Савицький В. М., Хільчевський В. К., Чунарьов О. В., Яцюк М. В


Таблиця 1.3. Обсяги накопичення токсичних відходів



Сторінка7/82
Дата конвертації27.01.2020
Розмір2,06 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   82


 

Таблиця 1.3. Обсяги накопичення токсичних відходів

 


Класи токсичних відходів

Обсяги накопичення токсичних відходів, тис. т

1999 р.

2000 р.

2001 р.

Усі класи небезпеки

2926998,5

29699391 (2813749,7)*

28491452

I клас небезпеки

150,2

149,1

(153,5)


157,3

II клас небезпеки

1627,4

1685,2

(1817,2)


1851,7

ІІІ клас небезпеки

23832,7

24408,8 (21253,7)

20999,3

IV клас небезпеки

2901388,3

2943695,0 (2790525,2)

2826138,5

*у дужках уточнені дані згідно зі статистичним бюлетенем від 2002 р. (без врахування відходів гірничодобувної промисловості).

 

 



Таблиця 1.4. Обсяги утворення токсичних відходів

 

 



Класи токсичних відходів

Обсяги утворення токсичних відходів, тис. т

1999 р.

2000 р.

2001 р.

Усі класи небезпеки

88475,7

81375,0

77513,5

I клас небезпеки

20,4

13,9

28,0

II клас небезпеки

183,8

176,0

181,4

ІІІ клас небезпеки

2616,2

2423,5

2335,2

IV клас небезпеки

85655,3

78761,6

-

 

У складі всіх токсичних відходів обсяги відходів І–ІІ-го класів небезпеки становлять приблизно 0,3–0,5 % і протягом останніх років не виявляють тенденції до зменшення.

Загальні обсяги відходів ІІІ-го класу небезпеки становлять 3,0 %, а IV-го класу – понад 95 %.

Найбільшим внеском у загальний обсяг утворюваних токсичних відходів різних класів небезпеки протягом багатьох років відзначалися промислово розвинені регіони України, особливо Дніпропетровський і Донецький регіони (рис. 1.2), насамперед за рахунок дуже великої кількості відходів ІІІ-го і ІV-го класів (рис. 1.3–1.4). У той же час найбільші обсяги відходів, особливо небезпечних для поверхневих водних об'єктів і підземних вод неглибокого залягання, утворюються в Харківській і Чернігівській областях (хімічна промисловість, металообробка, машинобудування) та в Автономній Республіці Крим (засоби хімічного захисту рослин і продуктів урожаю) (рис. 1.5–1.6).

 





Таблиця 1.5. Утворення, використання та знешкодження
токсичних відходів за класами небезпеки (у 2001 р.)

 


Утворення, переробка та умови зберігання токсичних відходів

Відходи

Відходи всіх класів небезпеки

I клас небезпеки

II клас небезпеки

ІІІ клас небезпеки

IV клас небезпеки

Фактично утворилося, тис. т

77513,5

28,0

181,4

2335,2

74969,0

Використано, тис. т

30052,0

0,7

88,2

2081,1

27881,9

Знешкоджено (знищено), тис. т

2050,5

3,1

31,0

87,8

1928,6

Направлено в поверхневі сховища організованого складування, тис. т

45801,0

0,2

52,8

587,0

45160,9

Зокрема ті, що відповідають чинним нормативам, тис. т

32927,9

0,1

38,3

430,9

32458,5

 


Відправлено в місця неорганізованого складування, тис. т

127,4

0,04

3,3

8,8

115,2

Наявність у сховищах організованого складування на 01.01.01, тис. т

2849145,2

157,3

1851,7

20999,3

2826138,5

Витрата на складування (знищення) відходів у сховищах організованого складування, тис. грн

475649,3

25796,8

95858,6

14461,6

339532,4

Площа сховищ відходів, га

29983,6

527,4

4755,6

2703,9

21996,6

Об'єм сховищ відходів, тис. м3

154820,1

327,1

6637,8

29469,7

118385,5

 

1.2. Промислові відходи

 

Основними джерелами промислових відходів в Україні є підприємства гірничодобувного, хіміко-металургійного, машинобудівного, паливно-енергетичного, будівельного, целюлозно-паперового та агропромислового комплексів. Загальна кількість таких підприємств становить близько 10 тис. Щорічний рівень забруднення, який припадає на 1 км2 площі території України за рахунок утворення і накопичення різноманітних відходів на цих підприємствах, в 5–6 разів вищий, ніж у США і в 3–4 рази вищий, ніж у країнах ЄС. Кожного року в Україні (в 1980–2000 рр.) утворювалося більше відходів виробництва, ніж у 12 провідних країнах ЄС разом узятих. Ці цифри не враховують величезних газових викидів в атмосферу та мінеральних речовин у водне середовище.



Кількість і номенклатура відходів, що утворюються на промислових та інших підприємствах України, визначаються масштабами і технологіями виробництва. Найбільше промислових відходів у розрахунку на рік утворюється при збагаченні рудної і нерудної мінеральної сировини (сотні млн м3), видобутку і збагаченні вугілля, проведенні розкривних робіт, спалюванні високозольного вугілля на об'єктах тепло- та електроенергетики, у металургійній промисловості (десятки і сотні млн м3).

Відходи нагромаджуються у вигляді відвалів, териконів, шламо- і соленакопичувачів, різного роду звалищ, площа яких на даний час наближається до 200 тис. га, зростаючи кожного року на 3–6 тис. га.

Що стосується адміністративно-галузевого аспекту, то переважна кількість промислових відходів накопичена і продовжує накопичуватись у Дніпропетровській і Донецькій областях. У цих же регіонах найбільшим внеском у загальні обсяги відходів характеризується металургійна та вугільна промисловість (відповідно близько 80–90 та 30–40 %).

В інших областях України діапазони утворення і накопичення різних відходів промислового походження порівняно невеликі: від 0,05–1,0 млн м3 в Автономній Республіці Крим до 5–7,0 млн м3 у Житомирській області.

Із статистичних даних щодо утворення та накопичення токсичних промислових відходів протягом 1991–2001 рр. випливає, що на початок 2000-х років до 95 % таких відходів утворено і накопичено в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Львівській, Сумській, Івано-Франківській і Харківській областях. Спостерігається зростання обсягів утворення токсичних відходів у таких областях, як Львівська, Закарпатська, Сумська, Кіровоградська, Хмельницька. При цьому стан зберігання та видалення відходів у зазначених адміністративно-територіальних одиницях і в Україні в цілому залишається критичним. Це зумовлено насамперед відсутністю належної інфраструктури та відповідного фінансування.

Переважна кількість відходів накопичується на територіях підприємств, у поверхневих сховищах, золовідвалах тощо. Нині маса накопичених у цих сховищах як токсичних, так і всіх інших відходів становить 25–30 млрд т. У розрахунку на 1 км2 площі їх кількість досягає близько 40 тис. т (з них токсичних до 7–8 тис. т). Якщо у 1990 р. на одного жителя України припадало приблизно 300 т відходів, то нині ця величина помітно перевищує 400 т (із них 87 т – токсичні відходи).

Переважна більшість місць зберігання відходів не відповідає умовам екологічної безпеки і перебуває в незадовільному стані. Обладнані сховища для зберігання небезпечних відходів виробництва та обладнання для їх знешкодження існують лише на окремих підприємствах.

Небезпечна ситуація з накопиченням відходів постійно загострюється. Це створює серйозні загрози стану довкілля, функціонуванню гідро- і агробіоценозів, здоров'ю людини. Наприклад, такі великотоннажні відходи, як зола, шлаки, фосфогіпс тощо, збагачені солями важких металів, сульфатами, хлоридами і фосфатами кальцію, натрію, магнію, радіоактивними речовинами. В умовах відкритого зберігання вони доволі інтенсивно трансформуються у водорозчинні сполуки, які можуть суттєво забруднювати поверхневі і підземні природні води. При отриманні целюлози, картону, паперу, у гідролізно-дріжджовому виробництві утворюються, накопичуються, скидаються у водні об'єкти (у складі стічних вод) величезні кількості водорозчинного лігніну. Це органічна речовина, яка у водному середовищі взаємодіє з розчиненим киснем, значно погіршуючи кисневий режим водойм і водотоків, знижує рН води до рівнів, критичних для існування водної біоти. Чорна і кольорова металургія, накопичуючи доменні, сталеплавильні, феросплавні шлаки, червоні шлами глиноземного виробництва, викидаючи в повітря димові та аерозольні частки, спричиняє підвищення вмісту у ґрунтах і прилягаючих водних об'єктах розчинних сполук таких важких металів, як цинк, свинець, ртуть, хром тощо, а також фенолів, сульфатів і хлоридів.

Сьогодні за рахунок накопичення, екологічно необґрунтованого зберігання та видалення промислових відходів найбільше потерпають річки басейнів Західного Бугу, Нижнього Дніпра, Сіверського Дінця, річки Приазов'я. Це створює суттєві проблеми в галузях питного і технічного водопостачання, призводить до виникнення стану антропогенної екологічної напруги у 50–60 % гідробіоценозів водних об'єктів України або стану антропогенної екологічної напруги з елементами регресу (у 40–50 % поверхневих водойм і водотоків зазначених регіонів). При цьому ряд поверхневих водних об'єктів у деяких регіонах України на сьогодні перебуває практично у стані екологічного і метаболічного регресу (річки Полтва, Інгулець, Лопань, Лугань, Кальміус, Молочна тощо).

Велике занепокоєння викликає тривале накопичення та концентрування на локалізованих ділянках (у більшості регіонів України) непридатних та заборонених до використання пестицидів (НЗП), які є своєрідними відходами хімічної промисловості та інтенсивного індустріалізованого сільськогосподарського виробництва, особливо землеробства.

Виникнення значних накопичень НЗП розпочалося ще наприкінці 60-х років минулого сторіччя через існування диспропорцій між необґрунтованим за кількістю та якістю замовленням пестицидів, увезенням їх на територію аграрних господарств і використанням у самих господарствах. Внаслідок цього пестициди роками у великій кількості нагромаджувалися в непристосованих для довготривалого зберігання місцях. При несприятливих кліматичних та інших умовах, значних термінах їх зберігання, низької якості пакувальних матеріалів завжди існувала дійсна і на сьогодні відчутна загроза забруднення цими отрутохімікатами різних об'єктів довкілля, а також загроза здоров'ю населення в місцях складування зазначених речовин.

На даний час НЗП розміщено майже на 150 об'єктах централізованого зберігання, підпорядкованих місцевим державним адміністраціям, і приблизно у 5 тис. спеціальних складів окремих сільськогосподарських підприємств. Кількість таких пестицидів лише в рослинницькій галузі сільського господарства досягає 20 тис. т. Згідно з чинним законодавством пестициди, заборонені чи непридатні для застосування, а також невідомі чи змішані пестициди підлягають вилученню з обігу і розміщенню на спеціалізованих складах. Існують типові проекти таких об'єктів. Однак до 60 % НЗП не мають належного нагляду, зберігаються в непристосованих приміщеннях, а подекуди і просто неба. Їх знешкодження практично не здійснюється. Тому через значну потенційну небезпеку для ґрунтів, природних вод, здоров'я населення проблема знешкодження НЗП залишається вкрай злободенною. Особливо загрозливого характеру вона набула в зв'язку з втратою інституту відповідальних осіб і організацій за подальшу долю таких хімікатів під час переходу колгоспного майна до інших власників.

На сучасному етапі розвитку господарського комплексу України внаслідок утворення і накопичення промислових відходів триває інтенсивне забруднення підземних вод. Найбільш забруднені ділянки підземних водоносних горизонтів розташовані переважно біля великих промислових та сільськогосподарських об'єктів, а також населених пунктів. Найчастіше порушення природної гідрогеохімічної обстановки спостерігаються в промислово розвинених регіонах України. При цьому основними джерелами забруднення підземних вод є накопичувачі промислових твердих і рідких відходів, мінералізованих шахтних та рудничних вод, неорганізовані місця складування і зберігання мінеральних добрив, отрутохімікатів та їх залишків, накопичувачі органічних відходів на тваринницьких комплексах і окремих фермах.

Так, тільки в межах басейну Нижнього Дніпра розташовано понад 800 фільтруючих накопичувачів рідких промислових відходів. Сумарний обсяг скинутих до них високомінералізованих вод досягає 1 км3, з яких 77 % припадає на Дніпропетровську і Запорізьку області. З цих накопичувачів до підземних водоносних горизонтів, відповідно і до річок, що їх дренують, надходять розчинені мінеральні солі, нафтопродукти, ароматичні органічні речовини, інші продукти хімічних підприємств тонкого органічного синтезу (чотирихлористий вуглець, органічні кислоти, високомолекулярні нафтові вуглеводні, різні розчинники тощо).

У гірничодобувних районах Дніпропетровської, Запорізької, Донецької та Полтавської областей порушення природних гідрогеохімічних умов пов'язано переважно з надходженням до підземних вод дренажних, рудничних та шахтних вод. Так, загальна площа забруднення підземних вод у районі Кривбасу становить близько 300 км2 при максимальній мінералізації 12,3 г/дм3. Фільтрація шахтних вод у Західному Донбасі спричиняє підвищення мінералізації підземних вод до 1,5 г/дм3, а на Самарському, Первомайському і Вербському водозаборах до 12 г/дм3.

Значні обсяги рідких промислових відходів в окремих накопичувачах, технологічна і технічна недосконалість цих об'єктів, перевищення нормативних вимог щодо об'ємів накопичення таких відходів зумовлюють високу ймовірність виникнення нештатних і аварійних ситуацій.

Однією з найзначніших аварій, зумовлених подібними причинами, в останні десятиріччя стала аварія на хвостосховищі Стебницького калійного комбінату у вересні 1983 р., коли внаслідок прориву дамби хвостовища у р. Дністер за короткий час надійшло 4,5 млн м3 високомінералізованих технологічних стічних вод. Це призвело до підвищення загального солевмісту у дністровських водах до 400 ГДК, у тому числі хлоридів – до 200 ГДК. Було завдано непоправної шкоди біологічному та гідрохімічному режиму Дністра, води якого стали тимчасово непридатними для всіх видів водокористування. Загальна сума збитків склала понад 1,05 млрд крб (Радянського Союзу). Зокрема, по всій довжині забрудненої ділянки річки були повністю знищені її рибні ресурси.

Значні екологічні збитки постійно спричиняють інші, менш масштабні, але також дуже небезпечні аварійні ситуації в промисловому секторі України: залпові скиди у водні об'єкти мазуту, нафти і нафтопродуктів, пориви напірних колекторів міських каналізацій тощо. Основними причинами цих та інших подібних аварій було перевантаження очисних споруд, накопичувачів і полігонів складування різних відходів, украй незадовільний стан каналізаційних мереж, нафто- та інших трубопроводів, порушення технологічної дисципліни експлуатаційним персоналом, безвідповідальність уповноважених осіб та відповідних спеціалізованих структур і організацій.

 

1.3. Комунально-побутові відходи



 

У комунальній інфраструктурі, при житловій забудові, на територіях міських та інших населених пунктів України щорічно утворюється до 40 млн м3 або приблизно 10–11 млн т твердих побутових відходів (ТПВ), які вивозяться, складуються і частково чи повністю знешкоджуються на майже 800 організованих звалищах та трьох сміттєспалювальних заводах у містах Києві, Харкові, Дніпропетровську, що діяли на 2001 р.

За середнім морфологічним складом тверде побутове сміття вміщує 25–30 % паперу, 35–40 % харчових відходів, 4–5 % текстилю, 4–6 % полімерів, 4–5 % чорних та кольорових металів, 5–7 % скла, 2–7 % гуми, кісток, каміння тощо. Питома вага такого сміття становить 220–250 кг/м3, вологість – 40–60 %, зольність 35–40 %, теплотворна здатність 800–2400 ккал/кг. Зрозуміло, що хімічний склад різних компонентів такого сміття є дуже різноманітним як за мінеральною, так і органічною частинами. Загалом подібних відходів в розрахунку на одного жителя України (включаючи немовлят) щороку накопичується до 0,8 м3, або 200–250 кг.

Основним методом знешкодження твердого побутового сміття є його складування на спеціалізованих звалищах. Однак на 80 % із них не дотримуються вимог екологічної безпеки стосовно проведення запобіжних заходів щодо запобігання забрудненню повітряного басейну, ґрунтів, підземних вод, дренажного та поверхнево-схилового стоку. Така практика призводить до накопичення у товщі ТПВ на звалищах та інших місцях їх масштабного складування так званого фільтрату – водонасиченої драглистої рухомої маси, яка відзначається дуже високим вмістом розчинних солей важких металів, нітратів, сульфатів, різноманітних сполук фосфору, канцерогенних органічних речовин, продуктів їх хімічної і біохімічної трансформації, шкідливих анаеробних мікроорганізмів.

Так, у селищі Пирогів під Києвом, де містилося одне з найбільших київських звалищ ТПВ, до його закриття у 1993–1994 рр. було накопичено близько 50 млн м3 різноманітного сміття і відходів. Це призвело до аварійного стану звалища. Тверда поверхнева товща в ньому становила лише Особливу небезпеку для довкілля становлять також більш ніж 400 звалищ ТПВ у гірських, курортних та сільських регіонах, де окрім побутового сміття складуються промислові відходи ІІ–IV-го класів небезпеки.

Недостатня кількість сучасних полігонів для розміщення побутових та інших відходів, незадовільна робота комунальних служб породжують появу неорганізованих і несанкціонованих смітників, вплив яких на різні компоненти довкілля проконтролювати практично неможливо. Таким чином, поводження з побутовими відходами в Україні є малоефективним, що зумовлено насамперед низьким рівнем їх утилізації.

На сьогодні за браком коштів і вільних земельних ресурсів можливості для будівництва сучасних звалищ і спеціалізованих полігонів ТПВ обмежені. Окремим позитивним прикладом є полігон ТПВ, збудований у Дніпропетровську. Він має ефективну систему захисту ґрунтових вод, до якої входять ізолюючі шари глини і 2 мм спеціальної пластикової плівки, обладнаний свердловинами для контролю рівнів та ступеня забрудненості ґрунтових вод. Безпосередньо на полігоні здійснюється попереднє сортування сміття, відбирається металобрухт, скло, папір, пластмаса. Із компонентів сміття органічного походження чи збагачених органічними речовинами передбачено отримання біогазу шляхом компостування.

Одним із основних забруднювачів більшості водних об'єктів є такі специфічні рідкі відходи, як каналізаційні стоки. Поганий стан існуючих каналізаційних мереж є причиною постійних аварій та розривів, що призводить до додаткового часто значного забруднення водойм і водотоків, підземних вод. Забруднення природних вод, у які скидаються подібні стоки, зумовлюється також неефективною роботою очисних споруд. Основними причинами цього, як правило, є: фізична зношеність зазначених споруд; перевищення їх проектної потужності; застарілі технології очищення; надходження на очисні споруди стічних вод з вищим від нормативного вмістом забруднювальних речовин, особливо біологічно токсичних; неефективна робота устаткування по зневодненню осадів стічних вод та надлишкового активного мулу.

 

1.4. Поводження з відходами та управління ними



 

Подолання небезпечної ситуації, яка склалася у сфері поводження з відходами і загрожує якості довкілля та здоров'ю людини, потребує ефективних цілеспрямованих дій у рамках єдиної державної політики.

Якщо на державному рівні зроблено певні кроки в розробці загальних підходів і механізмів регулювання поводження з відходами, то на регіональному, місцевому та об'єктному рівнях позитивних зрушень у цьому напрямі значно менше. Однак саме на цих рівнях слід впроваджувати економічні та науково обґрунтовані механізми природокористування та охорони природних ресурсів, відпрацьовувати принципи і механізми взаємодії місцевих органів влади, суб'єктів підприємницької діяльності, населення, громадських організацій.

Зважаючи на міжнародні тенденції в інтеграції зусиль, спрямованих на мінімізацію потоків відходів, розвиток відповідної нормативно-правової бази має здійснюватись у напрямі створення єдиної інтегрованої системи поводження з відходами, яка охоплюватиме всі рівні управління.

Необхідно чітко визначити і встановити на законодавчому рівні правовий простір для діяльності підприємств, установ і організацій, пов'язаних з небезпечними відходами, а саме: вдосконалення механізму і ліцензування такої діяльності, посилення вимог до умов і правил накопичення, транспортування і зберігання небезпечних відходів тощо.

Враховуючи міжнародні вимоги до поводження з відходами виробництва і споживання, особливо вимоги до транскордонного перевезення таких відходів, Верховна Рада України у 1999 р. ухвалила Закон України "Про приєднання України до Базельської конвенції про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням". На час прийняття цього Закону Сторонами Базельської конвенції були 117 держав, у тому числі країни колишнього СРСР – Росія, Латвія, Естонія, Молдова, Узбекистан, Туркменістан, Киргизія. Базельська конвенція узагальнила нові норми, правила і процедури, які регулюють перевезення, переробку, видалення небезпечних відходів на міжнародному і національному рівнях. Нині вона є найширшим і найвагомішим у світі чинним документом щодо транскордонних перевезень і наступного поводження з відходами. Приєднавшись до Базельської конвенції, Україна отримала можливість співпрацювати з урахуванням своїх потреб і пріоритетів зі Сторонами конвенції і компетентними міжнародними організаціями в таких напрямах:

Ø     передачі технологій і систем управління щодо екологічно обґрунтованого поводження з небезпечними відходами;

Ø     розробці і впровадженні нових та вдосконаленні наявних економічно та екологічно обґрунтованих маловідходних технологій;

Ø     організації і здійсненні моніторингу впливу поводження з небезпечними відходами на стан довкілля та здоров'я людини;

Ø     формуванні відповідної суспільної свідомості.

Нині в Україні існує достатня правова база для виконання зобов'язань, що випливають із приєднання до Базельської конвенції. Приєднання до цієї конвенції прискорює створення в Україні цілісного і завершеного законодавства про відходи та його гармонізацію з міжнародним (європейським) законодавством у зазначеній сфері.

Ефективний і цілеспрямований розвиток систем управління відходами безумовно є важливою і необхідною компонентою переходу суспільства до чистих технологій, одним із кроків до ідеальної мети "zero Waste" (прийнято в Європі, означає "нуль відходів", тобто повністю безвідходні технології). Для цього сьогодні і в найближчій перспективі необхідно значно підвищити ефективність роботи всіх установ і організацій, що діють у сфері охорони довкілля, на державному, регіональному і місцевому рівнях в таких пріоритетних напрямах, як:

Ø     розвиток систем поводження з відходами та інформування про забрудненість ними навколишнього природного середовища;

Ø     розробка і прийняття нормативних актів і методичних вказівок, що мають регулювати діяльність, пов'язану з відходами, на всіх рівнях управління з метою мінімізації і локалізації негативного впливу відходів на будь-які компоненти довкілля;

Ø     створення сприятливих економічних і правових умов для координації вдосконалення діяльності по управлінню відходами, зокрема їх переробки, утилізації, знешкодження, розміщення;

Ø     реальне залучення компетентних громадських організацій і спеціалістів до екологічної експертизи пілотних та інших проектів утилізації різноманітних промислових відходів (ПВ) і ТПВ, тобто твердих ПВ.

На державному рівні одним із важливих завдань є створення і розвиток системи отримання, накопичення та узагальнення інформації про утворення відходів та їх надходження в різні об'єкти навколишнього середовища. Необхідно створити систему державного інформаційного забезпечення даними про класи небезпеки, токсичність окремих компонентів відходів та способи її мінімізації, сучасні технології поводження з ПВ і ТПВ. Дуже важливо забезпечити природоохоронним службам різного рангу (від підприємств до міністерств і відомств) можливість вільного і оперативного доступу до баз даних розроблених на сьогодні "паспортів безпечності речовин" і дозволити їх широке використання. Необхідно також підтримувати інформаційні портали, які публікують відомості про накопичення відходів як на окремих підприємствах, так і на галузевому і державному рівнях.

Такий підхід забезпечує ефективність планування і розвитку інфраструктури управління небезпечними відходами, вдосконалення відповідних керівних принципів, що дозволяє збільшити об'єми переробки та утилізації відходів, покращити практичну діяльність з експлуатації об'єктів їх розміщення, підвищити обґрунтованість рішень щодо реалізації цільової інвестиційної геополітики.

На регіональному рівні система управління ПВ і ТПВ має передбачати створення комплексу регулюючих елементів управління поводженням з особливо небезпечними відходами, підвищення ефективності роботи існуючої управлінської інфраструктури, а також розробку та апробацію нових методичних підходів, навчання фахівців природоохоронних організацій, комунально-господарського і промислового секторів.

На місцевому рівні система управління відходами має здійснювати екологічний аудит, об'єктивну інвентаризацію відходів, їх утворення і викидів на підприємствах. Розробка і реалізація дійових адміністративних, організаційно-економічних і технологічних методів управління відходами дає змогу реалізувати принцип мінімізації їх утворення і негативного впливу на будь-який компонент довкілля. При цьому підвищення ефективності і рентабельності системи управління небезпечними відходами з врахуванням міжнародного досвіду є запорукою і необхідним етапом наближення до європейських стандартів охорони та управління навколишнім природним середовищем згідно з системою екоменеджменту і стандартом ISO 14001 Європейського Союзу.

Одним із шляхів розв'язання проблеми відходів, зокрема промислового походження, є насамперед мінімізація їх утворення на стадії виробництва, впровадження так званих найкращих доступних технічних методів, розробка системи комплексних природоохоронних дозвільних рішень (природоохоронних дозволів).

На сьогодні природоохоронні дозволи в багатьох випадках є ключовим інструментом регулювання широкого спектру промислових впливів на навколишнє середовище і стимулювання технологічних інновацій. Більшість розвинених країн запровадили системи комплексних дозволів, щоб забезпечити охорону довкілля як єдиного цілого, використовуючи найкращі доступні технології промислового виробництва.

Загальним завданням системи природоохоронних дозволів є встановлення органами регулювання юридично обов'язкових вимог до окремих джерел значного екологічного впливу з метою охорони довкілля і здоров'я людини. Дозволами встановлюються гранично допустимі викиди в атмосферу, скиди у водойми і водотоки, масштаби утворення відходів і способи управління ними поряд з іншими екологічними умовами, специфічними для конкретного промислового об'єкта, цеху, установки. Якщо закладені в дозволах умови належним чином обґрунтовані, то вони стимулюють економічно ефективне досягнення цілей охорони довкілля, забезпечуючи рівновагу як громадських, так і приватних інтересів.

Роль дозвільної системи та її функцій має розглядатися в контексті загальної системи екологічного регулювання антропогенного впливу на навколишнє середовище. При цьому дозвільна система розглядається як цикл, який включає планування, визначення відповідної політики, встановлення стандартів якості довкілля одночасно з прийняттям законів і підзаконних актів для надання ланкам цього циклу юридичної сили. Саме правова основа вводить у дію взаємопов'язані між собою видачу природоохоронних дозволів, контроль за дотриманням їх вимог і сприяння виконанню останніх.

Видача дозволів щодо окремих компонентів навколишнього середовища на даний час є традиційним підходом до дозвільного екологічного регулювання. При цьому контроль максимальних концентрацій забруднювальних речовин у скидах (викидах) промислових об'єктів чи окремих установок, як правило, встановлюється на основі того, що той чи інший компонент природного середовища (повітря, вода, ґрунти), до якого потрапляють ці речовини, має охоронятися до певного рівня, який визначається як стандарт якості навколишнього середовища. Зазначений стандарт є мірилом стану конкретного компонента даного середовища щодо окремої забруднювальної речовини і відповідає її максимально допустимому вмісту у природному об'єкті з врахуванням несучої здатності відповідного середовища. Мета такого стандарту – охорона здоров'я населення чи певного елемента природних екосистем, тому він має бути в центрі дозвільної системи, насамперед по кожному із пріоритетних компонентів природного та антропогенно зміненого довкілля.

У системі дозволів щодо окремих компонентів довкілля забруднювальні речовини можуть просто переноситися з одного середовища до іншого, тому, наприклад, розв'язання таким чином проблеми забруднення повітря може створити загрозу забруднення води чи ґрунту і навпаки. Крім того, розбавлення і розсіювання викидів у довкіллі для вирішення місцевих проблем може просто спричинити загострення цих проблем в більш широких масштабах. Враховуючи це, навколишнє природне середовище необхідно розглядати як єдине ціле і відповідно до цього регулювати його стан. Такий підхід є запорукою розвитку та ефективного застосування комплексу заходів щодо контролю та запобігання забрудненню практично всіх компонентів довкілля.

Комплексні дозволи передбачають, що викиди в атмосферу, скиди у воду (у т. ч. в каналізаційні мережі), ґрунти, а також інші впливи на довкілля мають розглядатися разом. Органи регулювання мають визначати умови, що закладаються в дозвільні рішення, таким чином, щоб забезпечувати охорону довкілля як єдиного цілого на максимально можливому рівні. При цьому, як правило, ґрунтуються на основі концепції "найкращих доступних технічних методів", згідно з якою вигоди для компонентів довкілля в цілому зіставляються з витратами, потрібними для її реалізації. За таким підходом система встановлення комплексних природоохоронних дозволів спрямовується на зменшення утворення відходів, їх викидів/скидів, а там, де це неможливо, сприяє зменшенню їх кількості до прийнятого рівня.

Основними та обов'язковими вимогами до комплексних природоохоронних дозволів є:

Ø     видача дозволів різним промисловим об'єктам на індивідуальній основі з врахуванням місцевих умов;

Ø     участь в обґрунтуванні їх доцільності громадських організацій і фізичних осіб і широкий доступ до відповідної інформації;

Ø     комплексний підхід до видачі дозволів;

Ø     комплексний підхід до охорони довкілля як єдиного цілого, за якого можливо запобігти непередбачуваному чи неврахованому перенесенню забруднювальних речовин з одного природного об'єкта до іншого;

Ø     використання найкращих доступних технічних методів і рішень, у яких враховується споживання води та інших ресурсів, включаючи енергетичні;

Ø     концепція уваги на запобіганні і скороченні забруднень, а не на контролі і скидів / викидів "на кінці труби";

Ø     необхідність запобігання виникненню передаварійних і аварійних ситуацій і зведення до мінімуму їх наслідків.

Перехід до широкого застосування комплексних природоохоронних дозвільних систем є додатковим засобом загального розв'язання проблеми утворення і накопичення відходів, оскільки в зазначених системах забруднення природного середовища розглядається як інтегральний антропогенний вплив на цілісну дуже складну екосистему (воду, повітря, ґрунти, флору, фауну тощо). Комплексні природоохоронні дозволи тісно пов'язані з сучасним екоменеджментом і системою міжнародних екологічних стандартів ISO 14001. Тому для господарсько-промислових об'єктів, у яких функціонують системи екологічного менеджменту і відповідного контролю, отримання і впровадження зазначених дозволів є важливим і цілком реальним завданням.

 

2. ОСАДИ СТІЧНИХ ВОД



Осади стічних вод (ОСВ) утворюються в результаті індустріальних методів очищення стічних вод на очисних спорудах населених пунктів унаслідок випадання нерозчинних речовин у первинних відстійниках і вивільнення стічних вод після біологічного очищення від надлишкового мулу і твердих завислих часточок у вторинних відстійниках.

 

2.1. Загальна характеристика міських стічних вод



 

Міські стічні води – це суміш господарсько-побутових, промислових і дощових вод, а також стічної води від поливання і миття міських територій, що надходить у міську каналізаційну мережу.

Господарсько-побутові стічні води – це води, які відводяться від житлових будинків, лазень, пралень, їдалень та інших об'єктів комунального господарства. Вони забруднені великою кількістю органічних і неорганічних домішок, бактеріальними компонентами, у них постійно присутні патогенні бактерії.

Порівняно з водами, які відводяться від житлових будинків, стічні води лазень і пралень мають вище значення рН, меншу концентрацію всіх інших хімічних і бактеріальних компонентів, що все ж не виключає їх небезпечності.

Біологічне населення господарсько-побутових стічних вод представлено вірусами, бактеріями, бактеріофігами, яйцями гельмінтів, мікроскопічними грибами. Серед бактерій переважають апатогенні, тобто ті, які не є хвороботворними. Переважно – це мікроорганізми, що розкладаються в умовах анаеробіозу.

Патогенні бактерії, які є збудниками хвороб, особливо кишкових інфекцій, потрапляють у міські стічні води від хворих і бацилоносіїв. Тому в малих населених пунктах може і не бути патогенних мікроорганізмів у міжепідеміологічний період. У великих містах завжди є бацилоносії, тому навіть за відсутності епідемій трапляються окремі захворювання на гострі інфекційні хвороби.

У господарсько-побутових стічних водах присутні яйця гельмінтів. Кількість їх досягає сотень на 1 дм3, в основному це яйця аскарид. Яйця гельмінтів – найстійкіші представники живої мікробіоти міських стічних вод. Протягом доби вони переносять порівняно високі та низькі температури, хлорування. Ті дози хлору, які знищують бактеріальні клітини, на яйця гельмінтів не діють і лише нагрівання субстратів, що їх містять, до температури 55–60 оС спричиняє їх загибель. Тому на очисних спорудах зменшення концентрацій яєць гельмінтів досягається лише при їх осадженні разом із твердою фазою (з осадами стічних вод), що підлягає подальшій термічній обробці.



Дощові стічні води – це води, які утворюються під час дощів, злив, танення снігу та містять забруднювальні речовини, які змиваються з території населених пунктів (переважно пісок, глина, нафтопродукти). Патогенні мікроби в дощових водах, як правило, не зустрічаються, але за інтенсивністю забруднення дощові води інколи наближаються до господарсько-побутових стічних вод.

Промислові стічні води – це води, що відводяться від промислових об'єктів. Для складу промислових стічних вод характерною є значна різноманітність. Так, в одних випадках у цих водах домінують тільки неорганічні домішки, в інших – органічні. Вони можуть містити компоненти, які сприяють розвитку бактерій і мікробів чи, навпаки, пригнічують їх життєдіяльність. У багатьох ставках-накопичувачах промислових стічних вод виявляються речовини, токсичні для людського організму.

За кількістю забруднювальних речовин промислові стічні води поділяються на три основні групи: порівняно чисті; малозабруднені; брудні.

На більшості підприємств зустрічаються всі три названі типи стічних вод. Порівняно чисті та малозабруднені стічні води можуть використовуватися в оборотних системах водопостачання, а також для розведення брудних стічних вод. Брудні стічні води, як правило, мають проходити попереднє очищення на очисних спорудах підприємства перед скидом їх у каналізаційну мережу чи у водний об'єкт.

Промислові стічні води навіть одного підприємства відзначаються надзвичайною різноманітністю забруднювальних домішок. За складом забруднювальних речовин ці води доречно звести до трьох категорій: перша – охоплює промислові стічні води із забруднювальними речовинами в основному мінерального походження; друга – переважно органічні забруднювальні речовини; третя – суміш забруднювальних речовин мінерального та органічного походження. Домішки стічних вод можуть бути рідкі, тверді, газоподібні і перебувати в розчиненому і колоїдному стані.

Багато речовин, які забруднюють стічні води, самі по себе є цінними продуктами (феноли, жири, нафтопродукти, волокно, вовна тощо). Попереднє вилучення та утилізація таких домішок перед скиданням у міську каналізацію приводить до зменшення ступеня забруднення промислових стічних вод, що полегшує і здешевлює подальший процес їх очищення на міських очисних спорудах. У зв'язку з цим попередні методи очищення промислових стічних вод можна поділити на деструктивні та регенеративні. Деструктивні передбачають руйнування домішок чи зменшення їх концентрацій, регенеративні – спрямовані на вилучення із промислових стічних вод домішок для використання їх як сировини чи напівфабрикату. Застосуванням регенеративного методу звичайно не досягається відповідний ступінь очищення, тому стічні води в цьому разі доочищаються деструктивно.

Недостатнє очищення промислових стічних вод нерідко призводить до утворення шламу, який при надходженні у водний об'єкт негативно впливає на його екологічний стан. Нерозчинні речовини стічної рідини можуть викликати утворення донних відкладів – мул. Якщо речовини, що осідають, мають органічне походження, то виділення газів при розкладанні цього мулу зумовлює часткове чи повне вилучення кисню, необхідного для процесів самоочищення, що спричиняє загибель риби. Крім того, деякі органічні речовини сприяють появі у водному об'єкті різних мікроскопічних грибів, що знижує якість води.

Слід зазначити, що в деяких промислових центрах більшу частину стічних вод міського колектора становлять промислові стічні води. Природно, що вони суттєво впливають на склад міських стічних вод, ефективність очистки яких значною мірою залежить від наявності в промислових стічних водах інгібуючих речовин (речовини, які порушують життєдіяльність мікробів).

 

2.2. Методи очищення стічних вод



 

Основними методами очищення загальноміських стічних вод є: усереднення концентрацій забруднювальних речовин (як попередня підготовка промислових стічних вод до скиду в міську каналізаційну мережу шляхом змішування); механічні методи (затримання нерозчинних частинок та різних дрібних предметів на гратах, ситах, фільтрах, а також шляхом відстоювання); фізико-хімічні методи (кристалізація, випаровування, евапорація, екстракція, аерація, сорбція); хімічні методи (нейтралізація, коагуляція); біологічні або біохімічні методи (поля зрошення та фільтрації, біологічні ставки, біологічні фільтри, аеротенки, септики, двох'ярусні відстійники, метантенки) (рис. 2.1).

У практиці очищення міських стічних вод в основному використовуються дві групи методів: спочатку механічні, а потім – біологічні.

Усереднення концентрацій забруднювальних речовин у стічних водах змішуванням. Промислові стічні води різних виробництв на одному промисловому об'єкті нерідко можуть різко відрізнятися за своїм складом, обсягами, температурою. Високі концентрації забруднювальних речовин є токсичними для гідробіонтів або руйнують труби каналізації. У той же час низькі концентрації цих речовин є нешкідливими для водного об'єкта і безпечними для каналізаційної мережі. Досягти останнього можна через усереднення (вирівнювання) концентрацій забруднювальних речовин промислових стічних вод різних виробництв шляхом змішування. Це дозволяє поліпшити подальший процес очищення стічних вод, а в окремих випадках навіть обійтися без спеціальних очисних споруд.

Вирівнювання складу стічних вод відбувається у спеціальних спорудах-усереднювачах (ставки-усереднювачі, резервуари-усереднювачі), в яких змішуються між собою промислові стічні води з різними концентраціями забруднювальних речовин або ж чистою водою.

Ефективність змішування стічних вод у ставках-усереднювачах, як правило, недостатньо висока і залежить від природних умов (переміщення потоку води, вітрових течій, дощу, змін температури).

Змішування стічних вод у резервуарах-усереднювачах відбувається за рахунок примусового перемішування стічних вод з водою резервуарів з використанням технічних засобів.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   82


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка