити свою долю, нові можливості продовжувала


пропонувати промисловість. На східні окраїни припадав непропорційно малий відсо-
ток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі; у ЗО-ті роки він став ще мен-
шим, оскільки уряд підтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нех-
туючи провінціями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис.
західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисло-
вості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів із населенням близь-
ко 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й на-


віть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на
відміну від XIX ст.. коли велику частину цього класу становили священики, у між-
воєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними поль-
ських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоло-
вік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків анало-
гічний показник дорівнював 5 °о). Головною причиною відносно невеликого числа
освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб
непольської національності доступ в університети. Так. у Львівському університеті
частка українців ледве сягала 10 "о.

Представники української інтелігенції заробляли собі на життя, працюючи пере-


важно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто

став оволодівати такими спеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармаколо-


гія, інженерна справа, де монополію довго утримували поляки та євреї. І все ж прак-
тично закритою для українців лишалася служба в урядових установах,— ця одна з
найпоширеніших у Східній Європі професій,— позаяк усі урядові посади признача-
лися для поляків. Проте позитивним наслідком такого становища стало те, що багато
освічених молодих українців були змушені облишити намагання знайти роботу в міс-
ті і йшли працювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і
культурний розвиток. Але знайти відповідну роботу було складно, особливо під час
депресії 30-х років; це погіршувало й без того непевне становище української інте-
лігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського режиму,
схиляючи їх до переконання, що всі основні проблеми можна розв'язати лише за
умови наявності в українців своєї держави.

 

Реакція українців



Оскільки природу польсько-українських взаємин у міжвоєнні роки здебільшого
формував польський уряд, то діяльність українців у цей період по суті являла собою
відповідь на польські ініціативи. Українці в основному лишалися в опозиції до поль-
ського режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози
для їхнього становища, або насильницькими революційними методами, без огляду
на наслідки. Перший із цих двох підходів набув куди більшого поширення.

Хоч «легальники» ніколи не відступали від своєї мети — рано чи пізно об'єднати


всіх українців у незалежній державі, вони зосередили зусилля на збереженні тих
здобутків, які завоювали українці під владою Австрії всупереч дискримінаційній по-
літиці польської держави. Вони брали участь у польській політичній системі через
легальні українські партії, перебудовували й поширювали кооперативний рух і нама-
галися захистити українське шкільництво. Розвиваючи цей «органічний сектор» ук-
раїнського суспільства, «легальники» сподівалися, що українці будуть краще підго-
товленими до здобуття незалежності, коли для цього виникне нагода. Ця конструк-
тивна, хоч і буденна, діяльність приваблювала переважно стабільніші елементи
українського суспільства, такі як члени передвоєнного «істеблішменту», священики,
велика частина інтелігенції та заможних селян.

Політичні партії. У поділеному на численні фракції польському суспільстві в


1925 р. налічувалося 92 зареєстровані партії, з них 32 були представлені у парламенті.
Така тенденція до політичної диференціації також мала місце й в українському се-
редовищі. Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих по-
глядів, українці мали близько 12 політичних партій, які до того ж відображали дуже
різноманітні політичні традиції «австрійських» українців Східної Галичини на про-
тивагу «російським» українцям Волині, Полісся та Холмщини.

Проте існувала одна партія, що була чисельнішою та впливовішою від усіх разом


узятих,— УНДО. Вона утворилася в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з
рядом менших угруповань. Незважаючи на зміну назви, УНДО фактично являла со-
бою прямого спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партії, що була про-
відною західноукраїнською партією до й під час польсько-української війни 1918—
1919 рр. Ця по суті ліберальна партія виступала за конституційну демократію та не-
залежність України. Щоб підготувати українців до незалежності, вона підтримувала
політику «органічного розвитку» та аграрних реформ. Відносно гнучка за своєю
тактикою, ця партія вдалася до спроб нормалізації українсько-польських взаємин.
Але репресії польського уряду, з одного боку, та екстремізм українських націоналіс-
тів, з іншого, ускладнювали проведення центристської політики УНДО.

Оскільки більшість українських діячів, переважно представники інтелігенції та


духовенства, належали до УНДО, вона була партією західноукраїнського «істебліш-
менту». її члени контролювали багато українських фінансових, кооперативних та
культурних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету «Діло».
На виборах УНДО збирала близько 600 тис. голосів, завойовуючи величезну біль-
шість українських мандатів у сеймі. До найвидатніших лідерів партії належали Дмит-
ро Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та
Іван Кедрин.

Соціалістичні тенденції в середовищі західних українців були сильними, хоч і


фрагментарними. Головним їхнім виразником виступала Радикальна партія — най-
старіша з усіх українських партій, її програма закликала до справедливого поділу
земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від
держави. Але вона також підкреслювала, що цих цілей не можна досягти, доки не
буде встановлена незалежна держава, котра об'єднає всіх українців. Тому в 20—30-х
роках радикали, які раніше рішуче підтримували ЗУНР, виступали переконаними
противниками СРСР і Польщі — цих головних ворогів української незалежності.

У 30-х роках радикали налічували близько 20 тис. членів, здебільшого селян,


сільськогосподарських робітників і подекуди інтелігенцію. На виборах 1928 р. ця
партія отримала 280 тис. голосів. Зосереджені в Галичині радикали, проте, вдали-
ся до рішучих спроб поширити свій вплив на Волинь, Полісся та Холмщину, об'єд-
навшись у 1926 р. з меншою від них Українською партією соціалістів-революціонерів,
що діяла на Волині, й утворивши разом Українську соціалістичну радикальну партію.
До найвідоміших її вождів належали такі ветерани, як Лев Бачинський та Іван Ма-
кух. Якщо радикали виявляли націоналістичні тенденції, то інша довоєнна україн-
ська соціалістична партія — чисельно невеликі й слабкі соціал-демократи на чолі
з Левом Ганкевичем — схилялася на бік комунізму.

У 20-ті роки на Західній Україні швидко поширювалися прорадянські погляди.


Великою мірою це була реакція на прихильність західних держав до поляків, на їхнє
потурання гнобленню Польщею національних меншостей. Західним українцям та-
кож імпонували політика українізації у Радянській Україні та відродження селян-
ства за непу. Щоб стимулювати ці тенденції, радянський уряд призначав своїми кон-
сулами у Львові українців, намагався привернути до себе західних українських інте-
лектуалів і студентів, пропагуючи досягнення Радянської України та обіцяючи їм
теплий прийом.

У результаті до Радянської України емігрували такі провідні представники за-


хідноукраїнської інтелігенції, як Михайло Лозинський, Антін Крушельницький та
Степан Рудницький, а також сотні студентів. Майже всі вони загинули під час ре-
пресій 30-х років. Не маючи офіційних контактів з радянським урядом, Наукове
товариство ім. Шевченка у Львові підтримувало, однак, тісні зв'язки з Українською
Академією наук у Києві. Західноукраїнські кооперативи обмінювалися досвідом із
радянськими колегами. Західноукраїнський еміграційний уряд Євгена Петрушеви-
ча після 1923 р. зайняв відверто прорадянські позиції, те ж саме зробила впливова


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка