Серія «Графіті» заснована у 2004 році Художник-оформлювач



Сторінка3/20
Дата конвертації09.01.2020
Розмір2,57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
ходять гроші.

Був полудень. По вулиці ходили з вигляду абсолютно нормальні люди, в абсолютно нормальних, земних спра­вах. Такі ж нормальні будинки замикали над собою небо в квадрати, як і будинки в її рідному місті, не давали забути, що небо тримається тільки і виключно на їхніх бетонних стінах. Варто тільки підняти голову догори і хмари, які пливуть над тобою, створюють ілюзію, що будинок падає просто на тебе, і ти відскакуєш. Так пару разів поспіль, аж поки не звикнеш до обману. До речі, людина має здат­ність звикати абсолютно до всього — це, напевно, найпо­тужніший винахід природи — призвичаюватися до будь-яких умов існування. Цікаво, чи внаслідок парникового ефекту людина змогла б адаптуватися до температури ки­піння? Я думаю, що могла б, зважаючи на випадки, в яких виживали альпіністи, ув'язнені під лавинами, або шахтарі під завалами в лавах, де температура сягала 80 градусів. Аліса мусила звикати до умов неприродних у плані психо­логічному, а не фізичному, що ускладнювало завдання. їй здавалося, що на місце її голови прикрутили якусь іншу, від не зовсім здорової людини, і вона приречена сприйма-

ти світ через призму чужої шизофренії. Хоча яка різниця, чия та шизофренія — своя чи чужа? Головне, що в житті настали зміни, і невідомо, як з ними боротися. Яку фільмі «Ігри розуму» з Расселом Кроу.

Шкода, що поруч немає Рассела Кроу. Все було б лег­ше. Як би хотілося побачити зараз на екрані заставку: сту­дія «Dreamworks» представляє новий фантастичний фільм «Атіса в країні чудес-2», режисер Стівен Спілберг і так далі. Замість заставки на екрані перед Алісою виріс старий зачуханий будинок із надписом «Бістро». Шлунок посилав свої сигнали вже тривалий час, але мозок був зайнятий перемоткою відео-матеріалів для ілюстрації всього пере­житого за останній час і не звертав на нього уваги.



  • Добрий день, — змученим голосом привіталася дівчи­на й підійшла до каси, за якою сиділа огрядна жіночка років тридцяти п'яти і виконувала в цій забігайлівці абсолютно всі ролі — від повара — касира — офіціанта аж до директора.

  • Хто тобі сказав, — нуднувато позіхнула вона, — що

він добрий?

  • Принаймні так би хотілося, — спробувала посміх­нутися Аліса і запитала: — Є щось поїсти і... яка плата? Давайте з'ясуємо відразу.

  • Так нецікаво — відразу. Давай — поїж, а там приду­маєм.

  • Я так не граю. Подивіться на мій вигляд. Мені вже вистачить приколів вашого містечка. Давайте торгуватися.




  • Давай, — позіхнула у відповідь касирша-повариха-директорша. — Що будеш?

  • А що є?

  • Борщик зелений, пельмені в сметані, салатик, компот...

  • Tina — всьо?

  • Чого — тіпа ? Всьо, ясно? Мало?

  • Якщо я замовлю все — що з мене?

  • Майже ніц. Сходиш в одне місце — принесеш дещо.

  • Точніше можна?

*+ К. Скрябін «Я. <<Поб*'ла», і Берлін»

  • Можна, але пропадає зміст тої гри.

  • Тоді я пошукаю інакшу забігайлівку...

  • Чекай, бистра ти наша, за рогом є магазин, прине­сеш продукти — все просто.

  • За який х... я їх там куплю?

  • Я тобі всьо розкажу, сідай їж — проблем не буде.

  • Я йду в інакше місце, дякую за інтриги. — Аліса витерла салфеткою, що лежала на столі, остатки бруду від ранішнього прибирання на руці, розвернулася й пішла до виходу.




  • Стій, дитино, а хто тобі сказав, що в нас салфетки безплатні? — з посмішкою Франкенштайна видала тьотя Стефа — так звати господиню бістро. — Сідай їж, вважай, що ми домовилися. За салфетки трохи накину, — сказала вона і зникла в чорній дірі дверей, що вели на кухню. За хвилину з віконця почувся її голос, який змусив Алісу, що оторопіло стояла на місці, повернутися в її бік.

  • Бери борщик, пельмені пізніше будуть.

  • Як би я тебе задусила, — тихенько сказала Аліса, а голосніше додала: — Дякую, смачно пахне.

Дівчина взяла піднос, сіла в куточку за стіл і жадібно почата їсти нехитре їдження, що нагадувало пісне меню шкільної столовки, з якого персонал ретельно вибирав усе найкраще і відносив додому, переймаючись вечорами пе­ред телевізором проблемами дитячого авітамінозу. Проте, борщик зайшов, як діти в школу, навіть хотілося добавки, але, знаючи правила гри, не хотілося додати противнику бонусів. Салат з пельменями був супер, зважаючи на те, що Аліса не їла тіста роками. Зараз резинові друцьки, на­повнені сумнівним фаршем, буквально танули в роті, як райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії на ліпше. Запивши цей букет компотом із сушених груш, які сохли мінімум років сім, Аліса підвелася і неспо­дівано для себе випустила в ефір відрижку, яка навіки про­славила б будь-кого з піратів у Карибському басейні.


  • Сорі, вирвалося.

  • Значить, зайшло нормально. Може, коньячку — за мій рахунок?

  • А таке тут буває?

  • Чого нє? На, — і продавщиця накапала, ніби краплі для носа, в мензурку грам тридцять коричневої рідини.

  • Розвод? — спитала Аліса.

  • Сама ти — розвод. Кон — чистяк. Пий, бо переду­маю і сама бахну. Нема мені шо робити — буду різним бомжам каніну розливати.

Аліса взяла в руки стопку і перехилила в рот. Приємне тепло розійшлося по тканинах слизової. Смакові рецепто­ри задубіли від несподіваного чуда, і в голову моментально вдарило відчуття, яке називають «море — по коліна».

«Спасає, — майнуло в голові Аліси. — Якщо буде зо­всім тяжко — зіп'юся нафіґ. І вмру. До дупи, так кайфово нарешті стало. Ліпше вмерти в кайфі, ніж жити хреново».

— Давай сітку, я в магазин піду — шо там тобі взяти?
Жіночка із подивом глянула на обурівшу вмить Алісу,

простягнула їй два кульки і сказала:



  • Там знають, шо треба — тобі тільки сходити.

  • Слабо вірю, але наразі мені по фігу. Куди йти?

За рогом будинку, в якому було «Бістро», йшла вузень­ка вуличка, яку не ремонтували цілу вічність і ще трохи. Величезні ями переорювали асфальт і були єдиними свід­ками всього, що відбувалося у цій нудній місцині. Вони одні знати все про цей район. І нікому не збиратися від­кривати цих таємниць. Аліса обходила ямеги боком, ніби боялася, вступивши в одну з них,¥ упасти аж на дно самої 5емлі. Не маючи поняття насправді, де воно знаходиться, це дно. Чи в центрі, чи, може, десь під протилежним бо­ком землі — під Аргентиною або Чилі. З вікна будинку грала якась до болю знайома музика. Вона чула її буквать-но недавно. Це був явно актуальний радіохіт на Великій

4*

землі, як тепер можна було називати те місце, звідки во­на потрапила в цей бедлам. «Чом я не пташка, чом не лі­таю?» — згадала школу Аліса, і в уяві блиснув сон з дитя­чих років, у якому вона літала із синичками над своєю вулицею, спостерігаючи знайомі місця зверху. Замість крил вона відштовхувалася від повітря полами свого шкільного піджачка, стискаючи їх у руках. Пісня з радіо грузила Алі-су вдома нереально — вона, як надоїдлива муха, була з тобою завжди і всюди. То була якась расєйская діскатня. Раз якось через неї була смертельна сварка з таксистом, який не хотів змінити радіоканал, і Аліса мусила вийти з машини. Але зараз — ще й після коньячку — то було, як олива на груди, як бальзам на вимучену душу. Вона задер­ла голову вверх і поглянула на вікно, звідки було чути му­зику. Штори, що їх теліпало вітром, то з'являлися, то зни­кали з темної діри квартири, і крім музики звідти чувся веселий гамір явно нетверезої компанії. Раптом там, де буяли на вітрі штори, висунулася чиясь голова і, голосно матюкнувшись, сховалася назад, а після — вилетіла плас-тикова фляжка з-під кока-коли і впала прямо під ноги Алісі. Голова з'явилася знов. Вона належала молодому хлоп­цеві, років двадцяти шести. Він уважно роздивлявся дів­чину, і було помітно, що не був радий зустрічі з нею. Аліса також дивилася на нього. Ці декілька секунд здалися їм обом годиною, але то було всього декілька секунд. Аліса підсвідомо взялася за голову і сказала:

— Попав, красунчику? Чим заплатиш?

Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і зава­жав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі:

— Штраф передбачений, я так розумію? Злізай униз і


поговорим. — Аліса тішилася своїй надшвидкій реакції на
те, що відбулося. В голові миттєво малювався план по­
мсти, але без чіткої схеми перебігу.

Голова повисіла ще якийсь дуже короткий відрізок часу, потім кивнула і зникла. Грала вже зовсім інша пісня, так само з розряду надоїдливих синіх мух, які прагнуть відкла­сти свої яйця саме в те місце, де знаходиться ваш бутер­брод. Поки Аліса намагалася вирішити, СПРАЦЮЄ її ОБМАН ЧИ НІ, за дверима почулися кроки і вони відчи­нилися, розмашисто гримнувшись об стіну будинку. Хло­пець дивився на неї очима, в яких можна було прочитати хіба що літраж випитого. Жодної тверезої думки на цих запітнілих моніторах не проскакувало.

  • Ти свіжа? — замість вибачення спитався він.

  • А ти — давно вже не свіжий, — парирувала вона. Було страшно нападати першій, розуміючи, що тим самим програєш цінні пункти переваги.

  • Чувіхо, не ламай собі голову. Я — тут в законі. Мій старий працює в мерії, так шо не шукай собі на голову менінгіт. Йди куда йшла. А хочеш — у плані пардона — піднімайся до нас. В кента день народження. Бахнем по чуть-чуть, може, пихнем?

Заманухи на тему днів народження в кента — не найори-гінальніший спосіб запросити інтелігентну дівчину в невідо­му квартиру. Тому — це не спрацювало. Але історія про ста­рого в мерії явно сподобалася Алісі, і вона почала наступ.

  • Ну-ну, не так скоро, стосовно кента — я в курсі, він народжується що пару днів, а твій старий, я можу йому так всьо розказати, шо, думаю, відмазати тебе буде непросто.

  • Ти, дура, думаєш, шо говориш? У мене мінімум де­сять свідків, шо ти сама себе бутилкою по голові заїхала. А в тебе — хіба твоя хвора фантазія.

В Аліси щоразу менше захоплення викликала перспек­тива проводити переговори з сином місцевого бугра, хоча ^середини її з'їдала невимовна охота відкусити йому го­лову разом із хапливим виразом обличчя, який не сходив з неї упродовж всієї розмови. Намагаючись не видати свого безсилля, вона сказала:

— А давай так, ти ж крутий чувак, нє? Просто так об­разити — вже не круто, правильно? Зараз усюди в моді джеймсбонди. Я тебе не пресую, а просто прошу мені по­могти. О'кей? Мені тут тяжко реально і не скажу, що я в захопленні. Я не маю нікого, кому можна навіть в жилетку сплакнути. Поможеш?

Останні її слова прозвучали з такими нотками, шо, почувши їх ненароком, генерал Геббельс подав би у від­ставку й почав би займатися спонсоруванням будинків для покинутих дітей. Син бугра дивився на. Аіісу, і в нього підсвідомо відкрився рот. На язику, який дебільно здибив­ся в темній дзюрі отвору, назбиралися маленькі бульки, ■ які погойдувалися при його диханні і готові були або зале­тіти всередину, або вирватися надвір і впасти на брудну вулицю. Він не чекав такого швидкого переходу і був на­строєний якщо не воювати, то послати цю нелогічну дів­чинку, яка задумала руками зупинити товарняк з вугіллям.



  • А наверх зайдеш?

  • Зайду, тільки давай без цирків, бо вискочу з вікна, а перед тим ще встигну рожу розцарапати.

  • Та ну, прекращай, мала, — вже довірливо додав він. — Я — Лєший. А ти?

  • Я — Аліса...

  • Та, шо в странє чюдєс, чи шо?

  • Чи шо.

  • Оба, вапшє прікол, да? — розслабившись, Лєший перейшов на мову, якою він найбільш комфортно видавав перебіг своїх думок. Вони поволі зникли у дверях під'їзду й пішли сходами наверх.

Квартира нагадувала собою склад продовольчого супер­маркету. В коридорі стояло безліч різноманітних ящиків з фляшками, банками, пачками й іншим крамом. Повітря тут не було — то був запах ТАРИ, який віщував гроші. З ним крамом можна було спокійно пережити війну. По-

серед кімнати було розчищено місце для поляни. Посеред неї просто на підлозі на ящиках кока-коли і розташувала­ся гоп-компанія в складі двох довго-, але далеко не рівно-ногих кобил з таким же прикусом і, відповідно, чотирьох молодих кобелів, одного з яких кликали Фріц. Саме Фріц піднявся на ноги і, глянувши вбік тих, що зайшли, сказав:



  • Прийшов час, коли мій апарат сам запрацює. Ви сва-бодни, катята, — глипнув він на кобил і самозадоволено розплився у либі, виставляючи напоказ усі свої гнилі зуби.

  • Закрий будку, Фріц — у нас правільні гості, поняв, на"? Карочє — чєлавєка завут Аліса. Хто рипнеться — я табло паламаю.

  • Аліса — це я, — відрекомендувалася дівчина й поду-мки розпрощалася із своєю цнотою. В таку компанію вона попала вперше.

Всі зацікавлено розглядали її, причому кожен звертав увагу на те, що цікавило особисто його. Дві кобили — кон­статували факт чудової фігури Аліси і між собою перешіп­тувалися про те, як лєво лежать на ній джинси. Йог — так звали ще одного компана — прилип очима до грудей, схо­ваних за легким светриком, і весь збуджений, як посеред мінного поля, уявляв собі їх без светрика. Аліса звернула увагу, що з-поміж усіх тільки один змінював колір облич­чя, а всі решта були, як натуральні. Його кликали Кампа-зітар — він скромно сидів, спершись спиною на холодиль­ник «Мінськ» з ручкою дверцят, як у старих ЛАЗах, і жував сємки, плюючи лушпайки собі у руку.

Лєший узяв сигарету і знаком запросив Алісу присісти за імітований стіл.



  • Ну розказуй — хто ти і звідки?

  • Тупо звучить, але я вчора попала в цей дурдом і не знаю, як звідси вибратися.

  • Канчай прикалувати — тут всьо під присмотром. Люди нармальна всьо пастроїли — не для того, шоби хтота звідси дризнув. Чим занімалася там?

— Я в дизайні працювала. — Алісі стало себе школа, і
неприємний пластиліновий клубок підкотився до горла.
Хотілося ревіти.

— Я тоже в дизайні работаю. в натурі. — озвався Фріц


і показав хитромудрий знак: коли один палець засовуєш і
висовуєш в дірку кулака іншої руки. Всі заржали, а кобили
аж писнули в екстазі.

Йог підвівся зі свого ящика й подав Алісі руку:



  • Я — Йог, так. па пріколу Йог. не так в натурі.

  • Аліса, — майже без звуку мовила вона й потиснула його шершаву кувалду. Кампазітар змінився в кольорі на бліду поганку, яку найчастіше зустрічаєш біля сільських виходків, і привітався:

  • Кампазітар, а так в житті — Чайковський Олег.

  • Дуже приємно. — відповіла Аліса. — Ти граєш на чомусь9 — спитала вона з надією, що краплина інтеліген­ції в цій людині спроможна буде врятувати її становище.

  • Я іграю на нервах і палавих органах, — знову обізвав­ся Фріц і дістав у вухо пачкою з мюзлями.

  • Хватить! Закалупав уже, пєтух. вип'єш шось. мала? — знову вступився п'яний, але вміняємий Лєший.

За нормальних обставин від таких слів Алісу б вирвало, але зараз вона, опустивши голову, кивнула зі згодою. — Можна шампанське?

  • Звіняй, малииіка, сьодня бухаєм водку, — ніби ви­нувато відповів Лєший і налив у пластиковий стаканчик третину «На бруньках». Усі присутні в кімнаті пильно вди­влялися в лице новоприбулої дівчини. В їх очах неможли­во було прочитати хоч якусь конкретну думку. Одні доми­сли, які заважали думати. Аліса взяла стаканчик і випила.

  • О-о-о-о, ніштяк. Наша тьолка. — гикнув Фріп і за­лпом сховав у себе в пащеці таку ж кількість горілки, яку налили Алісі. Одна з кобил, випивши і розливши по боро­ді достатню для затоплення сусідів кількість вогняної води, осмілівши, сказала:

Чкхш. а ти в рот береш при весх'.' \лісі хотілося, щоб це був сон і нічого такого вона не :;-чула. Це цитата з дурного аматорського порнофільму. В.'Міа. не підводячи очей, констатувала факт, то настала ':;•].. якої найбільше боялася Треба щось сказати, корот-і. ■ і ясно, щоб рагульня зрозуміла за один раз Не більше і 1.1 більше часу не ліпи. Жодна фраза, якими закінчу югься пібні ситуації в годлівудеьких фільмах, не спадала на ■ чі-'у І Лиса сказала:

— Для того тут є ти, собако.



Кобила звикла до таких речей із уст мужчин, але щоб ■кась курва могла собі таке дозволити — де там.! Вона пере­білилася через імітований стіл, падаючи на нього всією .иоєю кобилячою масою, намагаючись ухопіпи Алісу за і.о.тосся. Пластикова посудина під таким натиском була розчавлена, разом з недоїлкауіи і недопитками, які бризну-лі в різні боки з-під живота і цицьок нападниці. .Аліса по-! иася назад і втратила рівновагу. Вдаряючись гауіаликом об стіну, вона відчула, як із очей посипались дрібнесенькі яскраві горошинки і. стукаючись об підлогу, підскакували и зникали, як ртуть, у найнейуювірнішпй спосіб у закутках і щілинках. Колєжанка нападаючої кобилиці, ще страшні­ша своїми формами, оторопіло дивилася на все вилупле­ними баньками. її реакція була заторможена. як у слона, якому під час сну дати кувалдою по голові. Вона кричала:

— Задушу уродку! — і не рухалася з місця.



На той час перша кобиліна. яку прозивали Криса. якось підняла свої тєлєса без допомоги танкового домкрата і. не звертаючи уваги на звисаючі з неї макарони, переступила через стіл-яшик у напрямку Аліси, яка обхопила голову руками. Аліса з усієї сили вигнула тіло і копнула її ногою в пах. На мужиків це діє зазвичай сильніше, але за відсут­ності яєць — цей удар не спричинив нокауту. Криса скри­кнула від болю, але так смішно і пискляво, нехарактерно для динозавра такого об'єму, що Фріц аж заржав. А проте.

підвівся теж, щоби без нього не дай Бог не пройшла така цікава імпреза. Криса впала на Алісу й почала тягати її за волосся. Вона осідлала її зверху, і та не мала можливості вислизнути з-під туші. Ззаду заважала стіна, а друга стіна живої маси пригвоздила її до підлоги. Обличчя Аліси було якраз десь поміж цицьок Криси, і в який бік не пробувала вона повернути голову, їй не вдавалося звільнитися навіть на сантиметр. Але ось Криса сама собі зробила несподіва­ний фокус — вона підняла за волосся Алісину голову, по­вернула її в такий спосіб, що її ніс опинився просто перед зубами противниці, так ніби автомобіль, шо, виїхавши з тунелю, вперся бампером у ворота, які перекривали виїзд. Ворота повільно відчинилися, і Крисин шнобель почав тріскати розчавленими вуграми, прищиками і різноманіт­ними утвореннями, які вкривали його і всю решту площі цього китоподібного створіння. Руки конвульсивно шарп­нулися і відпустили Алісину голову. Вони вхопилися за те місце, де пару секунд тому був удвічі більший ніс, а тепер — огризок, з якого разом зі шмарками й козами капала бруд­на червона кров. Із-за спини поспішала друга корова, яка зі своїм заторможеним способом життя сприйняла ситуа­цію таким чином:

— Ах ти халєра какая!



У цю мить Криса повернулася до неї з виразом болю й непорозуміння, і та друга, переоцінивши побачене, крик­нула:

— Ліцо пакусала, уб'ю!! — і скокнула Крисі на плечі.


Дуже граціозно, як у матрьошки, змістився центр ваги
Криси, вона подалася назад, а та друга з усього маху, зро­
бивши в повітрі траєкторію мертвої петлі, головою заїхала
в стіну. Причому — так званими м'якими частинами, бо
такого удару кісткою стіна напевно б не витримала. Криса
витягнула голову з-поміж її ніг, викручуючи її, як штопо­
ром корок з вина, який розбух у горловині і не хоче вилі­
зати. І в останній момент, коли голова піддалася, вона

перднула, як пес з анекдоту, шо настрашив сам себе. Всі джентльмени, крім Фріца, з цікавістю спостерігали за сцен­кою імпровізованої вистави. Фріц уже стояв біля Алісиної юлови, яка була притиснута майже нерухомим тілом дру­гої корови і гула по інерції від удару, як вулик. Взявши під пахви тушу викинутого на берег кита, Фріц сплюнув на підлогу і крикнув:

— Кампазітар, на', шо сидиш? Бери за ноги, на', по­


можи, на'!

Кампазітар з огидою поміг віднести на два кроки тушу подружки і, кинувши її додолу, заходився витирати салфе­тками руки.

— Шо треш, на', давай з тою щось рішати, — Фріц


кивнув убік Аліси, яка стояла навколішках і терла задню

частину голови.

— А шо рішати, Фріц, ти шо задумав? — уклинився

в розмову Йог.



  • Так. Всі на фіг звідси, бистро. Я розберуся сам. — У ролі головного тусовки Лєший виглядав поважно, і було вид­но, що йому це подобається.

  • Чюєш, Лєший, заграв ти вже на' з цими пріколами. Може, я собі сам придумаю шо робити? — Фріц явно був настроєний поборотися за свою свободу дій, і його не вла­штовувала драма, яка закінчилася, не почавшись.

  • Фріц, ноги в руки — і тебе нема тут, поняв? — Лє­ший зробив крок уперед і витягнув руку в напрямку две­рей. Фріц рванув за його руку і вдарив головою в морду, одночасно засаджуючи йому коліном під дихало. Лєший, із закривавленим ротом, упав на коліна і дістав ще один потужній удар фляшкою по голові. Фріц набував бонусів у цій грі, і всі решта, крім Криси, яка мила свій огризок під краном, з острахом чекали розвитку подій. Недарма його назвали Фріцом — ще в дитинстві на Великій землі після школи він зловив котенятко і заживо спалив його в під'їз­ді у поштовій скриньці своєї сусідки, яка сварила на ньо-

го, що він цупить у неї кольорові журнали. Його клинило і дуже серйозно, так що всі присутні про це знали. Він попав у цю Зону випадково, вийшовши попісяти з поїзда зі страшного бодуна, і жив тут досить мажорно, позаяк йому дуже до вподоби були розклади цього бедламу. Фріц широко розставив ноги, видно, тренувався робити це пе­ред дзеркалом зі старих фільмів про війну. Оглянув усіх страшними очима, опустив погляд на Лєшого, який не рухався у нього під ногами.

  • Йог, йди по тачку, відвезем ту курву до мене на хату, а ви, карови, тут приберете. Алєг (так він звав кампазітара, коли від нього щось йому треба було), йди на кухню, я тобі шось скажу. — Вони вдвох зупинилися в темному коридорі, і Кампазітар різко повернувся і сказав:

  • Ти шо, Фріц, та нам же капєц буде. Старий Лєшого мерію підніме, нас закопають нафіґ. Дзвони по лікаря, хай шось робить, мені страшно. Мені обіцяли, шо витягнуть звідси. Фріц!

  • Тільки не плач, на', Алєг, на'. Закумарили ті тьоли всі з соплями і ти туда же. Не бойся нікого. Ми його схо­ваєм, і тьолу припрячєм. А потім через пару днів шота придумаєм. У мене є виходи на медикаменти — може, на­качаєм якоюта байдою, шоби забув на', хто він вопше. А потім старому підкинем, скажем — наївся сіньки, дурак, і накурився шмалю — хай розгрібає.

  • А як старий аналізи зробить, або хтось здасть, шо то ми намутили?

  • А якшо нє? — Фріц заржав і потягнув Олега до кім­нати. Аліса сиділа навкарачки, втупивши погляд у підлогу. Фізичні розбори не належали до дисциплін, якими вона могла б похвалитися. Вона чекала від долі, що буде далі за сценарієм.

Машина, якою керував Йог, була схожа на шкарлупу, черепаху, до якої причепили двигун внутрішнього згорян-

ня. Всі його бебехи були наверху. Під машиною була при­в'язана мильниця, куди скапувало мастило, яке гнало з мотора, раз на якийсь час Йог виливав його назад у сопло. Трясло неймовірно — жахливі дороги і амортизація сприя­ли тому, що Аліса була готова в будь-яку мить напіввідкри-ти секрет свого внутрішнього світу і розкидати його по всіх присутніх. Плюс тепла горілка, плюс удар в голову, плюс кавалки Крисиного носа, які позастрягали в зубах. Вони їхали з двадцять хвилин. Вулицями майже ніхто не ходив. Та і чого тут ходити, думала про себе Аліса, тут дихати стра­шно. Фріц сидів зліва від неї і курив, малюючи в своїй хво­рій уяві картини майбутнього ґвалту. Він задоволено ди­бився і висмикував у себе з носа волоски, голосно пчихаючи прямо на потилицю Кампазітара, який сидів спереду. Тьо-лок вони затишили у квартирі Лєшого, а сам він лежав зв'я­заний у багажнику, ризикуючи віддати кінці від страшної вібрації, яка здатна була розігнати целюліт навіть бегемоту. Він ше не прийшов до тями і лежав спокійно, дивлячись у своїй уяві якусь дивну короткометражку про мурашок, які носять велетенські кусмани м'яса до себе на склад. Вони впираються ногами, вусиками, вигинають свої працьовиті тільця, щоб зробити хоча б ще один крок до пункту при­значення. Потім йому буде шкода тієї дівчини, яка через нього вскочила у жахливу халепу з не менш жахливої хате-пи, до якої вона потрапила раніш. Але це буде потім, а зараз він майже спить, вдихаючи залишки кисню у багаж­нику машини, ніби акванавт під водою, точно знаючи, що за 19 секунд до кінця він випливе на поверхню. Покидькам завжди щастить, про себе думала Аліса. Він зупинить ма­шину і витягне того з багажника за пару секунд до задухи. Якби я везла когось у багажнику — мене б спинила міліція і допитувала б доти, поки він би там задихнувся.

Машина різко зупинилася перед хатою, яких багато в українських селах — нічим не примітна, вибілена у фіоле­товий колір, як і півсела навколо неї, бо таку, власне, фа-



рбу можна було дістати у господарському магазині на ви­їзді з міста. Пса не було. За пса тут був сам Фріц. Він жив у цій хавірі, яку покинули після аварії атомної станції не­щасні селяни; їх вивезли, як худобу, в одній білизні, не дозволяючи брати із собою нічого цінного, навіть золото і гроші. У кого знаходили, відбирали силоміць. Фріц любив шарити по покинутих пару років тому домівках у пошуках того, що люди ховали на чорний день. Він мав нюх на такі речі і знаходив їх досить часто.

  • Йог, відкрий багажнік і дістань Лєшого, шоб не зі­прів. — Сам він витягнув Алісу за руку і сказав: — Ну, тут вже ніхто нам не помішає. Я люблю, шоб ніхто не мішав, а ти?

  • Я тоже.

  • На фіга ти покусала Крису? І так страшна була, а те­пер вопше чаморна.

  • Я кого хоч покусаю, поняв? Ти хоть не експеримен­туй, бо відкушу те, шо ти найбільше в себе любиш.

  • А я тобі зуби виб'ю, шоб ти не кусала, а сосата! Яс­но? Йди до хати, Гадзілла, на'.

Він завів її в сіни, і штовхнув у плечі до темної кім­натки, в якій, судячи із запаху, не раз вже тримали в'язнів. Сперте повітря, здавалося, висіло на одному місці вже кі­лька років, і ніхто не мав права поворушити його спокій. У ньому, як у холодці, позависали куски страшних істо­рій, свідком яких воно було, і через прозору оболонку ці історії можна було побачити. З такою фантазією, як у Алі-си, можна було зійти з розуму, розглядаючи кавалки мате­рії, розкидані по підлозі, записки на стінах, зроблені явно не чорнилом. Одне слово, ще гірше, на шо ніяк не могла розраховувати Аліса. Здавалося, це місто засмоктувало її, як у тягуче болото, з кожним днем все більше і глибше. Фріц зачинив двері й підійшов до двох колег.

— Вдасть мєняєцца, — сказав він убік Лєшого, тіло якого валялося посеред подвір'я, і, голосно відригнувши, повер-

нувся до своїх компанів: — Я вобше-то надумав його коц-нути, пацани. Менше воні буде, в натурі. Не охота з його старим у прятки іграти.

Кампазітар і Йог переглянулися, і по 'їхньому виду не­озброєним оком було видно, шо їм страшно. Страшно, як пасажирам літака компанії «АероХер», на дверях якої кра­сується лозунг: «Літайте з нами — з нами херово!» І ти, ніби загіпнотизована миша, лізеш в той літак, знаючи, шо хер ти куда на ньому долетиш. Вони дивилися один на одного пару секунд, і Бог свідок, що то були останні пару секунд їхньої Мадам Безтурботності. Даті лінії життя на їхніх долонях вказували на проблеми, закінчуючись моги-лоподібними яругами біля основи великого пальця.

Фріц був явно стурбований і вирішив випити смаги, прихованої в хаті з часів аварії на АЕС. Він казав, що та смага разом з радіацією вставляє так, шо можна всратися тим, шо тільки шо випив — у незмінному вигляді. Вона, як напалм, випалювала все нутро, лишаючи за собою слід, як реактивний літак, і спокійно виходила назовні — готова ще раз до вжитку, ніби ніде й не була. Так казав Фріц — йому вірити не можна, хоча б через те, що він був хворий на всі свої невеликі мозги, площа яких вимірювалася двома ко­робками сірників, а решту об'єму макітри, що виконувала роль голови, займали речі, які його тато залишив у гаражі після ремонту свого довбаного мотоцикла «Ковровец». Може, тому від Фріца постійно смерділо чимось середнім між мазутом і гімном. Він поскакав на одній нозі до хати, ніби хотів таким чином поскладати всі брязкаючі частини своєї балди і рівномірно розмістити їх по поверхні. За пару секунд він повернувся з літровою бутльою шміру синюва­того кольору, закритою капроновою кришкою. Відкрив­ши, він дав понюхати Йогу, ніби щось дуже особисте, для вибраних людей. Йог з опаскою підніс своє табло до бутлі і відскочив, як ошпарений. Газ, який накопичився під кри­шечкою впродовж довгих років, був у стані порвати слона,



не те шо худорлявого і здохлого від природи Йога. Він упав на траву й почав корчитися від болю в носоглотці. Він сто­гнав і ойкав, а Фріц, відганяючи убивчі випари від поверх­ні, наблизив голову до банки і раптом поглянув убік Лєшо-го, який так і не очухався. Ступив до нього крок і опустився на коліна. Після чого підніс банку йому до носа. Кампазі-тар дико споглядав на це все і всередині своєї не зовсім зіпсутої душі був готовий зарядити копняка в голову Фрі-ца, яка так просила заїхати в неї чим-небудь і сильніше. Але страх скував його рухи до такої міри, що не дай Бог захотів би він посцяти, довелося б когось просити витягну­ти із ширінки птаха і потримати до кінця процесу. Кампа-- зітару вже ввижалися наслідки його нібито геройського вчинку — у нього на рєпі з'явилася дурнувата посмішка самозадоволення. На тому все геройство і скінчилося.

  • Ей, хто ше буде? — крикнув Фріц голосом пса, яко­му в сраку запхали розжарений електрод, і то мало означа­ти, шо він запрошує когось випити ту гару, яку він щойно попробував сам. Ніхто з двох присутніх і майже відсутньо­го Лєшого не мали охоти заговорити таким вокалом. Фріц хлєбанув ще раз і подивився впритул на своїх співучасни­ків поневолі.

  • Шо, очко жимає? Пройде — розтянеться і привик­не. Я думаю, шо треба, бля, Лєшого вивезти на'. Грузіть в багажнік, а я зара' прийду.

Фріц пішов у корчі, і його колеги вдвох подумали про те саме, що не дай Бог він почне сцяти, то загоряться корчі і згорить сам Фріц. Нічого, на жаль, не загорілося. Фріц виліз живий, і хлопці, не бажаючи мати з ним вияснень, взялися грузити Лєшого в багажник старого грата.

— Качумайте, пацани, — почувся хриплий голос, який


виходив з груди м'яса, котру вони намагалися всунути в
машину. Говорив явно Лєший. Кампазітар і Йог з очмані­
лими фейсами переглянулися і нагадували двох німців, яким
веліли розстріляти триста чоловік, але не дали патронів.


  • Качумайте, уроди, ви ж зі мною жили, як люди, а з тим биком — вам же гайка буде.

  • Тихше, Лєший, — заговорив, нарешті, Йог. — Тих­ше, від гріха подальше. Зара' Фріц прийде і почує.

  • Та шо ти сциш його так, дайте йому по балді і кран-ти. Я вам всьо забуду, в натурі, — намагався повернути хід подій Лєший.

Фріц якраз був на підході. Він тягнув за собою жмути якихось шнурків, дротів і шмат. Його змучена нещоден-ними подіями фантазія дала фатальні збої в системі, і він не мав особливого пояснення — на хрена він таскав із собою цей мотлох. Таскав і всьо.

  • Лєший, вибач, але я тобі не вірю. Ми його зара' бацнем, а ти нас здаш, — невміло попробував торгуватися Кампазітар.

  • Давай, поки не пізно, — благально подивився на нього Лєший і тут же заплющив очі, бо краєм ока поба­чив, шо надходить Фріц. Лєший з радістю сам почав би всю розрубу, але мав дуже мало сили, і біль електричним струмом пронизав його тіло. Фріц підійшов, допоміг хлоп­цям закинути тіло в багажник і з усієї сили лупонув капо­том Лєшого по голові, закриваючи тим самим кришку його тимчасової могили. Всі посідали у тачку, Фріц за руль, звичайно, як же може полоумний сидіти збоку — він має керувати. Машина, вибачте на слові, заперділа і, так би мовити, поїхала. Вони знали — куди їдуть, але ніхто не хотів про те говорити. Вони їхали на цвинтар похованої після аварії на атомній станції техніки. Рівень радіації був там такий високий, шо, навіть проїжджаючи за кілометр від нього, ти прекрасно відчував, як твої яйця стають зо­всім прозорими. Навколо цвинтаря була виставлена сяка-така охорона з трьох чоловік, які постійно грали в карти, бо інтерес до тої техніки в місті був меншим, ніж мініма­льним. Час від часу до вагончика охорони підбігали каба­ни, які мутували за двадцять з гаком років після катастро-

фи й були здатні пробити вагончик наскрізь. Але чекали, що його жителі колись виростуть, і буде більше м'яса, щоб перекусити, і тому не чіпали синіх від алкоголю охо­ронців.

Машина з пацанами під'їхала до шлагбаума, Фріц при­гальмував, вийшов і поскакав до вагончика. Там він пере­говорив з одним охоронцем, дав йому пару сигарет і банку тої синьої кислоти, а точніше, те, що в ній лишилося від його інвазії, чим викликав дикий ажіотаж серед вічних охо­ронців техномогил. Вони нюхнули спочатку по черзі, а по­тім всі разом.

— Ямаха! — така була найвища оцінка подарованого


чуда. Вихопивши банку з рук Фріца, вони забігли в вагон­
чик зі швидкістю поїзда «столичний експрес» і з не мен­
шим прискоренням залили вміст у свої кишки, які нагаду­
вали собою посуду в хімлабораторії під час сумнівних
експериментів, з супутніми запахами і звуками.

Фріц підійшов задоволений, сів за руль і поїхав углиб цвинтаря. Лєший у багажнику відчував неприємний мета­лічний присмак у роті, а двоє в машині — такий самий присмак у задньому проході, бо щось їм підказувало, що та історія так просто для них не закінчиться. Фріц доїхав до самої середини міста мертвих машин. Круто розверну­вшись, здіймаючи хмару смердючої пилюки, Фріц виліз зі свого тарантаса й пішов до багажника. Пацани сиділи в машині, боячись робити будь-які рухи. Вони були шоко­вані тим, що відбувалося. А зранку всього- навсього зібра­лися попити пивка і заграти чувіх.

  • Йдіть сюда, придурки, шо посідали, на'?

  • Чуєш, Фріц, може, не треба? — пробував зупинити неминуче Йог, наморщивши лоба, ніби срака шарпея.

  • Тримай за ноги^ а ти за дупу бери! — Фріц крехтів, як стара бетономішалка.

Вони втрьох витягли Лєшого з багажника і заволокли його в кабіну старого іржавого ЗІЛа, який років двадцять

стояв під радіаційними дощами, і фон від нього був такий, як за кращих часів Хіросіми.

— Тут він по ідеї за пару днів крякне, — задоволено


сказав Фріц і пшикнув йому прямо в лице ментовським
балончиком. Йог і Кампазітор, знаючи, що той був у свідо­
мості, аж наморщили носи, уявляючи, як би вони самі зі­
йшли на гімно, випробувавши той кайф на собі. Фріц за­
курив, зачинив двері ЗІЛа і показав пальцем убік машини:

— Сідайте на', дамочки. Паєхалі рєзвіцца.


Машина здійняла ще одну хмару радіаційної пилюки,

яка здатна була забрати життя мешканців усієї Молдавії і Хорватії разом взятих. Але троє пацанів залишилися жити, бо фріцівський «Москвич» 'їхав трохи скорше за ту хмару.

Аліса сиділа в кутку темної кімнати. Вона вже не від­чувала запахів, які різали її свідомість протягом перших хви­лин. Безнадійно і бездумно вона втупилася в якусь точку на підлозі, і єдине, про що вона в цю мить думала і що її дивувало, це — можливість чітко розрізняти предмети в ціл­ковитій темряві. Страх перед тим, шо її чекало в майбут­ньому, повністю відійшов на другий план. Вона сиділа і мріяла про те, чого бути не може. Так часом буває, що хо­четься помріяти про ті речі, які до тебе не мають і не будуть мати жодного відношення. Наприклад, про свій реактивний літак, завод феросплавів, який дає сто лімонів прибутку на місяць, сітку власних готелів на Карибах чи, навпаки, — про секс із конем або із жирафою, стоячи на будівельній драби­ні, ну і різні подібні нісенітниці, про які думаєш лише тоді, коли про них думаєш. Аліса згадала всіх і все зі свого мину­лого, позаяк з думкою про свою смерть вона змирилася давно, а, кажуть, що перед смертю ти бачиш усі видатні події зі свого минулого життя, і вона з цікавістю передиви­лася купу слайдів і плівок, на яких були зафіксовані найяс­кравіші моменти, кожен з яких гідний екранізації. Боже милий, думала вона, як добре було вдома і як близько була

біда. Ніколи не замислюєшся над тим, що на тебе чекає, завжди думаєш, що біди — тільки для чужих, а ти найфар-товіша в районі людина. Сталося — пізно переживати. Рап­том мозок підхопив цікаву, не обсмоктану до цього часу тему — чим вона буде займатися після смерті. Навіть слово­сполучення «ПІСЛЯ СМЕРТІ» не звучало вже так безвихі­дно і страшно, а щось на кшталт — «після уроків» або що я з'їм після сексу. Заняття були гідні уяви Аліси. Після смерті вона в першу чергу збиралася зробити ті речі, на які завжди бракувало часу за життя. Наприклад, сходити в сауну, в якій вона ніколи не була, але знайомі дівчата ходили туди часто і розказували, що до самої сауни діло доходило дуже рідко. Сходити в грьобане джакузі, до цього часу вона перекона­на, що джакузі було причиною переходу її хлопця з рук у руки. Зробити собі хімію!!! На який пенал мені хімія? І хімія тут же була викреслена з посмертного списку справ до ви­конання. А ще я хочу — уява почала бушувати — сходити нарешті у фітнес-центр і підкачати прес... хоча на фіга мені прес після смерті? Або навпаки — буду крута чувіха з пре­сом. Усі — без, а я з кубиками. Бляха, якась фігня в голову лізе. Ну що би я ще хотіла? Я би хотіла похавати те, на що ніколи не мала совісті віддати гроші: є така штука — з пе­чінки гуски, котру тримають в ящику і кормлять виключно хімією, котра нарощує ту печінку до розмірів, на які спро­можна розтягнутися шкіра бідолашної тварини. Цирозна гуска, карочє, а по-понтовому — ФУА ГРА. Придумають таку херь. Віа гра, фуа гра — один хрен хімія — силікон. Нічого природного. Фу, як в голову таке прийшло — сха-вати цирозну гуску, ше й після смерті. І так хреново буде, а тут ше фуа гру якусь до рота пхати.

І так бігли години. Дуже швидко. Як на такий спосіб коротання часу. Вона встала розім'яти ноги, підійшла до дверей і штовхнула їх рукою. Двері відхилилися! До чогось такого дівчина явно не була готова. За дверима простирав­ся не менш смердючий коридор, в якому стояли банки зі

столітнім варенням, яким можна було отруїти всіх засудже­них на смерть на земній кулі, причому 'їхня смерть була б найсолодшою за всю історію планети. Ті відхилені двері не обіцяли нічого доброго. У щасливий збіг обставин не випа­дало сподіватися в даній ситуації. Аліса обережно, ніби бо­ячись вимазатися пилюкою з тих дзбанів, пробралася до виходу. Другі двері так само були прочинені. Зліва від неї була кімната, в яку ледь-ледь пробивався скупий пучок світ­ла через засрані мухами вікна. Не втримавшись від споку­си, яка з'їдає людину в будь-який момент її існування — чи то під час смертельної небезпеки, чи під час оргазму, якщо є якась діра — треба туди заглянути, — Аліса ступила все­редину. Кімната являла собою квадратну коробку з нераціо­нально розставленими старими бомбетлями по периметру, їх було п'ять, з чого Аліса зробила висновок, що рівно стіль­ки ж жило тут людей до Аварії. На стінах висіли фотки, як їх люблять вішати в селах — на одному аркуші під склом було наліплено до десяти різних епізодичних чорно-білих кавалків людської бідності і розпачу. Збіловані обличчя з чорними від роботи руками і з такими ж тяжкими посміш­ками, які аж ніяк не випромінювали радості. То були фот­ки людей, які вибиралися до міста пофоткатися три рази в житті — на паспорт, на весілля і на похорон. По спині дівчини пробіг мільйон мурашок в кирзових чоботах з пі­дошвами, з яких стриміли цвяхи й боляче впивалися в шкі­ру. Це й повернуло її до свідомості. Вона підійшла до ста­рого креденса і висунула шухляду, котра ніби примерзла. Купа різного мотлоху була всередині і всьому водночас можна було знайти цілком логічне застосування. Тут була гора бочонків з номерами з російського лото, які пам'ятали ше Леніна з броньовиком або й того гірше — хрестини Тутанхамона. Увесь той мотлох смердів так. ніби в шухляді крім нього здох слон із псоріазом і пролежав там з добрих сотню літ. Аліса перебирала чудернацькі непотрібні речі і дивом дивувалася: нащо вони були тим людям, які тут ме-

шкали? Вона пригадала собі скрупульозний порядок у ша­фах і шухлядах своїх батьків, хоча в самої вдома здебільшого був бардак. Вона любила хаос в предметах і тому не могла так просто відмовитися від думки, шо треба безпричинно покинути цю дивну кімнату. Раптом з вулиці прилетів, зна­йомий до колік у животі, відзвук машини. Він мобілізував сили і розум дівчини до такої міри, що вона могла б такти­чно виграти битву з німцями під Курськом. Тому, дивую­чись сама собі, крадучись підійшла до вікна і, спостерігаю­чи кутовим зором за дорогою, що бігла від лісу аж до подвір'я, рилася в шухляді, ніби точно знала, шо вона там має знайти. її пальці перебирали кожну дрібничку, і на екрані в мозку висвічувалася повна характеристика того чи того предмета, включно з датою, місцем і маркою заводу-виготовлювача. До руки попадалися ручки шарикові без стержнів, спиці в'язальні погнуті, клубок мохеру херового, наперсток, ключ на 17 з одного боку і на 13 — з другого. Пістолета тут не знайдеш, якби те село було в Карпатах — інша річ. Тут жили явно пацифісти.

Машина гуділа і перділа вже дуже близько. їй здавало­ся, шо вона чує голос Фріца, який, перекрикуючи гул мо­тора, горланив пісню Сердючки. Вона відійшла задкуючи до стіни і, не спускаючи очей з закаканого вікна, шарила рукою в пошуках хоча б якої-небудь зброї. З величезною курявою пилюки ґрат в'їхав на подвір'я. З нього виліз Фріц і двоє очманілих попутників.

— Ей, сучара! Я йду! Не наклич на нас біду! — заскаву­лів Фріц, і цитата з Юрка Юрченка додала б йому за ін­ших обставин хоч якогось інтелектуального присмаку. Але зараз то звучало, ніби пес випадково плямкнув губами і ви­мовив слово «МАМА».

Аліса стояла зразу за дверима, стискаючи в руках вели­чезний серп, який намацала на стіні в сінях. Як глибоко б його закопав у землю Фріц, знаючи наперед про його остан­нє застосування.


  • Ей, сука! Ку-ку, — зайшов він у сіни.

  • Дорогу ми знаєм, трахацца любім, — розрубуючи йому бошку на дві половини, відповіла Аліса.

Колись, дивлячись по тєліку дурний фільм про маніяка, який різав усіх навколо бензиновою пилкою, вона не зами­слювався над тим, як то є — вбити людину. І більше того, як то є — розрубати комусь голову. Голова Фріца, а точні­ше — бетон, яким вона була залита, не належав до бетону найм'якіших марок, придатних до розрубування серпом, але... Хотіння проламати його макітру було в Аліси настіль­ки сильним, що цементний розчин піддався і випустив на­зовні всьо, що було всередині. А всередині було, повірте, до фіга. Ніхто б і не подумав, що у такого дегенерата, як Фріц — стільки цінних речей в голові. Кров бризнула на стіни, але Фріц продовжував йти вперед. Він обернувся, щоб вияснити причину різкого болю в голові, і, обертаю­чись, зачепився рукояткою серпа, який з його баняком вже становив одне ціле, за відхилені двері до кімнати, з яких, власне, пару хвилин тому вишмигнула Аліса. Фріц спрово­кував тим самим ефект розрізування кавуна: коли шматок, який намагаються відрізати — завеликого розміру, ножем роблять рух убік, ніби відламуючи його від основної маси. 1 в цю мить — серп задів, нарешті, якусь життєво важливу річ у голові, і вона виключилася, як старий совдепівський торшер без надії включитися ще раз. Дуже тихо і мирно, на диво, він опустився на коліна і, смішно покрутивши голо­вою, як роблять дітки (типу ай-яй-яй, як негарно!), роз­пластався долі, а з голови продовжували витікати і вилізати різноманітні запчастини і змазки, а також уся його непо­мірна дурь, яка назбиралася в ньому за останні 25 років. Атіса переступила тіло, стала над ним і нахилилася. Все-таки фільми підготовлюють людину до екстремальних умов. Навіть нудоти не було. Вона обшарила його кишені і знай­шла ключ від машини у вигляді підточеної викрутки, а та­кож те, що хотілося знайти найбільше — його маленький

пістолет, начинений саморобними кулями, зробленими з обрізків маленьких цвяхів. Узявши його в руку, вона при­ставила його до голови Фріца і натиснула на спуск. Голову рознесло, як банку згущеного молока, яку забули у кипля­чій воді. І так само те, що не вилізло з неї через шпару, розлетілося і поприлипало до стін сіней.

  • Фріц, нє! — почула вона крики ззовні.

  • Ми трупи, трупи! — менш оптимістичний текст Кам-пазітара також долинув до неї.

Аліса підвелася на ноги, і в цю мить у коридор залетіло двоє перестрашених .хлопців, які, побачивши Алісу, всю в крові і з пістолетом у руці, а внизу розрубаного, як тю­лень, Фріца, готові були здати аналізи за всю рідну школу разом з шефами з тернопільського заводу лампочок.

— Ти шо, твою мать? — дипломатично звернувся до


Аліси Йог.

— А, так... нічо вобше-то — завалила одну собаку, а


зараз хлопну ше двох, — спрямувавши дуло убік дуету,
зауважила, що Кампазітар посірів на виду, але неприрод­
но, якимось брудним відтінком. Йог, у свою чергу, був
майже нормальний, але від нього несло гімняками, і вона
дійшла висновку, що він обісрався. На його місці обісрав-
ся б кожен. І тому факт появи смороду на майданчику не
викликав помітного ажіотажу. Всіх більше цікавило — як
розіграється кульмінаційна сцена. Аліса не збиралася стрі­
ляти, але і не збиралася відпускати двох дуріків, які були
реальними шматами. Не зробивши нічого — вони скоїли
злочин, і залишити їх живими було би тупо. Аліса не хоті­
ла крові, але розуміла прекрасно, що, подарувавши їм
життя, вона матиме зайвий клопіт.

  • Де Лєший? — запитала вона врешті-решт.

  • Його Фріц, сука, на атстойнік відвіз. Там, де маши­ни, — заскавулів Кампазітар і додав: — А ти прикольна чувіха — мені ше на хаті захавалася, я просто дуже Фріца сцу, тобто сцав.




  • Не гинди, шмата, — відповіла Аліса. — Де той ат­стойнік?

  • Я тебе проведу, тільки нічого мені не роби, — по­просився Кампазітор, і дівчина натиснула на курок. Лице Кампазітара перетворилося в миску фаршу, його відкину­ло до стіни, по якій він сповз униз, залишаючи червоне графіті на білому вапні побілки.

  • А ти, кобелино, шо скажеш? — повернула вона го­лову до Йога.

  • А шо, є різниця?

  • Є, знаєш, або здохнеш зараз, або подихаєш ше з го­динку.

  • На хрен він тобі? Через нього вся катавасія вийшла. Не будь Лєшого, ти би зара' спокійно відробляла в когось і мріяла про люлю. А так — тобі тут просто кранти, мала. Сюда приїдуть менти, винюхають всю кухню і засандалять тебе на фабрику мрій — іспитувати на тобі різні препарати.

  • Поїхали по Лєшого, — наказала Аліса і показала пестіком убік машини.

  • Він тобі не поможе, навіть якщо вихрапається і ви­живе. Ілюзії то всьо.

  • Я тебе вб'ю рівно через хвилину, як ти покажеш

мені, де Лєший.

  • А якшо я не покажу? — роблено зашкірився Йог.

  • То завалю зараз, мені захавалося бути в ролі Клінта Іствуда. — Вона підняла пістолет на рівень Йогових очей і почала тиснути на курок. Пару міліметрів руху спуска, котрі відділяють стан спокою до пострілу, палець проходить за якусь частку секунди. Для Йога та частка була занадто дов­га, щоби обдумати все і крикнути:

  • Чекай секунду, Алісо, нафіґ!

  • Я тобі дам НАФІҐ. Я тобі зараз дам НАФІГ. — Вона опустила пістолет і стрілила просто в коліно. Враховуючи, чим були напхані кулі — ногу порвало в багатьох місцях.

  • А-а-ай, болить, дура! — нив і плакав Йог.

— В машину, урод!

Йог поскакав, як міг, до машини, а вона пішла ззаду, розглядаючись навколо. Аліса дуже впевнено почувала себе в ролі маніячки.



  • Наше кіно без хеппі енда, — промимрив про себе Йог і спробував залізти в машину через передні двері.

  • Сідай за руль, чмо! — наказала Аліса і зловила себе на тому, що жорстокість, яка ніколи в ній не проявлялася, повністю заволоділа її свідомістю.

  • Я не вмію водити.

  • Фак, що ви за мужики, можете хіба своїми яйцями мотляти, а більше толку з вас — ноль. Сідай збоку, бичара.

Йог заліз у машину, кров сочилася з численних дірок у штанах, і його свідомість потихеньку відпливала. Він уже не панікував, а просто спостерігав, як кров просякає через тканину.

  • Куди їхати?

  • Прямо, — показав у напрямку лісу Йог, і вони ру­шили.

Аліса даремно переживала, що Йог спровокує аварію і вони розіб'ються. Або що він нападе на неї і забере зброю. Сили в нього залишилося, як у дитини, яка щойно з'яви­лася на світ, і розум працював приблизно так само. Вони під'їхали до шлагбаума. Підійшов той самий охоронець і, лукаво глянувши на Алісу, сказав:

— Шо, вже гратися нема де, то — на свалку?


Розуміючи, що тут не можна поводитися, як із пацана-

ми, Аліса відповіла з максимумом холодної стриманості:



  • Пустіть, будь ласка, треба пару запчастин скрутити. Візьміть сигарети, — і вона простягнула цілий блок Ел-Ем, який валявся у фріцовому бардачку.

  • Йопту, за такий подарок — крути, нах, шо хочеш, хоть мою піштку крути! — зраділо пискнув охоронець і, смакуючи той момент, коли він запхає в рот цілу пачку, поскакав до вагончика.




  • А тобі, корєш, амінь через пару хвилин. Ви мене ді­стати всі, козли паршиві, — цей текст адресований був до Йога, якому було все одно — зараз, потім, колись чи ніколи.

  • До сраки мені. їдь вон туда, — він тицьнув пальцем у скло і змучено відкинувся на спинку, заплющуючи очі.

Аліса пригальмувала біля ЗІЛа, в якому був ув'язнений Лєший. Підбігла до машини, покопирсавшись із замком, відімкнула двері. Лєший лежав на рулі головою вниз. Із рота йшла піна. Газ із балончика робив своє, і неясно було, наскільки йому зле. Вона повернула його голову до себе. Очі були розплющені і зіниці ледь помітно звузилися, ре­агуючи на світло сонця, яке збиралося вже на другий бік

землі.

— Лєший, то я, Аліса, чуєш? — Вона легенько била


його по обличчю долонями, намагаючись повернути його
до життя. Йог тим часом вирубався зовсім і з широко роз­
плющеними очима, закинувши голову з роззявленим ро­
том, являв інтерес для мух, які давно вже не мали такого
кайфу — полазити в печеру з такою кількістю цінних ко­
палин, чим вони і займалися. Аліса витягнула Лєшого з
машини, перетягнула до свого грата, а Йога потарабанила
за ноги на його місце. їй ніяк не вдавалося засунути його
в кабіну, і вона скинула його під машину, яка стояла на
колодках, поставлених під колеса. Помацавши пульс на
шиї, вона не відчула нічого крім відрази. Плюнувши йому
в лице, вона віддала якусь частину злості за ті образи, які
вона отримала за цей час. За спиною почувся храп. Вона
розвернулася й побачила, як у Лєшого почався епілептич­
ний припадок. Його ковбасило і кидало на сидінні. Піна
стікала по бороді, ніби молоко збігало у нього в роті. Аліса
пам'ятала звідкись, що треба запхати щось між зуби, аби
він не ковтнув язик, таким щось міг бути тільки пістолет.
Вона обмотала його ганчіркою і насилу почала втискати
його Лєшому в пащеку. Щелепи були стиснуті так, як у
ротвейлера, коли він лапає за сраку злодія. Копирсаючись

у пінній масі, Алісі все ж таки вдалося втулити пєстік Лє-шому в рот. Припадок тривав пару хвилин, вона, змучена, більше ніж він, сіла на землю біля машини і схилила голо­ву йому на ногу, яка звисата з кабіни.

  • Мене звати Вітатік, — почула вона слабий голос зверху.

  • А хоть Тузік, як ви мене затрахали!

Аліса закинула його ногу в машину, сіла за руль і пове­рнула голову до Лєшого-Віталіка:

  • Я завалила Фріца і тих двох. Не знаю, чи то правиль­но, але вони би мене порвали.

  • Ти — умнічка, я не знаю, як тобі дякувати. Розумію, шо говорю херню, але ти маєш поняти, шо ти мене спасла

- в натурі.

  • Який ти мінливий, дядя Лєший! Зранку ти був інак­ший, діловий весь, ну да ладно. Шо робим?

  • Сторожа шось знають? — спитав Лєший, сподіваю­чись на позитивну відповідь.

  • Вони вгашені всі, але я думаю, шо бачили всіх і, якшо їх будуть питати, то здадуть і ше й прибрешуть своє.

  • Треба їх валити.

  • Я вже не можу — я ригати буду.

  • Ригнеш і завалиш, інакше нам — песєц, — Лєший подивився на неї так, що Аліса перший раз у житті поба­чила ПЕСЄЦ на живо.

  • О'кей, їдем, а там буде видно. Пістолет треба Йогу в руку дати, хай подумають, шо то він усіх постріляв і сюда на ничку приліз, і тут здох. На фіг нам зброя?

  • Йди засунь. Але витри свої відпечатки.

  • Після твого прикусу — там твоїх зубів більше, ніж моїх пальців, — криво посміхнулась Аліса і почвалала до Йога. Йог вже не дихав. Вона взяла його ще теплу руку і запхала туди пістолет. Відразу витягнула його й побігла до машини — різко завела і погнала убік вагончика. Двоє сто­рожів курили одну за одною халявні сигарети і вдивлялися в машину, яка наближалася до них.




  • Шось довго крутили. Покажи, шо вивозиш? — один з них з недоброю міною боком, як шакал, підійшов до машини. Він не розрізняв пасажира, який в'їхав і який тепер виїжджав зі звалища, але його явно щось починало непокоїти. Аліса вийшла з машини і на витягнутій руці вперла дуло просто у висок сторожа.

  • Відкрутили собі оцю байду, — і натиснула курок. Другий сторож затягувався, коли перший майже без голо­ви злетів у повітря і звалив його з ніг. Він проковтнув сигарету і закричав:

  • Я труп. Я труп, я нічого не скажу! То Мішка дзво­нив ментам, я ні при чому, — і дістав ше одну порцію цвяхів у свою голову.

  • Боже, як я люблю Тарантіно, це ж зовсім не тяжко. Буду стріляти всіх, поки не переб'ю всьо бляцьке гніздо, — сказала вголос Аліса й підійшла до будки, в якій під столом сидів ще один бомжацького виду сторож у ватнику і майці з надписом «Fuck те, І am blind». Аліса стала на коліна і зазирнула під стіл:

  • Коли приїдуть менти?

  • Не трогай мене, я тебе прошу, — заблагав бомж.

  • Коли приїдуть менти?

  • Хвилин за п'ятнадцять, може, раніше.

  • Дякую, — всаджуючи порцію порізаних дюбелів йому в голову, Аліса підвелася з колін і вийшла на вулицю. Швидко заскочивши в машину, вона розвернула її до ви­їзду, а потім все-таки заїхала назад убік звалища й понес­лася до Йогової могилки. Там вискочила з машини, вса­дивши йому пістолет в руку, плюнула ще раз на нього із зневагою і, заскакуючи в кабіну, зловила на собі зачудова­ний побаченим погляд Лєшого:

  • А ти знаєш, я тебе боюся, — сказав він пересохлими

губами.

— Я сама себе боюся, чувак. Я сама. Валим звідси —


через пару хвилин тут будуть менти.

  • Розвернися — виїдем не через ворота.

  • Ти шо, Лєший, як ми виїдем інакшим боком — нас вичислять по слідах.

  • Який там фіг розбереться, якої давності ті сліди. Давай, дєвчьона, мачі і не сци.

Аліса поїхала в бік, який показував Лєший, і з розгону, метрів через триста, пробила огорожу з колючого дроту, залишаючи за собою три викорчувані стовпчики, на яких вона трималася. Вони їхали з годину, не повертаючи голо­ви, аж поки машина задимілася під капотом. До міста було вже близько.

Менти приїхали через вісім хвилин після того, як Аліса і Віталік пробили огорожу. В каретці швидкої вже лежали трупи Фріца і Кампазітара. Поліцаї повилазили з машини й обслідували вагончик. Кольори мінялися в них на об­личчях, переливаючись неможливими брудними тонами. Вони бігали, як муравлі, кругом барака і всередині нього. Цей випадок не віщував нічого хорошого. Останнє вбив­ство мало місце п'ять років тому: п'яний водій ненароком збив п'яного пішохода. Ніхто особливо не розбирався. А тут така масакра, це не пахло добре. Самі розумієте — замкну­та популяція в Зоні не давала спеціально освічених людей. На роботу брали будь-кого й будь-куди, аби лиш було. Мета Зони була в іншому — розведення біомаси в екстра­ординарних умовах і подальші досліди над нею. Бардак у країні сприяв життєдіяльності й безкарності такого табо­ру, про який, фактично, ніхто і гадки не мав, окрім декіль­кох зацікавлених чиновників у верхах. На території міста в суперобладнаних лабораторіях робилися експерименти на людях і продукуватися ліки, отрути і реактиви, які за стра­шні гроші продаватися за кордон. Так що куртина, яка прикривала містечко, була досить надійною. Щоб додати трохи творчості в рутину свого буття, вони дозволили со­бі пустити поїзд два рази на рік через станцію Прип'ять.

З єдиною зупинкою після білоруського кордону, посеред чорнобильської Зони. Однак ментам це аж ніяк не допо­магало розібратися в тому, що відбувалося. І ніхто з них не мав сили домовитися між собою скинути трупи у болото за автозвалищем. щоб через день їх і сліду вже не стало після зубів нутрій-мутантів майже метрової величини. Ко­льори мінялися на 'їхніх обличчях з мірою підступання некоректної пропозиції до язика, і кожен з них розумів, що у всіх на умі те ж саме. Вони мовчки постягували тіла до каретки і подібно роботам, користуючись якимось див­ним різновидом міжрозумового Інтернету, поскладали 'їх на підлогу і наказали шоферу везти їх до болота. Там через декілька хвилин вони поскидали їх у трясовину, яка за­любки ковтнула хоч якусь людську 'їжу вперше за багато років пережовування останків жаб, хробаків та інших мо­репродуктів. Відригнувши бульками, трясовина прийняла свою звичну вичікувальну позицію і завмерла ще на доб­рих п'ятнадцять літ.

У двері мера подзвонили. Так ніхто і ніколи не смів собі дозволити турбувати шановного голову міста. Дзвінки повторювалися різкими кулеметними чергами і різали вухо, віддаючи кудись аж у п'ятку. Мер почухав ногу і включив екран домофона. Розплившись із темряви, рідкокриста­лічна тарілка показала обриси двох незнайомих йому чо­ловіків. На одному з них був светр його сина. Він мав одного-єдиного сина. Коли партія віддала наказ їхати в Зону, Олег Сергійович втратив жінку, яка, попрощавшись з надією відвоювати сина, виїхала кудись в Росію до бать­ків. Спочатку він шкодував, що не залишив його матері, але потім заспокоївся, бо неспокійна натура чада вимагала міцної таткової руки, яка гирею падала на голову хлопця. Мер натиснув на спікерфон і запитав:



  • Проблеми шукаєте? Ви їх знайшли.

  • Тату, впусти нас, — почув він у відповідь, — мені зле.

Вислухавши хаотично побудовану розповідь про те, як минув сьогоднішній день, старий випив корвалолу і запив шклянкою горілки. Треба врахувати, що він не чув про вбив­ства і не знав про ментів. Найбільше його збентежило, що хтось посмів підняти руку на його сина. І хто така Аліса? Чому її не було в списках тих, кого мають привезти ззовні. Бардак у паперах — давно треба було сподіватися прикрих наслідків. Так інформація може вислизнути із Зони, і тоді йому не минути «вишки». Віталік сидів лицем до вікна і дивив­ся, а скоріше слухав дощ, бо на вулиці було темно і чорно. Машину вони зіпхнули у річку. В принципі їх з Алісою спо­дівання мали логіку. Розруба між пацанами — неясно, хто в кого стріляв, а вода змиє відбитки, які особливо ніхто б і не збирався перевіряти. Вони ще не знали, як на руку їм зроби­ли поліціянти. Батько підвівся і показав Алісі на двері в кухню:

— Ти переночуєш там. А завтра придумаєм, шо з то­


бою робити.

Аліса зайшла в кухню й почула, як за спиною клацнув замок.

— Старий блядун, — майже голосно сказала вона. Ви­
пила з чайника теплої кип'яченої води і впала на тахту,
яка служила сидінням для обіднього столу і лежаком, коли
хтось хотів подивитися тєлік у кухні. По тєліку йшла одна-
єдина програма з місцевого телецентру. Постійні фільми
із затертих відеокасет не відповідали вишуканому смаку
кіноманів, яких тут майже не було. Мер цінував хороше
телебачення, і тому в нього в місті була замаскована сате-
літарна антена. Аліса знайшла дистанційку, яка валялася
на підлозі, і клацнула на ON. Тєлік моргнув і почав відтво­
рювати якусь мелодраму, що їх мільйони ми пропускаємо
повз увагу, але для Аліси то було ЩОСЬ. Вона була близь­
ко від цивілізації. Знову з'явилася НАДІЯ покинути цю
закраїну. У дверях клацнув замок, і в кухню зайшов ста­
рий. Вона рефлекторно сховала голову під одіяло, але зра­
зу ж вилізла, розуміючи, що то виглядало несерйозно.


  • Ти не спала з ним? — у голосі старого було більше погрози, ніж охоти їй в чомусь допомогти.

  • На щастя, нє!

  • На твоє щастя, — виділяючи слова, промовив ста­рий. — Яким робом ти попала на наш острів? — продов­жив він.

Двома словами Аліса переказала свою історію аж до

прогулянки під балконом його сина.



  • Блядь, то була помилка. Ти приїхала сюди помил­ково. І то може бути останній трюк у твоєму житті.

  • В чому річ? — відчуваючи, як блідне, спитала дівчина.

  • Десять років тому на території станції знову стався вибух, але ситуація в країні зразу після революції не до­зволяла відкрити це людям. Нова влада боялася паніки в країні, і Зону закрили. Всіх колишніх працівників закрили в «санаторіях» на території станції і від отриманої дози вони прожили недовго. Нас так само сюди заслали не за добрі справи. Мені світило п'ятнадцять років за махінації, і я дістав путівку сюди. Жінка втекла, і я гроблю тут себе разом із сином. Ми можемо прожити ще не більше трьох-чотирьох років. Радіація — дивна штука. Вона вбиває не­чутно. Тому вирішили — на всіх тут присутніх, ну, ніби приречених, випробовувати різні медикаменти. Ніхто не знає правди. Крім трьох чоловік. А тепер — ще й крім тебе. Але твоя правда не вийде з тебе. Шкода, що хтось із раком легенів з таким самим прізвищем, як у тебе, буде продовжувати мучитися там, а ти підставлятимеш тут за нього свою невинну шкірку під уколи лаборантів.

Аліса знову пошкодувала про те, що залишила пісто­лет в руці Йога там, під машиною. Вона б не вагаючись висадила мозги з цього старого збоченого пінгвіна, який сцяв за свою шкіру навіть тут, сидячи по вуха в радіації і власному гімні. Від його розповіді їй стало зле, і вона вирвала просто на його такий теплий і домашній махро­вий халат.

5 К. Скрябін «Я. «Побєда», і Берлін»



— А так буде краще, — він витягнув з кишені балон­чик і пшикнув просто в лице Алісі. Вона затряслася в аго­нії і, захлинаючись власною блювотою, впала на підлогу. Через десять хвилин троє санітарів несли на носилках пла-стиковий мішок, в якому вона лежала. Нещасна, бідолаш­на дівчинка. Вона вбивала не тому, що в ній прокинувся інстинкт убивці, а тому, що зло переповнило її розум і вона не знала іншого способу з ним боротися, як просто викорінити назавжди. Зараз вона лежала в мішку для сміт­тя і не знала, що би було з нею, якби вона викинула кон­верт з тумбочки у сміття.

Віталік лікувався тиждень. Він марив уночі. Його під­ключали до апаратів штучного дихання, збагачували азотом і киснем повітря, яке підводили до носа пластиковими труб­ками у палаті реанімації. Батько приходив до нього двічі на день. Перед роботою і після. Аж на дев'ятий день він підві­вся на ліктях і сам попросив в медсестри їсти. У цій лікарні не треба було робити щось взамін того, що ти попросив. Тут було все, як назовні. Для білих. Взагалі, усі ці понти з платнею у вигляді насмішливих приколів взамін були при­думані для простого люду, щоб не розслаблювався і не по­чинав думати над непотрібними смертникам речами.

Батько прийшов близько шостої. Віталік сидів на ліжку, спустивши ноги в шльопках на лінолеумну підлогу.

  • Мені подзвонили і сказали, шо тобі краще.

  • Де Аліса, тат? — не повертаючи до нього голови, спитав Лєший.

  • Ти їв сьогодні? — вдаючи, що не чує, питався далі старий.

  • Куда ти її дів? Скажи. Я вирубався, а ти її пустив у расход? На хера ти мені то робиш? Вона мене спасла, ста­рий! Спасла! Вона завалила тих трьох козлів НА СМЕРТЬ! Застрілила, тату, шоб я їй поміг! Ти поняв? А я... а ти... підставив. Де вона? — істерика змінювалася плачем. Він

обхопив лице руками і розплакався. Великий хлопака, широкий у плечах, покоцаний недавніми подіями, ревів, як другокласник, якого тільки що накопали в сраку і віді­брали булочку, яку мама дала з'їсти на перерві.

  • Ти малий долбєнь! Ану, закрий пащеку, бо я тобі ро­зірву її сам. Якби вона лишилася в нас до ранку, ти б ліку­вався вже в іншій лікарні. На Павлівській, у Києві, а я на Лук'янівці чекав розприділення в Зону, але в іншу Зону — строгого режиму. Ти поняв, ублюдок сопливий? Закрий рот, мразь, і мовчи, бо підеш за нею. Вона в лабораторіях на фабриці, і ти вже не пізнаєш її і не побачиш ніколи, бо тобі то не треба. Ти поняв?

  • Поняв, але ми з тобою — дві суки. Дві кончєні суки,

тато.

Старий підняв руку і, затиснувши пальці в кулак, опу­стив її повільно, повернувся і вийшов. Через секунду за­йшов до ординаторської й попросив сестру вколоти паці­єнту снодійне, мовляв, хлопець буйний і мається. Йому ще треба поспати.



Віталіка виписали через три дні. Він розумів, шо гиблий номер тут щось винюхувати. Люди, які працювали в лабо­раторіях, ніколи не контактували з жителями міста. То була стара армія спецслужб. Стара совкова закалка. Такі люди при будь-якій владі на вагу золота. Не підводять ніколи, як старий мерсовський дизель. їде, навіть на гімні. Без соля-ри. Був один варіант щось узнати, але то дуже ризиковано. У старого в шафі була копія картки, і по ідеї вона відкривала будь-які двері в будь-якому будинку міста. Він часто ходив з перевіркою по лабораторіях, бо на ньому висіла відпові­дальність за все, що відбувалося за стінами цих казематів. Картка-клон починала працювати тільки тоді, коли губив­ся оригінал і автоматично стиралися його коди. Для того щоб зафіксувати втрату оригінала, старий мав подзвонити оператору, котрий контролював абсолютно всі електронні

5*

пристрої міста, включно з генератором, який не підпускав жителів до залізничної станції. Вся схема електронної сис­теми міста була розроблена мирним дядюлькою, який в Києві розробляв конструкції луна-парків, а сюди загримів замість шести років тюрми за те, що одна карусель була неправильно розрахована й обірвалася, поховавши десять дітей. Таких спеців було тут з тридцять. Контингент був обмежений, і всі проходили тестування на психологічну витривалість, але в кожного з них під шкіру була вшита ампула з ціаністим калієм, яка при спробі наблизитися до колючого дроту, який трьома рядами відділяв Зону від так званої волі, тріскала при допомозі спеціального вібромеха-нізму, розробленого тим самим добряком, і після того ти ходив живий ще аж 0,001 частку секунди. Продумано було майже все. Віталік почав обдумувати план, як він має при допомозі картки старого потрапити всередину і знайти Алі-су. Йому перший раз у житті було так соромно, що він був готовий порізати собі вени. Вона прийшла його спасти, а він її здав. Нічого доброго за тих кілька днів не могло з нею трапитися. Нічого доброго. І якщо з нею сталося те, що він ду­мав, то не має сенсу її рятувати. їй уже буде однаково. Але Лєший був настроєний добратися туди всередину, де ніхто з місцевих жодного разу не був, а якщо попадав, то пропа­дав назавжди. Його сліди закінчувалися вхідними ворота­ми до «лікарні».

Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і на­магався повернути ті стосунки, які були між ними до інциде­нту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо ми­нуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штан­гу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши

попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли ба­тько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кім­нату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав'язування галстука послабилася защіпка і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер ви­йшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всере­дину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися пра­вду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будин­ку, де той сів у машину. Він біг ще з хвилин десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під'їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п'ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість ко­ристування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, присту­пити до виконання плану «Б».

Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. їхні зелені об­личчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шу­гонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.



Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Ціка­во, як зреагує старий. Варіантів — три. Ідеальний — перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, іде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сей-

ф а нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі — у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший — він повертається додому, карт­ка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі — двадцять п'ять-тридцять хвилин. І третій — найгір­ший. Ланцюжок не обривається. 0!!!! хвилин. Який з варіан­тів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи захоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одяг­нув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і... нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він поду­мав тікати, але ноги відмовлялися його нести.

  • Дайте картку, — попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, ви­йшов і простягнув її Віталіку: — Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.

  • Дякую, — промимрив Лєший і пройшов на терито­рію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам'ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міня­ють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто

не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий іде додому. Він мав ще добрих двадцять п'ять хвилин на спокійні дії, але треба було спішити все одно. Непрогнозованість ситу­ації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, при­клав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти го­лова, він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій на­пружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздо­гнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст заве­ликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити — куди вони зникли. Час ми­нав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, про­тягуючи картку, на якій було прізвище мера міста:

  • Добрий день! Мене цікавить, де зараз перебуває Аліса... не пам'ятаю прізвища, вона попала сюди десять днів тому. В мене є справа до неї. Підкажіть.

  • Зараз. Зараз. Ви впевнені, що десять днів тому? — без тіні підозри запитала сестра.

  • Десь близько цього.

Вона поклацала на клавіатурі одним пальцем з величе­зним, як у варана, накладним нігтем і сказала:

— Вона після операції. Зараз у боксі «А2» в правому


крилі. Ви знаєте, як туди пройти?

— Я би вас просив підказати.

Вона взяла аркуш і накреслила схему, як потрапити до боксу «А2». Він подякував і на підкошених ногах поплівся уздовж лабіринту коридорів. ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ — пуль­сувало в голові. Що ті суки з нею зробили?

Тільки він сховався за рогом, медсестра підняла трубку телефону і, натиснувши якусь комбінацію з двох кнопок, дочекалася відповіді і сказала: «А2».

Віталік продовжував йти по схемі, залишилося ще пару поворотів, і він був на місці.

Олег Сергійович приїхав додому і зайшов у квартиру. Смішно, але першим ділом він пішов до туалету. Розщеп­нув розпорок і витягнув свого птаха. Разом з птахом він тримав у руках ланцюжок від картки.

— От йопті! Так і знав, не міг посцяти біля роботи.
Він закінчив справу, зробив «потрясающе» над унітазом

і підійшов до телефону. Набрав чотири одиниці і сказав:

— Оператор? Це Кринчук. Відміна. Картка на місці.
Код 23799163. Атбой.

Він закурив свою пахнючку, засміявся і, не провіряю-чи сейф, поїхав на роботу. Дорогою він розказав шофе­ру цю смішну, на його думку, історію, вони обоє заржали і рвонули з місця.

У Віталіка залишалося хвилин п'ятнадцять до ймовір­ної тривоги. Він не знав, як усе відбувалося насправді, і тому руки і срака були мокрі від липкого, холодного поту. Він підійшов до останніх дверей з надписом «А2» і прити­снув картку до стіни. Двері клацнули.

— Як в кіно, бля, на', — сказав він собі під ніс і проти­


снувся вперед.

На дорозі стояв санітар, схожий на Кінг-Конга. Запи­тав його відразу:

— Кринчук? — Віталік махнув головою. — Йдіть за мною.

Вони пройшли три палати і перед четвертою зупи­нилися.



  • Ви бачили її перед тим?

  • Кого — її? — тупо подивився на санітара Віталік.

  • Ну, не мене, понятно. її, канєшно!

  • Так.

  • Вона трохи помінялася. Заходьте.

Віталік зайшов у палату. Крім двох жіночок похилого віку, нікого в палаті не було. Одна з них спала, а друга, повернувшись обличчям до вікна, роздивлялася гілки де­рева, які показували їй якісь знаки. Він хотів було вийти, але вирішив перевірити все. Тим більше, санітар казав, що вона помінялася.

  • Алісо! — він тихенько покликав просто в повітря, сподіваючись, що ніхто не обізветься.

  • Ви до мене? — обізвалася та жіночка, котра нібито спала. Він придивився уважніше — то була Аліса, яка мала років 45. Риси обличчя майже збереглися, очі фактично залишилися ті самі, але шкіра була абсолютно інакша. Так, ніби на людину одягнули чиюсь чужу зморщену оболонку, а всередині вона продовжувала бути собою.

  • Ти... ви ... мене не пам'ятаєте?

  • Хто ви, молодий чоловіче?

  • Я Лєший, Віталік, ну... як вам пояснити?

  • Вибачте, я щось не пригадую. Ми знайомі? — відчу­женим поглядом вона провела по ньому і зісковзнула вбік на тумбочку, де лежало печиво.

У Віталіка на очі набігли сльози, він вибіг з кабінету, сів під стіну і заплакав.

Тієї ночі, коли Алісу винесли з квартири мера, її помі­стили в палату для передопераційних, тобто для піддослі­дних кроликів. Я вже розказував, що у Місті можна було зробити якусь вагому покупку, наприклад, у мерії — за рахунок свого життя. Приміром, купуючи квартиру і якусь



мінімальну волю — тобі дозволялося жити майже як на сво­боді і платити спеціальними чеками у спецмагазинах, — ти згоджувався на операцію, під час якої твоя молодість переходила до когось іншого, а його старість, а разом з тим — хвороби і ПАМ'ЯТЬ — діставалися тобі. Це була унікальна операція,розроблена генієм генної інженерії Павлом Ту-піліним. Його судили за клонування людини, і він потра­пив туди, куди мріяв потрапити усе життя. Він трудився на благо Зла. На благо свого Бога-покровителя, який і три­мав його живим на цьому світі. Одна недоробка була у цьому процесі — повна втрата своєї пам'яті і набування чужої, грубо кажучи — обмін інтелектів. Над цим ше треба було працювати. І відсутність матеріалу всередині Зони вимагала постачання нових людей з-поза її меж. Апарат виглядав так: двоє людей сідали спинами один до одного, так, щоб голови торкалися потиличною ділянкою. Обом їм до того, як помістити їх на апарат, робилися спинномо­зкові пункції, і вони були з'єднані величезною кількістю трубочок і дротів, по яких здійснювався обмін речовин. Складна біохімічна машина здійснювала синтез лікворів, які між тілами попадали в неї, і відбувалося омолодження одного організму і старіння другого. Люди не жили після того довго. Максимально вдалий випадок — коли хлопець вісімнадцяти років віддав тридцять літ життя і протягнув ще вісім місяців, яко п'ятдесятирічний мужчина. Його донор наділив його гепатитом, а сам дістав від хлопця у подарунок ваду серця і у віці омолодженого дев'ятнадця­тирічного юнця помер ще на два місяці скоріше. Аліса була унікальним експонатом. Вона була здорова — і про це наразі знав тільки Тупілін. Він дуже зрадів, коли дові­дався, що трапилася помилка. Тепер можна буде справити деякі похибки, і результати будуть ближчими до ідеалу. Жінка, якій Аліса віддала все своє, чулася прекрасно. Вона виглядала супер у свої тепер уже двадцять два. Вирішила зайнятися тенісом і зняти собі тренера для вечірніх при-

год. Аліса натомість заробила розсіяний склероз і цілу ни­зку найрізноманітніших подарунків, з якими до нас у две­рі приходить старість. Біда операції була ше й у тому, що люди після неї абсолютно не усвідомлювали того, що від­бувалося. Кожен з них поводився так, як його попередник за тиждень до операції. Потім дані стиралися і пам'ять включалася знову через три дні після неї.

До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.

— Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати
тобі слухавку.

Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.

— Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол.
Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.

Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплів­ся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна — просто лег­кий осінній бриз.



  • Альо, — Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.

  • Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.

  • Я не поїду звідси.

  • Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Шо ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.

  • Тільки не мама, я такий, як ти, — він поклав слухав­ку на важіль і сів біля столу на підлогу.

Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди го­нили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провід­ників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-

меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває по­тяг № 87 Мінськ — Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів май­же десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусід­ніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові куль­ки в руках з надписом: «Час це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:

  • Вам допомогти?

  • Ви маєте на увазі, кульок понести?

  • Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, — назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на об­личчі.

  • Я — Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке вра­ження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.

Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому ЇХ обох вже не буде.

Лірика


Каталог: authors
authors -> Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
authors -> Коваленко діана олександрівна моделювання образів часопростору в сучасному українському романі
authors -> Ю. В. Сорока Хотин Історія України в романах
authors -> Василь іванишин
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 2
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 1
authors -> Дисертація формування барокового стилю у творчості літераторів острозького кола
authors -> Василь Бережний
authors -> Жозе Сарамаґо


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка