Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович



Сторінка29/47
Дата конвертації27.12.2018
Розмір2,51 Mb.
ТипКнига
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   47
О, Україно! Токарівський краю,
Хай проклянуть мене синів сини,
Коли тебе на іншу проміняю,
На заклики чужої далини
[24, 31].

Поет, таким чином, стверджує, що така еміґрація – невиправдана. Герой „Канітферштана", усвідомивши, у чому зміст його життя, ніби народжується знову. Юрій Клен зауважує: „...це нове настановлення робить твір цікавим для нас, актуальним і яскравим, і тільки дивуєшся щасливій думці взяти зблякле хрестоматійне оповідання й відшліфувати його так, щоб, налите новим змістом, воно запроменіло на сонці" [200].

Міра епічності у поемі досить велика, але ліричне начало все ж є домінуючим. Саме це превалювання ліричного над епічним і наближає Мосендзову ліро-епічну поему до ідилії. Переважання ліричного начала проявляється, зокрема, в авторському мовленні. Прикметними для твору є емоційність, схвильованість.

Літературний критик Володимир Державин в огляді української еміґраційної літератури за 1945–1947 роки, відзначив, що поема „...збагатила неокласичну школу цікавою і довершеною в своєму роді спробою моралізуючої ідилії (на умовно-історичному тлі Поділля, Варшави, Ґданська 18 століття). Відповідна тут до законів ідилічного жанру обмеженість і примітивність самої моралі („могила та труни чотири дошки ... одійдеш в землю, бо земля єси") не повинна заважати смакуванню в прегарній, справді соковитій лексиці та фразеології поеми і в типово-неоклясичній композиційно-сюжетовій гармонії цілого твору" [169, 136].

Досить критично оцінив поему Святослав Гординський: „...Нова поема „Канітферштан" показує деяку кризу авторової творчості, і духову, і формальну. Поема – твір, де автор виявляє свою філософію життєвої змучености, безвиглядности. Твір, що мав би бути ніби висловом нової сковородинської філософії, можливо, пристосований автором до нашого еміґраційного блукання по чужині, кінчиться якось безперспективно, некоструктивно...". Далі критик звинувачує поета у некосмополітичності головного героя, замкнутості в українському герметично закритому просторі: „Є в цьому багато з сентиментальности, типово-української обмежености й засклеплености. Герой Мосендза не почуває себе громадянином всесвіту і не збагачує світом своєї свідомости, а просто тікає від нього, щоб заховатись у власному вимріяному світі на рідній землі..." [275, 43]. Однак С. Гординський не звернув увагу на те, що жанр ліро-епічної поеми з певними жанровими елементами ідилії вимагав деякої умовності, спрощеності, сентиментальності, підкресленості певних етнопсихологічних рис головного персонажа.

Ліро-епічна поема „Канітферштан" написана п'ятистоповим ямбом із перехресною римою. Використання Мосендзом у творі цього, одного із найпопулярніших у поезії розмірів, пов'язане з його інтонаційною природністю. Поряд із цим перехресна рима п'ятистопного ямбічного розміру підкреслює у творі епічне начало, допомагає відтінити у певних місцях легкий гумористичний тон.

Перебуваючи на лікуванні у Зеефельді, в Тиролі, Леонід Мосендз у лютому-листопаді 1946 року працював над уже згадуваною поемою „Волинський рік", яку присвятив „доньці Марійці на спомин і пригадку".

Раніше, в луцький період Л. Мосендза (1921–1922), був написаний однойменний вірш. Це ліричні „гимни осені", які автор згодом присвятив вісниківцеві Олексі Стефановичу – другові і краянинові. Цей же вірш дав назву циклові поезій, написаних у Луцьку. Цикл „Волинський рік" відкриває збірку „Зодіяк".

1946 року в журналі „Звено" (Інсбрук) було опубліковано заспів і перші розділи поеми, що мала початкову назву „Легенди" [26]. Заспів датований лютим, а перший розділ – березнем 1946року.

В. Державин, підсумовуючи здобутки української еміґраційної літератури 1945–1947 років, про поему „Легенди" пише: „Нова напівпобутова-напівморалізаційна поема „Легенди" (Звено, ч. 1; 2) – віршований заповіт доньці з численними епічними екскурсами – визначається притаманною авторові прецизною сухістю образів, але композиційно справляє враження якоїсь надмірної розлогості та деконцентрації" [169, 136]. Пізніше поема отримала назву „Волинський рік".

Щодо задуму „Волинського року", поет у листі до родини Шумовських повідомляє: „...Писав зі споминів про свого діда, про Костопільщину, про перекази... Все докупи – для доньки, яка вже того всього не зазнає..." [228, 199–200].

Повністю поема „Волинський рік" була надрукована в Мюнхені 1948 року [12]. Ґенетично вона пов'язана з давньогрецьким дидактичним епосом. Певну подібність щодо її сюжетної побудови вбачаємо у архітектоніці Гесіодових „Робіт і днів", написаних наприкінці VIII – на початку VII століть до Різдва Христового. У Геосідовій поемі є кілька вставних сюжетів на тлі розповіді про річний цикл селянської праці, зокрема міф про п'ять поколінь людського роду і міф про Прометея. Подібно будує свій твір і Л. Мосендз. Водночас з цим у „Волинському році" можна знайти відгуки Вергілієвих „Георгік" та „Буколік". Незважаючи на інґредієнти дидактичної поеми, цей твір за жанровою природою є ліро-епічною поемою.

Сюжетно Мосендзова поема має струнку симетричну будову: заспів, десять „співів" (розділів) та доспів. Зауваження В. Державина щодо її композиційної „розлогості та деконцентрованості" пояснюється тим, що літературознавець мав перед собою лише перші частини твору.

У заспіві поеми автор звертається до доньки, закликає її до подорожі в минуле її роду, запрошує перегорнути „сторінку кожну у родовій книзі", обіцяє розповісти про свої дитячі роки на Волині.

Творові притаманний високий ліризм. Основна частина поеми – десять розділів, або, як їх називає поет, „співів",– це розповідь про враження малого Марка від перебування із сестрою Валею у дідуся й бабусі на хуторі Підзбуж.

У художньому світі поеми яскраво протиставлено розмежування авторської свідомості на „свою" і „героя". Із трьох можливих типів „стосунків" між автором і головним персонажем (за Н. Бахтіним) у „Волинському році" поет підпорядковує собі героя й через нього передає спогади про власні дитячі переживання. У діалозі „автор-герой" поет постійно турбується долею Марка, але художня об'єктивність не дає йому можливості впливати на хід подій. Цим ще більше підкреслюється розмежування двох макрокосмосів – художнього та реального.

Поет знає майбутнє Марка, інколи „підказує", що його чекатиме пізніше. Але ці підказки – не для героя твору. Це звертання має почути не герой художнього світу, а ліричний адресат із реального довкілля.

У довгі дні зими хлопчина відкриває для себе неповторний світ хутора, давні українські звичаї та традиції. Велике дидактичне навантаження в поемі мають ліричні відступи, зокрема в історію. З вечірніх розповідей малий Марко довідується про легенди свого роду, про 1410 рік і






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   47


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка