Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович



Сторінка11/47
Дата конвертації27.12.2018
Розмір2,51 Mb.
ТипКнига
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   47
...Чуть він мусить, як в баґнетах
степовий вітер свище знов!

У передчутті смерті Л. Мосендз напише поезію-звертання до друга, в якій просить не співати на його похороні сумне „Кру-кру!..":



Ні, я прошу, друже милий,
заспівати наді мною
„Гей, нум, хлопці до зброї..."
Пісню бою й перемог
[21, 96].

Перебуваючи у санаторії, Л. Мосендз часто листується з друзями, багато читає, творить. О. Теліга в листах із Польщі до Н. Лівицької-Холодної неодноразово повідомляє про нього: „...З Чехії я дістаю великі листи від ... Л. Мосендза...

...Пише з санаторії. Одержала перший лист від нього з приводу свого вірша „Чоловікам..." (лист від 22.05.1932) [171, 555]; „...Мосендз пише продовження своєї повісти „Засів", а тепер послав Донцову 5 віршів під спільною назвою „Криниця ніжности" ..." (лист від 26.06.1932) [171, 569].

Після санаторію письменник потрапив у дуже скрутне фінансове становище. У листі від 9 серпня 1932 року О. Теліга пише Н. Лівицькій-Холодній: „...Та найсумніший лист був від Мосендза. Він вже вийшов із санаторії, але становище його жахливе. Попередню свою посаду він загубив за час хвороби, а нової роботи нема. Грошей теж нема... Сидить тепер в Братіславі, в брудному бараці, і не уявляє, як житиме. Не дуже-то він розписується над своєю бідою, але розпач аж в душу вдарив мені з його листа" [171, 601–602]. Даючи критичну характеристику Є. Маланюкові та Ю. Липі, О. Теліга продовжує: „Один Мосендз, і я за це дуже ціню його, залишився ідеалістом у своєму тяжкому життю" [171, 604].

Не поліпшилися справи поета і в наступному році. О. Теліга у листах інформує Н. Лівицьку-Холодну: „Леонідові ... і з грішми на марки ... тяжко. Він, бідолаха, весь час на положенню безробітного..." (лист від 8.07.1933) [171, 714]; „...Він весь час без посади, а здоровля-ж у нього неважне. Бідолаха!" [171, 717] (лист від 13.07.1933).

Через рік у листі (від 1.05.1934 року) до Є.-Ю. Пеленського Л. Мосендз писав: „...Тепер існую лише з принагідного доробку..." [127, Арк. 4].

Л. Мосендз постійно повідомляв О. Телігу про свою творчу працю, а вона ділилася відомостями з Н. Лівицькою-Холодною: „...Леонід пише тепер вінок сонетів (15!)... Страждаю за нього, бо це-ж треба 21 одинакову риму! На це здібний лише Мосендз. Пише теж ліричну драму з часів ... визволення Нідерляндів... В цьому весь Мосендз..." [171, 722–723].

У санаторії в Штернберку (1932 рік) написано новелу „I'ha pagata" („Заплатив") [93], у якій автор звернувся до епохи Середньовіччя.

На братіславський період припадає знайомство Леоніда Мосендза із словачкою Маґдалиною Папанківною, яка була набагато молодшою за нього – на 18 років. Саме завдяки їй він більше року перебував у санаторії в Штернберку, хоч і не знав, що якраз Маґда організувала це лікування, заплативши за санаторій.

Працюючи над докторською дисертацією, Леонід Мосендз розраховував, що отримає стипендію для подорожі за кордон. Про це знаємо з його приватного листа: „...Коли р. 1931 працював над дисертацією на техніці чеській у Брні, малося на меті, що опісля поїду до Англії спеціялізуватися на газовому ділі..." [228, 202]. Можливо, надія отримати кошти була у нього й пізніше, оскільки 17 серпня 1933 року Олена Теліга повідомляє Наталю Лівицьку-Холодну: „Від Мосендза теж недавно мала листа. Збирається виїхати кудись за кордон" [171, 736]. Однак нікуди виїхати йому не вдалося.

Друга половина 20-х – перша половина 30-х років позначена у Леоніда Мосендза найвищим злетом поетичної творчості. Від середини тридцятих і до кінця життя він значно менше уваги приділятиме поезії, займатиметься прозовою творчістю, виступатиме як літературний критик.

Плодотворним для Л. Мосендза був, хай і нелегкий матеріально, 1933 рік. Цим роком датоване закінчення драматичної поеми „Вічний корабель", у якій автор звернувся до подій XVI століття і показав боротьбу мешканців фландрійського міста Брюґґе проти іспанської окупації [10]. Тоді ж написані цикл поезій „Зодіяк" [20], вінок сонетів „Юнацька весна" [58].

1934 року Леонід Мосендз створив і опублікував під псевдонімом Ростислав Берладник новелу „Вояк відходить" [83], яку назвав у публікації „Розділом з роману". Очевидно, це була частина якогось задуманого більшого твору про події, пов'язані із Визвольними змаганнями і становленням Української держави.

До цього ж періоду належать Мосендзові переспіви поезій Таліезіна – кельтського барда VI ст., Ливорча Гена – короля Камбрії і кельтського барда V–VI ст., старосаксонської хроніки та пісні про Беовульфа, староанглійської балади [68].

Працював Мосендз і над перекладами поезій своїх сучасників – Сари Тіздейл, Аделаїди Крепсі.

1935 року в книгозбірні „Вістника" з'явилася публіцистична книга Л. Мосендза „Штайн. Ідея і характер" [133], у якій проаналізовано життя і діяльність Карла фон Штайна (1757– 1831) – одного з чільних громадсько-політичних діячів Німеччини. Фон Штайн великою мірою вплинув на формування німецької нації та відіграв значну роль у боротьбі із французькою окупацією.

У циклі поезій „Pomona militans. A.D. MDCCCCXIX" [43], написаному 1935 року в Діошеґу та Великих Павловицях, Л. Мосендз знову і знову повертається до подій Визвольних змагань, до 1919 року. Тоді ж написаний цикл „Прометей", присвячений поетом приятелеві М. Селешкові [33, 88].

Захопившись у середині 30-х років вивченням іспанської мови, Л. Мосендз звернувся до образу Дон Кіхота. Його есей „Народження Дон Кіхота" був опублікований у „Самостійній Думці" (Чернівці) [104]. Співпрацю з цим націоналістичним часописом письменник розпочав у 1934 році, опублікувавши тут під криптонімом Л. М. дві поезії з релігійними мотивами: „Ще серед зеленів райського саду..." та „Його почув я голос..." [57]. Пізніше у „Самостійній Думці" буде опубліковано його поезію „Леонардо да Вінчі" [27], а також передруковано повість „Засів".

У кінці 30-х років вийшли друком дві збірки новел та оповідань Леоніда Мосендза – „Людина покірна" і „Відплата". Обидві видав Іван Тиктор.

У збірці „Людина покірна" (1937) домінуюють мотиви непокори, спротиву окупантові. У „Відплаті" головною є тема помсти – одного, на думку автора, із найважливіших стимулів життя. Однак ця – помста „птаха високого лету", помста шляхетна, здійснена у вищій площині, ніж образа, заподіяна кривдником. Сюжети другої збірки, в основному, взяті із середньовічної історії Європи.

Хвороба письменника, на жаль, прогресувала, і до кінця життя він змушений був лікуватися в санаторіях. Ще 1927 року лікар Української Господарської Академії Модест Левицький пророкував йому не більше шести років життя. Проте лікування та операції значно продовжили вік мистця.

В опублікованому в „Свободі" спогаді, присвяченому першій річниці Мосендзової смерті, Улас Самчук писав: „Недосяжність його була сливе легендарною. Рідко хто зі смертних міг похвалитися його приязню. Любив затінки, задні місця, провінцію. Улюбленим його місцем перебування протягом довгих років еміґрації був схід Чехословаччини – екстракт і зразок провінційщини стилю, духа і географічного положення...

Підписуючи свою світлину Олені Телізі, Мосендз взяв мотто з Рільке „...und nicht noch allein genug" – „і все ще не досить самітний". Цим він себе висловив – аскет, скептик, бич і кара всіх гріхів смертних, яких він, здається, не мав мужності ані бачити спокійно, ані як-небудь їх толерувати. Хотів бачити природу Божу без диявола... Пристрасність його не мала меж, і бути толерантним не мав сили. Десь 1936 року відвідав його в Братиславі другий святий, але не скептик, а віруючий, Олег Ольжич. Здавалось, будуть нерозривними приятелями, але Ольжич вернувся назад його ворогом. Період часу між першою і другою світовими війнами був для Мосендза ідеальним, вимріяним, неповторним. Однак не можна сказати, що він і тоді міг чутись вистачально задоволеним. Його мучила наша рідна національна природа, яку він ненавидів усіма фібрами своєї неспокійної душі" [271, 24–25].

1937 року Л. Мосендз отримав посаду вчителя торговельної школи в Севлюші на Закарпатті. Тут він написав підручник із товарознавства.

Улас Самчук про цей період життя Мосендза згадував теж: „1938 рік. Рік виразних передгромів другої світової війни... На осінь почулися перші порухи зриву нашого Закарпаття. Хотілось бути при кермі подій, і тому у вересні я вже в Ужгороді. Саме в той час перебуває там Мосендз. Він поки не має певного заняття, але надіється таке здобути. Шляхи зійшлися, і знайомство відбулося. Одно з найнеприємніших, найбагатших і найяскравіших знайомств мого життя. Знайшов надзвичайну, завжди скептично усміхнену людину, що все говорить. Література, мистецтво взагалі, політика і громадське життя – його теми. До більшості людей ставлення неприхильне. На перший погляд, видається це звичайним придиранням, але, вслухаючись у підсвідомість такого якраз його наставлення, вичуваєш в тому велике прагнення говорити завжди саму суть правди. Чи робив він себе виїмком з того загального невдоволення? Для повної суверенності своїх звичок і намірів – так. Щоб мати право говорити щось про інших, треба вірити в себе. Однак Мосендз не був тут консеквентним до кінця. Дуже часто доводилось вловлювати і в ньому ті самі гріхи, які він так старанно картав у інших; він їх чув, інколи бачив, не мав сили їх перебороти, тому уникав з ними у тінь, щоб не бачило бодай зайве око...

Він у той час щойно вирвався з лабет смерті. Протягом п'ятнадцяти місяців боровся він з найлютішим ворогом людства – туберкульозою, і не було багато даних вийти з цієї боротьби переможно... Був інвалідом, беручи вище місце при ході, мусів кілька разів перепочивати. Не міг як слід сміятися своїм заразливим, дрібним сміхом, мав інколи сумні очі. Але він мав біля себе кількоро, душею й тілом відданих людей, а між ними його дружина – прекрасна блондина... Вона любила в тій людині той сміх, той скепсис, те невдоволення, а головне – небуденність...

Не знаю, чим це пояснити, але наше знайомство з Мосендзом вийшло нам обом на користь. Ми бачились по два рази денно, проводили довгі години разом, і коли я по тижневі залишив Ужгород і їхав до Праги, він сапав з останньої сили неблизьку дорогу пішки до двірця в Ужгороді, щоб мене провести. І досі чую міцний, міцний потиск його хоробливо-гарячої долоні, і досі бачу його середнього зросту, в той час вихудлу, з блідим відтінком обличчя, постать у вилинялому від сонця гніздуватому плащі і подібному капелюсі" [271, 25–26].

Ще кілька разів Самчук і Мосендз зустрічалися у Хусті й Сваляві: „Під час бурхливого хустського періоду Мосенд вірний своїй природі. Він скромний учитель свалявської, більш ніж провінційної гімназії, де він викладає хімію... Живе він у холодній, скромно обставленій кімнаті, і біля нього його дружина. Наша зустріч у тому закутку гір повна ясності. Мосендз ожив, Мосендз сміється, Мосендз пропонує гостину. Він все ще гнівається на тодішній гурток „Говерлю" та на їх журнал („Говерля" – місячник, що виходив у Хусті 1939 року під редакцією Івана Романа.– І. Н.), але гнів його цілком виправданий і незлобний. Він хоче чимсь допомогти, він хоче кращого..." [271, 26].

На Закарпатті письменник пробув до березня 1939 року. Відтак знову повернувся до Братіслави, де перебував до 1945 року, працюючи у винарному виробництві. „З 1939 до 1945,– писав він,– був хеміком при державному словацькому винарному інституті. Канцелярщина і рутина..." [228, 203].

Одружившись із Маґдою Папанківною, мистець знайшов таку потрібну підтримку і домашній затишок. У листі до В. Іваниса від 6.07.1943 року він пише: „...Я, як бачите, ще живий, але моє здоров'я не блискуче. Тримаюся лише Маґдиною любов'ю, й навіть тепер приїхав на 6 тижнів до санаторії. Погана ця хвороба, бо сили відбирає, яких тепер так дуже потрібно!.." [182, 13].

У середині 30-х років письменник почав працювати над романом „Останній пророк". Уривки твору друкувалися в 1937– 1939 роках у „Вістнику". Після ліквідації „Вістника" фрагмент роману був опублікований у празькому журналі „Пробоєм" [96]. Тоді ж „Пробоєм" опублікував уривок із незакінченої повісті „Омелько Юхимович Попел" [105], де Л. Мосендз знову повернувся до проблеми малоросійства, яничарства.

Видавництво „Колос" у Празі 1941 року видало Мосендзову збірку поезій „Зодіяк" [21]. Ця книжка охоплювала 15 років творчості поета (1921–1936). Більшість із поезій збірки були опубліковані в „Літературно-Науковому Вістнику" та „Вістнику", однак не всі вірші цього періоду, особливо ранні, ввійшли до неї.

Коли у 1945 році російські війська наблизилися до Братіслави, Л. Мосендз вислав дружину із кількамісячною донькою Марійкою до Праги, а через кілька днів перебрався туди сам.

Про життя і творчі плани письменника від середини 1945 по 1946 рік цінні спогади залишив Леонід Таманський [283]. Зустрівши Мосендза в 1945 році в Празі, автор спогадів запам'ятав його таким: „Худий, втомлений, окуляристий і в шкіряку. Але в його ході, рухах, мові була інша людина, не схожа на свій зовнішній вигляд. Інакша, свіжа, одверта, з ясною думкою, безкомпромісна, зовсім не покірна" [283].

Л. Мосендз вживав заходів, щоб отримати посаду доцента Українського Технічно-Господарського Інституту. Для габілітації він представив словацькою мовою книгу про дослідження вина. Дирекція УТГІ виначила для габілітації комісію й опонентів, але провести її не встигли, бо наближалася російська окупація й УТГІ переїхав до Німеччини [182, 14].

Тут, у Празі, в кінці квітня Л. Мосендз змушений був розлучитися із своєю дружиною Маґдою та донькою Марією і з нансенівським паспортом для втікачів виїхати до Австрії.

Із Зальцбурґа письменник потрапив у невеличке містечко Равріс у Альпах, де у травні почав писати поему „Канітферштан". Дата, поставлена у посвяті твору (30.08.1945),– це дата пізнішого її перепису для друку. У присілку Равріса й було закінчено цю поему.

У другій половині червня – на початку липня Леонідові Мосендзові вдалося через Зальцбурґ перебратися до Інсбрука. Він отримав посаду заступника голови Українського Червоного Хреста (головою був д-р Гураль).

В Інсбруку Мосендз дуже близько познайомився з письменником Іваном Багряним.

Щоб заробити хоч якісь додаткові гроші, письменник змушений був від руки переписувати свої твори і продавати їх [283]. Не залишаючи щоденної праці, він дуже багато читав, працював над „Останнім пророком".

Дружині Мосендза вдалося щасливо повернутися до Братіслави, що дуже його тішило. У листі до В. Іваниса він повідомляв: „...Я дістав перед парою днями листа від своєї половини, що вона й донька здорові й знаходяться у Братіславі. Маґдина мама померла. Про умови [дружина] пише дуже обережно, але видно, що там відповідно зле..." [182, 14].

Мистець ще сподівався, що зможе отримати роботу у вищій українській школі. У листі до В. Іваниса від 13.09.1945 письменник пише: „...Недавно чув, що в Баварії може бути відкрита висока технічна школа..." [182, 14], а в листі від 21.04.1946 повідомляє: „Відносно своєї доцентури я вже писав пару разів до УТГІ, ... але не дістав відповіді" [182, 15]. Через місяць він знову повертається до цієї теми: „На Вашого листа з пропозицією про доцентуру я вже відповів згодою. Прошу ... зробити залежні від Вас заходи, бо я хоч і писав до УТГІ, але мені не відповіли. Якщо Ви будете там викладати, то я не мав би нічого проти бути з Вами й працювати разом... Бо ж усе таки я готувався бути в високій школі й шкода цього не використати, поки ще можна..." [182, 16].

15 січня 1946 року в Інсбруку відбувся творчий вечір, на якому свої поезії читав Юрій Клен, а новели – Володимир Кримський. Леонід Мосендз декламував свою поему „Канітферштан". Учасник вечора зауважував, що Л. Мосендз „уміє держати в полоні увагу слухачів не тільки змістом читаного, але й способом відчитування – спокійним, милим, вирівняним голосом" [214].

Письменник брав участь і в інших культурологічних заходах. 22 травня 1946 року в Інсбруку в рамках студій українознавства ним було виголошено доповідь „Випадок Стефана Цвейґа" [181].

У другій половині січня стан письменника значно погіршився, і він потрапив у санаторій в Зеефельді, де перебував близько трьох місяців. Харчування, спокій, розмірений ритм життя значно покращили Мосендзове здоров'я. Він почав вживати заходів, щоб виїхати на санаторійне лікування до Швайцарії. У серпні-вересні йому знову стало гірше. Після лікування у санаторії в Інсбруку (в кінці грудня 1946 року) письменник виїхав до Швайцарії. Кошти на подорож і лікування позичив Український Допомоговий Комітет у США.

Перебування письменника у санаторії „Моттекс" стало можливим ще й завдяки українській громаді в Швайцарії. 1931 року ця громада організувала український стенд на швайцарській виставці Червоного Хреста в Женеві, на якому Україна була представлена як держава. Один із організаторів цього стенду згадує: „...Тим ми – женевська українська колонія – заробили право на одне місце в швайцарській санаторії для одного хворого на туберкульоз українця, і то безплатно... Пізніше, в 1948 році, це місце ми могли безплатно офірувати нашому письменникові Леонідові Мосендзу в санаторії „Моттекс" біля Веве-Бльоне..." [176, 714].

Перебуваючи у санаторії „Моттекс", Л. Мосендз провадив велике листування, багато читав, писав і перекладав.

В останні роки свого життя мистець продовжував творити.

1947 року в Зальцбурґу з'явилася спільна з Юрієм Кленом літературна містифікація – збірка віршів вигаданого поета Порфирія Горотака „Дияболічні параболи" [14].

Після публікації у 1948 році (під псевдонімом М. Лясковець) гострої Мосендзвої брошури про Миколу Хвильового, письменник писав у листі до знайомих: „Писати більше на цю тему (Хвильового) не буду. Бо маю іншої праці багато. Треба закінчувати роман. Почав писати нову поему: „Дві житті і смерті Козака Мамая" – на тему леґенди [про] Сизифа. Але роман, передусім роман. Він жере мене!" [228, 201].

Мистець свято вірив у велике і світле майбутнє своєї батьківщини. За вісім місяців до смерті у листі до родини Шумовських Л. Мосендз писав: „...Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставках блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу",– сказав ангел. „А де ж Україна?" – запитав я. „Ось" – і показав на сьомий з ряду діямант. Не був він такий аж великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа..." [228, 197].

Ця віра, надія і любов до України бринить у словах листа, написаного через два місяці після попереднього: „...Хто є патрон нашої землі? Сам св. Михайло, що ненавидить сатану! Що не хоче прощати його! Сам Архистратиг, небесний Маршал! Мені колись казав знайомий чех: „Страшного маєте патрона! Будете великим народом". Одним із семи діямантів" [228, 200].

Пройшовши горнило боротьби за Українську державу в дні своєї молодості, письменник із захопленням і надією ставився до боротьби Української Повстанської Армії проти чужоземних зайд: „Про УПА багато пишуть. Навіть моя дружина в кількох листах. Є то наше військо національне..." [182, 19].

За день до операції, після якої він помер, мистець написав: „Ах, як добре бути здоровим і працювати! Як добре... Коли я буду? І чи буду? Настрій у мене мінорний, хоч і докучило вже довше бути хворим. На видужання є добра надія, але ... серце моє отруїли бацилі і воно слабне..." [228, 205].

13 жовтня 1948 року Леонід Мосендз помер. Панахиду відправив протестантський пастор. На похороні з присутніх лише двоє були українці.

Усі джерела стверджують, що доля дружини і доньки письменника – невідома [171, 611]. Однак 1989 року Маґдалина Мосендз подарувала Бібліотеці НТШ у Нью-Йорку архів свого чоловіка. До архіву долучено лист від Маґди Мосендз від 14.08.1989 року, в якому вона інформує НТШ про передачу творів Леоніда Мосендза.



* * *

Дивовижна легенда про святий Ґрааль – містичну чашу з кров'ю розіп'ятого Христа – прийшла з Середньовіччя до наших часів. Зацні лицарі віками мандрували світом, розшукуючи таємничу потіру з кров'ю Спасителя, зібраною Йосифом із Ариматеї,– шукали замок, де зберігалася чаша святого Ґрааля. Цей замок був захований у хащах дикого лісу. Не всім вдавалося знайти хоча б стежку до нього. Але інколи перед стомленим мандрівником несподівано з'являлися його стрімкі ґотичні вежі й неприступні стіни. Відблиск сонця у вікнах замку залишався в душах лицарів святого Ґрааля назавжди.

Поет Юрій Клен уважав, що на кожному поетові немов би лежить священний обов'язок лицаря Ґрааля, який він має виконати перед культурою та літературою свого народу – створювати високомистецькі літературні зразки, прямувати в своїх художніх творах до вершин людського духу. У статті „Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадриґу" [202] до тих поетів – духових лицарів, які, можливо, не в'їжджали у високі ворота замку святого Ґрааля, але бодай бачили відблиск ранкового сяйва у його вікнах, Юрій Клен зачисляє й Леоніда Мосендза. Принаймні, деякі твори цього поета й прозаїка виникли у хвилини, коли з високої вежі замку Ґрааля звучали тривожно-урочисті звуки фанфар.

Леонід Мосендз – з ласки Божої духовий лицар святого Ґрааля...




А. Дюрер. Трубний глас. Гравюра на дереві із серії „Апокаліпсис". 1498




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   47


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка