Сценическое мастерство в педагогичекой коммуникации



Скачати 38,29 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації29.03.2019
Розмір38,29 Kb.
ТипЗакон
  1   2

Н.П.Волкова


ОСОБЛИВОСТІ СЦЕНІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ У ПЕДАГОГІЧНІЙ КОМУНІКАЦІЇ

Ефективність педагогічної комунікації прямо залежить від здатності майбутнього вчителя до гри, до сценічної діяльності.

В основі сценічної майстерності лежить система видатного майстра театру, великого вченого К.С. Станіславського, яка виступає не тільки як наука про акторську творчість, але й як наука про те, як, спираючись на об’єктивні закони, плекати, розвивати, збагачувати різні здібності, і не лише сценічні. У цьому полягає єдність із завданнями педагогічної комунікації, на що наголошували А.М.Макаренко, С.В.Гіппіус, І.А.Зязюн, О.Г.Мороз, В.Л.Омеляненко й інші. При дослідженні ми враховували, що між педагогічною і сценічною майстерністю багато спільного: учитель, викладач практично відіграє роль драматурга, сценариста, режисера й актора в одній особі.

Для актора, так само як і для вчителя, важливо володіти від природи зовнішньою привабливістю. Будь-яка деталь у зовнішньому вигляді й поведінці вчителя має виховне значення. Педагог формує морально-етичні погляди й смаки своїх вихованців. “Я повинен бути естетично виразним, - писав А.С.Макаренко, - тому я ні разу не вийшов з непочищеними чобітьми або без пояса. Я теж повинен мати якийсь блиск, у міру сили та змоги, звичайно. … Я не допускав у клас учителя, якщо він був неохайно одягнений. Тому у нас стало звичкою ходити на роботу в кращому костюмі. І я сам виходив на роботу в найкращому своєму костюмі, який тільки в мене був”[1]. Дійсно, педагог повинен одягатися елегантно, з урахуванням вимог моди, не доводячи компоненти зовнішнього вигляду до крайнощів. Його одяг має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писати на дошці, працювати з демонстративними матеріалами, нахилятися, ходити між рядами парт тощо. Колір, фактура, доповнення (ґудзики, пряжки тощо) також мають підкреслювати простоту, елегантність. Все це позитивно впливає на емоційний настрій учнів, дисциплінує їх, сприяє формуванню відчуття міри, не відвертає увагу від навчальних занять.

Естетична виразність як педагога так і актора має виявляється і в привітності та доброзичливості обличчя, у зібраності, стриманості рухів, виправданому жесті, у поставі й ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, в’ялість. Навіть те, як педагог зайде до класу, подивиться, привітається, як впливає на дітей, які повинні відчувати стриману силу, впевненість у собі й доброзичливість. Гарна, виразна постава (пряма хода, зібраність) виражають внутрішню гідність, впевненість педагога в своїх силах. Сутулуватість, опущена голова, млявість рук здебільшого свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Вважаючи це значущим і для актора, К.С.Станіславський кілька сторінок своєї книги “Робота актора над собою” [3] присвятив рекомендаціям, як виробити “летючу” ходу, гарну поставу. На його думку, красива постава є результатом спеціальних вправ і сформованої звички. Учитель має виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці. Усі його рухи й пози повинні бути витонченими й простими. Естетика пози не терпить: похитування, тупцювання, вертіння в руках сторонніх предметів тощо.

Якщо першою похідною привабливості і вчителя, і актора є зовнішність і манери поведінки і дій, то друга похідна виражається у комунікативності. Як показує багаторічний досвід викладацької діяльності, студенти - майбутні вчителі не звертають уваги на якості своєї мови. Крім того, більшості з них ніхто і ніколи навіть не говорив про це і не давав порад щодо поліпшення мови. Проте відсутність елементарної підготовки в цьому плані може погано позначитися на майбутній педагогічній комунікації з учнями. Дійсно, мова – найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і поведінку учнів. Важливі показники мовної культури педагога - змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, літературно правильна вимова, відсутність мовного баласту (вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іноземних слів), вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою.

Для досягнення найвагомішої естетичної впливовості, усвідомлення мистецької значущості поведінкової активності перед аудиторією К.С.Станіславський пропонує відштовхуватися не від самопочуття, не від психічних станів, переважно підвладних волі й свідомості, а від логіки фізичних дій, правильне здійснення яких здатне рефлекторно відтворювати й відповідну їй логіку почуттів, впливати на психіку з її підсвідомістю. “Саме зі сприйняття починається сама жива органічна дія, у тому числі й педагогічна. Порушення цього закону виключає педагога з процесу єдності з аудиторією” [2, c.46]. Жива фізична дія з відповідною естетичною чуттєвістю, підсвідомою сферою потребує тренувань передусім органів сприймання (саме з них розпочинається органічна дія як актора, так і педагога) в умовах педагогічної навчально-виховної дії.

Педагогічна майстерність розвивається під впливом трьох взаємозалежних факторів: педагогічної теорії, педагогічної техніки і методів роботи над матеріалом уроку й організацією його проведення. Педагогічною теорією студенти опановують у навчальному закладі чи самостійно, а от педагогічна техніка вимагає тривалого і систематичного тренування, коли вона доводиться до підсвідомої, рефлекторної діяльності.

Система К.С. Станіславського передбачає, що озброєння, у нашому випадку, професійними знаннями, навичками й уміннями - незначна частина підготовки вчителя до творчості. Другу частину складає формування громадянських, моральних і естетичних сторін його особистості, що Станіславський називав “над-над завданням”.

Усе пізнати і пропустити через себе практично неможливо, а от знайомлячись із мистецтвом, можна опосередковано пізнати нове. Мистецтво не тільки збагачує знаннями і почуттями, але й соціологізує людину. Так, під час спектаклю, людина уявно програє ролі, хоча часто і не дає собі звіту в цьому, очищується від скверни і здобуває загальнолюдські цінності.

У системі К.С.Станіславського знайшли відображення положення про методи роботи актора над собою і роллю. Хоча сам автор говорив, що його система – не “книга для кухарів”, у якій за потреби можна відшукати рецепт приготування будь-якої страви, а ціла культура, на якій треба рости і виховуватися багато років.

Наше дослідження показало, що спільним у майстерності актора і педагога є єдність психофізичних дій, а це означає, що має засвоїтись тільки те, що виражено через дію. Звідси висновок - учителю замало самому діяти, потрібно вміти залучити учнів до системи дій. Але якщо актор діє в умовах художнього вимислу, створеного автором і підготовленого під керівництвом режисера, то вчитель має право на самостійне складання навчальної програми, створення сценарію кожного уроку, виконання задуманого у постійно мінливих умовах з практично нескінченними можливостями щодо імпровізації.

У своїй роботі ми враховували, що діяльність актора і педагога відбувається у несприятливих умовах публічної творчості. Але і тут є істотні відмінності. Якщо актор діє, як правило, у доброзичливій атмосфері, коли глядачі відпочивають, а його гру винагороджують оплесками - найяскравішим видом заохочення, то вчитель часто працює у умовах стресу, коли необхідно привертати увагу учнів, встановлювати дисципліну і порядок у класі й у той же час зберігати “публічну самітність”, щоб не збитися з логіки і послідовності викладу навчального матеріалу. При цьому оплески його майже ніколи не очікують. Хоча й у діяльності актора бувають неприємності, їх очікує осміяння і забуття.

Вчителю й актору потрібно вміти перевтілюватися, використовуючи емпатію, як осягнення емоційного стану іншої людини чи образу, створювати уявлюване “Я”. І якщо актор грає інших героїв, то для учителя важливо “бути самим собою” для створення уявлюваного “Я”. К.С.Станіславський під час проведення творчих тренажів зі своїми акторами пропонував їм пожити життям дерева, якогось предмету. Актор М.Чехов (послідовник К.С.Станіславського) використовував таку вправу: уявимо, тобто пропустимо через себе всі стадії перетворення людини у чотириноге: ось поступово опускаються руки і замість роботи мацають асфальт. Ось втрачають красу і вправність пальці, настороженим стає погляд, зникає слово, мова і замість них - гавкіт, виття. І нарешті, звірине проступає назовні, а людське зникає ... Це допомагає вивчити все те, що відрізняє людину від тварини. І таж вправа у зворотному порядку: випрямляється спина, “оживають” руки, по-новому розподіляється енергія м’язів. Ось мигнула перша думка, з’явилося перше почуття і ми чуємо слово [4, с.142].

Актору і педагогу життєво необхідне уміння перевтілювання. Міміка має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів має виражати усмішка, порухи брів, вираз очей. Усі ці прояви емоції і почуттів не приходять самі собою, а вимагають спеціальних тренувань перед дзеркалом, яке підкаже десятки варіантів як привабливих, так і негативних зображень у міміці і пантомімі. Учителю слід уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м’язів обличчя й очей (“бігаючі очі”), а також і неживої статичності (“кам’яне обличчя”) і пам’ятати, що його погляд, звернутий до дітей, створює візуальний контакт з ними. Таким чином, актору і вчителю потрібні найміцніші узи, що зв’язують людей між собою, щоб залишити глибокий слід у пам’яті й у душі своїх учнів і глядачів.

Студенти на наше прохання описували експресивні властивості комунікативності своїх шкільних вчителів. Ось приклад характерного опису артистичної майстерності, який склав студент філологічного факультету: "У СШ №10, де я навчався, фізику викладав N. Не можу сказати, що фізика була моїм улюбленим предметом, але уроки фізики завжди перетворювалися на маленькі спектаклі. У вільний від занять час N грав у народному театрі і це допомогло йому знаходити різні методи викладання. Він то прискорював, то сповільнював темп мови, підвищував чи знижував голос, а іноді розповідав яку-небудь цікаву історію. Він мав прекрасні знаннями із свого предмета, але був і талановитим організатором: на його уроках завжди була ідеальна дисципліна. Я не можу сказати, що спілкування з учнями було ідеальним, тому що, у повсякденному житті він був дещо сухою людиною і це певним чином “лякало” тих, хто був захоплений глибиною його характеру і духовного світу”.

Важливою рисою таланту в мистецтвах (зокрема педагогічному й акторському), які базуються на спілкуванні є заразливість. Відомо, що за кожною людиною, за її творчими здобутками прихована неповторність з її своєрідністю і відмінностями. Особливий вияв цієї неповторності спостерігається в умінні однієї людини заражати інших переконаністю вербальної дії, почуттями.

В.І.Немирович-Данченко, торкаючись даної проблеми, наголошував: “Я постійно вживаю слово “заразливість”, тому будь-який талант (письменницький, акторський, педагогічний) полягає саме у здатності заражати інших людей своїми “переживаннями” [5]. К.С.Станіславський неодноразово визначав заразливість актора як особистісну чарівність, як силу притягання, “… ту невловиму властивість, яку ми називаємо чарівністю. Це непояснювана привабливість усієї істоти актора, у якій навіть недоліки перетворюються на чесноти, які копіюються його поклонниками і наслідувачами”[3].

Вчителю й актору потрібно володіти почуттями вибуховими, дивовижними і несподіваними. Генерал де Голль у свій час викладав історію у Сен-Сір. Зовні холоднокровний, він читав темпераментні лекції, впадав у екстаз, а іноді голосом, що зненацька задзвенить, піднімав слухачів з місць. “Його слухали, затаївши подих, обличчя учнів то блідли, то червоніли, на очах у деяких виступали сльози. Незвичайна сувора сентиментальність навіть пихатість, здавалася в його вустах природною і гіпнотично діяла на слухачів” [6, с.55].

“Головна відмінність мистецтва актора від інших мистецтв у тому, що будь-який інший художник може діяти тоді, коли ним володіє натхнення. Але художник сцени сам має володіти натхненням і уміти викликати його тоді, коли воно значиться на афіші спектаклю. У цьому полягає головна таємниця нашого мистецтва”[7]. Так і вчитель має вміти викликати творче натхнення згідно розкладу уроків, настроювати себе на зустріч з учнями, при цьому рішуче відкидаючи, забуваючи поза класом свій поганий настрій (затриматися перед дверима, розпрямити плечі, підняти голову, вдихнути повними грудьми повітря, “одягти” свою непереборну посмішку і тільки після цього бадьоро і весело ввійти до класу. Гра в поведінку, зображення своїх відносин - серцевина театральної і педагогічної творчості, ця творчість цілком піддається опису, репетируванню і грі методом фізичних дій.

Вчителю й актору бажано ознайомитися з науками, що безпосередньо займаються голосом: фонопедія (галузь науки, що займається виправленням і удосконалюванням голосу) і паралінгвістика ( галузь мовознавства, що вивчає висоту голосу, зміни мелодики, сили голосу, використання тембру і пауз тощо).

“Бути в голосі!” - яке блаженство відчувати, що можеш управляти своїм звуком, що він підкорюється тобі, що він звучно й сильно передає найменші деталі, переливи, відтінки твоєї творчості - писав К.С.Станіславський. Висновок напрошується сам: треба знати основи “постановки голосу”.

Найголовніша функція мови - бути виразником думок і почуттів людини, тобто голос має бути експресивним. Щоб голос добре працював, необхідно опановувати, прийомами театральної педагогіки:

  1   2


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка