Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович



Сторінка10/47
Дата конвертації27.12.2018
Розмір2,51 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   47
У золотистий вузол сплів колосся
На зорі – очі, землю – стан.
Щоб неможливеє збулося,
Сам викликаю знаки ран.


Ти на рубінові стигмати
Солону скинеш ще сльозу,
Захочеш в спражній біль скувати
Моєї пристрасті грозу.


І рани сум'ятно-пекучі
Ти перевіриш, як Тома.
І враз так ніжно і жагуче
Приймеш за правду все сама.


Перейде чаклування міру,
Ввійде у час, що сталось раз:
Не повернуть Тобі зневіру,
Мені – облудний мій екстаз!
[1, Арк. 16].

У студентський період Леонід мешкав у сусідньому з Подєбрадами містечку Німбурґ.

Усі сучасники згадують, що Леонід „був дуже добрим студентом", а Василь Іванис додає, що він „був завжди точний і акуратний, не спізнюючись ні на лекції, ні в лябораторію" [182, 9].

По закінченні другого року навчання, Л. Мосендз почав спеціалізуватися на переробці нафти і відразу ж виявив себе надзвичайно здібним науковцем.

Навесні 1927 року Леонід перейшов з кафедри фізики на посаду асистента кафедри хімічної технології до професора В. Іваниса. Одночасно підробляв хіміком на цукроварні в Рудніце. Для навчального курсу В. Іваниса „Бітуми та їх аналоги", який охоплював геологію, добування й переробку нафти, він виготовив близько 1000 креслень.

1928 року Л. Мосендз захистив дипломний проект і одержав фах інженера-технолога.

До цього періоду належать кілька наукових публікацій Л. Мосендза у німецьких журналах, зокрема в „Централь Блат": стаття „Регулюючий прилад для лещат бюреток Мора" та стаття про новий індикатор із соку шовковиці. Ці удосконалення виявилися на часі, і фірма „V.Veit" у Празі закупила у Л. Мосендза право на виготовлення і продаж цього спорядження, а Політехнічний університет у Брно відразу ж придбав це спорядження для своїх лабораторій.

Євген Маланюк у поетичному листі-посвяті Леонідові Мосендзові 1929 року напише:



В шкляних блискотах лябораторії –
Худорлявий (окуляри і гострий зір) –
Математичними пальцями зважуєш
        Ти вуглеводні
І виокреслюєш мудрі змії кривих.
А вночі Твої руки з машиновим запахом
                нафти
Так же твердо і точно важать і креслять
                        слова,
І ти бачиш, як всі ми, ту ж нещадиму візію:


В бездорожжя женуть дороги.
Через балки – параболами – мости.
В древню тишу степів – рупори сурм
                                фабричних.


І на міді важких леґіонів –
Українського сонця жар
[218].

Цей вірш є, очевидно, відповіддю на Мосендзову поезію „Мені здається: це когорти..." (1925), присвячену Є. Маланюкові. Після закінчення Академії рада факультету обрала Л. Мосендза професорським стипендіатом для підготовки до викладацької роботи. Він розпочав експериментальну працю для написання докторської дисертації на кафедрі палив Політехнічного інституту в Брно, у професора Вондрачека. Ця робота тривала два роки.

Українська Господарська Академія мала право присвоювати докторські звання. Л. Мосендз захистив тут свій докторат 1931 року. Разом із Олександром Неділком вони були першими інженерами-технологами Академії, які стали докторами технічних наук [241, 158]. Дисертаційне дослідження Леоніда Мосендза мало назву: „Метод дослідження вологості у вугіллі".

Вірші Леонід Мосендз розпочав писати ще до прибуття до Чехословаччини – уже наприкінці 10-их років ХХ століття. У подєбрадський період він регулярно їх публікує, а також пробує сили у прозі. Найраннішою відомою на сьогодні його поезією є „Бог жебраків, покірности й насилля..." [1, Арк. 12], [230, 25]. Вона датована 1919 роком.

Михайло Мухин згадував, як 5 липня 1924 року Леонід був запрошений на літературний вечір у Празі, який відбувся в студентському домі на Альбертові. Тут Мосендз читав уривки з поеми „Вічний корабель". Після вступного слова, виголошеного професором Дмитром Чижевським, читали вірші Євген Маланюк і Юрій Дараган. „У середині програми виступав Мосендз з читанням уривків з його ліричної драми „Вічний корабель". Читав виразно, досить голосно і не поспішаючи...

...Останнім нічним потягом авторові цих рядків довелося їхати до Подєбрад разом з Мосендзом. Приїхали пізно і Мосендз запропонував відпочити з дороги в нього. Сам господар, здається, зовсім і не збирався відпочивати. Вночі він розіклав свої зошити й глибоко замислився з пером у руці над ними. На мій запит – невже він не має наміру відпочити, я дістав відповідь, що він має розробляти дальші строфи ще незакінченого „Вічного корабля".

Коли я прокинувся вранці, то побачив, що господар мій швидко пише рядок за рядком, зосереджений, замислений, перебуваючи думками зовсім не тут, а десь там, на уявнім „Вічнім кораблі" [257].

Поезії Л. Мосендза потрапляли в журнали в основному через М. Мухина: „Від початку 1924 р., частіше від спільного літературного знайомого, значно рідше від самого Мосендза, я одержував його вірші для вміщення на сторінках празьких журналів. Без зайвих слів, здебільшого на вулиці, на хвилинку спинившись, він виймав з своєї тяжкої теки 2–3 довгих аркуші паперу з своїми черговими віршами, готовими до друку. В залежності від змінних, не завжди для вміщення справжньої поезії сприятливих обставин у празьких редакціях, інколи справді щастило вміщувати деякі з його таких нечисленних творів, але здебільшого вони довгими роками чекали на друк у моїй збірці автографів. Кілька його найранніших віршів з цієї збірки пощастило вмістити на сторінках буковинської „Самостійної Думки" аж року 1934. Це були дуже гарні твори на біблійні теми. До збірки „Зодіяк" вони не увійшли (мова про дві поезії: [57].– І. Н.)" [257].

У празькій „Новій Україні" знаходимо сонет Л. Мосендза „Ми кажемо: „Гіркий хліб вигнання..." [49], датований теж 1924 роком. Тим же роком позначена й поезія „Подєбрадський замок" у публікації „Вістника" [40]. У наступному номері „Нової України" вміщено ще дві Мосендзові поезії цього періоду (1925 рік): „Закон" (присвячена О. Коваленкові) та „Було прочитано томи книжок..." [19]. 1926 року Леонід Мосендз почав публікувати свої поезії і в „Студентському Віснику". Перша тут публікація – згадувана вже поезія „Мені здається: це когорти..." [29]. Наступна – „У татарви шукали оборони..." [54].

У спогадах М. Мухина знаходимо згадку й про невдалу Мосендзову спробу написати драму: „...На початку лютої зими 1928– 1929 рр. у бібліотеці Академії в Подєбрадському замку Мосендз передав мені надрукований на машинці текст своєї, прозою написаної, драми – для переслання до „Літературно-Наукового Вістника". Але доля цього твору була нещаслива. Незабаром мені повернули зі Львова цей рукопис, а в листі редактор пояснював чому саме він не прийняв цього твору до друку. З цього листа пригадую лише закид, що, мовляв, героїня цієї драми навіть у 3-ій дії ще не розуміє, який її обранець тюхтій і нікчема. Коли я під час найближчої зустрічі у тому самому бібліотечному передпокої, з якого було видно замерзлу Лабу та ряд височезних прибережних осокорів, повертав авторові його твір, він з усмішкою на тонких губах сказав: „Ну, що ж я зроблю, коли жінкам і в двадцятій дії ще не зрозуміло". А твір цей він, здається, після цього знищив. На жаль, я тоді цієї драми навіть не переглянув, не пам'ятаю бодай її назви" [257].

Від середини 20-их років поет починає публікувати свої новели, оповідання. У неперіодичному виданні Леґії Українських Націоналістів „Державна Нація" за січень 1927 року опубліковано його новелу „Людина покірна" [85], яка в майбутньому дасть назву цілій збірці.

У тому ж 1927 році почалася тісна співпраця Леоніда Мосендза з донцовським „Літературно-Науковим Вістником" (пізніше – „Вістником"), яка тривала до 1939 року. Перша (і єдина того року) його публікація в „Літературно-Науковому Вістнику" – „Сонет" („Любов міцніша всіх міцних отрут...") [48]. Михайло Мухин помилково переносить цю дату на 1928 рік: „Восени 1928 р., празька журнальна ситуація була настільки безвиглядною, що, зібравши кілька добре вже „залежалих" віршів Мосендза, Чирського (М. Подоляка) та ще одного автора разом з першим оповіданням Мосендза „Помста" (що його перед тим ніде не було змоги надрукувати), довелося мені, набравши сміливости, звернутися до позапразької редакції – вислати все це на адресу редактора „Літературно-Наукового Вістника" у Львові. Там надіслане радо надрукували, але спочатку редактор журналу помилково гадав, що всі надіслані речі належать перу одного автора, лише підписані різними псевдонімами" [257].

1928 рік Мосендз розпочав у цьому журналі публікацією перекладу поезії Райнера Марії Рільке „Якби хоч раз було цілком так тихо..." [75]. Тоді ж у „Літературно-Науковому Вістнику" з'явилися й прозові твори письменника „Помста" [112] і „Берладник" [80].

Сучасниця Л. Мосендза (Подєбрадчанка) відносить до цього періоду (1927 рік) задум і початок роботи над автобіографічною повістю „Засів" [256, 1358], у якій автор змалював процес поступового усвідомлення маленького хлопчика Антоніна (Ніно) себе українцем, процес самоідентифікації зі своєю мовою та своїм народом. Однак місцем написання повісті, яка має підзаголовок „Початок із роману", названо Брно-Штернберк. Уперше повість (із перервами) публікувалася в „Літературно-Науковому Вістнику" 1931 року, а потім у „Вістнику" в 1933 році.

Характерним штрихом до образу Мосендза-мистця, який насвітлює деталі його буднів, уподобання, мрії й зацікавлення кінця 20-х років є один із „жмутів" зі спогадів М. Мухина. Зимового дня 1929 року в їдальні „навпроти костелу в Подєбрадах, прийшовши з лябораторії, як і завжди пізно, коли в їдальні вже не було нікого, він сів коло мене. Спочатку мовчки обідав, потім, переглянувши книжки, які були коло мене, сказав дуже переконано й неначе в творчому трансі: „Як би я хотів вивчати історію французької революції"... Ми вийшли ... на берег замерзлої Лаби. Пройшовши трохи прибережною алеєю в напрямку Приматорського лісу, Мосендз рішуче перейшов на кригу. Замислений (він завжди мав вигляд людини зосередженої в своїх думках), неначе натхненний, він рішуче ступав своїми високими чобітьми через снігові завої та шкереберть замерзлі крижини" [257].

На початку 1928 року Юрій Липа і Євген Маланюк, які жили на той час у Варшаві, почали створювати літературне угруповання „Танк". У листі від 23 березня 1929 року Юрій Липа писав Наталі Лівицькій-Холодній: „Певне Ви вже дістали картку про заснування „Танка"(назва Маланюка) – групи націоналістів-літераторів. Літ[ературно]-Н[ауковий] Вістн[ик] можливо що упаде,– тоді нехай не думають большовики і всяка большовизанствующая дрянь, що нема на них міцного п'ястука. В кожному разі, як не журнал, то збірник повинні ми видати. Хто є? Такі кандидати: Ви, єдина амазонка, В/муж, Маланюк, Мосендз, Стефанович, Чирський, Мухин, Ковальський..." [171, 355].

Дмитро Донцов, як акцентує Сергій Квіт, „надзвичайно вороже ... сприйняв справу виникнення мистецького угруповання „Танк"...", хоча „ті вісниківці, які ввійшли до групи „Танк", зробили це не спеціально на зло Донцову. Вони постійно контактували з ним і значною мірою розглядали створення „Танку" як розширення свого середовища. Проте Дмитро Донцов не допускав жодних зазіхань на власний ідеологічно-естетичний монополізм" [197, 57–58].

Мосендз не увійшов до цієї групи, а пізніше, разом із Телігою, відмовився від співпраці з трансформованою із „Танка" групою „Ми", яка збиралася видавати однойменний квартальник. Н. Лівицька-Холодна із прикрістю згадувала про це: „...Ніяких ворожих плянів щодо „Вісника" і ніякого підкопу під нього з боку „Ми" не передбачалося. Однак відразу ж почалась та сама історія, що й на початках існування групи „Танк". Всі ті, що були близько зв'язані з Донцовим, давши спочатку свою згоду, відкликали її пізніше. Всі, що з ним не були ближче зв'язані або не піддалися його пропаґанді, радо приступили до співпраці... Найболючішою втратою для журналу були Олена Теліга і Леонід Мосендз, які, давши свою згоду, забрали її назад..." [212, 9]. Після появи у другому номері „Ми" рецензії на „Вістник" Андрія Крижанівського, в якій було багато „надміру гострого тону, деяких непотрібних випадів проти особи Донцова" та критики „декого з співробітників „Вісника", що відмовилися друкувати свої твори в „Ми" [212, 11], Є. Маланюк виступив із заявою, якою розривав зв'язки із групою „Ми" та видавництвом „Варяг".

У запальній полеміці між Д. Донцовим і А. Крижанівським (як визнає Н. Лівицька-Холодна: „Це була надзвичайно вульґарна й неетична полеміка" [213, 93]), останній дуже гостро розкритикував поезію О. Теліги.

Своєрідною відповіддю на критику О. Теліги була рецензія Л. Мосендза на збірку Н. Лівицької-Холодної „Вогонь і попіл", надрукована у березневому „Вістнику" за 1935 рік [130].

Про цей факт Н. Лівицька-Холодна писала через півстоліття: „...Коли вийшла в світ моя збірка „Вогонь і попіл", в якій були майже всі вірші, які я друкувала у „Віснику" і які він (Д. Донцов.– І. Н.) дуже любив, він помістив різку рецензію на неї пера Леоніда Мосендза" [213, 94].

12 листопада 1925 року в Празі відбувся з'їзд трьох розрізнених націоналістичних організацій (вони складалися з українців-наддніпрянців), на якому відбулося їх злиття в одну – під назвою „Леґія Українських Націоналістів" (ЛУН). Головою цієї організації було обрано однолітка Леоніда Мосендза Миколу Сціборського, підполковника армії УНР, студента Української Господарської Академії.

Історик Петро Мірчук пише: „...Серед гурту провідних членів ЛУН ми бачимо таких наддніпрянців, як Микола Сціборський, Дмитро Демчук, Євген Маланюк, Юрій Руденко, проф. М. Вікул, Л. Мосендз..." [225, 71]. Леґія Українських Націоналістів стала незабаром однією з тих організацій, яка утворила Організацію Українських Націоналістів. Є всі підстави твердити, що Леонід Мосендз був членом ОУН.

Л. Мосендз і його близький приятель М. Селешко носили жовті мечі в петлицях (відзнаки ЛУН), хоча частина викладачів ставилися до цього із засторогою [182; 9, 10].

Після захисту Л. Мосендзом докторської дисертації його було обрано асистентом на кафедрі хімічної технології і він ще майже два роки працював у своїй alma mater. Однак після наказу чеського Міністерства освіти про звільнення всього молодшого лекторського персоналу (чехословацький уряд почав скорочувати академічні фонди) Леонід Мосендз змушений був виїхати до Братіслави. Тут він отримав працю в лабораторії винарства [182, 12].

У той час у письменника почалися перші кровотечі від туберкульозу (сухот), який (як уже згадувалося), за свідченням Є. Маланюка, був набутий ним ще у польських таборах для інтернованих [217, 245].

Страждання і переживання, яких Мосендз зазнав у лікарні, а потім під час вимушеного (більше року) перебування в санаторії у Татрах, відбилися у його поезіях циклу „Мій шпиталь" [33] (Братіслава – Штернберк, 1932).

Ліричний герой поезії „Безодня смерти і безодня життя спіткались на межі...", у якого „існування міра вся зосередилася в зір", переглядає своє життя „аж по грізний двадцятий рік" і прагне єдиного:






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   47


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка