Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович



Сторінка8/47
Дата конвертації27.12.2018
Розмір2,51 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   47
...шляхетство роду й герб: розбиті пута,
сокира злотна, вколо шарлат, синь
та „воля й честь" – девіз для поколінь
[12, 14].

Пізніше Мосендзи сполонізувалися, а прапрадід, який був хорунжим Пінського воєводства, брав участь у боротьбі з Росією під прапорами Костюшка. За це його майно конфіскували, а самого вислали в Сибір. При царі Олександрі I йому дозволили повернутися лише в Україну й оселили на Київщині – як „государственного крестьянина". По дорозі на місце проживання він одружився з якоюсь „чорною відьмою" (як її потім називали в селі), і вони стали засновниками української лінії Мосендзів у селі Краснопільцях [211, 193].

Мати Л. Мосендза, Марія, походила з родини Лясковців. Її батько був лісничим у Костополі на Волині. У листі до Шумовських Л. Мосендз пояснює: „...Мій псевдонім – це прізвище мого діда, лісничого в Костополі: Осип Лясковець" [228, 203]. У листі до сестри дід названий не Осипом, а Хведором [211, 194].

Баба Леоніда Мосендза по материній лінії була полька (уроджена Селюжицька), а прабаба походила зі стародавнього польського роду Керзонів. Один із бабиних братів був відомим інженером і свого часу збудував у Варшаві найбільший міст через Віслу. Ще одного бабиного брата у 15-річному віці розстріляли росіяни: він був добровольцем у польському повстанні 1863 року.

Прадід Л. Мосендза Селюжицький походив із родини, яка довгі роки боролася проти Москви. Батько чи дід цього прадіда був у польських леґіях Наполеона і загинув під Ляйпціґом у 1813 році.

У листі до Р. Гармаша від 18.06.1948 року Л. Мосендз писав: „Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів і багато їх упало в чесному бою, а не захищаючи Москву... Те, що мої предки були литвини і поляки,– ще не є ганьбою. Ганьбою би було, якби моя душа кінчалася на „-ський", як і нікчемні душі тих ф[ітільовщиків], що хоч і є „енками" по расі, але мають душу на „оф" [209, VII].

Крім Леоніда, у сім'ї було ще двоє синів. Молодший на півтора року брат помер на менінгіт, коли Леонідові було вісім років. Другий брат, який був вояком УНР, помер у нього на руках. Йому присвячено новелу „Брат".

Наймолодшою була сестра Валентина, з якою він утратив був зв'язок на чверть століття. 1947 року в приватному листі Л. Мосендз повідомляв: „А ви знаєте, до мене сестра обізвалась з Кубані...", а в наступному листі додав: „Моя сестра на Кавказі. Була вислана (замість мене) до Казахстану, потім повернулася на Кавказ... Після 11 років написала мені до Братіслави. Запрошує приїхати. Я відповів, що лікарі не радять мені жити в полярному кліматі..." [228, 192].

В автобіографічній повісті „Засів" Л. Мосендз змалював обставини рідної батьківської домівки, показав, як у зрусифікованій атмосфері родини із певними польським впливами в душі малого хлопчини зароджується національне самоусвідомлення.

Спогади про перебування разом із сестрою Валентиною у діда Лясковця на хуторі лягли в основу поеми „Волинський рік".

Батько Л. Мосендза помер у 1904 році. Родина змушена була розділитися: мама з сестрою Валентиною повернулася до своєї матері у Могилів, а Леонід у жовтні 1905 року переїхав жити до тітки Анатолії, рідної сестри матері. Анатолія була дружиною Панфутія Чупруна, учителя народної школи в містечку Явтушкові Могилівського повіту. У сім'ї Чупрунів було двоє дітей: Валентина, яка пізніше потрапила до Арґентини, та Євген, який став лікарем в Україні.

Десь у той час Панфутій Чупрун був призначений управителем двокласної школи в селі Яришеві того ж Могилівського повіту. Тут, у Яришеві, Леонід закінчив цю школу в 1911 році і вступив до Вінницької учительської семінарії. Там навчався чотири роки. На літні відпустки 1912 і 1913 рр. він приїжджав до Яришева.

Після закінчення семінарії Л. Мосендза було мобілізовано до російської армії – йшла Перша світова війна. Леоніда скерували до „Алексеевского военного училища", де він пробув шість місяців і отримав звання підпоручника. Потім його відправили в глибокий тил – у Сибір, до Томська, а через короткий час з маршовою ротою – на румунський фронт [155]. Наприкінці війни, коли його було відкликано з армії, він досяг найвищого ранґу для некадрових офіцерів – штабс-капітана [155], [182, 8]. Звільнення відбулося згідно з наказом військового міністра, за яким учителі демобілізовувалися для підготовки виборів до „Учредительного собрания".

Уже в 1918 році Л. Мосендз був певний час у війську УНР. Б. Кравців наводить фраґмент його листівки від 15.12.1947 року до М. Селешка: „А що члени УПА молоді, то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР?" [209, VIII–IX].

Про один із критичних моментів того періоду Мосендз згадує, полемізуючи з Ю. Липою: „Чому в дев'ятнадцятому році [було] покарано не збольшевизовану сотню, яка хотіла мене розстріляти, а мене – її командира?.." [128, 729].

Від 1918 до 1920 року Леонід Мосендз працював учителем (з перервами) у Гнівані Вінницького повіту. Учителював вдень, а ночами брав участь у повстанських загонах, боровся проти російських окупантів. Під час перебування у Гнівані перехворів на тиф.

Події тих революційних років – років боротьби за Українську державу лягли в основу збірки новел Мосендза „Людина покірна" та поезій кількох циклів: „Помона мілітанс", „Ми були", „Мій шпиталь", „Баляда про побратима" та інших.

У Гнівані над Бугом Леонід жив у будиночку при школі із матір'ю, бабусею та сестрою Валентиною. Дуже важко сприйняв він смерть матері від інфаркту в січні 1920 року, смерть бабусі від тифу – теж на початку того ж року. У листі до родини Шумовських письменник писав: „...Я в 1920 р., весною, після маминої смерти хотів попом бути... Я вже почав і студіювати, але поїхавши до Вінницького єпископа Володимира, довідався, що обов'язково треба женитися. А я не хотів. А потому прийшла армія УНР... Смерть моєї матері і бабуні у мене на руках, все це обернуло мою душу досередини, „внутр", почала вона ридати, як каже Сковорода..." [228, 195].

Отже, після 22 квітня 1920 року, коли була підписана Конвенція уряду УНР із Польщею, Л. Мосендз (можливо, в травні) знову пішов до війська УНР, але вже наприкінці того ж року був комісований на підставі лікарських свідоцтв і влаштувався на працю до Міністерства Народної Освіти УНР. Гаврило Гордієнко свідчить, що він був на посаді особистого секретаря міністра освіти Петра Холодного.

У кінці 1920 року разом із армією УНР Л. Мосендз потрапив до Ченстохови у Польщі. Б. Кравців інформує, що в цей час він працював в українській читальні, організованій Бритійським Допомоговим Комітетом [209, IX].

Михайло Мухин запам'ятав його таким із того періоду: „В українській читальні ... влаштованій Бритійським Допомоговим Комітетом у Ченстохові на початку 1921 р., худорлявий, низенький, мовчазний юнак у чорному вбранні легко і нечутно проходив через простору залю з новими часописами в руках і чіткими рухами здіймав зі стін старі числа часописів – „Українського Сурмача", „Волі", „Діла", „Громадського Голосу", „Вперед", „Рідного Краю" й ін., щоб замінити їх новими. Потім так само мовчазно відходив.

Знайома з цього комітету ще перед тим сказала, що цей тендітний чорнявий юнак є дуже тяжко хворий на сухоти молодий поет. На літературних зборах, які влаштовував у Ченстохові Михайло Обідний, цей невідомий молодий поет не був ні разу. Чи то він уникав тоді товариства, чи може лише недавно опинився у Ченстохові? У студентській громаді він також не з'являвся ніколи...". М. Мухин познайомився з Мосендзом „у шумливім вирі українських Подєбрад" наприкінці 1923 року [257].

На початку літа 1921 року Леонід переїжджає до Луцька, де працює в канцелярії адвоката Черевка. Свідченням перебування Мосендза в Луцьку в цей період є авторська вказівка під циклом поезій „Волинський рік": „Луцьке 1921-2". Отже, припущення Б. Кравціва про те, що з Ченстохови Мосендз відразу переїхав до Подєбрад [209, VIII], не є точним.

У квітні 1922 року Леоніда було заарештовано поляками (як члена „Просвіти") і вислано до табору в Каліші [155]. У таборі він перебував дуже короткий час і відразу ж після звільнення перейшов кордон із Чехословаччиною й опинився в Подєбрадах.

Мосендз перебував у Каліші в той період, коли у всіх таборах для інтернованих у Польщі настала вкрай скрутна ситуація. Знаний історик Ігор Срібняк у монографії „Обеззброєна, але нескорена", присвяченій історії інтернованої Армії УНР у таборах Польщі й Румунії (в 1921–1924 роках), пише: „Початок 1922 р. був позначений черговим погіршенням умов перебування українського вояцтва – через брак палива, відсутність достатньої кількості продуктів харчування. Польська влада намагалась всіляко зменшити видатки на утримання інтернованих, вже не турбуючись про майбутню долю своїх колишніх союзників. Влітку 1922 року поляки вже в котрий раз вирішують зменшити кількість таборів інтернованих військ" [282, 72–73].

Посереднім подтвердженням перебування Леоніда Мосендза у таборах є згадка про це у Євгена Маланюка: „...набуті [Мосендзом] ще в польських таборах сухоти..." [217, 245].

Цим закінчилася його юність. Залишивши рідну землю, мистець більше ніколи не зміг до неї повернутися.

Із луцького періоду письменника маємо кілька поетичних творів, які увійшли до ліричного циклу „Волинський рік": „Під золотим дахом ліщини...", „Як уздриш, серденько, що в шафіровій млі...", „Він ще у гробі...".

Великий інтерес становить проблема формування світогляду письменника. Це питання свого часу викликало гостру дискусію в українському еміґраційному середовищі. Богдан Кравців вважає, що „...коли і як відбувся перелом у Мосендзовім світогляді і його зворот до українства, встановити на підставі наявних під сучасну пору матеріалів важко" [209, VIII]. Не викликає сумніву, що до Подєбрад Л. Мосендз приїхав уже зі сформованим і устійненим світоглядом.

У біографічній статті про письменника Г. Гордієнко відзначає: „...Родина Мосендза була така, як і більшість тодішніх родин у царській Росії: просто „русскіє" чи „православні", а в нашому випадку – ще [й] із сильними традиціями польськими, підсиленими участю у польському повстанні" [155].

Такий погляд на власну родинну атмосферу письменник утверджує в повісті „Засів".

Далі Г. Гордієнко зауважує, що тільки виростаючи в родині свідомого українця Чупруна Леонід став свідомим українцем, а у Вінницькій семінарії ця свідомість лише зміцніла. Б. Кравців говорить про формування „підсвідомого патріотизму", який розвивався у майбутнього письменника під впливом українського оточення, розповідей селян про минуле України, козаччину та гайдамаччину, під впливом читання „Кобзаря".

В. Іванис теж відносить формування національної свідомості Л. Мосендза до періоду перебування в родині П. Чупруна. Однак Б. Кравців наводить думку самого Леоніда Мосендза з листа до Р. Гармаша від 19.06.1948 року. Там Мосендз пише чесно і відкрито: „...До 1918 року я був російським (не малоросійським) „патріотом"... За 1 місяць був з мене український націоналіст. Бо, прочитавши історію Грушевського, доти незнану мені, я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого я жив, виріс і якого доти не смів знати я" [209, VIII]. Згадуючи про присвячений „300-летию дома Романовых" перепис населення, письменник зізнавався: „...Я вчився у Вінниці в учительській семінарії, нас було 40, коли була 1913 р. перепись; всі написали, що вони малороси, лише я і один ще – що ми „русские". Був я російський патріот" [209, VIII].

Цікавий спогад про зустрічі з Леонідом Мосендзом у 1917 році, тоді офіцером російської армії, залишив етнограф Михайло Ломацький [216]. Вони познайомилися у травні того року. Л. Мосендз був „молодий, добре збудований, сутуловатий, лише краска обличчя була бліда, жовтява, без рум'янців..." [216, 51]. Із розмов із Мосендзом Ломацький дізнався, що той був „російським патріотом", якого непокоїв розвал Російської держави і непевність майбутнього [216, 52]. Однак поступово, під впливом прочитаної „Історії України" Грушевського, „Кобзаря", цей російський патріотизм похитнувся. На прощання Михайло Ломацький подарував майбутньому письменникові „Кобзаря" та „Історію України".

У 1922 році заходами празького Українського Громадського Комітету, за підтримкою чехословацького уряду, в Подєбрадах було засновано Українську Господарську Академію. Уряд узяв на себе її матеріальне забезпечення, платню викладачам та стипендію студентам. Біля п'ятисот молодих українців (більшість із яких зі зброєю в руках воювали у війську УНР) продовжили тут своє навчання. Академія мала три факультети: агрономічно-лісовий (19 кафедр), економічно-кооперативний (20 кафедр), інженерний (20 кафедр),– з гідротехнічним та хімічно-технологічним відділами [241, 138]. Вона скоро стала науковим, культурним, політичним і мистецьким центром української еміґрації в Чехословаччині.

Леонід Мосендз не зміг відразу стати студентом Академії. Він вимушений був спочатку навчатися на матуральних курсах реальної ґімназії. Одночасно з цим він активно залучився до наукового та громадського життя Академії.

Лев Биковський залишив короткі згадки про те, що Л. Мосендз став членом студентського „Бібліологічного гуртка", який почав діяти в Подєбрадах восени 1922 року і підтримував контакти із різними бібліологічними організаціями, видатними українськими та чеськими книгознавцями. Члени гуртка (у тому числі й Леонід Мосендз) брали участь в організації бібліотеки Академії. За допомогою Українського Господарського Комітету в Празі гурток видавав неперіодичний журнал „Українське Книгознавство" накладом 150 примірників [143, 37].

У цьому журналі 1922 року було надруковано статтю Л. Мосендза з проблем книгознавства „Українські бібліологічні катедри" [132], яку слід вважати його першою відомою на сьогодні науковою публікацією. Про подальший зв'язок із цим гуртком свідчить те, що до статті Лева Биковського у „Книгозбірні Українського Бібліографічного Мікроба" (Подебради, 1927.– Ч. 7) таблиці від руки писав Л. Мосендз [143, 59].

У 1923–1925 роках у середовищі студентів Української Господарської Академії була заснована Українська Євангельська Громада, котра, як філія, була приєднана до Українського Євангельського Об'єднання в Північній Америці. УЄГ виступала з ідеєю, що реформа повчань і традицій старих церков, згідно із наукою Бібліі,– найбільша потреба часу.

В УЄГ у Подєбрадах було близько 50 членів і прихильників. Членом громади був і Леонід Мосендз [170].

Зацікавлення Л. Мосендза Святим Письмом, високі християнські устремління письменника були відомі в деяких українських колах в Подєбрадах і Празі. Через чверть століття в приватному листі він згадуватиме: „...Року 1922 мене з Чех запрошували до Риму, щоб я перейшов на католицтво і студіював теологію. Я б і зробив це дуже охоче, якби не те, що треба змінити віру. „Козак віри не міняє" – за мене ручалися мої батьки, коли мене хрестили, й я б не зрадив їх... Може, піп з мене був би незлий" [228, 195].

Через 25 років цей факт з біографії митця трансформується в жартівливий катрен у його літературній містифікації „Дияболічні параболи" – як один із моментів „життєпису" видуманого поета Порфирія Горотака:






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   47


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка