Тема людина в предметному полі соціології



Скачати 251,52 Kb.
Сторінка1/8
Дата конвертації27.12.2018
Розмір251,52 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Тема 1. ЛЮДИНА В ПРЕДМЕТНОМУ ПОЛІ СОЦІОЛОГІЇ

  1. Особистість як об’єкт соціологічного аналізу.

  2. Людина як жива біопсихосоціальна багаторівнева система.

  3. Соціологічна структура особистості


1. Особистість як об’єкт соціологічного аналізу

У повсякденній мові вживається ціла низка близьких за змістом понять: «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Найчастіше ці поняття використовуються як синоніми, хоча у соціальних науках за ними закріплені різні значення.

Людина – поняття найбільш загальне, родове, яке веде своє походження з моменту виділення homo sapiens і служить для характеристики універсальних, притаманних всім людям якостей і здібностей. Поняття «людина» вказує лише на якісну відмінність людей від тварин і нічого не говорить про соціальну різницю між людьми.

Людина являє собою єдність біологічного і соціального. З одного боку, людина – це біологічна істота, яка досягла найвищого ступеня еволюційного розвитку живих організмів на землі. Біологічне в людині фіксується поняттям «організм». Людині у цьому розумінні властиві певна тілесна організація, темперамент, динаміка психічних процесів, здатність переживати тощо. З іншого боку, людина – елемент і суб’єкт суспільства, «сукупність всіх суспільних відносин».

У філософії та соціології проблема співвідношення соціального та біологічного в людині має два протилежні варіанти рішення. Перший із них пов’яза­ний з абсолютизацією біологічного, природного начала. Такий підхід виявив себе в соціобіології. Наприклад, американський вчений Е. Вілсон намагається пояснити альтруїстичну поведінку людини впливом генетичних факторів, таких, як «родинний відбір» та «включена пристосовність».

На жаль, прихильники соціобіології не приймають до уваги здатність людей мислити, використовувати символи і таким чином ігнорують роль культурних механізмів (мови, наприклад), соціального середовища у становленні і розвитку людини. ї, навпаки, представники «соціологізму» (Е.Дюркгейм та інші), пояснюючи співвідношення природного і соціального в людині, акцент роблять на соціальних факторах, потім вони намагаються або цілком відірвати особистість від притаманної їй природної основи, або розмежувати соціальне і природне в людині. У дискусії між біологізаторськими і соціологізаторськими тенденціями більшість науковців займають позицію, яку можна назвати біосоціальною трактовкою людини. Людина є живою системою, яка являє собою єдність біологічного і соціального. Як живий організм людина підкоряється біологічним закономірностям, але на рівні свідомості та особистості вона звернена до соціального.

Розвиток уявлень про людину пройшов кілька етапів.

У давньогрецькій філософії людина мислилася як частина космосу, як «малий світ», мікрокосм (Демокріт). Древні греки перші усвідомили, що кожна людина раціональна, має внутрішнє «Я», центром якого є розум.

У період Середньовіччя людина розглядалася як істота, яка створена за образом і подобою Бога.

Філософи епохи Відродження говорили про свободу, суверенність людини, про її безмежний творчий потенціал.

В епоху Просвітництва боротьба точилася за встановлення політичних свобод і громадянських прав людини.

У період ранніх буржуазних революцій відбувається поступове піднесення особистості у європейській філософії.

Взагалі предметом вивчення філософії є саме буття людини у широкому історико-теоретичному розумінні: її увагу привертають «вічні» питання – про сутність і сенс життя людини, її ідеали та цілі.

Людство як таке не існує самостійно. Жили і живуть окремі люди. Кожний окремий представник людського роду визначається поняттям «індивід».



Індивід (від лат. individ – неподільний) – це одиничний представ­ник будь-якого цілого (людського роду, соціальної групи, спільноти тощо). Коли мова йде про індивіда, він розглядається як конкретний носій всіх соціальних і психологічних якостей людства: розуму, емоцій, потреб тощо. Однак до змісту цього поняття не включаються ні особливості різних біологічних факторів (стать, вік, здоров’я, задатки як основа здібностей), ні відмінності соціальних умов життя та діяльності конкретної людини. Різниця, яка існує між індивідами, – це різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать.

Поняття «індивідуальність» відображає як раз те особливе, неповторне, що відрізняє одного індивіда від іншого, причому ці відмінності можуть бути дуже різними: біологічними, психологічними, соціальними тощо. Це поняття широко застосовується у різних психологічних дисциплінах, а у соціології його використання обмежене.

Термін «особистість» (від лат. persona) має давнє походження. Спочатку він означав маску, яку одягали актори у давньогрецькому театрі, і вказував на комічну чи трагічну фігуру театральної вистави. Отже, первісно у поняття «особистість» був включений зовнішній, поверхневий соціальний образ, який індивідуальність приймає, коли грає певні життєві ролі – якась «личина», суспільне обличчя, повернене до оточуючих. Ця точка зору співпадає з думкою сучасного непрофесіонала, який оцінює особистість за критеріями чарівності, популярності, фізичної привабливості та інших соціально бажаних характеристик. Саме таке уявлення про особистість ховається за обіцянкою різних іміджмейкерів «зробити вас особистістю». Такий підхід знаходиться цілком поза сферою науки про особистість, оскільки він не приділяє ніякої уваги багатьом особливостям поведінки, які дійсно заслуговують на вивчення в контексті особистості.

Особистість також розглядалася як поєднання найбільш яскравих і помітних рис індивідуальності. Так, про людину можна сказати, що вона «сором’язлива особистість» або «комунікативна особистість», маючи на увазі, що сором’язливість і комунікативність є її найбільш характерними рисами. Це ототожнення особистості з тим зовнішнім соціальним враженням, яке вона справляє на оточуючих при взаємодії з ними. При такому, взагалі популярному, використанні терміна не зважають на те, що людина може бути або сором’язливою, або комунікативною залежно від ситуації. До того ж термін «особистість» у розумінні більшості аналітиків не передбачає ніякої оцінки характеру людини або її соціальних навичок, тобто не веде до поділу особистостей на гарних та поганих.

Особистість є об’єктом дослідження соціальних наук і перш за все філософії, психології і соціології, в межах яких виникло багато різних визначень цього поняття.

Монографія відомих американських дослідників Л. Х’єлла та Д. Зіглера, яка охоплює широке коло напрямків у психології, дозволяє скласти уявлення про різноманітність змісту поняття «особистість». Звернемося за їх допомогою до поглядів деяких визнаних теоретиків в області психології особистості. Наприклад, К. Роджерс, автор феноменологічної теорії особистості, описував особистість як організовану, довгочасну сутність, що суб’єктивно сприймається і складає саму серцевину наших переживань. Г. Олпорт, представник диспозиціонального напряму в теорії особистості, визначав особистість як те, що індивід являє собою насправді – внутрішнє «дещо», яке детермінує характер взаємодії людини зі світом. А у розумінні Е. Еріксона, одного з найвидатніших его-психологів, індивід протягом життя проходить через низку психосоціальних криз і його особистість є функцією результатів цих криз. Д. Келлі, автор когнітивної теорії особистості, розглядав особистість як притаманний кожній людині унікальний спосіб усвідомлення життєвого досвіду. Зовсім інший погляд запропонував автор структурної теорії рис особистості Р. Кеттел, на думку якого структура особистості складається з шістнадцяти вихідних рис. Нарешті, А. Бандура у своїй соціально-когнітивній теорії розглядає особистість як складний паттерн1 безперервного взаємовпливу індивіда, поведінки та ситуації.

Яскрава несхожість наведених теоретичних підходів недвозначно показує, що зміст особистості з позиції різних концепцій значно багатогранніший ніж той, який представлений у популярній концепції «зовнішнього соціального образу». Особистість несе у собі дещо більш важливе, суттєве і постійне. Слід додати, що ті чи інші визначення особистості не є обов’язково істинними чи хибними, вони лише більш чи менш корисні для теоретиків особистості при дослідженні, роз’ясненні закономірностей поведінки людини, а також при обговоренні результатів досліджень. Важливо також відзначити, що для розуміння того, що саме той чи інший вчений розуміє під терміном «особистість», необхідно проаналізувати його теорію в суттєвих деталях.

Автори згадуваної вище монографії роблять висновок, що, хоча не існує загальновизнаного єдиного визначення особистості, у більшості теоретичних напрямків психології особистість розглядається як загальна ідея індиві­дуальних відмінностей, як гіпотетична структура, як процес розвитку протягом життя, а також як сутність, що роз’яснює стабільні форми поведінки.

Сучасне осмислення поняття «особистість» дозволяє виділити декілька підходів до вивчення особистості, що відрізняються між собою за рівнем узагальнення. Найбільш загальним є філософський підхід до трактовки особистості, згідно з яким вона розглядається як суб’єкт пізнання, творчості та діяльності. Філософів цікавлять особливості людського існування, пов’язані зі здатністю людини виготовляти знаряддя праці, з наявністю членороздільної мови та мислення, а також моральних якостей.

Психологія досліджує особистість як стійку цілісність психічних процесів, властивостей і відносин: здібностей, темпераменту, характеру, вольових якостей, емоцій, мотивації, соціальних установок тощо. Вищеперелічені властивості і відносини мають індивідуальний характер, що робить людей несхожими один на одного; саме в цьому полягає специфіка психологічного підходу до аналізу особистості.

Соціологічний підхід, навпаки, звертає увагу на те, що робить людей схожими один на одного. Соціологія виділяє в особистості соціально-типове, тобто досліджує соціальні типи, що, очевидно, відрізняє її від психології. Описуючи соціальні типи, соціологи перш за все мають на увазі ті соціальні якості, які формуються у людей в процесі взаємодії у соціальних групах та спільнотах. Отже, при соціологічному розгляді особистості робиться акцент саме на її належності до певної соціальної групи чи спільноти, що накладає на людину певний відбиток, впливає на її духовний світ: ідеали, установки й норми поведінки, цінності, риси характеру тощо. Слід, правда, зауважити, що деякі науковці, міркуючи про сучасні тенденції розвитку соціологічної теорії особистості, схильні робити висновок про необхідність інтеграції у конкретних дослідженнях окремих елементів класичних теоретичних підходів соціології та психології особистості. Більше того, спостерігається підвищений інтерес соціологів до вивчення когнітивних структур, повсякденного досвіду та соціально-культурних характеристик особистості.

Порівнюючи поняття «особистість» та «індивід», підкреслюють, що індивіда необхідно розглядати як «основу» для формування особистості. Особистість являє собою результат розвитку індивіда, найбільш повне втілення усіх людських якостей. У момент народження дитина не є особистістю, вона – лише індивід. Для того, щоб стати особистістю, індивід повинен пройти певний шлях розвитку (згадайте всім знайоме ствердження, що особистістю не народжуються, нею стають). Основними умовами цього розвитку є:



  • біологічні, генетично завдані передумови;

  • наявність суспільства, соціального середовища, світу людської культури, з якими дитина взаємодіє.

Без суспільства людський індивід не може набути суто людські якості. Про це свідчить досвід життя так званих феральних людей (від лат. ferus – дикий). Ці люди – продукт соціальної ізоляції. Людські дитинчата (феральні люди), що за певних обставин пройшли «курс виховання» серед вовків, мавп, ведмедів тощо, тобто представників інших видів тварин, засвоювали їх звички: лазили рачки, гирчали як звірі, обнюхували м’ясо перш ніж з’їсти його. Повернувшись у суспільство, тобто до представників свого виду, «ферали», незважаючи на великі зусилля вихователів, не могли стати повноцінними соціальними істотами через те, що не були спроможні набути навичок мови, мислення, прямої ходи тощо. Таким чином, соціальне середовище, культура є вирішальними факторами в процесі перетворення людей як біологічних істот в істоти соціальні.

В системі соціологічного знання особистість – це індивід, який знаходиться під впливом суспільства та культури. Безглуздо з цієї точки зору розмірковувати про «особистість тварини». Поняття «особистість» має зміст і сенс лише при включенні індивіда у систему соціальних зв’язків і відносин, коли він починає виконувати певні соціальні ролі. Говорячи про особистість індивіда, ми тим самим характеризуємо його з точки зору взаємодії з оточуючими людьми, з іншими індивідами, з соціальною групою, до якої він

належить, тобто говоримо про його системну якість. В цьому відношенні особистість є не чим іншим, як вмістилищем соціально-культурної системи певної історичної епохи, її мікрокосмом. Поняття «особистість» вводиться в соціологію для виділення, підкреслювання неприродної («надприродної», соціальної) сутності людини та індивіда, для акцентування соціального начала. За стислим визначенням В. А.Ядова людина, яка розглядається в соціальному аспекті, і є особистість. Саме така людина є предметом соціологічного вивчення, зауважує цей відомий російський соціолог.

Що ж саме розуміють під «соціальними якостями» людини? Щоб відповісти на це питання, розглянемо структуру особистості, яку запропонував російський психолог К.К.Платонов. Ця структура складається з чотирьох підструктур, які відрізняються різним співвідношенням біологічних та соціальних елементів в людині, а саме:


  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка