Серія «Графіті» заснована у 2004 році Художник-оформлювач



Сторінка2/20
Дата конвертації09.01.2020
Розмір2,57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
ББК 84.4 УКР

© Кузьма Скрябін, 2006


© І. В. Осипов, художнє оформлення, 2006
ISBN 966-03-3576-8 © Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

.Коли не знаєш, з чого поча­ти, то закрадається думка: чи варто починати взагалі*1 Але є про що розказати і, видно, доведеться все-таки з чогось почати. Наприклад, з того, що я зайшов до Ориськи. Вона жила в моєму вонючому під'їзді на три поверхи вище. Під'їзд воняв не через те, що там жили ми з Ориською, а просто воняв, як воняли в той час усі совєцькі під'їзди. Я подзво­нив у двері, і вона відкрила. Тоді, як радянська молодь була спрямована на штурмування наукової ниви, Ориська три­ста восьмий раз повернулася з товаром із Турції і збиралася поїхати туди через пару днів, щоб задовольнити потреби українських трударів у светрах «Бойс». Це їй вдавалося, мушу вам сказати. Половина мешканців Новоєврейська вважала ознакою хорошого тону лазити по місті в светрах Ориськи. І Новоєврейськ вечорами нагадував колонію «Бойсів», які відрізнялися один від одного хіба що кольором самого над­пису «Бойс». Ориська відкрила і ковзнула поглядом повз мене у під'їзд. Я заходив не часто і, Бог свідок, мій візит не віщував Орисьці нічого доброго. Я зайшов і, не розводя­чись про погоду та як справи, перейшов до головної мети візиту:

— Орисько, позич двісті баксів.



(У той час сума в двісті доларів була еквівалентна тепе­рішній сумі в дві штуки баксів.) Ориська, яка давно вже

оперувала сумами, де нулів значно більше, ніж у тій, яку я попросив, махнула кучерявчиками на знак згоди, і за хви­лину я стояв по другий бік дверей, тримаючи в руках те, про що мріяти ще десять хвилин тому боявся. За двісті до­ларів я мав купити ПЕРШУ В СВОЄМУ ЖИТТІ власну машину. Один львівський художник продавав її за таку суму не тому, що йому треба були гроші. Він купив нові «Жигу­лі», а «Побєда», бо, власне, про неї велася мова, стояла в гаражі купу років і ніхто не знав, яким чином її звідтам дістати. Дивно, але я це чомусь знав. Я ніколи не шукав легких вирішень проблем, і навіть коли все здавалося еле­ментарним — я йшов в обхід. Для того, шоб «Побєда» виї­хала з гаража, нам потрібен був, як мінімум — акумулятор. Я подзвонив К'юру, і ми увечері, акуратно розкурочивши пів мусорної машини, зняли з неї далеко не свіжий, але робочий танковий акумулятор. Чому танковий — ніхто не знав, але тоді всі батареї, більші за ту, що стоїть у «Жигу­лях», називали танковими. К'юр любив стрьомні походи, і тому кандидатура співучасника не обговорювалася. Він мав здоров'я на трьох і, поки я збирався з думками й підшуко-вував, чим би відкрити капот, він його просто зламав, так само, як він відламав у трамваї компостер і пробив ним голову якомусь алкоголіку, який просто криво на нього подивився. Разом з акумулятором ми витягнули з півтора метра грубезного кабелю, який вів од нього кудись у ка­біну. І з цим усім крамом у величезній торбі і двомастами баксами, схованими в кишеньку у трусах, я з гордістю вва­лився наступного дня до обійстя художника у Львові.

Він справляв враження митця-невдахи. Типу — сам роблю, сам кайфую, і нікому не дано зрозуміти силу його таланту. Ми зайшли в гараж. Красуня «Побєда» стояла, накрита різноманітними шматами, на яких збереглися ще записки древніх ацтеків. Художник недооцінив свої мож­ливості і дунув на капот, піднімаючи таку хмару пилюки, що сам у ній розчинився. Після того як хмара впала на



землю і на мене в тому числі, художник знову з'явився на екрані і запитав:

  • Гроші привіз?

  • Ясно, — відповів я тоном, гідним Біла Гейтса, який вирішив прикупити фірму Apple Macintosh. Відвернувшись від нього, я засунув руку під штани і, довго колупаючись, ледь не порвавши одну із соток, витягнув гроші на-гора. Простягнув руку у напрямку художника:

  • Прошу.

Він узяв банкноти, і один Бог знає, що він міг побачити в темноті гаража. Митець довго їх обслідував і сховав у ки­шеню. Мимоволі я зрадів, що Ориська дала сотками, а не десятками, бо тоді ми провели б у гаражі цілу ніч. З таким самим успіхом художнику можна було втулити два клапти­ки туалетного паперу або дві салфетки. Він боявся навіть витягувати з кишені ці гроші на денному світлі, пересліду­ваний думками, шо його посадять за валютні операції.

Ми витягнули акумулятор із торби й відкрили капот машини. Там було місця значно менше, ніж хотілося. Аку­мулятор довелося поставити у багажник, який був подіб­ний до дамської сумочки. Крім цього акумулятора туди можна було б запхати ще хіба що пачку цигарок. Приго­дився той кабель, який ми видерли з К'юром. Ним треба було з'єднати розташований у багажнику акумулятор і ста­ртер на двигуні під капотом. Я думаю, що в ту мить, коли ми пропихали кабель завтовшки з руку під сідлами авто­мобіля, його конструктор зробив трійний переворот у сво­їй труні. До такого могли додуматися хіба що наші, радян­ські уми. І це не був пік нашого винахідництва. Кабель не пролазив у дірку під рулем з кабіни під капот, і ми його пустили через вулицю. Він виходив з боку передніх правих дверей надвір і спокійно собі заходив назад, провисаючи у повітрі всього якихось там сорок сантиметрів. Той факт, що його перетискали двері і кришка капота, нас абсолют­но не бентежив.

Салон «Побєди» — це історія, гідна окремої повісті. Ви відчиняєте двері, які важать, напевно, як цілий автомобіль «Таврія» з чотирма особами на борту, і попадаєте у велику і простору квартиру з двома диванами. Заднє віконце, роз­міром з люстерко для бриття, яке входить у комплект бри­тви «Харьков», створює незабутню атмосферу спокою і ком­форту. Крізь нього не видно нічого ані з салону, ані з вулиці. Таке віконце. Над заднім диваном аркоподібне склепіння даху машини підкреслює нескінченність всесвіту і ство­рює ілюзію прекрасного чистого неба, яке загинається у вас за головою і падає нафіг кудись за диван, тим самим стверджуючи гіпотезу, що земля кругла. Випукла люстра посередині височенного, як австрійські перекриття львів­ського вокзалу, даху «Побєди» включалася таким самим помпезним і великим тумблером, щоб не промахнутися в темноті. Коли світло заливало салон машини, вам не ви­стачало тільки одного — вазонків на прекрасних овальних вікнах автомобіля. Переднє, тобто вітрове скло, щоб не відволікати водія від спокійної, по-домашньому затишної атмосфери внутрішнього світу «Побєди» бардаком, який твориться на дорозі, було продумано вузькою щілинкою, переділеною посередині планкою, як захисні окуляри то­каря. Крізь нього, так само, як і крізь його задній прото­тип, майже не було видно нічого в обидва боки — туди і назад. Тобто людина, яка мала щастя керувати цією квар­тирою на колесах, жила своїм життям, і безпекою своєї подорожі завдячувала решті водіїв, у яких боліли голови, як з нею щасливо розминутися на дорозі.

Сів у цей салон — і в мене ринули сльози захвату від того, що я відчув. Сідала були зроблені на замовлення яко­гось партійного боса зі шкіри свиноматки, і приємним холодком свинячого тіла завершували перелік всіх плюсів, пов'язаних із цим агрегатом.



Художник стояв осторонь і не знав, чи йому радіти, чи пла­кати, що машина, від якої в гаражі звільнилося місце для

тролейбусного парку Львова, нарешті поїде в світ не з ним, а з якимось ненормальним студентом, котрий назвав себе меди­ком, а виглядав, як безробітний лондонський докер, який зби­рав фляшки від пива по смітниках чорного району Пекхем.

  • Ну шо, їдем у МРЕО? — На правах нового власника в мене прорізався командний вокал, який і вивів худож­ника зі ступору.

  • Ага, тільки переодінуся, — промимрив він і почовгав старими шльопанцями по піщаному подвір'ю. Його кіт, який німо спостерігав за нами весь цей час, полизав собі під хвостом, посміхнувся сам до себе і заліз під машину.

Я провірив усі з'єднання, зроблені мною п'ять хвилин тому. В техніці я шарив рівно настільки, шоби закрутити клеми на акумуляторі й повернути ключ запалювання, що успішно й зробив. «Побєда» продовжувала мовчати. Я крут­нув ключем ще раз — шіт хеппенс, як кажуть англійці. У цей момент прийшов художник з величезною металевою кор-бою в руках. Я вмить подумав, що він провірив дома баб­ки, і вони виявилися фальшиві. Видно, Ориська підсунула мені якесь «паліво». Недарма вона так легко з ними роз­сталася. Понавозила фуфла від турків і тепер людям вту­ляє. Але художник з незмінно розгубленим видом на фей-сі продекламував, що без допомоги цієї штуки машина не виїжджала з гаража ні разу. Виявляється, треба було вста­вити цю корбу в спеціальну дзюру в решітці спереду і кру­тити, попукуючи в такт провертання засохлих циліндрів. З таким процесом я в своєму невинному житті ше не сти­кався. Але все буває перший раз. Я вставив корбу в отвір і почав займатися з «Побєдою» повільним і гнітючим сек­сом. Художник слідкував за мною пару хвилин, і, коли я став нагадувати астматика, який душиться від приступу, він сказав, що, можливо, треба підкачати педаль газу, піс­ля чого заліз у кабіну й пару разів натиснув ногою на га­шетку. Я крутнув горбату корбу, і якесь дивне відчуття мені підказало, що цей інструмент стане невід'ємною час-

тиною МЕНЕ самого на ближчі роки. Вагою всього тіла я опустився на злощасний костиль і крутнув сильніше і шви­дше, ніж до того. Машина кінчила! їй сподобався спосіб, у який я ґвалтував її залізну піцунду. Вона рикнула і завела­ся. Двигун працював на диво рівно і розмірено. Звук, прав­да, був такий, ніби падає вантажний літак.

  • Просто глушака нема, — вирішив мене втішити ху­дожник.

  • Я вже поняв, — відповів я, але голосу мого в рокоті цього звіра художник не чув. Радість моя все ж таки була набагато більшою, ніж розчарування. Ще один похід з К'юром, і буде глушак. Яка різниця — шо відкручувати. Художник недовірливо запитав:

  • Ти їздити вмієш?

Я хотів відповісти образливо, але проковтнув, боячись, що він передумає її продавати.

  • Яз трьох років за рулем, — збрехав я і запхався на місце водія. Художник сів збоку, і я рушив. Важіль, який переключав передачі, був на рулі, як в американських тач­ках, і я забалдів, як дитина. Коли врубав першу — до себе і вниз! Друга — від себе і ще раз від себе.

  • Класно їде, — сказав я художнику, не розуміючи, як вона мала їхати, щоб я такого не говорив. Машина плавно котилася по львівській бруківці, гуркочучи своїми повід­кручуваними тельбухами. Люди повертали голови і реагу­вали по-різному. Одні крутили пальцем біля виска, другі кричали нам услід щось приємне, типу: де ви її відкопали, придурки? Треті показували «фак», а четверті мурчали собі під ніс різноманітні прокльони на нашу адресу. Одне сло­во, я і моя машина з самого початку нашого сумісного життя викликали в людей абсолютний позитив.

У міліції ми були недовго. Зробивши всі необхідні ма­ніпуляції, художник швиденько пропав у невідомому на­прямку, радий, що не доведеться позоритися ще раз у цій іржавій балії. А я, окрилений, поїхав на Своїй Власній

машині в Новоєврейськ — місто романтиків і вар'ятів, од­ним з яких був і я.

Я запаркував перед своїм вонючим під'їздом, виклика­ючи пожвавлення у бабульок, які тоннами поїдали сємки під під'їздом і обсосували в різних площинах абсолютно кожну новину, яка попадалася їм на очі.



  • Диви-диви, то малий Кужьменко вже машину має, — почув я за спиною.

  • Де ті куркулі гроші беруть? У старого машина, в .ма­лого машина...

Я не відчував радості від спілкування з бабками, і тому жодного разу моя бесіда з ними крім «добрий день» не мала продовження. Я вилетів на третій поверх, подзвонив у свої двері і, коли мама відкрила їх, сказав:

  • Ма, вийди на вулицю, шось покажу.

  • Принеси сюда, Андрійку, я не маю часу.

  • Ма, ну вийди, я тебе прошу. То сюрприз.

Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Ба­бок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпри­зи, старші від тебе на тридцять років.

— Я купив іМашину, — гордо сказав я і ткнув у «Побє-


ду» пальцем. — Двісті баксів.

Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утрати­ла, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в ме­не чимось важким.

  • Ти жартуєш? — з ноткою останньої надії спитала вона.

  • Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай по­катаю!

  • Відстань, мразь мала, шо ти придумав? їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ше одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!

Кількість адресованих на мою скромну персону в'їдли­вих нарікань була завелика, щоб відповідати на них тут-такн на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по пару разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім'я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і коло міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще і гальма. Зовніш­ній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокоди­лом, з'їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина. І вона вірила, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?

«Побєду» все-таки прийняли в сім'ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Вели­кої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об'єднаного Берліна, чи покури­ти шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Тре-зор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три руб­лі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойч-марок за облуплену страшидлу — ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справж­ній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мата за собою подіб-

ну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивив­ся по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з поль­ським перекладом, як задзвонив телефон.

  • Андрійку, до тебе, — мама передала слухавку з дов­железним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.

  • Альо, — не відриваючи очей від страшного носато­го чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покремсати, озвався я.

  • Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?

  • Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з'їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.

  • Яв Бундес збираюся, ти не хочеш?

  • А коли?

  • Десь через тиждень, — відповів Бард. Він знав, що я максимально необов'язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто крім нього і мене не слухав радіо на даху. Там смерді­ло смолою або падало на голову — одне з двох. Але поляки там тягнули ліпше, ніж удома. Він сказав — через тиждень, що мало означати — завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Зна­чить, ще комусь на цьому світі я потрібний.

  • О'кей! — легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бар­дом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.

Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:

  • Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, при­їдеш за мною туди і забереш мене з ними?

  • Нє фіг дєлать, — сказав я. — Скільки їх буде?




  • Шість дітей.

  • Не поняв?

  • Ну, діти-манекени — в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.

  • А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малува­тий. — На той час я викинув крадений з мусоровоза акуму­лятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.

Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудерна­цьким шляхом і робили неймовірні петлі по тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорів­нювала 50—60 км на годину. Спідометр останній раз пра­цював, коли ше був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик — незмінний авто­мобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голо­сом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я ро­бив у голові мітки, з якими та швидкість була пов'язана. Тобто, коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» — треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. її зов­нішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність гос­подаря дати щось на розвиток української міліції.

Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік — був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину. Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсут­ності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фігіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих



місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознай-мив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:

  • Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п'ят­десята

  • Супер, тато! — відповів на це Бард, дістав два червон-ш, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продав­щиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.

  • Боже, не знаю, шо мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не про­дається, — ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказата вона.

Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицві-лий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до іно­планетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бен­зину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав'ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунів-ську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати:

  • По скілько дають? — Що він мав на увазі — ціну чи кількість, — ніхто і не зрозумів. Легким галопом ми підбіг­ли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, у багажник не вліз ні один дяпан. Довелося всіх пхати у салон. Позаяк назад нас їхало дев'ять — три живих і шість пластмасових пацанів, Бард тримав на колінах п'я­тьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пильно вдивлявся вперед усю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розі­братися — хто з них хлопці, а хто дівчата.

  • Кльова машина, — долинув з-під груди пластмаси десь іззаду голос Барда.

Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролу­нають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити. Виїзд на Берлін ми запланували на тре­тю годину ночі. Чому саме на третю? А чому б ні? Я пере­живав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення часто-густо були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон. Тому вся сім'я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Звечора ми вальнули фляшку Кірша — тоді продавалася така тягуча солодка за­раза, яка мала ЗО градусів алкоголю і її можна було пити без закусі, і з дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи. Надворі було зимнувато як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи сво­їми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Поколу­павшись для виду ключем у замку (замок не закривався на ключ з часів громадянської війни), я відкрив двері, і ми з Бардом позакидували сумки. Я дістав сигаретку «Жітан», Бард також дістав сигаретку «Жітан», і ми закурили. Я збре­шу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто прийнято було курити після того, як устав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. В легенях було відчуття, ніби туди забили великий дюбель, якмм прибивають шифер. На балконі третього поверху Бар-бариного під'їзду стояли два брати — Вовка і Лесик, мої давні другани. Вони також курили. Коли б я не виходив з під'їзду — вони стояли там і курили. Брати були, як Смоке-ри з фільму «Водний світ» із Костнером. їх не можна було уявити з пустим ротом. Там постійно щось диміло.

  • Прівєт, — хриплим невиспаним басом гавкнув я до них.

  • Привіт, ви куда зібралися? — спитав Лесик, а Вов­чик в той момент затягнувся.

  • В Берлін їдем, — не без гордості рикнув я.

  • Класно вам, а ми на рибу йдем на Оселю, — сказав Лесик, і міг того не казати, бо вони завжди ходили на рибу на Оселю.

  • Ну, пока, чи шо? — типу попрощався я, і Бард заліз на переднє крісло, тобто диван.

  • Па! — махнули руками із сигаретними вогниками дядьки з балкона, і я покрутив ключ у замку.

«Побєда» мовчала, як у бак води набрала. Я покрутив ключ ше раз — нічого не відбулося. Я мовчки вийшов і із звуком поїзда, який зійшов з рейок, відкрив капот. Там нічого нового, і взагалі нічого, бо було темно, я не побачив.

  • Шо таке? — почув я голос Лесика, а Вовчик якраз затягувався.

  • Шось не заводиться, — розгублено промимрив я.

  • Може, штовхнути? — запропонував Лесик, а Вов­чик у ту мить підкурював наступну папіроску.

  • Та не може бути, вчора ж вона їздила нормально.

Я зрозумів, що надійшов той момент, коли треба брати в руки корбу і зайнятися з чувіхою брудним дєлом. Я ви-грузив піонерів і дістав з-під сидіння злощасний гнутий костиль, який служив для механічного запуску двигуна. Вікна в квартирі Барбари погасли, але коли я крутнув пару разів — вікна знов запалилися, і не тільки в неї. По місті розлягався брязкіт металу, ніби танкова дивізія генерала Паульса воскресла із мертвих і 'їхала брати Курськ. Я кру­тив і крутив, а машина тільки мичала мені у відповідь-, як корова, яка не проти щось перекусити, але стоїть прив'я­зана в пустій стайні. Бард погойдувався в машині в такт моїх рухів. Лесик докурював третю поспіль, і шось йому підказувало, що риба сьогодні накривається. А ще він пе­реживав, що я своєю корбою побуджу цілий мікрорайон і він вийде нас бити. Вовчик мовчки затягувався і спостері­гав за Бардом, який хитався в машині. Ніхто не міг припу­стити, які думки роїлися у нього в голові. Скельця його

окулярів розфокусовували погляд, і він бачив перед собою Берлін, район Нойкьольн, вуличку Флюгхафен, і себе на тій вулиці. В його голові не хотів уживатися факт того, що наша машина не їде, машина, яка мала перекинути нас зі світу реалій у світ, де манекени купують по 150 марок, НЕ ЇДЕ. Поки Бард подумки бродив берлінськими вуличками і шукав папана, з яким любив курити дубас, Лесик вже був унизу. Вовчик докурював наверху і також збирався нам помогти. Ми виштовхали «Побєду» на рівну дорогу зі сто­янки, Лесик став іззаду і вперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись у панель з приладами. Бард сидів у машині і хотів скоріше приїхати на кінцеву точку. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який із сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований сна­ряд, який в стані протаранити Велику Китайську Стіну. Я заскочив у кабіну і крикнув:

— Дякую, Лесичок, тепер вже поїде! — Захлопнув две­


рі, почекав набору максимальної швидкості і втикнув тре­
тю передачу. Швидкість стала гаснути помітніше, бо інер­
цію гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні.
Він не запалився. Машина прокотилася ще пару метрів і
тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто ззаду і
курили. Не домовляючись, вони разом рушили в наш бік.
На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю
нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині.
Людина, яка не спата, могла нас бачити в тій самій точці
тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно стільки кругів
ми зробили навколо Новоєврейська, коли, вимучені, опу­
стилися на бордюр і закурили. Бард до того з машини не
виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.

— Приїхали вроді, — сумно сказав я в пустоту.


Лесик з Вовчиком проклинали подумки той момент, коли

вони пішли курити на балкон і побачили нас. Можна було



покурити на кухні і спокійно спати перед рибою. Я зібрався з думками, які літали мухами наді мною, як над свіжою куп­кою соковитого коров'ячого пляцка, і виродив фразу:

— Папа, давайте ше разок вниз — до третьої школи, там така гора, шо вже як звідти не заведеться — то їй воб-ше гаплик.



І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовж­ки з кілометр. І якщо машина з'їде вниз і не заведеться — ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри — і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком дшіеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік — майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за шо відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, шо треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п'яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак пере­моги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, від­кривши двері, запропонував підкинути братів додому.

— Дякую, Андрію, ми ше покурим по дорозі, — озвав­ся Вовчик.

Ми помахали їм і поїхали вбік кордону. За спиною, на сході, починало світати, і Бардові окуляри світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я на­магався розгледіти щось на дорозі через феноменальне віт-

рове скло. Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і переключив замість першої на третю. «Побєда» хрюкнула і стала посеред рейок. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу, повірте. Я дослідив ситуацію — заднє колесо стояло перед самою рейкою, яка в тому місці була високою через відсутність асфальту. І тому перепхати машину руками було рівнозначним зіпхнути з місця Останкінську вежу. Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Но-воєврейська, і я руками поскладав у голові останки свого логічного мислення і відразу згадав, що допомогло вийти з патової ситуації. Звичайно — КНОПКА. Вона була зліва від руля майже під датчиком температури води. Я витягнув кос­тиль і сказав Барду:

  • Віталя, я крутну, а ти нажми на кнопку, о'кей?

  • О'кей, — сказав Віталя.

Я звичним жестом сунув машині покручений залізний член і крутнув. Те, що не відбулося нічого, не здивувало, а навіть трохи підняло настрій. Я звик до такої реакції ма­шини на мої намагання її задовольнити. Але вирішив спи­тати в Барда, чи він натискав кнопку.

  • Ти крутнув, а потім я нажав, ти ж так казав?

  • Нє, Віталя, нажми і тримай, а я крутну ще раз. Добре? Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу, і машина

моментально завелася. Ми взнали Великий Секрет «По-бєди» номер один, і тепер Берлін став для нас трохи ближ­че, ніж годину тому.

Ми під'їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь пару хвилин по шостій. Була величезна черга машин, які їхали до Польщі. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Феді, який працював на митниці, був день народження, і митниця неспроможна була обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали, бо я дзво­нив Феді, що ми будем їхати. Пограничник, який був явно



потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніж­ками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим ко­льором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасо­вим дашком, з'їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверта­лася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, шо він скаже. Двері пригво-здили маленького погранца до стіни його будки, він виря­чив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.

  • Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, — ображено сказав він.

  • Я ж не винен, шо та людина розміром, як пес, — сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в'їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби ква­кали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець вору­шив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом'ятому прикиді, і він піді­йшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися — з них випа­ло п'ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув:

— Та ж мертвих дітей не можна, хлопці! У нас же границя!
На моє і Барда шастя з поближчого вагончика вийшла

ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ — наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через без­надійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той мо­мент колегу, сказав:


  • Давай талончик. — Взявши його другою рукою, від-волочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з про­штампованим пропуском для виїзду.

  • Сьогодні в поляків чорна бригада, — сказав він змов­ницьким тоном. — Вважайте там, можуть не пустити з ва­шими пасажирами.

Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:

— Згасіць сільнік! — це означало, що я мав виключити


двигун. Машин більше не було, і вся увага впата виключно
на нас. Не виключити — означало, що я через три хвилини
знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.

Я вирубав мотор і вийшов з машини. Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.



  • До конд єдзєцє?1 — запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.

  • До Берліна на фестіваль, — чистою польською від­повів я. —Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акто-рем, манекіни — для сценографії, а я му помагам.

Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркоділер з Бучача на коноплі. Він шукав наркоту і був переконаний, що вона в нас є. Але з дверей від постукування по них фонаріком крім кусків ржавчини не впа­ло нічого подібного до кокаїну. Так він походив ще з хвилин десять і попросив відкрити капот. Коли я здійснив його про­сьбу, перед ним відкрилася паща, якій позавидував би ама­зонський алігатор. Туди міг попасти навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті детаті, по­ляк просяк противним запахом спалених газів, і від його пар­фумів «Пані Ковальска» не залишилося навіть натяку.

— Єхаць, — крикнув він і, затоживши руки за спину,


став збоку.

1 Тут і далі — див. примітки редакції на стор. 220.

Я шепнув Барду, що треба вийти з машини і попхати, бо, дістаючи корбу на польській митниці, ми б заробили собі пожиттєву депортацію. Бард перший раз від Новоєв-рейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину вбік виїзду.

Поляк, збаранівши від такої наглості, крикнув істерич­ним тоном:

— Пов'єдзялем — єхаць, а нє пхаць!2



Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину і робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Та оскільки пістолет був у нього хіба що в штанах, ми більше переживали за того, спереду, який відкривав шлагбаум. Він вирячив очі і спросоння не міг догнати, як йому вчинити. На нього неслася велика іржа­ва махина і через кілька секунд могла змести його будку. А він зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.

— Отвєрай!3 — крикнув йому я, заскакуючи на ходу в


кабіну і напомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша про­
біжка увінчалася б депортацією.

Він скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось іззаду. Любов до жит­тя перемогла — він підняв шлагбаум і відскочив убік. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорока кілометрів на годину, крило якраз почало відбивати свій зловісний ритм. Бард ніяк не міг заскочити, він засидів ногу, і вона теліпа­лася, як частина чужого організму, прив'язана до нього. Він повис на дверях і не міг перехилитися, щоб упасти на диван і закрити їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправ-ляючи окуляри.

— Я фігєю, — вирвалося в нього.

Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залиша­лося всього якихось там 950 кілометрів.

Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода — проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б за­стрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілив­ся би сам. Тоді — все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п'ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправила­ся ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача, дві години після нашого від'їзду, руши­ла дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манеке­нами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манеке­нів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чи­ном, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане мі­сце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного кораб­ля. Я прекрасно пам'ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номера­ми. Купа народу копошилася біля неї і махала всім маши­нам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим — буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли маши­ни, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і за­мерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, під-сцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і по-



бачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фля-шками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, шоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки. Я вперше за довгу дорогу від кордону заглушив двигло, і ми пішли на­питися кави.

  • Мусим вияснити, шо то за херня, Бард. Бо німці нас не пустять.

  • Сьогодні неділя? — спитав Віталік, якому здалося, що проспав він у машині тиждень.

  • Неділя, Бард. Дай Бог вияснити, шо там за параша відламалася, і її тут купити. Сьогодні це нереально. Всьо закрито.

  • Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до маши­ни,— класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.

Я озброївся набором ключів і поліз під машину. Поля­ки, взагалі, народ доброзичливий, але дуже приставучий. Навколо мене тут же зібрався консиліум з чотирьох алка­їнів, які бухали на заправці пиво «Жив'єц», і почали гун­досити під руку:

  • А цо то, курва, за ауто?

  • То єст ауто? То, курва, танк!

Слово «курва» поляки вживають настільки часто, що воно ними не помічається, а в нашій мові замість'нього придумали Кому. Взагалі вони кохаються в руських матю­ках і різноманітно це демонструють.

Я відкрутив акумулятор і порахував фінанси. В мене було 50 доларів на всю дорогу. Дивно, я недавно поставив майже свіжий, а він так підмолодив. Треба було починати тратити гроші. Я зайшов на заправку і вибрав найдешевше китайське гіменце з назвою «Золотий Кінь». Прикрутивши «Коня» на місце під капотом і віддавши 30 доларів, я спро-



бував завести машину й відразу зрозумів, що тридцятку я викинув на вітер. Наша совдеповська батарея була здатна крутити Запорізьку греблю, але причина була не в ній. «Стартер!» — пробило мені в голові. Ясно, що продавець і чути не хотів, щоби віддати йому «Золотого Коня» назад. Я змирився і поліз під машину відкручувати стартер. Ал-каші вели дискусію далі:

  • Я мувілем4 же то нє аккумулятор, курва.

  • Я теж мувілем, же нє, курва.

  • Ну то цо ти мі, курва?

  • А цо я, курва?

Я крутив гайки і через півгодини виліз з-під машини, тримаючи в руках хворий орган. Малесенька кругленька шайбочка тріснула на бендексі — не буду пояснювати, що то за фігня. І він перекособочувався і не крутився. Бляха-муха. Через таку дрібничку наша подорож була під загро­зою провалу. Я з руками в солідолі аж по плечі забіг у чистий, як аптека, магазин, де Бард з виглядом філософа гортав «Тилько Рок».

— Віталя, я знаю причину! — крикнув я піднесено. —


Треба знайти таку фіґняшку, але де ми її знайдемо в неді­
лю ввечері?

Продавець стояв в ідеально чистому комбінезоні, по­крутив носом у мій бік і запропонував:

— Може, пан сє умиє?

Ми виїхали зі змішаними почуттями. З одного боку, я знав причину, а з другого боку, що мені це давало, що я її знав? До Вроцлава ми зупинялися разів двадцять біля при­ватних автомагазинів, і нам відповідали те саме, що нині — закрито. Швидкість нашого руху була настільки помірна, що, проїжджаючи по польських селах, я встигав роздиви­тися меблі по хатах, упізнати в лице всіх мешканців, які жили в них, познайомитися з генеалогічним деревом поль­ських сімей, дякуючи фотографіям, які висіли на стінах осель. Всю дорогу по Польщі нам кричали вслід:



— «Варшава», «Варшава», — недалекі поляки не зна­ли, що їх машина «Варшава» була нагло здерта з нашої «Побєди» так само, як і мінікупер, порш і ще багато слав­них прикладів високоякісного автомобілебудування. Я за­вернув на паркінг приватного готелю на автоматі, не узго­джуючи це рішення з Бардом. В рецепції сказали, шо номер на двох коштує 25 уїв, рівно стільки в нас було на двох. Сили полишали наші тіла, і ми вирішили залізти в душ і напитися, а завтра буде завтра.

Як завжди після фляшки на брата — зранку встати не належить до найлегших завдань. У мене голова набрала квадратних форм і ніяк не хотіла повернутися у свій пер­винний стан. Бард заснув в окулярах і, знявши їх зараз, був схожий на хворого гайморитом, який припалив собі ніс компресом з хрону. Ми зійшли вниз і просто змели з лиця землі більшу частину шведського стола в ресторан­чику. Піднялися наверх, склали сумки і здивовано помі­тили, що були тут всього ніч, а номер виглядав, як після двадцятиособової оргії. Зійшли вниз і загребли в сумки другу половину шведського стола. Зніяковілий офіціант побажав нам веселої подорожі. Він сказав пророчі слова. Весело почало бути відразу, як ми вийшли надвір. Було зимно, градусів з десять. Туман обійняв світ навколо нас, і ми виглядали в ньому, як замочена в порошку ОМО білиз­на. Бард стояв збоку і курив, а я бачив тільки, як в білій загуслій масі моргали його скельця окулярів. Ми підійшли до нашої квартири на колесах, яка стояла на фоні струйо-вих, модних і нових машин, як ракета космонавта Кома­рова, яка загубилася в космосі сорок років тому і зненаць­ка впала на паркінг готелю «У Штефана». Вікна її зловісно запітніли, і я зрозумів, що аеробіка з корбою мені забезпе­чена. Я акуратно дістав її з багажника, вставив у решітку і крутнув. Замість звичного звуку прокручування двигуна почувся якийсь хруст. По-моєму, я вставив її в темноті



трохи не туди і щойно перемолов якусь тваринку, яка за­лізла переспати на теплий двигун. Покопирсавшись ще разок у потрібному напрямку, я надибав статевий отвір моєї залізної коханки і ввійшов у неї з усієї сили. Вона видала стогін, який може видати жінка, котру розбудив чоловік о сьомій годині ранку тільки через свою несподі­вану ерекцію, і нагло, по-сухому почав шурбати її непідго-товлену мишку. Поляки не звикли до того, шо по подві­р'ю приватного тихенького готельчика їздить товарний поїзд о сьомій ранку. Вони вилізати на балкони і кричали:

— Ти, курва, рускі! Я зараз вийде і ці покаже. Піхо,5


курва!

На що я в обов'язковому порядку давав їм таку відповідь:

— Та ви, засрані пшеки! Коли ви вивозили від нас в


анальних своїх, вонючих польських проходах золото і бри-
ліанти, то ми мовчали. А зараз я вам мішаю?

Така дискусія в дусі братерства і взаєморозуміння про­ходила якихось хвилин десять, поки Бард скурив нарешті ранковий «Жітан» і, наморщивши лоба, видав фразу, яка змусила поляків здатися:

— Шп'єртдаляй! — крикнув він в молочну темноту, де
мав бути готель із психованими жителями, і настата тиша.
В одному слові він припустився чотирьох помилок, і до
сьогодні я не можу розібратися — яка магічна сила, присут­
ня у ньому, змусила закритися цілому вагону розлючених
Панів. Я віддав машині більшість своєї теплової енергії, і
вона, не розбещена сексом у своєму житті з партійним
функціонером, кінчила через хвилин п'ятнадцять, тобто
завелася, і з прекрасним рокотом купа непотрібного іржа­
вого сміття викотилася з нами на борту убік Вроцлава.

Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трак­тори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує п'ять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів «Дзєнькує Упшей-м'є» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтував-


ши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові — як можна попасти в Берлін, маю­чи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимба­лах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецьки­ми номерами. З нього вийшли двоє — батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити:

— Моя маленька курвечко! Цура6 кохана.

Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.

— Я м'явем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць соб'є


з нім зд'єнцє7?

Я звичайно погодився, щоби він клацнувся з тачкою, ате він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моменталь­но скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назав­жди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сім'єю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купю­ри, і тут Бард пискнув:

— Може, ше одно фото?

Поляк заржав і сказав, шо не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашо­му житті.



Ми були врятовані. З нашими задатками — за тридцять дойч-курва-марок — можна було заїхати в Лісабон, не ге, що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми ку­пили собі найбільший делікатес того часу — пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля автомагазину,

рвонули вбік німецької границі. За шість годин ми бадьо­ро подолали двісті кілометрів, з'їли у дорозі фриток (кар­топля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. За-руливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я під'їхав до колонки і наївно почав шукати низькооктано-вий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з коло­нок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком РЬ. Я. боячись здатися тупим, не став виясняти значення на­писаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!», — подумав я і заскочив на диван із сви­номатки. Завелася машина, як ніколи в своєму житті. Дви­гун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підти­раєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і, здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, шо можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька поча­ла скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися прив'язати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у гакт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дя­куючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубати



двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обов'язків входило обшманати нас від голови до п'ят, знайти хоча б одну поломку в машині і шасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоко­ладку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним ви­разом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу:

  • Документен ун машінен.

  • Я, я, — відповів я і простягнув йому техпаспорт, запо­внений цьоцьою Лесьою у МРЕ В від руки і по-українськи.

  • Вас іст дас? — спитався він мене, і якщо знав наше слово «б...ь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.

  • Дас іст ауто, бля, — вирвалося в мене на кінці.

  • Найн, вас іст дас? — перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.

  • А-а, дас іст техпаспорт, — не знаю, чи воно так нази­вається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колеги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той кру­тив замалою як на нього шпаківнею і махав убік Львова:

— Цурюк, цурюк, — почув я в наш бік. Я з дитинства
ненавидів слова, які закінчуються на «урюк», і тому почав
підозрювати форс-мажорні повороти в нашому плані взяття
Берліна. Збоку від нас проїжджали прекрасні, сяючі новень­
кі машини, з вікон яких нас очманіло роздивлялися пере­
страшені арійці. Вони всі мали такий вигляд, ніби побачили
живого Дон Кіхота власною персоною на своєму Росінанті,
який самотужки атакує японську морську ескадру. Я ж ди­
вився вбік того, з матенькою головою, мріючи, якби ту голо­
ву на відстані запрограмувати, щоби нас скоріше запустили.
Наш поліцай вернувся і, простягаючи мені документ, сказав:


  • Бітте. Ауф.

  • На здоров'я, — відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:

—- Кент хоче, шоб ми вийшли.

Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, на­морщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого пе­ребування в цій машині найближчі дві доби, а також ін­ших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся на манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю, і та була не проти просві­тити його, що з цим всім можна робити.



— От придурки, — підсумував я свої спостереження.
На них ті манекени діють, як на котів валер'янка. От Бард
тему видумав.

Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тіль­ки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Так думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:

  • Бітте поворотен морген, — ну, типу, поворотами поморгай.

  • Ясен херен, — відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча u хаті щасливих селян з його портретом у руках.

  • Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, — тим часом попро­сив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати

на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекрива­ла вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, — то за неї обов'язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований по­між передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існу­вання. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув руч­ник, який також останній раз працював хіба що на випро­бовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в перед­день підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німець­ку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікаві­стю розглядали нашого динозавра, в якого багажник під­пирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, пока­завши, що на місці його кінцівки в кращому разі зали­шиться культя до ліктя, а в гіршому — по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Корот­ше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизан­ська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіва­ючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї про­сто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кіло­грамів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солі­долом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо

були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колеги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допо­могли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей, схований у трусах, ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багаж­ника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошу­ючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівно­важеність. Як око циклопа — повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єди-на жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: *— Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, — вальнув я майже на есперанто фразу, і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара маши­на, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», — і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам'ятали но­мер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я про­робив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. В цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов'янської гід­ності Бард, який віз німецьким корешам попробувати крим-

2 К. Скрябін «Я. «Побсда», і Берлін»


ської коноплі, підійшов до пограничного песика-пудель-ка, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс ку­лак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ґанджу — викинути па­піроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали, і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.

Німці, здається, повірили. В душі я був готовий зробити Лисому менует, чи як там воно називається, аби лиш він вже відчепився. Але то тільки в душі, і нікому про це не розказуйте. І він відчепився. Вся товпа погранців, яка зі­бралася біля нашої машини, залишила границю без догляду на добрих півгодини, і за цей час, можливо, поляки пере­кинули на Бундес дві-три фури, вантажених китайцями-нелегалами. Німці дати нам спокій, відійшли на пару кро­ків назад, спостерігаючи, як ця купа мотлоху має стартувати з місця без допомоги коня або трактора-буксира. Я крутнув стартером, машина випустила величезну голубу хмару диму, яка проковтнула всю митницю. Видимість просто стала рі­вна нулю. Дідок на сірому «фольксі» з дрезденськими но­мерами з розгону затаранив білу «Шкоду». Три наркоділе-ри, дякуючи Богу за таку оказію, перейшли кордон, тримаючи на витягнутих руках піднос із кокаїновими доро-жками. А наша «Побєда», яку я після нашого з нею сексу вважав за живу чувіху, видно, перділа або, скоріше, ригала. Це була нормальна реакція машини, яка звикла їздити на ослиній мочі, на пропозицію поїхати на євробензині. Я зі страху тикнув навмання ручку передач, і мій мустанг у два велетенські стрибки подолав відстань до початку автобана з надписом: «Вількоммен Бранденбург», що по нашому озна­чало — «Добрий вечір, дівчата. Ми приїхали».

Коли хмара на митниці розійшлася і було викликано три вертольоти з міністерства надзвичайних справ, щоб роз­грібати наслідки катастрофи, ми вже чудувалися автомати-



чними дверима у туалеті на першій заправці після кордону. Ти підходиш — і вони відчиняються. Казка якась. Ніколи не переставала мене дивувати людська винахідливість. І дій­сно — як може відчинити двері людина, яка, затискуючи двома руками свої сфінктери, щоб не впісятися, біжить з останніх сил від машини до місця, де збуваються мрії. Про затиснуті сфінктери — це я виключно про мужчин, звичай­но. Коли закінчився напряг, дико захотілося спати. Наста­вав вечір, падав противний німецький дош. Автобан не­сподівано звузився до однієї смуги, і ми пересікли знак «40». Я гальмонув до появи такого близького, як кінець світу, звуку, з яким тряслося крило, і 'їхав хвилин з двадцять зі швидкістю, якої вимагав суворий німецький знак. Охоти башляти триста марок за перевищення швидкості в нас із Бардом не було, тому я виконував усі знаки чітко, і навіть занадто. Коли автобан знову розійшовся до своїх звичних розмірів, я, глянувши в дзеркальце, помітив величезний хвіст машин, який назбирався за нами за цей час. І дійсно — обігнати наш екіпаж було неможливо, на моргання фарами ззаду ми не реагували, позаяк елементарно не було видно, чи хтось моргає, чи ні. за відсутності дзеркал у машині. В Німеччині нема обмеження швидкості на автобанах, і якщо на ділянці, де є ремонт, висить знак «40», то всі аку­ратно їдуть «соточку» і не переживають, що буде стояти поліція, бо поліція вірить німецькому народу на слово і стояти там не буде. І тим більше нереально знайти приду-рка, який буде пхатися зі швидкістю черепахи річної зви­чайної по дорозі, яка рівніша від будь-якої української в гриста разів. Ніколи в житті не бачив я стільки «факів» у свій бік, як тоді з усіх чотирьохсот тисяч машин, які нас обганяли. Вони стратили через «русі швайнів» дорогоцінні двадцять хвилин свого драною часу і гикали в мій бік свої дулі. Останнім їхав величезний ГІР. Обігнавши мене, він включив на задній стінці свого причепу фару, яка була спро­можна знайти на нічному небі планету Меркурій з його

супутниками. Мій дикий оскал, викликаний світлом діти-ща інженера Гаріна, досі борознить простори космосу на кінцях променів, які вилетіли з цієї фари, пройшли крізь мене і полетіли вбік туманності Андромеди. Він збиває з курсу міжпланетні каравани у далеких Кассіопеях нештуч-ним виразом обличчя, на якому відбилася вся нелегка доля землян. Мій вираз обличчя увібрав у себе всі тяготи земних воєн, інквізиції і плач динозаврів під час льодовикового періоду. Я ніс месседж із Землі до нових цивілізацій, а зда­валося би, просто так — фура моргнула. Я зупинився на обочині, бо нести месседж не так просто. З очей летіли розжарені кусочки металу, і якби мене в той момент пере­нести в Женевську клініку паранормальних явищ, мені б вручили Нобелівську премію в галузі медицини. Я відчу­вав, що можу вродити. Фура крім світла нагородила нас паровозним гудком, який змусив Барда втекти у корчі і довго змагатися зі своїм бажанням викакати печінку. За годинку я відійшов, а Бард повернувся з експедиції. Ми тільки-но розминулися з поліцейською машиною, яку ви­кликали добряки-німці для нас, за те, що ми стояли в не-дозволеному місці. Але поліцаїв від нас відгороджував бе­тонний паркан між смугами автостради, і їх чекала довга дорога до розвороту в наш бік. Перший раз за цей час я кайфонув, що я в Європі.

Берлін зустрів нас мрякою з неба і аварією на перехре­сті Потсдамер і ще якоїсь штрассе. Двоє людей стояли біля своїх розфігачених малолітражок і закохано дивилися один на одного в очікуванні представника страхової контори, яка приїде і віддасть їм бабки за те, що вони заснули за рулем. Друг Барда Томас жив у Нойкьольні — районі, який кишів турками, арабами, лавашами, чейханами та іншими з ними пов'язаними «хернями». Його батько був серйоз­ним перцем в Дюссельдорфі. Ні одна газета не виходила в тому місті без його підпису. Томас був повною протилеж-

ністю свого тата. Він цілими днями читав Маркса, бухав пиво і колупався пальцем у великій, як холодильник «Бош», cpaui. Зростом два метри ЗО сантиметрів і вагою під двісті кіл, ця людина мала ангельський голос, і псяча німецька мова з його уст звучала, як спів Плачідо Домінго. Його сімейний трусняк був такого розміру, що в кожний його отвір можна було пустити вітку нафтопроводу Одеса—Бро­ди. Коли він стояв посеред коридору і говорив по телефону, заважаючи всім сорока мешканцям з України, які напов­нювали його квартиру 360 днів на рік, скористатися туале­том, вони бігали в нього між ногами, навіть не нахиляючи голови. Українці були невід'ємною частиною квартири Томаса. Він іноді виходив — українці ж знаходилися в ній постійно. Всі вони, і я в тому числі, як таргани, лазили по всіх ничках і вижирали всьо те, що Томас запасав для себе. Він свято вірив у своє призначення — давати українцям дах над головою у чужій далекій країні. Він знаходив при-дурків, які купували бардових манекенів, методично ви­носив гори сміття після нашої, такої непотрібної для Мами Європи життєдіяльності, позичав нам гроші і просто спо­стерігав за нами, як інопланетяни спостерігають за примі­тивними землянами.



Паркінг у Берліні — справа досить заморочена. Можна приїхати і втикнутися в дірку зразу біля свого під'їзду, а можна годинами кружляти по кварталу і кінець кінцем залишити машину за два-три кілометри від дому і чесати звідтам пішки з гіркими думками про те, як турецькі гім-нярі будуть розкурочувати її вночі. Нам пощастило — жир­ний старий німець якраз збирався відвезти свою грубу сра-ку на роботу в Шпандау — тридцять км від дому. їхати було з корками довго, тому завбачливий гоблін стартував, коли весь квартал ще додивлявся останню порцію своїх нецікавих, буржуазних снів, та ще й на німецькій мові. Фу. Я виліз з машини, як ветеран японської війни, якого виписали зі шпиталю після пересадки опорно-рухового

апарату. Мені боліла спина, ноги гуділи і тряслися, зда­ється, від того я навіть попукував, але був вітер, і Бард нічого не чув. Ми взяли з собою сумки й піднялися по крутих як на такого інваліда, як я. сходах Томасового під'­їзду. Третій поверх, двері наліво, дзвінок і пауза. Всьо, як мато бути. Томас мусив мати час роздуплитися. Ми це знали і терпеливо очікували під дверима. Всього якихось 15 хвилин, і в коридорі стали чутися звуки, ніби хтось во­лочить два мішки з бульбою. Томас човгав ногами по під­лозі в шльопанцях 56 розміру. З таким самим успіхом він міг ходити по квартирі на лижах і не чув би різниці. Із виразом невимовного захоплення він посміхнувся, відкри­вши рот, в який без проблем міг залетіти АН-24, розставив руки для обіймів і підняв нас з Бардом разом з усім мотло­хом, який ми тримали, потеліпав нами в повітрі так, що ми головами повитирали стелю, і поставив нас на місце.

  • ЧЮС! — сказав він приємне слово, яке німці гово­рять і на привітання, і тоді, коли звалюють.

  • Чюс, Томас. Хав ар ю? — поздороватися ми, типу, по-англійськи.

— Я, гут. Кам інсайд, — запросив він нас до свого ліг­
вища. Книжкова шафа, розміром з товарний вагон, ле­
жала на боці, перевернута з невідомою метою, і великим
ромбом стирчала вверх. Матрац, на якому можна було роз­
містити піхотну дивізію, забирав більшу половину його
кімнати, білизна, натягнута на нього ще Кларою ІДеткін,
ні разу не знімалася і не пралася. Принаймні я такого не
пам'ятаю. А пам'ятаю я багато чого, у чому ви можете
пересвідчитися, читаючи цей опус. Ми зайшли у «свою»
кімнату напроти, яка поки що була майже пуста — тільки
три тіла валялися в різних кутках і нещадно хропіли. Я був
такий змучений, що міг заснути в реактивному двигуні
літака Міг-21, і впав десь поміж них, кладучи під голову
свою торбу. Бард, судячи з усього, пішов у крайню кімна­
тку, найменшу за розміром і відповідно найменш придат-

ну для розселення монголо-татарського іга. Йому було можна, бо то була його ТЕМА — привезти нас сюди.



Ранок прийшов, хоча міг і не приходити так скоро. Ті троє, які ваіялися по квартирі, в даний момент гонили в пошуках своїх речей і мозгів, порозкидуваних по хаті. Вони вдосконалили бардак, який панував до 'їхнього підйому, і погнати на кухню, де Томас пив каву з чашки завбільшки як відро. Кухня була малесенька, і крім Томаса там могла знаходитися хіба шо одна особа, ате вони втрьох умудри­лися туди запертися і ще й паралельно ритися в холодиль­нику. Слава Богу — там було вже пусто, бо Томас встав раніше і намастив собі два бутерброди завбільшки з бухан­ку, розрізану пополам. На одну половину хлібини він ви­мащував з півлітрової банки «Нутелли», а на другу клав нарізану кільцями палку вюрстенбурзької ковбаси, прити­скав половинки докупи і запихав то всьо собі в рот. Запи­ваючи це відром кави, він видавав звук прорваної греблі на річці Одер. Троє, які увіпхалися до кухні, чавкали і цямка-ли, поїдаючи те, що Томас думав узяти з собою на роботу. З ротів у них випадали всякі різноманітні речі, прилипали до одягу, бороди і волосся. Томас з радістю спостерігав, як тільки що зі свистом зник його тормозок, потім сказав:

  • Я, я. Вундеба8, — підвівся з табуретки, чудом не роз­ламавши головою дверну арку, м'якенько вийшов з кухні, в яку забіг Бард.

  • Ну, шо хаванем, Кузьміч? — Я стояв у коридорі, не маючи якихось окреслених планів, і подумки подякував Барду, шо він задав мені напрямок, в якому рухатися. Три терміти, одного з яких я вже знав з попередніх приїздів — Коля з Бішкека. Він був хитрожопим, але дуже позитив­ним персонажем, який вдень ходив працювати на будову, а .•івечері брав і iiapv і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Браиана Адамса і сподіваючись, шо хтось кине йому в ша­пку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати і вони попросилися перекачумати пару днів.

  • Здаров, Нікалай, — в'їдливо прошипів Бард, — как живйош?

  • На-армальна, — з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.

  • Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть — та куда ніть падальше. А, Калян?

  • Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?

— І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та
хоть раз пріньос? — Бард зробив погляд над окулярами на
Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з
відкритих ротів починала витікати ше й слина, яка звиса­
ла, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсі­
біч. Він знав, що Бард — улюбленець Томаса, і воювати з
ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки вто­
пивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після То­
маса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся
повз мене — і пропав за вхідними дверима. Від них лиши­
лася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах.
Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію — в Берлін.
Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на
кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскро-
нен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» — магазинчику за
рогом, коштувало найменше з усіх пив — 49 пфенінгів.
Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацьки-
ми варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив:

  • Я вдома!

  • А я піду об'яву напишу на «Побєду» — хай дзво­нять, — сказав я і пішов шукати папірець. Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше — то на рівні нуля. Але об'ява про продаж машини німецькою мовою, то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продаєть­ся!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років

життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забе­тонованим на сходах Рейхстагу. Коштує — всього сто ти­сяч марок». Мені хотілося, шоб німці вбачали у моїй ко­роткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі — народ конкретний. Що читаєм —

так і панімаєм!



- Zu verkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry. — Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи, і маючи надію, що вже ввечері я буду колеси­ти в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, потрусив у «Пенні Маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німе­цьких харчових приколів людини зі Сходу.

Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В жи­воті відразу після першої ложки починало страшенно му­тити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби уні­таз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема — бігти вже, чи бігти потім — розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишеч­ник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити, як всі нормальні люди, якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і, внаслідок цього, забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен штрассе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на ві­рну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу — доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини — знайти і акуратно ви­везти з території Німеччини звалище автомобілів.

— Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? — спитав він мене,
завалюючи в хату.

— Нє-а, — відповів я і почав по-черзі здороватися з


усіма пасажирами. Першими з делегації в обійстя Томаса
зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав
честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінсько­
го клаббінга: Анжеліка — співачка з Ужгорода, я би назвав
її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подруж­
ка Евка — полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводи­
лася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на
вулиці, але нікому до сих пір не дата (пасія Барда). Тері —
колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні
шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівни­
ками цілими днями грав на єдиному на той час на весь
Львів комп'ютері. За ними в коридор пройшло ще з п'ять-
шість людей, про яких легше сказати — «та інші офіційні
особи». їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що
легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі
в голові. Всі, на радість Томасу. який мав скоро поверну­
тися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й
почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімна­
ту хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і
своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормаль­
ність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспіву­
вала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які сама писала
нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-
парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і тряс­
ла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої
подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті
до старого комп'ютера. Голову треба було терміново десь
помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як дав­
но пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк > Томаса ванна
кімната була вілсутпя. Бард періодично оріапізовував ви­
лазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди
полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр.

і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хроно­логію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Оле-жик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут сватка?» — він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і під­тюпцем вибіг з дому.

  • Нас запросили на паті, — ознаймив Бард, який щой­но повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.

  • Поїдем годинка восьма, — сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того, як вони пішли, залишалося стільки наро­ду, шо складалося враження перебування в штабі терорис­тичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказати щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше — «Ауто».

  • Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш?1' — по­старався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.

  • Найн, іх шпрехе інгліш ніхт,1" — почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: — Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, — що мало означати: приїдьте будь-ласка о сьомій годині за но­мером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, пішов доїдати картофеллєн салат.

Народ готувався до паті — кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її го­лові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чис­тим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпноти­зував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно під­котився до Зібен Ур, і як має бути — нам у двері задзвони-

ли ше раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець, і його жінка — фрау з явно не німецьким фегіеом.

— Хі із інтерестед ебаут йо кар. — голосом ангела з клі­


пу Юрітмікс сказав до мене Томас.

— Хай, — сказав я і привітався з подружжям, яке ви­


глядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів». Ми вийшли
на вулицю — «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючії
місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх туї сіави-
ти, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити на
один великий кальян, яким одночасно могли догнатися всі
представники мусульманського світу, які перебувати на той
час в Берліні. Німець, який прибув на оглядини, попросив
відкрити авто, і довгий час залазив і вилазив з машини,
прицмокуючи язиком так, ніби в нього в зубах застряло
півкорови. Його жінка стояла й мовчача, і всім своїм ви­
глядом вона кричата. шо її походження має максимум спі­
льного з походженням Олєга-воділи з Бучача. Я. затамува­
вши подих, рахував удари свого серця об внутрішню стінку
грудної клітини, відвернувся вбік і в кишені рукою аж до
болю здавив свій краник, щоб не вректи «здєлку вєка».

  • Франц, — гавкнув зненацька покупець, простягаю­чи свою шуфлю в мій бік.

  • Кузьма, то єсть Андрій, — боячись відпугнути пааа-на, поправився я.

  • Авто старе, карочє, — сказав він по-німецьки. — але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купи­ти його я не готовий, але можу помінятися на восьмиріч­ний 126-дизельний «мерседес».

Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими во­лохатими корчами.

— Я, я. Помінятися на «мерседеса».

І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.

«■Курча. — подумав я собі. — якшо періпии-лішіпіи ні­мець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару •піп і обміняти грьобану катлобіну мінімум на самольої Фалькон». недарма ж назва вулиці — Флюгхаффен (h ■Чває фартпть. да?


  • Найн. данке шон. — відрізав я голосом Лєвітана. ■ікиіі об'явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеч­чини. — Дас іст кляйне прайз. ІІен таузенл марк іст гут прайз.і: — відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куріку Німець переілянупся зі своєю жінкою дістав візитку і простягнув мені.

  • Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо шо. — Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я наїапався «зайчи­ків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони заіізди у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Ваіьсдорфу виїхаю відчуття, чи взагаїі та машина тут ко­мусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся югори. а там вже Томас ловив кайф від нової партії україн­ців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олє-жик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і без­посередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п'ят­десят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який го­ворив по телефону, Олег підбігло Барда і спитався:




  • Віталік. як сватка по-німеиьки?

  • Tina шрот чи шось таке, — відповів Бард, який по-думки вже жував якийсь новий вид голландських доганя-

ЛОК, ТИПУ ірИОИ ЧИ ЖОЛУДІ, і Даь ЛЗОЗу.МІТії, ЩО П-т-г чр

входив у його плани на вечір.

Олежик не розчарувався і підійшов впритул до Тома-сової ноги, глянув десь вгору, ніби на пік Ейфелевої вежі,


побачив там голову, яка знає відповідь на його питання, і крикнув туди в небо:

— Томас, де в вас шрот? Свалка, Томас, га? У відповідь на мелодійному дисканті, якому позавиду­вав би Робертіно Лоретті, він почув декілька фраз, дякую­чи яким німецька мова була б визнана найспівучішою мо­вою світу. За умови, шо Томас презентував би її перед комісією. Олежка не вставила співуча відповідь, бо раціо­налізації в тих словах він не вловив жодної. Махнувши рукою, він пішов у кімнату, дістав банку зі смальцем, бу­ханку чорної хлібини, намастив собі велику кальошу, по-стружив туди зеленої цибульки, сховав ту красу у себе в пашеці. Весь народ, і я включно, ковтнули велику порцію слини у відповідь. Так, ми — діти України тонко відчули невидиму лінію, яка через Олежика зв'язувала нас із бать­ківською землею. Нитка, втім, різко обірвалася з відриж­кою, яка пролунала на цілий квартал. Олежик закінчив пережовувати підошву, пішов налив собі з чайника сирої теплої води, кинув туди пару ложок цукру і запив.

— Файно дякую, — сказав він не то до нас, не то до
пана Бога, який послав йому в чужинську сторону смачну
данину. Бард з'явився на сцені нашої мильної п'єси і ска­
зав свій історичний монолог.

— Брати і сестри, чекаю вас внизу через десять хви­


лин. Сьогодні наша велика місія полягає в схрещенні двох
культур — слов'янської і арійської. Буде багато спокус пе­
ред вами. Не кидайтеся на них сліпо. Обдумайте ціль свою
на землі. Зважте і вирішіть — чи варто. Я довго думав і
зрозумів — ВАРТО. Тому таким, браття мої. ви мене сьо­
годні вже не побачите. Я окунуся з головою в чужу, але
іаку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати
всьо. шо пошле мені Господь. Дмен! — 3 цими словами
укрмафія шумним кагалом скотилася на станцію метро, де
всі скинулися і купили квиток на одного в автоматі, і сіли
в поїзд в кількості, достатній, щоб відбити наліт на Перл-

Харбор. Через дві зупинки в вагоні з'явився контролер, але ми створили таку заплутану схему, щоб уникнути не­приємностей, аж в нього з незвички замакітрилася голова, і він вийшов з поїзда. Той, хто тримав квиток на даний момент, довго рився у кишенях і шукав його, даючи мож­ливість іншим підійти до дверей і дочекатися зупинки. На зупинці квиток знаходився — піпл виходив на перон і че­кав, у який вагон сяде контролер, а сам сідав у протилеж­ний. У контролера від таких завдань різко підскакував внут­річерепний тиск, і він переставав з нами боротися. Так було не раз, і так буде завжди, бо ми — українці і ми того варті. Ви в курсі, я думаю.



Нас чекали на виході в центрі біля старої розваленої церкви, яка має служити пам'яттю про жахи війни. Якби ми не були з Бардом, котрий знав у лице декількох персо­нажів з тих, що нас чекали, паніка наша примусила б нас зробити легку пробіжку у зворотному напрямку, причому абсолютно все одно, в яку сторону світу цей напрямок би пролягав. Лиш би подальше від них. На тротуарі стояли, лежали, висіли і торчали: панки, хіппі, наріки, педіки, хло­пці, дівчата, гермафродити, рімейки, коти, собаки, і всяке інше. В голові офіційної делегації з німецького боку стояв Карстен — фашик в галіфе, офіцерських чоботах, з рижим хайром, який сягав йому нижче копчика, і виразом облич­чя хворого, якому роблять паректальний масаж.

— Хайль Варт, — привітався він жестом, якого ми всі



і очікували.

— Хай Карстен, — привітався Бард. Хлопці обійнялися


і поцілувалися, як справжні мужчини. Вся маса людей, які
облизували одне одного на тротуарі і прилягаючих терито­
ріях, не відриваючись від основного заняття, привіталися з
нами. Карстен став у голові процесії, і ми почали свою
тріумфальну ходу по нічному Берліну. Як в історичному
фільмі — то з'являлися на горизонті, то зникали за наши­
ми спинами Тріумфальна арка — та сама, що в кліпі Ю2,

Рейхстаг, залишки Берлін Вол13, телевежа з круглим, як на новорічній ялинці, шпилем. Карстен високо тримав ногу і чеканив кожен крок. Його каблуки цокали по бруківці в ритм його пульсу. Видно, трава була атомна, тому що нор­мальна здорова людина так йти не може. У вас би відірва­лися всі внугрішні органи від потужних ударів чобіт о бру­ківку. Карстена видавав тільки вираз обличчя. З кожним кроком щораз глибше заходила віртуальна рука паректаль-ного масажиста. Муки, переплетені з неземним кайфом, читалися у нього на дисплеї. Час від часу він наспівував, а точніше, нагавкував бравурні військові пісеньки часів Ве­ликої Вітчизняної війни. Хтось із маси людей пробував їх підхопити, але швидко вмирав від задишки. Він не курив ту траву, яку скурив Карстен. Таким чином, в режимі вті­кання від поїзда по тунелю, ми пробігли кілометрів з де­сять. Може, то була перевірка. Може, таким чином ми ста­ли вибраними і мали честь потрапити на справжню європейську бір-паті, яка відбувалася за системою ол ін­клюзіє. Не знаю, хто з нас дійшов до фінальної точки. Можливо, хтось помер по дорозі, падаючи під колеса трам­вая, можливо, хтось просто встиг непомітно стрибнути у метро і повернутися назад в хатинку дяді Томаса. Я заплу­тався. Ніколи в житті я не думав, що мій язик спроможний облизати власні брови. Він висів, як у прикордонної вівча­рки, яка гналася за порушником і пробігла дистанцію від Краківця до Тянь-Шаню. Нарешті ми зайшли у дворик, який не зазнав змін від зайняття нашими військами Берлі­на. Карстен щось крикнув, і на третьому поверсі засвітило­ся світло. Врубився музон, і на балкон, обмотаний гірлян­дами, висипала ще одна група людей, яка готувалася до прийому гостей тим, що пробувала на собі всі принади си­стеми ол інклюзів. Такі собі консультанти-експеримента-тори. Від одної їх консультації тебе вже вставляло так, ніби ти скурив весь шмаль Джалалабада. Один з них — Нік, ірландець в тюбетейці, яка зрослася з його головою, з не-

нормальними очима розказував по-ірландськи, запльовую­чи співбесідника з ніг до голови, як його штирить і ковба-сить. І ти невільно згоджувався, що прекрасно розумієш Айріш14. Киваючи головою, відпливав від реальності на лі­таючій табуретці, просковзуючи у відкриту кватирку на кух­ні. Вся ванна була наповнена водою і банками з пивом. Через півгодини вечірки в тій ванні вже лежали два легені, які лобизали один одного так, ніби не бачилися сто років. Люд підходив до ванни і виколупував пиво у них з-під ча­стин 'їхніх скліщених тіл. У кімнаті на підлозі сиділо в коло чоловік з десять, і всі жерли чіпси з величезної миски, якою була стара сателітарна антена. Розмова не клеїлася, бо роти у всіх були зайняті рожевою розм'яклою масою. На кухні найбільш забойні готували якусь чехню, нагріваючи на газі рідину в металевій ложечці. Я не вникав у процес, бо пере­страшено чекав, шо зараз приїде поліція і всіх нас накриє разом з дебілом Карстеном, який то всьо замутив. Я, за­пльований Ніком, стояв на балконі і відбивав напади страш­нючої німки, яка заперто намагалася стягнути з мене фут­болку, її вік так і залишився нерозгаданою загадкою для німецьких істориків. Шкіра на руках і фейсі вказувала на досить давнє походження цієї істоти, але живіт і ноги, були ніби від зовсім іншої особи. І якби вмазати текіли або на крайняк просто водяри і накрити їй голову «Комсомоль­ською правдою» або журналом «Гудок», вона б мала якісь шанси здатися привабливою. Позаяк «Комсомолки» і «Гу­дка» під рукою не було, я сприснув наглим чином, забігши в ванну елементарно відлити. Двоє голубів далі місили сра-ками баночний «Бекс» і пустили з душа гарячу воду, бо їм там стало зимно. «Гарячий «Бекс» смакує, як компот з мухо­морів», — подумав я, розщіпаючи розпорок. З того пам'ят­ного моменту я вперто ігнорую це пиво. Сциконути так і не вдалося, бо ввалилося ще двоє — на цей раз Нік і його колєжанка — мадярка Штефі. Вони хапонули якоїсь нової екстрадурі і забігли в туалет сховатися від дракона, який

літав за ними по квартирі. Бідні діти ховали свої голови в пральну машинку, мотляючи сраками в повітрі. Я був витіс­нений на коридор і з переповненим мішечком для сцяків протиснувся до кімнати. Чіпсів було ше море, і тому тут царювага повна тиша, супроводжувана хрумкотінням. Я, вид­но, налапався вторяків від активно шмалячої різноманітні гербарії компанії, і в мене було стійке враження, шо люди на підлозі їдять живих креветок, і я чую тріск їхніх кісто­чок. Ще би пару секунд, і я би кинувся рятувати морських рачків від нещадних шелеп, але забігла Лінда — маньячка, яка доймалася мене на балконі. Вона притягнула за ногу якогось вирубаного на той момент штемпа і, думаючи, що то я, шукала куточок, шоби з ним розібратися. З кухні йшли запахи, ніби за рогом зірвався хімзавод. Звідти виходили і вилазили, а також декого виносили, аж поки там залишив­ся один, найбільш витривалий Менделєєв, який впав у ноги Карстену, і той закричав:

— Аллєс зупа!15 — і щипнув за попєц якусь молоду фройлєн, яка необачно стала перед ним. Далі в хаті поча­лося відтворення подій, які мали місце під час загибелі мі­ста Помпеї. З ванної чулися стогони і крики — Нік зі Ште-фі залізли до голубів, щоб ті врятували їх від страшного чудища, а ті попереплутували, хто кого кохав, і пристрої­лися до новоприбулих. Бард з навушниками сидів у куточ­ку і слухав якісь вініли. Час від часу на програвач хтось наступав ногою, але Віталік був вище цього. Він слухав музику неба, і програвач з навушниками йому треба були тільки для відмазки перед примітивними людськими по­няттями. Я був вимушений попісяти просто з балкона і за великою пінистою калюжею внизу поняв, шо був далеко не перший. Гірлянди моргали якось не в ритм, і від того лика гикавка напаза на мене, і хотілося простої води, аіе так. шоби хтось потримав мене за голову і дав попити з кружки, як мама. Ужасно захотілося додому. Я вийшов з квартири, яка здригалася від конвульсій живих і мертвих



людських тіл, і поплентався до метро, яке було за кілометр від нас. Раптом почув за собою крики і цокотіння каблуків. «Оба-на, — подумав я, — видать, у Берліні так само популярно попросити закурити, як і у Львові».

  • Хав ар ю, Кузма?'6 — На превелику радість я почув голос Карстена, який защіпав свою воєнну ширінку на всі сто сорок ґудзиків, що в принципі відбивало охоту зайвий раз її розщіпати.

  • О'кей, айм гоінг хоу.м.'7 — відповів я голосом вели­комученика Степана, якщо такий взагалі колись існував.

  • Факінг аут! — дозволив собі не згодитися Карстен. — В] іонна візіт «Бункер». Ю ноу «Бункер», Кузма?14 — і він заржав такою приязною либою, що моя гикавка в паніці кудись пропала. Я хотів спати, мені було себе шкода, на автовідповідачі явно були якісь дзвінки про покупку ма-піини, і я заперечив:

  • Сенк ю Карстен, сі ю туморров.10

  • Но, Кузма, сі ю нав!2" — він заволочив мене за комір > старий «трабант» — пластмасова тачка, виробництва ГДР, .апхав на заднє сидіння і завів. З криком: — Ай фак наці! — він рвонув з місця і перекреслив мої догадки про його при­належність до неформальних меншин. Ми неслися по ніч­ному чи то вже ранішньому Берліну. Карстен щось кричав ю мене по-німецьки, видно, питався, чи я дав комусь під ид на вечірці. Вторяки втратили свою магічну силу, і я вже не розумів німецької. Але чемно відповів, що покинув паті >'• такому ж статусі, як і прийшов, попри поєдинок з Лін-!<>ю. на що він відповів:

-- Лінда толд мі зет ші факд сам юкрейніен гай. Ай ■-нік іт воз ю, Кузма.21

На щастя, то був не я. І ті ж самі історики ніколи не ■•лиііиіь, кого вона все іаки зі вал і v вала. Одне я знав юч-вона мала секс з групом.

Клуб «Бункер» був на глибині 10 метрів. Нас обшукані зеличезні чорношкірі секюріті, пхаючи свої міноіскатєлі

у найбільш неочікувані місця. Карстен голосно кричав, що його німецька дупа не для чорних жирних лап, за що дістав по голові кувалдою одного з них, і щасливо пройшов у клуб. Вся кімната по периметру була заставлена колонка­ми, які сягали під стелю. В той день і місяць по тому там грали ді-джеї Спайрал Трайб із Шотландії. Вони писали свій музон прямо в дворі клубу в совєцьких воєнних маши­нах, залишених тут після відходу нашої армії. Хардкор — техно зі швидкістю 220 ударів на хвилину паморочили в голові на потужності добрих 25 кіловат, і для того щоб не втратити свідомість — здоровий негр притискав тебе до стінки на дві хвилини. Після адаптації ти проходив далі і потрапляв у спектральну кімнату. Там був запущений спе­ціальний кольоровий газ, солодкуватого присмаку, і лампи типу ультрафіолету створювали ілюзію, що ти бачиш усі вени і кісточки на своїх руках. Ді-джей скакав за своїми пластинкокрутами спотілий і змучений, як тягловий кінь, який таскав Санкт-Петербургом перші трамваї. Сині міш­ки під його очима були завбільшки з блюдця, ніби його били по морді всі стройбатівці Новоєврейська. Він мав на собі два рюкзачки, у яких спали його... діти! Одному, в рюкзачку спереду, було з піврочку, тому, що був ззаду, було десь під два. Дітки спали і дивилися сни про Чебурашку. Точно знаю. Бо мені на їхньому місці хотілося б подивити­ся саме той сон. Я роздивився всі капіляри і кісточки на своїх руках. Навіть виколупав з носа козу і вивчив її спек­тральну структуру. Злизав пару струйових рухів у людей на танцполі і покорчився разом з ними. Я був там, як іно­планетянин у мохеровому в'язаному светрі і джінсах «Авіс», купленими у воєнторгу. Але я був у Берліні. Я міг стояти в лижах, з тарілкою пельменів у руках і в масці зварювальни-ка на голові і не викликав би ні в кого жодної емоції. Кар­стен притягнув якісь таблетки і запхав мені одну в рот, роблячи рвану рану моєї слизової. Я сплюнув у темноту як мінімум двадцятку дойч марок, але більше зекономив на

каретці інтенсивної терапії, яку би для мене в противному разі довелося викликати. Трохи поскакавши під Спайралів, я ввійшов у раж і без допомоги екстазі провів там найяск­равішу клубну ніч в моєму житті, аж до півдев'ятої ранку. Більше ніколи я не піду в український нічний клуб — на­стільки мене тоді вперло. Я не хотів ламати ідеали. І вони в мене залишилися недоторкані, як кутні зуби мудрості. Карс­тен довго прощався і наполягав, що наступного разу екста­зі буду виставляти я. Я натомість пообіцяв йому, що насту­пного разу я йому виставлю навіть вареники зі шкварками і з цибулькою. Він так мене задовбав своєю манерою гово­рити рот-в-рот, що я був готовий видати державну таємни­цю взамін на його зникнення. Так як таємниці я не знав, а стоматит від повітро-капельної інфекції був уже на підході, я сказав, що йду відлити, і просто втік. Тупо заскочив у трамвай, який зупинявся зразу ж за рогом, і проїхав до будь-якої першої станції метро. Карстена в житті я більше не зустрів. Він снився мені пару разів і то після перепою в ролі медсестри, яка пхає мені в задницю церковні свічки. Я навіть пити кинув, щоб він не травмував мою нестійку психіку. Він пропав назавжди.

— Енді, ю хев сам меседжес,22 — сказав Томас, коли я приповз до оселі. Я включив автовідповідач, і той прохри­пів мені пару номерів телефонів придурків, яких цікавила моя машина. Передзвонивши по одному з них, я вияснив, що ймовірна майбутня щаслива власниця прекрасного ан­тикварного авто — жіночка, полька, чоловік якої німець. І живуть вони за три квартали від мене. Я забив з ними стрілу на після обіду. Другий хворий — чувак з голосом ненормального і, як потім виясниться, з виглядом тако-і о ж самого. З ним я добазарився на годинку пізніше. Поль­ка з чоловіком прийшли в точно призначений мною час. Пані Кляудія і пан Курт. Вони були як з фільму про Фліпа і Флапа. Вона — велика і висока, він — маленький і хир-

лявий. Пані Кляудія вела розмову в стилі психологічного пресингу:

— Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у


вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна — не факт, шо
вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він
був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким
ви працюєте, панє Анджей? Якшо в вас є охота залишити­
ся в Німеччині, пан Курт міг би помогти вам влаштувати­
ся зварщиком! Ви вмієте зварювати9 Якщо ви маєте роди­
чів, які хочуть переїхати сюда, ми можем допомогти їм з
роботою. Вони вміють зварювати, ваші родичі? Зараз звар-
шики потрібні тут, правда, Курт?

  • Я, я, — хитав головою старий сморчок, а я, розпус­тивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим вира­зом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було зду-рити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх моз-гів і продовжувала її ефективно розширювати.

  • Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?

  • Я, я.

  • Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? — нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:

  • Десять тисяч марок.

  • То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?

  • Я, я.

Пані Кляудія, а скільки можеіе дати ви? — майже з роз­пачем спитався я в неї.

  • Тилє, ілє она коштує.23

  • А ілє то коштує пані зданєм?24 — майже заплакав я.

— Кілько вона коштує, Курт? — звернулася вона до

чоловіка.

  • Я, я, — по інерції відповів він, а вона переклала:

  • Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей-к\. — ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмо­ви і заробила ше одне бонусне очко у свою таблицю реєст­рацій правильних психологічних ходів. Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане соба­че яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситу­ацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на маши­нах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і шо перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс див­ини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинта­ми, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до ка-іання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сен­бернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетен­ської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кро­сівок, а господар витирав її голою рукою, а руку — собі об

ні гани.

— Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто.25 Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-■краінськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гіп-• v'.m і бинтами. Так, до фіга придурів на один день — то ■ '•же тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій по--п.і, взяли верх над емоціями.

— Я, я. Бітте. Мене звати Андре. — Чого я раптом зту-
пив і не сказав просто — Андрій? Щось буває з людьми в
такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трен-
диш всяку херню.

По-німецьки, я вам вже казав, лабав я слабо, але той цілий Фабіан... Або йому той поїзд щось зайве переїхав, або, курча, він півалфавіту не виговорював. Одне слово, цей неприємний факт дуже утруднював наші переговори.



  • Вев, — сказав він замість англійського «вел». — Ай гона твай зіс кав. — Типу, хоче поїздити.

  • Як ти, брате, зі своїми костилями в ту машину ся­деш? — спитав я, показуючи на сліди його екзекуцій.

— Ай вів твай, — провякав він на тайському діалекті
хренової англійської, на фоні якої я зі своєю миттєво по­
чувся сером Гордоном Байроном. Фабіан почав запихатися
на крісло водія. А його пес — лізти зверху по ньому на
сусіднє місце на дивані, причиняючи своєму госпідару стра­
шенні муки і болі. Він стогнав і крехтів, але пса не зганяв.
Прогнати його можна було хіба з допомогою гранати зі
сльозоточивим газом, якої, на жаль, ні в нього, ні в мене в
ту хвилину не було. Пес граціозно переліз через нього, ви­
мащуючи ізюмом, який завис в нього під хвостом, моє
ШКІРЯНЕ, бляха, крісло, нафіг, і замастив слиною всю
торпеду. Я, вдячний син своїх периферійних комплексів,
нічого не сказав. Але глянув на пса так, що він поняв: пе­
ред тим, як залазиш в мою машину, треба сраку, як міні­
мум, добре витерти об асфальт. Фабіан зайняв нарешті мі­
сце пілота і почав шарпати за всі ручки і тумблери відразу.
Мені це нагадало випадок із мого армійського минулого,
коли я відкачував Рому Мордуховича від епілептичного
припадку, а він, не звертаючи уваги на мої потуги, заліпив
піною, ніби шпаклівкою «церезіт», рівно половину невро­
логічного відділення Калінінського авіаційного шпиталю.

З рота Фабіана випадали залишки сардельок, бургерів, ві­негретів та іншої німецької хавніни, але «Побєда» не руха-



лася з місця. Він зіпрів, з-під пахв у нього ненависно сме­рділо здохлими щурами, пес лизав собі щось між ногами на боковому сидінні, а ситуація не змінювалася. Я — на зад­ньому дивані — кінчався від ненависті і хотів поперемінно задусити то собаку, то Фабіана. Але не наважувався це зро­бити, бо бридився того, що випадало з його оральної порож­нини. Нарешті, я набрався сили і крикнув:

  • Курва твоя мать!

  • Вас?26 Вас? — шепотнув Фабіан, і пес стравив трохи бутану зі свого кишечника в замкнутий простір машини.

  • Шо ти вас, бля, шо ти вас? Шо ти тачку ломиш? — ясно, що Фабіан вловив тільки емоційну частину мого спіча.

  • Дізе ауто ніхт фавен.27

  • Чувак, дай я сяду за руль, і ти побачиш, шо таке «фарен», — прошипів я напів по-німецьки, напів на еспе­ранто з домішками яворівського народного епосу. Бідний Фабіан відкрив собі купу нових ран на тілі, вилізаючи з переднього сидіння, а я сів на його місце і, не звертаючи уваги на пильний погляд його пукаючого друга, рвонув на себе важіль передач і рушив з другої, як справжній украї­нець, палячи зчеплення. Машина нервово тріпнулася, як гордий окунь, який ганяв по озері маленьких рибок і зне­нацька здуру зачепився плавником за гачок п'яного вуйка Стефана, який, не підозрюючи такого приємного поворо­ту подій, наливав у човнику ше підисєточку за здоров'я кума. Фабіан, на задньому диванчику, вдарився перемота­ною головою об задню стійку, як називали в нас на гара­жах штуку, яка тримає в машині дах, пес ще разок зіпсув повітря, і ми вирушили в подорож по району Нойкьольн. Два турецькі діди, які роками сиділи біля під'їзду і грали в нарди, тільки скосили очима в нашому напрямку, але для людей їхнього темпераменту це означало, як мінімум, гост­рий передінфарктний стан, стабільний енурез і гормона­льну кризу. Я виїхав на широку вулицю, яка вела до су­пермаркету «Карштад». Через двісті метрів був світлофор,

і, передбачаючи норов своєї тачки, я завчасно почав галь­мувати.

  • Вай соу елі?28 — здивувався Фабіан.

  • То не елі — то якраз, — цілком чесно відповів я. Машина довго і протяжно скрипіла, збираючи на собі

погляди перепуджених німців і гостей столиці. Ми загаль­мували рівно на білій лінії світлофора, три метри за якою стояв поліцай на мотоциклі і чекав ціле своє непотрібне життя, хто ж все-таки з чесних берлінців перетне недозво-лену границю. Він повернув голову вбік скрипу тормозних колодок і, побачивши те, шо снилося йому в дитячих кош­марах, завів мотоцикл і в паніці втік углиб міста. Фабіан помітив цей парадоксальний випадок, і його бажання заво­лодіти чудо-машиною запалилося з новою непереможною силою. Внутрішній голос, не дочекавшись моєї реакції на його знаки, щипнув мене за дупу і дав зрозуміти, що інвалі­ду на перший раз вистачить позитиву, тим більше, що «По-бєда» накатом взувала будь-яку іншу машину, розвиваючи небезпечну для її власних гальм швидкість. Я помітив шпар­ку між двома «сітроенами», в'їхав туди з розгону і сказав:

  • Вел, Фабіан, іц інаф.

  • Ай вілі, вайк діс кав, — сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок. — Ай гонна сінк енд кол ю тумовов. — Пес нукнув на прощання, залишаю­чи кусок ізюму на передньому сидінні, і вискочив, при­скорюваний моїм копняком, шоб не бачив хазяїн. Його погляд я запам'ятав надовго. Це був найдобріший погляд істоти з усіх створінь, які хотіли коли-небудь мене зжерти.

Вдома знову було люду, як на вокзалі перед кінцем світу або перед приходом поїзду «Чернівці — Перемишль», з якого не могли вилізти ті пасажири, які їхали до Львова, оо та частина, що їхала до Перемишля, аіакувала ваіони зі всіх боків і своїми тілами замуров>вала вихід. І і і бідаки мусили товаришувати їм до Польщі, в більшості випадків навіть без паспортів.

Томас у коридорі мелодійно щось м'явкав по телефо­ну, а вся холерна банда гнила на матрацах і просто на торбах після паті «У Карстена». Я проліз у нього між нога­ми до кухні, зхавав парочку сосисок, як потім виявилось, для собак, але гавкати після того не почав. Знову прибіг десь із пригородів Олежик. Після виснажливої пішої про­гулянки індустріальними районами Берліна він був гото­вий з'їсти всю гниючу в квартирі біомасу. Обійшлося без канібалізму, і він хлопнув парочку запропонованих мною сосисок, з якими Томас збирався в гості до подружки, в котрої був песик Поц. Олежик також не загавкав, і я, за­спокоєний ефектом, пішов спати. Сни були фігові. То якийсь мудак постійно бігав за мною з сокирою по мага­зині, то я бігав із сокирою за тим мудаком. Пізно ввечері Томас привів подружку до себе разом з Поцом, який бігав поміж тілами мертвих людей і цокав кігтями, як малень­кий щур, шукаючи, на кого би посцяти. Подружка, тендітна дівчинка Лілі, почувалася, певно, як на вулкані, воссідаю-чи зверху на Томасі, і один Бог знає — як в них відбували­ся любовні ігри. її крики досі морозять мої жили, і не знаю, як мені вдалося стриматися і не викликати поліцію. Я вибіг на вулицю пройтися — була шоста ранку. Завернув­ши за ріг, став навшпиньки, щоб заглянути в віконце, що робить друган Томаса, художник Джон. Він не любив за­тягувати на ніч штори, і над ранок можна було пізнати багато нового. Його жінка Сандра розвелася з ним рік тому, і приходила побавитися з ним у минуле. Вони робили це із включеним світлом напроти вікон, аж до ранку. Джона це збуджувало. Йому було 40 років. Скоро мені сорок, і не­вже я також не буду виключати світло? Джон і Сандра хропіли з переплетеними, синіми від холоду, ногами. Я по­вернув назад і побачив просто на тротуарі — понівечений, покручений, номерний знак від своєї машини. Декілька метрів далі — валявся іще один у ще більше плачевному стані. Я в паніці підбіг до «Побєди», вікна і двері були



обхаркані, а на капоті — сліди від кросівок якогось туре­цького бидла. На даху машини стояли пусті банки від пива і величезна гора лушпайок від фісташок, так ніби їх жерло стадо орангутангів. Кров ударила мені в голову, ніби Ніа­гара вирішила змінити напрям і пробити небо. Я ганяв навколо, притискаючи до грудей покручені номери від машини, ніби свої зламані крила. Мені хтілося підпалити цілий Нойкьольн і всіх чурбанів разом взятих посадити на товарняк і відвезти назад, у Чурбанію. Я вибіг наверх, де Томас під краном в кухні мив свого Пилипка.

— Томас, ві маст кол зе поліс, — верескнув я, шокова­


ний. — Туркіш дістройд май кар!29

— Я, я, — спокійно зауважив Томас. — Ай кол зе поліс.30


Поліцаї німецькі відрізняються від наших тим, що вони

приїжджають все-таки, коли їм подзвониш. Два дядьки, зі смішними зеленими кашкетами, з якими вони більше змахували на юних натуралістів, відразу почали встанов­лювати мою особу. Візи, шмізи, паспорти, таке враження, що турки визвали поліцію, а не я. Потім доколупалися до об'яви на вікні машини, сказати, що я маю поставити до відома податкову службу, продаючи товар на території Німеччини, і отримати на це ліцензію. Я благально загля­нув Томасові в очі, і він почав мене відмазувати. Довго, флегматично і... успішно. Поліцаї забрали свої сраки геть, а я, зіпрівший і ледь не депортований, почав креслити в голові плани своєї помсти туркам. Правда, через годину приїхав евакуатор і намагався погрузити мою тачку до себе на кузов і відвезти на штрафплощадку. Поліцаї визвали його у відповідь на мою хитрожопість. Шофер евакуатора махався з важелями близько години часу. Він засовував спеціальні захвати під машину і пробував її піднімати. «Побєда», як і личить машині з такою назвою, нерухомо стояла на місці. Відповідь проста — захвати пробивали прогнилу підлогу і залізали в кабіну. Коли він помітив це — то, ніби старий паркінсонік, трясущимися руками смикав



за важелі, щоб витягнути захвати назад. Але вони застрягли і могли вирвати з м'ясом на вулицю цілий салон так, як ми, скидаючи штани, вивертаємо штанини. Осягаючи всю свою відповідальність за завдану шкоду арештованому авто­мобільному засобу, бідний колишній емігрант з Хорватії, боячись, що його за це відправлять назад на Балкани, заліз під мою тачку і довго звідти не вилазив. По-моєму, він зубами відгриз свої захвати, бо більше варіантів не було. Я сидів на балконі, їв Олежкові сємки, і плював на вулицю лушпайки, якраз на його евакуатор, і спостерігав. Бігти вниз і відвойовувати свої права я боявся, щоб не приїхали ще раз юні натуралісти і не захотіли відвезти «Побєдку» в Дек-ру — технічне бюро, де проходять обов'язковий огляд ма­шини, які допускаються на німецькі дороги. Вона би роз­летілася на кавалки на стенді, який, імітуючи вібрацію на дорозі, провіряє амортизатори, і повбивала би німців, ко­трі торчать в той час під машиною і щось там записують. Хорват сів у свій евакуатор і збирався вже 'їхати, але грома­дянський обов'язок власника німецького паспорту знову палкою вигнав його на вулицю. Він дістав з кузова величез­ний «черевик» — спеціальний пристрій, який защіпається на колесо машини з двох сторін, блокуючи його. Він лазив з тим «черевиком» ще з добру годину і не знайшов, як можна його впхати під машину, позаяк передні і задні ко­леса були різні за висотою і за всіма іншими параметрами і просвіт під порогами не давав йому той башмак туди вдрючити. Він харкнув на стерильну берлінську бруківку, матюкнувся по-хорватськи:

— А сим тоу прічкоу глову єбат!



Переклад шукайте в словниках, я знаю тільки, що сло­вом прічка вони називають піську в дівчат, і поїхав назад у двір поліції. Я ж пішов до Джона, дочекався відходу Сандри и поцікавився у спеціаліста, які фарби неможливо змити з поверхні автомобіля. А ще я взяв у нього напрокат різні ко­лючі, ріжучі і просто западляцькі інструменти, діждався ночі

і вийшов на вулицю. Працював я довго. І так само довго потім спав. Жахливі крики з вулиці розбудили мене в ту мить, коли я плавав у сні в величезному басейні, але чомусь із хвостом русалки і цицьками. Кричати, звичайно ж, чурбани. Всі вони сидіти на державному утриманні, і ніхто з них ніде не працював. Дрихли вони довго і, на шастя, дати мені ви­спатися. Кожна машина на нашій вулиці була мною ретель­но опрацьована. Німецькі номери відрізняються від наших тим, шо вони зроблені з набагато тоншого метату і ламають­ся, тоді як наші — тітьки гнуться. Я вистукав свої молоточ­ком, і вони повернули собі горді українські форми. А туркам кожен номер я поламав на дрібнесенькі кусочки, так шо їм залишалося хіба що бавитися ними в пазли. Моєї хворої фан­тазії вистачило на всіх. Заодно, правда, я підмалював тачку грубосракого німця, якого зустрів першого ж дня, як при­їхав. Без злого умислу, так, по інерції.

— Нічого, потім вишлю йому з дому відкритку, — по­думав я.



Машини турків були розписані в дусі неофашизму. Щоби заплутати сліди поліції, я мастив узятою в Джона фарбою величезні свастики на шклі і писав на звільнених від номерів місцях «Fuck turkish». Фарба крім того, шо її неможливо було відмити, смерділа, як курячі бібки, і ви­глядала так само, залишаючи грубі рельєфні сліди на пове­рхні. Згрубша то виглядаю, ніби хтось ходив з квочкою по вулиці, тиснув її за шию і заставляв гадити на машини, а потім розмазував біби пальцем по шклі. Саме так, напевно, і напишуть у себе в протоколі німецькі поліціянти. Не міг я відмовитись від створення гравюри цвяхом по лакованій поверхні найбільш дорогих автомобілів трнзнакових слів, де перша буква «X». а друга «У». Це маю цілком, за моїми розрахунками, збити поліцію з панчелику, наштовхуючи її на думку, що це діло рук інтернаціональної банди фашис-тів-москалів. Коли приїхала поліція, турки викрикувати і махати в бік нашого вікна. Ніколи в житті я не пітнів так

часто, особливо в задній частині мого тіла. Під кожну шта­нину можна було ставити миску під стікаючу з них воду. Поліцаї піднялися, ате Томас двома словами відповів, шо його постояльці — українські музиканти і нікому зла не бажають. А тим більше нещасним туркам. Ми — за мир. Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба. Кінець цитати. Того вистачило поліції, щоби більше ніколи з подіб­ними дрібницями не дзвонити в його двері.

«Побєду» після цього випадку я запаркував аж біля вій­ськового аеродрому Темпельхофф, за два кілометри від хати. Там нічого їй не загрожувато. Клієнти, більш чи менш ре-атьні, щоразу рідше дзвонили з приводу купівлі. Полька лата мені чотириста марок завдатку, пообіцявши ше три і псячі шістсот у день від'їзду. Навішавши на мої вуха з три мотки макаронних виробів, вона дочекалася моменту, щоб ми. наївні простаки, зібрали чемодани і в останній день візи — об'явила, шо більше не дасть. Мною в ті часи можна було настрашити хіба шо голуба, який какав Томасу на бал­кончик, але факт кідаюва пробудив у мені Джека-потро-шитєля. Слава Богу, що я не мав тоді бензопили. Два аку­ратно розрізані на філєєчки трупи зараз би покоїлися на одному зі смітників Берліна в пакетиках з «Пенні Маркт». Я настрашив польку російською мафією, яка мата випот­рошити її сім'ю і в Польщі і тут, разом з її щуром-чолові-ком. Не знаю, чиТюдіяло це на неї, ате світло з того часу в 'її вікнах не горіло. Я продовжив візу правдою-неправдою, шо коштувато боргів перед Томасом, як моральних, так і фінансових. У візовому бюро я мусив кашляти, як пес, щоби Томасу повірили, що я мушу підлікуватися в Берліні декіль­ка днів, аби не заразити пів-Європи якоюсь чахоткою.

Фабіан приходив ще разів із сорок. Вже ніби мав при­нести гроші — і забув, потім — знову забув, потім пес здох, ч потім я бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками русь­кого і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи

по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходи­ти по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від'їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я за­лишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250дойч марок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.

Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:



  • Бард, я дзвонив тому штемпу, шо хотів мінятися на «мере». Він відмовився їхати сюда і каже, щоби ми приїха­ли до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.

  • О'кей, — на диво сказав Бард.

Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій — нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми запра­вили шість з половиною літрів бензини і вирушили в неві­доме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо. Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, від­чуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожува­ла нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією ма­шини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоєврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов'язано з цим супернефартовим тарантасом, який кращі місяці мого життя похоронив у туре­цьких гетто Берліна. Нарешті, мокрі і щасливі, ми вийшли

перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

— Оля. — відрекомендувалася вона. — Я з Броварів,


хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєша-
лась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти від­
казався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросі-
ла на шо-то друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не по­здоровкався, а зразу сказав:

— Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. — На площа­
дці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два
«опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони
здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльо­
зи радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбовано­
го «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багаж­
ник не треба було підпирати лопатою, машина рушила,
ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо
обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені
папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до момен­
ту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися,
німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я на­
значив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бар­
дом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі
Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця,
де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення,
скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четве­
ртій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні
простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажу­
чи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з сині­
ми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на
новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на дру­
гому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.
В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб

З К. Скрябін «Я. «Победа». і Берлін»



не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину ме­блів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланеру­вавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето — успєх, вирі­шив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляка­ми, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська — це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потріска­ною на сонці фарбою, телевізор АйТіТі — військові техно­логії, пригадав собі я американський фільм, де одноймен­на контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Но-воєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чо­тири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відео­касет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Ко-льою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох од­ному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потріб­ні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги — одну нормальну, а другу,

як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в ма­шину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тисну­ти нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні — Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий се­ред своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швидень­ко прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони люби­ли, коли наші покидали їхню територію. А поляки нато­мість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

— Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він про­сто вжився у роль собрата з другого боку кордону.


  • Чи вшистко в пожондку?31 — запитав я його.

  • Вшистко, курва, НЄ в пожондку.32 — Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і циту­вав їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх — де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гад-пшек і не хотів взамін

з*

нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голо­дний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзво­нив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віко­нця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

— Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз33 какой. Ну шо ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий. Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язу­вав кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реа­гувати на нас.

— Може, у цєбє бєда какая, — продовжував расєйскій брат, — може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замк-нєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю види­мість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбува­лося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-по-гранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.

— Цо, пане, не пущайоу? — спитав він, явно знаючи



відповідь.

  • Нє пущайоу, сукі, — відповів я, чекаючи на спасіння.

  • О. то курче бляде, нє?

  • Курче бляде, — згодився я.

  • І цо, бендзєш так став цаве жицє?34

  • Но, нє хцяв бим.35

  • Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре че-колядек, а зобачими, цо бендзє.36

Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

  • Зоставо мі тилько 18марек, — похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато при­знався я.

  • То щасліва, таваріщ, — поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:




  • Чекай, зараз пшийде, — я стрімголов погнав у во-нючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів ве­ликі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідо-фіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.

  • Єстем, — захекано мовив я і простягнув йому пакет.

  • Цось он льогкі какой-то, — недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:

  • Льогкі, но смачни. Давай рускі, — з наголосом на перші склади скомандував погранєц, — я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко — твуй проблем.37

Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опе-льок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.

Секунди йшли довго, і я відчув, як сивіє волосок в мене на копчику. Коли він побілів до кінця, шлагбаум повільно, як в американських фільмах, в рапіді почав піднімати свій дзьоб догори. Я подивився вбік вагончика, де сидів мій мучітєль, відкрив двері й підійшов упритул до вікна. Поляк куняв, спершись головою на кулаки. Я погримав у вікно, і він перестрашено підібгав руки, а бородою зі всієї дурі валь­нувся об стіл, прикушуючи свій дурний недобрий язик.

— Дивися, пан. Фокус по-українску. Ото я єстем, — розвівши руки в боки, крикнув я, — а ото мне, курва, нема. І з тими словами я скочив в машину і погнав до шлаг­баума, аж пукнув з нервів, причому таким фазаном, що звука майже не було, а очі виїло, як соляною кислотою. З одного боку, я провернув супераферу, бо мене з невідміченими до­кументами пропустили в Польщу, тобто кожна поліцейська машина — означала кінець резидента. А з другого — в мене було бензину тільки до Кракова, і як їхати далі, не знав на­віть мій ангел-хранитель, який задовбався мене витягувати з халеп і храпів на задньому сидінні. З третього боку моєї си­стеми координат — я мав купу мотлоху в машині і сподівався комусь загнати що-небудь взамін за бензин.

— Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, — заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося. За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим са­мим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі по-пісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцін­ний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо... херіща. Я зупинився в селі Суфчин пе­ред Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи побєдовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору — виключив мотор, з'їхав з гори — включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліп-

ше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що прита­рабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед во­ротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене під­біг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають — доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали — йди на... Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сра-кою в величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір'я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене:


  • Як ти єще жиєш? — привітався він.

  • Он мнє хиба покохав, — привітався я.

  • Цо ти тутай шукаш? — спитав він.

  • Я спшедає опони, бардзо добре опони38, — відповів я.

  • Покаж, — попросив він.

Я показав чотири офігенних колеса від «джипа», шіст­надцятого радіуса, з німецької мусорки.

— Я п'єрдолє! — крикнув не то від захвату, не то від обу­


рення, власник звалки. — Дає ці за то по ЗО звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі — просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшен­на мряка, і така ж жахлива черга чекала на в'їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було так назва­ти. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив свою.

— Вас прівєтствує Рава-Руска, — сказав мені штемпок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смако­ві відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проана­лізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв не­абиякий інтерес.



«Рекет», — проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих маши­нах активно робили вигляд, шо вони сплять, косячи очи­ма з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.

  • Што вєзьом? — запитав хамовитий рагуль, який до­вго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі свої носоглотки.

  • А тобі шо до того? — борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

— Ти на кантролє в люблінско-львовской брігадє. Ми
тута атвєчяєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті
злотих, поал? — Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спро­
бував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний
кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секу­
нду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув
тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то
всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна
і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

  • Я не маю грошей, — ламаючи їхні плани, відрізав я.

  • Тада давай таварам, — втикнувся той, що заговорив першим.

  • Який то товар в п...у! То ж мусор зі звалки, хлопці, — зауважив їм я.

  • Хлопці в мами на городі. Ми — ПАІДАНИ! — гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

  • То ж МУСОР, пацани, — поправився я.

— Відкривай, карочє, багажнік — ми втикньом, шо то
за мусар? — наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувтствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

— О тєлєвізар нєхілий, — показав той, що чуть не вда­
вився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, че­
рез пару днів, до Новоєврейська докотиться слушок, що
згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що
вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той
момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями
торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий
кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відріза­
ним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємно­
сті — випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА»,
номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшо­
го пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на
сосні на в'їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші при-бамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичис­тивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів'є голо­дний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-тран-зит», вони збиралися було гордо від'їхати, але я перегоро­див їм дорогу і сказав:

— Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте.
Ви ж обіцяли провести мене без черги? І шо тепер? —
Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в
роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою
промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги,
але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми
уклали з ними угоду. їхній імідж був на грані провалу.
Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розі­
йдеться по народу, і їм перестануть платити. Бос сплюнув
бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРА­
СІ ВО, підійшов до мене і прошипів:


  • Да-да, малиш, зара' всьо парєшаєм. — При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

  • Падаждітє тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, — сказав він офігевшим бандкжам, які не могли вийти зі сту­пору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продов­жують розбирати цю історію на заняттях з практичної так­тики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів — Люблін, але щось мені підказує, що вони підгорта­ють гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п'ять:

— Малий, я єду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє


пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбу­вається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхне­ний Фєдя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши тран­зит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами мит­ниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скря-ба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.

  • Сідайте, банда! — махнув я їм рукою.

  • Зара', зара', тільки перекурим, — сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.

Місто, в якому не ходять гроші

уКиття підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати — як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі — і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятува­тися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахну­тися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, на­справді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боя­чись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годи­ну четверту або п'яту ранку. Та найгірше — цілу ніч вичі­кувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хо­чеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.

З кухні почувся біпер — годинник сигналізував сьому.

— Слава Богу, — сказата вголос Аліса, потягуючись у
ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочу­
вались і билися об виски зсередини.

«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Map­ro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.



Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З про­тилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла вигля­дати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях -помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розу­міючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть-чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі — чи то улюбле­ної роками речі, чи тим більше — чогось пов'язаного з ком­фортом життя і не залежного від тебе самого.

Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і за­мість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше — йогурт.

фу! _ вирвалося з горла разом з непривабливим за­


пахом підгулявшого винограду — то ж треба було додати
собі кайфу з самого ранку.

Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. її «бой-сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса

заробляла на них двох, і коли це закінчилося — Макс згадав про свою першу любов — і звалив до неї у велику трикімнат­ну квартиру із ше більшою ванною джакузі, у якій та про­водила більшу частину свого життя.

Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ран­ку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.

«Конверт» — промайнуло у неї в голові, і тисяча дога­док миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди — попала на ек­ран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про шо в даний момент думає: фраза — «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема — ГРОШІ! Алі­са взяла конверт у руки і розірвала — так само не відрива­ючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опу­стила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі — як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, хо­лодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був кви­ток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому — принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Алі­са ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру — зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.

— Фак! — вирвалося в неї з горла. По тєліку — ті самі


двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за ін­
шим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно

ненормальний ранок.

Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь-який момент. Тим більше, що вона часто користува­лася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.

— Альо! — почувся із слухавки захриплий голос. — Яка

скотина так рано?


  • Ти приходила вночі? — спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас — чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.

  • Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зран­ку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.

  • Культура мови — то твоя фішка. В мене якась місти­ка — хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.




  • Мене там нема? — включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.

  • Нє!

  • Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.

  • Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я по­міняла замок. То могла бути — або ти, або ти!

  • Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. — У слухав­ці пішли гудки.

«То не була Mapro», — зробила висновок Аліса. До по­їзда залишалося менше години. Можна було просто по­рвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її "а вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона про­бувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився

супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Хо­лодильник був пустий — так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її об­личчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався — куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.

— Шо ти їдеш, казліна, куда прешся, муділа! Такого плану крики супроводжували їх всю дорогу до станції. Аліса розплатилася і вийшла з машини, попрямува­вши просто до віконця інформації. Там відповіли, що її поїзд відходить за двадцять хвилин, а шодо того, де знаходиться її пункт призначення, сказали, що найближчий дурдом через дві вулиці. Поїзд № 86 відходив з третього перону. Підійшо­вши до свого вагона, Аліса показала квиток провіднику і кинула погляд за його спину всередину. Нічого особливого і підозрілого. Якась бабулька тягнула величезний міх по схо­дах у тамбур, блокуючи вхід і вихід. Що вони завжди таска­ють у тих мішках? Провідник пропхав бабку разом з її кра­мом всередину, сплюнув під вагон і зі словами: «Звідки беруться такі барани на його сиву голову?» — віддав перерва­ний квиток і сказав, що її купе номер три. Аліса зайшла у вагон, по коридору вже у зворотному напрямку пролізала та ж сама бабка з тим самим міхом і запихала до свого купе, незалежно від волі всіх пасажирів, що були на коридорі і дивилися у вікно. Дівчина встигла заскочити в третє купе. Там було пусто. Без задньої думки — чого я сюди приперла­ся? — вона сіла і розірвала пакет з вагонною білизною. Вид­но, думки думалися надто повільно і ні про шо, бо, глянув­ши у вікно, вона помітила, що поїзд рушив. Перон набирав швидкості і разом з людьми втікав од Аліси і її вікна. Чомусь було таке враження, що вона тут останній раз...



До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.

— Вам виходити пів на першу ночі — я розбуджу.




  • Що це за місто? — запитала Аліса.

  • Хрен його знає — сьогодні перший раз йду сюдою. Я постійно на Крим, а сьо'дні кума міняю.

  • Ясно. А коли станція буде?

  • Буде за дві годинки.

«Там і вийду, — про себе подумала Аліса. — Ще дві годинки дороги назад — провітрю мозги трохи, задовбала­ся зводити кінці з кінцями». Ходячи по своєму великому сірому місту, вона і не помітила, шо прийшла весна. Кру­гом понабухали бруньки і нагадували соски дівочих гру­дей, що тирчать під футболкою, коли ті думають про щось тільки їм відоме.

Знову прийшов провідник і, нічого не спитавши, по­ставив на стіл шклянку чаю і два кусники рафінаду.



  • Печення будеш?

  • А лимончик можна? — питанням на питання відпо­віла Аліса і перекреслила надію наварити на собі як міні­мум півгривні.

  • Можна Машку за ляжку, — по-солдафонськи змо­розив вагоновожатий, заржав і вийшов з купе.

«Круто», — подумала Аліса. Виходить так, що більша частина людей навколо — такі ж хами, як і цей. Слава Богу, що не зустрічаєш їх всіх нараз.

Вона застелила поличку, вляглася на спину і тупо ди­вилася на стелю, намагаючись порахувати дірочки на вен­тиляційному люкові. Чай пройшов по всіх трубах з приєм­ним теплом, змивши залишки ранішнього алкоголю і присмак зубної пасти. В купе постукали — зайшов німий, який на цьому відрізку дороги завжди продавав газети з кросвордами і календарики з голими тьотками. Аліса взя­ла в нього збірку тупих кросвордів — такого плану, що відгадуєш усі 100 процентів із запропонованого і відчува­єш себе як мінімум — Спінозою, до моменту, коли попа­дає кросворд зі старого журналу «Наука и жизнь» і ти на­раз падаєш на землю з вершин свого інтелекту. Хлопнувши

дешеву скандинавську головоголомку за швгодинки, рука з ручкою ковзнула вниз, очі заплющилися під вагою неви­спаної ночі. Стук коліс заколисав молоду дівчину і зробив своє. Вона заснула. Було 31 березня.

В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній по­личці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілого світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам-один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт. За вікном про­пливали сірі силуети нічного лісу.

«Я проспала цілий день!» — промайнуло в голові, а з грудей вирвався зойк, який і закінчив, власне, інтим того дядька із пластиковою перегородкою, і він незадоволено хрюкнув і повернувся до світу лицем.

  • Ти шо, з полички впала? — приязно звернувся він до дівчини, дивлячись кудись поза нею і шукаючи наступного після перегородки об'єкту для передачі йому на вічне збере­ження своїх глибоко схованих від чужого ока секретів.

  • По-моєму, я впала з неба. Коли наступна станція?

  • Не скажу точно. Тобі де виходити?

  • Я заплуталася, зі мною шось ненормальне творить­ся. — Аліса починала боятися. Вже і давно пора було по­чати, видно, ситуація видалася настільки незвичною для простої урбанізованої молодої особи, що важко було ре­агувати на неї більш-менш адекватно.

В купе легенько постукали, і зайшла старша пані — на­парниця хама-провідника, яка прийшла йому на зміну.

— Вам виходити через півгодини. Не забувайте речі. —


І швидко вийшла.

Аліса вибігла за нею, і почуття страху поволі наповню­вало її всю, від п'ят аж до кінчиків волосся.

— А що це за місто? Вибачте, може, це виглядає по-дур­


ному, але дозвольте мені їхати далі. Я не хочу тут виходити.

— Мені ненормальних і без тебе хватає, — невдоволено


відповіла стара провідниця. — Вийдеш — купиш білет, якшо
встигнеш — знов сядеш. Інакше викличу ментів. Всьо по-
нятно? — вона страшно вирячила свої вигорілі на сонці за
довге одноманітне життя очі і перед носом зачинила двері

службового купе.

— Курва мать, — прошипіла Аліса. — Курва ваша була


мать! — на цей раз голосно сказала вона в бік зачинених
дверей, за якими зі свистом хропів провідник-хам і де зни­
кла хамка його напарниця. Вона підбігла до розкладу руху
поїздів, але на стіні висів розклад із зовсім інакшим марш­
рутом, що часто буває на наших залізницях. Вона зайшла
до купе — дядько знову був повернутий, але цього разу
спиною до стіни, і дивився в темноту — десь під стіл. Вид­
но, там знаходився новий об'єкт його уваги і набагато ці­
кавіший, ніж те, що його оточувало. Аліса мала зі собою
маленьку дамську сумочку, в якій носила речі як життєво-
необхідні, так і цілковито непотрібні одночасно, так як і
будь-яка подібна інша дівчина в іншій подібній сумочці.
Вона відкрила її і висипала на стіл усе, що там було. Дядь­
ко, що лежав і дивився під стіл, якби був котом, то повів
би вухом у бік звуку падаючих на столик предметів, але
він не був котом і вухо залишилося на місці.

  • Гроші вкрали? — запитав він з надією.

  • Не забудь голову, як будеш виходити, — в'їдливо сказала Аліса і, згорнувши все назад, вийшла з купе. Поїзд зупинився — вона зіскочила на перон і побігла в напрямку станції, щоби купити квиток до кінцевого пункту. Перон був старий і неосвітлений. Калюжі стояли тут навіть тоді, коли декілька днів світило сонце, а в повітрі чувся специ­фічний запах залізничного гару, яким дихають тепловози. До будинку залишилося метрів сорок, Аліса побігла швид­ше. Вона з розбігу штовхнула важкі вхідні двері і очима знайшла касу. За вікном сидів персонаж, який у старих совкових фільмах обов'язково грав би бухгалтера. Крутень-

кі окуляри на носі, біла заяложена біля шиї сорочка і нару­кавники, колись сірого, а тепер брудно-сірого кольору. Він глянув на неї з-над окулярів і з нецікавістю запитав:

— Що вам?

— Мені квиток до кінця — на цей поїзд, який стоїть
на пероні. І, будь ласка, скорше. Він зараз відходить.

— Взагалі я не маю права давати квитки на поїзд, який


вже стоїть. Це прохідний, і продаж закінчується за п'ять
хвилин до прибуття. Але сьогодні переводять стрілку на
годину назад, і я маю право це зробити. Вам який? Купе
чи плацкарт?

— Всьо одно, тільки скоріше. — Аліса нервово переби­


рала ногами і руками.

  • Прошу — купейний. З вас тридцять раз оббігти бу­динок вокзалу.

  • Не поняла — куда бігти? — в істериці закричала Алі­са. — Візьміть гроші, — вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.

  • Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось про­дає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.

Це починало скидатися на вчорашній сон, який не да­вав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тум­бочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси.

  • Ні фіґа собі пчихнула, — мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчин­ка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.

  • Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже ви­бив його — вам треба брати, бо будуть неприємності, — по­вернув її до життя касир-бухгалтер-садист. — За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.

І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула ува­ги — шкіра на обличчі касира змінювала колір. На почат­ку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток — вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер — він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повіль­но рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.

їх приїхало чоловік десять, що вказувало на факт пова­жного ставлення до дисципліни в їхньому місті. Аліса сиді­ла, прихилившись спиною до зачовганої стіни касового залу, і дивилася собі під ноги. В голові крутилася одна-єдина думка: як могла твереза людина вляпатися в таку жахливу історію? Вона усвідомлювала, що мало що тямить з усього того, що відбувається навколо, — і впадала дедалі в більшу паніку. Поліцейські були одягнені у форму, яка дуже нага­дувала військову форму гітлерівської Німеччини, що нада­вало ситуації ще похмуріших відтінків. Усі розмовляли мо­вою, що нічим не відрізнялася від тієї, якою говорила Аліса.

— Ваші документи? — офіційно зажадав молодий по­


ліцай і простягнув руку.

Аліса подивилася йому в очі і тихо спитала:



  • Де я? Чи цей кошмар — таки правда?

  • Якщо ви не будете виконувати моїх наказів, вас буде покарано. Документи! — вже з погрозою, тоном учня-трі-єчника, якому випадково поставили п'ятірку, і він боїть­ся, щоб хтось цього не помітив і не виправив назад, грим­нув молодий поліцейський.

Аліса простягла йому паспорт і зауважила, що колір його шкіри змінився на ніжно-рожевий, як у свинки, яких ма­люють на дитячих відкритках. Це був перший позитивний

досвід за всю драму, розіграну на цій станції. Вона зробила висновок, шо колір шкіри цих людей змінюється залежно від емоцій, які вони відчувають до співрозмовника.

«От би в нас так було! Я би вигнала Макса ше з рік тому — він не їв би моїх продуктів і мене, а я лишилася б на класній роботі». З дизайнерського бюро Алісу вигнали за запізнення, Макс захлопнув її вдома, а стрибати з тре­тього поверху не входило в її найближчі плани. Подзвони­вши йому на мобільний, вона почула те, шо часто чуємо ми, коли дзвонимо до когось, украй потрібного: «Ваш або­нент поза межами...»



Аліса простягла паспорт поліцейському, інтуїтивно зби­раючись почути від нього щось нове в своєму житті.

— Ви хуліганите. Ви не виконали прохання касира, тож будете покарані. П'ятдесят кругів навколо вокзалу.

Аліса вже мала поганий досвід допитуватися, не вико­нуючи їхніх тупих завдань, і вирішила зробити це після того, як оббіжить вокзал п'ятдесят разів. Ні за що на світі ще годину тому вона б не повірила в те, що бігатиме, як придурочна, навколо якоїсь засраної станції о першій го­дині ночі. Але треба було з чогось починати з'ясовувати ситуацію, в якій вона опинилася, і вона побігла. Станція була не дуже велика, але п'ятдесят кругів становило доб­рих десять кілометрів! Поліцаї стали навколо вокзальчика так, щоб контролювати кожен метр її шляху. Вона не мала жодного шансу втекти в корчі і десь сховатися. Двоє з по­ліцаїв дивилися на неї з жалем, і колір обличчя в них був, як у тої свинки, про яку я згадував. А решта мужчин мала лиця кольору надувного синього крісла, яке Аліса купила для комфортного читання вечорами. Кріслолиці вочевидь не були в захваті від того, що їм довелося пертися на вок­зал через якісь копійчані розборки посеред ночі, що явно не дасть їм бонусу у просуванні вверх службовими щабля­ми. До тридцятого кола вона ще рахувала і намагалася присвистувати в ритм, щоб не здуріти, обдумуючи всю



дебільність випадку, а потім тільки один з поліцаїв ліниво, але з ледь помітним співчуттям ставив хрестики на арку­шику, щоби не збитися з рахунку. Аліса бігала майже го­дину. Під кінець це пересування її тіла важко було назвати бігом. На думку наверталися різні фільми про машину часу, може, вона потрапила в якусь чорну діру і її перенесло на сорок років тому назад. Вона відмахнулася від таких сайєнс-фікшн роздумів, доплела останнє коло до кінця і знесиле­но сіла додолу. Поліцейський зіжмакав папірець і викинув його в урну. Потім підійшов до Аліси і з розумінням сказав:

  • Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся шо по чому — наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не пла­тить. І тому була видумана система платити за послуги свої­ми діями. Когось це забавляє, когось бісить — але порядок є порядок. І нікого не обходить — подобається це тобі, чи нє.

  • Ігор! — Поліцая, котрий уводив Алісу в курс спра­ви, окликнули ті, шо були біля машини. — Поїхали. Спа­ти хочеться.

  • За три хвилини їзди звідсіль є готель — поїдь виспи­ся, а то ше кудись вляпаєшся, — порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.

Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до стан­ції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче-зелена, шо вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК — у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті-решт — шо ж там укінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фінші знати хочеться. Бо­ячись стати на перепоні зеленомордого касира — дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п'ятде­сят разів. Метрів сто лівіше під великим, розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.

«Напевно, таксі, — подумала вона. — Якщо ні — головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».

Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що, здавалося, кадик от-от прорве шкіру на шиї.

— Ей! — окликнула його Аліса.'— Е-ей! Ви вільні, мо­


жете їхати кудись?

Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб'ячими очима-бульками, сказав:

— Кудись можу. А куда треба?

— Готель тут є?

— Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?

— Атож. Ви такий самий, як і всі тут?

— Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди


попадають. — Таксист утопив прикурювач і запропонував
папіроску: — Будеш?

— А за неї треба платити?

— Нє, тільки за проїзд. — Він підрулив до шлагбаума,
який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно
Аліси кнопкою на панелі і сказав: — І звідкіль слово таке —
«платити»? Зразу видно: свіжина а-атстойная.

За її вікном на підставці, що виступала з будки охорон­ця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.

— їж, — почула вона голос парковщика, який тупо


дибився до неї з будки.

Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з'їла. «Хрін, бляха!» — подумала про себе. За парковку треба було з'їс­ти хрін!

— Ше їж! — знову дибився парковщик. — Дві години


простою — дві ложки, повні з чубком.

«Сам ти чубок, собака», — про себе сказала Аліса і за­штовхнула в рот огидну холодну масу.

— Взагалі-то за паркінг я плачу, — мовив нарешті так­


сист, коли шлагбаум відкрився, — але ти мене випереди­
ла. Дякую. Бери, кури.

їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.

«Ну западло, — подумала вона. — Треба ж було до цьо­го всього, що сталося, ше й хрону нахаватись».

Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених зака­марках її голови:

«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини — позитивну, яка набагато менша, і — відповід­но — негативну, якої — до фіга. Позитивне — це те, що вона потрапила в мегадивне місце — і буде що згадати і розказати; друге — є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити вза­мін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне — все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.

А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пу­ританством — мені хана!» — подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.

— Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? — спитала


вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по

вулиці.

  • Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай — то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, — сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіоно­мія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накра­пати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.

  • Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.

  • Шо вам це дасть? — спитала знервована враз дівчи­на, але, згадавши попередні пригоди, додала: — Я, зви-

чайно, не маю нічого проти — просто цікаво. Просто! — вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гри-масоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.

— Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не


можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б
робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це диви­
тись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!

— Щасливо, придурку, — крізь зуби процідила Аліса і


в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через
самісіньку середину величезної, як Аральське море, калю­
жі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож
добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це
неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він
втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.

— Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчин­


ці? — спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору
надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.

  • Вам одномісну чи дво-? — спитав адміністратор.

  • Мені хоть би і пів-. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?

  • Ви надовго до нас? — беземоційно задав нове запи­таная молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвів­ся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.

  • Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.

  • Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибра­тися — то мало кому це вдалося до цього часу. Так шо настроюйтеся на гірше, чи краще — я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. — І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розі­грався напад дизентерії й Боткіна одночасно.

— Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися? — сказала вона собі, а йому повто­рила питання: — Так що з мене, наразі я буду до завтра,

а далі — подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.

  • Ви будете мити підлогу, — видушив, трохи подума­вши, дамсько-сракий і, поколупавшись у носі, додав: — у туалеті. Завтра рано і після обіду.

  • А можна, тільки зранку? — спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.

  • Можна, — відповів консьєрж, подаючи їй ключ, — але голою, і я буду дивитися.

  • Тоді перший варіант, — забираючи ключі, прийня­ла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.

  • Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зра­нку. — ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах-норах маленького старомод­ного готелю. На її щастя, бо, якби знала той предмет з но­чі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.

Ачіса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кути­ку ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні — хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо — чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не лю­била фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його на­зад — на екрані не було жодної поділки. Не було кого кли­кати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побіг­ла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близь­ко. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й "иі і росилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї "і то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:

— Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи


ти справді ще не зрозуміла — де ти?

  • Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю — я стану така, як ви всі тут.

  • Ти вже така, — сказав консьєрж і підсунув їй теле­фон. — На, дзвони.

Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Mapro. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».

  • Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, — він витягнув з шухляди фото­картку, на якій був зображений красень з атлетичною фігу­рою, шо стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.

  • Н-н-ну, кажи шось, бо здурію, — відчувши, як тем­ніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.

— Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього
світу — воно є на шляху одного-єдиного поїзда, який
проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стріл­
ки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом.
Заправляють у нашому місті-концтаборі троє потомків лю­
дей, які це все вигадали. їхні предки служили в органах за
Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедика-
ментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовува­
лися як німцями, так і нашими в таборах під час війни.
Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного ста­
ну, — прояв після їх приймання. (В цю мить його лице
засвітилося гнило-зеленим кольором десь ізсередини). Вони
є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб
людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було
приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в
кров виділяється особливий гормон, який нерозривно по­
в'язаний із бажанням скоїти злочин, — вона починає ви­
давати в повітря специфічний запах, і його тут же ізолю­
ють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них
майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про
порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і
все решта присилається звідтам, — він махнув кудись убік,

що мало означати: з нормального світу, — хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того — підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з на­шими босами, часом приїжджають сюди поприколювати­ся. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атом­ної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково — практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах — там, — він знову кивнув кудись убік, — так шо нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі по­чне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше — вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакал­ки чи присідалки — вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше — що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології — на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав — тут світочі генної інженерії, які придумали прикол — платити не грошима, а приниз­ливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі — жарти тут не проходять. Границя охороня­ється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина



робить своє!

Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам'я­тала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла — куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження — так, ніби вона не доросліша­ла — він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу

не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтя­ми за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвін­ки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Mapro, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сво-лоч Макс — він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм1 джакузі, й багато-багато інших людей, які в уяві її вигля­дали більше, як довжелезна сороканіжка з головами різ­них людей, ніж як звичайні гуманоїди.

Я думаю, важко знайти на світі людину, яка б, потра­пивши в подібні передряги, могла спокійно заснути. Аліса була настільки вимученою фізично, що її свідомість прос­то виключилася, як телевізор у мить, коли в домі пропадає світло. І ця ж її свідомість неохоче включилася, коли в двері її кімнати постукали. Інтуїція підказала, що стукали: вже довго. Поки звук нарешті переборов остатки сну, Алі­са прокрутила в уяві весь учорашній день, і смак гіркоти відчувся в роті. Може, то і була перша признака дії певних хімічних речовин, котрі були тут усюди, вірячи розповіді її нічного гіда. Вона підвелася на ноги і — мало не впала. Дурнуватий крос навколо вокзалу дав себе знати. Молоч­на кислота розійшлася по непідготовлених до таких фізи­чних навантажень м'язах і спричиняла біль при найменшо­му русі найменшого суглоба. З гримасою, проти якої не встояв би навіть Джим Керрі, вона відчинила двері і наха­бно поглянула на консьєржа, який стояв разом із жінкою років тридцяти й пошепки з нею обсмоктував якусь пікант­ну історію, відому тільки їм двом.



  • Котра година? — спитала Аліса. — У ваші обов'язки входить не давати клієнтам виспатися?

  • Дванайцята — і в тому вся справа. В цілому світі — це розрахунковий час у готелях. Прошу винести свої речі і розплатитися.

Жінка, яка стояла разом з ним, з цікавістю розглядува­ла Алісу, колір її обличчя був знову ж, як у свинки, про яку вже не раз згадувалося. Вона була вбрана в досить модні

шмати, з чого можна було зробити висновок, що система доставки товарів була тут налагоджена як має бути.



— Речі можеш знести униз і залишити біля стійки. А са­ма підходь на робоче місце, в кінці коридору наліво, а далі по запаху, — миролюбно сказала вона і додала: — Я чергую тут удень, знайомитися ми не будем.

На швидку руку Аліса сполоснула обличчя, закинула в сумочку всі предмети, які були з неї напередодні витягну­ті, захлопнула двері й пішла до туалетів, бо всі її речі помі­щалися в двох долонях.

Там її вже чекав хлопець з дівочим задом і жінка з за­дом нічого собі. Вони вказали їй на відро, розказати об'єм робіт і, особливо смакуючи дітище своєї хворої фантазії, довели до її відома, що підлогу в туалеті потрібно вимити ВЛАСНИМ ВОЛОССЯМ. Алісу, здавалося, важко було чимось здивувати, але такий винахід привів її внутрішній стан майже до передінфарктного. їй навіть здалося, що власне лице посиніло і зараз трісне від противної фарби, яка бурлить під шкірою. Пам'ятаючи недобрий досвід спе­речання з місцевими недоробками, вона стала навколіш­ки, запхала голову у відро з водою і почала совати нею мокрою по брудній, з пару добрих днів не митій, підлозі загального туалету, в який досить частенько забігали люди просто з вулиці, у свою чергу також не здогадуючись, що •м загрожує взамін за користування унітазом. Аліса наби­рала повітря в легені, запихала голову у відро з водою, яка покривалася жирними, брудними плямами, і ялозила во­лоссям по підлозі, а консьєрж стояв із своєю знайомою й підливав у відро пінистий миючий засіб, який виїдав Алісі °'п і заважав дихати. Все лице було вкрите чорною піною, 1 бульки зривалися з того місця, де по ідеї мав бути рот, лсііли вниз і тріскали, перетворюючись на сотні мікро­скопічних бризок — подібно до того, як тріскало майбутнє ні в чому не повинної дівчини, котра попала в тарапати і, Можливо, ніколи із них не вибереться.



Очі пекли вогнем, вода позатікала у всі можливі і не­можливі місця на тілі, коли тишу розрізав голос адмініст­ратора:

— Досить бруд розтирати — можеш валити на фіг. Якщо


маєш охоту ночувати сьогодні, дай знати зараз — місць
може не бути. Мають люди приїхати.

Менш над усе Аліса хотіла продовжувати розмову з цими ненормальними, зіпсутими, як учорашній борщ, людьми. Вона підвелася з колін, не повертаючи голови пішла, стри­муючи себе, щоб не розридатися у них на очах.

— Суки, суки... які ви всі суки! — тихенько кляла собі


під ніс Аліса, виходячи на вулицю, де на неї чекали нові
пригоди, які аж ніяк не давали нудьгувати в місті, де не

Каталог: authors
authors -> Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
authors -> Коваленко діана олександрівна моделювання образів часопростору в сучасному українському романі
authors -> Ю. В. Сорока Хотин Історія України в романах
authors -> Василь іванишин
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 2
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 1
authors -> Дисертація формування барокового стилю у творчості літераторів острозького кола
authors -> Василь Бережний
authors -> Жозе Сарамаґо


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка