Стислий нарис про історію розвитку логіки



Скачати 107,47 Kb.
Сторінка1/6
Дата конвертації26.03.2019
Розмір107,47 Kb.
ТипЗакон
  1   2   3   4   5   6
Розділ другий

ДЕКІЛЬКА СТОРІНОК З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ЛОГІКИ

Логіка як наука про мислення та його закономірності сформувалась ще у Стародавній Індії, а потім перекочувала у Стародавню Грецію, Вавілон, Стародавній Єгипет, Стародавній Рим. До того ж, логіка в країнах Близького Сходу і в Європі формувалась в кожній окремо, незалежно одна від одної. Традиції розвитку знань логіки в Індії сприймались мислителями Китаю, Тибету, Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Вчення про мислення впливали на розвиток логіки у Візантії, Вірменії, Грузії, Україні, Росії. Отже знання логіки виникають і розвиваються тоді, коли процеси людського мислення стають предметом власного дослідження. Розвиваючись у лоні філософських знань, логіка завжди виступала як складова частина філософії і тільки згодом поступово відокремлювалась, так би мовити, на правах автономії. Розвитку знань логіки сприяла безліч причин, в основному розвиток різних наук, що ґрунтувалися на теоретичному мисленні, яке вимагало коректних умовиводів і доведень, а також розвиток ораторського мистецтва.



За тисячоліття історія логіки пережила три великих періоди: антична логіка (V - III ст. до н.е.); схоластична логіка (середина XIII - середина XIV століть); сучасна логіка (із середини XIX ст. до сучасності). Вперше поняття логічне для формування критеріїв істини і правил пізнання ввів до наукового обігу видатний філософ-матеріаліст Демокріт (близько 460 - 370 до н.е.), який назвав свій твір про критерії і правила пізнання "Про логічне, або Про канони". Трактат Демокріта, як і багато інших творів, до сучасності не дійшли.

Правда, деякі дослідники вказують, що логіка Давньої Індії, яка, звичайно, розвивалась у надрах філософського знання, зароджується ще у ХІІ-VII ст. до н.е. У найдавнішіх пам’ятниках індійської культури, якими вважаються чотири збірники релігійних гімнів – Вед, не тільки викладені релігійні уявлення про дійсність, а й містилися філософські погляди на світ, на людину та її мислення. В одному з розділів Упанішад – релігійно-філософських коментарів до ведичних гімнів – йдеться про індивідуальні думки та їхній зв’язок зі словами, про можливість пізнання, а також про типи інтелектуальної і психічної діяльності.

Давньоіндійський філософ Дармакирті (VII ст. до н.е.) у своїй праці “Крапля логіки” розглядав питання побудови суджень та умовиводів. Давньоіндійському епосу також притаманна логіко-філософська спрямованість. У ньому розкрито три джерела пізнання: сприйняття, висновок, або умовивід, і свідоцтва святого письма або авторитетної особи. Пізніше (III-V ст. до н.е.) логічні школи вайшеншика та ньяя здійснили істотний вплив на розвиток буддійської логіки, створили теорію умовиводу, розробили теорію умовиводу за аналогією. Досягнення цієї логіки поширювались разом з релігією буддизму.

Логіка Стародавнього Китаю розвивалась у вченнях багатьох авторитетних мислителів. Наприклад, Конфуцій виступав за чіткість суджень, образність висловлювань, логічну обгрунтованість думок. Мо-цзи та його послідовники розробляли логіку і теорію пізнання. Вони висунули категорію “бянь” (судження) як основний логічний метод. За її допомогою визначалися істина і хибність, законна і незаконна дія; встановлювалися тотожність і відмінність; з’ясовувались співвідношення між іменами (поняттями) і дійсністю, усувалися сумніви. Пізніше на основі цієї категорії було розроблено класифікацію імен, досліджувались логічні відношення між іменами, розглядалися стверджувальні й заперечні судження.

Давньокитайська логіка набула серйозного розвитку. Так, прихильники логіки Мо-цзи вже вважали, що два протилежних судження не можуть бути істинними або хибними одночасно, оскільки лише одне з них є істинним, тоді як інше – хибне. Вони досліджували й розробляли питання створення логічних систем, впритул підійшли до розуміння змісту закону тотожності, основного принципу закону виключеного третього.

Послідовники Мо-цзи запропонували сім методів міркування або висунення гіпотез. Ними вони вважали: 1) “хуо”, тобто ймовірність, 2) “цзя”, або уявлення, 3) ”сяо”, або наслідування певного зразка, 4) “бі”, тобто зіставлення, 5) “моу”, або порівняння, 6) “юань”, або посилання на думку опонента, 7) “гуй”, або поширення судження на інші об’єкти.



Характерною рисою давньокитайської логіки був істотний вплив на її розвиток різних політичних доктрин і морально-етичних концепцій. Слід підкреслити, що логічні концепції Стародавнього Китаю сформувалися раніше, ніж у стародавній Греції. Однак після раннього періоду династії Цинь вони припинили свій подальший розвиток. Це було зумовлено тим, що з цього періоду й до недавнього часу в країні офіційно визнавалось лише конфуціанство і безпідставно відкидались вчення інших представників багатої філософської культури, в тому числі логічні, етичні, естетичні та інші концепції.

Філософи-ідеалісти Стародавньої Греції також досліджували проблеми логіки. Так, Сократ висловлював свої міркування про сутність і значення логічних методів індукції та дедукції. Відомий філософ Платон, послідовник Сократа, з’ясовує визначення і поділ понять, аналізує логічну форму судження, яку він вважав основним елементом мислення і впритул наблизився до відкриття основних законів логіки.

На виникнення логіки як науки значний вплив здійснили давньогрецькі софісти – це перші професійні вчителі "мудрості" і красномовства (Протагор, Гіппій та інші). Софісти бралися доводити істинність і хибність будь-якого положення, вдаючись до прийомів, що отримали назву софістичних, тобто цілком свідомо спотворюючи і порушуючи правила побудови думок. Цих "учителів" Аристотель справедливо називав учителями "уявної мудрості".

Істинним засновником логіки став видатний давньогрецький мислитель Аристотель. Створену і детально розроблену ним науку Аристотель називав не логікою, а аналітикою, своєму головному твору з логіки він дав назву "Аналітика". У ньому Аристотель детально аналізує силогізм як особливу форму умовиводу, розкриває сутність доведення, прийоми визначення і поділу понять та їхнє значення в науці. Крім цієї праці, до логічних творів Аристотеля відносяться також "Топіка", "Категорії", "Про софістичні спростування", "Про тлумачення". Пізніше (у І ст. до н.е.) послідовники Аристотеля об'єднали всі його логічні трактати під загальною назвою "Органон" (від грецьк. – знаряддя, інструмент, засіб пізнання, дослідження). Ціла низка важливих логічних проблем розглянута Аристотелем в його головній філософській праці, яка згодом одержала назву "Метафізика". Саме тут ним було викладено три основних закони формальної логіки – закон тотожності, закон суперечності і закон виключеного третього.

Важливо засвоїти, що Аристотель вважав зв'язок думок, виражений у законах і правилах логіки, не довільним, а обумовленим зв'язком самих речей. Це значить, що він, на відміну від ідеалістів Сократа і Платона, відстоював матеріалістичну лінію Демокрита у філософських питаннях логіки, хоча ця позиція була в нього не до кінця послідовною. Наприклад, при аналізі загальних філософських категорій він виявляв коливання між матеріалізмом і ідеалізмом або інколи висловлювався в дусі ідеалізму.

Аристотель не перший, хто вживав терміну "логіка". Уперше це поняття вводиться у науковий обіг у ІІІ - ІІ столітті до н.е. стоїками. Представники цієї школи – Зенон, Хрізіпп, Сенека – розглядали логіку як частину філософії. Розвиваючи логічне вчення Аристотеля, стоїки не обмежувалися дослідженням категоричного силогізму, а займалися переважно тими умовиводами, до складу яких входили умовні й розділові судження. Вони досліджували сукупність категорій, що входять до складу сучасної математичної логіки, таких як імплікація, диз'юнкція, кон'юнкція та інші.

У період християнського Середньовіччя (із середини XII ст.) відбулося своєрідне "друге відкриття" Аристотеля через арабські джерела. Однією з перших робіт, де були відновлені логічні дослідження і став використовуватися термін "логіка", була "Діалектика" П'єра Абеляра. Саме схоласти додали Аристотелевій логіці роль необхідного знання, і вона як пропедевтика наук міцно увійшла до структури освіти, стала Schullogik (шкільною логікою). Античну і схоластичну логіку сьогодні прийнято поєднувати під назвою "традиційної" або "формальної" логіки, змістом якої ми й будемо займатися в межах відведеного нам навчальною програмою часу.

Подальший розвиток логіки пов'язаний з виникненням і поступовим розвитком у надрах феодалізму капіталістичних суспільних відносин, розвитком дослідно-експериментального знання. Нова реальність вже не укладалася в межі схем дедуктивних побудов і не отримувала адекватного пояснення за їх допомогою. Виникла необхідність створення нової логіки. Велику роль у розробці нової логіки зіграли видатні мислителі: англійський філософ і натураліст Френсіс Бекон, французький філософ і математик Рене Декарт, німецький філософ і математик Готтфрід Лейбніц.

Родоначальник англійського матеріалізму Ф. Бекон пристрасно виступав проти середньовічної схоластики як головної перешкоди на шляху вивчення природи. Він критикував дедуктивний метод Аристотеля як безплідний і на противагу йому свій головний філософський здобуток назвав "Новий Органон". У цьому творі він виклав основи індуктивної логіки. Перевагу, силу своєї логіки він вбачав саме в індуктивному методі, який протиставлявся дедукції, силогістиці Аристотеля. Вважаючи, що безпосереднім завданням пізнання є розкриття причинних зв'язків між предметами і явищами дійсності, Ф. Бекон розробив методи визначення причинних зв'язків між явищами. Подальша розробка цих методів була плідно продовжена потім Гершелем, Уевеллем і Дж Ст. Міллем.

Справедливості заради треба сказати, що необхідність індуктивної логіки була ясно усвідомлена і висловлена ще в XIII ст., дійсним засновником її був францисканський чернець Роджер Бекон, а не його більш знаменитий однофамілець Френсіс Бекон, лорд Веруламський. Захищаючи дослідне знання, Р. Бекон стверджував, що "є два способи пізнання: за допомогою доведення і за допомогою досвіду. Доведення дає розв’язання питання, але не дає нам впевненості в його коректності, доки істинність отриманого розв’язку не буде підтверджена досвідом".

"Погоджуй свої думки одну з одною", – вимагали в часи Аристотеля. "Погоджуй свої думки з авторитетом", – таким було гасло середньовічних часів. "Погоджуй їх з фактами", – ось що стало основною вимогою до коректності мислення збоку логіків нової доби. У відповідь на нові запити часу і було створено те, що звичайно, хоча й не особливо вдало називають "індуктивною логікою".

Як з'ясувалося пізніше, Ф. Бекон зовсім неправомірно протиставляв індукцію дедукції, перебільшив пізнавальне значення першої і зменшив значення другої. У XIX ст. англійський філософ і логік Джон Стюарт Мілль систематизував результати досліджень Ф. Бекона в галузі індуктивних методів причинного зв'язку явищ, створивши індуктивну логіку як логіку спостереження і пояснення явищ. Його "Система логіки силогістичної і індуктивної" стала новою прибудовою до старого будинку. Пізніше з'ясувалося, що немає ніякої суперечності між цими двома методами логіки (дедуктивним і індуктивним), що один доповнює інший і через цей інший тільки й може повноцінно функціонувати, проявляючи свою пізнавальну сутність.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка