Пол Самуельсон



Дата конвертації10.04.2019
Розмір3,84 Mb.
ТипЗакон
ЕМА 1. ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ
Як кожна дитина, політична економія почала формуватися задовго до її народження.

Пол Самуельсон


1. Зародження і еволюція політичної економії
Економічна наука як система поглядів, знань, законів, що відображають господарське життя людського суспільства склалася досить недавно - у XVIII-ХІХ ст. Однак важко уявити, що існували коли-небудь часи, в які людей не цікавили б проблеми багатства: його одержання, нагромадження, використання тощо. Отже, розгляд певних економічних проблем ми знаходимо в найдавніших пам'ятках історії людства.
У найдавніших письмових джерелах Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю розглядаються в основному питання економічної політики і управління державою. Зокрема, в "Законах царя Хаммурапі" (Месопотамія, Вавілон, XVIII ст. до н.е.) заборонявся продаж за борги земельних наділів військових та деяких інших категорій підданих; боргове рабство обмежувалося 3 роками не залежно від суми боргу; обмежувався позичковий відсоток (20% по грошових позичках, 33% - по натуральних), захищалося право власності та інтереси сторін у господарсько-правових угодах.
У творах мислителів Стародавньої Греції зустрічаються вже ідеї, що стосуються власне економічної теорії (об'єктивні закономірності господарського життя). Зокрема, Ксенофонт (біля 430-355 рр. до н.е.) звертає увагу на залежність майстерності від рівня поділу праці, а сам поділ праці залежить від розміру (місткості) ринку. Гроші він розрізняє як засіб обігу і скарб.
Платон (428 або 427-348 або 347 рр. до н.е.) в творах "Держава" і "Закони" робить одну з перших спроб створити проекти ідеального суспільства. У "Політиці" або "Державі" Платон систематизує потреби людини і пов'язує їх задоволення з поділом праці, зазначаючи, що потреби і поділ праці є причинами виникнення міст. Гроші, на його думку, виконують не лише функції засобу обігу та скарбу, але і міри вартості. У трактаті "Закон" філософ торкається проблеми співвідношення багатства і бідності.
Найвищого рівня економічна думка античності досягла в творах Арістотеля (384-322 рр. до н.е.) "Нікомахова етика" та "Політика". Господарську діяльність, спрямовану на задоволення потреб, він назвав економікою (ойкос - дім, номос - закон). Ту ж частину господарської діяльності, що спрямована на збагачення, Арістотель називає хрематистикою (від хрема - майно, багатство) і зазначає, що жадоба наживи не знає меж. Філософ засуджує хрематистику і, відповідно, її основу - лихварство і торгівлю з метою збагачення. Торгівля задля задоволення власних потреб визнається необхідною. Арістотель одним з перших звернувся до аналізу суті процесу обміну. "Все, що бере участь в обміні, має бути певним чином зіставним", - пише філософ. І досі в економічній науці немає єдиного погляду на те, що ж саме робить товари сумірними. Одні (зокрема Д.Рікардо, К.Маркс) вважають, що основою сумірності є затрачена людська праця, інші (зокрема Тюрго, маржиналісти) - її вбачають у потребах, у товарах та їхній корисності.
Економічна думка середньовіччя переважно ґрунтувалася на господарських ідеях Біблії, Корану та інших релігійних джерелах. Пануюче натуральне господарство не вимагало глибоких теоретичних узагальнень.
Пожвавлення господарського життя і зародження нового способу господарювання розпочалося насамперед у торгівлі. Теоретичні узагальнення економічних проблем відповідно теж стосувалися у першу чергу проблем торгівлі. Цей напрямок економічної думки згодом (у XVIII ст.) одержав назву меркантилізм (від іт. "mercante" - купець, торговець). Розрізняють ранній (кінець XV- XVI ст.) і пізній (кінець XVI- XVII ст.) меркантилізм. Ранній меркантилізм називають ще монетарним, його представники виступали за заборону вивезення золотих грошей з країни, за сувору державну митну політику, а пізній меркантилізм - так званим торговим або балансовим. Ідеологи цього напрямку вважали, що гроші, вивезені з країни, дадуть змогу на зовнішньому ринку заробити торгівлею більше грошей і держава стежитиме не за тим, щоб не вивозили золото та срібло з країни, а за тим, щоб ввозили більше, ніж було вивезено. Спільні риси раннього і пізнього меркантилізму: а) основна сфера дослідження - торгівля, обіг; б) основною формою існування багатства вважається золото і срібло; в) конкуренція вважається шкідливою; г) необхідне втручання держави в економічне життя, зокрема проведення політики протекціонізму: захисту вітчизняного ринку і вітчизняних купців; д) приділяється певна увага ремісництву. З меркантилізмом пов'язане виникнення назви науки "політична економія". У 1615 р. Антуан де Монкретьєн видав "Трактат політичної економії", в якому пропонує королю Франції проводити економічну політику заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною ціллю виробництва, тому що недостатньо виробити продукт, а його потрібно ще продати. Найвидатніші представники меркантилізму : Томас Мен, Уільям Стаффорд (Англія), Б.Даванзатті, Г.Скаруффі (Італія).
Згодом основна увага дослідження переноситься зі сфери обігу у сферу виробництва. Вперше об'єктом вивчення сферу виробництва зробили французькі економісти, які назвали себе фізіократами (від фр. "physiocrates", гр. "physis" - природа, "cratos" - влада). Очолив цей напрямок Франсуа Кене. Фізіократи запровадили поняття чистого продукту (ціна виробленого продукту за відрахуванням витрат виробництва). Вони вважали, що саме чистий продукт визначає приріст народного багатства (що в цілому правильно). Але, на думку фізіократів, чистий продукт створюється тільки землею, тобто в сільському господарстві. Продуктивною, відповідно, визнається лише сільськогосподарська праця, а землероби - продуктивним класом. Будь-яка інша праця, на думку Кене, не продуктивна, і відповідно представники всіх інших видів діяльності утворюють безплідний клас. Окремо виділяється ще клас землевласників. Земля, на їхню думку, є найбільшою цінністю.
Основні ідеї, що об'єднували школу фізіократів: а) держава не повинна втручатися в економіку; б) продуктивною є тільки сільськогосподарська праця; в) необхідність введення єдиного земельного податку.
Особливою заслугою Ф.Кене є створення "Економічної таблиці" (1758 р.) - першої схеми процесу суспільного відтворення, де економіка вперше розглядалася як круговий потік продуктів і доходів.

Особливий вплив на розвиток світової економічної думки мала англійська класична політична економія. Найвидатнішим представником цього напрямку був Адам Сміт (1723-1790). Його "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.) або "Багатство народів", як цю книгу найчастіше називають зараз, є взірцем глибокого, прискіпливого та неупередженого аналізу. Дехто з сучасних дослідників вважає, що в цій книзі в зародку існують усі сучасні підходи до аналізу економіки. Основні напрямки дослідження у Сміта:


1. Поділ праці : а) універсальність (від операцій до професій і далі до класів та поділу країни на міста і села); б) ступені поділу праці, відкриває таке явище як технічний прогрес (саме поділ праці дає простір створенню машин).

2. Поняття цінності : а) корисність речі ("цінність" для споживання); б) мінова цінність (цінність у обміні"). А.Сміт звертає увагу на процес обміну як економію праці (віддаючи продукти своєї праці, кожен ремісник натомість одержує те, що він робити не вміє і на виробництво чого йому довелося би затратити значно більше праці, ніж спеціалісту. Тобто в обміні кожен одержує більше, ніж віддає). До Сміта завжди прибуток в обміні однієї з сторін розглядався як збитки для іншої.

3. Ціна будь-якої речі, на думку А.Сміта, складається з трьох частин: плати за працю, земельної ренти та прибутку на капітал. Відповідно до джерел доходу суспільство поділяється на три класи: наймані робітники, землевласники та капіталісти-підприємці.

4. Вплив на економіку вільної конкуренції та монополії.

5. Стани економіки: зростання, спадання та застій.

6. Досліджував процес нагромадження капіталу та суспільного відтворення.

7. Захищаючи принципи природної свободи, А.Сміт визначає досить суттєві функції держави: а) забезпечувати таку діяльність, яка не можлива або не вигідна для приватного капіталу (освіта, зв'язок, транспорт тощо); б) підтримувати режим природної свободи (правовий та економічний захист свободи конкуренції); в) захист життя, свободи та власності громадян.

8. Формулює поняття "невидимої руки", що спрямовує виробників, які мають на меті власні вигоди, піклуватися про потреби та інтереси суспільства. Тепер це називається система економічних законів [29].


Найбільш відомим послідовником А.Сміта був Давид Рікардо (1772-1823). Він аналізував економічні процеси у період так званого промислового перевороту, коли був здійснений перехід від мануфактурного до великого машинного виробництва. Рікардо вважав, що джерелом вартості є тільки людська праця. Вчений приділив значну увагу проблемам грошей, зокрема паперових, заробітної плати й прибутку, земельної ренти, обороту капіталу та захищав принципи економічного лібералізму. Водночас розробив теорію зрівняльних переваг, яка і досі застосовується для досліджень у галузі взаємовигідної зовнішньої торгівлі та міжнародного поділу праці.
У 1817 р. вийшла у світ його основна праця "Засади політичної економії й оподаткування". В ній Рікардо розробляв кількісну теорію грошей, згідно якої вартість грошей встановлюється у сфері обігу і залежить від їх кількості. Він був прихильником заміни металевих грошей паперовими і вірив, що паперових грошей не буде випущено більше, ніж потрібно. Досліджуючи заробітну плату, вчений виділив також номінальну заробітну плату як грошовий вираз ціни праці і реальну заробітну плату як її натуральний вираз.
Д.Рікардо, як і А.Сміт, доводив, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Він вважав, що вартість товару завжди розпадається на заробітну плату і прибуток, які перебувають в оберненому співвідношенні: збільшення або зменшення заробітної плати викликає протилежні зміни прибутку.
Класиками англійської політичної економії А.Смітом і Д.Рікардо було започатковано трудову теорію вартості. Певний вплив на світовий розвиток економічної думки мали дослідження Карла Маркса (1818-1883). У "Капіталі" (1т. 1867р.) він дав глибокий аналіз тогочасного процесу виробництва, зосереджуючи увагу на його недоліках та суперечностях. Особливу увагу дослідник звернув на проблеми створення прибутку, або додаткової вартості. К.Маркс довів до рівня наукової теорії ідею класиків політичної економії про двоїстий характер праці, розвинув трудову теорію вартості, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності, розкрив суть абсолютної ренти і т.п.
Вчення Маркса мало і серйозні недоліки. Зокрема, він недооцінив роль приватної власності, в тому числі приватної трудової у людському суспільстві, а абсолютизував роль державної власності. К.Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості тільки працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців. Марксистська теорія переоцінила роль великого виробництва в економіці суспільства. Маркс мало уваги приділив закону попиту і пропозиції і т.д. Ця теорія зазнала критики з різних позицій, але мала неабиякий вплив, зокрема, на вдосконалення процесу капіталістичного виробництва.
2. Основні напрями сучасної економічної теорії
Кінець ХІХ - початок ХХ ст. супроводжувались значними змінами в соціально-економічному і політичному житті країн Західної Європи і США. На початку ХХ ст. монополія становить основу економіки і політики більшості розвинутих держав. Ця стадія неоднозначно трактувалась представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії.
У цей період виникла неокласична економічна теорія. Її засновники - відомі економісти, представники так званої австрійської школи Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ейген Бем-Баверк, англійський вчений Вільям Стенлі Джевонс, швейцарський економіст Леон Вальрас та інші. Основною категорією аналізу прихильників неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього, найменш необхідного предмету споживання, тобто граничною корисністю. Теорія "граничної корисності" справила великий вплив на еволюцію політекономії і поклала початок специфічному її напряму - маржиналізму.
На думку його прихильників, корисність і цінність будь-якого блага визначається людиною суб'єктивно, відповідно до того, як певна особа ставиться до даного блага. Будь-яке благо корисне, але не будь-яке цінне. Цінність визначається рідкісністю. Загальне твердження маржиналізму можна сформулювати так: кожна наступна одиниця даного блага в даний момент часу приносить споживачеві менше задоволення, ніж попередня, і ціна встановлюється за останньою одиницею, яку споживач захоче оплатити; якщо такої останньої одиниці немає, то і весь ряд не має ціни. У найнеобхідніших благ - повітря і води - ціни немає саме тому, що їх у природі більше, ніж потрібно людям. Водночас найменш корисні речі можуть коштувати дорого через їх рідкісність.
На маржиналістських позиціях стояла кембріджська економічна школа. Її засновником став Альфред Маршалл (1842-1924), професор Кембріджського університету (Англія). Його книга "Принципи економікс" (1890 р.) протягом десятиліть була основним підручником з економічної теорії в університетах Англії і США.
Центральне місце в економічній теорії А.Маршалла посідає проблема цін. Ціна для Маршалла - не грошовий вираз вартості, а тільки мінова пропорція, в якій товари і гроші взаємообмінюються. Цим самим знімалася проблема про працю як джерело вартості, а на перший план висувалися два основних фактори - "гранична корисність" і витрати виробництва. Далі А.Маршалл робить спробу пов'язати ці фактори за допомогою третього - попиту і пропозиції. Ціна для покупця, за Маршаллом, визначається корисністю товару (це максимальна межа ціни), а для продавця - витратами виробництва (це мінімальна її межа). Ринкові ціни - це результат зіткнення оцінок товару продавцем і покупцем, вона знаходиться між максимальною і мінімальною межами залежно від попиту і пропозиції.
Кейнсіанство - один з напрямів сучасної економічної теорії, який отримав назву від імені всесвітньо відомого англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946). У своїй книзі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) він усвідомлював, що без значного розширення функцій держави суспільство не в змозі "запобігти повній розрусі існуючих економічних форм". Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для раціонального використання трудових ресурсів, боротьби із зростанням безробіття, кризами. Кейнс відмовляється від ідеалізації саморегулюючого ринку. Ринок, з його точки зору, не може забезпечити "ефективний попит", тому його має стимулювати держава за допомогою кредитно-грошової та бюджетної політики. Ця політика повинна заохочувати приватні інвестиції і зростання споживчих витрат таким чином, щоб сприяти найшвидшому збільшенню національного доходу. Прихильники Кейнса виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за антикризове і антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили глибину і гостроту економічних криз, соціальну напругу у суспільстві.
Досить плідною у другій половині ХХ ст. була так звана неоліберальна економічна школа. Вона захищала ідеї соціального ринкового господарства та необхідності спиратися на загальнолюдські цінності. Одним з найвідоміших представників цього напрямку був Л.Ерхард, який у книзі "Добробут для всіх" (1956 р.) узагальнив наслідки економічної реформи у повоєнній ФРН. Він вбачав роль держави у "соціальному ринковому господарстві" з роллю футбольного арбітра, який спостерігає, щоб гра велась за встановленими правилами, але сам участі у грі не бере. Вважають, що ці розробки були враховані у ході всіх плідних економічних реформ другої половини ХХ ст.
Монетаризм (від англ. "money" - гроші) - сучасна економічна теорія, в якій гроші та грошова маса розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика - найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. Вперше це поняття згадується у збірнику "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей" (1956 р.) за редакцією професора економіки Чикагського університету Мілтона Фрідмена. Основні монетаристські положення він виклав у фундаментальній праці "Монетарна історія США. 1867-1960", яку написав у співавторстві з іншим представником чікагської школи Анною Шварц. Головні ідеї теорії: 1) економіка саморегульована, державне втручання шкідливе; 2) причина криз - нестача грошової маси; 3) приріст грошової маси на 1-2% має випереджувати зростання обсягів виробництва, контроль за грошовою масою - основна і чи не єдина державна економічна функція; 4) соціальні програми мають бути скорочені до мінімуму.
Інституціалізм (від лат. "institutio" - спосіб дії, звичай, настанова, вказівка) течія економічної думки, виник наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій економіці.
Основоположником інституціалізму став американський економіст Торстейн Веблен (1877-1920), найпомітнішими послідовниками якого стали Вільям Гамільтон (автор терміну "інституціалізм"), Джон Р.Коммонс (1862-1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948), Дж.К.Гелбрейт, Уолт Ростоу із США, англійці Джон А.Гобсон (1858-1940) і Джон Вайолет Робінсон, француз Франсуа Перру (1903-1987), австрієць Йозеф Шумпетер(1883-1950), голландець Ян Тінберген та інші.
Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру - такі, як держава і профспілки, конкуренція і монополія, технічний прогрес і наука, сім'я і традиції, право і етичні норми, звичаї і мораль тощо. Усе це було об'єднано спільним терміном - інститути, або інституції, що й дало назву цьому економічному напряму.
В.Гамільтон свого часу писав, що інституції - це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб мислення або дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації. Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо.
Особливою течією економічної думки є так званий неокласичний синтез, який намагається поєднати кейнсіанство з неокласичною теорією. Одним з фундаторів "неокласичного синтезу" став відомий американський економіст, Нобелівський лауреат 1970 р. Пол Самуельсон (нар. 1915 р.). Він на початку 50-х років виступив із обґрунтуванням необхідності об'єднання неокейнсіанства і неокласичної школи у якусь єдину течію. Самуельсон у той період вважав, що такий синтез ліквідує прогалину між агрегатною макроекономікою і мікроекономікою і зведе їх до взаємодоповнюючої єдності. Отже, мається на увазі поєднання макроекономічного і мікроекономічного підходів: перший розвивався кейнсіанством, другий - неокласичною теорією. Основою синтезу стало поєднання кейнсіанської теорії "ефективного попиту" і неокласичної теорії виробництва і розподілу.
Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі.

3. Розвиток економічної думки України


Перші письмові пам'ятки економічної думки України пов'язані з періодом Київської Русі. В "Руській правді" Ярослава Мудрого (ХІ ст.), "Повчанні Володимира Мономаха" (ХІ ст.), "Слові о полку Ігоревім"(ХІІ ст.), літописах XI-XIV ст. велика увага приділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державної єдності і зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатація підданих.
"Руська правда" стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого не тільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а й сприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній міститься багатий матеріал про організацію господарства князів у формі вотчини, ряд статей присвячено охороні земельної власності, визначена відповідальність за порушення польових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбачені жорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту.
У XVII ст. економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічна думка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями. Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729-1795) у 60-70-х роках виступав проти кріпосницького гноблення і безправності народних мас, малював картину справедливого суспільства, де "всі повинні працювати", аналізував економічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит, капітал, просте і розширене відтворення тощо.
З кінця XVIIІ ст. в Україні відбувається процес формування економічної науки як окремої галузі знань. У цей період Василь Каразін (1773-1842) - ліберальний економіст пропонував повністю ліквідувати панщину і перейти до грошової ренти, прискорювати розвиток промисловості, зміцнити грошовий обіг і державні фінанси.
У першій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795-1847) видав перший курс в нашій країні політичної економії "Записки про політичну економію" (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта, різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі, засуджував протекціонізм, розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела багатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і його нагромадження, заробітна плата, прибуток і рента, національний доход, кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії і заклав підвалини фундаментальної економічної освіти в Харківському університеті, де згодом одержав освіту "найвідоміший слов'янський економіст" (за Й.Шумпетером) М.І.Туган-Барановський.
Видатним науковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був Микола Христофорович Бунге (1823-1895). Вихованець, а згодом професор і ректор (1859-1862, 1871-1875, 1878-1880) Київського університету. Теоретичні погляди Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового інтересу - грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці: "Теорія кредиту"(1852), "Основи політичної економії"(1870), "Банківські закони і банківська політика"(1874), "Про відновлення металевого обігу в Росії"(1877), "Державні рахунки та фінансова звітність в Англії" (1890). В останній своїй праці "Нариси політико-економічної літератури" (1895) він виступає з критикою К.Маркса та ідей соціалізму.
Напевне, більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х.Бунге. У 1881-1886 рр. він посідав місце міністра фінансів, а з 1887-1895 рр. був головою Комітету міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він проводив протекціоністську політику. Зокрема, посилив державне залізничне будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання. Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятував від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать. Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А.Столипіна підготовлені плідною діяльністю М.Х.Бунге.
Розвитку економічної науки сприяв професор Київського університету Іван Васильович Вернадський (1821-1884). Він був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить "природним" економічним законам. Свої економічні погляди І.Вернадський найповніше викладав у журналі "Економічний покажчик", який був на той час унікальним виданням.
Неможливо не відзначити Володимира Навроцького (1847-1882), який походить з Теребовлянщини. Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м.Жешові на посаді державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом, етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економіки Галичини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянства в пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудової міграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становища селянства. Зокрема, в статті "П'янство і пропінація в Галичині" він пише, що кожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки "обмитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин".
У статті "Подвійна крейдка" В.Навроцький розкриває грабіжницький характер податкової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образна мова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованість В.Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії, складену І.Франком.
Ідеї трудової вартості були відображені в творах відомого політичного діяча і науковця Сергія Подолинського(1850-1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи 1861р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С.Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається "законом Подолинського".
Важливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету Миколі Зіберу(1844-1888), який захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. М.Зібер значну увагу в своїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує капітал, прибуток, трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад у розробку багатьох суспільно-економічних проблем.
Знаним для свого часу економістом був Іван Франко (1856-1916) - видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видав ряд економічних праць, зокрема, "Катехізм економічного соціалізму" (1878р.), "Основи суспільної економії" (1879р.). Показуючи в своїх творах боротьбу праці з капіталом, Франко розкриває суперечності між ними. Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їй одне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона "безперечно найважливіша з усіх наук".
Економічні погляди І.Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мав марксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачем українською мовою окремих глав "Капіталу" К.Маркса і "Анти-Дюрінга"Ф.Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізму та його устрою. У творчій спадщині Франка-економіста вражає обізнаність із світовою економічною думкою різних епох і народів. Його економічні погляди є своєрідним етапом української економічної думки.
Найвизначнішим українським економістом був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919). Він був теоретиком економічної науки, міністром фінансів Центральної Ради Української Народної Республіки, професором Київського університету, академіком АН України. Економіста-теоретика такого масштабу Україна не знала ні до, ні після нього.
Вчений зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, критику економічних доктрин марксизму. В праці "Теоретичні основи марксизму" він у 1905 р. зробив висновок, що в нових умовах теорія Маркса лише "почасти справедлива". Світове визнання М.І.Туган-Барановський отримав за дослідження з теорії ринку й економічних криз, розробку концепцій економічної кон'юнктури, яку високо оцінили економісти багатьох країн ще за життя вченого. Але найвищим досягненням в його теоретичній спадщині є номіналістично-кількісна, або кон'юнктурна теорія грошей, яку він виклав в праці "Паперові гроші і метал" (1917 р.). Туган-Барановський цією теорією на п'ятдесят років випередив кількісну теорію грошей американського професора Мілтона Фрідмена.
Важливе значення для становлення економічної теорії як науки має його підручник "Політична економія. Курс популярний" (1919 р.). У ньому автор по-своєму розкриває багато відомих економічних категорій і понять, як капітал, капіталістичне господарство, обмін і ціни, торгівля, гроші, кредит та банки, кооперація та її види. Політичну економію вчений вважав однією з найважливіших наук і дав таке визначення її предмету, яке актуальне і сьогодні: "Питання про причини різниць у багатстві та убогості народів; неоднакового поділу багатства серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної бідності серед зростання багатства - розглядає наука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучасний господарський лад, в його історичному розвиткові" [32:61-62]. М.І.Туган-Барановський є першим українським ученим, якого визнали економісти всього світу.

Контрольні запитання і завдання


1. Визначте основні етапи розвитку економічної теорії.

2. У чому полягають центральні ідеї вчення меркантилістів?

3. Як ви оцінюєте заслуги фізіократів в розвитку економічної науки?

4. Охарактеризуйте внесок класиків політичної економії А.Сміта, Д.Рікардо в економічну теорію.

5. Які сучасні економічні теорії вам відомі і в чому полягає принципова різниця між ними?

6. Які особливості розвитку економічної теорії в Україні?

7. Назвіть найвидатніших українських економістів, розкрийте їх внесок у світову економічну науку.

8. Що нового вніс М.І.Туган-Барановський у розвиток політичної економії? У яких працях? Як вони оцінюються світовою думкою?


ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ЯК НАУКА


Питання про причини різниць у достатку та убогості народів; неоднакового поділу багатства серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної бідності серед зростання багатства - розглядає наука, що зветься політичною економією.

Михайло Туган-Барановський


1. Предмет і функції економічної теорії
Перед будь-якою наукою стоять завдання провести аналіз реальних процесів, фактів, виявити внутрішні взаємозв'язки, визначити закономірності і тенденції змін явищ. Вони стосуються і економічної теорії. Історія становлення економічної теорії показує, що це був постійний пошук цілісного системного аналізу економічного життя суспільства, прагнення описати, пояснити і передбачити тенденції розвитку, з'ясувати закони економічного життя, обґрунтувати способи найбільш раціональних економічних вирішень.
Економічна теорія завжди привертала увагу вчених і всіх освічених людей. Так, Джордж Гордон Байрон якось зазначив: "Якби я міг вернутись і прожити заново нерозумно втрачені роки, то всі періоди ясної свідомості присвятив би не римуванню, а есе на тему політичної економії". Відомий письменник Марк Твен стверджував, що " знання політекономії - першооснова вмілого керування державою. Наймудріші люди всіх часів присвячували цьому предмету всю велич свого генія, життєвий досвід, пізнання". Заслуговують на увагу слова Жоржа Сіменона: "Я давно передбачив, що настане день, коли політична економія очолить усі науки". Блискучі американські професори Пол А.Самуельсон і Вільям Д.Нордгаус відзначають, що економічна теорія "не лише корисна наука, а й захоплююча сфера знання. Покоління студентів, часто несподівано для себе, відкривали, якою захоплюючою може бути теорія економіки [27:30 ].
Питання предмету економічної теорії є дискусійним в економічній науці. Різні школи по-різному визначають предмет економічної теорії. Перші уявлення про неї полягали в тому, що вона вивчає створення і використання матеріальних благ, тобто є наука про багатство. Джерела такого бачення чітко простежуються у Анна Р.Ж.Тюрго, Адама Сміта і Альфреда Маршалла.
Дискусії серед економістів з цього питання не припиняються і сьогодні. В останні роки широко розповсюджується підхід до предмету економічної теорії, який спирається на використання поняття "обмежених ресурсів". В США у підручнику з економічної теорії Кемпбелл Р.Макконнелл і Стенлі Л.Брю, який витримав одинадцять видань, визначено, що вона досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини [17:т.1,18 ].
Проте економічна теорія - широкопланова наука. Багатогранність, багатоаспектність її примушує окремих авторів до перечислення визначень предмету. Так, професор П.Самуельсон приводить такі можливі визначення предмету економічної теорії:
1. Наука про види діяльності, пов'язані з обміном і грошовими угодами між людьми.

2. Наука про використання людьми рідкісних та обмежених продуктивних ресурсів(земля, праця, товари виробничого призначення, наприклад, машини і технічні знання) для виробництва різних товарів (таких, як пшениця, яловичина, пальто, концерти, шляхи, яхти) і розподілу їх між членами суспільства з метою споживання.

3. Наука про щоденну ділову життєдіяльність людей, досягнення ними засобів до існування і використання цих засобів.

4. Наука про те, як людство розв'язує свої завдання у галузі споживання і виробництва.

5. Наука про багатство [27:15].
Перелік визначень цієї науки можна збільшити ще у багато разів. Об'єднуючи різні підходи, можна прийти до узагальненого визначення, яке у П.Самуельсона і В.Нордгауса сформульовано таким чином: "Економічна теорія вивчає, як суспільство використовує обмежені ресурси, щоб виробляти різні товари, і розподіляє їх серед людей" [28:32].
Як бачимо, загальноприйнятого визначення предмету економічної теорії немає, хоч більшість економістів визнають, що це універсальна наука про проблеми вибору ресурсів і економічну поведінку людей. Напрошується необхідність обґрунтування економічної теорії як суспільної науки, яка вивчає поведінку людей і груп у виробництві, розподілі, обміні і споживанні матеріальних благ з метою задоволення потреб при обмежених ресурсах.
Об'єктом вивчення економічної теорії є аналіз тісного взаємозв'язку механізму функціонування ринку з наявністю на ньому досконалої і недосконалої конкуренції, ступеня монополізованості окремих господарських сфер, шляхів і способів економічного реформування ринкових відносин. Відновлення виробництва і його економічне зростання проходить на індивідуальному рівні (рівні фірми) і в суспільному масштабі. Тому структурно економічна теорія включає в себе мікроекономіку і макроекономіку.
Мікроекономіка досліджує поведінку окремих виробників, економічні закономірності формування підприємницького капіталу і конкурентного середовища. В центрі її аналізу ціни окремих товарів, витрати, ціноутворення, мотивація праці і т.д. Макроекономіка вивчає функціонування національної економічної системи. Об'єктом її дослідження виступає національний продукт, загальний рівень цін, інфляція, зайнятість тощо. Мікроекономіка і макроекономіка взаємопов'язані в реальному економічному середовищі і взаємодіють одна з одною.
Економічна теорія як універсальна наука виконує ряд функцій: теоретико-пізнавальну (виявлення і пізнання економічних законів, категорій та тенденцій економічного прогресу); практичну (розробка принципів і методів раціонального господарювання); методологічну (виступає теоретичною основою для системи конкретно-економічних наук); виховну (формування сучасного економічного мислення та раціональної економічної поведінки); прогностичну (обґрунтування планів і прогнозування перспектив економічного розвитку).

2. Економічні закони і категорії


Основне призначення і зміст економічної науки полягає у виявленні, врахуванні і використанні в практичній діяльності законів господарського розвитку. Адже всі економічні явища і процеси розвиваються під впливом економічних законів. Що ж слід розуміти під економічним законом? Це найбільш стійкі, істотні постійно повторювані об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки і взаємозалежності в економічних явищах і процесах. Як стверджує відомий англійський економіст А.Маршал, економічні закони - це вираз суспільних тенденцій, "узагальнення, яке проголошує, що від членів будь-якої соціальної групи за визначених умов можна чекати певного способу дій" [18:т.1,89]. Слід усвідомлювати, що у суспільних науках закони мають характер тенденцій.
Між економічними законами і законами природи існують спільні риси і відмінності. Спільне між ними те, що, як і закони природи, економічні закони об'єктивні, тобто діють незалежно від волі і свідомості людей. Відмінності ж полягають в наступному: економічні закони є законами людської діяльності. Вони виникають у процесі діяльності людей і здійснюються через неї. Закони природи діють і поза людським суспільством; закони природи вічні, а економічні закони можуть виникати і зникати.
Економічні закони не створюються людьми, як закони юриспруденції. Проте виникає питання, чи можуть люди пізнати ці закони і використовувати в економічному житті? Необхідне наукове пізнання економічних законів і свідома реалізація їх вимог суспільством. Система економічних законів та закономірностей має певну ієрархію, яка вибудовується відносно часу, глибини осягнення ними економічних процесів. Як і в будь-якій іншій науці закони поділяються на всезагальні, які діють на всьому протязі існування людства (закон економії часу; зростання продуктивності праці; підвищення потреб), особливі, дія яких обмежена в часі (закони грошового обігу) та специфічні, що обмежені в часі та сфері дії (закон попиту на предмети розкоші).
Крім економічних законів, економічна теорія вивчає економічні категорії. Будь-яка наука спирається на свої специфічні категорії. Економічні категорії - це узагальнені логічні поняття, які виражають суттєві сторони економічних явищ і процесів, наприклад, товар, вартість, гроші, ціна, рівновага, пропозиція, маркетинг, менеджмент і т.д.
Отже, вивчення економічної теорії головним чином зводиться до пізнання економічних законів і категорій, які виражають глибинну суть конкретної економічної системи.

3. Методи економічної теорії


Метод (від гр. "metodos"- шлях до чого-небудь) - це спосіб дослідження, спосіб вивчення, засіб для відкриття істини. В економіці використовуються різноманітні методи, форми і способи наукового пізнання.
Питання про методи економічної теорії - це питання про те, як, яким чином вивчаються економічні явища і процеси. Необхідно розрізняти дві групи методів: загальні і локальні.

Загальні методи виражають наявність загальних підходів до наукового освоєння економічної дійсності в цілому, дають загальну філософсько-методологічну базу, світоглядний, методологічний стержень дослідження економіки. Ці методи можна визначити і як методологічні підходи, і як напрями економічної методології.


Вже перші розгорнуті наукові системи економіки, які з'явились у XVIIІ-ХІХ століттях, спирались на ту або іншу філософську основу. Так, економічна система А.Сміта, яка реалізована в його "Багатстві народів", багато в чому базувалась на принципах філософа-емпірика Дж.Локка; економічна система Д.Рікардо, втілена в його "Початках політичної економії", мала помітний зв'язок з висновками філософа-раціоналіста Б.Спінози; економічна система К.Маркса, представлена в його "Капіталі", явно мала своєю методологічною основою вчення філософа-діалектика Г.Гегеля.
Тісний зв'язок філософського і економічного аспектів, що знайшов свій вираз у загальних методах економічної теорії, проявляв себе на всіх етапах розвитку економічної науки.
Локальні методи представляють собою конкретні інструменти, прийоми, засоби з допомогою яких досліджуються ті чи інші сторони і аспекти економічної системи. Серед них необхідно виділити як специфічні методи, які пов'язані з тою чи іншою методологією, так і універсальні методи, які можуть використовуватись при реалізації будь-якої методології. До останніх відносяться: аналіз і синтез, наукова абстракція, індукція і дедукція і т.д.
Метод наукової абстракції (від лат. "abstractio" - відволікання, відхилення) набуває великого значення саме в економічній теорії. Суспільне життя неможливо вивчати в лабораторних умовах. Наукова абстракція є уявне виділення найбільш суттєвих сторін досліджуваного явища і відхилення від несуттєвих сторін, властивостей, явищ. Абстрактне мислення породжує метод аналізу і синтезу.
Аналіз економічних явищ передбачає розчленування явища на окремі елементи і дослідження кожного елементу як необхідної складової частини цілого. Синтез передбачає, що явище в першу чергу вивчається як таке, яке складається з різних частин, а потім досліджується поєднання елементів в єдине ціле і робиться загальний висновок.
Метод індукції і дедукції. Індукція - це виведення економічних закономірностей і принципів із фактів реального життя на основі сходження від одиничного до загального. Дедукція - це шлях від загального до одиничного.
До особливих прийомів дослідження відноситься емпіричний метод (від гр. "empeiria" - досвід), який ґрунтується на фактах реальної дійсності і власному досвіді дослідника.
В економічній теорії широко використовується принцип поєднання історичного і логічного. Вивчення історії допомагає зрозуміти внутрішню логіку предмету, а знання внутрішніх структур суспільства надає історії наукового характеру. Єдність історичного і логічного - методологічний принцип, який допомагає концентрувати увагу науки на посиленні аргументації, обґрунтованості висновків. Логіку дослідження необхідно постійно контролювати історичним зіставленням, а факти історії - розташовувати в логічній послідовності.
Сучасна економічна теорія широко використовує математичні, графічні і статистичні методи.
Такі основні методи і прийоми організації наукового аналізу і пошуку оптимальних вирішень економічних процесів і явищ.

Контрольні запитання і завдання


1. Що є предметом економічної теорії?

2. Які функції виконує економічна теорія?

3. В чому Ви бачите різницю між політично економією, економікс і економічною теорією?

4. Що таке мікроекономіка та макроекономіка?

5. Що таке економічний закон?

6. Якими методами дослідження користується економічна теорія?

ТЕМА 3. ОСНОВИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
Людина зі своїми потребами і своєю владою над засобами задоволення останніх складає вихідний і кінцевий пункт всілякого людського господарства.

Карл Менгер


1. Суспільне виробництво: суть, структура
Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.
Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.
За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:
1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.
Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.
Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).
Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.
В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва.
Проблема співвідношення І і ІІ підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки.
Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання).

Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Для України це посильне завдання, бо тут є сприятливі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, а також багатьох галузей харчової та легкої промисловості.


Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.
В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.
Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробнича і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва. Розширюється структура продуктивної праці: продуктивною стає праця у сфері не лише матеріального , а й нематеріального виробництва.
Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності думок з цієї проблеми. Все залежить від того, які класифікаційні ознаки беруться за основу при визначенні соціальних форм виробництва. Якщо за основу класифікації взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виділяються:
* доіндустріальне виробництво, де переважають сільське господарство і ручна праця;

* індустріальне виробництво, де переважає велике механізоване промислове виробництво;

* постіндустріальне виробництво, де переважає сфера послуг, наука, освіта, інформаційні технології.
Формаційний підхід К.Маркса передбачає виділення первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного виробництва. За основу формаційної класифікації суспільного виробництва взято класовий підхід до аналізу його змісту і цілей.

2. Основні фактори суспільного виробництва


Виробництво пройшло тривалий шлях історичного розвитку. Проте на всіх етапах воно демонструє деякі спільні риси, зокрема для його функціонування завжди в наявності мали бути такі елементи, як праця, засоби праці та предмети праці.

Як вже зазначалось, виробництво - це процес створення матеріальних благ. У виробництві продукту людина впливає на об'єкти природи, надає їм форми придатної для задоволення матеріальних потреб. Для нас важливо з ясувати питання, які фактори беруть участь у виготовленні благ.


Існують різні підходи при виділенні факторів і їх класифікації в окремі групи. Марксистська теорія в якості факторів виділяє: особистий фактор виробництва і речовий фактор виробництва.
Особистий фактор виробництва це трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати процес виробництва. Поняття праця використовується поряд з поняттям робоча сила. Вони розглядаються як різні економічні категорії.
Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей та професійних навичок, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. До речового фактору належать усі засоби виробництва, тобто сукупність предметів та засобів праці, які використовуються в суспільному виробництві для створення матеріальних благ.
Предмети праці - це те, на що спрямовано працю людини. Предмети праці поділяються на ті, котрі дані самою природою (руда, вугілля, газ і т.д.), а також ті, що є результатом попередньої праці людини (метал, бавовна).
Засоби праці - це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці, тобто все те, що людина ставить між собою і предметами праці. До засобів праці належать будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання і т.п.
Проте слід підкреслити, що засоби виробництва самі по собі, без тісного контакту з людською працею не можуть виробляти блага і являють собою груду мертвих речей. Щоб процес виробництва розпочався, потрібно з'єднати засоби виробництва з робочою силою, тому засоби виробництва і люди, які володіють певними навиками, досвідом в органічній сукупності утворюють продуктивні сили суспільства.
Сучасна економічна теорія традиційно виділяє чотири групи факторів виробництва: землю, працю, капітал, підприємницьку здібність.
1) Земля, чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг; енергетичні ресурси для забезпечення пальним машин і теплом наших помешкань; неенергетичні ресурси, наприклад, мідна і залізна руда чи пісок. Навколишнє середовище - повітря, яким ми дихаємо, і воду, яку п'ємо, - розглядаємо також як природні ресурси.
2) Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.
Праця вимірюється часом, витраченим людиною на виробництві. Вважається, що в процесі праці відбувається споживання робочої сили, а також розвиток і вдосконалення самої людини завдяки нагромадженню знань, досвіду, підвищенню кваліфікації. Чим більш кваліфікована праця людини, тим вищий її капітал, а відповідно і дохід з цього капіталу.
3) Капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Сюди відносять верстати, дороги, комп'ютери, молотки, вантажівки, сталеливарні заводи, автомобілі, машини для миття посуду. (Іншими словами, це матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва). Їх технічний стан постійно вдосконалюється і впливає на загальну результативність виробничого процесу і його ефективну доцільність.
4) В сучасних умовах набуває великого значення четвертий фактор - підприємницькі здібності.

Підприємницькі здібності - особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.


Наведені класифікації факторів виробництва не є незмінними і назавжди заданими. Обидві вони тісно пов'язані з досягненням сучасної науки, яка сама по собі також виступає в якості самостійного фактора, оскільки впливає на рівень ефективності виробництва, процес підготовки кваліфікованої робочої сили і підвищення потенційних можливостей людського капіталу. В економічній теорії постіндустріального суспільства до факторів виробництва відносять також інформаційний та екологічний фактори.
Слід підкреслити, що виробництво можливе тільки за умови введення у виробничий процес всіх факторів виробництва.

Таким чином, суспільне виробництво займає в житті людини визначне місце, оскільки:


* це необхідна умова, без якої суспільство не може існувати;

* в процесі виробництва вдосконалюється сама людина, нагромаджується досвід, знання, розвивається інтелект.

3. Економічні потреби та інтереси
Людина завжди була і залишається головним фактором розвитку та вдосконалення виробництва. З позицій виробництва людина - це не тільки його суб'єкт, але і кінцева мета. Суспільний продукт, пройшовши через розподіл і обмін, завершує свій шлях у споживанні, без якого будь-яке виробництво недоцільне. В споживанні задовольняються потреби людей.
Потреба - це об'єктивна необхідність окремої людини, сім'ї, колективу, суспільства, держави в життєвих благах, послугах, духовних і культурних цінностях. Потреби виникають з народженням людини і супроводжують все її життя (поїсти, поспати, прикраси, іграшки, зошити, одяг, зачіска тощо). Характер походження потреб досить складний, але в їх основі лежать дві визначальні причини. Перша має фізіологічний характер, тому що людина, як жива істота, потребує певних умов і засобів існування. Друга є результатом суспільних умов.
Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, суспільні потреби поділяються на економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі. Їх можна розподілити з урахуванням суб'єкта споживання окремої людини, сім'ї, колективу підприємства, працівників певної галузі виробництва, жителів певних населених пунктів, суспільства в цілому або окремого класу.
Широко відома класифікація потреб, запропонована американським ученим А.Маслоу. Він поділив їх на нижчі та вищі. До першої групи належать потреби фізіологічні, без задоволення яких неможливе саме життя людини. Після цього індивід прагне безпеки для себе, своєї сім'ї. До вищих потреб входять прагнення належати до певного кола людей, відчувати їх підтримку. Задоволення цієї потреби викликає прагнення завоювати визнання, повагу, підняти свій престиж в очах оточуючих. Найвищою потребою у другій групі є прагнення людини до самореалізації. Визначальними є економічні потреби, тобто той внутрішній мотив, що спонукає людину до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту і добробуту членів сім'ї.
Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість - економічні. Тому існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв'язку з цим виділяють:
* фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення);

*духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення);

*соціальні потреби, задоволення яких пов'язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок ).
За способом задоволення виділяють:
- індивідуальні - це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;

- колективні - ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін);

- суспільні - це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо.
За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на:
- абсолютні потреби - визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством;

- дійсні потреби - відповідають рівню розвитку економіки певної країни;

- платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).
Численні потреби людини за спільністю ознак можна об'єднати у такі групи:
* матеріальні і духовні;

* загальні і конкретні;

* поточні та перспективні;

* задоволені і незадоволені;



* дійсні та абсолютні.
Потреби характеризують лише можливість споживання, але щоб ця можливість перетворилася в дійсність, слід виробити життєві засоби. Величезна роль економічних потреб полягає в тому, що вони спонукають людей до дії. Отже, виробництво забезпечує різноманітні блага, які становлять необхідні умови життя і розвитку людського суспільства на будь-якому історичному щаблі його існування. Інакше кажучи, блага, створені в процесі виробництва, утворюють різноманітні потреби, які становлять предмет інтересу.
Економічні потреби мають історичний характер. Розмір потреб, так як і способи їх задоволення, являють собою продукт історії і залежать від культурного рівня країни, а також від умови, з якими навичками та життєвими запитами сформувались соціальні прошарки суспільства, окремі люди і суспільство в цілому.
Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Зростання маси і різноманітності споживних вартостей у результаті зростання продуктивних сил приводять до зміни структури виробництва і витіснення старих потреб новими. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн, що зумовлює розширення складу продуктів праці, а отже призводить до появи нових потреб. Потреби людини безмежні у своєму розвиткові і мають тенденцію до зростання, тобто до якісних і кількісних змін, тобто в суспільстві діє закон зростання потреб.
Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи у певні економічні відносини. Конкретна потреба людини в чомусь у її свідомості перетворюється в інтерес, бажання, прагнення діяти. Так, відчуття спраги у свідомості перетворюється на інтерес, що спонукає людину до пошуків якогось питва; потреба в новій інформації переростає в інтерес до читання, відвідування публічних лекцій тощо.
Інтерес здебільшого має вибірковий характер і виявляється у стійкому зосередженні уваги на певному об'єкті. Як і потреби, інтереси людей численні й різноманітні. З інтересом тісно пов'язане поняття мотиву як спонукального чинника дій та вчинків людей. За мотивом логічно відбувається певна дія, що породжує конкретний результат у вигляді задоволення потреби. Таким чином, утворюється логічний ланцюжок: потреба--інтерес--мотив--дія--результат (задоволення потреби). Для економіки є дуже важливим зв'язок між економічними потребами, економічними інтересами і трудовою або підприємницькою поведінкою людини, між мотивацією і ставленням людей до економічної діяльності.
Економічні інтереси - це усвідомлені потреби (умови) існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, їх реалізації. Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів.
Соціальним суб'єктом вираження економічного інтересу є індивід, сім'я, колектив (група), люди, які проживають у певному регіоні, верства, суспільство, а кінцевим об'єктом - результат (продукт, послуга, інформація) суспільного виробництва, що іде на задоволення потреби, з приводу якої і складаються конкретні відносини між людьми.
Кожний суб'єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу. Скільки суб'єктів економічних відносин, стільки і економічних інтересів. Серед цієї групи інтересів виділяють особистий, колективний і суспільний інтерес. Це класифікація інтересів за ознакою суб'єктності.
Економічні інтереси можна класифікувати і за іншими критеріями:
* за ознакою важливості розрізняють інтереси головні та другорядні;

* за часовою ознакою - поточні та перспективні;

*за об'єктом інтересів - майнові, фінансові, інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов праці й життя;

* за ступенем усвідомлення - дійсні та помилкові.


Отже, для економічного життя суспільства характерна наявність різноманітних взаємозв'язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему. Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива. Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб'єктами конкретних економічних цілей. У реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з них у процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації.
Контрольні запитання і завдання
1. В чому полягає суть суспільного виробництва?

2. Висвітліть взаємозв'язок факторів виробництва.

3. Як виникають потреби? Породжуються вони виробничою діяльністю чи їх формує людина?

4. У чому полягає взаємозв'язок потреб та інтересів?


ТЕМА 4. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ
Настав час витрачати більше на суспільні потреби і менше на приватні, варто все ж зазначити, що наш валовий продукт повинен бути значно більший, щоб кожен мав змогу прожити своє життя так, як середній за заможністю лікар, юрист, професор чи робітник реклами, не говорячи вже про рівень життя справді багатих людей.

Пол Самуельсон


1. Обмеженість виробничих ресурсів
Хоча потреби безпосередньо задовольняються як створеними людиною, так і подарованими природою благами, проте можливості для постійного задоволення потреб створюються лише завдяки наявності у країни, суспільства, окремих ресурсів.
Ресурси виробництва - це сукупність тих природних, соціальних, духовних сил, які можуть бути використані в процесі створення товарів, послуг та інших цінностей.
Між поняттями "фактор виробництва" і "виробничий ресурс" є певні відмінності. Ресурс - це потенційний фактор: тільки той ресурс, що залучається у виробництво, стає фактором. В економічній теорії ресурси прийнято ділити на чотири групи:
* природні - потенційно придатні для застосування в виробництві природні сили та речовини, серед яких розрізняють "невичерпні" та "вичерпні" ( а в останніх - "відновлювані" та "невідновлювані";

* матеріальні - всі створені людиною ("рукотворні") засоби виробництва, що самі є результатом виробництва(верстати, обладнання, заводи, транспортні засоби, будинки...);

* трудові - населення в працездатному віці, яке в "ресурсному" аспекті оцінюють за трьома параметрами: соціально-демографічному, професійно-кваліфікаційному та культурно-освітньому;

* фінансові - грошові засоби, які суспільство виділяє на організацію виробництва.


Значимість окремих видів ресурсів змінювалась у залежності від переходу доіндустріальної до індустріальної, а від неї - до постіндустріальної технології. В доіндустріальному суспільстві перевага надається природним і трудовим ресурсам, в індустріальному - матеріальним, в постіндустріальному - інтелектуальним та інформаційним ресурсам.
Природні, матеріальні та трудові ресурси притаманні будь-якому виробництву, тому вони називаються базовими; фінансові ресурси, які виникли на "ринковому" етапі, - похідними.
Слід відзначити, що у кожний даний момент необхідні для господарської діяльності економічні ресурси є обмеженими. Ця обмеженість відносна і означає, що ресурсів менше, ніж потрібно для задоволення всіх потреб за даного рівня економічного розвитку. Обмеженість часто характеризують іще як рідкість ресурсів відносно безмежності людських потреб. Ці потреби постійно зростають і змінюються з розвитком суспільства, із зростанням господарської діяльності, розвитком ринку і т.д. Одне слово, люди в будь-якій країні хочуть більше благ і послуг, ніж вони мають.
Що ж ми вкладаємо в поняття "обмеженість"? Орні землі, пасовиська, корисні копалини, лісові масиви та інші різновиди природних ресурсів, обмежених територією країни, особливостями геологічного складу її ґрунтів, географічним положенням, кліматичними особливостями та низкою інших чинників.
Обмеженість трудових ресурсів зумовлена загальною кількістю населення країни і часткою працездатних людей у його складі. Обмеженою є також кількість людей певної спеціальності та певного рівня кваліфікації, вкрай необхідних для виробництва суспільних благ.
Обмеженість матеріальних (капітальних) ресурсів визначена всім попереднім економічним розвитком кожної країни, досягненим технологічним рівнем виробництва, наявними можливостями імпорту капітальних ресурсів. Звісно, можна побудувати нові фабрики та ферми, виготовити обладнання. проте для цього потрібен час і, знов-таки, ресурси для їх створення.
Щодо обмеженості підприємницьких здібностей, то за деякими оцінками, лише 3-5% працездатного населення країни за своїми здібностями можуть бути вдалими підприємцями. Безперечно, до країни можна запросити закордонних кваліфікованих менеджерів чи то підготувати власні кваліфіковані кадри, проте це потребує часу і коштів.

Отже, оскільки не всім людям властиві підприємницькі здібності, то кількість таких людей обмежена.


Таким чином, про обмеженість ресурсів свідчить проблема абсолютного вичерпання ресурсів та їх кількісної визначеності в певному місці й у певний час, а також їх дефіцит.

Наслідком обмеженості ресурсів є неможливість задоволення всіх потреб суспільства одночасно в будь-який визначений момент. Граничність ресурсів. їх кількісна обмеженість, а також рідкісність деяких особливо цінних ресурсів зумовлюють певні межі виробничої діяльності. Від наявних у суспільстві ресурсів можливо отримати визначений обсяг матеріальних благ та послуг.


Суспільство не здатне виробити весь той обсяг товарів та послуг, який відповідає абсолютним (ідеальним) потребам людей у країні.
У самій серцевині економіки є безперечна істина, яку називаємо законом рідкості ресурсів. Цей закон стверджує: блага є обмеженими, оскільки немає достатньо ресурсів, щоб виробити всі блага, які потребують люди для споживання.

2. Проблеми організації економіки


Все в економіці випливає з цього центрального факту: оскільки ресурси обмежені, то потрібно дослідити, як суспільство вибирає для виробництва набір товарів і послуг, як різні товари виробляються, на них встановлюються ціни і хто має споживати товари, що виробляються.
У повсякденному житті постійно доводиться вибирати, вирішувати, як використати обмежені час і доходи. Піти в кіно, чи прочитати книгу? Вчитися далі, закінчивши університет, чи одразу йти працювати? В кожному з цих випадків вибір у світлі обмежених ресурсів вимагає від нас відмови від чогось, фактично, втрати можливості зробити щось інше. Ця втрачена альтернатива називається вартістю втрачених можливостей, або альтернативною вартістю.
Наведемо ще один приклад. На певній ділянці землі можна збудувати автостоянку, автозаправну станцію, літнє кафе або магазин. Ми вирішили будувати автостоянку. Що ж буде ціною нашого вибору? Альтернативною вартістю відведення цієї землі під автостоянку виявляються збитки, пов'язані з відмовою лише від найбажанішої серед решти альтернатив. Це неможливість побудувати на цьому самому місці чи то автозаправну стацію, чи то кафе, чи то магазин, але не три об'єкти водночас.
Таким чином, термін "ціна вибору" (або альтернативна вартість) стосується найбажанішої серед необраних альтернатив. Що саме серед даних нереалізованих можливостей було найнеобхіднішим, визначається додатковими дослідженнями. Але право називатися такою ціною мають лише ті блага, які за бажаністю посідають друге місце після обраного варіанту.
Альтернативна вартість - це вартість (цінність) найбільш пріоритетного серед благ, одержання яких стає неможливим за обраного способу використання обмежених ресурсів.
Отже, вартість втрачених можливостей виникає тому, що вибір чогось одного в світлі обмежених ресурсів означає відмову від чогось іншого. Вартістю втрачених можливостей є цінність товару чи послуги, від яких відмовились.
Оскільки ресурси обмежені, то перед будь-яким суспільством, чи є воно повністю колективізованою комуністичною державою, племенем жителів островів Південних морів, капіталістичною індустріальною нацією, сімейством робінзонів чи складається з одного тільки Робінзона Крузо, виникають три основні взаємопов'язані економічні проблеми:
* Що повинно вироблятися, тобто скільки і яких продуктів слід виробити, тобто визначити кількість продуктів, які необхідно та можливо за конкретних умов виготовити?

* Як ці товари потрібно виробити, тобто за допомогою яких матеріальних і трудових ресурсів, з використанням якої технології вони мають бути виготовлені?

* Для кого призначаються продукти та послуги, тобто як вони розподіляються і кому, врешті-решт, підуть на споживання?
Вирішувати такі проблеми потрібно (як показує світовий досвід) лише на основі розвитку та раціонального використання продуктивних сил і ресурсів.
Щоб привести продуктивні сили суспільства в дію, необхідно відшукати оптимальні співвідношення (пропорції) між усіма речовими елементами виробництва та чисельністю робітників. Наприклад, якщо відомо, скільки треба виробити товарів, то й слід знати, яка потрібна кількість предметів праці (сировини, матеріалів, напівфабрикатів), засобів праці (верстатів, машин, обладнання) та трудових ресурсів (робочої сили), а також яку використовувати технологію.

3. Економіка та ефективність. Крива виробничих можливостей


Оскільки економічні ресурси рідкісні, обмежені, а наші потреби практично безмежні, ми не в змозі задовольнити всі матеріальні потреби суспільства. Отже, завданням економіки є вивчення шляхів найкращого (ефективного) використання предметів і засобів праці, робочої сили та підприємницького таланту.
"Ефективність" як поняття, має два значення. Це термін може стосуватися технічної ефективності, яка означає використання мінімальної кількості ресурсів для досягнення певного обсягу виходу продукції або досягнення максимального обсягу виходу продукції при фіксованих витратах певних ресурсів. Оскільки технічна ефективність не бере до уваги різну вартість різних ресурсів, або неоднакову вигоду від виробництва різних видів продукції, то розгляд винятково з позицій технічної ефективності не може виявити найприйнятніші рішення. Наприклад, господарство може бути технічно ефективним у виробництві продукту, але якщо покупці не хочуть купувати продукт А, а віддають перевагу продукту В, то виробництво продукту А було би економічно неефективним.
Економічна ефективність - це ширше поняття, ніж технічна ефективність. Економічна ефективність йде далі технічної ефективності і враховує вартість витрати і вигоду, пов'язані з різними ринковими вподобаннями, намірами і рішеннями. Щоб отримати максимальну користь від використання наших обмежених ресурсів, ми повинні здійснювати тільки ті економічні дії, які ведуть до додаткової вигоди, що перевищує додаткові витрати. Згідно з таким підходом, не варто здійснювати економічні дії, якщо додаткові витрати перевищують додаткову вигоду.
Поняття економічної ефективності є центральним в економіці, на неї повинен робитися особливий наголос при ухвалі індивідуальних і соціальних рішень.
Щоб досягти у виробництві максимальної кількості повного обсягу корисних товарів та послуг, суспільству необхідно ефективно використати свої рідкісні ресурси, тобто забезпечити їх повну зайнятість.
Під повною зайнятістю розуміють використання всіх придатних для виробництва ресурсів. Це означає, що кожен, хто хоче і здатний працювати, повинен бути забезпечений роботою, не можуть простоювати орні землі, машини та устаткування тощо.
Таким чином, ефективність означає відсутність втрат, тобто економічні ресурси використовуються настільки ефективно, наскільки це можливо, щоб задовольнити потреби і бажання людей за даних факторів виробництва.
Економіка є ефективною, якщо суспільство не може збільшити виробництво одного товару, без зменшення виробництва іншого. Ефективна економіка перебуває на межі виробничих можливостей.

Виробничі можливості - це можливості суспільства з виробництва економічних благ за умови цілковитого і ефективного використання всіх наявних ресурсів при даному рівні розвитку технології.


Для кращого розуміння уявіть собі, що у якийсь певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість товарів і послуг з її обмежених ресурсів: певну кількість бензину, певну кількість нафти для опалення, певну кількість літаків тощо. Однак більшу кількість одного продукту не можна виробляти без зменшення обсягу виробництва іншого.
В економічній науці ми зображаємо цю обмеженість виробничого потенціалу країни кривою виробничих можливостей (КВМ). КВМ відбиває максимальні кількості товарів або послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються. Слід зауважити також, що ми розглядаємо економіку за станом на певний момент часу (тим самим передбачаємо постійну кількість ресурсів і незмінну технологію).
Припустимо, що повинні вироблятися лише два економічних блага (або види економічних благ). Для більшої наочності можемо взяти гармати і масло, щоб розкрити проблему вибору між воєнними витратами і товарами споживання. Необхідні дані для КВМ наведені у таблиці 1.
Табл. 1. Альтернативні можливості виробництва

Альтернативні можливості

Масло (тисячі)

Гармати (тисячі)

А

0

15



Б

1

14



В

2

12



Г

3

9



Д

4

5



Е

5

0


Таблиця показує шість потенційних пар продуктів, що можуть виробитися за даних ресурсів. Країна може вибрати одну з шести можливих комбінацій. Наочно ці варіанти виробництва можна показати за допомогою графіка КВМ, де на горизонтальній осі відкладена кількість масла, а на вертикальній - кількість гармат, як це показано на рис. 1.
Рис. 1. Крива виробничих можливостей
Кожна нанесена точка є точним графічним виразом кількісних комбінацій гармат і масла. З двох наборів даних один дає можливе виробництво масла, а інший - можливий випуск гармат. Кожен рівень виробництва масла порівнюється з певною кількістю гармат, які можуть вироблятися за той самий час. Ви можете побачити, що коли кількість виробленого масла зростає, випуск гармат падає. Отже, якщо економіка виробляє 1 одиницю масла, то вона може випустити максимально 14 одиниць гармат. Проте, коли виробництво масла становить 2 одиниці, то можна виробити тільки 12 одиниць гармат.
Одну з рис ефективності економіки можна проілюструвати за допомогою кривої виробничих можливостей: перебування на КВМ означає, що збільшення виробництва одного товару неминуче вимагає пожертвування іншими. Коли ми виробляємо більше гармат, то ними заміщуємо масло. Заміщення є законом економіки повної зайнятості.
Отже, КВМ свідчить, що економіка завжди альтернативна, тобто вона має вибирати між виробництвом різних товарів шляхом перерозподілу ресурсів. Із точок, розташованих на цій кривій, що показують різні можливі поєднання випуску альтернативних товарів, ми маємо вибрати найбажанішу для нас у даний час.
Невикористані ресурси та неефективність
Будь-яка точка не на КВМ, а всередині графіка (точка К) свідчить, що ресурси використовуються не повністю і у суспільства є можливість нарощувати водночас виробництво декількох товарів. Навіть випадкові спостерігачі погодяться, що наше суспільство має невикористані ресурси у вигляді незайнятих робітників, невикористаних земель і завмерлих фабрик.
Таким чином, КВМ - графік, що характеризує набір товарів, які можуть бути вироблені економікою за умови повного використання всіх наявних ресурсів. Для більшої наочності цей набір зменшується до двох товарів, один з яких відкладається по горизонтальній, а інший - по вертикальній осі. Точка на кривій показуватиме співвідношення між виробництвом цих двох товарів. КВМ може бути використана не лише для аналізу наявного виробництва, але й для аналізу економічного прогнозування. Якщо точка (Х) наших економічних сподівань знаходиться за межею кривої, це означає, що має місце нереалістичне прогнозування та планування. Такі прогнози не є безневинною справою, як правило, вони обертаються для суспільства марнотратством (підготовчі витрати для робіт, на які не вистачить ресурсів, незавершене будівництво тощо).
У наведеному прикладі КВМ показує такий рівень використання виробничих ресурсів, коли існує повна зайнятість і повний обсяг виробництва.
Однак ця крива може пересуватися (зміщуватися) як ліворуч, так і праворуч.

Зміцнення КВК праворуч означає, що в суспільстві досягнуто економічне зростання за рахунок збільшення та підвищення якості ресурсів, створення нових технологій, участі у міжнародній спеціалізації та розвитку зовнішньої торгівлі.


Зміщення КВМ ліворуч означає, що технологічна база в суспільства застаріла; внаслідок політичних та економічних причин використання наявних ресурсів неповне, має місце економічна деградація, скорочення кількості працездатних громадян. До того ж, скорочення виробничих можливостей суспільства пов'язане зі зменшенням кількості ресурсів як внаслідок руйнування господарських зв'язків між країнами, так і через виведення земель та інших природних ресурсів з господарського обігу (як це сталось, наприклад, внаслідок аварії на ЧАЕС в Україні та Білорусії).

Контрольні запитання і завдання


1. Що таке ресурси? Які різновиди виробничих ресурсів ви знаєте?

2. В чому полягає закон рідкості ресурсів?

3. В чому полягає проблема організації економіки?

4. Що може стати причиною зміщення кривої виробничих можливостей?


ТЕМА 5. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ І ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ
Горе тій країні, яка не виховала в населення почуття законності і власності, а, навпаки, насаджувала різного роду колективне володіння, яке до того ж не отримало ніякого певного відбиття в законі, а регулюється то невідомим звичаєм, то просто розсудом. У такій країні можуть раніше або пізніше відбутися такі події, подібних яким, можливо, ніде не було.

Сергій Вітте


1. Відносини власності як основа економічної системи
Основу економічної системи повинні становити відносини власності. Вони завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувались і розвивались всі інші суспільні відносини. Привласнення матеріальних та духовних благ у різних економічних системах складає суть економічних відносин, що виражаються поняттям "власність". Проте серед вчених-економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності.
Одним з найдискусійніших в наш час економічним визначенням власності є таке: власність - це відношення між людьми з приводу речей. Певною мірою це визначення відбиває саме економічний, а не правовий, соціальний чи якийсь інший аспект власності. Адже найбагатший капіталіст стане злиденним, якщо опиниться сам на сам зі своїми заводами, палацами, кораблями і нікому буде ані працювати на них, ані купувати вироблене. Багатство капіталістичного суспільства - товар. Його має хтось виробити, хтось купити та спожити і таким чином принести власнику капіталу прибуток.
Поняття "власність" достатньо складна категорія. Найчастіше його ототожнюють з привласненням. Відносини привласнення в багатьох концепціях власності вважаються базовими. Привласнення вказує, кому належать блага (об'єкти власності), як вони розподіляються і з якою метою використовуються. Об'єктами власності є речі, які присвоюються, тобто всі елементи суспільного багатства, результати та фактори виробництва. Суб'єктами власності можуть бути окремі особи (громадяни), колективи, організації, фірми, асоціації, держава.
Важливим критерієм належності відносин власності до предмету економічної теорії є безпосередній зв'язок відносин власності з виробничими відносинами, відносинами між людьми по виробництву, розподілу і використанню засобів виробництва. Саме засоби виробництва є головним найбільш стійким об'єктом власності.
Таким чином, відносини власності - це певна система відносин з приводу володіння, розпорядження, користування, привласнення і споживання людьми як засобів виробництва, так і результатів праці.
Володіння - головна передумова власності. Але саме по собі володіння ще не означає власності в її повному економічному змісті. Володіти можна і пасивно. Володіння тільки фіксує об'єкт власності, визначає його конкретно.
Володіння цінне тим, що дає можливість розпоряджатися майном. Щоб відчути різницю між правом володіння і правом розпорядження, достатньо згадати деякі форми заповітів з художньої літератури: "Залишаю такому-то...те-то і те-то, але до стількох-то років або виконання ним таких-то умов...він не може ним розпоряджатися". Тут чітко і зрозуміло розставлені акценти між двома правами - володіння і розпорядження.
Користування - це відносини до об'єкту використання, спрямовані на отримання з нього корисного ефекту, при цьому реалізується ідея корисності, яка є абсолютним стимулом еволюції як виробництва конкретних цінностей, так і соціально-економічного розвитку суспільства.
Коли власник віддає об'єкт власності в оренду, він, відповідно, в межах договору оренди, передає право розпорядження і використання орендарю. Привласнення вони здійснюють спільно: орендодавець привласнює орендну плату, орендар - прибуток від господарської діяльності мінус орендна плата.
Отже, економічний зміст відносин власності полягає в реальних діях суб'єктів по володінню, розпорядженню і використанню об'єктів власності. Власність складає серцевину системи економічних відносин суспільства. Стабільність розвитку економічної системи залежить від наявності у ній таких форм власності, які б у найбільшій мірі сприяли розвитку продуктивних сил. Тому зміна форм власності відкриває нові горизонти розвитку економічної системи.

Людству відомі дві основні форми власності - приватна і суспільна.


Відмінною рисою приватної власності є те, що власник безпосередньо здійснює і реалізує право володіння, розпорядження, використання і привласнення. Підкреслюємо - безпосередньо. Особисто. На свій страх і ризик. Діє він на ринку, де господарює жорстока конкуренція. Проте успіх на ринку може бути повним. І це заслуга власника. Він присвоює здобутки свого успіху. Але на ринку панує стихія і анархія. Отже, він може і програти. Але і програш - його провина. Якщо він не отримав вигоду, то вона дісталась іншому. Тому приватний власник вчиться, шукає, взнає, придумує, купує, фінансує наукові дослідження. Однозначно розвиває продуктивні сили, а відповідно, суспільство в цілому. В цьому глибоке, прогресивне значення приватної власності.
Суспільна власність передбачає спільне володіння, розпорядження і виключає індивідуальне. Всі члени суспільства володіють спільно, індивідуально ж - ніхто. Суспільна власність на засоби виробництва зрівнює всіх членів суспільства як співвласників. Вони всі власники. Ніхто не має права на перевагу у володінні. Разом з тим в межах суспільної власності, оскільки суспільство не може розпоряджатися об'єктами власності безпосередньо, виникає адміністративна монополія, і при суспільному володінні розпорядження і привласнення здійснюється бюрократією (bureucratie - буквально влада столу).
Форми власності не є незмінними. Вони виникають, розвиваються, модифікуються і зникають із зміною умов і середовища, в яких вони існують. В основі еволюції форм власності лежить механізм постійного оновлення економічного устрою суспільства.
Історично першою формою власності була колективна, общинна власність на землю. Вона виражала спільне привласнення результатів праці всіма членами общини як єдино можливий засіб її виживання. Вся багатогранність первісних відносин земельної власності зводиться до трьох основних форм:
* азіатська (східна). В цих умовах вся земля розподілялась між общинами, а індивіди та їх сім'ї користувались земельними ділянками як особи, що належали до даного первісного колективу. Общини, в свою чергу, знаходились під владою деспотичної держави і не були самостійними власниками. Вони віддавали державі частину продукту в формі данини;

* антична (греко-римська). Тут одна частина землі знаходилась в розпорядженні общини (держави), а інша - у вигляді дрібних ділянок, парцел - оброблялась окремими сім'ями і була їх приватною власністю;



* німецька. При ній спостерігався більш високий ступінь відособленості землі від общини. Спільна власність на пасовища, ліси служила тільки простим доповненням приватної власності.
Антична і німецька власність були близькі одна до одної тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника [33:84].
У процесі розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці проходив розпад общини і виділення приватних власників. Розвивався обмін, росла майнова нерівність населення. З'явилася приватна власність, яка була заснована на експлуатації праці рабів і кріпаків.
З розвитком ринкової економіки панівного характеру набула приватна одноосібна власність, яка поступово модифікувалась в акціонерну (корпоративну) власність. Сучасна ринкова економіка ґрунтується на таких основних формах власності: дрібнотоварна, приватна індивідуальна, акціонерна, власність трудових колективів підприємств, державна, інтегрована корпоративна і інтегрована міждержавна. Така розмаїтість форм власності свідчить, що сучасна ринкова економіка - це змішана економіка.
2. Форми власності в економіці України
Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.
Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.
Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:
Індивідуальна власність громадян
Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Колективна власність:
a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.


Державна власність:
a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.
Інтелектуальна власність
Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.
Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав
Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.
Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.
Приватна власність
Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

3. Особливості роздержавлення і приватизації в Україні


Формування ринкової економіки в Україні висунуло як найважливішу умову необхідність приватизації об'єктів державної власності. Приватизація (від лат. "privatus" - приватний) - це передавання державної власності (земельних ділянок, промислових підприємств, банків, засобів транспорту і зв'язку, будівель, акцій, культурних цінностей) за плату або безкоштовно в приватну власність.
Законодавчими актами визначаються також основні принципи приватизації державного майна:
* забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

* охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;

* використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без абсолютизації однієї з них;

* залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;

* здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.
Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні, основними формами приватизації є:
* продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;

* викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;

* продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;

*ў продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов - найвищу ціну;

* продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).
Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій;
* викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що створені працівниками цих об'єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців;

* продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право сплатити за придбаний об'єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.


Однак значна частина державної власності приватизації не підлягає. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; національні культурні та історичні цінності; об'єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету; майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї; наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції.
Державний сектор економіки має місце в усіх країнах. Значне місце в економіці він займає як у нових індустріальних країнах (Південній Кореї, Сінгапурі, Тайвані, Гонконгу), так і в старих (Швеції, Голландії, Данії, Португалії). Традиційно високою є питома вага цього сектору в національній економіці Франції - 33%, Австрії - 37%, Італії - понад 40%.
Отже, сьогодні в Україні відбуваються істотні перетворення у відносинах власності.
4. Зміст економічної системи. Типи економічних систем
Економічна система - це форма організації економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Функціонує економічна система з допомогою таких економічних інститутів, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо. Таким чином, економічна система трактується як комплекс економічних інститутів, набір яких приблизно однаковий у будь-якій системі.
Досучасні економічні системи
Економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Засоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну.

Рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки земля, засоби виробництва, але і сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім'ї, будинку, господарства.


Феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер. Кріпак виступає і як суб'єкт, і як об'єкт власності. Як суб'єкт власності він має землю, сільськогосподарський реманент, худобу тощо. За звичаєвим правом в його рішення в межах його власності та сім'ї поміщик не втручався. Зокрема, Т.Шевченко став в Енгельгарта козачком тому, що дід поділив свій наділ між іншими онуками, а цього залишив безземельним. Як об'єкт власності кріпак був змушений до відробіткового оброку (панщини), натурального (продукти виробництва) та (або) грошового оброку.
При капіталістичному господарюванні, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу, а не людину. Без цього немає виробництва. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на роботу) і починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини.
Ось така коротка історія розвитку економічних систем аж до сучасних їх форм. Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.
Чистий капіталізм
Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:
1. Приватна власність на фактори виробництва.

2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.

3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.

4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.

5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.

6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.

7. Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.
Командна економіка
Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:
1. Суспільна власність на фактори виробництва.

2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.

3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.

4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.

5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.

6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.


Традиційна економіка
Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:
1. Панування приватної власності.

2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.

3. Багатоукладність економіки.

4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.

5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.

6. Технічний прогрес різко обмежений.

7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.

8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.

9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.

10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.


Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.
Змішані системи
Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:
1. Приватна власність у її різноманітних формах.

2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.

3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки.

4. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.


Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді. Отже, Україна мусить скористатися кращими світовими надбаннями господарювання і, враховуючи власні особливості, побудувати економічну систему, засновану на різноманітності форм власності і видах господарювання.
Контрольні запитання і завдання
1. Що таке власність?

2. Які форми власності Ви знаєте і чим вони принципово відрізняються одна від одної?

3. Перелічіть новітні тенденції у розвитку відносин власності в Україні.

4. Розкрийте суть понять роздержавлення і приватизація.

5. Висвітліть сутність поняття "економічна система". Що є її складовими ланками?

6. Які економічні системи Ви знаєте?

7. Чим відрізняються одна від одної економічні системи?

8. Зробіть порівняльний аналіз будь-яких двох економічних систем.

9. Яка з економічних систем сформується на Вашу думку в Україні і чому?

ТЕМА 6. СУТЬ І ГЕНЕЗИС ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА


Основне завдання економіки - виробництво товарів і послуг для подальшого споживання тепер чи в майбутньому.

Джеймс Тобін


1. Форми суспільного господарства. Товарне виробництво: умови виникнення та характерні риси
Виробництво матеріальних благ є основою життя будь-якого суспільства. Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.
Історично первинною формою виробництва було натуральне господарство, в якому продукти праці спрямовувалися на задоволення власних потреб виробників. Економічною основою натурального господарства служить сільське господарство (перш за все землеволодіння). Натуральне виробництво існувало у первісному суспільстві, на ньому також ґрунтувалися патріархальне селянське господарство та феодальне помістя. У всіх цих випадках члени общини або селянські сім'ї споживали в основному тільки ті продукти, які виробляли самі. Усі зв'язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробничо та територіально закріплена.
У натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в нематеріалізованому вигляді, як прямі відносини між учасниками створення благ. Матеріальні блага переважно не передавалися на сторону і не купувалися, тобто вони не обмінювалися. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося із великої кількості роздрібнених, розрізнених та однорідних господарських одиниць: патріархальних селянських сімей, примітивних сільських общин, феодальних помість. Кожна така одиниця виробляла всі види робіт, починаючи від добування різних видів сировини і закінчуючи підготовкою їх до споживання.
Хоча при натуральному господарстві існувала рівність окремих індивідів, проте таке господарство було основою бідності, а не багатства. Це пов'язано з наступними характерними рисами натурального господарства: нерозвиненістю суспільного поділу праці, відсутністю спеціалізації, замкненістю організаційно-економічних зв'язків, обмеженістю виробництва та капіталу, роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. Таке виробництво було малоефективним, а рівень життя його працівників - низьким. Тому і прогрес у розвитку продуктивних сил та суспільства був дуже повільним.
Таким чином, натуральне виробництво - це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання.
З удосконаленням знарядь виробництва окремі матеріальні блага починають виробляти з надлишком та обмінюють на блага, яких не вистачає. Тобто поступово окремі первісні общини, селянські господарства починають виробляти матеріальні цінності для обміну. Внаслідок цього у суспільному виробництві відбуваються суттєві зміни. Працівнику вже немає необхідності створювати всі матеріальні блага, які йому потрібні, оскільки він може обміняти продукти своєї праці на ті, яких у нього немає. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувається перехід до загального товарного господарства. Виникає новий тип виробництва - товарне.
Товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.
Товарне виробництво складалося протягом тривалого часу та існує вже біля 7 тис. років. Його початок припадає на період розпаду первісного ладу та появи рабства. Виникнувши між общинами, обмін товарів проник і всередину їх. Дальший розвиток товарного виробництва відбувався у межах рабовласницького та феодального суспільства, в яких товарне виробництво співіснувало з натуральним. Пізніше товарне виробництво як ефективніша форма господарювання починає переважати натуральне і, нарешті, стає домінуючим у капіталістичному суспільстві. Тут товарні відносини поширюються на всі фактори виробництва - засоби виробництва та робочу силу.
Однак це не означало повного зникнення натурального господарства. Воно ще й сьогодні зберігається у слаборозвинутих країнах. У середині ХХ ст. в їх натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято 50-60 відсотків населення. Деякі його прояви мають місце і в умовах розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). В несприятливих для суспільства умовах (криза, війна) може з'явитися тенденція до натуралізації виробництва.
Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці та спеціалізація, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. В історії виділяють три, так звані, великі поділи праці: 1) відділення землеробства і скотарства; 2) виділення ремесел; 3) виділення торгівлі, як спеціальної форми діяльності. В подальшому поділ праці розвивався в напрямку виділення окремих операцій (поопераційний) та появи часткового робітника. Зворотньою стороною цього процесу є кооперація праці.
Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відокремленість товаровиробників. Тобто, це таке становище, за якого товаровиробники самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів.
До визначальних рис товарного господарства слід віднести: суспільний поділ праці, економічна відособленість виробників, еквівалентність відносин, ринковий зв'язок між виробниками і споживачами, визнання суспільного характеру праці через ринок, здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу, виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду, наявність конкуренції, вільне ціноутворення.
Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке.
Просте виробництво засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за своїми розмірами, йому властиві пряме поєднання виробника із засобами виробництва, відсутність купівлі-продажу робочої сили як товару. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт.
Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв'язку між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці - це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво, як правило, ґрунтується на ручній праці та нескладній техніці, а підприємницьке - на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.
Виділяються ще два типи товарного виробництва: перший - із стабільною (охоплює період до другої половини ХХ ст.), другий - з безперервно поновлюваною номенклатурою товарів (розпочався у другій половині ХХ ст.).

Товар і його властивості


Економічною основою товарного виробництва є товар.
Товар - це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу.
Кожний товар має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.
Послуга - це економічне благо, що немає товарної форми, її надають людям, котрим вона потрібна, у формі цілеспрямованої корисної дії чи обслуговування.
Споживна вартість - здатність речі задовольнити певну потребу людини. Причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість. Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби в їжі, другі - в одязі, треті - у засобах пересування і тощо.
Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язана з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у цілому. Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми - хустка, чоботи тощо, а й послугам - вчителя, лікаря, актора. Особливого значення набуває така споживна вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про ступінь розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про основну його цінність - людину.

З'ясування природи другої властивості товару - вартості - є більш складним. Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ. Вартість - це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість.


Вартість - уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару.
Мінова вартість - видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар може обмінюватися на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей.
Що ж лежить в основі цих пропорцій (мінових вартостей), що робить товари сумірними? Адже як споживні вартості вони різні. Об'єднує всі товари те, що вони - продукти праці. Як згустки певної кількості людської праці, вони є вартостями. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Саме вартість як уречевлена в товарах праця робить всі товари сумірними, надає їм спільного виміру. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості - якісно однорідні. Всі товари мають споживну вартість, але не всі є корисні.
Серед безлічі товарів, що існують в світі, є такі, що задовольняють одну й ту ж саму потребу людини. Наприклад, кава і чай, спагеті і макарони, печиво чи вафлі. Такі товари називаються взаємозамінюваними (тобто субститутами). Взаємозамінюваною є також низка послуг. Наприклад, транспортування вантажів і пасажирів можна здійснювати за допомогою літаків, поїздів та автомобілів.Крім того, існують товари, здатні задовольняти потреби людини лише в комплексі. Це автомобіль і бензин, лижі та лижні черевики, фотоапарат і фотоплівка. Такі товари називають взаємодоповнюючими (або комплементарними).
Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретна форма праці обумовлена тим, що вона завжди спрямована на створення цілком конкретних споживних вартостей (наприклад, стільця, костюму, книги). Для того, щоб виробити якесь благо, потрібні конкретні умови: конкретна професійна підготовка (наприклад, столяра), цілком конкретний предмет праці (дерево), цілком конкретні засоби праці (пилка, молоток, долото, рубанок). Тому будь-яка трудова діяльність завжди є не що інше, як конкретна праця. Поза конкретною формою трудової діяльності немає праці як такої.
Таким чином, конкретною називається корисна праця, яка створює речі, що задовольняють ті чи інші потреби. Види конкретної праці якісно відмінні один від одного. Відрізняються вони за метою, предметами, засобами праці, характером трудових прийомів та кінцевими результатами. Конкретна праця, створюючи споживну вартість, не може створювати вартість. Вона виражає те, чим товари відрізняються один від одного. Основою ж вартості може бути лише те, що є спільним для всіх видів праці: затрати робочої сили, тобто витрати мускульної, нервової та розумової енергії. У цій своїй якості праця товаровиробників, що виступає як затрати робочої сили незалежно від її конкретної форми, називається абстрактною. В такому випадку ми побачимо, що і стіл, і костюм, і туфлі - це все праця взагалі.
Слід зазначити, що абстрактна праця створює вартість, яка виражає виробничі відносини. Якщо немає останніх, то немає й абстрактної праці. Наприклад, якщо людина виготовила річ, але не продає її, а дарує кому-небудь, то праця, втілена у цій речі, не є абстрактною і не створює вартості.
3. Величина вартості товару
Кожна людина, яка купує або продає будь-який товар, стикається з певними величинами його вартості. Якщо людина не знайома з економічною теорією, то, як правило, вона вважає, що мінові пропорції залежить від попиту і пропозиції. Саме ці два поверхових явища, на перший погляд, і визначають ціну. І справді, якщо на ринку одночасно з'являється багато однорідного товару, тобто росте пропозиція - ціна знижується, а якщо певного товару замало, тобто пропозиція знижується, ціна зростає. Але попит і пропозиція самі залежать від більш глибинних причин, які розглянемо детальніше.
Відомо, що мінова вартість визначається вартістю, яка створюється абстрактною працею. Звідси величина вартості товару залежить від кількості праці, тобто робочого часу, необхідного для його виробництва. Чим вищі затрати праці, чим більше часу потрібно для виготовлення товару, тим більша його вартість. Однак різні товаровиробники, які виробляють однорідні товари, працюють при неоднаковій технічній оснащеності виробництва і мають неоднакову кваліфікацію і природний хист. Тому затрати праці на виготовлення однакових товарів у них будуть різні (індивідуальні затрати). Величина вартості товару визначається не індивідуальними, а суспільно необхідними затратами праці.
Суспільно необхідні затрати праці - це робочий час, необхідний для виготовлення товару при наявності суспільно середніх умов виробництва - умов з середнім для даного суспільства рівнем техніки, організації виробництва, умілості та інтенсивності праці.
Суспільно необхідні затрати значною мірою визначаються підприємцями, які виробляють більшу частину даного продукту. Суспільно необхідні затрати праці, або суспільно необхідний робочий час не є незмінною, постійною величиною. Вони змінюються залежно від продуктивності праці, яка вимірюється кількістю продукції виготовленої за одиницю часу.

Продуктивність залежить від багатьох факторів, насамперед від розвитку знарядь, а також від кваліфікації працівників, ступеня розвитку науки і техніки та їх використання у виробництві, організації та управління виробництвом.


Суспільно необхідний робочий час відображає нормальну середню напруженість праці, яка виражається через інтенсивність. Якщо інтенсивність праці зростає, зростають і затрати праці в одиницю часу. Інтенсивніша праця створює за одиницю часу більше вартостей, ніж менш інтенсивна.
Отже, величина вартості товару знаходиться в прямо пропорційній залежності від інтенсивності праці і в обернено пропорційній - від її продуктивності.
Вона залежить також від того, яка праця необхідна для виробництва товару - проста чи складна. Проста являє собою працю некваліфікованого працівника, яка не потребує спеціальної підготовки, а складна - вимагає спеціального навчання, підготовки. Існує така залежність: чим більше часу необхідно для набуття кваліфікації, тим складнішою буде праця. Товар, що виробляється складною працею, при однакових затратах часу має вищу вартість, ніж створений простою працею. Складна праця включає як працю кваліфікованого працівника, так і працю, затрачену на навчання. Тому вона виступає як помножена проста праця. Зведення різних видів складної праці до простої здійснюється не шляхом спеціальних розрахунків, а стихійним, ринковим шляхом.

4. Теорії вартості


Визначення цінності товару у матеріально-речовій формі, у формі послуги чи інформації - одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються розв'язати економісти різних шкіл і напрямів протягом усієї свідомої історії людського буття. Підходів до визначення цінності товару існує багато, кожен з них ґрунтується на певній теорії, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту й пропозиції, факторів виробництва, інформативна.
Трудова теорія вартості. Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Але найбільш повно її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.
Крім трудової вартості, до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Представники теорії витрат виробництва (Р.Торренс, Н.Сеніор, Дж.Мілль) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею.
Французькі економісти першої половини ХІХ ст. Ж.Б.Сей і Ф.Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу, землі. Всі вони беруть рівноправну участь у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту.
Теорія граничної корисності. Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям економічної теорії виник у останній третині минулого століття. Найбільш відомими його представниками були У.Джевонс, А.Маршал, К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем-Баверк, Д.Кларк. Головна ідея даного підходу полягає в тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятною, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага.
Наприклад, у наявності є певний обсяг матеріальних благ. Перша одиниця цього блага задовольнятиме найбільш постійну потребу, друга - вже задовольняє менш настійну потребу, третя - ще меншу потребу і т.д., аж поки потреба не буде задоволена повністю. Остання одиниця блага, яка задовольнила найменшу потребу людини, становитиме граничну корисність. Наприклад, людину мучить спрага. Перша склянка води задовольняє її найсильнішу потребу, друга - меншу, а третя - повністю задовольняє потребу у воді. Третя склянка води становить граничну корисність, бо більше потреби у воді людина вже не має.
Корисність блага полягає у здатності задовольняти потреби і в міру її задоволення корисність блага знижується. Кожна наступна одиниця блага, яка задовольняє найменш суттєву потребу, становить граничну корисність. Саме вона і визначає цінність товарів і в кінцевому підсумку їх ринкову ціну.
На основі поняття граничної корисності обґрунтовуються такі поняття, як граничні витрати, граничний дохід тощо. Ці терміни широко застосовуються у граничному аналізі. Останній ґрунтується на тому, що в основі будь-якого економічного рішення лежить вибір. У цьому виборі той, хто приймає рішення, зіставляє додаткові витрати і одержаний дохід. Додаткові витрати здійснюються у межах граничного доходу.
Теорія попиту і пропозиції. Представники цього напряму в економічній науці вважають, що реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, яка встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції товарів (послуг). Попит і пропозиція є реальним відображенням стану ринкової економіки, в якому протистоять інтереси господарюючих суб'єктів - покупців і продавців. Способом розв'язання цієї суперечності є формування ринкових цін, що веде до встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, а отже, і до відтворення стимулів економічних суб'єктів виробляти і купувати товари. Ця ситуація можлива і досягається при таких цінах і обсягах товарів, коли обсяг попиту відповідає обсягу пропозиції. Саме за таких умов утворюється ціна рівноваги. Розвиток сучасної технологічної революції, соціалізація виробничих процесів, перетворення інформації в домінуючий об'єкт власності, основний ресурс виробництва, що втілює в собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили, привів до появи і поширення серед західних дослідників інформаційної теорії вартості.
На сьогодні в США, наприклад, на інформативний сектор економіки працюють 55 відсотків усіх зайнятих. Головним джерелом вартості стають не психофізичні зусилля робітника, а насамперед його інтелектуальний потенціал, знання і досвід людини.
Згідно інформаційної теорії вартості домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. "Якщо знання у своїй системній формі, - пише один із засновників цієї концепції Д.Белл, - застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів, то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають джерелом вартості".
Розглянуті теорії не слід протиставляти, адже кожна з них відбиває різні сторони економічного життя, і всі вони справляють вплив на цінність. Більше того, життя довело, що цінність товару інтегрує в собі різноманітні фактори, в тому числі витрати живої й уречевленої праці, ступінь корисного ефекту, попит і пропозицію тощо.

Контрольні запитання і завдання


1. Які основні типи суспільного виробництва?

2. Що таке товарне виробництво?

3. Охарактеризуйте поняття "товар".

4. У чому полягає подвійна природа праці, що створює товар?

5. Розкрийте суть основних теорій вартості.

ТЕМА 7. ГРОШІ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ


Навіть кохання не зробило так багато людей божевільними, як роздуми над природою грошей.

Вільям Гладстон

Вважається, що любов до грошей - корінь всіх бід. Те ж можна сказати і про відсутність грошей.

Батлер Самуель

Гроші - спеціальний механізм для швидкого і зручного здійснення того, що робилося б і без них, хоча й не так швидко і зручно.

Джон Мілль


1. Розвиток форм вартості та виникнення грошей
Виникнення грошей - тривалий історичний процес, пов'язаний з розвитком товарного виробництва і обігу товарів. Очевидно, що перші випадки обміну припадають ще на первіснообщинний лад. У той період обмін мав нерегулярний характер. Товарного виробництва ще не існувало, тобто речі вироблялися для власного споживання і лише випадково набували товарної форми. Для цього періоду характерна проста, випадкова або одинична форма вартості:
1 мішок зерна = 1 вівці
У наведеному прикладі товар А (зерно) відіграє активну роль, оскільки виражає свою вартість у товарі В (вівці). Товар, що виконує в кожному даному акті обміну активну роль, знаходиться у відносній формі вартості. Йому протистоїть товар - еквівалент, який виконує пасивну роль (через нього виражається вартість першого товару). Відповідно форма вартості товару В (вівці) називається еквівалентною. У ній міститься зародкова форма грошей. Вартість жодного товару не може бути виражена безпосередньо робочим часом. Вона виражається опосередковано, через вартість іншого товару.
Слід зазначити, що в період існування простої форми вартості саме випадковість обміну призводила до того, що він зовсім не обов'язково був еквівалентним. У період завоювання європейцями Нового Світу, Африки, Азії часто за скляне намисто, дешеве вбрання їм вдавалося вимінювати золото, хутра, коштовності. Тобто особливий вплив на процес обміну в цей час має суб'єктивне сприйняття цінності речі.
З поглибленням поділу праці, виникненням ремісництва і розвитком ремесел, зростає різноманітність вироблюваних речей, все більша їх частина виробляється з метою продажу. Для ремісника обмін є вже не випадком, а необхідною складовою частиною його виробництва (праці). Виникають ринки, на яких кожен даний товар може бути прирівняний до цілого ряду інших товарів і, відповідно, виражати в них свою вартість. Проста або випадкова форма вартості змінюється повною або розгорнутою:
У повній або розгорнутій формі вартості кожному товарові, що знаходиться у відносній формі вартості, протистоїть безліч інших товарів, що перебувають у еквівалентній формі вартості щодо нього.
Характерні риси цієї форми вартості:
* внаслідок різноманітності еквівалентів випадковість пропорційно скорочується;

* відносний вираз вартості залишається незавершеним через появу все нових різновидів товарів-еквівалентів;

* у випадку незбігу попиту і пропозиції або інтересів товаровиробників, безпосередній обмін унеможливлюється;

* обмін ускладнюється неподільністю багатьох товарів ( в т.ч. багато товарів, які ніби то поділити й можна, але вони втрачають цінність від ділення: ціле хутро набагато цінніше, ніж розірване на частини;

* складно відокремити в часі процес купівлі-продажу.
У подальшому розвитку товарного виробництва з метою подолання суперечностей розгорнутої форми вартості агенти ринку вдаються до проміжного товару-посередника. У процесі обміну на кожному ринку виділилися з товарної маси найголовніші товари, які тут обмінювалися найчастіше. Поступово вони перетворилися в межах даного ринку у загальний еквівалент. Тобто вартість усіх інших товарів виражалася через споживну вартість товару-еквівалента. Так на зміну розгорнутій або повній формі вартості прийшла загальна форма вартості:
У різних народів різні товари виділилися на роль загального еквіваленту. В Стародавньому Єгипті це було зерно, в Середньовічній Західній Європі - велика рогата худоба ( в давніх джерелах знаходимо відомості про ціну лицарських латів - 50 волів), в Західній Африці майже до нашого часу - брили солі. У наших предків - хутро (в літописах згадуються кунні гроші) тощо.
Поява загального еквівалента певною мірою розв'язує суперечність загальної форми вартості: продавець товару може придбати будь-який інший товар за допомогою товару-еквівалента, що стимулює розвиток обміну і через нього - виробництва.
Загальна форма вартості замінюється грошовою. Роль грошей виконують різні метали. Їх власна споживна вартість відходить на другий план, найголовнішою стає властивість бути загальним еквівалентом. Найдавнішими в історії людства були бронзова китайська монета цянь, бронзова грецька лепта, золота і срібна давньогрецька драхма, срібний давньоримський сесторцій тощо. Золото і срібло виділилися на роль загальних еквівалентів завдяки певним природнім та економічним властивостям: однорідність, подільність, рідкісність і, відповідно, велика вартість у невеликій вазі тощо.
За золотом роль загального еквіваленту закріпилася на досить високому рівні розвитку товарного виробництва і обміну. Золото в якості грошей по відношенню до всього товарного світу завжди знаходиться в еквівалентній формі вартості: затрачена на нього конкретна праця виступає безпосереднім втіленням абстрактної загальнолюдської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця - безпосереднім втіленням суспільної праці.
Споживна вартість грошей полягає в тому, що вони виконують функцію загального еквіваленту, визнану всім суспільством. Золоті гроші зберігають і споживну вартість даного дорогоцінного металу.
2. Суть і функції грошей
Розмаїття формулювання суті грошей свідчать про багатогранність і невизначеність цього економічного засобу загальновизнаного суспільством. Лише ця суспільна визначеність робить гроші дійсним платіжним засобом.

Гроші - це товар товарів.

Гроші - це товар, який виконує функцію загального еквіваленту.

Гроші - єдиний товар, цінність якого проявляється в той момент, коли ми від нього позбавляємось.

Гроші - це засіб суспільного виразу економічної цінності благ.
Найбільш повно суть грошей виявляється у тих функціях, які вони виконують.

Традиційно визначають 5 функцій, виконуваних грошима:


1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб нагромадження та утворення скарбів;

4) засіб платежу;



5) світові гроші.
Міра вартості. Вартість усіх товарів вимірюється грошима. Ціна - це вартість товару, виражена в грошах. Цю функцію гроші виконують ідеально, тобто в нашій умові (достатньо назвати ціну товару, щоб покупець або продавець зрозуміли, про що йдеться).
Поки в обігу було золото, гроші мали власну вартість, яка була еталоном для виміру всіх інших вартостей. З виникненням паперових грошей (вперше такі гроші виникли в Китаї в ХI ст. В Європі та Америці були запроваджені наприкінці XVII- у XVIIІ ст.) країни встановлювали золотий вміст грошової одиниці, що називався масштабом цін. У цей період паперові (номінальні) гроші були представниками золотих (реальних) грошей в обігу. В XVIIІ-ХІХ ст. паперові гроші в основному вільно в банках можна було обміняти на золоті монети, і саме цей обмін називався тоді конвертованістю грошей. У ході першої світової війни національні грошові системи більшості країн світу, що ґрунтувалися на вільному обміні паперових грошей на золото, зазнали краху, і відтоді повною мірою відновити принцип обмінюваності грошей на золото не вдавалося. Але країни продовжували декларувати масштаб цін своїх валют і підтверджувати його золотовалютними запасами. Після Другої світової війни згідно Бретон-Вудської валютної угоди (1944 р.) золотий вміст долара був проголошений 35 дол. за 1 трійську унцію (31,103 г) тобто 0,888671 г. У 1961 р. масштаб цін радянського карбованця проголошується 0,987412 г. На початку 70-х рр. США двічі проводить девальвацію (зменшення золотого вмісту) долара. А на початку 1976 р. представники провідних західних країн підписують на Ямайці угоду, згідно якої відмовляються надалі встановлювати золотий вміст своїх валют. Відбулася неминуча, але ще досі мало усвідомлена подія - гроші розірвали зв'язок із золотом, світова економіка увійшла в епоху "паперових грошей", а золото знов стало звичайним товаром. Цю подію можна повною мірою тлумачити як завершення розвитку форм вартості: наприкінці ХХ ст. людство розпрощалося з "товарними грошима" і увійшло в період "знакових грошей".
Реалізацію функції грошей міра вартості сьогодні ускладнює лише один фактор, але дуже суттєвий - інфляція.
Друга функція грошей - засіб обігу - пов'язана з тим, що обіг товарів в умовах розвинутого товарного виробництва і обміну здійснюється за допомогою грошей за формулою Т-Г-Т (товар-гроші-товар). Оскільки у цій функції гроші постійно перебувають в русі, для її здійснення не потрібні повноцінні, реальні, тобто золоті гроші. Це одна з тих функцій, що спричинила появу паперових грошей.
Третя функція грошей - засіб нагромадження або утворення скарбів - пов'язана з випаданням грошей зі сфери обігу.
У період існування реальних грошей будь-яка монета, не витрачена власником, автоматично перетворювалася на скарб, який до того ж був повністю ліквідним, тобто здатним у будь-який момент повернутися в обіг, не втративши своєї цінності. Таким чином регулювалася в ті часи грошова маса в обігу. Паперові гроші не можуть перетворюватися в такий безумовний скарб і в такий спосіб регулювати грошовий обіг. Поява в обігу зайвих грошових знаків веде до інфляції. Тому сьогодні в більшості країн нагромаджують гроші не у вигляді скарбу, а в формі рахунків у банках, акцій тощо. Тобто нагромаджуються вже не гроші, а капітал. Здійснення цієї функції грошима суттєво обмежене.
Четверта функція грошей - засіб платежу - пов'язана з кредитом. В економічній діяльності виникає маса обставин, в яких момент купівлі не може збігатися з моментом сплати. В такому випадку продавець виступає як кредитор, а покупець - як боржник. Слід зазначити, що відносини кредиту виникають не лише під час купівлі товарів і послуг, але й в процесі купівлі робочої сили, при чому в даному випадку саме робітник кредитує підприємство або установу своєю працею. Саме здійснення цієї функції призвело до появи кредитних грошей (векселі, банкноти, платіжні доручення, чеки тощо). Тобто це також одна з тих функцій, з якою пов'язана поява паперових грошей.
Остання функція грошей - світові гроші. Для ХІХ ст. твердження Маркса про те, що, виходячи на світовий ринок, гроші скидають з себе національні мундири і предстають у своїй первісній формі - у формі золотих злитків, було, безумовно, вірним. А в ХХ ст. цю роль все активніше починають відігравати національні валюти. З часів Ямайської валютної угоди конвертованість валюти - це вільний обмін по плаваючому курсу національної валюти на валюту іншої держави.

3. Основні концепції грошей


Гроші, як економічний інструмент, завжди привертали увагу не лише економічних агентів, але й численних дослідників. Протягом існування грошей було сформульовано ряд концепцій їх функціонування.
Металістична концепція грошей пов'язана з меркантилізмом і виникла в ХУІ ст. Прихильники цього погляду вважали, що золото і срібло мають природну властивість бути грошима, це їх вічна якість. З появою і розвитком паперових грошей це сприймається як своєрідний жарт історії. Перші здогадки цього напрямку припадають на часи Античності. В ХХ ст. цю концепцію згадав Дж.Кейнс.
Номіналістична концепція грошей. Гроші - умовні розрахункові одиниці, номінальні знаки вартості, які самі вартості не мають, чисто логічна конструкція придумана людьми для спрощення обміну товарів. Довгий час ця концепція заперечувалася з позицій металістичної та трудової концепції походження і суті грошей, але в наш час все частіше в ній знаходять елементи істинності. В умовах сучасної форми вартості, гроші дійсно перетворюються з товару особливого роду в номінальну розрахункову одиницю.
Кількісна концепція грошей виникла у XVII- XVIIІ ст., до її формування доклав зусиль у ХIХ ст. Д.Рікардо. Сьогодні вона покладена в основу монетаристських досліджень Чикагської економічної школи на чолі з Мілтоном Фрідменом. Основна ідея цієї концепції: вартість грошей визначається їх кількістю. Тобто рівень цін товарів і купівельна спроможність грошей визначається кількістю грошей в обігу. В межах цієї концепції очевидні причини сучасної інфляції. В умовах інфляції паперових грошей вона добре пояснює причини зростання цін і втрату грошима їх вартості, тобто знецінення. Саме з цим напрямком економічних досліджень пов'язано формулювання "рівняння обміну", що розглядається в законах грошового обміну.
Товарна концепція грошей пов'язана з дослідженнями Д.Рікардо і К.Маркса і досить докладно висвітлена в попередніх параграфах розділу.

4. Грошовий обіг і його закони


Гроші виступають основним інструментом функціонування ринкової економіки. Вони виконують свої функції у результаті безперервного руху в сфері обігу. В обігу гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм необхідну довіру з боку суб'єктів ринку та необхідні зручності і вигоди останнім.
Грошовий обіг - це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві.
У міру розвитку ринку, розширення і поглиблення грошових відносин ускладнювалися вимоги з боку ринку до грошей. У відповідь на це гроші змінювали свою форму.
Спочатку грішми були найбільш ходові товари (худоба, сіль, риба, хутро, прикраси тощо). Згодом на роль грошей були висунуті метали, і гроші набули форми зливків металів, яка мала величезні переваги перед попередньою їх формою. Такі зливки одержали назву монети.
Монета - зливок металу точно визначеної форми, ваги і проби, який є узаконеним засобом обігу. Монета виявилась найдосконалішою формою дійсних грошей. Найбільшого розвитку вона досягла в період золотого монометалізму, який проіснував у національному грошовому обігу до 30-х років ХХ ст., поступившись місцем нерозмінним на золото паперово-кредитним грошам. На золоті монети вільно обмінювались паперові і кредитні гроші, які знаходилися паралельно із золотими грішми в обігу.
У сучасній грошовій системі функціонують паперові й кредитні гроші.
Паперові гроші - це грошові знаки, які випускаються в обіг з метою заміни металевих грошей.
Паперові гроші - знаки, символи цінності (вартості), що не мають власної вартості та наділені державною владою примусовим курсом обігу. Вони не мають золотого забезпечення, тому їх ще називають білетами державної скарбниці.
Кредитні гроші - це неповноцінні знаки вартості, які виникають і функціонують в обігу на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Існують такі види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, кредитна картка, електронні гроші.
Вексель - це письмове боргове зобов'язання встановленої законом форми, в якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу після закінчення встановленого строку. Векселі бувають простими і переказними.
Простий вексель виписується боржником на ім'я кредитора із зобов'язанням виплатити йому в зазначений строк вказану суму і не може бути переданий третій особі.
Переказний вексель (тратта) - це вексель, який може передаватися третій особі (ремітенту) для отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк. Передача векселя іншій особі оформляється передавальним надписом, що називається індосаментом.
Залежно від характеру виникнення векселі поділяються на комерційні і банківські.
Комерційний вексель - це боргове зобов'язання, яке підприємці видають одне одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу, тобто в борг.
Банкнота - це вексель банку, за яким пред'явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель.
Чек - письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунку на інший рахунок певної суми грошей. Чеки бувають: іменні, на пред'явника і ордерні.
Кредитна картка - це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою
Електронні гроші - це банківська система переказу грошових засобів за допомогою ЕОМ.
Отже, форми грошей, що знаходяться в обігу, дуже різноманітні. Але скільки ж їх потрібно для обігу. Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об'єктивно зумовлена грошова маса. Він з'ясовує внутрішні зв'язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей. Рух грошей здійснюється в рамках грошової системи. Грошова система - це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в країні й законодавчо закріплена державою. Ця система включає в себе ряд взаємопов'язаних елементів:
* назва національної грошової одиниці;

* вид грошових знаків і характер їх забезпечення;

* порядок грошової емісії, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг;

* встановлення національної валюти і порядок обміну на іноземну;

* наявність державних фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні.
Ще в період існування золотих та срібних грошей була помічена певна особливість їх функціонування в обігу, яка одержала назву "закону Грешама". Кращі гроші вимиваються з обігу гіршими. Традиційно дію цього закону пов'язують саме з періодом перебування в обігу металевих грошей, коли на скарб перетворювалися в першу чергу повноцінні золоті монети, зіпсовані ж перебували в обігу поруч з менш цінними срібними та бронзовими. Не можна повністю заперечувати дію цього закону і сьогодні. Адже наш сучасник в першу чергу заощадить при можливості (вилучить з обігу) більш цінний на сьогодні долар.
Поява паперових грошей поставила перед дослідниками процесу обігу та функціонування грошей значно складніші питання. Паперові гроші неспроможні легко вилучатися з обігу, перетворюючись на скарб як золоті. Папір не є скарбом, не має власної великої вартості, відповідно з часу появи паперових грошей людей цікавить питання: скільки паперових грошей необхідно для обслуговування товарного обігу, як ця кількість впливає на економіку. Ще у XVIII ст. дослідження цієї проблеми Д.Юмом призвели до формулювання так званого "рівняння обміну". Остаточно воно було обґрунтовано на початку ХХ ст. І.Фішером і тому іноді його називають "рівнянням Фішера":
M x V = P x Q,
де:

М - маса грошей, що знаходиться в обігу;

V - середня швидкість (кількість) обороту грошової одиниці;

Р - рівень ціни на ринку;

Q - реальний обсяг товарної маси на ринку.
З цього рівняння можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу:
Реально зробити подібні розрахунки досить складно, але дане рівняння в цілому вірно відображує основні закономірності, що складаються в макроекономічних процесах. К.Маркс у "Капіталі" пропонує дещо інший підхід для з'ясування кількості грошей, що необхідні для обігу :
де:

Кг - кількість грошей, що необхідна для обігу;

Сц - сума цін усіх товарів, що реалізовані в суспільстві протягом року;

П - платежі по кредитах минулих років;

К - сума цін товарів, що продана в кредит цього року;

В - взаємопогашені платежі (бартер, безготівкові розрахунки тощо);

О - швидкість обороту грошової одиниці за рік.
Існує спрощена формула, що виражає дану залежність:
Закони грошового обігу - спроба усвідомити шляхи подолання або уникнення надзвичайно складного економічного явища, що пов'язане саме з паперовими грошима - інфляції.
5. Сучасні зміни в грошовому обігу
Тривалий час людство ототожнювало поняття грошей з готівкою, але й тоді через їх багатофункціональність гроші здавалися людям чимось надзвичайним і чарівним. Розвиток самої грошової форми вартості, остаточний розрив (після Ямайської угоди) грошей з золотом, а через нього і з товарним світом, поява нових грошових форм призвели до перегляду традиційних підходів до грошей. Сучасна економічна теорія все частіше розглядає таку структуру функцій та підфункцій грошей.
Міра вартості:

а) засіб вираження;

б) засіб представлення одиниці вартості.
Засіб обігу:

а) купівельний засіб;

б) засіб платежу.
Засіб нагромадження:

а) засіб заощадження;

б) засіб збереження вартості.
Світові гроші розглядаються не як функція грошей, а як сфера їх застосування. І в такій якості гроші поділяються на:
* місцеві;

* регіональні (в цій якості, зокрема почала виступати така валютна одиниця як ЄВРО);

* світові.
З-поміж ряду відомих визначень грошей все частіше використовується досить парадоксальне : грошима є все те, що виконує функції грошей, або грошима є все те, що виступає в якості грошей. З огляду на функцію нагромадження слід зазначити, що її все частіше виконують безготівкові грошові рахунки. Саме ця функція найбільш гостро ставить проблему ліквідності.
В економіці існує поняття "активи". Так називають цінності, що мають ринковий попит і можуть в певних умовах відчужувати їх власниками. Активи часто виступають як "потенційні гроші", властивість реального активу виступити в ролі засобу платежу (своєрідних грошей) і називається в економічній теорії ліквідністю.
Платіжним засобом може виступити будь-який актив, на який на ринку є платоспроможний попит. Вся проблема у витратах (збитках), пов'язаних з обміном даного активу на гроші. "Ступінь ліквідності" - порівняльна величина витрат обміну даного активу з витратами обміну іншого активу (в економічній теорії такі витрати називаються трансакційними). Ліквідність характеризує три властивості даного активу:
* реальну можливість використання даного активу як платіжного засобу;

* швидкість перетворення "надійного" активу в засіб платежу ( в цьому сенсі золота монета за часів, коли золото було грошовим металом, абсолютно ліквідна, а зараз її спочатку треба продати за гроші, і це не так просто та швидко зробити та ще й знайти купця, що дав би за неї справжню ціну);

* здатність активу зберігати "у часі і просторі" свою первісну вартість ("ступінь антиінфляційної стійкості").
Ліквідність активів - важлива характеристика ринкового стану економічного агента: чим більш ліквідні його активи, тим більші його економічні можливості.
Абсолютно ліквідна - готівка, вона завжди і з нульовими витратами на обмін прямо обмінюється на будь-який інший актив.
У 80-х роках в економічній теорії формується поняття грошових агрегатів: активів, що виконують певні функції грошей і поділяються за ступінню ліквідності.
Грошові агрегати. Нам добре відомий термін "готівка", що об'єднує банкноти і монети, але сьогодні вони становлять незначну частину засобів обігу. Сучасна теорія грошей визнає грошима засоби, що знаходяться на переказних рахунках (трансакційні депозити) - рахунках "до запитання", що створені для безготівкових розрахунків.
У сучасній економіці розрізняють ряд грошових агрегатів відповідно до їх використання:

Мо - готівкові гроші.

М1 - готівкові гроші та засоби переказних рахунків. Тобто в цілому традиційні гроші.

М2 - включає в себе М1 та ще 2 види банківських внесків -"звичайні" (внески, що приносять проценти і які можна в будь-який момент зняти з рахунку без штрафів, але ці внески не дають права використовувати чеки для сплати) та "строкові" (внески, що приносять підвищені відсотки, але при достроковому знятті призводять до штрафів).

М3 - включає в себе М2, депозитні сертифікати та великі строкові депозити;

L - включає М3 та всі інші ліквідні цінності.


У сучасній економічній теорії поняття паперових грошей пов'язано з припиненням їх розміну на золото і охоплює не лише традиційну готівку, але й безготівкові гроші (чеки, електронні гроші тощо).
6. Суть, причини та наслідки інфляції
Інфляція - це специфічна хвороба паперово-грошового обігу, яка посилювалася в ході ослаблення і розриву зв'язків паперових грошей із золотом. У цих умовах особливого значення набуває кількість паперових грошей, що перебувають в обігу: якщо вона перевищує потреби товарного обігу, то виникає інфляція (від лат. "inflatio" - вздуття) як наслідок надмірної грошової емісії. Інфляція проявляється як підвищення загального рівня цін, або знецінення грошей, що, по суті, є єдиним процесом.
З-поміж причин інфляції найголовнішими вважаються дві:

1) надмірний випуск паперових грошей (інфляція попиту);

2) скорочення виробництва товарів (інфляція пропозиції).
Іноді дослідники відзначають і деякі другорядні причини інфляції:
* імпортована інфляція (внаслідок інфляції в країні-експортері, зростання цін імпортних сировинних товарів і як наслідок товарів власного виробництва в країні-імпортері);

* інфляція очікування (очікування інфляції стимулює ажіотажний попит, що веде до підвищення цін. Одним з наслідків цього явища може бути скорочення інвестицій, що спричинює інфляцію пропозиції в майбутньому);

* дефіцит державного бюджету (зростання внутрішнього боргу здійснює певний інфляційний тиск на курс грошової одиниці).
Слід зазначити, що дані другорядні причини інфляції за даними досліджень не можуть бути причиною знецінення грошей більше, ніж на 5% за рік.
За формами прояву розрізняють відкриту та затамовану (подавлену) інфляцію. Коли знецінення паперових грошей супроводжується прямим зростанням цін, тоді суспільство має справу з відкритою інфляцією. Хоч відкрита інфляція і спотворює ринкові процеси, все ж вона зберігає за цінами роль сигналів, що показують виробникам і споживачам галузі найприбутковішого вкладання капіталів. Відповідно, вона вказує на найефективніші антиінфляційні заходи.
Подавлена (затамована) інфляція характерна для командної економіки, коли в суспільстві існує жорсткий контроль за цінами та доходами. Оскільки ціни фіксовані і не можуть зростати, інфляція набуває "підпільного" характеру: надлишок свідомо перетворюється у товарний дефіцит. В такому випадку тільки частина паперових грошових знаків дійсно стає грошима (та, що обмінюється на товар), інша ж перетворюється в псевдогроші. І ніхто з економічних агентів не знає, що саме знаходиться в його розпорядженні - гроші чи псевдогроші. Дане явище породжує так званий "чорний ринок", який певною мірою показує дійсні ціни товарів. Покупець у таких умовах платить двічі: офіційна економічна стабільність не зобов'язує думати про підвищення або індексацію заробітної плати, що зорієнтована на офіційні ціни, а купувати товари за цю офіційну зарплату приходиться за цінами чорного ринку. Подавлена інфляція не виліковна, її можна лише або загнати ще глибше, або перевести у стан відкритої інфляції, відпустивши ціни. Відкрита інфляція може бути подолана економічними засобами.
Темпи інфляції
Традиційно в економічній науці розрізняють три види темпів інфляції:
* повзуча інфляція - середньорічне зростання цін вимірюється однією цифрою (тобто від 1% до 9%). Така інфляція піддається контролю і не веде до значних руйнівних наслідків;

* галопуюча інфляція - набирає розміру двозначного числа протягом року (від 10% до 99%). Характеризується стрімким зростанням цін, охоплює всі сфери господарського життя і супроводжується негативними соціально- економічними наслідками;

* надвисока, гіперінфляція (1-2% в день), вкрай руйнівне підвищення цін, що веде до повного безладдя економічного життя, руйнування господарських зв'язків та процесу виробництва, бартеризації обміну тощо.
У сучасних західних дослідженнях виокремлюють ще два темпи інфляції:
* нормальна інфляція - зростання загального рівня цін до 5% річних. Така інфляція здебільшого виступає не як руйнівний чинник, а як фактор економічного розвитку. Дослідники вважають, що переваги такої інфляції перевищують недоліки. Певною мірою вона стимулює економічну активність підприємств.

* висока інфляція - зростання цін на декілька сотень процентів за рік. Руйнівний вплив цієї інфляції може бути суттєвішим, ніж гіперінфляції. В умовах гіперінфляції всі економічні агенти розуміють неминучість і терміновість реформ і сприяють їх проведенню. В умовах високої інфляції країни іноді призвичаюються жити роками, протягом яких руйнується через неможливість виробництва значна частина виробничого потенціалу країни, розвивається лише спекулятивна економіка


Винуватцем інфляції є держава і для її подолання необхідні суттєві державні антиінфляційні заходи. Вони бувають стабілізаційними та компенсаційними.

Стабілізаційні заходи:


* вилучення частини "зайвих" грошей з обігу ("дефляція");

* жорстке регулювання грошової емісії;

* скорочення державних витрат і встановлення рівноваги державного бюджету;

* нарощування товарної маси, розвиток виробництва.


Компенсаційні заходи потрібні, щоб населення витримало наслідки інфляції. Найголовнішим заходом цього напрямку є індексація доходів.
Суто технічним засобом уповільнення інфляції виступає дроблення виплат. Протягом попередніх століть робітникам платили помісячно, іноді навіть раз на рік. У ХХ ст. панує інфляція і для уповільнення темпів її зростання застосовується потижнева виплата заробітної плати, іноді зарплата виплачувалася щоденно і навіть (в Німеччині після 1 світової війни) двічі на день.
Контрольні запитання і завдання
1. З чим пов'язане виникнення грошей?

2. Що таке гроші?

3. Назвіть функції грошей.

4. Які основні концепції грошей?

5. В чому суть законів грошового обігу?

6. Які сучасні зміни в грошовому обігу?

7. У чому полягає суть інфляції?

8. Які види і форми інфляції ви знаєте?

9. Охарактеризуйте темпи інфляції.

10. Назвіть заходи боротьби з інфляцією.


ТЕМА 8. РИНОК: СУТЬ, СТРУКТУРА ТА ПРОБЛЕМИ ПЕРЕХОДУ


Ринок - це центральне явище економіки.

Ринок - це об'єктивний факт, який бачить кожний, і що таке ринок, знає кожна домогосподарка, яка йде за покупками.

Антоніо Пезенті
1. Виникнення, суть та функції ринку
Поняття "ринок" сьогодні є чи не найпопулярнішим в нашому суспільстві. Зумовлено це переходом України до ринкової економіки, ринкових відносин.
У чому полягає зміст цих понять? В економічній літературі наводяться різні визначення ринкy. Його визначають як сферу обмiну або мiсце зустрiчi покупцiв i продавцiв товарiв i послуг, або сукупнiсть угод купiвлi i продажу товарiв тощо. Ці визначення обмежують ринок виключно сферою обмiну, купiвлi-продажу, що не вiдображає його дiйсної сутi.
Як економічна категорія, поняття "ринок" вiдображає сутнiсть економiчних вiдносин, що виникають мiж суб'єктами економiчної системи (виробниками i покупцями) з приводу обмiну результатами i умовами (факторами) виробництва.
Економiчнi вiдносини завжди проявляються як економiчнi iнтереси (усвiдомленi людиною потреби, спонукальнi мотиви господарської дiяльностi). Тому ринок - поняття, яке вiдображає процес взаємодiї економiчних iнтересiв суб'єктiв господарської системи.
Отже, поняття "ринок" тотожне поняттю "ринковi вiдносини".
Економiчна система, що функцiонує на засадах ринкових вiдносин, у реальнiй дiйсностi є формою органiзацiї господарської дiяльностi суспiльства, яку називають по-рiзному: ринкова система, система вiльного пiдприємництва або ж просто - ринок.
Таким чином, поняття ринок можна розглядати як у вузькому, так i широкому розумiннi. У першому - це форма економiчного обмiну, в другому - система вiдносин господарювання, здатна вирiшувати життєво важливi завдання у сферах суспiльного виробництва, обмiну, розподiлу та споживання.
Ринок виступає як сукупнiсть форм i органiзацiї спiвробiтництва людей один з одним, призначених для того, щоб звести разом з комерцiйною метою продавцiв та покупцiв, а також надати можливiсть першим продати, другим - купити товар. Тобто це мiсце добровiльних угод, де продаж товарiв вiдбувається лише в тому випадку, коли обидві сторони - продавець i покупець - знаходять компромiс, який проявляється в цiні.
Як явище господарського життя ринок з'явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породили товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридичних суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну на ринку.
Ринок функціонує за певних умов, які можна поділити на чотири групи. Економічні умови - основою яких є демократизація економіки - пов'язані з введенням загальних умов господарювання, які забезпечують ринкові зв'язки, передбачають:
* вiльний вибiр форм власностi на засоби виробництва (утвердження права господаря);

* вiльне цiноутворення;

* забезпечення та захист конкуренцiї;

* вiльний вибiр виду дiяльностi;

* вiльний обiг товару, капiталу, працi;

* оподаткування, фiнансування, кредитування, валютна полiтика, якi стимулюють пiдприємницьку дiяльнiсть.


Соцiальнi умови, якi забезпечують гуманнiсть ринкової економiки, охоплюють:
* систему захисту малозабезпечених верств населення (пенсiйне забезпечення);

* система соцiальної допомоги дiтям, молодi, безробiтним;

* система соцiального захисту вiд безробiття.
Правові умови включають систему заходів, пов'язаних з розробкою правового законодавства і прийняття економічних положень з переходу на ринкові методи господарювання.
Соцiально-психологiчнi та соцiально-культурнi умови, якi забезпечують самореалiзацiю особи та повагу до неї, включають:
* забезпечення свободи розвитку потенцiалу особи - квалiфiкацiйного, освiтнього, творчого, комунiкативного, пiдприємницького, морального та iн.;

* свобода полiтичної дiяльностi;

* система соцiальної вiдповiдальностi особи перед трудовим колективом, суспiльством;

* система задоволення духовних потреб особи;

* можливiсть вивчення культурних надбань народiв України та свiтової культури в цiлому.
Основними ознаками, що визначають суть ринку, є:
* доступнiсть для будь-якого споживача всiх товарiв, представлених на ринку (вiдсутнiсть фондування, карток, талонiв та iнших обмежуючих форм розподiлу);

* необмежена кiлькiсть конкурентiв, абсолютно вiльний вхiд у ринок та вихiд з нього;

* повна iнформацiя учасникiв конкуренцiї щодо пропозицiї, попиту, цiн, норм прибутку та iн.;

* свобода реалiзацiї товарiв i послуг, вибору товарiв споживачем та прийняття рiшень;



* пануючий диктат споживача.
В умовах вiльної конкуренцiї виробництво перебуває пiд постiйним економiчним контролем, а товаровиробники стають виконавцями волi споживача, змагаючись за сферу впливу на нього та його гаманець.
Бiльш повно i глибоко сутнiсть ринку можна розкрити через функцiї, якi вiн виконує. До основних функцiй слід віднести: регулюючу, стимулюючу, економічного відбору, iнтегруючу.
Регулююча функція забезпечує постійність зв'язків між різними галузями виробництва, з допомогою ринку встановлюються основні мікро- та макропропорції в економіці, у виробництві та обміні. Через конкуренцію ринкові відносини активно впливають на зниження витрат на виробництво будь-якого товару, на впровадження досягнень науково-технічної революції, на задоволення платоспроможного попиту населення. Ринок - найбільш досконалий інструмент саморегулювання товарного виробництва. Він визначає, "що", "як" і "для кого" виробляти. Цю функцію ринок виконує тому, що він найбільш "оперативно" реагує на зміни, які відбуваються в економічному житті суспільства, а суб'єкти ринкових відносин у свою чергу реагують на зміни, що відбуваються на ринку.
Стимулююча функція полягає в тому, що на ринку виграє той, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництв для одержання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації праці та управління. Головне в цій функції полягає в тому, що ринок стимулює виробництво саме тих товарів, які необхідні споживачам.
Функція економічного відбору полягає в тому, що завдяки конкуренції суспільне виробництво звільняється від економічно слабких, нежиттєздатних підприємств. Ринок - це найоб'єктивніший суддя і найдемократичніший механізм економічного відбору ефективно діючих господарств. Процес відбору - жорстокий і безжалісний, але скаржитися можна хіба що на свою некомпетентність. Реалізуючи цю функцію, ринок підвищує прибутковість економіки в цілому.
Ринок також "зшиває" економіку в єдине ціле, розвиваючи систему горизонтальних і вертикальних зв'язків (підприємств, галузей, регіонів), в тому числі зовнішньоекономічних. У цьому проявляється інтегруюча функція ринку. Ринок сприяє проникненню товарів у різні країни і куточки світу. Обмін товарами між країнами здійснюється за світовими цінами, які будуються на інтернаціональній вартості. Якщо ж на ринок потрапляє товар, витрати на виготовлення якого перевищують суспільно необхідні інтернаціональні витрати праці, то їхній власник стає неконкурентоспроможним.
Отже, відзначені умови існування та функціонування ринку, а також його функції визначають ринок, як конкретну форму господарської діяльності суспільства, яка одержала назву ринкової системи господарювання, або ринкової економіки.
2. Структура та види ринку
Пізнання ринку як економічної категорії неможливе без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається, і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути багато, оскільки ринок є складним і багатоманітним утворенням економічного життя. Найбільш поширеним є розгляд структури ринку з точки зору економічного призначення об'єктів ринкових відносин:
* товарний ринок: ринок предметів споживання та послуг, ринок засобів виробництва, ринок науково-технічних розробок;

* фінансовий ринок: ринок інвестицій, ринок цінних паперів, валютний ринок;



* ринок праці.
Кожен з названих ринків дуже різноманітний і в свою чергу поділяється на ринки взуття, ринки косметики та ін., що існують всередині ринку предметів споживання; ринки машин, верстатів і т.п. - ринку засобів виробництва. Ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.
Існує і такий критерій розмежування ринку, як ступінь зрілості ринкових відносин: розвинений ринок; ринок, що формується; ринки з різним ступенем обмеження конкуренції: монопольний, олігопольний.
Ринок можна характеризувати відповідно до чинного законодавства: легальний (офіційний), нелегальний (тіньовий, чорний). Структура ринку може бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою: місцевий, окремих територій, країни (внутрішній), світовий (зовнішній). Кожний вид ринку має свої особливості. Всі вони системно взаємопов'язані і органічно взаємодіють: якщо відбуваються порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших ринків і системи в цілому.
Розглянемо зміст окремих видів ринку.
Ринок предметів споживання і послуг. Ринок споживчих товарів і послуг являє собою сферу обігу, за допомогою якої реалізуються товари народного споживання та послуги. Ця сфера забезпечує задоволення потреб різних соціальних груп, кожної сім'ї, кожної людини. Послуга - це особлива споживна вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно із звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо нагромаджувати, транспортувати. Складовими елементами ринку предметів споживання є виробництво товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки тощо) та поточного споживання. Даний ринок найбільш схильний до коливання попиту та пропозиції грошового обігу, інфляції. Цей ринок безпосередньо впливає на благоустрій нації. Для функціонування ринку товарів і послуг потрібна розвинута гуртова та роздрібна торгівля.
У межах споживчих товарів і послуг потрібно виділити ринок продовольчих товарів і ринок промислових або непродовольчих товарів. Кожен з них володіє власною специфікою як різних сфер, які випускають товари та послуги, так і способами і формами їх просування від виробників до споживачів.
Для України характерним є дефіцит багатьох товарів, що забезпечує виробнику і продавцю монопольне становище, надаючи можливість встановлювати завищені ціни, протидіяти формуванню ринкових відносин. Не подолавши цієї суперечності, збудувати ринок не вдається. На практиці це зумовить існування законних і незаконних форм неринкового розподілу, що призводитиме як до зрівнялівки, так і до збагачення всіх, хто має доступ до предметів споживання та послуг. Найважливішими напрямами формування ринку предметів споживання в Україні є: ліквідація глибокої диспропорції в народному господарстві між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання; розвиток підприємництва у сфері виробництва й збуту продовольчих і непродовольчих товарів; переходу до вільного ціноутворення на більшість товарів; захисту споживчого ринку та ін.
Головною умовою розширення ринку послуг в Україні є зростання продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення. Крім цього, важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є підвищення реальної заробітної плати, формування повноцінного ринку робочої сили та інші фактори.
Ринок засобів виробництва. Свобода економічної діяльності господарюючих суб'єктів, їхня самостійність залежить від забезпеченості засобами виробництва, можливості вільної реалізації продукції, встановлення цін на неї, укладання договорів. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична чи фізична особа має можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва.
У ринку засобів виробництва виділяють ринок засобів праці і ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяється на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, що виготовляється на індивідуальні замовлення.
Для створення широкомасштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні мають відбутися докорінні перетворення і якомога швидший перехід до вільної торгівлі засобами виробництва, де б її суб'єктами були різні власники, тобто необхідно забезпечити реальний плюралізм форм власності. Це зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку.
Фінансовий ринок - це певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, населення, комерційні банки, фінансово-кредитні організації та ін. Об'єктами фінансового ринку є особливості заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталу та ін. Фінансовий ринок включає: ринок капіталів (інвестиційний ринок), ринок кредитів, ринок цінних паперів, валютний ринок.
До ринку капіталів відносять перш за все товари і послуги виробничого призначення або такі товари і послуги, які безпосередньо не призначаються для задоволення потреб населення, а непрямим чином (через поставку обладнання, машин, технології, сировину, матеріали) спрямовані на вирішення завдань із задоволення потреб суспільства в необхідних благах. Для даного ринку характерна постійність та довгостроковість виробничих зв'язків, великомасштабність комерційних операцій, оскільки, як правило, з цим ринком пов'язано вирішення проблем інвестицій або капітальних вкладень.
Оскільки конкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробку нових моделей товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують все нових інвестицій. Важливим їх джерелом є кредит, який надається у вигляді позики і являє собою необхідний компонент фінансового ринку - кредитний ринок.
Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позичальниками з приводу позики в товарній або грошовій формі. Суб'єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи (громадяни).
Ринок цінних паперів є прямим продовженням кредитного ринку. Цінні папери - це грошові документи, які визначають взаємовідносини між суб'єктами, що їх випустили і тими, хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, передбачених цими документами, особам, що є їх власниками.
Згідно із Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів: акції, облігації, зобов'язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі.
Розрізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів. На первинному ринку здійснюється продаж нових паперів після їх емісії (випуску). Вторинний ринок цінних паперів, на якому обертаються раніше випущені акції та облігації, тобто здійснюється їх перепродаж, обслуговується фондовою біржею.
Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед подолати економічну кризу, повернути трудящим вилучені державою трудові заощадження, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, інтенсивніше здійснювати акціонування власності, створювати інвестиційні фонди тощо.
Валютний ринок - це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти. Його функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв'язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. З погляду організаційних відносин цей ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн, у вигляді валютних бірж. Найважливішими для світових валютних операцій є Нью-Йоркська, Лондонська, Паризька та Токійська валютні біржі.
Практика функціонування ринкової системи свідчить, що заборона здійснювати валютні операції всім учасникам економічного життя призводить до формування чорного або так званих паралельних ринків валюти, на яких курси валют відхиляються від офіційних курсів.
Ринок праці - це саморегульована система розподілу робочої сили із специфічними факторами конкуренції між її власниками за найбільш вигідні умови та оплату праці, а також між працедавцями - за залучення найбільш кваліфікованої робочої сили. Суб'єктами відносин на ринку праці виступають власники підприємств (працедавці) - "покупці" і окремі особи (працеємці) - "продавці". Ринок праці виконує такі функції:
1) оцінює корисність (споживну вартість) і цінність (вартість) робочої сили, тобто того чи іншого виду праці;

2) регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економіки і регіонами країни.


Функціонально-організаційна структура ринку праці включає в себе принципи державної політики в галузі зайнятості, правове регулювання трудових відносин, систему підготовки кадрів, систему найму, систему перепідготовки і перекваліфікації робітників, яку здійснюють біржі праці.
В Україні процес державного впорядкування ринку праці тільки почався. Його характерними особливостями є значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом, відчутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значними цінами на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін.
Ринок інформації - це сукупність економічних відносин з приводу збирання, опрацювання, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачу. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, основне завдання яких - збирання і продаж інформації. Ці ринки відрізняються один від одного ступенем поінформованості та можливості реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг.
Важливим елементом ринку інформації є інформація про конкурентів. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Особливістю такого товару як інформація є те, що втаємничена, маловідома інформація коштує дорого, адже "хто володіє інформацією - володіє світом" і "будь-яка монополія починається з монополії на інформацію", а інформація відома всім не коштує нічого. Цей товар не має другої свіжості".

3. Інфраструктура ринку


Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і громадських інститутів (організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію та регулюють рух товарно-грошових потоків. Розрізняють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідну інфраструктуру ринку.
До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку.
Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій. Це - всі ті, хто здатен здійснювати і здійснює мобілізацію тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення.
Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає в себе наукові інститути з вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Тут ми розглянемо лише деякі елементи інфраструктури ринку. Особливе місце серед елементів інфраструктури належить біржам.
Біржа (гол. "beurs", нім. "borse") - це установа, де здійснюється купівля-продаж масових товарів (товарна біржа), цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), нерухомого майна (біржа нерухомого майна), робочої сили (біржа праці). Як правило, біржа - це приватне, акціонерне товариство, акції якого за стандартом не приносять дивідендів, а лише надають право здійснювати торгові операції.
В Україні вже створено чимало бірж. Серед них: Українська універсальна біржа, Українська універсальна агропромислова біржа, Українська фондова біржа та інші. У зв'язку з переходом до ринку найбільшого поширення в Україні набули товарні біржі.
Товарна біржа - це комерційне підприємство, різновид товарного ринку оптової купівлі-продажу товарів масового виробництва, на якому реалізація здійснюється без попереднього огляду за зразками і стандартами при наперед встановлених розмірах мінімальних партій і на якому формуються ринкові ціни в залежності від фактичного співвідношення попиту і пропозиції. Діяльність товарних бірж в Україні регулюється законом "Про товарну біржу". В світовій практиці до біржових товарів належать 60-70 найменувань.
Для товарної біржі характерні такі риси:
1) регулярність функціонування;

2) ведення торгівлі однорідними товарами з певними характеристиками на основі жорстких правил і в спеціальному місці;



3) продаж біржових товарів здійснюється за допомогою представлених зразків, або стандартів, а самі товари на біржі відсутні.
Всі операції на товарних біржах поділяються на два види: операції з реальним товаром, які передбачають наявність товару на момент угоди, і строкові, або ф'ючерсні операції, тобто попередній продаж товару, якого ще не виробили. Більшість біржових операцій (90 і більше відсотків) складають саме ф'ючерсні угоди. Метою ф'ючерсної угоди є не продаж чи придбання реального товару, а отримання різниці в цінах, яка виникає до терміну завершення угоди, тобто спекуляція, а також страхування (хеджування) від втрат, пов'язаних зі зміною цін на товари.
Фондова біржа - це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами (див. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу"). Основними видами цінних паперів є векселі, акції, облігації тощо. Членами біржі можуть бути індивідуальні торговці паперами та кредитно-фінансові інститути.
Фондова біржа виконує такі функції: забезпечує мобілізацію тимчасово вільних грошових засобів; встановлює ринкову ціну (курс) цінних паперів; здійснює переміщення капіталу між галузями. Операції на фондовій біржі, в залежності від терміну, на який укладається угода, поділяють на касові і строкові. Касові операції розраховані на оплату угод безпосередньо після їх укладення (від 2-х до 14 днів, в залежності від біржі). Строкові операції здійснюються у випадку, коли угода купівлі-продажу акцій укладається в даний момент, а її оплата відстрочена на заздалегідь встановлений період. Строкові операції дозволяють здійснювати спекулятивні операції і одержувати спекулятивний прибуток.
Органічною частиною сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин, які забезпечують концентрацію валютних операцій, формування, взаємозв'язок і динаміку валютних курсів, є валютна біржа. Валютна біржа - це комерційне підприємство, яке здійснює купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами.
З появою бірж в Україні з'являються і нові види професійних занять та робочих місць для населення. Операції купівлі-продажу на біржах здійснюють брокери, маклери і дилери, оскільки приватні особи на біржі не допускаються.
Брокер (англ. "broker" - посередник) - це посередник при укладенні угод між покупцями і продавцями товарів. Ними можуть бути брокерські фірми, контори і незалежні брокери. Брокери підготовляють, оформляють і реєструють договори купівлі-продажу, здійснюють нагляд за правильністю біржового торгу.
Дилери (англ. "dealer" - біржовий маклер) - це, як правило, представники фірм, що хочуть продати чи купити біржовий товар. На відміну від брокерської діяльності, дилерська передбачає наявність певного початкового капіталу і поєднується в більшій мірі з комерційним ризиком.
Маклер (нім. "makler" - посередник) - це теж посередник біржових торгів, який фіксує укладення угод між членами біржі (брокерами, дилерами).
На відміну від товарної, фондової та валютної біржі, біржа робочої сили (біржа праці) формується державою. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" цей інститут інфраструктури ринку у нас називається державною службою зайнятості.
У службі зайнятості не відбуваються процеси купівлі-продажу товару - робочої сили. Згідно із Законом послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою зайнятості безплатно, при цьому вона не вирішує питань про ціну робочої сили. Основними завданнями служби зайнятості є:
* аналіз та прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку робочої сили;

* консультування громадян та власників підприємств, установ та організацій про можливості одержання роботи та забезпечення робочою силою;

* облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

* допомога громадянам у доборі підходящої роботи, а роботодавцям - у доборі потрібних працівників;

* організація навчальної діяльності, професійної підготовки та перепідготовки громадян;

* реєстрація безробітних та надання їм у межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної тощо.


До інфраструктури ринку входить розгалужена система приватних, кооперативних, державних, змішаних гуртових і роздрібних торговельних структур, які визначають стан двох форм торгівлі в країні: гуртову і роздрібну.
Роздрібна торгівля - це торгівля, яка включає всю підприємницьку діяльність, пов'язану з продажем товарів і послуг безпосередньо кінцевим споживачам для їх особистого, сімейного чи домашнього використовування. До роздрібної торгівлі належить величезна мережа магазинів, яка включає універмаги, універсами, спеціалізовані магазини, супермаркети, магазини самообслуговування, склади, магазини тощо.
Гуртова торгівля - це частина внутрішньої торгівлі, яка охоплює продаж товарів як великими, так і малими партіями з метою їх перепродажу або виробничого споживання. Гуртова торгівля здійснюється за цінами, які нижчі від роздрібних цін, але вони повинні забезпечувати нормально працюючому промисловому та торговельному підприємству відшкодування витрат, внесення платежів у бюджет і створення фондів економічного стимулювання та прибуток. Гуртова торгівля стимулює збут товарів, формує їх асортимент, складає і транспортує товари.

Найбільш впливовими гуртовими торговельними структурами є великі торговельні фірми, торгові доми, дистриб'юторські фірми тощо.


Торговельні фірми - це фірми, які займаються здійсненням операцій в основному по купівлі-продажу товарів. Торговельні фірми бувають або вузькоспеціалізованими та універсальними, які торгують широкою номенклатурою виробів.
Торговий дім - це торговельна фірма, яка закуповує товар у виробників або гуртовиків своєї країни і перепродує їх за кордон, або закуповує іноземні товари за кордоном та перепродує їх місцевим гуртовим і роздрібним торговцям, а також споживачам. Їхня діяльність дуже широка: вони здійснюють операції за свій рахунок і за дорученням клієнтів, за внутрішньою, гуртовою і роздрібною торгівлею, працюють за широкою номенклатурою товарів, беруть участь у виробництві продукції. Для виконання своїх функцій торгові доми мають сітку магазинів, складські приміщення, транспортні засоби тощо.
Дистриб'ютер (від англ. "distributer" - розподільник) - окрема фірма або агент промислового підприємства, які здійснюють реалізацію продукції і виступають як торгівці за договором на основі угоди про право на продаж в окремому регіоні. Угода фірми передбачає виконання дистриб'ютором ряду функцій, пов'язаних з реалізацією товару: організацію реклами в даному регіоні, передпродажну підготовку технічно складних товарів, наданням покупцям сервісних послуг, аналіз кон'юнктури ринку та відгуків покупців про придбані ними вироби фірми тощо.
У практиці ринкових зв'язків широко використовуються і такі форми організації оптової торгівлі як аукціон, ярмарок.
Аукціон (від лат. "auctio (auctionis)" - продаж з публічних торгів) - це спеціально організований ринок товарів з визначними властивостями, що діє періодично у певному місці і в наперед обумовлений час на умовах змагання між покупцями. Право придбання товарів на аукціоні надається покупцям, які запропонували вищу ціну. На відміну від інших форм реалізації (через магазини, ярмарки і т. п.) аукціон передбачає не одночасне, а почергове пропонування товарів: до реалізації пропонується один товар (лот), після його продажу (або зняття з аукціону) - наступний і т.д.
Аукціони розрізняють внутрішні і зовнішні, відкриті і закриті тощо. У світовій практиці відомі декілька способів ведення акціонерних торгів: 1) з підвищенням цін; 2) з постійним пониженням цін. В умовах переходу України до ринку аукціон розглядається як один із способів приватизації державних та муніципальних підприємств.
Ярмарок (від нім. "jahrmakt" - щорічний ринок) - це ринок оптової торгівлі, який організовується регулярно, періодично і функціонує в певному місці, у встановлений час, а також сезонна розпродажа одного або багатьох видів товару. Ця своєрідна форма ринку має можливість при порівняно невеликих витратах у короткий термін на невеликих площах здійснювати плідні контакти між партнерами з метою укладення угод, обміну інформацією, реклами фірми та її продукції. Ярмарки бувають універсальні, багатогалузеві, галузеві і спеціальні. За останні роки в Україні ярмарки набувають все більшого розвитку.
Ринок засобів виробництва, предметів споживання і послуг, що стає все більш орієнтованим на конкретний, часто індивідуальний попит, викликав до життя появу і таких нових форм реалізації як лізинг, інжиніринг та ін.
Лізинг (від англ. "leasing" - оренда, майновий найм) - угода між орендарем, власником майна (машин, устаткування, транспортних засобів і т.д.) і орендатором про передачу майна в оренду на визначений строк за певну плату. За своїм економічним змістом лізинг являє собою специфічну форму кредитування продажу без передачі права власності на товар орендарю.
Інжиніринг (від англ. "engineering" - інженерно-консультаційні послуги) - це виділений у самостійну сферу діяльності комплекс інженерно-консультаційних послуг комерційного характеру щодо підготовки, забезпечення процесу виробництва та реалізації продукції, щодо обслуговування будівництва та експлуатації промислових, інфраструктурних сільськогосподарських та інших об'єктів. Інжинірингові послуги діляться на дві групи: 1) послуги, пов'язані з підготовкою виробничого процесу; 2) послуги на забезпечення нормального ходу процесу виробництва і реалізації продукції.
Аудиторська фірма - це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення клієнта та за його кошти здійснює ревізію його господарської діяльності з метою виявлення прорахунків та резервів вдосконалення, контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, бухгалтерські звіти та баланси.
Холдингова компанія - акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів. За своєю структурою і характером діяльності холдингова компанія виконує, як правило, лише фінансові операції. Вона тримає контрольні пакети акцій інших фірм і діє через свої філії.
Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій й матеріально-фінансового забезпечення.

4. Особливості становлення ринкових відносин в Україні


За останні роки понад 80 країн світу здійснили фундаментальні реформи з метою створення ринкової системи. Усі вони визнали основоположний факт економічного життя: для досягнення процвітання та підвищення життєвого рівня неможливо обминути створення ринкової системи, тісно взаємопов'язаної з усією світовою економікою.
Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку мають різні ринкові моделі. Скажімо є американська, канадська, німецька, японська та інші моделі. На які з них може орієнтуватися Україна?
Спочатку слід відзначити, що існуючі системи і спрямованість їх розвитку залежить від географічного положення; наявності природних ресурсів; історичних умов розвитку; традицій населення і його звичаїв; рівня розвитку продуктивних сил; соціальної спрямованості суспільства.
В усіх країнах є свої підходи, відмінні особливості ринкових відносин господарювання. Разом з тим у всіх розвинутих ринкових моделях є спільні риси, до яких відносяться:
* наявність різноманітних форм власності;

* перевага вільних цін на товари і послуги;

* розвинута система вільної конкуренції;

* певна система державного регулювання економіки.


Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню. Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом.
Таким чином, Україні важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширенішими з них є: еволюційний, прискорений (або "шокової терапії"), жорсткого регулювання.
Модель еволюційного переходу до ринку ґрунтується на поетапному і поступовому впровадженню ринкових відносин. Вона відзначається значною тривалістю (10-15 років) і поступовістю змін.
Модель "шокової терапії" передбачає одночасне і швидке введення усіх атрибутів ринку, стрімкий перехід від неринкових до ринкових відносин.
Модель жорсткого регулювання переходу до ринку ґрунтується на державному регулюванні цін, на найважливіші товари і доходи населення.
Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без "шоку". Таким є поелементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує перший і третій варіант, тобто поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків - з іншого. Одним стрибком нам не вдасться скочити в ринок, тому що в країні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок.
Перехід до ринкової економіки потребує також докорінних організаційних перетворень, проведення цілеспрямованих реформ, зміни психологічного мислення. В організаційному плані перехід до ринкової економіки може бути поділений на три основні стадії:
1) підготовча - демократизація економіки;

2) реформаторська - оздоровлення, стабілізація економіки;

3) творча - організація навчальної діяльності ринку.
Демократизація економіки включає: ліквідацію структур апарату примусового господарювання в економічній сфері; демонополізацію товарного і грошового обігу; декретування права власності; створення необхідних умов для конкуренції; кадрове забезпечення реформи.
Реформування економіки передбачає: створення надійного механізму управління грошово-кредитною системою; організаційно-господарське реформування економіки; створення ефективного механізму економічного стимулювання та регулювання підприємницької діяльності.
Творчий процес - організація навчальної діяльності ринку - об'єднує: відновлення функцій грошей; створення бюджетно-податкового механізму; свободу вибору форм власності; створення ринкової системи з усіма її елементами.
У межах основних стадій та їх напрямів розробляються загальна і конкретні цільові програми. Наприклад, програма економічної реформи і політики України включає такі розділи: фінансова політика, грошово-кредитна політика, лібералізація цін, зовнішньоекономічна політика, програма приватизації, інвестиційна політика, конверсія та структурна перебудова економіки та ін.
Контрольні запитання і завдання
1. Що таке ринок і які основні ознаки ринку?

2. Які основні функції виконує ринок?

3. Охарактеризуйте економічне призначення ринку.

4. Дайте характеристику основним видам ринку.

5. Назвіть основні елементи ринкової інфраструктури.

6. Назвіть основні шляхи переходу до ринкової економіки? В чому їх переваги і недоліки?

7. Який шлях переходу до ринкової економіки Ви б рекомендували для України і чому?

ТЕМА 9. ОСНОВИ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ


Навіть з папуги можна зробити економіста: для цього досить навчити його двох слів - "попит" і "пропозиція".

Невідомий автор


1. Економічна природа попиту та пропозиції
Щоб найкраще оцінити важливість економіки, слід розпочати вивчення з основ попиту та пропозиції. Попит і пропозиція є невід'ємними категоріями ринкової організації господарювання, що виражають об'єктивні економічні відносини товарного виробництва.
У загальному вигляді попит є потребою в певному товарі, що забезпечена грошима. Розмір попиту визначається кількістю товарів, яка може бути реалізована на ринку за існуючими цінами. Попит - це кількість товарів окремого типу, які покупець може і бажає придбати при визначеному рівні цін на них.
Розглянемо принципові моменти, що уточнюють поняття економічного змісту попиту.

По-перше, останній тісно пов'язаний із дійсними суспільними потребами, але не збігається з їх кількісною визначеністю.

По-друге, попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості в товарах і послугах грошовими доходами.

По-третє, суб'єкт попиту репрезентує споживання (виробничого чи особистого) і представлений на ринку покупцем.


Об'єктами попиту можуть бути будь-які товари і послуги, що мають вартісну оцінку і певну корисність для споживання.

Залежність між величиною попиту та ціною знаходить відображення у законі попиту. Зміст цього закону полягає в тому, що при інших рівних умовах попит на даний товар буде тим більшим, чим нижча ціна.


Зниження ціни має для споживача ефект доходу. Наприклад, споживач А при нормальному, з його погляду задоволенні інших потреб, може дозволити собі сходити в кіно 1 раз на тиждень. Ціни на білети впали в 3 рази. Відповідно при незмінному задоволенні інших потреб А може дивитися 3 фільми на тиждень, ніби у нього зросли доходи.
Інший ефект від зниження цін називається ефектом заміщення. Покупці схильні заміщувати в структурі споживання дорожчі товари дешевшими.
Пропозиція - це сукупність товарів, які представлені на ринку. Її розмір визначається кількістю товарів, що пропонуються для продажу в певний період за існуючими цінами. Пропозиція - це кількість товарів, які продавець вважає для себе вигідним (може і хоче) запропонувати ринку при визначеному рівні цін на них. З підвищенням цін зростає обсяг пропозиції, і навпаки, зниження цін призводить до скорочення пропозиції. Такий зв'язок називають законом пропозиції. Пропозиція представлена на ринку відповідними суб'єктами - продавцями.

2. Механізм ринкового саморегулювання


Ринки перебувають у центрі економічної активності, і більшість із найцікавіших питань і проблем економіки стосуються того, як працює ринок. Наприклад, чому на деяких ринках лише декілька підприємств конкурують між собою, тоді як на інших їх є велика кількість? Чи завжди споживачі виграють від великої кількості підприємств? Чому на одних ринках ціни різко зросли або впали, а на інших - майже не змінилися? Які з ринків обіцяють найкращі можливості для підприємця, що збирається робити бізнес?
Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути складові елементи ринкового механізму. Спочатку з'ясуємо, як за допомогою кривих попиту та пропозиції можна описати ринковий механізм. Почнемо з короткого перегляду базового графіку попиту й пропозиції, зображеного на рис.2.
На вертикальний осі позначаємо ціну товару Ц у гривнях за одиницю. По горизонтальній осі показуємо сумарну кількість товару (попит і пропозицію) К, що вимірюється в одиницях товару. Крива попиту показує, яку саме кількість товару споживачі готові придбати при кожному рівні цін. Крива пропозиції Пр показує, яку кількість товару виробники хотіли б продати залежно від цін на ринку.

Рис. 2. Криві попиту та пропозиції


Крива піднімається вгору зліва направо, оскільки в міру зростання ціни збільшується кількість компаній, що можуть і хочуть виробляти й продавати даний товар. Наприклад, за вищої ціни існуючі підприємства за короткий час можуть збільшити виробництво товарів, найнявши додаткових робітників або змусивши своїх робітників працювати понадурочно (при цьому підприємство має більші витрати), а у віддаленій перспективі - збільшивши розміри підприємства. Висока ціна також може привабити на ринок нові компанії, що через свою недосвідченість матимуть великі витрати; тому раніше вважали вихід на новий ринок (коли були нижчі ціни) економічно недоцільним.
Крива попиту П показує, скільки товару споживачі прагнуть придбати за тією ціною за одиницю, яку їм пропонують. Ця крива опускається вниз зліва направо, оскільки споживачі, звичайно, прагнуть купити більше товару за нижчою ціною. Наприклад, нижча ціна може стимулювати споживачів, що вже купували товар, придбати більшу його кількість, а також може спонукати до купівлі цього товару інших споживачів, які раніше, можливо, не могли собі цього дозволити. Обидві криві перетинаються в точці рівноваги, або в точці кількісно-цінової рівноваги ринку. За цієї ціни Цо пропозиція дорівнює попиту (до Ко).
Ринковий механізм - це тенденція ціни на вільному ринку змінюватися доти, доки ринок не досягне рівноваги (тобто доки пропозиція й попит не зрівняються). У цій точці відсутні як дефіцит, так і надлишок, а отже, зникають ті фактори, що спричинили зміни в ціні. Пропозиція й попит не завжди перебувають у стані рівноваги; внаслідок різких змін на деяких ринках можуть виникати проблеми із збутом, проте рано чи пізно становище вирівнюється.
Щоб зрозуміти тенденцію ринку до рівноваги, уявімо собі, що початкова ціна перевищує рівень ціни рівноваги (на мал. позначимо її Ц1). У цьому разі виробники намагатимуться виробити й продавати товарів більше, ніж їх бажають придбати споживачі, - виникне надлишок товару. Щоб розпродати його чи, принаймні, не дати зрости запасам, виробники почнуть знижувати свої ціни. Зрештою ціни падатимуть, попит зростатиме, а пропозиція зменшуватиметься доти, доки не буде досягнуто ціни рівноваги Цо.
Використовуючи криві попиту й пропозиції, ми припускаємо, що за будь-якої ціни буде вироблено й продано певну кількість товару. Це справедливо лише в тому разі, коли на ринку є якась конкуренція, тобто якщо і продавці, і покупці неістотно впливають на ринок (майже неспроможні змінювати ринкову ціну).
Таким чином, основними елементами ринкового механізму є попит, пропозиція, ринкова ціна, конкуренція. Без втручання уряду (тобто без встановлення фіксованих цін та інших заходів регулювання) попит і пропозиція зрівноважують ринок і вказують ціну товару й кількість його виробництва. Те, якими будуть ця ціна та кількість, залежить від специфічних характеристик попиту й пропозиції. Зміни ж у цінах і кількості товару у часі залежать від того, як попит й пропозиція реагують на зміни інших факторів.

3. Фактори, що визначають попит та пропозицію


Криві попиту й пропозиції інформують нас про те, яку кількість товару бажають продати виробники й купити споживачі залежно від ціни, яку пропонують виробники і яку готові заплатити споживачі. Але, окрім ціни, попит і пропозиція визначаються також й іншими змінними (факторами). Важливими неціновими факторами, які впливають на попит є:
* середній рівень доходу споживача - це ключовий детермінант попиту. Коли зростають доходи людей, збільшується попит майже на все;

* чисельність населення - збільшення кількості споживачів веде до підвищення попиту і навпаки;

* ціни і доступність споріднених товарів - існує залежність між взаємозамінними товарами, що виконують ті самі функції, як, наприклад, масло і маргарин, олівець і ручка, бавовна і вовна. Попит на товар А зменшується із зниженням ціни на взаємозамінний товар В.
Існують ще товари-доповнювачі (машина-бензин; зубна паста - зубна щітка; фотоапарат - фотоплівка), без яких наш основний товар не функціонує. Зі збільшенням ціни на товар-доповнювач, попит на основний товар падає.
На доповнення до цих об'єктивних факторів слід додати і набір суб'єктивних факторів, які ще називають "смаки і вподобання". Смаки відбивають різноманітні соціальні й історичні впливи. Вони можуть розкривати справжні психологічні чи фізіологічні потреби людини (на рідини, сіль, тепло чи любов) або штучно сформовані потяги (цигарки, наркотики). До їх складу можуть входити багато традиційних чи релігійних елементів (так, в Америці люблять яловичину, але це - табу в Індії, тоді як в Японії делікатесом вважаються медузи).
Зрештою для індивідуальних товарів завжди існують особливі фактори, що стоять за попитом на них: кількість опадів сприяє попиту на парасольки, товщина снігового покриву впливає на продаж лиж. Крім того, сподівання щодо майбутніх економічних умов, особливо щодо цін, можуть істотно впливати на потреби.
Слід відзначити, що попит на різні товари постійно змінюється, бо економічне життя розвивається. Крива попиту ніколи не залишається на одному місці. Коли змінюються фактори, що лежать в основі попиту, окрім ціни на товар, крива попиту переміщується (праворуч або ліворуч).
При дослідженні сил, що діють на пропозицію, фундаментальною основою, яка дає змогу зрозуміти поведінку виробників є те, що фірми виготовляють товари для отримання прибутку, але не для власного задоволення чи з доброчинності.
Ключовим елементом, що лежить в основі прийняття рішень з пропозиції, є витрати виробництва. До сил, що впливають на витрати виробництва, належать:
* технічний прогрес;

* ціни факторів виробництва;

* технологічна складність виробництва.
Інший важливий фактор, що впливає на пропозицію, - це ціни споріднених товарів, зокрема товарів, які можуть легко замінити один одного у виробничому процесі.
Також на пропозицію впливають і специфічні фактори. Погода чинить значний вплив на сільськогосподарське виробництво і виробництво лиж.
В основі змін поведінки в пропозиції лежить зміна будь-якого фактора, крім власної ціни товару. Щодо кривої пропозиції говорять, що пропозиція зростає (чи зменшується), коли величина пропозиції збільшується (чи зменшується) за кожної ринкової ціни.
Розглядаючи вплив на рівновагу змін у попиті і пропозиції, зауважимо, що коли фактори, які стоять за попитом чи пропозицією, змінюються, це призводить до змін попиту чи пропозиції і зміни ринкової рівноважної ціни та кількості.

4. Еластичність попиту і пропозиції


Для різних товарів форма та нахил кривих попиту можуть дуже відрізнятися. Спостерігаються дві ситуації:
1) коли за незначної зміни ціни попит зазнає відносно великих змін;

2) коли зміна ціни не викликає значних змін попиту.


У першому випадку попит називають еластичним, а в другому - нееластичним.
Отже, еластичність описує, в якому ступені зміни ціни впливають на величину попиту. До еластичних відносяться товари, від яких споживач відносно легко може відмовитись при загальному зростанні цін (електроміксери, делікатеси, автомобілі).

Як правило, нееластичний попит на ті товари, від споживання яких не можна відмовитись при будь-якому зростанні цін, пояснюється однією з таких причин:


* це товари першої необхідності;

* для них важко знайти замінники;

* вони відносно недорогі;

* покупець знаходиться у безвихідному становищі.


Прикладами нееластичних товарів можуть бути хліб, взуття, сіль, житло, ліки тощо.
Сутність цінової еластичності попиту визначається коефіцієнтом еластичності, який розраховується за формулою:
Еп показує, наскільки змінюється обсяг попиту при зміні ціни на 1%. Попит буде еластичним, якщо Еп > 1, тобто відносна зміна ціни приведе до більшої відносної зміни попиту. Попит буде нееластичним, якщо Еп < 1, тобто відносна зміна ціни буде більшою відносно зміни попиту. Якщо ж зміна ціни і попиту відбуваються в однаковій пропорції, такий випадок назвали одиничною еластичністю (Еп = 1).
Значення Еп визначає ринкову поведінку виробників товарів. Якщо попит еластичний, то зростання ціни призведе до зменшення доходу, а при нееластичному попиті зростання цін викличе збільшення доходу виробника.
На величину Еп впливає ряд факторів: замінність товару; питома вага в доході споживача; життєва необхідність товару; час реалізації і використання продукту. Саме тому попит на хліб, тютюнові вироби, електроенергію, як правило, нееластичний (Еп < 1), а на автомобілі, холодильники, маргарин, делікатеси, як правило, еластичний (Еп >1).
Цінова еластичність характерна і для пропозиції товару. Коефіцієнт еластичності пропозиції розраховується так:
На відміну від Еп, Епр має плюсове значення.
Із факторів, що впливають на еластичність пропозиції, найбільш важливим є кількість часу, тобто ринковий період, який є у розпорядженні виробників, щоб відреагувати зміною обсягу пропозиції на зміну ціни продукту.

Контрольні запитання і завдання


1. Назвіть основні елементи ринкового механізму.

2. Дайте визначення попиту.

3. Що таке пропозиція?

4. Як залежить ціна від попиту?

5. Що таке еластичний та нееластичний попит?

ТЕМА 10. КОНКУРЕНЦІЯ І МОНОПОЛІЯ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ


При конкуренції покупці - це господар, ринок - їх агент, а підприємства - їх слуга.

Кемпбелл Р.Макконелл, Стенлі Л.Брю


1. Ринкова конкуренція, її суть, форми та значення у розвитку економіки
Конкуренція (від лат. "concurrientia" - стикатися) означає суперництво між суб'єктами ринкового господарства за найбільш вигідні умови виробництва, продажу і купівлі товарів. Такий вид економічних відносин функціонує тоді, коли виробники товарів виступають як самостійні і ні від кого не залежні суб'єкти господарської системи. У такому самому становищі повинні бути і покупці товарів.
Конкурентна боротьба за економічне процвітання і виживання є економічним законом ринкового господарства.
Продавці хочуть продати свої товари найдорожче, але конкуренція змушує їх збувати продукцію дешевше, щоб стимулювати попит покупців. У боротьбі між продавцями (прагнуть продати найдорожче) і покупцями (прагнуть купити дешевше) виграють ті, хто більш згуртований і має можливість нав'язати свою (вигідну для них) ціну. В умовах "вільної" конкуренції на ринку всі рівні, як продавці, і всі рівні, як покупці, але перемагає той, хто при тій самій якості товару має менші витрати виробництва або при тих самих витратах виробляє продукцію вищої якості.
Конкуренція - категорія товарно-ринкової економіки. Її зародження і виникнення історично належать до простого товарного виробництва. У процесі конкуренції кожний дрібний виробник намагається створити для себе найбільш вигідні умови виробництва і збуту товарів. Особливого розвитку конкуренція набула з переходом до великого товарного виробництва. У ХХ і на початку ХХІ ст. конкуренція в усіх країнах свідомо використовується як одна з рушійних сил економічного і соціального прогресу.
Позитивна економічна роль конкуренції проявляється в ряді функцій, які вона виконує.
По-перше, як показує історичний досвід, конкуренція, пронизуючи всі зв'язки виробництва і споживання, є єдино можливим засобом досягнення збалансованості між попитом і пропозицією, а в кінцевому підсумку - між суспільними потребами і виробництвом.
По-друге, конкуренція виконує функцію спілкування і погодження інтересів виробників. В умовах розвинутого поділу праці інтерес кожного пов'язаний і взаємодіє з інтересами інших товаровиробників. Виконуючи цю функцію, конкуренція через ринковий механізм підпорядковує індивідуальні прагнення суб'єктів господарювання суспільним інтересам.
Третя функція конкуренції - змушувати товаровиробників знижувати індивідуальні виробничі витрати. Зменшення витрат вимагає від підприємців постійно працювати над удосконаленням технічної бази виробництва, шукати шляхи економії сировини, матеріалів, устаткування і робочого часу, а також підвищення продуктивності праці.
Четверта важлива функція конкуренції - це стимулювання підвищення якості продукції та послуг. Ця функція набуває особливого значення в умовах науково-технічної революції, яка надає кожному виробникові можливості вдосконалювати споживні вартості, широко орієнтуватися на задоволення найрізноманітніших потреб покупців, усього суспільства. Конкуренція спонукає виробників неухильно запроваджувати у виробництво все нові й нові види продукції, а також виробляти один і той самий продукт найрізноманітніших модифікацій.
Нарешті, історично найважливіша функція конкуренції - формування ринкової ціни. Це така ціна, яка врівноважує в собі не тільки попит і пропозицію, але й ціни попиту і пропозиції. За допомогою ринкової ціни конкуренція забезпечує збалансоване співвідношення між суспільними потребами і суспільним виробництвом.
Виконуючи ці функції, конкуренція забезпечує зростання економічної ефективності виробництва, підвищення його технічного рівня, удосконалення якості та структури суспільного продукту.
Пронизуючи всю систему виробництва й споживання товарів і послуг, конкуренція здійснюється в багатьох формах, які з розвитком суспільства стають дедалі різноманітнішими. Історично найстарішими формами конкуренції є внутрігалузева і міжгалузева.
Внутрішньогалузева - це конкуренція між виробниками певної галузі. Об'єктами такої конкуренції є умови виробництва, ринки збуту, "портфелі" замовлень, затрати виробництва, якість продукції та послуг. Вона зумовлює зростання ефективності всієї галузі, кількісних і якісних показників, її подальший розвиток.
Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, підприємцями) даної галузі й виробниками інших галузей. Об'єктом такої конкуренції є більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, отже, і боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливанню капіталів і переміщенню ресурсів до більш ефективних галузей і сфер виробництва. Швидке переміщення капіталу і ресурсів з однієї галузі до іншої дає суспільству можливість найбільш раціонально використовувати засоби виробництва і робочу силу.
Міжнародна конкуренція являє собою конкуренцію виробників на світовому ринку і включає в себе як внутрігалузеву, так і міжгалузеву форми конкуренції. На світовому ринку домінуюча роль належить компаніям найбільш розвинутих країн. Міжнародна конкуренція сприяє зниженню інтернаціональних затрат, збалансованому розвитку світового ринку, переливанню капіталу не тільки між галузями виробництва, але й між державами світової співдружності.
У сучасній економічній науці розглядаються дві основні форми конкуренції: чиста або "досконала" та обмежена або "недосконала".
Досконала або чиста конкуренція - це така модель ринку, при якій вплив кожного учасника економічного процесу на загальну ситуацію настільки малий, що ним можна знехтувати. Модель чистої конкуренції має наступні характерні ознаки. По-перше, при ній на ринку знаходиться багато незалежних продавців і покупців даного продукту. По-друге, ніким і нічим не обмежений доступ на ринок і такий самий вихід з нього всіх бажаючих. По-третє, фірми, що конкурують, випускають стандартизовану продукцію. По-четверте, в умовах чистої конкуренції відсутній будь-який вплив окремої фірми на рівень ринкової ціни. Учасники ринкових угод мають вичерпну і вчасну інформацію про якість товару, ціни і вигоду торгівлі. Все сказане дало привід назвати даний вид досконалою конкуренцією.
"Недосконала" (обмежена) конкуренція репрезентується двома основними формами: монополістичною конкуренцією та олігополією. Об'єднує їх те, що на відміну від чистої конкуренції, вони дають змогу окремій фірмі впливати на ринок, використовуючи для цього ряд важелів і, насамперед, важіль ціни.
Монополістична конкуренція - це конкуренція, яка виникає між монополіями. Вона може бути внутрі- та міжгалузевою, а також міжнародною. На відміну від вільної конкуренції, в умовах панування монополій конкуренція контролюється і певною мірою обмежується. Ступінь обмеження конкуренції залежить від масштабів монополізації виробництва й ринку. Основною ознакою монополії є можливість фірми (монополії) впливати на ринкові ціни та розвинутість нецінової конкуренції.
Монополістична конкуренція у трактуванні сучасної зарубіжної економічної теорії - це така модель ринку, для якої властивою є відносно велика, але значно менша, ніж за умов чистої конкуренції, кількість підприємств, що випускають диференційовану продукцію. Це дає змогу порівняно легко проникати в галузь, але вимагає від фірми значних зусиль для реклами та використання торговельної марки.
Олігополія (від гр. "oligos" - незначний; "poleo" - продаю) є конкуренція, при якій декілька великих фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції і ведуть між собою переважно нецінову конкуренцію.
У США олігополію найчастіше утворюють чотири провідні фірми галузі, які продають на ринку до 60% всієї продукції. При цьому монополізація виробництва може досягати іще більших масштабів. Прикладом може бути автомобільна промисловість США, де три гіганти - "Дженерал моторс", "Форд" і "Крайслер" - виробляють більше 90% всієї продукції.
Отже, конкуренція - двигун економічного прогресу. Лауреат Нобелівської премії Ф.фон Хайєк говорив, що суспільство, яке покладається на конкуренцію, більш успішно, ніж інші, досягає цілей і що саме конкуренція показує, як можна ефективніше виробляти речі. У цьому, без сумніву, позитивна роль конкуренції у суспільному розвитку.

2. Монополія: суть, причини виникнення та форми прояву


За певних умов конкуренція може діяти як сила, що руйнує виробництво і знижує його ефективність. Не треба забувати, що суті конкуренції відповідає "жорстока війна проти всіх". У цій "війні" використовуються такі методи боротьби, як підкуп, шпигунство, різні заходи, що прискорюють банкрутство конкурентів тощо. Виникаючи на певному етапі концентрації та централізації виробництва й капіталу з метою послаблення конкуренції, монополія стає тією силою, що створює конкуренцію, обмежує її, стає над нею, а то й зовсім зводить її нанівець. Досвід показує, що за певних умов монополія (включаючи державну) може стати важливим доповненням до конкуренції, як у свою чергу конкуренція може доповнювати монополію.
Монополія (від гр. "monos" - один; "poleo" - продаю) - це захоплення фізичною чи юридичною особою частини або всього ринкового простору і встановлення на ньому свого панування. Окремі монополії з'явилися ще кілька століть тому, але великого поширення вони набули наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. У вузькому розумінні монополія означає виключне право на володіння будь-чим або на здійснення якихось заходів.
Монополія - це підприємство або група підприємств, що випускає значну частину продукції даної галузі, або декількох галузей і може диктувати ринку ціни. Можливість диктувати ціни є найбільш визначальним критерієм монопольного утворення. Треба мати на увазі: як для контролю над акціонерним товариством досить мати в одних руках 20, а то й 10% акцій, так для панування на ринку великому підприємству досить виробляти 10-20% продукції. У світовій же практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30% ринку.
Процес концентрації, централізації та усуспільнення виробництва є складним і різноманітним за своїм характером і результатами. Все це знаходить своє відображення і в існуванні різних форм монополій, а також різних ступенів монополізації суспільного виробництва.
Відповідно до причин виникнення монополії бувають: природні, адміністративні та економічні.
Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин.

По-перше, вона може з'явитись у випадку, коли весь обсяг певного товару чи послуги є продуктом однієї чи кількох фірм. Конкуренція в цьому випадку не можлива або й не бажана (скажімо, у енергозабезпеченні, метрополітені).

По-друге, ця форма монополії виникає в сільському господарстві та добувних галузях промисловості.
Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів, що надають окремим фірмам виключні права на виконання певного роду діяльності.
Економічна монополія, яка є найбільш поширеною, виростає на основі закономірностей господарського розвитку. Перший шлях, що веде до неї, здійснюється через концентрацію виробництва, а другий базується на централізації капіталів.
У наукових працях і підручниках визначають такі основні форми монополій, як картелі, синдикати, трести і концерни.
Картель - це об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, яке не ліквідовує їх виробничої або комерційної самостійності, але передбачає угоду між ними з окремих питань: розподілу ринків збуту, рівня цін, квотування виробництва тощо.
Синдикат - об'єднання підприємств однієї галузі промисловості, які створюють спільну гуртово-збутову контору. Таким чином, залишаючи за собою виробничу незалежність, члени синдикату втрачають комерційну.
Трест - акціонерне товариство, члени якого втрачають як виробничу, так і комерційну незалежність. Управління ведеться радою директорів. Може охоплювати підприємства різних галузей промисловості.
Концерн - це об'єднання юридично незалежних підприємств різних галузей промисловості через систему контрольних пакетів акцій.
Спираючись на різні причини виникнення монополії, можна звести її до трьох основних форм : природна, адміністративна, економічна.

3. Подолання монополізму і створення умов для ринкової економіки


Подолання наслідків монополізму - це складна і клопітка справа. Одним з найважливіших напрямів ліквідації монополії є рішуча деконцентрація виробництва, а її конкретною формою - розукрупнення більшості об'єднань і великих підприємств у всіх галузях економіки (в промисловості, сільському господарстві, будівництві, торгівлі, на транспорті тощо). Деконцентрацію великих державних підприємств слід здійснювати шляхом відокремлення (відсікання) від них колишніх самостійних підприємств, філій, окремих цехів і виробничих структур, які знову повинні здобути статус самостійного підприємства.
Особливе значення для подолання державного монополізму, для ліквідації організаційно-галузевих (відомчих) монополій має приватизація великої частки державної власності. Це, безумовно, і корінне питання з точки зору формування в країні принципово нової господарської системи.
На шляху до конкурентної ринкової економіки необхідно сформувати багатомільйонний загін вільних підприємців, які вміють ефективно господарювати. В результаті виникне важливий сектор ринкової економіки, який складається з дрібних і середніх за своїми розмірами фірм. Вони будуть сприяти швидкому розвитку ринку багатьох видів продовольчих і промислових товарів, особливо сфери послуг.
Досвід всіх країн з розвинутою ринковою економікою виявив наступну закономірність. Чим більше підприємців, зайнятих виробництвом корисних благ, тим більше буде насичуватись товарами ринок, тим швидше зростатиме споживання. Проте зі збільшенням числа підприємців посилюється конкуренція між ними, в результаті зростає заінтересованість підприємців у тому, щоб підвищувати якість товарів і послуг, а також робити їх дешевшими.
Демонополізація виробництва, роздержавлення і приватизація - усе це, поряд з іншими заходами, дозволить створити в Україні всі умови для нормальної ринкової конкуренції. Виникнуть (чого сьогодні ще немає) конкурентна пропозиція та конкурентний попит. Конкурентна пропозиція означає, що даний продукт виробляється і пропонується на ринку необмеженою кількістю підприємств. Відповідно до цього, попит на цей продукт повинна висловлювати необмежена кількість покупців. З точки зору сучасних потреб, кожний товар повинен вироблятись і пропонуватись для збуту, як мінімум, 8-10 товаровиробниками. Це стане можливим тоді, коли в Україні діятимуть щонайменше близько 1 млн. підприємств різних форм власності. Тоді ж сформується і більш-менш конкурентний попит.
В умовах сучасного ринкового господарювання держави здійснюють антимонопольне регулювання на основі антимонопольного законодавства. Перший антимонопольний закон було прийнято у Канаді в 1889 р., подібний закон у 1890 р. було прийнято і в США - так званий Акт Шермана. До початку 90-х років ХХ ст. антимонопольне законодавство було прийнято більше ніж в 40 країнах. Національні законодавства відображають специфічні умови своїх країн. Разом з тим антимонопольне законодавство має єдині основи. Воно, по-перше, ставить під державний контроль злиття компаній. По-друге, забороняє угоди і змови фірм щодо цін і умов торгівлі. По-третє, воно присікає недобросовісну конкуренцію.
З 1992 р. В Україні також діє закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Даний закон передбачив утворення спеціального Антимонопольного комітету України. До його компетенції входять: розробка заходів з розвитку конкуренції, демонополізації виробництва і обігу, розукрупнення високомонополізованих структур; комплексний аналіз стану ринків і конкуренції на них; підготовка пропозицій з питань удосконалення антимонопольного законодавства; розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства. Закон повинен стати важливим важелем здійснення антимонопольної боротьби. Він дає визначення підприємства-монополіста в Україні (ним вважається підприємство, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%).
Отже, антимонопольне законодавство поставило певні перепони монополізації ринкової економіки. Одночасно держава виступає гарантом збереження конкуренції в її цивілізованих формах.

Контрольні запитання і завдання


1. У чому суть конкуренції?

2. Які види конкуренції вам відомі?

3. Дайте характеристику чистої конкуренції.

4. Розкрийте суть монополістичної конкуренції.

5. Що спільного і які відмінності між монополією і олігополією?

6. Які форми монополії ви знаєте?

7. Що таке антимонопольне законодавство?
ТЕМА 11. ПІДПРИЄМНИЦТВО. НОВІ ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Підприємець - це людина особливого роду. Прибуток для нього лише символ успіху.

Головне - ступити на незвіданий шлях, далекий від усталених рішень.

Йозеф Шумпетер

Найжахливіше - це думати, що можна безмежно черпати з колодязя, не знаючи його глибини.



К.де Бенедетті
1. Сутність підприємництва
Невід'ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.
Підприємництво - ініціативна, новаторська діяльність господарюючого суб'єкта, спрямована на пошук і знаходження найбільш оптимальних економічних рішень з метою одержання максимальної вигоди. Підприємництво передбачає конкретну діяльність підприємця і часто ототожнюється з поняттям "власник".
Теорія підприємництва зародилась ще у ХVІІІ столітті. Першим термін "підприємець" запровадив англійський економіст Р.Кантильон. Він розглядав підприємництво особливим видом новаторської діяльності, пов'язаної із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов'язаний із організацією нового виробництва, впровадження у нього нової ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити.
Адам Сміт характеризував підприємця як власника, який йде на економічний ризик заради реалізації певної комерційної ідеї і одержання прибутку. Він сам планує, організовує виробництво і розпоряджається його результатами.
Наступний крок у аналізі підприємницької діяльності здійснив видатний французький економіст Ж.Б.Сей. Він розглядав підприємництво як раціональну і водночас творчу діяльність щодо комбінування факторів виробництва.
Вагомий внесок у теорію підприємництва зробив економіст австрійської школи ХХ ст. Йозеф Шумпетер. Він найбільш влучно сформулював найхарактерніші риси підприємця, перелічивши його головні функції: виготовлення нового блага або нової якості певного блага; освоєння нового ринку збуту; отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва; проведення відповідної реорганізації. Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінації ресурсів, слід, на думку Шумпетера, мати відповідні якості: волю і здібності; виділити визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі; бути спроможним "плисти проти течії", долаючи опір соціальних сил; здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії [38: 169-170].
Наукова економічна література розглядає підприємництво з різних сторін: як економічну категорію, як метод господарювання, як тип економічного мислення.
Як економічна категорія підприємництво виражає відносини між його суб'єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг.
Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна, організаційна та творча.
Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва
Організаційна функція зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами.
Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.
Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки: самостійність і незалежність господарюючих суб'єктів, господарський ризик; економічна відповідальність.
Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця. Підприємництво розглядається не як рід занять, а як особливість розуму і людської натури.
Таким чином, підприємець - суб'єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво - це тип господарської поведінки підприємців з організації, розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.
Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не якихось кон'юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого - до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

2. Формування системи підприємництва в Україні


До недавнього часу в нашій країні поняттям "підприємець", "підприємництво" надавався негативний відтінок. Вони асоціювались із незаконними угодами, тіньовою економікою, обманом у влаштуванні власних справ. Лише в останні роки внаслідок радикальних змін в економічному житті, господарськими реформами і демократизацією суспільного життя ставлення до підприємництва почало змінюватись у позитивну сторону.
У перехідній економіці України для формування і розвитку підприємництва необхідні відповідні умови. Можна виділити основні їх чотири групи: економічні, політичні, юридичні та психологічні.
Економічні умови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багатосуб'єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків. У зв'язку з цим шляхом створення економічних умов у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.
Політичні умови визначаються стабільністю і демократизацією суспільного життя в Україні. Цього можна досягти надавши усім господарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати всі види власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці.
Юридичні умови полягають у створенні нормативної бази підприємництва та його правової захищеності. У 1991-1992 роках в Україні було прийнято ряд законів, які сформували організаційно-правову базу для розвитку підприємництва в умовах становлення ринкової системи господарювання. Найважливішими серед них є Закони України "Про підприємництво", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про господарські товариства" та ін.
Психологічні умови підприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату серед населення. У цьому плані у нас є ще багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить не вдасться.
Правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності на території України визначає Закон України "Про підприємництво", прийнятий 7 лютого 1991 року. Закон встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки. В Законі підприємництво розглядається як самостійна, ініціативна, систематична, здійснювана на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Суб'єктами підприємницької діяльності визнаються приватні особи - громадяни України та інших держав, які не обмежені законом у правоздатності чи дієздатності, і юридичні особи усіх форм власності. Вони мають право без обмежень приймати рішення і самостійно здійснювати будь-яку економічну діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. Водночас забороняється здійснювати підприємницьку діяльність представникам влади і охоронних структур, військовослужбовцям. Ці обмеження пов'язані з необхідністю забезпечити незалежність функціонування державних служб. Вони вводяться з метою захисту населення від зловживань і недобросовісної діяльності.
Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується в продукції, яка виробляється (послугах, інформації).

Необхідно відзначити, що підприємництво може застосовуватися в усіх сферах економіки, окрім тих, втрата державного контролю над якими створює небезпеку для суспільства, шкодить здоров'ю людей.


З метою контролю за безпекою суспільства держава накладає заборону на окремі види підприємницької діяльності. Так, підприємництво у галузях озброєнь, випуску цінних паперів і грошей, виробництва наркотичних засобів може здійснюватись лише державними підприємствами. Без спеціальних ліцензій забороняється виготовлення медикаментів, хімічних речовин, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, пошук і розробка корисних копалин, здійснення юридичної практики та ін.
Згідно з Законом підприємництво в Україні здійснюється за такими принципами:
* вільний вибір діяльності;

* залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

* самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

* вільний найм працівників;

* залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

* вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

* самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд [9].
Умовою швидкого розвитку підприємництва виступають гарантії та всебічна підтримка з боку держави. В зв'язку з цим були проголошені гарантії для всіх підприємців незалежно від обраних ними форм підприємницької діяльності та власності, рівні права і рівні можливості стосовно доступу до трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

3. Різноманітність форм підприємницької діяльності


Підприємництво передбачає функціонування різних форм господарювання. Класифікуючи підприємства з точки зору форм власності, слід мати на увазі, що в Україні виділяють державне, колективне, приватне і змішане підприємництво, а в країнах з ринковою економікою виділяють приватний і державний сектор. Сучасна економічна теорія визнає три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:
1) одноосібне володіння;

2) партнерство (товариство);



3) корпорація (акціонерне товариство).
Одноосібне володіння - це таке підприємство, власником якого є одна особа чи сім'я, що самостійно веде справу у своїх інтересах, одержує весь дохід і повністю несе ризик від бізнесу. Власник має матеріальні ресурси та обладнання, необхідні для виробничої діяльності, або купує їх, а також особисто контролює діяльність підприємства.
Згідно із законодавством, до підприємств з одноосібним володінням в Україні належить індивідуальне підприємство, сімейне підприємство, приватне підприємство з правом наймання робочої сили.
Як одна з найпростіших форм підприємницької діяльності, одноосібне володіння має певні переваги: власник має повну самостійність, значну свободу і оперативність дій, існує досить сильний безпосередній стимул до ефективного виробництва.
Однак цій організаційній формі притаманні значні недоліки: труднощі із залученням великих капіталів (комерційні банки не дуже охоче надають великі кредити), необмежена відповідальність за борги, невизначеність строків діяльності, недоліки спеціалізованого менеджменту (на власника лягає багато обов'язків, функцій з організації виробництва, опанувати якими одній людині не так легко).
Значно краще йдуть справи на підприємствах, що засновані на партнерстві.
Партнерство - це підприємство, організація або установа, створені на засадах угоди двох чи більше окремих осіб (у тому числі юридичних) шляхом об'єднання їхнього майна та підприємницької діяльності. Об'єднуючи свої фінансові ресурси і вміння вести справу, партнери таким чином розподіляють ризик, а також прибутки і збитки.
За ступенем участі засновників у діяльності підприємства розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні та командитні. Вид товариства впливає на роль партнерів у функціонуванні підприємства.
Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, учасники якого несуть відповідальність за свою господарську діяльність у межах їх внесків (у вигляді майна, грошей, продуктів інтелектуальної власності та ін.).
Товариство з додатковою відповідальністю - це підприємство, партнери якого відповідають за його зобов'язаннями перед кредиторами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном у однаковому для всіх учасників кратному розмірі. Граничний розмір відповідальності партнерів зазначається в статутних документах.
Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитне товариство - це підприємство, що поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства. Якщо в командитному товаристві беруть участь два або більше партнерів з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства.
На підприємствах, що ґрунтуються на партнерстві, виявляється ряд переваг: завдяки спеціалізації в управлінні досягається більш висока ефективність виробництва, об'єднуються значні ресурси, що зменшує загрозу банкрутства і створює певну довіру банків. Недоліки цих форм господарювання полягають у тому, що при наявності партнерів можливі розходження в поглядах, інтересах, що іноді затримує прийняття відповідних рішень; необмежена відповідальність призводить до того, що доводиться нести збитки за помилки своїх партнерів.
В Україні до форми партнерства відносять також кооперативи, колективні та орендні підприємства.
Право колективної власності виникає на основі добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських об'єднань; передачі державних підприємств в оренду, викупу колективами державного майна; перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства.
Кооператив (від лат. "cooperatio" - співробітництво) - це добровільне об'єднання громадян для спільного ведення господарської або іншої діяльності, засноване на особистій участі і використанні власного або орендованого майна.

В економіці України існують два основних типи кооперативів: виробничі і споживчі.


Підприємницьку діяльність здійснюють виробничі кооперативи. Вони займаються виробництвом товарів і продукції, виконанням робіт і наданням платних послуг підприємствам, організаціям і окремим громадянам. Членом кооперативу може бути кожен громадянин, який досяг 16 років.
Взаємовідносини між кооперативом і його членами регулюються договором. Майно кооперативів формується за рахунок грошових і матеріальних внесків (паїв) його членів, виробленої продукції та доходів від реалізації продукції та ін. Одержаний дохід розподіляється між членами кооперативу за трудовим вкладом кожного, частина його може розподілятися залежно від величини внеску (паю).
Розвитку підприємництва сприяють орендні відносини, які регулюються Законом "Про оренду майна державних підприємств і організацій".
Оренда (від лат. "arrendare" - віддавати в найм) - це засноване на договорі тимчасове платне володіння і користування майном для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілі майнові комплекси державних підприємств або її структурних підрозділів. Перелік об'єктів регулюється законом України "Про підприємництво".
Суб'єктами орендних відносин виступають орендодавець і орендар. Орендодавцями є органи, уповноважені управляти відповідним майном. Орендарями можуть стати трудові колективи, громадяни, юридичні особи, іноземні держави і особи без громадянства.
Орендар самостійно вибирає, що йому виробляти і реєструє нове підприємство у встановленому законом порядку. Найперспективнішою формою оренди, яка широко застосовується в західних країнах, є лізинг. Лізинг - це довгострокова оренда машин, устаткування тощо. Вона являє собою, по суті, новий спосіб фінансування й активізації збуту, що ґрунтується на збереженні права власності на товар за орендодавцем.
Третім типом організації підприємництва, що за обсягом продажу товарів, надання послуг домінує у діловому світі, є корпорація або акціонерне товариство.
У Законі України "Про господарські товариства" зазначається, що акціонерним товариством називається організація, яка має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій номінальної вартості, несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.
Акція (від лат. "action" - цінний папір) - це вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства і дає право на участь в управлінні підприємством, на отримання прибутку у формі дивіденду і розподілу майна у разі ліквідації акціонерного товариства. Частина доходу, виплачувана власникові акцій, називається дивідендом (від лат. "dividendus" - той, що підлягає поділу).
Перевагами акціонерних товариств є можливість значного розширення фінансування, демократизація управління підприємством, покращення господарських зв'язків між підприємствами, можливість швидкого будівництва на акумульовані кошти нових підприємств і послаблення диспропорцій в економіці внаслідок швидкого випуску дефіцитних товарів, прискорення процесу міжгалузевого переливання капіталу і впровадження досягнень науково-технічного прогресу у цих галузях, посилення заінтересованості працівників у результатах їхньої праці тощо.
Незважаючи на явні преваги акціонерної форми організації підприємницької діяльності, доцільно згадати і про її недоліки. Це можлива втрата акцій дрібними акціонерами під час економічної кризи, посилення системи залежності й контролю менших акціонерних товариств могутнішими, зростання маси фіктивного капіталу і можливість фінансових махінацій, використання акціонерної форми як засобу примусового випуску нерентабельних філіалів, цехів тощо.
Відповідно до Закону України "Про господарські товариства" акціонерні товариства поділяються на два види:
1) відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;

2) закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки чи купуватися та продаватися на біржі.


Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, та внесення відповідних змін до статуту.

Поряд із приватним сектором, до якого входять індивідуальні і колективні підприємства, в ринковій економіці існує і державне підприємництво.


Державне підприємництво - це діяльність державних підприємств, що випускають товари і послуги, які необхідні для розвитку національної економіки. Такі підприємства функціонують на поєднанні комерційних і некомерційних начал (Див. тему 9).
Таким чином, сучасне ринкове господарство демонструє різнобарв'я видів і організаційних форм підприємництва. Кожна з форм організації підприємницької діяльності має не тільки відповідні фінансові переваги і соціальну привабливість, а й недоліки. Вибір конкретної форми, виду господарської діяльності, її масштабів залежить від конкретних підприємців, які є ключовими фігурами ринкової економіки.

4. Особливості становлення малих підприємств


У системі заходів виходу з економічної кризи, здійснення переходу до регульованого ринку важливе значення має створення і розвиток малих підприємств. У минулому їхня роль недооцінювалася. Вони вважалися малоефективними, нечутливими до технічних нововведень. Перехід до регульованого ринку змінив ставлення до малих підприємств у розвитку економіки.
Історія розвитку підприємства на Заході показує, що воно виросло з малого бізнесу. Він і сьогодні сприяє поширенню підприємницької діяльності, без якої не може існувати ринкова економіка. Так, наприклад, у Великобританії малий і середній бізнес становить 96%, охоплює зайнятість робочої сили 25% і виробляє 20% валового продукту. В Японії 80% працездатного населення зайняте у сфері дрібних та середніх підприємств. В Італії частка дрібних і середніх підприємств становить 99%.
За оцінкою спеціалістів, в Україні налічується близько 100 тис. малих підприємств і 900 тис. господарських суб'єктів, яких у відповідності з міжнародними критеріями, можна зарахувати до сектору малого бізнесу. В цьому секторі економіки зайнято приблизно 2,5 млн. чоловік, що становить тільки близько 10% зайнятого населення. Виходячи з цих результатів і порівнюючи їх із світовими, можна сказати, що Україна потребує 3-4 разового збільшення кількості малих підприємств.
Законодавчо визначена потенціальна можливість створення малих підприємств в Україні у вигляді індивідуального, сімейного, приватного та іноземного підприємств.
Мале підприємництво - це самостійна, систематична діяльність малих підприємств та громадян-підприємців на власний ризик з метою реалізації економічного інтересу - отримання прибутку (підприємницького доходу). При визначенні поняття "мале підприємництво" слід враховувати не стільки кількісні показники, скільки якісну характеристику, зокрема єдність права власності та безпосереднього управління підприємством, повну відповідальність за результати господарювання тощо.
Згідно із законом України "Про підприємство" до малих підприємств відносяться такі підприємства:
* у промисловості і будівництві - з числом працюючих - до 200 чол.;

* у науці - до 100 чол.;

* в інших галузях виробничої сфери (окрім роздрібної торгівлі) - до 500 чол.;

* у галузях нематеріального виробництва - до 25 чол.;

* у роздрібній торгівлі - до 15 чол.
Діяльність малих підприємств базується на таких принципах:
* добровільність утворення;

* самоуправління;

* самофінансування;

* відповідальність за результати господарської діяльності.


Для України існують два основних шляхи формування малих підприємств: 1) корпоратизація і приватизація державних підприємств; 2) створення нових підприємств. Основний шлях - перший, оскільки для створення нових підприємств бракує коштів, ресурсів, кадрів.
Малі підприємства є одним з дійових засобів розв'язання першочергових соціально-економічних проблем. Серед них можна назвати: прискорення структурної перебудови економіки, забезпечення насиченості ринку товарами і послугами, створення конкурентного середовища, створення нових робочих місць шляхом самозайнятості, забезпечення ефективного використання місцевих сировинних ресурсів та багато інших.
Доцільність створення малих підприємств зумовлена основними їхніми перевагами:
1. Низькі витрати на управління. Малі підприємства є тією частиною економіки, де найбільш послідовно проводиться принцип господарської самостійності і самоврядування, освоюються найрадикальніші шляхи активізації трудової діяльності трудового колективу. На таких підприємствах набуває поширення поєднання професій і посад. Це зумовлюється необхідністю у ряді випадків взаємозмінювання у процесі виробництва, що у свою чергу сприяє кращому використанню робочого часу, вдосконаленню професійних навичок, загальному розвитку людини.
2. Малий бізнес сприяє розвитку науки, технічному прогресу. Висока ефективність малого бізнесу у створенні нової техніки і технології досягається завдяки мобільності управління такими фірмами, швидкості прийняття рішень, концентрації зусиль на одному напрямі, залученню висококваліфікованих спеціалістів, фінансовій підтримці великих фірм, які сподіваються використати результати малого бізнесу.
3. Не потребують великого стартового капіталу, тому негайно розпочинають виробництво, заповнюючи збіднілий ринок, забезпечують додатковими доходами значну частину населення і розширюють кількість нових робочих місць.
4. Висока оборотність ресурсів.
5. Підприємця спонукає найбільш сильний варіант мотивації до праці. В його основі лежить найбільша серед усіх верств економічно активного населення - матеріальна зацікавленість у результатах своєї діяльності, оскільки він несе повну відповідальність за дані результати. Причому її повнота вимірюється для нього втратою власності і всього, що з нею пов'язане. Крах, банкрутство - з одного боку, успіх і примноження статків - з іншого.
6. Швидше реагує на потреби споживача. Швидке перелагодження виробництва для випуску нової продукції (в основному товари народного споживання і надання послуг).
Разом з тим слід відзначити і недоліки функціонування малих підприємств.
1. Малі підприємницькі структури є досить нестійкими. Статистичні дослідження проведені в США та інших західних країнах, свідчать, що з 100 фірм, які розпочинають діяльність одночасно, у перший рік свого існування зазнають невдачі 20, в другий - 17; на кінець третього року продовжують функціонувати близько половини фірм, а на кінець п'ятого тільки 33%. Ще більш нестійкими є малі підприємства України.
2. Великий комерційний ризик, пов'язаний із залученням особистих коштів.
3. Розвиток економіки будь-якої держави характеризується циклічністю. Періоди економічного зростання змінюються періодами спаду ділової активності та депресією. У зв'язку з тим, що малий бізнес значно чутливіший до економічних коливань, ніж великий, його розвиток залежить від загальної макроекономічної стабільності в державі, стану її економіки, рівня стабільності економічно, кон'юнктури. Як показує світовий досвід, на стадії економічного спаду, в умовах економічної кризи частка малих підприємств, що банкрутують у 2-5 разів більша, ніж великих. Названі фактори впливають також і на кількість новостворених підприємств.
4. Функціонування малих підприємств значною мірою залежить і від рівня інфляції. Високі темпи інфляції є причиною для серйозних проблем у будь-якому бізнесі. Особливо згубно вони впливають на розвиток малих підприємств, оскільки розрив у цінах на час придбання сировини та реалізації продукції спричиняє для них значні фінансові труднощі.
5. В малих підприємствах більш низька продуктивність праці і прихована інтенсифікація за рахунок використання сімейної праці, досить слабка сприйнятливість малих підприємств до найновіших досягнень науково-технічного прогресу.
Однак слід відзначити, що поки що розвиток бізнесу в Україні стримується внаслідок:
* дефіциту виробничих площ і приміщень;

* складностей в одержанні кредитів та нерозвиненості системи гарантій і страхування діяльності малих підприємств;

* нестачі кваліфікованих кадрів, здатних працювати в умовах ринку;

* відсутності розгалуженої мережі організаційних і управлінських організацій, які надають малим підприємствам різного роду послуги на комерційній основі;

* причин бюрократичного характеру, що примушує засновників підприємств оббивати пороги численних інстанцій для збору підписів.
Підтримка малого підприємництва - один з основних напрямів економічної політики урядів розвинутих країн світу, оскільки малий бізнес не тільки виступає фактором економічного розвитку, а й сприяє соціально-політичній стабілізації суспільства.
З часом саме малий бізнес стане провідним фактором економічних перетворень перехідних економік, і не треба буде доводити, що підтримка малого бізнесу є вигідною не тільки малим підприємствам, але й усій економіці, суспільс

ству в цілому.

Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягає сутність підприємництва?

2. Розкрийте основні функції підприємництва.

3. Чи достатньо для відтворення підприємницьких структур в Україні економічних передумов?

4. За якими принципами здійснюється підприємництво в Україні?

5. Які основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності? В чому переваги і недоліки кожної з них?

ТЕМА 12. ПІДПРИЄМСТВО В СИСТЕМІ РИНКОВИХ ВІДНОСИН


Скільки буде вироблено фірмою і по якій ціні? На це питання відповісти неможливо поки нічого не відомо про витрати виробництва.

Пол Самуельсон


1. Підприємство як первинна ланка ринкового виробництва. Види підприємств
Суспільне виробництво - складна інтегрована система, яка включає різні організаційно-правові структурні ланки. Основною одиницею підприємницької діяльності в межах суспільного виробництва виступає підприємство. Кожна галузь народного господарства складається із сукупності окремих підприємств, які виробляють одну або споріднені види продукції, що необхідні для задоволення певних потреб населення та суспільства.
Традиційно під підприємством розуміють завод, фабрику та подібні об'єкти з відповідною системою виробничих відносин.
В умовах ринкової економіки підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки. Слід звернути увагу на те, що саме на підприємстві відбувається поєднання робочої сили із засобами виробництва. Від рівня діяльності підприємства залежить процес виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення, життєвий рівень, результати використання виробничих фондів, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, тобто ефективність господарювання.
Згідно з діючим в Українській державі законодавством, підприємство - це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Сутність підприємства найповніше виявляється в принципах його діяльності. Як самостійна одиниця, підприємство користується правами юридичної особи, тобто має право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалізовану продукцію та із якого оплачуються рахунки інших підприємств за постачання сировини, напівфабрикатів, виплачується заробітна плата працівникам підприємства, здійснюються інші платежі.


Принцип самоокупності затрат вимагає точного обліку й зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції. Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.
Суть принципу самофінансування не тільки у самоокупності витрат, а й у закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Тобто розвиток підприємства повністю забезпечується за рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі і за рахунок валютної виручки.
Принцип матеріальної заінтересованості у кінцевих результатах праці передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення найкращих результатів.
Підприємство несе повну економічну, майнову відповідальність за результати своєї діяльності. Кожне підприємство для розв'язання завдань, пов'язаних з виробництвом і реалізацією товарів та наданням послуг, має бути укомплектоване певною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи.
Зайняті суспільною працею на підприємстві робітники, інженери та службовці утворюють трудові колективи цих підприємств. В економічному розумінні трудовий колектив - це сукупний працівник підприємства і водночас суб'єкт економічних відносин, який здійснює спільну діяльність у державних, колективних, кооперативних, приватних підприємствах, установах і організаціях, спрямовану на задоволення суспільних потреб.
Усі ці принципи безпосередньо мають забезпечити організаційну основу інтенсивного характеру індивідуального відтворення на підприємстві.
Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:
--- економічна: задоволення потреб споживача в продукції (роботах, послугах); впровадження досягнень науково-технічного прогресу; забезпечення конкурентоспроможності підприємства; ріст продуктивності праці; розвиток виробничої інфраструктури; самофінансування; отримання прибутку;

--- соціальна: формування трудового колективу; вдосконалення кваліфікаційного складу працівників; покращення житлово-побутових умов працівників; розвиток соціальної інфраструктури;



--- екологічна: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування.
Крім того, що підприємство функціонує в системі національної економіки, воно може вступати у відносини з іншими партнерами в системі світового господарства, що й зумовлює здійснення ним зовнішньо-економічної функції. Вона визначається місцем і роллю даного підприємства в міжнародному поділі праці. Зовнішньоекономічна функція реалізується розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва. Найбільш відомими формами такої спеціалізації і кооперації є міжнародна торгівля, організація спільних підприємств, участь у спільних міжнародних проектах, науково-дослідне співробітництво.
Зазначені функції реалізуються у взаємозв'язку. Недооцінка будь-яких з них може негативно вплинути на загальний стан підприємницької діяльності, її кінцеві результати.
В умовах ринкової економіки, як уже зазначалось, виникає безліч різних підприємств. В Україні нині налічується близько 10 тис. підприємств (без малих). Вони діють у різних галузях і різняться за багатьма ознаками, зокрема за формами власності, характером економічної діяльності, сферою діяльності і т.д.
Найбільший вплив на особливості функціонування підприємств справляє форма власності, оскільки від неї залежать особливості господарювання, система управління, принципи розподілу прибутку, соціальний захист працівників тощо. За формами власності можна виділити такі види підприємств: державні, колективні, приватні, спільні.
За характером економічної діяльності підприємства поділяються на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-дослідні тощо.
Залежно від сфер діяльності між підприємствами є відмінності, що дають підстави говорити про існування їх форм за такими критеріями. Наприклад, вугільні, нафтодобувні, залізорудні та інші гірничодобувні підприємства можуть створюватись лише в місцях покладів корисних копалин, наявності ресурсів. Отже, такі підприємства мають певну географічну обмеженість створення. Частина підприємств утворюються ближче до споживачів: хлібозаводи, кондитерські фабрики, побутові підприємства тощо.
Підприємства різних сфер господарювання відрізняються і своєю продукцією. Промислові, сільськогосподарські, будівельні підприємства виробляють, як правило, матеріальну продукцію. Але є підприємства, які надають послуги (наприклад, підприємства зв'язку, побуту).
Відповідно до господарського обсягу і кількості його працівників - незалежно від форм власності - підприємства можуть поділятись на: великі, середні та малі.
В ефективно діючій економіці завжди органічно поєднано в оптимальній кількості малі, середні та великі підприємства. У сукупності вони краще задовольняють різнобічні потреби суспільства, оперативніше реагують на вимоги ринку та на досягнення науково-технічного прогресу.
Також можна класифікувати підприємства за масштабами: масового, серійного та індивідуального виробництва.

З точки зору доходності (прибутковості) виділяються: прибуткові (високорентабельні), малоприбуткові (малорентабельні) та збиткові (нерентабельні) підприємства.


Будь-яке підприємство як організаційно-правову форму підприємництва можна розглядати і як виробничо-технічну діяльність, спрямовану на випуск конкретного товару або послуг, і як колектив людей зі своїми економічними інтересами в отриманні прибутку і особистого доходу.

2. Фонди підприємства та їх кругооборот


У процесі виробництва продукту підприємство використовує свої фонди. Фонди підприємства - це сукупність матеріальних і грошових ресурсів, цінних паперів, які створюються і використовуються у процесі його розширеного відтворення для забезпечення його життєдіяльності. Вони можуть мати як виробниче, так і невиробниче призначення.
Виробничі фонди втілені у будинках і спорудах виробничого призначення, транспорті, машинах, механізмах, обладнанні, інструментах, сировині, матеріалах, паливі, енергії, виробничих запасах, готовій продукції, грошових засобах фірми. Вони належать підприємству або закуповуються ним для здійснення виробництва продукту.
Невиробничі фонди підприємства знаходяться у його невиробничій інфраструктурі - це житло, що належить фірмі, а також об'єкти соціально-культурного призначення (лікувальні і оздоровчі заклади, спортивні споруди, кінотеатри, радіо- і телецентри тощо). Від складу та ефективності використання фондів підприємства залежать результати його діяльності, розмір прибутку.
Виробничі фонди підприємства здійснюють у процесі виробництва свій кругооборот. При цьому вони приймають форму грошових, виробничих і товарних фондів. Будь-які фонди, що вкладаються у виробництво, розпочинають свій рух з грошової форми.
Підприємство, насамперед, повинно авансувати кошти для придбання необхідних факторів виробництва (засобів виробництва і робочої сили). Тобто для нового підприємства фонди починають свій рух у сфері обігу з грошової форми, функцією яких є придбання елементів виробничих фондів.
За наявності засобів виробництва та робочої сили можна починати виробничий процес, який полягає у споживанні факторів виробництва і створенні нового продукту, його споживної вартості і вартості. Функцією виробничих фондів є виробництво товару, його вартості і додаткової вартості.
Для одержання вартості і додаткової вартості потрібно продати продукт. При цьому фонди набувають товарної форми, головною функцією яких є реалізація товару і одержання додаткової вартості у грошовій формі. Після реалізації товарних фондів підприємство одержує грошові фонди і кругооборот фондів починає здійснювати свій наступний цикл.

Таким чином, фонди проходять три стадії і набувають відповідно трьох форм - грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називається кругооборотом фондів.


Для забезпечення безперервності виробництва фонди підприємства повинні одночасно перебувати в усіх трьох формах: у кожний даний момент частина фондів повинна бути в грошовій формі, інша частина - у виробничій, ще одна частина - у формі готового продукту (товару).
Схему кругообороту фондів підприємства можна показати таким чином:
де Г - гроші; Т - товар; ЗВ - засоби виробництва; РС - робоча сила; В - виробництво; ... - переривання процесу обігу при переході до стадії виробництва і від неї до стадії обігу; Т' - готова для реалізації продукція; Г' - гроші від реалізації продукції; Г' = Г + Г, де Г - авансовані гроші; Г - додаткова вартість.
Отже, кругооборот підприємства охоплює один виробничий цикл: авансування грошових засобів, використання виробничих ресурсів у виробництві, реалізацію виробленого продукту і повернення грошових засобів їх власникові - фірмі.
У процесі відтворення фондів їх кругооборот постійно повторюється. Кругооборот фондів як періодично повторювальний процес, а не як окремий акт, у якому авансована вартість повертається до своєї висхідної форми, називається оборот фондів.
Оборот фондів не співпадає з кругооборотом. У результаті кожного кругообороту підприємству повертається в грошовій формі лише частини авансованих коштів; повний оборот фонди здійснюють тільки тоді, коли вся капітальна вартість повертається до власника у своїй початковій, тобто грошовій формі.
Оборот фондів характеризується часом і швидкістю.
Час обороту - це період, протягом якого фонди, здійснивши кілька кругооборотів, повертаються до свого власника у грошовій формі у повному обсязі і бажано з прибутком. Швидкість обороту фондів вимірюється кількістю їх оборотів за рік.
У процесі обороту фондів підприємства виробничі фонди (і лише вони) розпадаються на основні і оборотні. Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від швидкості перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт.
Основні виробничі фонди - це ті елементи виробничих фондів, котрі повністю беруть участь у виробництві, але довго зберігають свою фізичну форму, переносячи свою вартість на продукт частинами (порціями). Вартість основних фондів поступає у виробництво після кожного виробничого циклу (одного кругообороту) не повністю, а частково, і, відповідно, повертається після реалізації продукту частинами. Уся вартість цієї частини виробничих фондів може повернутись після цілого ряду актів виробництва і обігу. До основних фондів підприємства відносять:
* виробничі будинки і споруди, комунікації, що належать підприємству;

* машини, механізми, інші активні засоби праці;

* інструменти, засоби контролю і охорони тощо.
Розрізняють: активну частину основних фондів - це фонди, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі, тобто у виготовленні продукту (машини, устаткування) та пасивну - це основні фонди, які не беруть безпосередньої участі у переробці сировини, напівфабрикатів, а лише створюють умови для нормального ходу виробничого процесу (будівлі, виробничий та господарський інвентар).
Оборотні виробничі фонди - це ті елементи виробничих фондів, які повністю беруть участь у виробництві та їх вартість повністю переноситься на готову продукцію і повністю повертається після кожного виробничого циклу. При цьому оборотні фонди змінюють свою форму, складаючи матеріальну основу майбутнього продукту. До оборотних фондів підприємства належать:
* сировина, матеріали та інші предмети праці;

* паливо і електроенергія;

* вартість робочої сили (праці).
На основні і оборотні фонди, як вже відзначалось, поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є фондами обігу.
Фонди обігу - це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, банку, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції.

Оборотні фонди і фонди обігу, виражені в грошах - це оборотні засоби підприємства.


У процесі виробництва і перенесення своєї вартості на готовий продукт, основні виробничі фонди зазнають зношування. Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів.
Фізичне зношування - це матеріальне зношування машин, обладнання, комп'ютерів, інструментів, споруд, інших засобів праці в результаті поступової втрати окремими елементами своїх техніко-виробничих властивостей, своєї споживної вартості. Фізичне зношування настає під впливом навколишнього середовища, експлуатаційних навантажень, завдяки чому деформуються деталі, піддається корозії метал, зношуються тертьові поверхні. Фізичне зношування поступово зменшує вартість основних фондів і робить їх непридатними до експлуатації. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%.
Моральне зношування - це техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів. Моральне зношування першого виду зумовлене появою дешевшого та досконалішого устаткування внаслідок підвищення продуктивності праці. Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до старіння застосовуваних елементів основного капіталу. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%. Через це наша держава має приблизно 0,5% конкурентоздатної продукції на світових ринках.
Процес поступового перенесення вартості засобами праці, в міру фізичного зношування їх на вироблений продукт і використання цієї вартості для наступного відтворення (заміщення, відновлення) засобів праці називається амортизацією. Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах утворюється амортизаційний фонд, до якого перераховуються відповідні кошти.
3. Витрати виробництва та їх види
Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв.
Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують осягнення кінцевого результату господарської діяльності.
Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими - галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні.
Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.
Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону.
Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми.

Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний.


Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.
Таким чином, економічні (вмінені) витрати - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів.
Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:
1. Довгостроковий період функціонування фірми - це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності.

2. Короткостроковий період - це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.


Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина - постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга - змінні.
Постійними витратами (Fixed Cost - FC) називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва.
Змінними витратами (Variable Cost - VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС).
Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними витратами фірми (Total Cost - TC). Тому формулою загальних витрат є:
TC=FC+VC
де FС - постійні витрати, VC - змінні витрати.
Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost - MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг:
де TC - зміна загальних витрат, Q - зміна кількості продукції, що виробляється.
Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже - і до підвищення їх ціни.

Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.


Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона, як сукупні витрати, поділені на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:
AC= TC : Q,
де AC - середні витрати, TC - загальні витрати, Q - кількість виробленої продукції.
Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи.
Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо).
Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.

4. Дохід підприємства. Прибуток, його призначення, розподіл і перерозподіл


Дохід є спонукальним мотивом і джерелом діяльності підприємства. Підприємство приводить у рух усі виробничі фактори - капітал, працю, природні ресурси - для створення продукту, його наступної реалізації та утворення доходу.
Загальний дохід підприємства - це сума доходу, отриманого фірмою від продажу певної кількості продукції. (Кількість проданого товару залежить від попиту на нього). Таким чином, TR=PxQ, де TR (Total Revenue) - загальний дохід підприємства або виручка підприємства, P (Price) - ціна, Q (Quanting) - кількість проданої продукції. Розрізняють такі види доходу: валовий і чистий.
Валовий дохід підприємства становить грошову виручку від реалізації продукту (виконання робіт чи послуг), інших матеріальних цінностей і майна підприємства (включаючи основні фонди) тощо, зменшену на суму постійних витрат підприємства. Якщо від валового доходу підприємства відняти ще й змінні витрати, то одержують суму чистого доходу підприємства.
Чистий дохід підприємства - це прибуток підприємства.
Поняття "дохід" ширше поняття "прибуток". Прибуток підприємства є складовою частиною доходу підприємства. Прибуток - це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.
Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його функціях. Прибуток виконує такі три функції:
* оцінка підсумків діяльності підприємства;

* розподіл чистого доходу в економіці;

* економічне стимулювання підприємства.
Щоб очистити загальний прибуток підприємства, потрібно від загального доходу відняти загальні витрати підприємства, тобто: TP= TR - TC, де TP (Total Profil) - загальний прибуток, TR (Total Revenue) - загальний дохід, TC (Total Cost) - загальні витрати.
Такий прибуток називається балансовим. Із балансового прибутку сплачується податок на прибуток. Величина, що залишилась, називається чистим прибутком. Розглянемо фактори, які впливають на утворення, розподіл та використання прибутку. До факторів, які діють на утворення прибутку, належать:
* виручка від реалізації товарів, робіт та послуг;

* виручка від реалізації інших активів, враховуючи матеріальні запаси та нематеріальні активи;

* виручка від основних засобів;

* доходи від пайової участі в інших підприємствах;

* доходи за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами;

* перевищення отриманих штрафів, пені над сплаченими.


Слід відзначити взаємозалежні фактори прибутку: швидкість обороту оборотних фондів; ціни, тарифи; відсоткові ставки за позики; податки та податкові ставки; собівартість; продуктивність праці; фондовіддача; фондоозброєність. Розглядаючи розподіл прибутку, слід виділити такі основні напрямки:
* направляється в бюджет і позабюджетні фонди;

* направляється в банк на погашення позик і сплату відсотків;

* залишається на підприємстві;

* інші фактори розподілу.


У кінцевому рахунку прибуток підприємства використовується на:
* нагромадження (виробничий і науковий розвиток);

* соціальні потреби;

* покриття збитків та інших потреб;

* капітальні фінансові вкладення;

* споживання (виплата дивідендів, відсотків, матеріальна допомога і т.п.)
Існування двох підходів до виміру витрат підприємства (бухгалтерського і економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку.
Бухгалтерський прибуток - це різниця між загальним доходом і бухгалтерськими (зовнішніми) витратами. У даному розрахунку ми оцінюємо лише поточні результати діяльності фірми. Але якщо необхідно проаналізувати стан фірми з огляду її перспективи, а, отже, найкращої з альтернатив використання її ресурсів, тоді слід обчислювати економічний прибуток підприємства.
Економічний прибуток (чистий прибуток) - це різниця між загальним доходом і економічними витратами, які містять бухгалтерські (зовнішні) та внутрішні витрати, зокрема, й нормальний прибуток. (Див. рис. 3). Наявність економічного прибутку є показником ступеня вигідності відлучення ресурсів від альтернативного використання їх в іншому виробництві.

Рис.3. Економічний і бухгалтерський прибуток


Контрольні запитання і завдання


1. Дайте визначення підприємства.

2. Охарактеризуйте основні принципи економічної діяльності підприємств.

3. Що таке фонди підприємств?

4. Дайте характеристику постійних і змінних витрат на виробництво.

5. Назвіть шляхи зниження собівартості.

6. Розкрийте суть та функції прибутку.

ТЕМА 13. ПІДПРИЄМНИЦТВО В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ
Сприятлива несільськогосподарська політика життєво важлива для процвітання сільського господарства.

Кемпбелл Р.Макконнелл, Стенлі Л.Брю

Немає поганої землі, є погані господарі.

Народна приказка


1. Стан, проблеми та особливості сільськогосподарського виробництва
Відомо, що ніяке суспільство не зможе функціонувати нормально, якщо не матиме високорозвиненого аграрного сектора і достатньої кількості продовольства для забезпечення населення. Кожна країна вправі здійснювати свою аграрну політику, виходячи з конкретних умов, економічних і технологічних можливостей, рівнів земле- і водозабезпеченості, історичних традицій народу та ін.
В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. А тому в історії України не тільки нині, але й з найдавніших часів аграрне питання завжди було актуальним і складним. Сьогодні, саме в аграрному секторі створюється більше третини національного доходу, формується 70% обсягу загального роздрібного товарообороту, зосереджено біля третини основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого в економіці України.
За даними ООН, українська земля має можливість повноцінно годувати 100 млн. чол. Досягти цього можна при нормальному господарюванні. Сьогоднішній стан сільського господарства України є критично небезпечним. Щороку з полів вивозиться до 600 млн. т родючого ґрунту, за останні 30 років середній вміст гумусу знизився з 3,5% до 3,2%, різко зросла кислотність і засоленість, площа ерозованих земель щорічно збільшується на 80-100 тис. га і досягла третини ріллі. Радіонуклідами забруднено понад 3,5 млн. га сільськогосподарських угідь і майже 70 тис. га виведено з обороту. Чорноземи вкрай забруднені пестицидами і нітратами, середня концентрація забруднення на 1 кв. км у 6,4 разів більша, ніж у США і у 3,2 рази більша, ніж у країнах Європейського співтовариства.
Таким чином, сучасне використання земельних ресурсів не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових і водних територій, що негативно впливає на стійкість агроландшафту, викликає деградацію ґрунтового покриву.
Значно погіршилося матеріально-технічне оснащення сільського господарства. На кожний фізичний трактор в Україні зараз припадає 72 га орних земель. У Німеччині цей показник становить 8, Франції - 12, США - 28 га. На 1000 га припадає лише 7 зернових комбайнів, а в Німеччині - 25, у США та Франції - 19.
У таких несприятливих умовах міг тільки тривати спад сільськогосподарського виробництва.
Для виходу із кризового стану в агропромисловому комплексі уряд України розробив Національну програму розвитку основних галузей сільського господарства, ключовою метою якої є зупинення спаду агропромислового виробництва, досягнення раціональних норм споживання продуктів харчування на душу населення, визначення основних напрямів економічних, спеціальних та правових відносин в аграрній сфері, створення економічного механізму функціонування різних форм власності та господарювання.
Основними шляхами реалізації Національної програми є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, нарощування його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування господаря землі. Виконання програми забезпечить у 2005 році споживання на душу населення хлібопродуктів - 135 кг, картоплі - 132, овочів - 161, плодів і ягід - 90, м'яса - 80, молока - 380, яєць - 280, риби - 7,2, олії і маргарину - 13,4, цукру - 39 кг.
Стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий при докорінній зміні соціально-демографічної ситуації на селі, подоланні гострої депопуляції на основі підвищення народжуваності, матеріальній підтримці сільських сімей, ефективній міграційній політиці тощо. Сільськогосподарське виробництво має деякі особливості. А саме:
--- природнокліматичні умови, структура ґрунту впливають на продуктивність праці;

--- природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, значний розрив між робочим періодом і часом виробництва;

--- особливості використання техніки, фінансування і формування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку з сезонним характером виробництва;

--- остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції;

--- спеціалізація виробництва зумовлена географічними і природнокліматичними факторами;

--- значна частина виробленої продукції споживається в середині господарств;

--- велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха.
Ринкова економіка передбачає розвиток та конкуренцію різних форм власності - державної, кооперативної, приватної і, відповідно, рівноправних видів господарювання - державних господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, агропромислових об'єднань, фірм, кооперативів, товариств, агрокомбінатів, орендних колективів, особистих підсобних та фермерських (селянських) господарств. Усі форми господарств мають право на функціонування, але в процесі еволюції, з урахуванням науково-технічного прогресу в сільському господарстві, природних умов, економічних і соціальних факторів, перспективи їх розвитку не однакові. Переважного розвитку набувають ті форми, які забезпечують найбільш високу продуктивність праці, ефективне використання землі за умови збереження її продуктивного потенціалу. З точки зору національних традицій і зарубіжного досвіду, поширеною формою господарювання на найближчу перспективу стало фермерське (селянське) господарство.

2. Розвиток підприємництва в сільському господарстві


Економічна реформа, формування ринку, розвиток різних форм власності у сільському господарстві України визначають складні завдання, вирішення яких вимагає ділової активності, підприємливості та комерційної ініціативи. Важлива роль у розвитку комерційних засад та підприємництва на селі шляхом купівлі-продажу відводиться фермерству - новому соціально-економічному явищу, яке сприяє переходу до багатоукладного господарювання. Нині в Україні склались такі види сільськогосподарських підприємств (ферм):
1. Приватне підсобне господарство громадян - форма виробництва, яка ґрунтується на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом прибутків та має споживчий характер.

2. Приватні сільськогосподарські підприємства займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та товарів, діють на засадах підприємництва і самоврядування, на основі об'єднання земельних наділів та технічних засобів кількох господарств.

3. Селянське (фермерське) господарство - сімейно-трудове об'єднання жителів села, робота яких пов'язана з землеробством, особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини і на одержання доходів.

4. Сільськогосподарські кооперативи - добровільні об'єднання фізичних і юридичних осіб на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності, а керівництво здійснюється виборними особами.

5. Акціонерні товариства - підприємства, капітал яких утворюється за рахунок внесків його учасників (акціонерів) шляхом придбання акцій.
Характеризуючи різні види селянських (фермерських) господарств, не можливо віддати перевагу одному з них. Кожна з розглянутих організаційних форм має як переваги, так і вади, що в конкретних умовах проявляється по-різному. За даними Міністерства статистики більшість фермерських господарств створені в рослинництві. Головними причинами згортання тваринництва є перекіс у закупівельних цінах та нестача кормів.
Сучасний економічний стан створив чимало труднощів у аграрному секторі. Певні труднощі пов'язані з відсутністю сучасної системи матеріально-технічного постачання, сервісного і консультаційного обслуговування, ефективного механізму захисту цін на основні продовольчі товари та ін. Ослаблена фінансова допомога фермерам з боку держави. У розвитку фермерства в Україні відчуваються такі труднощі:
* відсутність потрібного власного капіталу;

* відсутність матеріально-технічної бази через слабку фінансову підтримку і недостатнє кредитне забезпечення;

* дисбаланс у паритеті цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва;

* недосконалість системи оподаткування спонукає фермерів до бартерних операцій і приховування частини виробленої продукції;

* недостатньо сформована психологія селян до приватного господарювання;

* низький рівень організації кооперування фермерів, створення асоціацій;

* недосконалість правової захищеності фермерів (селян) від бюрократичного апарату держави та колективних сільськогосподарських підприємств.
Для підвищення ефективності функціонування фермерських господарств потребують першочергового вирішення такі питання:
* виділення фермерам земельних площ згідно з діючим законодавством;

* надання державної підтримки у придбанні техніки, проектуванні і будівництві доріг, мереж електро- та водопостачання тощо;

* своєчасних розрахунків з фермерами за продану державі продукцію з відповідною індексацією;

* збільшення розмірів фермерських господарств за рахунок оренди земель та кооперування;

* удосконалення системи оподаткування фермерів;

* надання фермерам пільгових довгострокових та короткострокових вітчизняних та іноземних валютних кредитів під заставу майна і майбутній урожай для придбання високопродуктивної техніки, придбання племінної худоби, оборотних засобів (добрив, насіння, пестицидів та паливно-мастильних матеріалів);

* кооперування фермерів у переробці, збуті продукції, постачанні, технічному обслуговуванні тощо;

* інформаційне забезпечення фермерських господарств;

* створення системи підготовки і перепідготовки фермерів;

* організація консультаційних служб для фермерів з технологічних, економічних, юридичних питань;

* фінансування досліджень з проблем розвитку фермерства.
З масовою організацією фермерських (селянських) господарств аграрна економіка стане антимонопольною та конкурентноздатною. Фермерські господарства спроможні збільшити виробництво і поповнити торгівлю продуктами харчування і тим самим зробити вагомий внесок у вирішення національної продовольчої проблеми. Зрозуміло, високотоварні, конкурентноздатні господарства будуть сформовані за сприятливих умов за певний час, але саме в наш час закладаються економічні, законодавчі, нормативні, організаційні підвалини агробізнесу.

3. Основні напрямки реформування сільського господарства


Аграрна реформа є складовою цілісного, комплексного глобального процесу реформування суспільства і економіки держави. У цьому контексті реформування сільського господарства слід розглядати як перманентний і закономірний процес ринкової економіки.
Роль Держави, тобто роль Міністерства аграрної політики, полягає в створенні таких умов, які б забезпечили рівні умови прибуткової діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку.
До прийняття довгострокової програми розвитку АПК потрібно:
-- сформувати систему цінового моніторингу на аграрному ринку, який включає поняття збору, аналізу, поширення цінової інформації споживачам на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також науково обґрунтований та реалістичний прогноз формування цін на основні види продовольства на перспективу;

-- сформувати інфраструктуру оптових ринків - товарні біржі, аукціони живої худоби та птиці, оптові плодоовочеві та продовольчі ринки;

-- сформувати інфраструктури аграрного ринку в сільській місцевості на рівні районної ланки - кооперативні агро торгові доми, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кредитні спілки, споживчі товариства, приватні сервісні бізнесові структури;

-- сприяти просуванню сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки, в тому числі через виставки, ярмарки, із залученням потенціалу торгових представницьких місій закордоном, а також мережі Агентства з розвитку агро бізнесу;

-- мобілізувати роботу по гармонізації і сертифікації сільськогосподарської продукції з міжнародними нормами;

-- розробити і прийняти Національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів, підвищення культури землеробства і впровадження екологічного землеробства;

-- ціновий моніторинг аграрного ринку;

-- удосконалити податкову систему по відношенню до сільського господарства;

-- законодавчо забезпечити впровадження кредитування села;

-- з метою забезпечення реалізації державної політики підтримки селянських (фермерських) господарств, створення стабільних фінансових умов для становлення і розвитку конкурентноспроможного приватного сектора економіки регламентувати порядок надання та використання коштів фінансової підтримки селянських (фермерських) господарств;

-- налагодити випуск недорогої, малопотужної і маневреної сільськогосподарської техніки;

-- з боку держави забезпечити контроль за якістю виготовлення техніки і запасних частин;

-- відновити і забезпечити розвиток льонарства, хмелярства, картоплярства, розвиток скотарства;

-- навести порядок з меліоративними системами, щоб вони функціонували за призначенням;

-- повернутись до інтенсивного землеробства;

-- мобілізувати роботу науково-дослідних установ в плані селекції і генетики;

-- щоб держава взяла на себе будівництво доріг, газифікацію і телефонізацію сіл і населених пунктів;

-- держава повинна компенсувати сільськогосподарським виробникам витрати на технічні роботи з культурами (вапнування, гіпсування, глибоке рихлення меліорованих земель та ін.), а також на придбання елітного насіння і племінного молодняку;

-- враховувати загальносвітові тенденції до укрупнення бізнесу, в тому числі і сільськогосподарського.
Контрольні запитання і завдання
1. Розкрийте стан, проблеми та особливості сільськогосподарського виробництва.

2. Чому необхідна державна підтримка сільськогосподарського виробництва?

3. Які ви знаєте види сільськогосподарських підприємств?

4. Назвіть основні проблеми, які впливають на розвиток фермерських господарств.

5. Охарактеризуйте шляхи підвищення ефективності функціонування фермерських господарств.

6. Назвіть основні напрямки розвитку і удосконалення АПК.

ТЕМА 14. ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ
Управління - це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу.

Петер Ф. Друкер


1. Суть і значення менеджменту
Історія управлінської думки має свої корені, які йдуть в глибину віків і тисячоліть. Висловлювання по проблемах управління вчені знаходять і на єгипетських папірусах, і на глиняних табличках з міжгір'я Тигру і Євфрату. Проте поєднувати їх з менеджментом прямо не можливо, тому що це були в основному рекомендації по державному управлінню.
Протягом усієї історії люди захоплювалися такими постатями, як Олександр Македонський і Наполеон, Генрі Форд і Пол Гейтц, більше, ніж видатними вченими, мислителями та поетами. Успіхи цих діячів спричинювалися не лише тим, що вони знали, чого і як хотіли б досягти. Найдивовижнішим завжди здавалося те, що вони вміли підпорядковувати собі інших і змушувати їх свідомо, наполегливо, майже добровільно діяти для досягнення поставленої мети. Вміння керувати чи то виробництвом, чи армією, чи державою завжди вважалося і називалося мистецтвом або талантом. Від нього залежала доля держав, війн, народів і окремих людей. Але у ХХ ст. підприємств, організацій, військових підрозділів і самостійних держав стало настільки багато, а їх взаємодії стали такі тісні та різноманітні, що чекати та шукати управлінський талант на кожну керівну посаду стало ніколи і нікому. Саме тому мистецтво управління перетворилося у науку управління - менеджмент (від англ. "management" - управління, завідування, організація).
У фундаментальній книзі М.Х.Мескона, М.Альберта, Ф.Хедоурі "Основи менеджменту" даються такі визначення менеджменту:
"Менеджмент - це вміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей.
Менеджмент - це діяльність, яка відповідно до цілей та завдань бізнесу розробляє плани, визначає не лише, що і коли робити, але й як і хто буде виконувати те, що намітили, формує робочі процедури по всіх стадіях управління та здійснює контроль.
Менеджмент - це не управління предметами, а організація і управління роботою людей.
Менеджмент - діяльність щодо знаходження найкращих способів досягнення цілей організації.
Менеджмент - наука управління; сукупність принципів, методів, засобів та форм управління з метою підвищення ефективної діяльності та збільшення прибутків" [19].
Оксфордський словник англійської мови дає такі тлумачення:
Менеджмент - це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками).

Менеджмент - це влада та мистецтво керувати.

Менеджмент - це вміння та адміністративні навички організовувати роботу апарату управління.

Менеджмент - це органи управління, адміністративні одиниці, служби та підрозділи.


Реалізацією завдань менеджменту на підприємствах та в організаціях займаються менеджери. Менеджери - це прошарок професіоналів-управлінців, головним завданням яких є координація і організація діяльності колективів на основі врахування об'єктивних законів та закономірностей економіки, соціології, психології, конфліктології тощо, тобто управління на науковій основі.
Менеджер - управлінець, директор, адміністратор, найманий професійний керівник, що не є власником фірми.
З розвитком менеджменту змінюються вимоги суспільства до професійних якостей менеджера. Раніше головною вимогою до управлінця була здатність якнайшвидше реагувати на зміни ринкової ситуації. Сьогодні гарним спеціалістом вважається той менеджер, який створює для свого підприємства нові ринки і не лише пасивно реагує на ринкові зміни, але й сам змінює ринок. Виконуючи свої обов язки, менеджер виступає у ролі управлінця, дипломата, лідера, новатора, вихователя тощо.
Лі Якока в книзі "Кар єра менеджера" зазначив: "люди, продукт, прибуток",- до цих трьох понять, зрештою, зводиться вся діяльність менеджера. Найголовніше - люди, оптимальне задіяння цього фактору саме і є найскладнішою проблемою і найбільшим досягненням менеджера.
На сучасних підприємствах у розвинутих країнах зайнято значно менше рядових робітників, ніж 50 і навіть 10 років тому. В майбутньому їх буде ще менше. Вже зараз існують підприємства, на яких практично немає робітників, а існують лише висококваліфіковані службовці та менеджери. Останні стають основним і водночас найрідкіснішим фактором виробництва.
На сучасному підприємстві одна людина ніколи або майже ніколи не може бути найкомпетентнішим менеджером. Фактично на всіх великих західних підприємствах вище керівництво формується у вигляді робочої групи. Для створення творчого колективу менеджерів потрібно щонайменше два-три роки. Отже, підприємець має постійно дбати про наявність необхідного складу менеджерів відповідної кваліфікації для успішної роботи підприємства в тривалій перспективі.
З поняттям "менеджер" часто ототожнюють поняття "бізнесмен" або "підприємець". Слід зазначити, що "бізнесменом" або "підприємцем", як правило, називають власника капіталу. На відносно невеликому підприємстві власник може водночас виконувати функції менеджера і навіть виплачувати собі за цю роботу заробітну плату. Але у величезних монополіях та транснаціональних корпораціях власники контрольних пакетів акцій мають під своїм контролем сотні підприємств і безумовно не можуть бути на всіх них менеджерами, здебільшого вони взагалі не мають ніякої певної визначеної посади. Менеджер обов язково займає постійну офіційну посаду і одержує відповідну заробітну плату. Підприємцем же можна назвати того бізнесмена, який починає нову справу, реалізує принципово нові ідеї, вкладає власні гроші і бере на себе ризик. Це ж підкреслює канадський дослідник Х.Вудс, "менеджер як виконавча особа власника або роботодавця виконує функцію по управлінню персоналом і в цій якості розглядається окремо від підприємця".
2. Сучасні теорії менеджменту
Важливе місце в становленні менеджменту займає американський інженер Фредерік Тейлор (1856-1915), засновник теорії наукового управління. Він вважав менеджмент наукою, яка заснована на точних законах, правилах і принципах. Ф.Тейлор сформулював точний висновок про те, що робота по управлінню - це певна спеціальність, і що організація в цілому виграє, якщо кожен робітник зосереджується на тому, що він робить краще за все.
Він вважав, що використовуючи спостереження, заміри, логіку та аналіз, можна вдосконалити виробничі операції, досягти їх ефективного виконання. На основі отриманої інформації розроблялися рекомендації для усунення зайвих, непродуктивних рухів, нормування праці з метою підвищення ефективності виробництва. Суттєвим досягненням цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавлення працівників у збільшенні продуктивності праці та обсягів виробництва. Винагорода передбачалась за кінцевий результат, а не за процес діяльності. Він вважав, що менеджер повинен встановлювати для підлеглих точний порядок, інструменти і механізм виконання роботи, час її закінчення.
Ф.Тейлор визнавав також можливість відбору та навчання людей, які фізично та інтелектуально відповідали б виконуваній роботі. Серед його наукової спадщини можна виділити ряд книг "Відрядна система"(1895), "Цеховий менеджмент"(1903), "Принципи наукового менеджменту" (1911).
Формування школи наукового управління спиралось на три основні моменти, які стали основними принципами для розвитку менеджменту:
1) раціональна організація праці;

2) розробка формальної структури організації;

3) розробка заходів по співробітництву управляючого і робітника.
Найвідомішими послідовниками Тейлора були його співвітчизники Ліліан і Френк Гілбрети. Вони вивчали трудові операції, використовуючи кінокамеру і придуманий ними прилад мікрохронометр. при допомозі нього їм вдалось виявити і описати 17 основних рухів кисті руки. Це дало їм змогу ліквідувати надалі ті з них, які при виконанні стандартних дій були зайвими і непродуктивними. Наприклад, для кладки цегли було встановлено 4 рухи замість 18 і забезпечило зростання продуктивності праці на 50%.
Основні їх книги "Вивчення рухів" (1911), "Психологія управління" (1916).

Обмеженість і недоліки раціоналістичної школи Тейлора і його послідовників у значній мірі вдалось подолати представнику класичної школи менеджменту французькому адміністратору і підприємцю Анрі Файолю (1841-1925). Він вперше запропонував раціональний підхід до організації промислового підприємства. Файоль вважав, що робота керівника може бути розділена на п'ять функцій: планування, організація, керівництво, координація та контроль. У праці "Загальне та промислове управління"(1916) він сформулював 14 універсальних принципів управління, щоб показати керуючим, як виконувати свої функціональні обов'язки.


Принципи управління за А.Файолем [35: 21]:
1. Поділ праці

Спеціалізація є природним порядком речей. Метою поділу праці є виконання роботи, більшої за обсягом, кращої за якістю при застосуванні однакових зусиль.


2. Повноваження та відповідальність

Повноваження - це право віддавати наказ, а відповідальність - її складова протилежність.


3. Дисципліна

Дисципліна передбачає справедливе застосування санкцій.


4. Єдиноначальність

Працівник повинен одержувати накази від одного безпосереднього начальника.


5. Єдність напряму

Кожна група, що діє у межах однієї мети, повинна бути об'єднана єдиним планом та мати одного керівника.


6. Підкореність особистих інтересів загальним

Інтереси одного працівника чи групи працівників не повинні переважати інтереси фірми.


7. Винагорода персоналу

Відданість і підтримка працівників забезпечуються тоді, коли вони одержують справедливу заробітну плату за свою працю.


8. Централізація

Мають бути встановлені пропорції між централізацією і децентралізацією. Централізація, як і поділ праці, повинна забезпечувати кращі результати.


9. Ієрархія

Ієрархія - підпорядкованість осіб на керівних посадах від вищої ланки до нижчої.


10. Порядок

Місце для всього, і все на своєму місці.


11. Справедливість

Справедливість - це поєднання доброти і правосуддя.


12. Стабільність робочого місця для персоналу

Працівники, які постійно працюють в одній і тій же фірмі, мають переваги перед талановитішими працівниками, якщо ті схильні до частої зміни місця роботи.


13. Ініціатива

Вона означає розробку плану дій з залученням ідей працівників, а це забезпечує його успішну реалізацію.


14. Корпоративний дух

Він існує в тих організаціях, де є гармонія персоналу.


Принципи управління за Анрі Файолем нині успішно застосовуються багатьма компаніями.
Елтон Мейо (1880-1949) американський соціолог та психолог переніс увагу дослідження управління з завдань, які пропонуються робітнику, на самого виконавця. Він є засновником школи людських стосунків, що зародилася у 20-30 рр. Фундаментом для його досліджень були здобутки у теорії психології людини, а саме праця Зігмунда Фрейда "Психологія підсвідомого". За допомогою так званого Хоторнського експерименту Мейо довів, що продуктивність праці великою мірою залежить від приязних стосунків між людьми в процесі праці (між робітниками і менеджерами). Мейо вбачав основне завдання менеджера у створенні дружніх взаємин в колективі та довір'ї до робітників.
Мері Паркер Фоллетт (1868-1933) теж переконливо доводила доцільність відкритого спілкування з робітниками. Саме вона запропонувала трактування менеджменту як "мистецтва досягати результатів за допомогою дій інших", що передбачає гармонію стосунків менеджера і підлеглих.
Отже, школа людських стосунків зосереджується, в основному, на методах налагоджування міжособових стосунків. Вона вважали, що за виявлення більшого піклування менеджера про своїх підлеглих, рівень задоволення працівників повинен зростати, а це, в свою чергу, приведе до зростання продуктивності праці.

Слід підкреслити, що всі вищенаведені теорії були в певному розумінні "одномірними", оскільки в основі даних підходів було щось визначене: завдання, людина або адміністрування.


Дещо пізніше виникли так звані "синтетичні" вчення про управління, в основі досліджень яких був синтетичний підхід до організації, яка розглядалася як багатопланове явище, що пов язує в єдине ціле ресурси, цілі та процеси, що перебігають як в самій організації, так і поза нею. Зокрема, Петер Друкер (1909) запропонував концепцію управління за цілями. На той час (50-ті роки) увага менеджерів була сконцентрована на функціях та процесах. Ідея Друкера, що управління має починатися з розробки цілей, потім переходити до формування функцій, системи взаємодій та процесу, перевернула логіку управління. Згодом виникли ситуаційні теорії, суть яких полягає у тому, що результат однакових управлінських дій у різних ситуаціях дає різні результати.
У 80-ті роки виникла теорія "7 S" (автори Е.Атос, Р.Паскаль, Т.Пітерс та Р.Уотермен): ефективна організація формується на базі семи взаємопов язаних складових, зміна будь-якої з них веде до зміни всіх інших. Англійською кожна з них починається буквою "S": стратегія (strategy), структура (structure), система управління (systems), штат (stat), стиль (style), кваліфікація співробітників (skill), організаційні цінності (shared values).
Короткий огляд вчень ХХ ст. про управління показує, що управлінська думка постійно розвивалася, породжувала нові ідеї щодо того, як має вестися ефективне управління, але практика бізнесу завжди виявлялася багатшою, глибшою та різноманітнішою, ніж теоретичне узагальнення, і часто те, що ще зовсім недавно здавалося беззастережною істиною в управлінні, спростовувалося наступними ідеями та поглядами.
3. Школи практичного менеджменту
Американська школа менеджменту. Американці справедливо вважають себе засновниками менеджменту як науки або сфери знань і досліджень. Менеджер у США - професія престижна і почесна. Понад 1300 шкіл бізнесу у США мають офіційний сертифікат Американської асамблеї шкіл бізнесу, серед них найпрестижніші - Гарвардська та Стенфордська. Докладніше цю школу розглянуто вище. Американське суспільство, що цінує ідеали індивідуалізму, багато уваги приділяє саме високій теоретичній підготовці окремого спеціаліста.
Японська школа менеджменту сформувалася відповідно до японської культури і системи освіти. Протягом століть у японців формувалося кланове суспільство. Кожен відчував необхідність належати до певного клану і посідати в ньому певне місце. У кожного японця виховується гірі - почуття вдячності та відданості своєму клану. Дуже високо завжди цінувалася освіта - в Японії вже декілька століть немає неписьменних. Існує культ високої культури праці і поваги до майстерності: спеціаліст найвищої кваліфікації, найкращий у своїй справі оголошується національним надбанням.
У процесі навчання японські спеціалісти одержують, можливо, не таку глибоку освіту, як у США, але більш універсальну. Молодий спеціаліст обов язково попрацює не лише за своєю конкретною спеціальністю, припустимо, інженера, але й механіка, технолога, економіста, бухгалтера тощо. Зрештою його зупинять на тій ланці роботи, яка найбільш відповідатиме його здібностям. Японці кажуть, що їх інженер підготовлений гірше, ніж американський інженер, технолог - гірше ніж американський технолог і т.д., але внаслідок того, що кожен японський спеціаліст має конкретне уявлення про кожну ділянку роботи, створюється суцільне поле компетентності, а тому загальний результат діяльності японського підприємства кращий, ніж американського. Відповідно до цієї концепції - "навчання за допомогою досвіду" і готується японський менеджер. Серед спеціалістів буде відібраний саме той, хто має не лише знання, але хист до керівництва. Він досконало знатиме свою фірму та різні аспекти бізнесу, але першу керівну посаду одержить у 30-35 років. За традицією японської культури фірма бере на себе піклування про працівника, і саме ця діяльність є однією з найголовніших для менеджера. Фірма може укласти з працівниками угоду довічного найму (останнім часом відсоток таких працівників зменшується), влаштовувати відпочинок, екскурсії по підрозділах, літнього працівника, який не відповідає посаді, може завчасно з пошаною відправити на пенсію. У відповідь - гірі - відданість, старанність, компетентність працівника. На японських фірмах вчаться всі - від робітника до президента - і відповідальність за це покладається на менеджера кожного підрозділу. Отже, школи бізнесу більшості японських підприємств не потрібні. Відтак їх налічується лише 3, та й ті в основному готують спеціалістів для роботи за кордоном. Для еліти існує Академія Мацусіти при фірмі "Мацусіта денки", яка молодих людей з вищою освітою навчає ще 5 років.
Все більше японських менеджерів працює за кордоном, в тому числі і в США. Виявляється, що і серед індивідуалістів-американців чимало тих, хто із вдячністю сприймає піклування фірми про себе.
Існують школи бізнесу і в Західній Європі. Їх біля 300 зареєстровано у EFMD (Європейський фонд розвитку менеджменту). Більшість з них дають високий рівень підготовки, хоч магістерські ступені в галузі бізнесу і управління не настільки розповсюджені і не так цінуються, як у США.
4. Види та функції менеджменту
Складність та багатоплановість процесу управління потребує поділу управлінської праці. Слід відрізняти вертикальний та горизонтальний поділ управлінської праці. Вертикальний поділ управлінської праці призводить до створення рівнів управління.
Форма піраміди використовується для того, щоб показати, що на кожному наступному рівні управління знаходиться менше людей, ніж на попередньому. Відповідно до часу створення та управління організацією виділяють такі види менеджменту:
*** організаційне управління (створення самої організації, її структури та системи управління нею, механізму реалізації управлінських функцій тощо);

*** перспективне управління (визначення тривалих цілей організації, шляхів їх досягнення тощо);

*** поточне управління (визначення конкретних завдань, координація процесу їх розв'язання, забезпечення процесу розв язання необхідними матеріальними, людськими, інформаційними фінансовими ресурсами, контролем, оцінкою результатів, корекцією; заохочення або покарання виконавців).
Можна визначити в управлінні і горизонтальний поділ праці, тобто розподіл управлінської діяльності щодо об єктів управління. В усіх цих видах менеджменту здійснюється як перспективне, так і поточне управління. Отже, розрізняють такі види менеджменту або управління:
Управління виробництвом (виробничий менеджмент) передбачає, що відповідні служби менеджменту здійснюють управління процесом створення продукції організації.

Для цього менеджмент здійснює наступні операції :
* управління розробкою та проектуванням продукту;

* вибір технологічного процесу, розміщення кадрів та техніки по процесу тощо;

* управління закупівлею сировини та матеріалів;

* управління запасами на складах.


Управління інноваціями (інноваційний менеджмент):
-- управління науковими дослідженнями;

-- управління прикладними розробками;

-- створення експериментальних взірців;

-- впровадження новинок у виробництво.


Управління маркетингом (маркетинговий менеджмент) передбачає поєднання задоволення потреб споживачів з досягненням цілей організації. Необхідні заходи:
() вивчення ринку;

() реклама;

() ціноутворення та цінова політика;

() створення систем збуту;

() розподіл створеної продукції;

() збут.
Управління фінансами (фінансовий менеджмент) полягає в управлінні процесом руху фінансових засобів в організації. Передбачає:


o створення бюджету та фінансового плану;

o формування грошових ресурсів;

o розподіл грошей між різними сторонами, що визначають життя організації;

o оцінку фінансового потенціалу організації.


Управління персоналом (менеджмент персоналу) - використання можливостей співробітників для досягнення цілей організації. Передбачає:
* підбір та розміщення кадрів;

* навчання та розвиток кадрів;

* компенсації за виконану роботу;

* створення умов на робочому місці;

* підтримання стосунків з профспілками та розв язання трудових суперечок.
Управління еккаутингом - передбачає управління процесом обробки та аналізу фінансової інформації про роботу організації з метою порівняння фактичної діяльності організації з її можливостями та діяльністю інших організацій. Це дає змогу виявити проблеми та приховані можливості організації.
Функції менеджменту
Менеджмент за оцінкою більшості спеціалістів здійснює п ять основних функцій:
1. Планування в процесі здійснення цієї функції необхідно з ясувати становище організації, структуру її цілей та способи їх досягнення.
2. Організаційна функція - створення самої організації, її структури, системи управління, необхідної документації тощо.
3. Координаційна функція - забезпечення необхідного рівня взаємодії між учасниками та підрозділами.
4. Мотиваційна функція - визначення потреб людей та відшукання найдієвішого способу їх задоволення в певній ситуації з тим, щоб забезпечити їх якнайактивнішу діяльність у процесі досягнення цілей організації.
5. Контроль - виявити завчасно небезпеки, що насуваються, помилки, які спіткали діяльність організації, і таким чином створити підстави для вдосконалення роботи.

5. Стилі управління


У кожного керівника складаються певні стереотипи управлінської діяльності. В усіх науках про управління ці стереотипи заведено називати стилем управління. У ході останніх 50-річних досліджень було сформульовано багато концепцій стилів. Більшість сходиться на такому:
1) стиль відображає усталені способи діяльності керівника і тісно пов'язаний з психологічними особливостями мислення, прийняттям рішень;

2) стиль не є вроджена якість, а формується в процесі діяльності і змінюється.


Розрізняють три головні стилі управління.
1. Авторитарний стиль
Всі рішення ухвалюються одноосібно керівником. Завжди точно окреслені "межі компетентності", тобто жорстко визначені ранги керівників, які мають право приймати рішення з тих чи інших питань. Структура влади будується як гранично жорстка, вертикально-ієрархічна. Рішення, ухвалені на верхніх поверхах ієрархії, надходять в низ у вигляді директив, які не підлягають обговоренню, їх належить незаперечно виконувати. Всі нижчі рівні керівників та підрозділів ознайомлені тільки із своїм функціональним завданням. Відповідальність "перекладається" на керівників нижчих рівнів.
У масовій свідомості такий стиль керівництва закріпився у відомчих висловлюваннях: "Я - начальник, ти - дурень, Ти - начальник, Я - дурень". У керівників з авторитарним стилем керівництва складаються завищена самооцінка та різко занижена оцінка оточення, особливо підлеглих. Наслідком цього є недовіра до підлеглих, нехтування ними.
2. Демократичний стиль управління
Протилежний авторитарному стилю. Прийняття рішень здійснюється колегіально, але тільки керівниками. Співробітники до прийняття рішень не залучаються. При демократичному стилі визначається, що співробітники - це не просто виконавці чужих рішень, а люди, які мають власні цінності та інтереси. Підхід до службовця як до особистості. При цьому стилі дуже часто керівники нижчої ланки починають репрезентувати й відстоювати інтереси співробітників перед вищим керівництвом. Таким чином немов би виникає зустрічний потік інформації від співробітників до керівництва. При цьому стилі зростає ініціативність співробітників, кількість творчих нестандартних рішень, поліпшується моральний клімат та загальна задоволеність співробітників організацією.
3. Ліберальний стиль
Він по суті означає втрату керівництва. Керівник з таким стилем діяльності намагається продемонструвати активність, але при цьому реально нічого не робить. Це - небажання і нездатність керівника приймати будь-які рішення, перекладання виробничих функцій та відповідальності на інших керівників та підрозділи, намагання уникнути будь-яких інновацій.

Підрозділи та організація за такого керівництва повільно, але неухильно перетворюється на болото, співробітники втрачають мотивацію, ініціативу та інтерес до справ організації.


У 70-х роках в усьому світі почався процес перегляду старих методів управління та формування нових. Зокрема, з'явився "прихований" або "анонімний" стиль управління. Сенс цього стилю полягає в тому, що вища ланка керівництва, яка приймає найбільш відповідальні рішення і визначає життя всієї корпорації, була невідома не тільки рядовим співробітникам, але й керівникам нижчої й навіть середньої ланки. Звичайно, всі знали, що є директор (президент), якийсь N, але його ніхто ніколи не бачить, він ні з ким особисто не зустрічається і не входить у контакт, крім двох-трьох заступників.
"Відкритий" або "видимий" стиль управління. Його гаслом можна вважати: "Керівник завжди до послуг співробітників".
Виконавчий стиль характеризується орієнтацією керівника на офіційну субординацію та міжособистісні контакти.
Ініціативний стиль - тут переважають орієнтації на справу та на себе.
Сьогодні вже розрізняють і інші стилі.
Стиль режим підпорядкування керівникові. Керівник віддає пріоритет максимізації виробничих показників шляхом реалізації наданих повноважень і встановлення контролю над діяльністю підлеглих, диктуючи їм, що та як вони повинні робити.
Стиль управління "приміським клубом": мінімальна турбота про виробництво поєднується з максимальною турботою про людей. Головна увага приділяється збереженню дружніх відносин між працівниками, нехай навіть за рахунок виробничих показників.
Стиль "зубожіння" управління: мінімальна турбота і про виробництво, і про потреби працівників.
Стиль "колективного" управління поєднує турботу про виробництво та турботу про людей.

Контрольні запитання і завдання


1. Що таке менеджмент?

2. У чому особливості японського менеджменту?

3. Назвіть "одновимірні" вчення про управління.

4. Висвітліть "синтетичні" вчення про управління.

5. Що таке рівні управління?

6. З ясуйте види менеджменту та охарактеризуйте їх.

7. Назвіть функції менеджменту.

8. Охарактеризуйте стилі управління.


ТЕМА 15. ОСНОВИ МАРКЕТИНГУ


Мета маркетингу - зробити зусилля по збуту непотрібними. Його мета - так добре пізнати та зрозуміти клієнта, що товар і послуга будуть точно підходити останньому і продаватимуть себе самі.

Петер Ф. Друкер


1. Суть і значення маркетингу
Необхідність дослідження ринку виникає з розвитком серійного виробництва, коли все більше підприємств починає працювати не на замовлення, а на вільний продаж, на невідомого споживача. Однак цілеспрямована діяльність по дослідженню ринку стала відносно регулярною лише на початку ХХ ст.
Спочатку вся маркетингова діяльність зводилася до епізодичного коректування виробництва і збуту відповідно до змін ринкової ситуації. Пізніше до маркетингових проблем увійшло прогнозування та планування тривалих змін обсягів, продаж, рівня витрат тощо. Лише у 70-ті роки сформувалася стратегія управління виробництвом та збутом з орієнтацією на ринок. Маркетинг перетворився у активний комплексний засіб розв язання довгострокових комерційних проблем.
Термін "market" (ринок), що дослівно перекладається "ринкознавство" і означає діяльність у сфері ринку. Визначення маркетингу можуть бути розділені на дві основні групи: класичні і сучасні.
Класичні (обмежені) визначення трактують маркетинг як підприємницьку діяльність у сфері збуту. Так, у словнику ділових термінів, виданому в 1948 р. у США, маркетинг визначається як "економічна діяльність, що полягає у просуванні товарів та послуг від виробника до споживача".
Сучасні (узагальнені) визначення маркетингу розширюють це поняття. Відомий американський маркетолог Ф.Котлер визначає його як "вид людської діяльності, спрямований на задоволення потреб шляхом обміну" [14:47]. Більш детальне визначення дається Американською асоціацією маркетингу, яке було прийняте в 1985 р.: "Маркетинг - це процес планування і втілення задуму, ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів і послуг шляхом обміну, який задовольняє цілі окремих осіб і організацій."
Деякі автори вважають, що маркетинг не обмежується товарами і послугами, його об'єктами можуть бути організації, люди, території. Такої точки зору дотримуються, зокрема, американські маркетологи Дж.Р.Евенс і Б.Берман. Вони вважають, що маркетинг - це передбачення, управління і задоволення попиту на товари, послуги, організації, людей, території та ідеї шляхом обміну.
Спеціалісти вважають, що маркетинг - це справа не тільки продавців, а й покупців, які займаються пошуком потрібного товару за прийнятною ціною.
Таким чином, сучасний маркетинг - це особлива галузь економічної науки, яка займається вирішенням проблем раціоналізації у широкому розумінні шляхом розробки відповідного інструментарію.
Розрізняють "мікромаркетинг", який вирішує питання оптимізації виробництва на рівні окремої фірми, і "макромаркетинг", спрямований на розв'язання більш широких проблем, зокрема, реалізації продукції на рівні народного господарства, стимулювання економічного розвитку країни, тощо.
Початковий етап розвитку американської економіки характеризувався масовим виробництвом товарів. На ринку попит перевищував пропозицію. покупці віддавали перевагу вже відомим і дешевим товарам. Щоб перемогти у конкурентній боротьбі і забезпечити собі фінансовий успіх, виробники збільшували виробництво товарів і намагалися скорочувати свої витрати, для чого впроваджували нові методи підвищення продуктивності праці. Внаслідок такої спільної роботи виробників відбувалося насичення ринку товарами та послугами. Це сприяло більш повному задоволенню кількісних потреб споживачів. За таких умов підвищуються вимоги до якості товарів. Щоб продати свої товари, виробники змушені були більше уваги приділяти цій характеристиці. Поступово ринок насичується і якісними товарами. Виникають проблеми збуту. Виробники починають інтенсифікувати свої комерційні зусилля, шукати ефективніші методи збуту і стимулювання продажу.
Загострення проблеми реалізації товарів поставило на порядок денний розробку теорії маркетингу. Спочатку маркетингові дослідження охоплювали усі види збутової діяльності. В центрі уваги були питання торгівлі, реклами, кредиту і т.п. Сфера виробництва не була предметом вивчення. Маркетинг як особлива галузь науки поступово розвивався від суто прикладних розробок до загальних питань теорії. Розширювалась і сфера маркетингових досліджень. Нова концепція розглядала виробництво і збут як єдине ціле. Її об'єктом стала вся діяльність по розробці нових продуктів і технологій, плануванню і виконанню виробничих програм, фінансуванню і збуту продукції. В основу маркетингу було покладено вивчення попиту споживачів. За своєю суттю концепція маркетингу - це орієнтація виробників на потреби споживачів. Фірма повинна виробляти те, що потрібно останнім. Вона зможе одержати прибуток лише тоді, коли повніше задовольнятиме попит на ринку.
Аналізуючи різні етапи розвитку ринкової економіки, можна зробити висновок, що не всяку діяльність, пов'язану із задоволенням потреб споживачів шляхом обміну, можна назвати маркетингом. Для маркетингу є характерним те, що його діяльність орієнтується на потреби. Саме потреби споживачів є основним об'єктом уваги виробників товарів і послуг. Девізами багатьох фірм є такі: "Відшукати потреби і задовольнити їх", "Виробляти те, що можна продати, а не намагатися продати те, що виробляється", "Любити клієнта, а не товар". Саме через задоволення потреб споживачів виробники реалізують свою кінцеву мету - одержання прибутку. А засобом для її досягнення маркетинг пропонує не окремі зусилля, а комплекс заходів.
Говорячи про значення маркетингу як теоретичної концепції, насамперед слід підкреслити, що він дозволяє фірмам краще пристосовуватися до умов ринкової економіки. Ніколи виробники розвинутих країн не були в такій складній ситуації, як нині. Адже всі ринки розподілені між виробниками і насичені різноманітними товарами. За цих умов важко проводити підприємницьку діяльність, перемагати у конкурентній боротьбі. Маркетинг створює для фірм необмежені можливості, як-то кажуть, протриматися "на плаву". Не випадково маркетинг називають філософією бізнесу.
До основних функцій маркетингу належать:
Аналітична функція
1. Аналіз і систематичне вивчення існуючих ринків.

2. Вивчення потреб різних груп споживачів.

3. Вивчення фірмової структури ринку.

4. Вивчення товарної структури ринку.

5. Аналіз внутрішнього середовища підприємства.
Виробнича функція
1. Організація виробництва нових товарів, розроблення нових технологій.

2. Організація матеріально-технічного постачання.

3. Управління якістю і конкурентноздатністю готової продукції.
Збутова функція
1. Організація системи товароруху.

2. Організація сервісу.

3. Організація системи формування попиту і стимулювання збуту.

4. Проведення ціленаправленої товарної політики.

5. Проведення ціленаправленої цінової політики.
Функція управління і контролю
1. Організація стратегічного і оперативного планування на підприємстві.

2. Інформаційне забезпечення управління маркетингом.

3. Організація контролю маркетингу.
Маркетинг має велике значення у регулюванні ринкової економіки. Це, по-суті, діяльність суб'єктів ринку по регулюванню своїх економічних відносин. Врешті-решт маркетинг виступає чіткою організаційною формою сучасного товарного виробництва з відповідним змістом.
Маркетинг має велике значення для удосконалення самого виробництва. Щоб оперативно реагувати на потреби споживачів, виробники повинні швидко змінювати асортимент своєї продукції, поліпшувати її якість, а інколи навіть змінювати її вид. Для цього необхідно систематично впроваджувати нову техніку і технологію, гнучкі виробничі системи, прогресивні форми організації виробництва і праці.

2. Концепції управління маркетингом


Ф.Котлер виділяє п'ять основних підходів, на основі яких комерційні і навіть суспільні організації ведуть свою маркетингову діяльність [14:59-68].
1. Концепція вдосконалення виробництва. Найкраще застосовувати її тоді, коли попит на товари фірми переважає пропозицію (для нарощування обсягів виробництва) або собівартість товарів фірми потребує зниження (відповідно необхідне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва). Зниження собівартості веде до збільшення частки прибутку в ціні кожного виробу, що посилює конкурентні можливості фірми. Зокрема, надає змогу знизити ціну товару і, відповідно, збільшити обсяг, продаж. Таким чином, дещо зменшується норма прибутку, але значно збільшується його маса. Нижча, ніж у конкурентів, ціна привертає більшу кількість споживачів до товарів фірми, що зміцнює позиції фірми на ринку.
Захоплення даною концепцією може дати значні позитивні результати, але й може призвести до відчутних збитків. Наприклад, такі наслідки можуть бути в разі невраховування купівельної спроможності та розмірів ринку, коли розширення виробництва веде до надлишкової пропозиції та падіння ціни. Негативні наслідки можуть бути і в разі неврахування зміни споживацьких уподобань, моди тощо.
2. Концепція вдосконалення товару. Прихильники цієї концепції вважають, що споживачі будуть більш прихильні до товарів найвищої якості, кращих експлуатаційних властивостей та характеристик. Однак маркетингова діяльність має враховувати психологію споживача, який водночас хоче і мати товари високої вартості і часто купувати нові товари. Саме це бажання обновок дає змогу спрямовувати велику частку споживачів до не дуже якісних товарів широкого вжитку. Тож захоплення даною концепцією має як позитивні, так і негативні аспекти.
3. Концепція інтенсифікації комерційних зусиль. Збільшення продаж можливе в разі активної діяльності по просуванню товарів, рекламі, раціональному розміщенню та стимулюванню. Дана концепція використовується не лише в ринковій діяльності. Некомерційний аспект її застосування - посилене нав язування політичними партіями виборцям своїх кандидатів. Спеціалісти з виборчих технологій використовують суто ринкову лексику: наше завдання продати виборцям свого кандидата.
4. Концепція маркетингу стверджує, що досягнення мети організації можливе шляхом ретельного дослідження та виявлення нужд та потреб цільових ринків, забезпечення бажаного рівня їх задоволення більш ефективними та продуктивними, ніж у конкурентів, засобами. Суть цієї концепції досить часто формулюють лозунгами : "Виробляйте те, що можна продати, замість того, щоб пробувати продати те, що можете виробити" або "Відшукайте потребу і задовольніть її".
Концепція маркетингу переключає увагу дослідження і виробництва з товару на його споживача. Це зовсім не означає, що всі попередні концепції заперечуються і відкидаються, без ретельного врахування та використання їх переваг виробництво і збут занепадатимуть, але в концепції маркетингу вони підпорядковуються потребам і інтересам споживача. Такий підхід стає можливим, зокрема, й тому, що стандартизація періоду індустріального виробництва поступається місцем багатоваріантності та різноманітності продукції, що виготовляється за найсучаснішими інформаційними технологіями.
5. Соціально-економічний розвиток суспільства в економічно розвинутих країнах призвів до виникнення останнім часом нової концепції маркетингу - концепції соціально-етичного маркетингу. Дана концепція ставить перед організацією завдання не тільки забезпечити бажаний рівень задоволення потреб та інтересів цільових ринків більш ефективним та продуктивним чином, ніж у конкурентів, але й зберегти та зміцнити добробут споживача та суспільства в цілому. Спочатку фірми прагнули досліджувати ринок лише з метою максимізації прибутку, згодом вони зрозуміли, що в довгостроковій перспективі боротьбу за прибуток виграє той, хто краще зуміє задовольнити потреби споживача. Сьогодні організації все частіше починають думати і про інтереси всього суспільства. Зокрема, в деяких економічно розвинутих країнах починають відмовлятися від одноразових медичних інструментів. При ретельному розгляді проблеми зрозуміло, що хворого цікавить не сам одноразовий інструмент, а гарантія його стерильності. Одноразові інструменти часто низької якості. Багаторазові можна зробити значно якіснішими, вони будуть дорожчі, але кожен хворий платитиме лише за їх оренду, що обійдеться йому дешевше, ніж навіть одноразовий інструмент. То ж забезпечення гарантованої стерилізації багаторазових інструментів відповідало б інтересам (медичним і матеріальним) хворих. Але ще більше повернення до багаторазових медичних інструментів відповідає інтересам усього суспільства, адже в багатьох країнах вже надто гостро стоїть питання: куди дівати використані заражені одноразові медичні інструменти? Їх утилізація дорого коштує, забруднює довкілля, а збереження на звалищах не тільки не покращує екологічної обстановки, але й може бути джерелом небезпечних інфекцій. На думку багатьох медиків та економістів, автоматизований та ком ютеризований процес гарантованої стерилізації багаторазових інструментів повністю задовольняє потреби хворих (безпосередніх споживачів) і водночас відповідає інтересам усього суспільства.
Практична діяльність маркетингу суттєво впливає на покупців та рядових громадян. Досить часто виникає питання, які суспільні цілі ставить перед собою система маркетингу, як і наскільки досягає їх. Дослідники маркетингу сформулювали чотири основні мети системи маркетингу :
* досягнення максимально високого споживання;

* досягнення як найбільшого споживацького задоволення;

* надання максимально широкого вибору;

* максимальне підвищення якості життя.


З погляду сьогодення, основною метою має бути максимальне підвищення якості життя, а головним засобом її досягнення повинно стати впровадження концепції соціально-етичного маркетингу.
3. Особливості міжнародного маркетингу
Зростання інтернаціоналізації виробництва та міжнародної економічної інтеграції збільшує економічну і політичну взаємозалежність держав. Саме тому все більш важливим стає міжнародний маркетинг.
Міжнародний маркетинг - це форма маркетингу, при якій організація системи управління виробничо-комерційною діяльністю зорієнтована на врахування економічної ситуації в світі, напрямків інтернаціоналізації світового господарства, традиційних і нових зв язків між різними країнами та прийнятих норм, правил і особливостей економічних, культурних та науково-технологічних відносин на міжнародній арені.
Маркетингова діяльність - чинник, що помітно розширює міжнародне співробітництво. Серед організацій, що працюють у даній сфері, слід виділити міжнародні та національні маркетингові об єднання, міжнародний маркетинг товарів і послуг за межами країни.
Багатонаціональний маркетинг - складна форма міжнародного маркетингу; застосовується організаціями, що здійснюють маркетингові операції в багатьох державах на основі міжнародного поділу праці.
Хоча основні принципи розвитку міжнародної маркетингової діяльності збігаються із маркетингом у середині країни, є тут і певні суттєві відмінності. Вони пов язані зі специфікою соціально-економічних, історичних, природничо-кліматичних, релігійних, правових умов економічної діяльності в різних країнах. Адже у кожної країни свої звичаї, правила, обмеження і заборони. Кожна країна має свою специфіку, в якій необхідно розібратися.
Виходячи на міжнародний ринок, фірмам необхідно проводити глибокі маркетингові дослідження і враховувати особливості економічного середовища, політико-правового середовища, культурного середовища. Основні завдання служби міжнародного маркетингу :
-- вивчення середовища міжнародного маркетингу (споживачі, конкуренти, правові норми, звичаї, традиції, прийняті норми діяльності, реклама, розміщення тощо);

-- обґрунтування доцільності виходу на зовнішній ринок (сьогоднішні можливості, переваги в перспективі);

-- визначення та вивчення конкретних ринків, на які планується вихід;

-- розробка методів зовнішньоекономічної діяльності та відповідної її організації;

-- формування служби маркетингу.
Стратегічний підхід до міжнародного маркетингу полягає в орієнтації на довгострокові оцінки кон юнктури світового ринку, які мають стати базою для встановлення перспективних прогнозів та поточних завдань.
В Україні існує Торгово-промислова палата - неурядова організація підприємців (юридичних осіб), яка покликана захищати їх інтереси, сприяти розвитку економіки та міжнародних економічних зв'язків. Секція маркетингу при палаті, зокрема, розв'язує такі завдання:
-- вивчення зарубіжного досвіду в галузі виробництва і збуту на зовнішніх ринках;

-- сприяння підприємствам у вивченні технічного інструментарію міжнародного маркетингу;

-- надання методичної та практичної допомоги підприємствам у практичному використанні елементів маркетингової діяльності.
З метою вдосконалення маркетингової діяльності навесні 1993 р. створено Український державний науково-дослідний інститут маркетингу та зовнішньоекономічної інформації.

Контрольні запитання і завдання


1. Що таке маркетинг?

2. Назвіть концепції управління маркетингом.

3. Охарактеризуйте концепцію вдосконалення товару.

4. Поясніть концепцію вдосконалення виробництва.

5. Розкрийте концепцію маркетингу.

6. Висвітліть концепцію інтенсифікації комерційних зусиль.

7. Охарактеризуйте концепцію соціально-етичного маркетингу.

8. Назвіть цілі системи маркетингу.

9. У чому полягають особливості міжнародного маркетингу?

ТЕМА 16. СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ ТА ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ


Економіка кожної країни - це велика система, в якій багато різних галузей і кожна з них щось виробляє - промислову продукцію, послуги і так далі, які передаються іншим галузям. Кожна ланка, компонент системи може існувати тільки тому, що він одержує щось від інших. Це як розклад поїздів - звідки, куди, в якій годині приїздить.

Василь Леонтьєв


1. Суть і види процесу відтворення
Економіка як народногосподарський комплекс існує не стільки у формі суми цінностей, скільки у вигляді процесу взаємодій та взаємозв'язків різних господарюючих суб'єктів, починаючи від домашніх господарств та малих підприємств і закінчуючи гігантськими корпораціями. Цей складний та багаторівневий процес взаємодії можна розглядати як з позицій окремого підприємства, господарства, ринку (мікроекономіка), так і з позицій всього народногосподарського комплексу (макроекономіка).
Безперервний процес взаємодії господарюючих суб'єктів проходить на стадіях (або в фазах) виробництва, розподілу обміну та споживання матеріальних благ. Життєдіяльність суспільства передбачає постійний процес споживання матеріальних благ, що вимагає безперервності процесу виробництва. Слід мати на увазі, що дане протиставляння процесів виробництва і споживання є досить умовним, оскільки сам процес виробництва є, по суті, споживанням вироблених раніше матеріальних благ (засобів виробництва). Отже, постійне повторення процесу виробництва називається відтворенням.
Саме в розгляді цього процесу взаємодії господарюючих суб'єктів розкривається певний аспект економічної суті власності як відношення; отже, підприємства, що випадають з цього процесу (не працюють) перестають існувати як економічна цінність, залишаючись лише юридичними об'єктами власності. Безперервний процес виробництва на макрорівні відтворює не лише матеріальні блага, але й важливі структурні пропорції між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між виробництвом і споживанням, між нагромадженням і споживанням тощо.
Матеріальним наслідком процесу суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт (ССП). Відтворення сукупного суспільного продукту за розмірами поділяється на :
--- просте відтворення ССП в розмірах попередніх років. Притаманне головним чином натуральному господарству;

--- звужене - відтворення ССП в розмірах, менших, ніж ССП минулих років. Характерно для періоду економічних криз та інших негараздів, коли суспільство змушене споживати не лише новостворену вартість;

--- розширене - відтворення ССП у масштабі, який збільшується. Найбільш цікавий тип відтворення, що забезпечує всебічний розвиток суспільства.
Процес суспільного відтворення включає в себе не лише відтворення сукупного суспільного продукту, в ході його створення відтворюються:
а) робоча сила;

б) виробничі відносини;



в) природні ресурси.
Суть відтворення робочої сили полягає в безперервному відновленні та підтриманні фізичних, розумових, професійних сил та здібностей людини.
Основою відтворення робочої сили є процес відновлення життєдіяльності людського суспільства через природні процеси народжуваності і смертності населення. Однак розширене відтворення робочої сили пов'язане не лише із збільшенням кількості населення. Підвищення рівня життя, освітнього та професійного рівня суспільства є, по-суті, основою відтворення робочої сили, розширеного не в кількісному, а в якісному аспекті.
Демографічні процеси мають свої закони і далеко не завжди природне відтворення населення буває розширеним. Добре відомо, що відтворення населення буває звуженим в періоди війн та економічних негараздів. Однак існує певна тенденція, помічена ще А.Смітом: приріст населення тим повільніший, чим вищий рівень його життя. Сьогодні не лише Україна має справу з від'ємним приростом населення і відповідно його старінням. В Японії проходять аналогічні процеси, зумовлені іншими причинами.
Відтворення виробничих відносин включає відтворення відносин власності, відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання. Розширене відтворення виробничих відносин включає не лише їх тиражування, а й вдосконалення та трансформацію відповідно до розвитку продуктивних сил та суспільства.
Відтворення природних ресурсів є важливою складовою частиною суспільного відтворення. Воно включає в себе не лише відновлення виробничих запасів деревини, посівних площ, тощо, треба мати на увазі відновлення взагалі всього комплексу природного середовища, існування людського суспільства в попередньому або кращому стані.
Ділова життєдіяльність людей, промислове виробництво останніх 100-150 років завдали природі значних, подекуди невиправних збитків. Разом з тим в останні десятиліття відомі приклади і успішних заходів по відновленню природних об'єктів: послідовні багаторічні зусилля дали змогу Німеччині відтворити Рейн (на кінець 70-х років річку вважали загиблою від промислових відходів), США очистили річку Потомак тощо. Цивілізоване ставлення до природи сьогодні визначається твердженням: Земля - це не те, що ми одержали у спадок від батьків, а те, що взяли у позичку у своїх дітей.
Для України однією з найгостріших проблем природоохоронного напрямку є проблема збереження і насадження лісів, адже повітряна та водна ерозія ґрунтів знищує щорічно тисячі гектарів славнозвісних українських чорноземів, малі ріки також гинуть через нестачу лісосмуг та незахищеність витоків та русел річок. Повноводність великих річок залежить від здоров'я маленьких річок та струмків. Україна відчуває нестачу води, тож насадження можуть до певної міри зарадити і цій проблемі.
Відтворення сукупного суспільного продукту є головною складовою частиною суспільного відтворення. Суспільне виробництво складається з виробництва засобів виробництва (І) і виробництва предметів споживання (ІІ).
За вартістю сукупний суспільний продукт поділяється на перенесену вартість (тобто спожиту частину вартості засобів виробництва) (ПВ), необхідний продукт (тобто вартість робочої сили, заробітну плату)(НП) та додатковий продукт (ДП)
ССП = ПВ + НП + ДП
Типи економічного відтворення. Існують два типи розширеного відтворення : екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва за рахунок залучення все нових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів без поліпшення та вдосконалення технічної основи виробництва та організації праці.
Інтенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва шляхом підвищення його ефективності. Тобто краще технічне оснащення процесу виробництва, більш досконала організація праці дозволяють одержувати кращі результати з меншими затратами всіх видів ресурсів.
Форми інтенсивного відтворення. Існують основні чотири форми інтенсивного відтворення, які відрізняються різними принципами поєднання виробничих ресурсів: фондомістка, фондозберігаюча, нейтральна і всебічна.
Фондомістка форма передбачає підвищення продуктивності праці за рахунок підвищення затрат виробничих фондів на одиницю продукції. У цьому випадку виробничі фонди зростають швидше за фонди оплати праці і прибуток.
Фондозберігаюча форма - підвищення продуктивності праці супроводжується економією виробничих фондів на одиницю продукції.
Нейтральна форма - підвищення продуктивності праці є наслідком додаткових витрат, але породжена ним економія засобів виробництва компенсує додаткові затрати.
Всебічна форма інтенсивного процесу відтворення: зростання продуктивності праці є наслідком підвищення ефективності використання всіх факторів виробництва (засобів і предметів праці, робочої сили, вдосконалення організації виробництва тощо).
Нагромадження. Процес розширеного відтворення сукупного суспільного продукту невіддільний від процесу нагромадження. Для забезпечення розширеного відтворення необхідно створювати все більш нові та досконалі умови виробництва для все більшої кількості працюючих. Отже, для цього необхідно частину додаткового продукту або прибутку перетворити в умови виробництва або нагромадити. Нагромадження - використання частини національного доходу (НП + ДП) на збільшення основних і оборотних фондів та страхових запасів. Інакше кажучи, нагромадження - перетворення додаткового продукту в капітал або капіталізація додаткової вартості (прибутку).
Розширення та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва становить собою виробниче нагромадження.
Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, культурних, спортивних та наукових установ - це невиробниче нагромадження. Слід мати на увазі, що в кінцевому підсумку виробниче нагромадження здійснюється для того, щоб зробити можливим невиробниче.

2. Суспільний продукт


Сукупний суспільний продукт - найбільш загальний показник суспільного виробництва. Сукупний суспільний продукт (ССП) - це вся маса матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).
За натурально-речовою ознакою сукупний суспільний продукт поділяється на 2 підрозділи: І - виробництво засобів виробництва, ІІ - виробництво предметів споживання. За вартістю ССП складається з перенесеної вартості (тобто спожитої частини вартості засобів виробництва) (ПВ), вартості необхідного продукту (НП) (сукупну в суспільстві вартість робочої сили, заробітну плату) та додатковий продукт (ДП) (прибуток).
ССП = ПВ + НП + ДП
Існують різні способи обміну результатів суспільного виробництва: в залежності від того, які саме аспекти цього виробництва оцінюються і досліджуються, облікують ті чи інші його елементи. Найбільш відомі такі способи обліку результатів суспільного виробництва.
Валовий суспільний продукт (ВСП) - вартість всієї маси товарів і послуг, створених у суспільстві протягом року (або іншого проміжку часу), або сума виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва.
ВСП містить у собі подвійний рахунок - результати проміжного виробництва : вугілля, чавун, сталь, прокат та інші сировинні матеріали і напівфабрикати, а також незавершене виробництво.
ВСП = ССП - нематеріальне виробництво.
Кінцевий суспільний продукт (КСП) - вартість всієї маси товарів і послуг, створених суспільством протягом року для кінцевого використання
КСП = ВСП - подвійний рахунок і незавершене виробництво.
Валовий національний продукт (ВНП) - вся маса матеріальних і духовних благ, створених у суспільстві протягом року для кінцевого використання.
ВНП = КСП + нематеріальне виробництво.
ВНП = ССП - подвійний рахунок і незавершене виробництво.
Розрізняють ще і валовий внутрішній продукт (ВВП).
ВВП = ВНП - доходи громадян, що працюють за кордоном, або продукція підприємств, що знаходяться за кордоном.
Чистий продукт (ЧП) - частина валового національного продукту.
ЧП = ВНП - вартість відшкодованої частини засобів виробництва (вартість предметів праці та витраченої на виробництво ВНП частини засобів праці).

ЧП = вартості необхідного продукту (НП) + вартість додаткового продукту (ДП).

ЧП = Фонд заробітної плати галузей матеріального виробництва + сумарний прибуток в суспільстві.
Чистий продукт - це реальний дохід, який суспільство може використати для особистого споживання та розвитку виробництва, інакше кажучи, це новостворена в суспільстві протягом року вартість або національний дохід суспільства.
ЧП = НД
Національне багатство - це сума матеріальних та духовних благ, які є в розпорядженні суспільства. Національне багатство нагромаджується протягом усього історичного періоду виробничої діяльності суспільства.
До національного багатства входять природні ресурси, нагромаджені засоби виробництва та предмети споживання. Включає національне багатство і духовні надбання суспільства: виробничий досвід, освітній потенціал, досягнення науково-технічної думки, національно-культурні надбання, інформаційні ресурси тощо.
У структурі національного багатства виділяють виробничі фонди (основні та оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні споруди, житлові будинки), а також особисте майно населення (за виключенням товарів короткострокового використання).
Національне багатство становить собою сукупні можливості суспільства у подальшому матеріальному та духовному розвитку.

3. Циклічність економічного розвитку та її причини


Процес відтворення в дійсності далеко не завжди являє собою рівномірний, поступальний рух економічного зростання. У суспільному виробництві роки швидкого підйому змінюються періодами уповільненого руху, економічного спаду (кризи) та застою.
Коливання в русі суспільного виробництва, що регулярно повторюються протягом певного періоду часу означають циклічний характер його розвитку. Тривалість циклу визначають від однієї кризи до наступної або від одного піку підйому до наступного.
Причини циклічних коливань економічного розвитку економісти різних часів пояснювали з різних позицій. У ХІХ ст. Ж.Б.Сей, Д.Рікардо та ін. вважали, що загальні кризи неможливі, часткові кризи надвиробництва пояснювали порушенням пропорційності між різними галузями виробництва. Вони вважали, що рух ринкової економіки сам відновлює цю пропорційність. Протягом ХХ ст. економічні кризи неодноразово потрясали світ. Вчені підходили до розгляду цього явища з різних позицій. Зокрема, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен пояснювали кризи недостньою схильністю людей до споживання. На їх думку, доходи населення зростають швидше, ніж обсяги споживання. Вихід з кризи, відповідно до цієї позиції, полягає у стимулюванні сукупного споживання. Монетаристи на чолі з М.Фрідменом причини криз вбачають у недоліках кредитно-грошової політики.
Отже, в сучасній економічній теорії немає єдиного підходу щодо причин економічних криз та способів виходу з них. Досить часто сучасні економісти обмежуються загальними зауваженнями про те, що причини циклічного руху полягають у складному і суперечливому характері різноманітних сил і факторів, що впливають на рух і розвиток ринкової економіки.
Сучасна держава, як правило, має у своєму розпорядженні широкий спектр економічних інструментів для пом'якшення впливу циклічних коливань. Зокрема, з такою метою використовується гнучка система податків: підвищення або зниження податку на прибуток (на додану вартість), стимулює або, навпаки, стримує ділову активність у певних сферах діяльності. Державна кредитна політика (підвищення чи зниження процентної ставки) може підвищувати чи гальмувати інтерес до додаткових капіталовкладень. Ще одним інструментом державного впливу на економічний розвиток виступає бюджетна політика.
Види економічних циклів
Одним з найвідоміших дослідників економічних циклів був учень М.І.Тугана-Барановського М.І.Кондратьєв. Вже його попередники (Х.Кларк, К.Виксель, В.Парето та ін.) зазначили наявність в економіці економічних циклів різної тривалості та глибини. Кондратьєв зробив спробу проаналізувати взаємовплив економічних циклів різної тривалості. Тож в економіці розрізняють такі види економічних циклів:
* річні або сезонні коливання ділової активності. Вони в основному пов'язані з сільськогосподарським виробничим циклом, але, безумовно, не обмежуються лише сферою сільського господарства, оскільки попит на сільськогосподарську техніку, збут сировини для промисловості, зрештою, і споживацький попит мають досить виражений сезонний характер;

* короткострокові економічні цикли - 3-3,5 роки (3-4 роки). Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються в сфері грошових відносин. Існує два різновиди грошових криз - загальні та специфічні. Загальні грошові кризи пов'язані з середньостроковим відтворювальним циклом і є складовою частиною загальних економічних криз. Специфічні грошові кризи розвиваються на основі суперечностей, притаманних грошово-кредитній системі;

* торгово-промислові цикли - 7-11 років. Історія цих циклів починається з кризи надвиробництва 1825 р., що охопила Англію. Через 12 років у 1836 р. подібне явище охопило економіки Англії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857 р. стала першою світовою циклічною кризою і відтоді цикли цього типу повторюються з періодичністю в 7-11 років;

* великі економічні цикли або "довгі хвилі", тривалість яких становить 40-60 років.


Фази середньострокового економічного циклу
У перебігу економічного циклу розрізняють чотири фази, що послідовно змінюють одна одну - "криза", "депресія", "пожвавлення" та "піднесення".
Криза - це порушення рівноваги в економіці, результатом чого є зниження або зупинка виробництва. Під час найбільш глибоких криз відбувається руйнування продуктивних сил суспільства. Розрізняють два види криз - "криза надвиробництва" та "криза недовиробництва". Для розвинутої ринкової економіки найбільш характерною є криза надвиробництва. Його характерні риси :
1. Товарів виготовлено більше, ніж потребує платоспроможний попит на них; ускладнюється і унеможливлюється збут.

2. Внаслідок переважання пропозиції над попитом різко спадають ціни.

3. Різко скорочується виробництво.

4. Підприємці, які неспроможні оплатити свої боргові зобов'язання, розорюються.

5. Скорочення виробництва призводить до зростання безробіття, падіння життєвого рівня трудящих та відповідно - до подальшого скорочення попиту.

6. Банківські рахунки та цінні папери перестають вважатися надійним розміщенням капіталу. Зростає попит на готівку. Масове вилучення банківських вкладів веде до краху банків. Масова пропозиція акцій та інших цінних паперів веде до різкого падіння цін на них.


За кризою наступає депресія або застій. Протягом цього періоду скорочуються товарні запаси (частково реалізуються за низькими цінами, частково псуються). Реалізація товарів відновлюється, падіння цін припиняється. У період депресії обсяг виробництва дещо збільшується порівняно з кризою. Однак маса капіталів, що не знаходить застосування ані у виробництві, ані у торгівлі відтак зосереджується в банках. Пропозиція грошей перевищує попит на них, норма позичкового відсотку спадає до мінімуму.
Фази пожвавлення і піднесення ознаменовуються зростанням виробництва. На фазі пожвавлення відновлюється докризовий рівень промислового виробництва. В ході піднесення докризові показники економічної активності перекриваються, виробництво сягає нового максимуму в межах даного циклу. Цикл завершується, готуючи умови нового надвиробництва і наступної кризи.
Основною фазою промислового циклу є криза, яка служить вихідною позицією наступного циклу. Однак у сучасній економічній теорії існує погляд на "кризу" та "бум" як на поворотні моменти циклу, основними ж його фазами вважається "спад" і "пожвавлення".
Перші ознаки наближення кризи відчувають на собі галузі, що виробляють товари тривалого використання (автомобілі, побутова техніка, меблі тощо). Оскільки вони не є товарами першої необхідності, попит на них скорочується при найменшому передчутті економічних негараздів. Скорочення попиту на них та їх виробництва веде до скорочення попиту на засоби виробництва для цих галузей. Відповідно скорочується кількість зайнятих і сумарний попит.
Загострення конкуренції за гроші покупця веде до зниження ціни, що вимагає зменшення витрат виробництва. Найефективніший спосіб - заміна старого устаткування більш продуктивним. Після кризи починається оновлення основного капіталу, що певною мірою зумовлює матеріальну основу періодичності криз.
За своїм змістом середньострокові цикли є не лише циклами саме надвиробництва, тобто лише відтворювального процесу, а ще й обміну розподілу та споживання. Саме тому циклічність виступає як багатомірний, багаторівневий процес. Основні аспекти, що характеризують циклічні коливання:
* динаміка ВНП і національного доходу;

* динаміка промислового виробництва;

* динаміка зайнятості;

* динаміка використання (завантаження) промислових потужностей;

* динаміка реальних доходів населення;

* динаміка норми прибутку (рентабельності).


Циклічні кризи надвиробництва називають ще "загальними", оскільки вони охоплюють значну, іноді більшу частину виробництва.
Існують ще часткові кризи, які охоплюють лише певну сферу економічної діяльності (кризи грошового обігу, кредиту тощо). Можливі ще й галузеві кризи, які охоплюють лише певну галузь економіки. Значно, більш тяжкими для економіки є структурні кризи, які зумовлюються значними диспропорціями в розвитку народного господарства.
Ринкова економіка стикається і з відносними кризами недовиробництва. Зокрема, сировинна та продовольча кризи середини 70-х років призвели до різкого зростання світових цін на нафту, сировину, сільськогосподарські продукти і суттєво порушили пропорції відтворення в економічно розвинутих країнах. На кризи недовиробництва, окрім з економічних причин, суттєвого впливу завдають фактори природного та соціального характеру: посухи, неврожаї, гострі міждержавні та внутрішні конфлікти.
Значно більшою мірою кризи недовиробництва властиві адміністративно-командній економіці. Хронічні дефіцити багатьох видів товарів є не лише свідченням затамованої інфляції, недосконалості планування, але й адміністративного, вольового втручання в економіку без усвідомлення і врахування економічних законів і процесів.
4. Великі економічні цикли або "довгі хвилі"
Про існування довгострокових економічних коливань економісти здогадувалися давно. Вперше ще у ХІХ ст. про це писали Дж.Б.Кларк, І.С.Джевонс, пізніше - М.І.Туган-Барановський, К.Каутський, В.Парето та ін. Створення теорії "довгих хвиль", однак, пов'язано з ім'ям російського вченого М.Д.Кондратьєва (1892-1938). Не зважаючи на те, що основні дослідження з цього напрямку були опубліковані ним ще у 20-х роках, внесок Кондратьєва в дослідження даної проблеми був настільки вагомим і загальновизнаним, що великі економічні цикли одержали в науці назву "циклів Кондратьєва".
Однією з найскладніших проблем, пов'язаних з дослідженням великих економічних циклів, є проблема виділення причин, матеріальних основ даного виду циклічності. М.Д.Кондратьєв запропонував розглядати основою "довгих хвиль" циклічність у розвитку продуктивних сил і насамперед - засобів праці.
Матеріальною основою "довгих хвиль" сьогодні вважають структурне оновлення технологічного способу виробництва, що проявляється, зокрема, як оновлення основного капіталу. Еволюційний шлях оновлення дає змогу більш повно використати можливості наявних технологій. Революційний веде до якісних змін у техніко-технологічному втіленні наукових знань.
Еволюційний шлях дає змогу використати потенціал існуючих технологій і підготувати можливості для наступного стрибка в їх розвитку. Технічні революції призводять до появи нових техніко-технологічних принципів, які згодом розповсюджуватимуться еволюційним шляхом.
М.Д.Кондратьєв підкреслював, що інтенсивність відкриттів у науці і техніці залежить від вимог економічної дійсності, а їх впровадження змінює цю дійсність.
Великі економічні цикли були проаналізовані вченим з кінця XVIIІ ст.(зокрема, і внаслідок відсутності більш давніх статистичних даних). Він виділив у цих циклах два періоди - висхідний ("підвищувальна хвиля" в термінології М.Д.Кондратьєва), що триває 25-30 років, і низхідний ("знижувальна хвиля") - 20-25 років. Згідно даного погляду на розвиток світової економіки "довгі хвилі" мали такий вигляд :
1. Підвищувальна хвиля І циклу - з кінця 80-х - початку 90-х рр. XVIIІ ст. до періоду 1810-1817 рр.

2. Понижувальна хвиля І циклу - з періоду 1810-1817 рр. до періоду 1844-1851 рр.


1. Підвищувальна хвиля ІІ циклу - з періоду 1844-1855 рр. до періоду 1870-1875 рр.

2. Понижувальна хвиля ІІ циклу - з періоду 1870-1875 рр. до періоду 1890-1896 рр.


1. Підвищувальна хвиля ІІІ циклу - з періоду 1891-1896 рр. до періоду 1914-1920 рр.

2. Ймовірна понижувальна хвиля ІІІ циклу - з періоду 1914-1920 рр.


М.Д.Кондратьєв звернув увагу на суспільно-політичні прояви та впливи "довгих хвиль". Він розумів всеосяжність цих впливів, які сформулював у так звані 4 емпіричні правильності великих циклів:
1. Перед початком, іноді в самому початку підвищувальної хвилі кожного великого циклу спостерігаються значні зміни в основних умовах господарського життя суспільства. Ці зміни виражаються в глибоких змінах техніки виробництва та обміну (яким в свою чергу передують значні технічні винаходи та відкриття), зміни умов грошового обігу та посилення ролі нових країн у світовому господарському житті.
2. Періоди підвищувальних хвиль великих циклів, як правило, значно багатші великими соціальними потрясіннями та переворотами в житті суспільства (революції, війни), ніж періоди понижувальних хвиль.

3. Понижувальні хвилі великих циклів супроводжуються тривалою депресією сільського господарства.


4. Середньо-строкові цикли, що припадають на понижувальну хвилю великого циклу, характеризуються тривалістю спадів і депресій та короткістю і слабкістю підйомів. Середні цикли, що припадають на підвищувальну хвилю, навпаки, мають тривалий, значний підйом і короткі, невиразні спади [13: 197-208].
Далеко не всі аспекти взаємодії різних видів економічних циклів усвідомлені сьогодні. Вчені-економісти всього світу шукають способи пом'якшення нищівних впливів знижувальної хвилі великого циклу. М.Д.Кондратьєв передбачав у своїх творах можливість так званої великої депресії 1929-1933 рр. Існує переконання серед економістів, що з тієї кризи світ вийшов за допомогою ІІ світової війни. Сьогодні важко перерахувати відкриття і досягнення в науці і техніці останнього часу, впроваджене євро, військові дії НАТО на Балканах, події в Афганістані, - все це певні ознаки підвищувальної хвилі. На жаль, ознаки досить тривожні, адже протягом майже всіх 80-х років економісти всього світу як заклинання повторювали: з наступної кризи не можна буде вийти за допомогою військового виробництва і війни, але, здається, світ знову повертається на ті ж таки шляхи.

Контрольні запитання і завдання


1. Що таке відтворення?

2. Назвіть види відтворення.

3. В чому полягає суть інтенсивного відтворення?

4. Що таке ССП, ВСП, ВНП, ВВП, ЧСП, НД?

5. Що таке національне багатство?

6. Які аспекти охоплює процес суспільного відтворення?

7. Що таке економічний цикл? Які знаєте види економічних циклів?

8. Охарактеризуйте річні коливання ділової активності.

9. Дайте характеристику середнім економічним циклам.

10. Спробуйте розписати далі великі економічні цикли.


ТЕМА 17. ДОХОДИ НАСЕЛЕННЯ І СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА


Кожна людина протягом всього життя щоденно стикається з проблемою, як отримати дохід, як витратити заощадження так, щоб у найбільшій мірі захистити себе від ударів долі.

Пол Самуельсон


1. Доходи населення і їх диференціація
Доходи учасників ринкової економіки розподіляються за факторами виробництва (земля, праця, капітал, здібності до підприємництва). У ринковій економіці вважається нормальним і припустимим будь-який доход, який отримується в результаті участі у вільній конкуренції на ринках товарів і послуг, капіталів і робочої сили. Тут визначаються і високі доходи тих, хто має успіхи у підприємницькій діяльності, і низькі доходи тих, хто зазнав у ній невдачі. Причому низький дохід може бути наслідком недостатніх трудових зусиль тих чи інших підприємців, працівників найманої праці, а також результатом змін кон'юнктури ринку. Основними каналами доходів населення є:
* трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);

* доходи від підприємництва (прибуток);

* доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);

* доходи від індивідуальної трудової діяльності;

* інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар).
Отже, під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від рівня доходів. Їх можна поділити на грошові і натуральні доходи.
Грошові доходи населення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючих осіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів, нерухомості, продукції сільського господарства, різних виробів, доходів від наданих різних послуг та ін. Натуральні доходи включають перш за все продукцію, вироблену домашніми господарствами для власного споживання.
Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Нерівність доходів характерна для всіх економічних систем. При переході від адміністративно-командної до ринкової системи ріст диференціації доходів пов'язаний з тим, що частина населення живе за старими законами, а одночасно інша частина населення діє за законами ринкової економіки. Чим більше населення залучається до ринкових відносин, тим швидше скорочується нерівність у доходах.
Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), відмінності освіти і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу, везіння і дискримінацію. Міру нерівності доходів відображує крива Лоренца (рис. 4), при побудові якої по осі абсцис відкладена кількість сімей (в % від загального їх числа), а на осі ординат - їх дохід (у відсотках).

Рис. 4. Крива розподілу доходів (Крива Лоренца)


Теоретично можливість абсолютно рівного розподілу доходу представлене бісектрисою, яка вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це означає, що якщо 20,40,60% сімей отримує відповідно 20,40,60% від всього доходу, то відповідні точки будуть розташовані на бісектрисі. Крива Лоренца показує фактичний розподіл доходів, будується за реальними даними. Наприклад, 20% населення з найнижчими доходами отримує 5% загального доходу, 40% з низькими доходами - 15% і т.д. Заштрихована область між лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності у розподілі доходів. Чим більшою є ця область, тим більша нерівність розподілу доходів у суспільстві. Реальне суспільство не характеризується ні абсолютною рівністю, ні абсолютною нерівністю. Проте, чим більше вигнута крива Лоренца, тим більша нерівність розподілу доходів, а чим вона більш пряма, тим більша рівність сімей за рівнем доходів. Наближення кривої Лоренца до прямої лінії абсолютної рівності вбиває стимули до продуктивної праці, а надмірна її вигнутість може викликати соціальну напругу в суспільстві.
2. Рівень життя і бідність
Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінюються як показники економічного добробуту. Отримувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.
Рівень життя визначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ (матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвими благами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.
Склад життєвих благ дуже різноманітний. Поряд з доходами населення рівень життя визначають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певний спосіб і стиль життя, оцінюється його якість.
Система показників рівня життя, яка рекомендована ООН, включає широке коло характерних умов життя. Виділяють 12 груп показників:
1. Народжуваність, смертність та інші демографічні характеристики населення.

2. Санітарно-гігієнічні умови життя.

3. Споживання продовольчих товарів.

4. Житлові умови.

5. Освіта і культура.

6. Умови праці і зайнятість.

7. Доходи і витрати населення.

8. Вартість життя і споживчі ціни.

9. Транспортні засоби.

10. Організація відпочинку.

11. Соціальне забезпечення.

12. Свобода людини.


Отже, при оцінці рівня життя використовуються показники річного споживання продуктів харчування, одягу, взуття в розрахунку на людину і сім'ю, забезпеченість житловою площею, меблями, товарами довготривалого користування, предметами культурно-побутового призначення. Окрім цього, використовуються показники, які характеризують забезпеченість населення школами, дитячими садками, рівнем медичного обслуговування, пунктами побутового обслуговування, пральнями, перукарнями, банями, їдальнями тощо.
Відповідна повинна бути і структура харчування, наприклад, хліба і картоплі рекомендується споживати приблизно 80 кг в рік у розрахунку на одну людину, овочів - 150 кг, фруктів -70-80 кг, м'яса - 60-70 кг.
Проте значна частина населення при переході до ринкової економіки не може дотримуватися цих норм і проживає на рівні малозабезпеченості. Іще у 80-х роках ми вперше зіткнулися з наявністю бідності.
Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками: 1) прожитковим мінімумом, 2) гарантованим прожитковим мінімумом, 3) мінімальним споживчим бюджетом.
Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб в товарах і послугах. Другий, окрім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум - нижня межа малозабезпеченості (бідності).
Гарантований прожитковий мінімум - це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.
Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.
Розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг (200 видів товарів). Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил.

3. Заробітна плата: суть, форми і системи


У ринкових економічних системах основним доходом населення є зарплата. У світовій економічній науці є чимало варіантів визначення поняття заробітної плати.
За концепцією В.Петті, Д.Рікардо, зарплата є грошовим виразом "мінімуму засобів існування". За А.Смітом, заробітна плата включає в себе вартість життєвих засобів людини, щоб вона могла "працювати". А.Маршал в "життєво необхідні засоби" включає вже засоби "щоб працювати" і "щоб жити". В.Петті в XVII ст. вважав, що зарплата - це ціна праці.
К.Маркс розробив теорію заробітної плати як грошового виразу вартості і ціни, робочої сили, тобто робітник продає не працю, а робочу силу (здатність до праці). На початку XIX століття була поширена теорія заробітної плати, що ґрунтується на теорії "трьох факторів" Ж.Б.Сея.
М.Туган-Барановський вважав заробітну плату часткою робітничого класу в суспільному продукті, яка залежить від продуктивності суспільної праці і соціальної сили робітничого класу. Е.Бем-Баверк звертав увагу на можливість поступок підприємців у частині підвищення розміру заробітної плати під загрозою страйків, організованих профспілками, але відзначав наступний відтік капіталу з галузей з підвищеною зарплатою, заміну живої праці машинною, що в кінцевому підсумку неминуче призведе до зниження зарплати.
Необхідність прямого втручання в регулювання величини і динаміки заробітної плати обґрунтував Дж.М.Кейнс. Щоб уникнути соціальних потрясінь, він запропонував замість зниження зарплати шляхом перегляду колективних угод використати поступове або автоматичне зниження реальної зарплати в результаті зростання цін. Кейнс обґрунтував необхідність політики жорсткої грошової заробітної плати.
Його ідеї розвинуті в працях Е.Хансена , Л.Клейна, Д.Робінсон та ін., які запропонували різні методи регулювання заробітної плати і доходів населення, виходячи з визнання активної ролі держави у розподільчих процесах.
У сучасній економічній теорії праця однозначно вважається фактором виробництва, а заробітна плата - ціною використання праці робітника. Прихильниками цієї концепції є відомі американські економісти П.Самуельсон, В.Нордгауз.
З точки зору відносин розподілу заробітна плата - це грошове вираження частини необхідного продукту, яка надходить в індивідуальне споживання робітникам фірми у відповідності з кількістю і якістю затраченої ними праці у виробництві.
Організації і фірми виплачують заробітну плату в грошовій формі, це обумовлено наявністю товарно-грошових відносин і ринку. В цивілізованій економіці виплата зарплати не може проходити в натуральній формі. Грошова заробітна плата - найбільш гнучкий засіб обліку затрат і результатів праці.
Регулювання заробітної плати здійснюється фірмою і державою. Перш за все встановлюється міра праці. Вона відбиває кількість праці (величина затраченої мускульної і нервової енергії), інтенсивність праці і якість праці (ступінь складності і значення роботи). В результаті з'являються норми виробітку, норми часу, норми обслуговування на тих чи інших роботах. Підприємства і держава проводять нормування праці. Виконана норма - це перш за все кількість праці певної якості, яку віддав робітник фірмі чи державі протягом певного часу. За це він отримує грошову винагороду в формі заробітної плати.
Держава і підприємство встановлюють такі принципи диференціації заробітної плати працівників:
--- величина заробітної плати залежить від складності праці, професійних навичок і кваліфікації робітника;

--- величина заробітної плати залежить від умов роботи, від її важкості, шкідливості для здоров'я. Праця у важких і шкідливих умовах оплачується вище;

--- величина заробітної плати залежить від результатів виробничої діяльності фірми в цілому.
Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників:
1) виробіток яких неможливо чітко нормувати;

2) в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції;

3) виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.
Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів.
Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів. Виділяють такі системи відрядної заробітної плати:
--- пряма відрядна заробітна плата. Вона передбачає прямо пропорційну залежність між зростанням об'єму виробки і збільшенням заробітної плати;

--- відрядно-прогресивна заробітна плата. Суть її полягає в тому, що виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а продукція понад норму - по розцінках більш високих і зростаючих;

--- відрядно-регресивна заробітна плата. При ній кожному відсотку збільшення виробітку понад норму відповідає приріст заробітку менше одного відсотку. Вона робить невигідним перевиконання норми виробітку.

--- відрядно-преміальна заробітна плата. При цій системі виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а за продукцію, виготовлену понад норму, за дотримання технологічної дисципліни, за безаварійну роботу передбачена премія;

--- акордна заробітна плата. У цьому випадку заробітна плата встановлюється не за кожний виріб або операцію, а за весь об'єм робіт по акордних розцінках;

--- колективна відрядна заробітна плата. При цьому заробітна плата робітника знаходиться в залежності від виробітку бригади, лінії, зміни. Колективний заробіток розподіляється між членами бригади у відповідності з присвоєними їм розрядами, коефіцієнтами і відпрацьованим часом.


Останні десятиріччя характеризуються все більш широким застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. У Великобританії, США, Німеччині і Франції 60-70% промислових робітників отримують погодинну заробітну плату.
Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації, різні умови й ефективність праці та кількість і якість праці. Підвищення середньомісячної зарплати на перший погляд свідчить про певне поліпшення добробуту населення. Але точнішим показником тут є реальна заробітна плата.
Реальна заробітна плата - це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Реальна зарплата залежить від ряду факторів :
а) рівня номінальної зарплати;

в) цін на товари і послуги, які споживає населення;

с) величини податків, які сплачуються різними верствами населення в бюджет.
4. Соціальна політика держави
Соціальна політика - це заходи держави, спрямовані на пом'якшення нерівності в розподілі доходів, що є неминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послаблення диференціації доходів і майна, пом'якшення суперечностей між учасниками ринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.
Тому важливим завданням соціальної політики є адресна (тобто призначена для конкретних груп населення) соціальна підтримка зі сторони держави, в першу чергу найменш захищених верств. Для того, щоб допомогти цим людям, гарантувати їм необхідні засоби, існує соціальна галузь економіки, яка називається соціальним забезпеченням. На організації соціального забезпечення держава покладає турботу про ті категорії населення, які в законодавчому порядку мають право на довготривалу або постійну допомогу у зв'язку з віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування.
Найбільш поширений вид соціального забезпечення - пенсійне забезпечення. Пенсіонерам за віком виплачується пенсія, яка залежить від стажу роботи і рівня заробітної плати, яку отримувала людина до виходу на пенсію. Окрім трудових пенсій за віком, за вислугу років, виплачуються пенсії по інвалідності. Пенсії по інвалідності не залежать від віку і обумовлені тільки станом здоров'я, неможливістю або обмеженою можливістю людини здійснювати трудову діяльність. Пенсії виплачуються з пенсійного фонду, створеного за рахунок страхових внесків підприємств та громадян.
Соціальна допомога надається також за рахунок асигнувань з державного та місцевих бюджетів. Нині діють такі форми соціальної допомоги :
--- надання грошової допомоги і пільг сім'ям, що виховують дітей;

--- надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безплатними обідами, одягом і паливом, пільгами щодо оплати транспорту, житла тощо);

--- обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.
Поширеним видом грошової допомоги студентській молоді є виплата стипендій.
Особливий вид соціальної допомоги - медична допомога. В період переходу України до економіки ринкового типу неминуче часткове використання грошових засобів населення і підприємств на потреби охорони здоров'я в формі платної і страхової медицини. Фонд медичного страхування утворюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів та інших джерел, формування яких не заборонено законодавством України. Медичне страхування забезпечує право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі захворювання.
Держава надає також значну допомогу безробітним. Перш за все вона проявляється у вигляді виплати офіційно зареєстрованим безробітним державної допомоги по безробіттю. Кошти фонду спрямовуються на фінансування професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, що сприяє їх працевлаштуванню та організації додаткових робочих місць.
В умовах переходу до ринкової економіки відбувається різке збільшення диференціації доходів населення і гостро проявляється проблема соціального захисту населення від зростання цін. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково здійснюється індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в міру зростання роздрібних цін.
Індексація доходів населення застосовується в різних країнах, хоч, наприклад, у Франції і Німеччині відмовились від індексації доходів населення, вважаючи, що її негативні наслідки для економіки переважають позитивні. Проте в умовах значного зростання роздрібних цін протягом останніх років індексація доходів населення неминуча і виправдана. Але певна нерівність все ж повинна зберігатися, зрівняльний розподіл суперечить ринковим принципам
Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягає сутність розподілу доходів?

2. Перелічіть форми розподілу доходів.

3. Назвіть показники рівня життя.

4. Що таке бідність, малозабезпеченість і які показники для них характерні?

5. Проаналізуйте визначення категорії "заробітна плата" в економічній літературі.

6. Розкрийте сутність заробітної плати.

7. Які є форми заробітної плати?

8. У чому полягає сутність соціальної політики держави в умовах ринкової економіки?

9. Чому потрібна індексація доходів населення?
ТЕМА 18. ЗАЙНЯТІСТЬ І БЕЗРОБІТТЯ
Ледарство - мати всіх пороків. Люди задоволені, якщо вони зайняті справою.

Бенджамін Франклін


1. Зайнятість населення і її основні форми
Стан зайнятості є одним з основних індикаторів національної економіки. В ньому відображається те, як в суспільстві використовуються ресурси праці, а відповідно і можливості економічного росту. Основними параметрами, що характеризують стан зайнятості, становище на ринку праці можна назвати:
* економічно активне населення (робоча сила);

* економічно неактивне населення (не входить в склад робочої сили).


До економічно неактивного населення відносяться:
а) особи віком до 16 років;

б) особи, які знаходяться в психіатричних лікарнях та виправних закладах;

в) пенсіонери, студенти, домогосподарки та інші особи, які вибули із складу робочої сили - непрацюючі і не шукаючі роботи. Економічно активне населення у всіх країнах складається із трьох частин: зайняте, незайняте, безробітне.
Однією з найважливіших проблем ринкової економіки є проблема повної зайнятості. Зайнятість - це економічна категорія, яку розглядають з двох боків:
--- Зайнятість як економічна категорія - це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення країни робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід.

--- Зайнятість як економічна проблема - це співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.


Зайняте населення становить частину трудових ресурсів суспільства. В Україні - це особи віком від 16 до 55 років (жінки) і 60 років (чоловіки), а також особи пенсійного віку і молодь, молодша від зазначеного віку, якщо вона зайнята в народному господарстві. До складу зайнятих належать:
* наймані працівники, особи, які працюють самостійно (підприємці, фермери, творчі працівники), зайняті в органах державної влади й управління;

* особи, котрі служать в армії або отримують професійну підготовку (учні, студенти денних форм навчання);

* особи, що виконують суспільно-оплачувані роботи;

* особи, зайняті вихованням малолітніх дітей, доглядом за інвалідами чи людьми похилого віку, громадяни інших країн, які проживають в Україні, працюють у народному господарстві.


Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.
Повна зайнятість - це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.
Раціональна зайнятість - зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.
Ефективна зайнятість - це зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.
Розрізняють основну і спеціальні форми зайнятості.
Основна форма регулюється трудовим законодавством і типовими правилами внутрішнього розпорядку щодо різних категорій працівників.
Спеціальні, або нетрадиційні форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна і кооперативна трудова діяльність та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. У США та Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.
В Україні домінує тип зайнятості, що відповідає технологічному способу виробництва, який ґрунтується на ручній та механізованій праці. Це переважання промисловості і сільськогосподарської трудової діяльності з широким застосуванням простої фізичної праці (близько 40% загальної чисельності працюючих). Розвинуті країни світу пройшли цей етап у 40-50 роки. Нині там існує інформативний тип зайнятості, тобто переважання у складі працюючих осіб, пов'язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та наданням інформації у сфері виробництва та обігу та ін. Зростають витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості. У США, наприклад, проходять перепідготовку 75-85% керівників, спеціалістів, робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.

2. Ринок робочої сили


Важливу роль у формуванні структури і зайнятості відіграє ринок робочої сили. Він є невід'ємною складовою частиною системи ринкового господарства. Під ринком робочої сили (ринком праці) розуміють сукупність засобів, установ та соціальних організацій, з допомогою яких роботодавці наймають працівників для реалізації своїх проектів, а ті, хто шукає роботу, знаходять її відповідно до своєї професії, кваліфікації, бажання тощо. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.
Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.
З одного боку, ринок праці подібний до інших ринків (засобів виробництва чи споживчих товарів), а з іншого - він має низку характерних особливостей. Як і будь-який інший, ринок праці регулюється законами попиту та пропозиції. Внаслідок їх дії формується рівноважна ціна товару "робоча сила", яка називається заробітною платою. Зрозуміло, що ринок праці є узагальнюючим поняттям щодо множини різних конкретних ринків праці, на яких пропонується й купується праця різних спеціальностей.
Механізми ринку праці складають попит на працю, пропозиція праці, заробітна плата - ціна праці.
Пропозиція робочої сили - це кількість праці, яка пропонується для реалізації при визначених ставках заробітної плати. Як і для будь-якого товару, величина пропозиції збільшується, коли росте ціна - заробітна плата зменшується - при її зниженні. Пропозиція робочої сили носить вільний характер: люди самі добровільно вибирають між зайнятістю і незайнятістю, визначають професію, вид діяльності, приймають рішення про зміну роботи. Одночасно ця свобода носить обмежений характер, це вибір в межах певного "коридору свободи". Факторами, що обмежують вибір, або іншими словами, встановлюють цей "коридор свободи" є:
--- наявний рівень освіти, професійна спеціалізація. Металургу, наприклад, важко пропонувати себе вчителем математики, а юристу - спеціалістом з ремонту комп'ютерів;

--- фізіологічні можливості людини. Вік, стать, стан здоров'я, інші індивідуальні дані накладають свій відбиток на конкурентоспроможність людини на певних спеціалізованих ринках праці, об'єктивно відбиваються на її можливості виконати ту, чи іншу роботу. Нерідко сам роботодавець спочатку фіксує свої вимоги найму;

--- соціальні умови. Місце проживання, сімейні обставини також обмежують можливості пропозиції праці на певних ринках. Наприклад, для жінки, яка має малолітніх дітей, буде дуже проблематично пропонувати свою працю там, де робота пов'язана з відрядженнями, або ведеться в декілька змін;

--- відсутність досвіду. Тут зі сторони наймача встановлюються зразу ж певні вимоги до здібностей робітника. Наприклад, можна зустріти таке оголошення: "Потрібен бухгалтер зі стажем роботи не менше 5 років..."


В цілому до основних факторів, які визначають поведінку робітників на ринку праці, можна віднести:
* величину заробітної плати;

* умови праці (фізичне навантаження, інтенсивність, змінність, екологію); віддаленість роботи від місця проживання; престижність праці та ін.


Другою стороною на ринку праці виступає роботодавець - той, хто формує попит на працю. Попит на робочу силу - це платоспроможна потреба роботодавців щодо трудових послуг працівників певних професій і кваліфікації. Величина попиту залежить в першу чергу від економічного стану країни, темпів зростання економіки, а також від умов діяльності підприємства, положення підприємства. Високі темпи зростання створюють підвищений попит на робочу силу. Коли економіка перебуває в кризовому стані, то кількість робочих місць зменшується, а попит на робочу силу падає.
Співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці визначає ціну робочої сили. Ціною праці є ставка заробітної плати, або оплата праці за одиницю часу: годину, день, місяць. За певних умов криві попиту та пропозиції робочої сили можуть не перетинатися. Це має місце тоді, коли наймані працівники вимагають такого рівня оплати, на який не погоджуються роботодавці, а останні пропонують таку оплату, яка не влаштовує робітників. Така ситуація складається досить рідко і стосується тільки окремих професій. У цілому ж роботодавці та наймані робітники не можуть обійтись одні без одних.
Різниця у співвідношенні попиту і пропозиції за професійно-кваліфікаційними, галузевими і статево-віковими групами зумовила поділ ринку робочої сили на ряд сегментів, що відрізняються передусім ступенем забезпечення робочими місцями та їх надійністю (рис. 5).
Рис 5. Основні сегменти сучасного ринку робочої сили
Складаються два ринки. Перший ринок складної, кваліфікованої робочої сили, що забезпечує повну зайнятість. Основна частка на ньому належить представникам нових спеціальностей і галузей високої технології. Ця робоча сила потребує великих затрат, характеризується функціональною гнучкістю, відрізняється відносно високим ступенем захищеності.
Другий ринок робочої сили представлений в основному робітниками і службовцями середньої та низької кваліфікації, працівниками галузей, що зазнали структурної перебудови, частково зайнятими, тимчасовими працівниками, надомниками, безробітними. На цьому ринку гнучкість досягається переважно за рахунок кількісних коливань, що зумовлюють нестійку зайнятість. Процес сегментації робочої сили може тривати, його межі і внутрішній зміст теж можуть зазнавати змін.
Ринок робочої сили існує не одне століття. Суть його залишилась та сама, однак форми, інституціальні межі, механізми, за допомогою яких він функціонує, зазнали серйозних змін, зумовлених науково-технічним розвитком, новими можливостями конкретної держави, підприємців і самих трудівників у формуванні людської особистості.
Особливості ринку робочої сили визначаються такими її унікальними властивостями, як універсальність і прагнення соціальної справедливості. Універсальність робочої сили полягає в здатності працівників завоювати нові професії та підвищувати свій професійний рівень, а також змінювати місце роботи, тобто переходити з однієї фірми, установи, місцевості в іншу фірму, установу, місцевість. Прагнення соціальної справедливості виявляється в намаганні домогтися однакового рівня оплати праці на різних фірмах (підприємствах) і в різних галузях для робітників тієї самої професії і того самого рівня майстерності (розряду праці).
Ці особливості робочої сили відчутно впливають на її ринок. Мобільність найманих робітників дає їм змогу постійно змінювати місце роботи, шукаючи такі фірми, які пропонують кращі умови та вищу оплату праці. Роботодавці змушені конкурувати між собою за можливість використати робочу силу. Відтак повсюдно поліпшуються умови праці та зростає її оплата.
Необхідно відзначити, що для того, щоб ринок робочої сили діяв ефективно, потрібно забезпечити певні додаткові умови. Так, наприклад, у країні має бути достатньо розвиненим ринок житла. Той, хто бажає змінити місце роботи і переселитися в інше місто, повинен мати можливість продати й купити житло. Як і на інших ринках, попит на найману працю має перевищувати її пропозицію, щоб роботодавці змушені були конкурувати між собою.
Серед сучасних тенденцій формування ринку робочої сили в країнах з розвинутою ринковою економікою, крім названих, слід виділити: посилення й ускладнення конкуренції як серед працівників (за робочі місця з високою оплатою, додатковими соціальними гарантіями, перспективою просування по службі), так і серед роботодавців (за найбільш цінні кадри); збільшення частки до однієї третьої висококваліфікованих кадрів у структурі трудових ресурсів, тривалості загальноосвітньої підготовки; уповільнення припливу працездатного населення, його старіння; ускладнення форм трудової діяльності та трудових відносин тощо.

3. Безробіття: суть, причини, види


Хоч як бездоганно працювали б ринкові механізми, вони не можуть, проте, забезпечити повної зайнятості навіть за наявності вільних робочих місць. Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно є невід'ємним атрибутом ринкової економіки.
Безробіття - це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.
Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.
Безробітними за класифікацією Міжнародної організації праці є особи, зареєстровані на біржі праці, які активно шукають роботу. Тимчасово звільнені й ті, хто має намір приступити до роботи протягом 30 днів, вважаються безробітними, якщо вони і не виконують другої вимоги щодо активних пошуків роботи.
До незайнятого належить те населення, яке відмовляється від пропонованої йому роботи. Сукупність зайнятого і безробітного населення називається самодіяльним населенням.
У процесі класифікації економічно активного населення, віднесення його до тієї чи іншої групи найскладнішим є чітке розмежування безробітних і незайнятих. Крайні випадки розрізнити неважко. Деякі люди роблять все, аби тільки знайти роботу, водночас інших важко примусити працювати, але навіть і серед тих людей, які активно шукають роботу, є такі, що відхилять надані їм пропозиції, сподіваючись знайти щось краще. Люди, які кажуть, що не можуть знайти роботу, мають на увазі, що вони не можуть знайти місце роботи, де їм би хотілося працювати. Ті, хто говорить, що вони не хочуть працювати, мають на увазі, що вони не хочуть працювати на жодній з робіт, які можуть знайти. У деяких випадках відмінність між цими двома ситуаціями стає просто невидимою.
Західні економічні школи дотримуються різних поглядів на суть та причини безробіття.
Безробіття уперше виникло у Великобританії на початку ХІХ ст. Проте до кінця століття воно не мало масового характеру, зростало лише в період економічних криз. Так, у США в 1920-1929 рр. середня кількість безробітних становила 2,2 млн. чол., а в 30-х - близько 20% осіб найманої праці.
Першу спробу пояснити сутність безробіття зробив англійський економіст Т.Мальтус. Він пояснив його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища він вбачав у вічному біологічному законі, властивому всім живим істотам, - розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування. Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності та ін.
У середині 50-х рр. виникла технологічна теорія безробіття, згідно з якою його причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям на думку її авторів слід через обмеження технологічного прогресу, його сповільнення.
Найпоширенішою в наш час є кейнсіанська теорія безробіття. Згідно з якою його причиною є недостатній сукупний попит на товари. Держава, підвищуючи доходи, або знижуючи податки, може збільшити в економіці суспільний попит, що зумовить зростання попиту на робочу силу, а це, в свою чергу, знизить рівень безробіття.
Ще одна концепція безробіття (класичний підхід) не вбачає у безробітті серйозної економічної проблеми, оскільки причиною його вважає надто високу заробітну плату, а в умовах вільного ринку такий стан довго зберігатися не може. Дійовим заходом проти безробіття вважається зниження заробітної плати до рівня економічної рівноваги. Безробіття зумовлене комплексом причин:
-- структурними змінами в економіці;

-- нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;

-- постійним прогресом техніки, особливо його революційної форми - НТР;

-- пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;

-- диспропорційністю розвитку економіки;

-- обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.


Як бачимо, причин безробіття може бути чимало. Тому економісти нині розглядають не безробіття взагалі, а його конкретні форми чи види.
На сьогодні за даними ООН, близько 800 млн. чол., тобто практично кожний третій працездатний у світі, не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток. Чим нижчий рівень соціально-економічного розвитку країни, тим вищий рівень безробіття, і навпаки. На території колишнього СРСР безробіття було приховане (або внутрішньозаводське).
Приховане безробіття має місце, якщо кількість працівників на виробничих дільницях перевищує об'єктивно потрібну. Наслідками його є депрофесіоналізація, низька якість продукції, падіння дисципліни праці, зрівнялівка в оплаті праці, зниження реальної заробітної плати. Серед поширених форм прихованого безробіття - вимушені виробничі простої з технологічних причин, прогули і простої, пов'язані з недобросовісним відношенням робітників до праці.
Для суспільства небезпечним є не саме безробіття, а відсутність механізму його регулювання, надійного захисту безробітних.
Загроза безробіття в умовах України пов'язана не з кризою надвиробництва, вичерпанням місткості ринку, як у західному світі, а з сучасною кризою недовиробництва, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування робітників, тобто з глибокими деформаціями, що мали місце в попередній економічній системі та наступною економічною політикою.
Розрізняють такі види безробіття:
-- фрикційне;

-- структурне;

-- циклічне.
Фрикційне безробіття виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу. Фрикційне безробіття вважається неминучим і деякою мірою бажаним, оскільки частина працівників тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивну. Це означає більші доходи для робітників і раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже і більший реальний обсяг національного продукту.
Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. "Структурні" безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Фрикційне безробіття має короткостроковий характер, а структурне - довгостроковий, тому і вважається більш важким.
Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.
Зусилля багатьох держав, зокрема і нашої, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття, на те, щоб усі працездатні були зайняті у суспільному виробництві. Проте час показав, що таку "повну" зайнятість забезпечити неможливо, бо існує фрикційне та структурне безробіття, які є неминучими. Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, при якій оплачувану роботу мають менш як 100% працездатних. Тобто при повній зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі фрикційного та структурного безробіття. Таке безробіття називається природним (нормальним).
Рівень безробіття визначають за формулою:
Отже, існування природного рівня безробіття вважається закономірним явищем і не виключає можливості повної зайнятості. Його величина, яка коливається від 4 до 6% для регіонів, де зареєстроване безробіття нижче, дорівнює або вище від загальнодержавного рівня, зменшує сферу прикладання праці.
Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з другого - великим суспільним лихом. До негативних наслідків безробіття можна віднести:
* зменшення рівня життя;

* поява невпевненості в майбутньому;

* морально-психологічної травми (зайва людина);

* виникнення почуття власної неповноцінності;

* зниження кваліфікації працівників;

* ріст злочинності та ін.


Різноманітність типів безробіття дуже ускладнює завдання його скорочення. Оскільки єдиних "ліків від безробіття" бути не може, то для вирішення цієї проблеми доводиться використовувати різні методи, заходи як на рівні держави, так і на рівні підприємств.

4. Особливості зайнятості та безробіття в Україні


Український ринок праці та зайнятість мають свої особливості. Йдеться про ті з них, що виявились упродовж 90-х років ХХ ст. Акцентування уваги саме на цьому періоді зумовлене тим, що раніше в Україні існувала інша економічна система. Отже, в останнє десятиріччя відбулись такі зміни:
* Скорочення зайнятості і зростання рівня безробіття, починається з середини 90-х років. Основною причиною звільнень працівників є розпочата структурна перебудова економіки: припинення діяльності підприємств, продукція яких не знаходить збуту або виявляється неконкурентоздатною, перехід до інших форм власності. Такі процеси переживали всі країни перехідної економіки і скрізь, де вони розпочинались, зростала кількість безробітних, але в умовах, коли перехід до ринку відбувається послідовно, працездатні, звільнені з державних установ та підприємств, знаходять роботу на нових підприємствах недержавної форми власності, розпочинають власну справу тощо.
* Існування в Україні вимушеної неповної зайнятості (прихованого безробіття). До тих, хто є неповно зайнятими, належать люди, які перебувають у вимушених відпустках з ініціативи адміністрації, працюють неповний робочий день або тиждень.
* Зміна структури зайнятості, тобто співвідношення між людьми, що працюють у різних сферах (галузях) економіки.
Завданням сучасного етапу в сфері регулювання зайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулювання на ринку праці, а з іншого - відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль у процесі управління.
Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

Контрольні запитання і завдання


1. У чому полягає сутність зайнятості та які її основні види і форми?

2. Що являє собою ринок робочої сили, які умови його існування?

3. Охарактеризуйте види безробіття.

4. Які особливі зайнятості та безробіття в Україні?

ТЕМА 19. ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Вивчення законів вільної гри економічних сил - у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії - призвело до визнання необхідності… регулювання цієї гри суспільною владою.

Михайло Туган-Барановський

Людина сьогодні уже не виходить з тих міркувань, що "найкраще регулює та держава, яка найменше регулює". Поступово, незважаючи на опозицію, методи Олександра Гамільтона почали застосовуватися для досягнень цілей Томаса Джефферсона: конституційні повноваження центральних і місцевих органів влади почали тлумачитися широко та використовуватися для "забезпечення суспільних інтересів" і "наведення порядку" в економічній системі.

Пол Самуельсон


1. Місце держави в ринковій економіці
Сучасна ринкова економіка не може існувати без державної господарської діяльності. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А.Сміт, Д.Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець "ери" вільного підприємництва, показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.
Необхідність державного регулювання ринкової економіки теоретично обґрунтував англійський економіст Дж.М.Кейнс в книзі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей"(1946). Дана теорія набула застосування на практиці в економіці США (в 50-ті роки) і принесла певні позитивні результати у господарській діяльності. В подальшому теорія державного регулювання Кейнса лягла в основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн.
Державне регулювання ринкової економіки - це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики. Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики). За допомогою правових регуляторів держава встановлює "правила гри" на ринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано "настроює" ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність у раціональних рамках.
Про необхідність державного регулювання економіки говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю, що випливає з цього факту, вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників, державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов'язки усіх членів суспільства. Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену, пасивну роль у регулюванні економіки.
За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм. Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативно пристосовувала розрізнені дії господарських суб'єктів, що постійно змінювалася, регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність. Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового механізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла об'єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки.
Разом з тим слід зазначити, що державне регулювання економіки не є "чарівною паличкою", яка автоматично усуває недоліки ринкового механізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання держави в економіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, що у застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів, а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди.
Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Вони досить різноманітні. Розглянемо основні з них.
* Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.
* Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.
* Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.
* Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.
* Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.
* Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомог та пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових цін тощо.
* Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.
* Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.
* Стабілізація економіки - важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.
Проте в сучасному світі економічні функції держави набагато ширші. В їх числі є такі: захист середовища проживання людини, розвиток інфраструктури, дотації на шкільне навчання, допомоги по безробіттю, різноманітні види пенсій і допомог малозабезпеченим членам суспільства тощо.

2. Методи і форми державного регулювання ринкової економіки


Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання. Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.
Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної "погоди"в країні, з іншого - ефективним засобом реалізації економічної політики держави. Виконуючи роль державної казни, бюджет акумулює і перерозподіляє значну частку національного доходу (від 1/3 до 1/2 ).
Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави. Історичний досвід говорить про те, що за допомогою зміни рівня оподаткування і державних витрат можуть регулюватися такі найважливіші індикатори економіки, як сукупний попит, економічне зростання, інфляція та ін. Бюджетна політика може бути спрямована, з одного боку, на зведення доходної і витратної частин бюджету з надлишком для перешкоди так званому "перегріванню"економіки, з іншого - на створення дефіциту для стимулювання економічного зростання.
На частку соціально-економічних витрат припадає у середньому близько 50% витратної частини бюджету. До них належать, насамперед, соціальні витрати (затрати на виплату пенсій, допомоги, утримання сфер охорони здоров'я, освіти, підготовку кадрів тощо), а також витрати, спрямовані на фінансування деяких сфер економіки (енергетика, житлове будівництво і комунальне господарство, регіональний розвиток, зв'язок, транспорт, охорона навколишнього середовища). Істотну частину витрат бюджету складають прямі і непрямі воєнні витрати, затрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). За останні десятиріччя значно зросла роль бюджетного механізму в інвестуванні довгострокової структурної політики і насамперед - розвитку наукомістких виробництв.
Ефективність бюджетної політики в регулюванні ринкової економіки багато в чому залежить від податкової політики. При її формуванні враховується здатність податків виконувати дві взаємозв'язані функції: фіскальну і стимулюючу. Держава через рівень оподаткування, порядок обчислення податкової бази і системи податкових пільг та обмежень визначає, з одного боку, величину доходів державного бюджету, з іншого - спрямовує ділову активність господарюючих суб'єктів і окремих громадян у відповідність з встановленими цілями і пріоритетами соціально-економічного розвитку країни. За багато років у країнах з ринковою економікою склалася досить раціональна структура податків, яка включає в себе три основних види: прямі (прибутковий податок з населення, податок з корпорацій), непрямі (акцизи, податок на додану вартість, митні збори тощо) та інші (податок на нерухоме майно, спадщину, землю та ін.).
Провідну роль у системі оподаткування виконує прибутковий податок з населення, ставки якого коливаються в окремих країнах від 10% до 50%. Значно менше фіскальне навантаження виконує податок на прибуток корпорацій, проте він є найбільш сильним інструментом держави у регулюванні ділової активності господарських суб'єктів. Нині коливання його ставок в окремих країнах таке: у США - 34%, в Англії -35%, в Японії - 37,5%, у Франції - 45%, у Німеччині - 56%. У відповідності з діючим законодавством деякі види господарської діяльності повністю або частково звільняються від податку на прибуток (наприклад, благодійна діяльність). У більшості країн діють понижені ставки для малих підприємств.
Значну фіскальну функцію виконують непрямі податки, які стягуються у вигляді надбавки до ціни товару або послуги і сплачуються споживачами. Поряд з цим вони є ефективним інструментом державного регулювання інфляції, розв'язання деяких завдань соціального характеру.
Важливим елементом податкової політики є механізм розподілу податків між центральним і місцевими бюджетами. При його визначенні враховується роль окремих податків у підтриманні макроекономічної стабільності, регулюванні інфляційних процесів, фінансовому забезпеченні державних функцій. Так, прибутковий податок з населення і податок на корпорації звичайно стягуються для формування центрального бюджету. Податок на додану вартість і податок з продажів у певній пропорції направляються як до центрального, так і до місцевого бюджетів. Повністю надходять до місцевого бюджету податки на землю, спадщину, різні штрафи і збори.
Значна роль у ринковій економіці відводиться грошово-кредитній політиці держави. Під грошово-кредитним регулюванням розуміють заходи Національного банку, спрямовані на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредиту, рівня процентних ставок та інших показників, за допомогою яких держава набуває здатності впливати на економічну кон'юнктуру. Зазначений вплив звичайно здійснюється у двох формах: кредитної експансії або кредитних обмежень. Необхідність застосування кредитної експансії виникає в період значного економічного спаду. Вона реалізується за допомогою кредитних ін'єкцій у національне господарство, що досягається зниженням процентних ставок (здешевленням кредитних грошей). Метою такої політики є "підбадьорювання" економіки, посилення інвестиційної активності господарських суб'єктів, збільшення виробництва та зменшення на цій основі рівня інфляції та безробіття. Доцільність кредитних обмежень виникає при "перегріванні" економіки в умовах перевиробництва. Держава, щоб стримати ділову активність, йде на подорожчання кредитних грошей, наслідком чого є скорочення інвестицій, зростання безробіття, дефляція та зниження життєвого рівня деяких верств населення.
До основних методів грошово-кредитного регулювання економіки належить зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків, які зберігаються у Національному банку. За допомогою цього інструменту держава впливає на рівень інфляції, нейтралізує за необхідністю кредитну емісію комерційних банків, підтримуючи оптимальний обсяг активної грошової маси і стабільність грошового обігу. Змінюючи норми обов'язкових резервів, центральний банк може стимулювати операції комерційних банків по наданню кредитів і позик або, навпаки, стримувати ці операції.
Важливим інструментом грошово-кредитного регулювання є купівля і продаж державних цінних паперів на відкритому ринку. За допомогою цих операцій центральний банк регулює кредитні можливості депозитних установ. Так, при купівлі комерційними банками державних цінних паперів на відповідну величину збільшуються їх депозити, при їх продажу - вони зменшуються. Купівля-продаж цінних паперів впливає не тільки на величину кредитних ресурсів комерційних банків, а й на розмір процентних ставок на ринку банківських резервів.
Не менш ефективним засобом грошово-кредитного впливу на економічну кон'юнктуру є зміна дисконтної ставки при наданні позички комерційним банкам. Знижуючи або підвищуючи процентну ставку, центральний банк обмежує або розширює доступ комерційних банків до кредитів. За допомогою такої політики він впливає на рівень процентних ставок по кредитах комерційних банків, що відповідно викликає скорочення або збільшення попиту на комерційний кредит з боку їх клієнтів.
Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування. Індикативне планування принципово відрізняється від директивного планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не мають для окремих господарських суб'єктів статусу обов'язкових завдань, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої сили для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства, виражених у державному плані.
Індикативні плани включають розділи, які охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв'язання найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому індикативне планування часто називається економічним програмуванням. Кількість і характер економічних програм залежить від конкретних цілей та умов розвитку національної економіки. Так, у повоєнний період у багатьох країнах до таких завдань належали: модернізація виробництва, зміна структури економіки, скорочення безробіття, стримання інфляції, соціальний захист населення, конверсія військової промисловості.
Тепер звернемось до адміністративних методів регулювання економіки, а це означає прямий державний контроль над монопольними ринками. Там, де державна монополія визнана природною, виправдане повномасштабне адміністрування. Під ним розуміється директивне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю і властивостями товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання (оборона, енергетика, залізні дороги і т.д.).
Адміністративне регулювання необхідне при розробці жорстких стандартів, які гарантують населенню життя в умовах економічної безпеки, при встановленні гарантованого мінімуму заробітної плати і допомог по безробіттю, при підготовці нормативних актів, спрямованих на захист національних інтересів у системі світогосподарських зв'язків.
Так, наприклад, ступінь і методи втручання держави у процеси ціноутворення в різних країнах є різноманітними залежно від рівня зрілості ринку і прийнятої моделі державного регулювання. При розв'язанні цих питань враховується динаміка інфляції, рівень конкуренції і монополізації виробництва, соціальна політика. Держава може втручатися у ціноутворення у формі прямого регулювання: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари, граничного їх рівня або граничного коефіцієнта їх підвищення, заміна режиму вільного ціноутворення на деякі товари державним регулюванням, заморожування цін на певний строк. Пряме їх регулювання, звичайно, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулююча здатність ще недостатньо розвинута: у кризовій ситуації; при високих рівнях інфляції.
Державне регулювання економіки за допомогою механізму заробітної плати тією чи іншою мірою практикується у багатьох країнах. У його основі лежить закон про працю, який регламентує певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначення допомоги по безробіттю, розмір пенсії і трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін.
Отже, застосування прямих методів в певних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в основі ринкових відносин.
Як показав досвід, у сучасній світовій практиці відзначається посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це проявляється в розробці системи нормативних актів, спрямованих на регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, цін і зарплати, соціального захисту населення, контролю за діями монополістичних утворень тощо.

Контрольні запитання і завдання


1. Розкрийте місце держави в ринковій економіці.

2. Розкрийте суть основних функцій держави в ринковій економіці.

3. Які цілі переслідує держава, вмішуючись в економіку?

4. Дайте характеристику економічних методів державного регулювання ринкової економіки.

ТЕМА 20. ФІНАНСИ І ФІНАНСОВА СИСТЕМА
У цьому світі ні в чому не можна бути твердо впевненим, за винятком смерті і податків.

Бенджамін Франклін

Ніщо не потребує стільки мудрості й розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, яка в них залишається.

Шарль Луї де Монтеск'є


1. Суть і функції фінансів
У щоденному спілкуванні між людьми слова "фінанси" і "гроші" вживаються часто як синоніми, як однозначні поняття. Проте між ними існує різниця й до того ж істотна.
Фінанси (від фр. "finance", лат. "financia" - готівка, дохід) - означало завершення розрахунків (платежів) в грошових відносинах між населенням і державою. Згодом термін "фінанси" починає використовуватися до всієї сукупності грошових відносин, пов'язаних з системою державних доходів і видатків.
У загальному вигляді фінанси відображають відносини, що виникають між людьми, підприємствами, фірмами, банками, державними органами з приводу отримання, передавання один одному грошових коштів, взаємних платежів, боргових та інших грошових зобов'язань.
Фінанси охоплюють широкий спектр податкових платежів населення, позики, лотереї, вклади в банки тимчасово вільних грошей. Через фінансові важелі держава надає населенню кредити, регулює індивідуальну трудову діяльність, здійснює управління соціально-економічними процесами.
Конкретними інструментами фінансового регулювання економіки слугують заробітна плата, ціни, бюджет, кредити, податки, платежі, інвестиції, пенсії, стипендії, грошова допомога тощо. Отже, фінанси не гроші чи грошові доходи, а економічні відносини.
Фінанси - це система відносин з приводу розподілу й використання фондів грошових коштів(фінансових ресурсів).
Основними суб'єктами фінансових відносин є: держава, державні органи управління, підприємства, установи, громадські організації й населення країни.
Фінанси - це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу.

Отже, фінанси безпосередньо пов'язані з грошовими відносинами, але не тотожні їм.


Так, до фінансів не належать гроші, які обслуговують особисте споживання та обмін (купівля товарів у роздрібній торгівлі, оплата комунальних послуг, особистих транспортних засобів, зв'язку, охорони здоров'я тощо), а також гроші, отримані у вигляді заробітної плати, грошового переказу, спадщини тощо.
Економічна роль фінансів у ринковій економіці надзвичайно велика. Функціонування фінансів забезпечується через фінансову систему. Показники фінансової системи є головним індикатором її стану. Отже, фінанси - це "кровоносна система" будь-якої економіки.
Система створення та використання фондів грошових ресурсів разом з розгалуженою мережею фінансових установ являє собою фінансову систему. На практиці ця система включає різноманітні фінансові інститути, які суспільство використовує з метою забезпечення кругообігу фінансових ресурсів різної цілеспрямованості, і поділяється на: державні фінанси; фінанси підприємств і організацій; фінанси населення.
Державні фінанси - це система фондів грошових ресурсів, зосереджених у руках держави й призначених для забезпечення виконання властивих їй функцій та сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. Держава через систему фінансів (державний бюджет, державне страхування) перерозподіляє частину національного доходу з метою регулювання економічних процесів розвитку виробництва, розв'язання соціальних проблем, проблем окремих регіонів, розвитку зовнішньоекономічних відносин.
Фінанси підприємств і організацій - це грошові ресурси, що забезпечують процес формування і використання доходів первинної виробничої структури, регулюють розподільчі відносини на рівні мікроекономіки. Вони передусім набувають форми основних та оборотних виробничих фондів (капіталу) й прибутку. Фінанси підприємств об'єднують фінанси всіх суб'єктів господарської діяльності та індивідуальних власників, фінанси кооперативних підприємств, державних підприємств, акціонерних компаній. Вони забезпечують кругооборот і оборот фондів (капіталу) й відображають взаємовідносини з державним бюджетом, податковими органами, банками й страховими компаніями та іншими установами фінансово-кредитної системи.
Фінанси населення - це грошові фонди, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової, господарської та іншої діяльності, або із спадщини. Вони виражають сукупність грошових відносин, що виникають навколо акумуляції й використання заощаджень, страхових та пенсійних фондів для потреб нагромадження.
Названі вище підсистеми фінансів перебувають у тісному взаємозв'язку. Саме з грошових надходжень від підприємств і населення формуються державні фінанси через податковий, страховий, митний механізм. У свою чергу, державні фінансові ресурси значною мірою повертаються населенню та підприємствам у вигляді різних виплат (заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій, дотацій та інвестицій). Фінанси підприємств і населення також пов'язані між собою: заробітна плата та дивіденди, які громадяни отримують є основними джерелами формування фінансів населення. Звичайно, стан фінансової системи прямо залежить від гармонійного взаємозв'язку та розвитку всіх її складових частин.
Отже, фінансова система є одним з головних важелів здійснення державою фінансової політики. Держава мобілізує фінансові ресурси, розподіляє і використовує для виконання своїх функцій на основі прийнятих законодавчих актів. Напрями фінансової політики залежать від економічного стану країни та завдань, що вирішуються. Фінансова політика в умовах переходу до ринку передбачає:
* Фінансове оздоровлення економіки.

* Податкову систему розглядати як основний механізм мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет.

* Перебудова структурної політики, розширення сфери послуг.

* Розвиток підприємництва.

* Конверсію військового виробництва.

* Створення нової банківської системи.

* Здійснення кредитної реформи і т. д.
Фінанси виконують ряд функцій: регулюючу, розподільчу та контрольну.
Регулююча функція фінансів базується на правовій регламентації грошових відносин у суспільстві. Для забезпечення регулюючої функції застосовується набір фінансових інструментів, передусім податків. З їхньою допомогою держава впливає на різні сторони фінансово-економічного розвитку.
Розподільча функція фінансів пов'язана передусім з розподілом та перерозподілом суспільного продукту й національного доходу для задоволення різних потреб народного господарства й населення.
Контрольну функцію фінанси виконують у процесі утворення й використання грошових ресурсів. Цей контроль має встановлюватися за пропорціями в розподілі й раціональним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів шляхом з'ясування відповідності розміру фондів наміченим цілям.
Названі функції взаємопов'язані між собою, їх виконання залежить від чітких дій державних фінансових структур, підприємств різних форм власності, стабільного функціонування економічного та правового механізмів.

2. Державний бюджет і його структура


У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше - бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.
Державний бюджет - система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це - щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності.
Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, - залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління ) задовольняються за рахунок федерального бюджету. У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки.
Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні збори; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.
Державні видатки - це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Відповідно до законодавства України видатки республіканського бюджету спрямовуються на фінансування:
а) виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт;

б) заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення;

в) загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення;

г) загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;

д) утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури;

е) утворення резерву коштів для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф;

є) створення республіканських матеріальних резервів і резервного фонду та ін.
Бюджетна система ґрунтується на взаємодії бюджетів усіх рівнів, що відбувається за допомогою використання регулюючих доходних джерел, створення цільових і регіональних бюджетних фондів, їх часткового перерозподілу. Це важливе положення реалізується через систему податків, які регулюють обсяги надходжень фінансових ресурсів між державою та її регіонами, а також у цілому по території України. Необхідність такої системи виникає в результаті того, що в межах країни існує різниця у фінансовій забезпеченості регіонів внаслідок ряду об'єктивних причин, пов'язаних з економічним становищем та їх географічним положенням. Самостійність бюджетів забезпечується наявністю джерел доходів і правом визначити напрям їх використання й витрат.
Аналіз стану бюджету України за останні роки свідчить про дедалі напруженіший хід усього бюджетного процесу, ускладнення його формування й виконання. Бюджетний дефіцит - це та сума, на яку в даному році витрати бюджету перевищують його доходи.
Дефіцит державного бюджету характерний нині для багатьох країн. У США, наприклад, державний бюджет був збалансований без дефіциту за останні півстоліття лише два рази (у 1969, 1998 рр.), у Франції за останні 48 років державний бюджет був дефіцитним 32 рази, навіть у Німеччині, з її економічним і валютним "благополуччям", перевищення витрат над доходами спостерігається постійно. В Україні дефіцит державного бюджету за останні роки незначний, оскільки уряд докладає максимум зусиль у формуванні бездефіцитного бюджету (профіциту). Причини дефіциту бюджету пояснюються цілим рядом факторів:
* зниженням рівня суспільного виробництва;

* глибокою структурною й технологічною незбалансованістю виробництва, постійним виснаженням природних ресурсів, зниженням науково-технічного потенціалу;

* послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств, постійним зростанням цін, інфляцією;

* нераціональною зовнішньоекономічною діяльністю держави;

* великомасштабним оборотом "тіньового" капіталу;

* великими непродуктивними витратами, приписками, крадіжками, втратами виробленої продукції.


У країнах із фіксованою кількістю грошей в обігу можуть бути застосовані три способи покриття дефіциту бюджету - жорсткіше оподаткування, емісія паперових грошей, що веде до інфляції, державні позики, які спричиняють зростання державного боргу.
Державний борг - це сума нагромаджених у країні за певний час бюджетних дефіцитів за винятком позитивних сальдо бюджетів, що мали місце за цей же час. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.
Зовнішній державний борг - це борг іноземним державам, організаціям й окремим особам. Він лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватися за нього цінними товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки й погасити сам борг.
Внутрішній борг - це борг держави своєму населенню. Відповідно до законодавства державним внутрішнім боргом є боргове зобов'язання уряду виражене у валюті, перед юридичними й фізичними особами. Такі зобов'язання можуть мати форму: кредитів, отриманих урядом; державних позик, здійснених шляхом випуску цінних паперів від імені уряду; інших боргових зобов'язань, гарантованих урядом.
Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов'язані, адже державна позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту.
Одним з головних напрямів удосконалення бюджетної системи в умовах ринкових відносин є демократизація формування та використання всієї системи бюджетів. В Україні необхідно створити таку систему формування й використання бюджету, яка б зацікавила й виробників, і органи влади всіх рівнів збільшувати доходи та найефективніше їх використовувати. Згідно з новим Законом України "Про бюджетну систему України" необхідно провести глибоку реформу бюджетної системи країни. Реформою бюджетної системи передбачається:
* по-перше, реальне розмежування фінансової та податкової системи;

* по-друге, реальне розмежування фінансів державних підприємств і державного бюджету;

* по-третє, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави - доходів і витрат усіх без винятку юридичних і фізичних осіб, через які проходить розподіл і перерозподіл національного доходу;

* по-четверте, здійснення децентралізації державних фінансів, структурного розмежування державного та місцевих бюджетів за джерелами надходжень та витрат. Передбачається, що на республіканському рівні здійснюватимуться лише ті витрати, які мають загальнодержавну вагу. Тому необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітко визначену законом дохідну базу.



3. Податки і податкова система
Податки - це обов'язкові платежі в бюджет, які збирає держава з юридичних і фізичних осіб. Вони виникли давним-давно, коли виникла держава. За допомогою податків забезпечується близько 90% надходжень у центральний державний бюджет і більше 70%-у місцевий. Таким чином, у бюджеті акумулюється 40-60% національного доходу.
Важливу роль у формуванні ефективної податкової політики належить обґрунтуванню оптимальних принципів оподаткування. А.Сміт сформулював чотири фундаментальні принципи або "закони", що стали класичними і придатні для будь-якої економічної системи: перший - піддані держави повинні брати участь в утримуванні уряду відповідно до свого доходу, яким вони користуються під захистом держави; другий - податок який зобов'язана сплачувати кожна окрема особа має бути точно визначений (строк оплати, спосіб платежу, сума платежу); третій - податок повинен стягуватися в той час і таким способом, які найзручніші для платника; четвертий - податок має бути розроблений таким чином, щоб він стягувати з народу як найменше грошей понад те, що необхідно для формування державного бюджету [29: 185-190].
Таким чином, при формуванні податків необхідно в сучасних умовах дотримуватись таких принципів, як визначеність; простота і зручність; однократність; стабільність; обов'язковість; справедливість та інші.
Суспільне призначення податків проявляється в їх функціях. Їх дві - "фіскальна" й "економічна".
Фіскальна полягає в формуванні грошових доходів держави. Гроші потрібні їй на утримання державного апарату, армії, розвитку науки і техніки, підтримку дітей, літніх і хворих людей. Із зібраних у вигляді податків коштів держава покриває витрати на освіту, будує школи, вищі учбові заклади, дитячі будинки, платить зарплату викладачам і стипендію студентам. Частина коштів йде на охорону здоров`я. З цього ж джерела і витрачаються гроші на будівництво державних підприємств, споруд, доріг, захист навколишнього середовища.
Економічна функція податків полягає у впливі через податки на суспільне відтворення, тобто охоплює будь-які процеси в економіці країни, а також соціально-економічні процеси в суспільстві. Податки в цій функції можуть відігравати стимулюючу, обмежуючу і контролюючу роль. Наприклад, не обкладати податком частину прибутку, яка піде на впровадження нової техніки, що сприяє науково-технічному прогресу. А не обкладаючи податком частину прибутку, яка йде на благодійну діяльність, держава стимулює підприємства до вирішення соціальних проблем. Значне підвищення податків здатне не тільки обмежити, але й зробити беззмістовною підприємницьку діяльність.
Функції податків взаємозв`язані. Ріст податкових поступлень у бюджет, тобто реалізація фіскальної функції, створює матеріальну можливість для здійснення економічної ролі держави, тобто економічної функції податків. У той же час досягнуте в результаті економічного регулювання прискорення розвитку і росту дохідності виробництва дозволяє державі отримати більше коштів. Це означає, що економічна функція податків сприяє здійсненню фіскальної, зміцнює її.
Кожний податок має обов`язкові елементи. До них відносяться:
* суб`єкт податку або платник - особа, на яку законом покладено обов`язок сплачувати податок;

* об`єкт податку - доход або майно, з якого нараховується податок (заробітна плата, прибуток, майно, цінні папери і т.п.);

* джерело податку - дохід, за рахунок якого сплачується податок;

* ставка податку - розмір податку, який припадає на одиницю оподаткування (грошова одиниця доходу, одиниця земельної площі і т.п.). У практиці оподаткування розрізняють тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні ставки податків.


Тверді ставки встановлюються в абсолютній сумі на одиницю обкладання незалежно від розміру доходу (наприклад, за тонну нафти, за 1 куб. м газу).
Пропорційні - діють в однаковому відсотковому відношенні до об`єкта податку без врахування диференціації його величини.
Прогресивні ставки - середня ставка прогресивного податку підвищується у міру зростання доходу.
Регресивні ставки - середня ставка регресивного податку знижується у міру зростання доходу.
За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі і непрямі.
Прямі податки сплачуються суб`єктами податків безпосередньо й прямо пропорційно платоспроможності. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносяться податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих - податки на доходи фізичних та юридичних осіб (податковий, помайновий, із спадщини тощо).
На відміну від прямих, непрямі податки не зв`язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки виступають у трьох видах: "акцизи", "фіскальні монопольні податки", "митні збори".
Акциз - різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмів). У більшості країн Заходу непрямі податки на товари і послуги внутрішнього ринку забезпечують біля 25% всіх податкових надходжень у бюджет. Індивідуальні чи вибіркові акцизи стягуються за твердими ставками з одиниці товару. Фіскальні монопольні податки поповнюють казну за рахунок непрямого оподаткування товарів масового попиту, виробництво і реалізація яких монополізовані державою. Виник цей податок з "реалії", тобто привласнення державою виключного права на той чи інший вид діяльності. Наприклад, існує в державі монополія на виробництво алкогольних виробів. Напередодні антиалкогольної компанії цей вид монопольної державної діяльності забезпечував надходження в бюджет більше третини його суми. Практично завжди об`єктом державної монополії було також виробництво і реалізація виробів з хутра і золота.
Митні збори - це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції. В залежності від цих цілей, які переслідує держава, митні збори поділяються на "фіскальні", "протекційні", "антидемпінгові" і "пільгові".
Фіскальні митні збори мають за мету ріст бюджетних доходів. Політика держави в тих випадках, коли вона захищає своїх підприємців від іноземних конкурентів, підтримує високий рівень цін на їх продукцію в своїй країні, називається протекціонізмом. Протекціонізм здійснюється за допомогою високих митних тарифів на іноземні товари, повної заборони або обмеження імпорту окремих товарів, нетарифних бар`єрів, компенсаційних мит, сприяння експорту продукції національної промисловості чи сільського господарства, використання ліцензійної системи у зовнішній торгівлі, імпортних податків тощо. Відомі три основних способи збільшення податкових надходжень у бюджет:
а) розширення кола платників податків;

б) збільшення числа тих об`єктів з яких стягуються непрямі податки;

в) підвищення податкових ставок і при прямому, і при непрямому оподаткуванні.
Прагнення держави збільшити поступлення в бюджет зрозуміти можна, водночас рівень податкових ставок не повинен перевищувати того рівня, за яким зростання ставки податку веде до зменшення надходжень. Теоретично це обґрунтував американський економіст А.Лаффер. Він показав залежність між максимальними ставками оподаткування і податковими надходженнями в бюджет. Крива Лаффера зображена на рис.6.



Рис. 6. Крива Лаффера


Основна ідея полягає в тому, що із зростанням податкової ставки від 0 до 100%, податкові надходження поступово зростають до свого максимального рівня Y, а потім знову зменшуються до нуля. На погляд Лаффера, податкові надходження до бюджету знижуються після точки Y, адже більш високі податкові ставки стримують економічну активність, гальмують науково-технічний прогрес, а доходи в бюджет скорочуються. Професор Лаффер спробував теоретично довести, що при ставці податку більше 50% різко знижується ділова активність фірм і населення в цілому. Необхідно знайти такий рівень податкової ставки, за якої бюджет буде найбільшим. Світовий досвід свідчить, що найбільший ефект дає податкова ставка на рівні 30-35%.
В Україні після проголошення незалежності почався процес закладання підвалин власної податкової системи.
Податкова система - це сукупність податків, зборів, інших обов`язкових платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподаткування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, яка проводить її в країні самостійно, виходячи із завдань соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові санкції, а також і відповідальність, які виступають невід'ємною частиною системи оподаткування, держава ставить єдині вимоги до ефективного ведення господарства в країні.
Правовою основою податкової системи є закони України "Про оподаткування доходів підприємств і організацій", "Про податок на додану вартість", "Про акцизний збір", "Про державну податкову службу", "Про систему оподаткування". В них передбачено, що при визначенні податків, зборів і обов'язкових платежів, а також встановленні обов'язків і відповідальності платників ця система будується на таких принципах:
По-перше, обов'язковість виконання законодавства про податки усіма об'єктами оподаткування.

По-друге, обов'язковість оподаткування всіх доходів незалежно від їхніх джерел.

По-третє, застосування єдиних податкових ставок до різних власників і громадян, тобто з рівної величини доходу повинна сплачуватися рівна величина податку.

По-четверте, підвищення стимулюючої ролі податкових норм, особливо через систему пільг.

По-п'яте, поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян і забезпечення надходження коштів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.

По-шосте, повсюдний та жорсткий фінансовий контроль за зобов'язаннями з податкових платежів усіх об'єктів через декларації й податкову інспекцію.


Законодавчі акти в юридичному аспекті визначають права, обов'язки та відповідальність обох сторін процесу оподаткування та функціонування його механізму.
Сучасна податкова система регламентує основні обов'язки платників: вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність; у строки, встановлені законодавством, подавати до державних податкових інспекцій та інших державних органів бухгалтерську звітність та інші документи та відомості, пов'язані з обчисленням і оплатою податків та інших обов'язкових платежів; своєчасно і в повному розмірі сплачувати податкові суми і здійснювати інші податкові платежі, допускати службових осіб податкових інспекцій для обстеження приміщень, які використовуються з метою одержання доходів чи пов`язані з утриманням об`єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення податків та інших обов`язкових платежів; виконувати інші обов`язки, пов`язані з обчисленням і оплатою податків та інших обов'язкових платежів.
Нова податкова система встановлює відповідальність платників за правильність обчислення і своєчасність оплати податків та інших обов'язкових платежів, за виконання законодавства про оподаткування: суми донарахованих податків та інших обов'язкових платежів і фінансових санкцій сплачуються до бюджету і державних цільових фондів юридичними особами в 10-ти денний строк з дня складання акту перевірки, а громадянами - 15-денний строк з дня прийняття державними податковими інспекціями відповідного рішення; сума податків та інших обов'язкових платежів, не внесених у встановлений строк, а також суми штрафу та інших фінансових санкцій стягуються за весь час ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів (з юридичних осіб) незалежно від форм власності та результатів господарсько-фінансової діяльності - у безперечному порядку, а з громадян - за рішенням суду або через нотаріальні контори, за виконавчими приписами; посадові особи підприємств, установ, організацій, громадяни, винні в порушенні законодавства про оподаткування у встановленому законом порядку притягаються до адміністративної, дисциплінарної та кримінальної відповідальності.
Серед заходів відповідальності в податковому законодавстві особливе місце займають санкції як ефективний інструмент державного економічного і адміністративного впливу на платників податків і посадових осіб, які не дотримуються чинного законодавства. Санкції передбачають стягнення з порушника певної грошової суми до бюджету і покликані посилити економічну відповідальність за ефективність господарської діяльності, а також за виконання законів про оподаткування.
Важливим засобом ефективного застосування законів про оподаткування повинно стати і прийняття податкового Кодексу України, який би систематизував усі нормативні акти про податки і зменшив кількість податків.

4. Страхування в умовах ринкової економіки


Перехід економіки на ринкові відносини, розвиток підприємницької діяльності, розширення кола товарних і обмінних операцій, взаємних договірних зобов'язань між господарюючими суб'єктами об'єктивно вимагає надійної системи гарантій, які надаються страховиками.
Страхування є особливою сферою перерозподільчих відносин щодо формування і використання цільових фондів грошових засобів для захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб і відшкодування їм матеріальних втрат при настанні несприятливих явищ і подій.
Тлумачення цього терміна дається в Законі України "Про страхування": "Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)". У законі зафіксовано головну мету страхування - захист майнових інтересів фізичних та юридичних осіб.
Отже, страхування є, насамперед, системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де, з одного боку, виступають страховики, а з іншого - страхувальники.
Страховики - юридичні особи (акціонерні, повні, командитні товариства або товариства з додатковою відповідальністю), які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Вони виробляють умови страхування і пропонують страхові послуги своїм клієнтам.
Страхувальники - юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори щодо страхування свого власного інтересу або інтересу третьої особи, сплачують страхові платежі і мають право (за договором або за законом) на отримання компенсації (відшкодування) при настанні страхового випадку.
Страхування ґрунтується на таких основних принципах.
Вільний вибір страховика і виду страхування. Страхувальникові надається можливість обирати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування, а страховика ніхто не зможе змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування.
Страховий ризик - це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування.
Страховий інтерес випливає з матеріальної заінтересованості у страхуванні об'єктів, до яких страхувальник має стосунок як власник, орендар та ін.
Максимальна сумлінність. Для надійного страхування необхідне високе довір'я між сторонами. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується об'єкта страхування.
Відшкодування в межах реально завданих збитків. Страхові відшкодування та виплати не повинні приносити страхувальнику прибутку.
Франшиза - це передбачена договором частин збитків, що в разі настання страхового випадку не відшкодовується страховиком.
Суброгація - це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми.
Контрибуція. Обставини іноді складаються так, що один і той самий предмет стає об'єктом страхування більш як один раз. Контрибуція - це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.
Страхові послуги можуть бути надані на умовах обов'язковості і добровільності. Відповідно за формою проведення страхування може бути обов'язковим і добровільним.
Обов'язкове страхування як в галузі державного соціального страхування, так і в індивідуальному страхуванні зумовлене ризиками, пов'язаними з життям, втратою працездатності або із виникненням таких збитків, які не можуть бути відшкодовані окремою особою. Цей вид страхування встановлюється законом, згідно з яким страховик зобов'язується страхувати відповідні об'єкти, а страхувальники - вносити належні страхові платежі. Стаття 6 Закону України "Про страхування" подає перелік 27 видів страхування, які є обов'язковими у нашій державі:
-- медичне страхування;

-- державне особисте страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори;

-- державне обов'язкове страхування працівників прокуратури;

-- державне страхування життя і здоров'я народних депутатів;

-- державне страхування донорів крові та її компонентів;

-- особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;

-- страхування членів екіпажу й авіаційного персоналу;

-- страхування авіаційних суден;

-- страхування ризикових професій народного господарства від нещасних випадків;

-- обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у державних сільськогосподарських підприємствах; та інші.


Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Ним, як правило, охоплюються ті юридичні та фізичні особи, котрі не підпадають під обов'язкове страхування і бажають застрахуватися. Загальні умови та порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами, які встановлюються страховиком самостійно. Конкретні умови добровільного страхування визначаються під час укладання договору страхування.
Набір різних видів страхування, до яких може удатися страхувальник, представляє собою асортимент страхового ринку. Види страхування однорідних об'єктів групуються в галузі, які складають основу класифікації страхування. Формування страхового ринку, поява нових об'єктів страхування і ризиків в сфері підприємництва, зовнішньоекономічної діяльності, фінансово-кредитних операцій, обумовлює виділення таких галузей страхування, як майнове, особисте і страхування відповідальності.
Найрозвинутішою галуззю страхування є майнове страхування. Його економічне призначення полягає в компенсації шкоди, заподіяної страхувальнику внаслідок страхового випадку із застрахованим майном. Воно поділяється на страхування майна юридичних осіб і страхування майна громадян.
Особисте страхування - галузь страхування, в якій об'єктом страхових відносин є життя, здоров'я і працездатність громадян. Воно включає три підгалузі: 1) страхування від нещасних випадків; 2) медичне страхування; 3) страхування життя.
Страхування відповідальності - галузь страхування, де об'єктом є відповідальність перед третіми особами в разі, якщо їм внаслідок діяльності або бездіяльності страховика буде завдано шкоди.
Отже, страхування - об'єктивно необхідний атрибут ринкової економіки. Ступінь його розвитку свідчить про зрілість ринкових відносин. Добре налагоджена страхова справа активно сприяє розвитку бізнесу і вирішенню соціальних проблем.

Контрольні запитання і завдання


1. Що таке фінанси і які функції вони виконують?

2. Назвіть структуру фінансової системи.

3. Яка структура бюджету України?

4. Охарактеризуйте причини дефіциту державного бюджету.

5. Що таке податки і які їх елементи?

6. Які види податків знаєте?

7. В чому суть сучасної податкової політики України?

8. Що таке страхування?

9. Назвіть основних учасників страхових відносин.

10. Як класифікується страхування?


ТЕМА 21. КРЕДИТНА СИСТЕМА ТА ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЯ


Існує три великих винаходи з початку історії: вогонь, колесо і ценральний банк..

Віл Роджерс


1. Суть, форми і функції кредиту
Кредит (від лат. "creditum" - позика, борг, "credere" - вірю) - як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу позики грошей на умовах обов'язкового повернення їх у певний строк з оплатою у вигляді відсотка. Юридична або фізична особа, яка видала гроші в борг, є кредитором, а котра отримала - позичальником. У процесі руху позики між кредитором і позичальником складаються певні економічні відносини.
Необхідність кредитних відносин у ринковому господарстві загальновідома. Виникають дві протилежні ситуації. Перша - в окремих підприємств, фірм, приватних осіб та інших учасників ринкових відносин утворюються тимчасово вільні гроші (надлишки коштів у вигляді амортизаційних відрахувань, тимчасово "зайві" кошти через незбіг у часі реалізації товарів та послуг і придбання нових партій сировини, матеріалів тощо, а також у зв'язку з сезонним виробництвом; кошти заощадженні, але не використані для нового будівництва, реновації основних фондів, виплати заробітної плати, грошові доходи й заощадження населення). Друга ситуація - в учасників ринкових відносин виникає потреба в додаткових грошових ресурсах понад ті, які вони мають на даний момент. Ця суперечність вирішується з допомогою кредиту.
Найкраще суть кредиту проявляється у принципах кредитування, яких є п'ять.
I. Поворотність кредиту витікає з самої суті позичкового капіталу.

II. Платність. За отримання грошей у позику необхідно платити позичковий відсоток.

III. Цільовий характер кредиту. Банк ніколи не видає кредит, якщо не знає на що будуть витрачені гроші.

IV. Строковість. Кредити видаються на конкретні строки, після закінчення яких вони мають бути повернені.

V. Матеріальна забезпеченість кредиту. Сума кредиту не може перевищувати вартість майна позичальника.
Кредитні відносини у кожній країні залежать від розвинутості кредитної системи. Структура кредитної системи в різних країнах з ринковою економікою хоч і має свою специфіку, однак їй властиві й загальні риси. Вона являє собою кредитно-фінансові установи, що акумулюють або надають у кредит грошові засоби. До неї входять:
a) центральний (національний) банк, який здійснює керівництво всією кредитною системою країни;

b) комерційні банки, які становлять "арматуру" кредитної системи й здійснюють різні фінансові операції;

c) спеціальні кредитно-фінансові інститути, до яких належать:
* інвестиційні компанії, фінансові корпорації, будівельні об'єднання, фондові біржі. Їхня діяльність має допоміжний характер, доповнюючи операції комерційних банків;

* страхові компанії, які отримують внески від тих, хто страхує своє майно, життя, й виплачують страхові відшкодування у випадках аварій, пожеж тощо;

* ощадні установи: ощадні банки; позичково-ощадні асоціації й кредитні союзи, що використовують позичковий капітал для кредитування житлового будівництва та інших цілей;

* пенсійні фонди, які володіють значним капіталом і фінансують великі промислові компанії шляхом купівлі акцій та облігацій;

* особливе місце в кредитній системі займають фондові біржі, головною метою яких є забезпечення ефективного ринку для продажу й купівлі цінних паперів, створення капіталу для промисловості.
Крім національних кредитно-фінансових установ, існують іще міждержавні кредитні інститути: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Банк міжнародних розрахунків (БМР), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інші.
Кредитні відносини є дуже різноманітні. Тому вони проявляються в різних конкретних формах. Розрізняють такі форми кредиту.
I. Комерційний кредит надається одними фірмами іншим у товарній формі з відстрочкою платежу.

II. Банківський кредит надається банками й іншими кредитними установами підприємцям у вигляді грошових позик.

III. Державний кредит надається населенням країни своєму уряду (державі) шляхом купівлі державних облігацій внутрішньої позики.

IV. Споживчий кредит надається фізичним особам на придбання товарів тривалого використання (меблі, автомашини, побутова техніка).

V. Міжнародний кредит надається країнами одна одній в грошовій, товарній, валютній формах на умовах поворотності, строковості і платності та цільового характеру.

VI. Іпотечний кредит надається у вигляді довгострокових позик банками під заставу нерухомості для купівлі або будівництва житла, купівлі землі, потреб господарювання тощо.

VII. Міжгосподарський кредит надається одним суб'єктом господарювання іншому і включає комерційний кредит, дебіторсько-кредиторську заборгованість та ін.
Отже, кредит є важливим економічним важелем управління економікою країни. Він може сприяти її розвитку або ж стати фактором, що дестабілізує економіку.

2. Становлення і розвиток банківської системи.

Діяльність Національного банку України
Кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Вона породжена потребами виробництва і відбиває його історичні особливості і закономірності. Основними її елементами є банки і небанківські кредитно-фінансові установи.
Головною ланкою кредитної системи є банки. Банківська система України складається з Національного банку, Експортно-імпортного банку, Ощадного банку, близько 250 комерційних та інших банківських установ різних рівнів та форм власності. Дана банківська система з часом стане широко розгалуженою і буде важливим елементом інфраструктури ринкової економіки.
Поки що основними факторами, що заважають розвитку банківської системи України є:
* незадовільний стан економіки держави, неплатоспроможність більшості підприємств;

* недосконалість законодавчої бази;

* брак у комерційних банках висококваліфікованих кадрів;

* невеликий власний капітал;

* занадто ризикована кредитна політика керівників комерційних банків з метою отримання більшого прибутку та ін.
Національний банк України як емісійний центр є провідним фінансовим інститутом. Стосовно інших банків він виступає банком банків, кредитором і регулятором кредитної системи, є автономним органом управління грошово-кредитною системою.
Діяльність Національного банку України регулюється законом України, прийнятим у березні 1991 р. Будучи підзвітним тільки Верховній Раді України, він має право законодавчої фінансової ініціативи, володіє монопольним правом випускати грошові знаки та направляти їх в обіг. Національний банк проводить операції з резервними фондами та касове обслуговування комерційних банків, купівлю й продаж державних цінних паперів та іноземної валюти, визначення курсу національної валюти щодо валют інших країн. Свій вплив на діяльність підприємств він здійснює через обслуговування комерційних та інших банків. Дозвіл на створення комерційних банків та на їхню діяльність на території України Національний банк дає шляхом їх реєстрації. Отже, основні функції Національного банку України такі:
* емісія національних грошових знаків, організація їх обігу та вилучення з обігу;

* надання кредитів комерційним банкам;

* випуск і погашення державних цінних паперів, управління рахунками уряду, здійснення зарубіжних фінансових операцій;

* збереження офіційних золотовалютних резервів;

* грошово-кредитне регулювання економіки;

* загальний нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ України й виконання фінансового законодавства.


До складу Національного банку входять:
* державна Скарбниця України. Її функцією є зберігання резервних фондів національних грошових знаків, нагромадження золотого запасу, коштовностей та валютних запасів;

* валютна біржа, яка купує і продає за вільними ринковими цінами іноземну валюту;

* розгалужена мережа управлінь, регіональних відділень, розрахунково-касових центрів, які і складають основу резервної системи.

3. Операції комерційних банків


Комерційні банки становлять основу кредитної системи, вони проводять різні фінансові операції. Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів і їх касове обслуговування. Крім того, вони можуть виконувати такі операції:
* ведення рахунків клієнтів;

* фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів;

* випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акцій, векселів, облігацій тощо);

* купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;

* купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів;

* надання консультаційних послуг, пов'язаних з банківською діяльністю.


Банківські операції поділяються на пасивні, активні й комісійні, що включають посередницькі операції. Пасивні - це операції, з допомогою яких створюються банківські ресурси. Комерційні банки утворюють "пасиви" за рахунок власних та залучених коштів.
Переважна частина всіх банківських ресурсів створюється за рахунок депозитних операцій, які складаються з поточних рахунків і вкладів. Поточний рахунок дає можливість клієнту вносити й отримувати необхідні суми в будь-який час. З метою розпорядження поточним рахунком банк видає клієнту-власнику рахункову чекову книжку. За допомогою чеків клієнт може не тільки знімати з рахунку необхідну суму й отримувати її, а й розраховуватися з третіми особами. Відсоток, що отримує клієнт, залежить від розміру залишку на рахунку та відсоткової ставки.
Другий вид депозитних операцій пов'язаний із прийманням вкладів. Вклади бувають строкові та до запитання (безстрокові). Строковий вклад може бути отриманий тільки після закінчення встановленого строку, а вклад до запитання - в будь-який час. За вкладом банк видає клієнту особливий документ-вкладне свідоцтво, після пред'явлення якого банк повертає вклад власнику.
Активні операції - це операції, які проводять банки з метою прибуткового розміщення залучених коштів. Вони включають строкові та безстрокові позики, які банк надає своїм клієнтам. Строкові позики мають бути погашені після закінчення певного строку (місяця, року, трьох років і т.д.), за безстроковими позиками банк має право вимагати від клієнта повернення грошей у будь-який час.
За своїми об'єктами операції банків поділяються на вексельні, підтоварні, фондові, бланкові. Вексельні операції - це купівля банками векселів у компаній і видача позик під векселі. Підтоварні операції банків являють собою видачу позик під заставу товарів й товарних документів. Фондові операції банків - це операції з цінними паперами та облігаціями. Вони включають: надання позики під цінні папери; банківські інвестиції, що являють собою купівлю банками цінних паперів.
Окрім цих позик, банки надають також бланкові позики, тобто позики, що не мають певного забезпечення. Такі позики надаються, передусім, великим підприємствам, із якими банки тісно пов'язані і в платоспроможності яких вони впевненні. Ці кредити, як правило, отримують клієнти, які здійснюють свої операції через даний банк. За контокорентним рахунком здійснюються всі операції банку з клієнтом. На дебет цього рахунку зараховуються позики, отримані клієнтом, на кредит - суми, що надходять від клієнта.
До третьої групи операцій комерційних банків належать комісійні, тобто виконання окремих доручень клієнтів за певну винагороду - комісію. До комісійних операцій належать операції посередницькі (переведення, інкасо й акредитив).
Нині частка комісій різного роду становить в Японії 45% банківського прибутку, в США - 40%, в Англії - 35%, ФРН - 30%.
Основна частина операцій сучасного банку належить до так званих збалансованих операцій банку (обсяг таких операцій у найбільших банках Заходу становить 200-300% їх сумарних активів). Збалансованими ці операції називаються тому, що вони не є ні активними, ні пасивними банківськими операціями й тому не відображаються в балансах банківських рахунків.
Першу групу балансових операцій становлять фінансові й біржові послуги (це управління пакетами акцій, консультації, бюджетне та податкове планування). За останні роки виникли нові й активізувалися існуючі операції банків - лізинг, факторинг, управління портфелем інвестицій фірми, довірче управління майном клієнтів (трастові операції).
Лізинг - здача в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Його можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом в розстрочку. Як правило, на протязі строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. Лізингова послуга виникає так. На прохання клієнта банк придбає певне майно (устаткування, транспортні засоби тощо) і бере на себе практично всі зобов'язання власника, включаючи відповідальність за збереження майна, внесення страхових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, складає з банком строковий договір оренди, в котрому визначається поряд з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внеску. Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові послуги, що дорівнює відсотку за кредит.
Факторинг являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу. Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов`язані з постачанням товарів або надання послуг. У результаті таких операцій продавець вимог отримує 80-90% суми у вигляді авансу, а решту - тільки після того, коли до клієнта надійшов рахунок оплати. Банк стягує у підприємця-продавця вимог певний відсоток (дисконт) за негайне надання еквівалента боргових зобов`язань, премію за фінансовий ризик і таким чином покриває адміністративні витрати.
Довірчі (трастові) операції банків - операції банків з управління майном і фондовими цінностями, виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнтів на правах довіреної особи. Банк бере на себе зобов`язання управління довіреним йому майном і фондовими цінностями з прибутком для власників, за що отримує певну плату.
Необхідно враховувати, що традиційна уява про банк як кредитний та розрахунково-платіжний інститут є однобокою. Сучасний комерційний банк становить багатофункціональний кредитно-фінансовий комплекс, який поєднує депозитно-позичкові, інвестиційно-консультаційні та інші банківські операції, діапазон яких досить широкий.
Діяльність будь-якого банку підпорядковується, природно, отриманню прибутку. Банківські ресурси включають власний капітал банків та вклади або депозити, які банки приймають у клієнтів. Власний капітал складається з акціонерного початкового капіталу, резервів і нагромадженого прибутку. Створюється прибуток так: банки сплачують своїм клієнтам відсотки за вклади і стягують з них більш високі відсотки за позики. Отже, банківський прибуток - різниця між сумою стягнутих та сумою сплачуваних банком відсотків. У торговельній та банківській практиці ця різниця називається маржа. Крім того, до банківського прибутку входять доходи на власний капітал банку, вкладений у позики та інвестиції. Чистий прибуток банку дорівнює валовому прибутку за відрахуванням витрат на ведення банківських операцій.
Чистий прибуток банку, взятий у відношенні до його власного капіталу, становить норму банківського прибутку:
де - норма банківського прибутку, - чистий прибуток банку, - власний капітал банку.
Банки не можуть віддати в позику всі наявні в них гроші вкладників, оскільки останні мають право відкликати свої гроші в будь-який час. Однак досвід показує, що банки можуть не тільки надавати кредити майже на всі грошові суми на депозитах, а й задовольняти вимоги своїх вкладників. Для цього вони створюють спеціальні фонди, котрі називаються банківськими резервами. Відношення між розміром резервів, які повинен мати комерційний банк, та виданими зобов`язаннями за вкладами називається нормою резервів.
де - норма банківського резерву, - обов`язкові резерви комерційного банку, - зобов'язання комерційного банку за безстроковими вкладами.
На перших етапах становлення ринкової економіки в Україні кредитно-банківська система стикається зі значними труднощами. Щоб фінансово-кредитні установи змогли пристосуватися до нових ринкових умов, нагромадити власні оборотні кошти і знайти методи ефективнішого господарювання, передусім, потрібне роздержавлення цих підприємств та їх розукрупнення, акціонування, створення стабілізаційних фондів, розвиток комерційного кредиту між підприємствами.
Необхідно зміцнювати банківську систему. В Україні не розвинута система банків, існуючі банки неконкурентоспроможні порівняно з зарубіжними. Подальше реформування банківської справи повинно спрямовуватися на утвердження дворівневої банківської структури - автономного Національного банку, що забезпечуватиме стабілізацію грошового обігу, й розгалуженої конкурентоспроможної мережі комерційних банків, які здійснюватимуть увесь комплекс банківських послуг.
Отже, банки в умовах переходу до ринку, перерозподіляючи й контролюючи величезні кошти, мають можливість впливати не тільки на поведінку окремих суб`єктів фінансово-кредитних відносин, а й на вирішальні господарські процеси на мікро - та макроекономічних рівнях, сприяти задоволенню інтересів держави й окремих соціальних груп населення.

4. Кредитно-фінансові інститути


Крім банків, кредитна система включає спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які останнім часом набувають усе більшого розвитку і починають створювати серйозну конкуренцію комерційним банкам на ринку фінансових послуг. Вони представлені пенсійними, інвестиційними фондами, страховими, лізинговими, фінансовими компаніями, ломбардами.
Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збирання і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку.
За формою власності вони можуть бути приватними або державними. Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами й корпораціями, для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємства.
Державні пенсійні фонди створюються центральними та місцевими органами влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних підприємств.
Інвестиційні фонди - це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, вони акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств.
Організаційно інвестиційні фонди можуть бути відкритого або закритого типу.
Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції в необмежених кількостях відповідно до попиту на них. Власники акцій мають право будь-коли зажадати від фонду викупу своїх акцій тільки у певній (наперед визначеній) кількості. Вони можуть обертатися на ринку цінних паперів, проте власники акцій не мають можливості зажадати від інвестиційного фонду викупу таких. У розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації інвестиційних фондів, оскільки акції цих фондів мають високий рівень ліквідності, що приваблює потенційних інвесторів.
Лізингові компанії - це кредитно-фінансові формування, які займаються купівлею устаткування, машин, транспортних засобів, споруд виробничого призначення, які дорого коштують та надають їх в оренду з правом наступного викупу. Для придбання машин і устаткування лізингові компанії використовують власні та позичкові кошти. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, неминучих при звичайній купівлі.
Фінансові компанії - це кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів з відстроченням платежу. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок випуску власних боргових зобов'язань - облігацій або векселів, а також отримання короткострокових кредитів від комерційних банків.
Вони надають кредити покупцям споживчих товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових зобов'язань, якими був оформлений відповідний продаж. У процесі придбання товару покупець сплачує частину його вартості (у межах 20%), а на решту суми бере торговельний кредит. Після цього фінансова компанія на підставі попередньо укладеного торговельною фірмою договору та поданих нею документів про одержання товарі, направляє продавцю обумовлену суму, що дорівнює ціні товару за мінусом оплаченої частини. Покупець, що придбав товар, погашає свою заборгованість перед фінансовою компанією протягом обумовленого договором строку щомісячними внесками з виплатою відповідних відсотків.
Ломбарди - кредитні установи, що надають грошову позику під заставу рухомого майна цінних речей. Нині ломбарди - це державні госпрозрахункові підприємства, які спеціалізуються на наданні споживчого кредиту фізичним особам, під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Вартість заставленого майна, як правило, має перевищувати суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується заставною квитанцією, яка засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу. У разі, коли кредит не буде повернуто в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виторг за яке має компенсувати суму боргу разом з нарахованими відсотками. Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі громадянам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців).

Контрольні запитання і завдання


1. Що включає в себе поняття кредит і які причини кредитування?

2. Що таке кредитна система і яка її структура?

3. Які основні форми кредиту?

4. Які функції виконує Національний банк України?

5. Яка роль і функції комерційних банків у сучасній кредитній системі?

6. Охарактеризуйте види банківських операцій.

7. Назвіть основні спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

ТЕМА 22. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА


Логічно неможливо, щоб одна країна була ефективнішою за іншу у виробництві всього.

Пол Хейне

Кожна країна в кінцевому підсумку споживає більше, ніж вона могла б виробити сама.

Пол Самуельсон


1. Суть і тенденції розвитку світового господарства
Сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємодією між країнами. Ні одна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, якщо не втягнута в орбіту світогосподарських зв'язків. Міжнародне співтовариство об'єднує держави, які мають свою національну і економічну самобутність. Отже, світове господарство - це сукупність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.
Характерною рисою сучасного світового господарства є швидке зростання зовнішньоекономічних зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя, та міжнародна конкуренція.
Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певної продукції та послуг відповідно до їхніх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що обумовлює і передбачає необхідність обміну результатами різної діяльності на світовому ринку.
Існує кілька видів міжнародного поділу праці: загальний, частковий та одиничний.
Загальний поділ праці - це поділ праці за сферами виробництва (добувна й обробна промисловість, сільське господарство). Він проявляється у розподілі країн на сировинні, аграрні й індустріальні.
Частковий поділ праці - це спеціалізація на певних галузях виробництва та видах вироблюваної продукції. Такий поділ праці означає ширший розвиток міжгалузевого обміну готовою продукцією.
Одиничний поділ праці - це спеціалізація країн на виготовленні окремих агрегатів, машин, деталей і вузлів або на технологічних стадіях процесу виробництва.
Спонукальним мотивом участі країн у міжнародному поділі праці є прагнення якомога повніше використати його переваги для організації оптимального випуску продукції, поліпшення її якості та збільшення обсягів експортної продукції для зарубіжних країн.
Міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва - це не тільки форми міжнародного поділу праці, а і його елементи, які визначають його суть.
Міжнародна спеціалізація виробництва - це концентрація виробництва однорідної продукції у межах однієї країни або декількох країн з метою створення високопродуктивного виробництва, зниження собівартості продукції та підвищення її якості. Особливо велике значення вона має в галузі машинобудування.
Міжнародна кооперація виробництва - форма поділу праці, за якої праця на підприємствах і в галузях різних країн поєднується у взаємодії в одному або в різних, пов'язаних між собою процесами виробництва.
Слід підкреслити, що однією з найхарактерніших особливостей сучасного світового розвитку є зростаюча взаємозалежність різних країн і господарських регіонів. Тому міжнародні економічні відносини треба не тільки вважати однією з найважливіших сфер прояву зростаючої взаємозалежності країн, а й розглядати як основу цього процесу.
Світове господарство як система має свою структуру. Зауважимо, що тривалий час паралельно існувало три точки зору (підходи) на його структуру: формаційна (міжсистемна) концепція; концепція "трьох світів" і концепція "центру та периферії".
Формаційний підхід полягає в тому, що світове господарство розглядається з точки зору суспільно-економічних формацій. Виходячи з цього, розрізняли світову систему капіталістичного господарства та світову систему соціалістичного господарства, а окремі національні економіки входили у відповідну систему господарства.
Концепція "трьох світів" розподіляла світову економіку на світ капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Відображенням такої точки зору є поширені в останні десятиріччя статистичні матеріали, де всі країни поділяються на три названі вище групи.
Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має свій "центр" (найбільш розвинуті країни) та "периферію" (країни, що відстають від "центру" за рівнем економічного розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв економічного розвитку.
Систематизація національних економік, виділення типів країн, їх групування необхідне для того, щоб:
* систематизувати країни відповідно до особливостей та рівня їх розвитку;

* виявити їх характерні риси;

* визначити місце у системі світового господарства та міжнародних економічних відносин;

* визначити та передбачити імовірні перспективи їх розвитку.


Основні принципи систематизації країн: 1) регіональний; 2) регіонально-економічний; 3) економічний; 4) організаційний; 5) соціально-економічний.
Регіональний принцип полягає у групуванні країн за їх географічним розташуванням: наприклад, країни Східної, Західної, Південної та Північної Європи; Північної та Латинської Америки, Південної, Південно-Східної, Східної та Центральної Азії; Близького та Середнього Сходу і т.д.
Регіонально-економічний принцип передбачає виділення у межах регіону груп країн, що мають спільні економічні інтереси, однаковий рівень розвитку, інші економічні ознаки. Наприклад, країни Західної Європи - члени ЄС (ФРН, Франція, Великобританія, Данія, Ірландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) та країни Південної Європи - члени ЄС (Італія, Португалія, Греція, Іспанія); нові індустріальні країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика) та Азії (Тайвань, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Таїланд).
Економічний принцип. У цьому випадку країни групують за обраним економічним критерієм.
Залежно від структури господарства країни поділяють на аграрні, аграрно-промислові, промислово-аграрні, промислово розвинуті. Саме у такій послідовності історично розвиваються національні господарства, проходячи усі ці стадії - від переваги в економіці сільського господарства до високого рівня розвитку промисловості та сфери послуг.
За ступенем розвитку ринку товарів, послуг, капіталів (класифікація ООН) розрізняють:
* країни з розвинутою ринковою економікою (США і Канада; країни Північної, Південної та Західної Європи, крім Кіпру та Мальти; Австралія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль, ПАР);

* країни з ринковою економікою;

* країни з переважно централізованим плануванням (Болгарія, Чехія і Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Китай, Монголія, В'єтнам, Північна Корея, Куба, країни СНД). Економічні реформи, які проходять у країнах Східної Європи, формування в них ринкових механізмів значною мірою сприятиме включенню цієї групи країн у світогосподарські процеси.
За рівнем економічного розвитку (комплекс показників):
* розвинуті країни (індустріально розвинуті країни Європи, Японія, Австралія, Нова Зеландія, США і Канада);
* нові індустріальні країни (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Бразилія, Мексика, Аргентина та ін.). Це відносно новий термін, який вживається для позначення країн, що розвиваються, які за останні 20 років успішно провели індустріалізацію і увійшли до групи індустріальних країн. Основні їх ознаки : валовий національний продукт (ВНП) на душу населення становить більш як 2 тис. доларів; значний експорт промислової продукції, включаючи наукомістку; висока концентрація капіталів транснаціональних корпорацій;
* країни, що розвиваються, які в свою чергу поділяють на розвинуті та найменш розвинуті. Країни, що розвиваються, - це сукупність з приблизно 120 країн і територій, які характеризуються колоніальним минулим, відсталістю господарського життя (розрив за ВНП на душу населення від індустріально розвинутих країн досягає 11-16 разів), однобічністю розвитку (в основному аграрні), слабкими системами управління економікою.
Ознаки найменш розвинутих країн:
* річний прибуток на душу населення менш як 2 тис. доларів та надзвичайно нерівномірний розподіл прибутків серед населення;

* питома вага промислової продукції в загальному обсязі виробництва не перевищує 10%;

* шість із семи родин живуть за рахунок участі у сільському господарстві або прибутків від нього;

* високі темпи приросту населення (2,5-4% на рік);

* надлишок трудових ресурсів (змушене використання десяти робітників там, де цю роботу можуть виконати п'ятеро;

* кількість письменного населення не перевищує 32% (для порівняння, у країнах, що розвиваються, - 58%, у розвинутих - 98%);

* середня тривалість життя становить 46 років;

* поєднання кустарного виробництва та окремих підприємств з найновішою технологією;

* повна господарська освоєність одних регіонів та неосвоєність інших;

* непродуктивне сільське господарство;

* високий рівень захворювань та смертності;

* політична нестабільність.


Організаційний принцип систематизації країн полягає у тому, що країни групують за належністю до найбільш вагомих міжнародних економічних організацій та інститутів.
Соціально-економічний принцип систематизації країн враховує економічні та соціальні аспекти їх розвитку.
Світове господарство як сукупність національних економік та їхніх господарських відносин (тобто міжнародних економічних відносин) склалося на початок ХХ ст. Історія його становлення невіддільна від історії промислової революції. Якщо до машинної стадії міжнародний поділ праці базувався на своїй природній основі (відмінності у природнокліматичних умовах країн, географічне положення, ресурси й енергія), то, починаючи з машинної стадії, центр ваги світогосподарських зв'язків став переміщатися із сфери обігу до сфери виробництва, і на перший план виходять процеси міжнародної спеціалізації та кооперування, структурний і технологічний фактори. В результаті нині важко знайти велику галузь національного господарства, яка б не залежала від міжнародних форм поділу праці.
Отже, світове господарство як економічна категорія виражає сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. У наш час під впливом ряду об'єктивних факторів світове господарство стає дедалі ціліснішим.
Найважливішими факторами, що сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, можна назвати: прискорений процес інтеграції, тобто зближення економічних структур країн. Інтеграція повинна здійснюватися на основі принципів поваги державного суверенітету, незалежності і забезпечення національних інтересів, невтручання у внутрішні справи країн, повної рівноправності та взаємної вигоди. Вона охоплює багато форм у сфері виробництва (прямі зв'язки між підприємствами, поглиблення процесів спеціалізації і кооперування, створення міжнародних господарських організацій, спільних підприємств тощо), широкий спектр напрямів спільних наукових досліджень і розробок нової техніки й технології в сільськогосподарській, транспортній, зовнішньоторговельній та природоохоронній сферах.
Сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:
* зміна структури світового господарства;

* посилення інтеграційних процесів;

* ринкова уніфікація економічного розвитку країни;

* зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин;

* посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.
Слід також зауважити, що у світовому господарстві відбулися серйозні структурні зрушення. Зокрема:
* збільшення обсягів виробництва у матеріальній сфері (особливо в промисловості) та питомої ваги цієї сфери в усьому виробництві;

* зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;

* високі темпи зростання сфери послуг та чисельності зайнятих у сфері обслуговування (особливо у високорозвинутих країнах);

* стрімкий технічний прогрес транспортної системи світу (особливо морського і повітряного транспорту) та інформаційно-комукаційної системи;

* відносне зниження частки звичайної комерційної торгівлі порівняно з товарооборотом, що обслуговує усталені виробничі зв'язки;

* зростаюча тенденція до зниження аграрно-сировинної спрямованості виробництва та експорту країн, що розвиваються;



* скорочення частки сировинних товарів (крім палива) та збільшення товарообігу машин і устаткування на світовому ринку.
2. Міжнародна торгівля та світовий ринок
Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодна країна не спромоглася створити здорову економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи.
Міжнародна торгівля відкриває безліч переваг, що стимулюють економічне зростання. Завдяки торгівлі країни отримують можливість спеціалізуватися у кількох провідних сферах економіки, адже вони отримують можливість імпортувати ту продукцію, якої вони самі не виробляють. Крім того, торгівля сприяє розповсюдженню нових ідей і технологій. Коли в якійсь країні з'являється важливий винахід, міжнародні торговельні зв'язки розносять його по цілому світі.
Чому міжнародній торгівлі надається настільки важливе значення? Чому від неї так сильно залежать перспективи економічного зростання? Чи всі країни можуть брати участь у міжнародній торгівлі, а чи лише країни з досить високим технологічним рівнем? Теоретичне обґрунтування тих переваг, які відкриває міжнародна торгівля, було зроблено приблизно 200 років тому двома видатними британськими економістами - А.Смітом і Д.Рікардо.
А.Сміт у своїй класичній праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" відзначив, що держави мають спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими суб'єктами міжнародного економічного співробітництва. І, очевидно, кожній країні слід імпортувати такі товари, у виробництві яких відсутні переваги. Інакше кажучи, країна повинна експортувати такі товари, виробництво яких абсолютно ефективніше в тому плані, що на одиницю продукту витрачається менше праці порівняно з іншою країною - потенційним торговельним партнером.
Д.Рікардо й економісти, що були його послідовниками, розвинули поняття порівняльної переваги. На його думку, незважаючи на те, що та чи інша країна здатна випускати безліч різноманітних товарів, вона має порівняльну перевагу у виробництві лише певних видів продукції, тоді як іншим країнам краще вдається виробництво чогось іншого. Іншими словами, ситуація порівняльної переваги - це здатність країни виробляти товари та послуги з відносно більш низькими альтернативними затратами, ніж будь-яка інша країна. До тих пір, поки за умов відсутності торгівлі будуть зберігатися відмінності в співвідношенні цін між країнами, кожна країна матиме порівняльну перевагу, тобто у неї завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигідним при існуючому співвідношенні затрат, ніж виробництво інших товарів. Саме цей товар вона і повинна експортувати в обмін на інші. Сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожен товар вироблятиметься тієї країною, яка має нижчі альтернативні затрати.
Теорія порівняльних витрат була представлена Д.Рікардо в його основній праці "Принципи політичної економії і оподаткування" (1817 р.).
Світова система торгівлі переживає періоди спадів та піднесення. Кінець ХІХ ст. було визначено розквітом міжнародної торгівлі. Проте ця стадія закінчилася початком першої світової війни, коли перемогла протилежна тенденція. Економічна криза 20-30-х рр. викликала занепад міжнародної торгівлі. Незабаром розпочалася друга світова війна і спад поглибився ще більше. І тільки у повоєнний період світова торгівля знову набрала сили. Цього разу тенденція до розширення торговельних зв'язків тривала 50 років. Країни, що брали активну участь у світовій торгівлі, отримали нечувану вигоду. Тим країнам, що віддали перевагу самоізоляції, тепер доводиться надолужувати прогаяне.
Сьогодні міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати обсяг виробництва.
Чому держави торгують? На це запитання спробували дати відповідь відомі американські професори К.Р.Макконнелл і С.Брю у своєму двотомному підручнику "Економікс". Вони пишуть: "У загальному вигляді міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи й регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, які вони можуть виробляти з найбільшою відносною ефективністю, й наступного їх обміну на товари, які вони неспроможні самі ефективно виробляти" [17:т.2: 322 ]. В основі дослідження цього питання лежить дві обставини. По-перше, економічні ресурси - природні, людські, інвестиційні товари - розподіляються між країнами вкрай нерівномірно. По-друге, ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій або комбінацій ресурсів.
Слід відзначити, що міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою торгівлею пов'язана з додатковими труднощами, оскільки:
* вона більшою мірою потрапляє під політичний контроль та втручання;

* кожна країна використовує свою валюту;



* ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж в середині країни.
Міжнародна торгівля існувала ще в глибоку давнину, але світовий ринок склався на ґрунті міжнародного поділу праці в період зародження і розвитку капіталістичних відносин.
Світовий ринок - це система обміну товарами й послугами на міждержавному рівні.
Сьогодні відбувається відносне скорочення торгівлі сировиною і енергоносіями (паливними ресурсами), а також скорочується доля продовольчих товарів у світовій торгівлі. В сучасних умовах дедалі більшого значення набуває на світовому ринку торгівля промисловими виробами, в першу чергу тими, що потребують значних витрат праці й капіталу - електронна техніка й комп'ютери, радіо - і телеапаратура, побутова техніка, складні прилади й машини, новітні технології тощо. Особлива увага відводиться торгівлі послугами та науково-технічними досягненнями. Остання виступає у формі торгівлі патентами й ліцензіями. Патент дає виключне право на користування винаходом, що закріплюється у відповідному патентному законодавстві. Ліцензія - дозвіл на право використання іншою особою (фірмою) винаходу, захищеного патентом, а також технічних знань, досвіду, торгової марки.
На світовому ринку складається особлива система цін - світові ціни. Світова ціна являє собою грошове вираження інтернаціональної вартості товарів і послуг, що реалізуються на зовнішньому ринку.
Інтернаціональна вартість визначається середньосвітовим необхідним робочим часом. Але, на відміну від процесу формування вартості на національному рівні, суспільно необхідні затрати праці в міжнародному масштабі значною мірою залежать від умов виробництва якого-небудь товару в країні, яка є його головним експортером на світовому ринку, а не просто виробником.
Торговельна політика
Торговельна політика - це є державна політика, яка впливає на торгівлю через податки, субсидії і прямі обмеження на імпорт або експорт.
Не дивлячись на всю переконаність аргументів на користь вільної торгівлі, насправді на її шляху стоїть безліч бар'єрів.
Найбільш поширеним видом обмеження торгівлі є мито - податок, який накладається на кожну одиницю імпортного товару. При введенні мита вітчизняна ціна імпортного товару піднімається вище світової ціни:
У результаті введення мита скорочується імпорт, зростає обсяг вітчизняного неефективного виробництва (оскільки граничні витрати перевищують світову ціну), зростають ціни не тільки імпортних, але і вітчизняних товарів. Але поки мито не є заборонним (тобто імпорт обмежується лише частково), то воно приносить дохід державі, який може бути використаний на розширення соціальних програм та з іншою метою. В цілому імпортні тарифи практично завжди знижують рівень добробуту нації, оскільки споживачі втрачають більше, ніж отримують разом виробники та держава.
Мито не є єдиною формою торгової політики. Широкого розповсюдження набули імпортні квоти або кількісне обмеження обсягу іноземної продукції, яка може бути імпортована за певний проміжок часу. Часто імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, ніж мито. Не дивлячись на високе мито, певний товар може імпортуватися у відносно великій кількості. А низькі імпортні квоти повністю забороняють імпорт товару понад певну його кількість. За умов вільної конкуренції результати впливу квоти і мита на рівень добробуту нації ідентичні.
Ще одним видом торгового бар'єру, який тісно пов'язаний із квотами, є система ліцензування імпорту. Держава видає обмежену кількість ліцензій, які дозволяють ввозити товар, та забороняє неліцензований імпорт. Це прямий спосіб обмеження зовнішньої торгівлі.
До числа експортних бар'єрів відносяться добровільні експортні обмеження, а також експортне мито, яке "дзеркально" відображає механізм імпортного тарифу. Втрати виробників експортної продукції від експортного мита перевищують виграш споживачів і доходи держави від експортних зборів. У результаті, якщо світові ціни на експорт даної продукції незмінні, то країна має чисті втрати.
Експортні субсидії стимулюють вітчизняні експортні галузі шляхом пільгового оподаткування або ж пільгового кредиту. Положення ГАТТ/ВТО розцінює експортні субсидії як "нечесну конкуренцію" і дозволяє країнам, які імпортують, запроваджувати протекціоністське "компенсаційне мито".
Демпінг (від англ. dumping - скидання) - це міжнародна дискримінація в цінах, коли країна, яка експортує, продає свій товар на якому-небудь закордонному ринку дешевше, ніж на іншому (найчастіше - вітчизняному). З метою захисту від демпінгу вводиться спеціальне компенсаційне (або "антидемпінгове") мито.
Характерною тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міждержавного регулювання зовнішньоторгових операцій. Таке регулювання розпочиналося ще до другої світової війни.
У сучасних умовах діє Світова організація торгівлі (СОТ), яка включає принципи міжнародної торгівлі, угоду про торгівлю послугами, угоду з торговельних аспектів інтелектуальної власності.
Міждержавне регулювання світової торгівлі розвивається і шляхом створення спеціальних організацій, які включають країни, що є основними постачальниками на світовий ринок необхідної продукції.

3. Міжнародна економічна інтеграція та необхідність включення економіки України в систему світового господарства


Розглядаючи зовнішньоторговельну політику, слід відзначити, що кожна держава будує торговельно-економічні відносини з різними партнерами по-різному, надаючи певні пільги одним та обмежуючи співробітництво з іншими.
Така диференційована політика досить часто зумовлюється тим, що країна входить до складу того чи іншого інтеграційного об'єднання. Таке об'єднання являє собою економічну коаліцію регіонального типу, взаємні відносини між членами якого будуються на особливих принципах, що можуть значною мірою відрізнятися від засад співробітництва з третіми країнами.
Міжнародна економічна інтеграція - це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетенні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної політики.
Найпростішою формою економічної інтеграції є преференційна торговельна угода. Вона передбачає встановлення нижчих торговельних бар'єрів у відносинах з членами об'єднання, ніж у співробітництві з третіми країнами. Так, наприклад, члени преференційної торговельної угоди можуть обкладати митом товари, що імпортуються в межах об'єднання, за ставкою, яка складає 50% звичайного митного тарифу.
Наступною формою інтеграційного об'єднання є зона вільної торгівлі, яка характеризується відсутністю різного роду обмежень торговельного обміну між учасниками зони. Але при цьому кожна країна зберігає такі обмеження та бар'єри по відношенню до нечленів об'єднання. Слід відзначити, що принципи зони вільної торгівлі можуть застосовуватися як до всіх, так і до обмеженого кола товарів.
Третьою формою інтеграційного об'єднання вважається митний союз. Це міждержавне об'єднання передбачає не тільки ліквідацію всіх обмежень торгівлі між членами союзу, а й створення спільної системи захисту від імпорту з третіх країн у формі єдиного "зовнішнього" тарифу.
Четвертим рівнем економічної інтеграції є спільний ринок, у межах якого, крім вільної торгівлі товарами та послугами, створюються умови вільного переміщення факторів виробництва (мається на увазі міграція капіталу та робочої сили).
Найскладнішою формою економічної інтеграції вважається економічний союз. Він являє собою економічне угрупування, члени якого уніфікують економічну політику, причому цей процес охоплює грошово-кредитні, податкові та соціальні аспекти. Економічний союз вимагає від учасників досягнення згоди по досить широкому колу проблем мікро- та макроекономічного характеру.
Кожне інтеграційне угруповання являє собою певну єдність двох принципових засад зовнішньоекономічної політики, а саме: протекціонізму (коли мова йде про співробітництво з третіми країнами) та вільної торгівлі (у відносинах між членами об'єднання). Практична реалізація цих принципів веде до зміни структури зовнішньоторговельного обороту кожної країни - члена інтеграційного угрупування, причому сукупний результат участі у конкретному об'єднанні може суттєво відрізнятися від країни до країни.
Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:
* динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому;

* нерівномірність розвитку і реалізації форм міжнародної економічної інтеграції;

* розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;

* переважний розвиток регіональних міжнародних економічних угрупувань;

* формування реальних умов світової економічної інтеграції.
Безпосередня і активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також необхідністю подолання її штучної відокремленості від світового господарства внаслідок одностороннього розвитку в рамках високоспеціалізованих колишніх СРСР та РЕВ, деформованих зовнішньоекономічної політики і механізмів зовнішньоекономічної діяльності та ін.
Сьогодні в Україні вироблена стратегія зовнішньоекономічної діяльності. Вона спрямована на:
* відновлення і розвиток експортного потенціалу України і покращення структури експорту;

* раціоналізацію імпорту;

* підвищення конкурентноспроможності продукції українських підприємств на світовому ринку;

* подолання неплатіжоспроможності країни;

* покращення становища України в системі міжнародного поділу праці;

* розширення ринків збуту української продукції;

* досягнення стійкого економічного зростання і підвищення добробуту населення.

Здійснення перерахованих цілей зовнішньоекономічної діяльності України ускладнене деякими несприятливими факторами:


* неконкурентноспроможністю продукції більшої частини галузей економіки;

* протидією розвинутих країн Заходу виходу на світовий ринок українських фірм з продукцією, яка може скласти конкуренцію зарубіжним монополіям;

* великим зовнішнім боргом;

* нерозвиненістю валютного контролю і відсутністю іміграційної політики;

* недосконалим таможним контролем.
Розширення ринків збуту української продукції передбачає переглянути пріоритети у зовнішній політиці України. Стратегія розвитку зовнішньоекономічної діяльності передбачає:
* різке розширення економічної і науково-технічної кооперації з розвинутими країнами;

* відновлення втрачених ринків у країнах Східної Європи;

* розширення зв'язків із західноєвропейськими країнами;

* розвиток ринку СНД.


Реалізація ефективної зовнішньоекономічної діяльності дозволить досягти становища України як могутньої і багатої держави, яка на взаємовигідних умовах бере участь у міжнародному поділі праці і кооперації виробництва.

4. Економічні аспекти глобальних проблем. Суть глобальних проблем сучасності


Протягом останніх десятиліть у світі виникло та загострилося певне коло проблем, що стосуються інтересів та долі всього людства. Розв'язання даних проблем не підсильне жодній з країн світу зокрема. Необхідні скоординовані зусилля всієї спільності землян, адже під загрозою їх подальша доля. Подібні проблеми дістали назву глобальних (від лат. "globus" - куля, фр. "global" - всеохоплюючий, загальний). Глобалістика як самостійна галузь знань та досліджень про найбільш загальні, планетарні проблеми сучасності та майбутній розвиток людства перебуває в процесі становлення. Причини виникнення глобальних проблем різноманітні. Їх можна поділити на три групи:
1) причини природного і демографічного характеру;

2) негативні наслідки господарської діяльності людей;

3) побічні наслідки розвитку науки і техніки.
Існують певні ознаки, що дають змогу визначити проблему глобальною. А саме:
1) вони мають загальносвітовий характер, тобто стосуються інтересів значної кількості або ж усіх держав світу;

2) невирішення їх викликає загрозу людству, погіршення умов життя людей та розвитку продуктивних сил;



3) вони потребують невідкладних та рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль світового співтовариства.
Відповідно до перелічених ознак глобальні проблеми поділяються на три сфери дії. До першої належать проблеми, що виникають у сфері взаємодії суспільства з природою. Зокрема, надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством; збереження довкілля; освоєння ресурсів Світового океану, дослідження космічного простору тощо. У розв'язанні цих проблем людству слід пам'ятати: Земля - це не те, що ми успадкували від батьків, а те, що взяли в позичку у своїх дітей. Загальний економічний закон зростання потреб та й зростання чисельності самого людства вимагають все більше і більше відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів. Отже, загострюється суперечність між потребами людства та можливостями природи задовольнити їх на даному рівні розвитку продуктивних сил цивілізації.
До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. Останнім часом серед проблем даної сфери на перший план вийшли проблеми, пов'язані з регіональними конфліктами. Слід зазначити, що за останній час окреслились певні відцентрові тенденції в багатьох країнах світу. Мова йде не лише про розвал СРСР, колишніх Югославії та Чехословаччини. Подібні процеси відбуваються в Італії (суперечність між багатою промисловою північчю країни і бідним сільськогосподарським півднем), Канаді (англомовна і франкомовна частини країни) тощо. Соціологи говорять про світову тенденцію суверенізації. В цьому розумінні особливо показовим є приклад Канади. Адже в багатьох випадках дану тенденцію пов'язують із кризами, зубожінням та перенаселенням. Канада ж сьогодні - це країна, що має один з найвищих у світі показників щодо рівня та якості життя.
Втручання НАТО в справи Югославії та використання сили регіональної організації до суверенної країни порушує усталені з часів закінчення світової війни міжнародні закони, норми та правила. Мовчазна згода світу з діями військового блоку може спровокувати подальше розростання війни та привести південь Європи до екологічної катастрофи. Слід зазначити, що війна на Балканах мала значний негативний вплив на всю міжнародну правову систему, порушуючи основи її формування.
У цьому контексті зростає значення проблеми відвернення світової війни. Протягом попереднього десятиліття здавалося, що дана проблема відходить, чи навіть відійшла у минуле. Сьогодні ж таку загрозу відновлює весь хід сучасної міжнародної політики. У розв'язанні цієї проблеми має взяти участь усе світове співтовариство. Адже спільними зусиллями можна відвернути загрозу загибелі людської цивілізації.
Третя сфера - розвиток людини, забезпечення її майбутнього. До цієї сфери належать, передусім, проблеми пристосування сучасної людини до умов природного та соціального середовища. На зміни цих умов сьогодні впливає багато факторів, зокрема, науково-технічний прогрес та урбанізація, внаслідок погіршення екологічних умов загострюються проблеми охорони здоров'я й боротьби з епідеміями та тяжкими захворюваннями (зростає захворюваність на туберкульоз, з'явилися нові різновиди його збудників, залишається високим відсоток серцево-судинних захворювань, раку, а чуму ХХ ст. - СНІД дехто з дослідників називає наслідком саме екологічних змін у світі). Проблеми людини та її майбутнього є, по суті, тими глобальними проблемами, в яких у концентрованому виразі проявляються усі інші глобальні та локальні, тривалі та щоденні, природні та суспільні проблеми всього світу. Адже "немає людини, що була б, як острів, сама по собі; кожна людина - грудка землі, частинка суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме буде, якщо змиє мис або оселю друга твого, або твою власну; від смерті кожної людини меншаю і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін - він по тобі",- писав Дж.Донн, молодший сучасник Шекспіра. З того часу світ відчуває себе лише ще меншим і тіснішим, і ця єдність кожного з усім людством стала ще відчутнішою.
Класифікація глобальних проблем за сферами дії провадиться лише для більш чіткого їх усвідомлення. В реальній дійсності ці проблеми тісно переплетені, взаємопов'язані та взаємообумовлені. Зокрема, продовольча криза в цілому ряді країн, зони голоду на Земній кулі - це результат не лише внутрішнього розвитку цих країн, можливо, в більшій мірі - це результат міжнародного поділу праці та диспропорцій світових господарських зв'язків.
Кожна найменша проблема, що, на перший погляд, знаходиться у якнайдальшому відокремленні від економіки, під час пильного розгляду виявить своє матеріальне, економічне коріння. Поезія, музика, філософія далекі від економічної кризи лише на перший погляд. Для їх друкування, звучання та розповсюдження потрібні цілком визначені матеріальні ресурси.
Глобальні проблеми об'єктивні за своїм характером, далеко не малі і для їх розв'язання потрібні значні кошти, інтелектуальні та фізичні зусилля багатьох людей у багатьох країнах світу. Процеси інтернаціоналізації господарського життя науки, культури створюють підстави для подальшої глобалізації проблем людського життя. НТР сприяла розв'язанню тих, що пов'язані з рівнем та якістю життя людей. По суті, завдяки науково-технічному прогресу створене нове техногенне середовище існування сучасної цивілізації. Водночас цим самим процесом надзвичайно загострені проблеми охорони довкілля, сировинних джерел тощо. "Світ створений нами в результаті мислення на звичному для нас рівні, породжує проблеми, не розв'язані на цьому ж рівні" (А.Ейнштейн). Розв'язання глобальних проблем потребує формування більш високого рівня мислення.

5. Сучасні форми прояву та можливості розв'язання глобальних проблем людства


Серед глобальних проблем, що стоять сьогодні перед людством, найгострішою є проблема збереження миру. Людська цивілізація, по-суті, повторює своєю історією біблійне оповідання про Адама і Єву, які до гріхопадіння були безсмертні. Можна сказати, що подібне гріхопадіння всього людства сталося у ХХ ст. До появи сучасних видів зброї кожен усвідомлював: людина - смертна, людство - вічне. Атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі сповістило сумну новину - людство стало смертним. Навіть локальні війни сьогодні здатні завдати природі і людству непоправної шкоди. Мовою військових - неприйнятних збитків.
Цивільний світ не помітив, як змінилося місце військових у суспільстві. Сучасні армії в останніх війнах у всьому світі все частіше не стільки захищають своїх цивільних співвітчизників, скільки захищаються ними. У І світовій війні лише 10% загиблих були цивільними людьми, у ІІ - 50%. Так звані "малі війни" другої половини ХХ ст. змінили пропорцію - 10-15% загиблих - військові, 85-90% - мирні цивільні люди. Ще у ІІ світовій війні прагнули відтягнути бойові дії від міст, протягом попередніх століть майже усі відомі битви відбувалися в полях. Зараз - армії ховаються в містах, їх і бомблять. Отже, збереження миру сьогодні - це проблема виживання людства.
Гонка озброєнь є великою спокусою для військових (значна частина дослідників сучасної югославської війни однією з причин початку конфлікту називає потребу випробувати зброю в умовах реальних боїв). За своєю економічною суттю гонка озброєнь - це форма знищення певної частки національного багатства кожної даної країни. А з екологічних позицій - це суттєвий фактор забруднення навколишнього середовища найнебезпечнішими речовинами, що використовуються для створення зброї масового знищення - ядерної, хімічної, бактеріологічної.
Не лише гонка озброєнь, але і звичайне цивільне виробництво породжує та загострює екологічні проблеми цивілізації. Наше розуміння екологічних проблем дуже далеке від реального їх стану. Слід розуміти: найменше втручання в природну рівновагу породжує дисгармонію. В свій час вчених вразив той факт, що карта розповсюдження поливного землеробства в стародавньому світі майже у найменших деталях повторює карту розповсюдження матерії у світі. Дуже сумнівно, щоб це був випадковий збіг.
Проблема забезпечення людства сировиною та енергією в умовах вичерпання легкодоступної дешевої сировини впирається в проблему подальшого розвитку науково-технічного прогресу, адже тільки створення нових технологій поглибленої переробки та використання усіх видів ресурсів може допомогти в розв'язанні даної проблеми. Припинення гонки озброєнь, роззброєння та конверсія також могли б зіграти роль у вирішенні сировинної проблеми людства.
Проблема освоєння світового океану останнім часом набуває глобальності не лише тому, що джерела сировини на суші вичерпуються і людство все активніше освоює морські родовища. Один з найвідоміших дослідників Світового океану Ж.І.Кусто відзначає, що людство сьогодні, можливо, більше знає про навколоземний простір, ніж про таємниці Океану.
Глобальною проблемою є і освоєння космосу. Космічні польоти починають давати не лише наукову, але й економічну віддачу. Разом з тим подальше дослідження космосу стає не під силу жодній країні, зокрема, і все більше потребує об'єднаних і скоординованих зусиль .
Безумовно, існує ще коло інших, цілком земних глобальних проблем. Серед них проблема економічного відставання країн, що розвиваються. Саме на їх долю в основному припадає і згадувана вже проблема голоду, криза заборгованості тощо. Недалекоглядний підхід економічно розвинутих країн проявляється у певному прагненні закріпити відсталість: сьогоднішнім виробникам потрібні не конкуренти, а споживачі та джерела дешевих ресурсів. Але подібний підхід породжує напруженість у світі та служить каталізатором для загострення інших глобальних проблем.
Розв'язання глобальних проблем сучасності вимагає розробки і реалізації колективних програм для забезпечення майбутнього людської цивілізації.

Контрольні запитання і завдання


1. Назвіть і охарактеризуйте основні тенденції розвитку сучасного світу.

2. Які фактори зумовлюють взаємозалежність держав сучасного світу?

3. Зазначте основні суперечності світового господарства.

4. Чому міжнародний поділ праці є необхідною умовою створення світового господарства?

5. Які особливості міжнародної торгівлі і світового ринку?

6. У чому полягає об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство?

7. Розкрийте суть глобальних проблем сучасності.

8. Назвіть основні шляхи подолання глобальних проблем людства.

ТЕМА 23. МІЖНАРОДНА ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА
Перш ніж будувати стіну, я хотів би знати,

Що саме я відгороджую і від чого я відгороджуюсь

І кому я завдам цим образу.

Роберт Фрост


1. Національні і світова валютні системи
Світогосподарські зв'язки не можуть розвиватись без налагодженої системи валютних відносин. Валютні відносини - це економічні відносини, які зв'язані з функціонуванням світових грошей і обслуговують різні види господарських зв'язків між країнами.
Валюта (від іт. "valuta" - ціна, вартість) - грошова одиниця, яка використовується для замірювання величини вартості товарів. Поняття "валюта" застосовується в трьох значеннях :
перше - грошова одиниця даної країни (долар США, англійський фунт стерлінгів, японська ієна, українська гривня і т.п.) і її тип (золота, срібна, паперова);
друге - грошові знаки іноземних держав, а також кредитні й платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках (іноземна валюта);
третє - міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця, платіжний засіб (СДР, ЄВРО).
У світовій торгівлі роль основної валюти виконує долар США, з допомогою якого здійснюється переважна частина міжнародних розрахунків, фіксуються світові ціни багатьох товарів, сировини, палива.
Національна валюта - це грошова одиниця даної країни, що використовується в зовнішньоекономічних зв'язках і міжнародних розрахунках з іншими країнами.
Розрізняють національні та світову валютні системи.
Національна валютна система - це форма організації грошових відносин, яка охоплює не тільки внутрішній грошовий обіг, але і сферу міжнародних розрахунків країни і визначається національним законодавством. Її характеризують такі елементи : національна валютна одиниця; валютний паритет, умови конвертованості валюти; система валютного ринку і ринку золота; порядок міжнародних розрахунків країни, склад і система управління золотовалютними резервами в ній. Національна валютна система тісно пов'язана з внутрішньою грошовою і кредитно-фінансовою системою.
На базі національних валютних систем функціонує світова валютна система - це форма організації міжнародних валютних відносин, обумовлена розвитком світового господарства і юридично закріплена міждержавними угодами. Її визначають такі елементи: міжнародні платіжні засоби (національні валюти, золото, міжнародні валютні одиниці СДР, ЄВРО); механізм валютних паритетів і курсів; об'єм валютних обмежень; умови конвертованості валют; режим міжнародних валютних ринків і ринків золота; умови взаємного обміну валют; форми міжнародних розрахунків та ін.
Історії відомі три світові валютні системи
Перша стихійно склалась наприкінці ХIХ ст. на базі так званого золотого стандарту, при якому валюти окремих країн вільно перетворювались у золото на внутрішніх ринках цих країн і проіснувала до другої світової війни. Дана система, так званого золотого стандарту, передбачала закріплення за золотом грошових функцій і офіційне встановлення фіксованого золотого вмісту (паритету) національної грошової одиниці. Встановлений золотий паритет є і офіційною ціною золота. Золоті монети знаходились в обігу і мали силу законного платіжного засобу. Центральні банки були зобов'язані паперові гроші обмінювати на золото по номіналу. Був дозволений вільний ввіз і вивіз золота в будь-якому виді. Обмінний валютний курс національних паперових грошей розраховувався за співвідношення їхнього золотого змісту (масштабу цін), який установлювався державою. Переваги системи полягають в стабільності валютних курсів.
Проте система золотого (золотомонетного) стандарту мала й недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку золота, а також умови функціонування золотого стандарту обмежували можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Таким чином, були підготовлені об'єктивні умови до заміни системи золотого стандарту на більш ефективну систему золотовалютного стандарту. Принципи створення нової світової валютної системи були закладені на конференції 44 держав у 1944 р. в Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшір, США). Рішення Бреттон-Вудської конференції були такі:
--- Були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

--- Золото відновилось у ролі вимірника міжнародної вартості грошових одиниць. Була встановлена офіційна ціна золота - 35 дол. за трійську унцію (31,1 г золота). Кожна країна - член системи повинна була встановити золотий або доларовий вміст своєї грошової одиниці.

--- Всі країни взяли зобов'язання підтримувати твердий курс своєї валюти до долара.
Бреттон-Вудська валютна система поставила долар США у привілейоване становище на основі його переважного використання в міжнародних розрахунках. Проте припинення обміну долара на золото, відміна офіційної ціни золота в доларах і введення плаваючих валютних курсів у 1971-1973 рр. означали формальний і практичний відхід від принципів Бреттон-Вудської валютної системи.
Контури третьої світової валютної системи, що функціонує і розвивається і в даний період у світовій економіці, були визначені на конференції представників країн - членів МВФ, що відбулася в м.Кінгстоні на Ямайці в 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. В її основу покладено здійснення за допомогою МВФ нових принципів у взаємних відносинах: по-перше, регулювання валютних курсів і підтримки сталості валютних паритетів; по-друге, усунення валютних обмежень, тобто системи економічних і організаційних заходів, які регламентували операції з національною й іноземною валютою; по-третє, надання кредитів країнам - членам МВФ; по-четверте, надання права вибору країнами будь-якого режиму валютного курсу і визнання системи плаваючих валютних курсів замість їх жорсткої фіксації.
В Ямайській валютній системі була відмінена офіційна ціна на золото, було вирішено виключити його з розрахунків між МВФ і його членами і повернути їм частину золотого запасу фонду. Нова система заснована не на одній, а на декількох провідних валютах, її можна назвати багатовалютним стандартом.
У березні 1979 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС), щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі. У ній беруть участь країни - члени ЄС. Механізм ЄВС включає три основні елементи: європейська валютна одиниця; режим сумісного коливання валютних курсів; Європейський фонд валютного співробітництва. Метою ЄВС є досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка оберталася б в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, стабілізація економічного становища країн - членів ЄВС. Такою валютою у безготівкових розрахунках у рамках ЄС певний час було ЕКЮ (колективна міжнародна розрахункова одиниця).
Проте з 1 січня 1999 року для 11 країн - членів ЄВС - Австрії, Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії та Франції введена в обіг нова спільна грошова одиниця ЄВРО. На перехідний період з 1 січня 1999 року до 31 грудня 2001 року дана валюта використовувалась тільки для безготівкових взаємних розрахунків нарівні з національними валютами країн Європи, тобто зони функціонування нової валюти. У готівковий обіг нова валюта ЄВРО введена з 1 січня 2002 року. Нарівні з готівкою ЄВРО також передбачений обіг готівкових національних валют країн єврозони з подальшим їх обміном на ЄВРО і поступовим вилученням з обігу.

2. Валютні курси і конвертованість валют


Важливим елементом будь-якої валютної системи є валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або "ціна" грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей. Встановлення курсу називається котируванням валюти. При котируванні валют зазначають курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким вони її купують. Різниця між курсом продавця і курсом покупця являє собою маржу, яка покриває витрати і формує прибуток банку з валютних операцій. Очевидно, що будь-який банк заінтересований у максимально низькому курсі покупця і максимально високому курсі продавця, і тільки жорстка конкуренція за клієнта змушує банки діяти у зворотному напрямі. Розрізняють такі види валютних курсів:
Фіксований валютний курс - офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначених у законодавчому порядку валютних паритетах. Фіксований валютний курс передбачає закріплення вмісту національних грошових одиниць безпосередньо в золоті або в доларах США за жорсткого обмеження коливань ринкових курсів валют до 1%. На практиці це означало тверду прив'язку всіх валют, що брали участь у міжнародній торгівлі, до долара США.
Курс, який коливається - це валютний курс, що вільно змінюється під впливом попиту й пропозиції.
Плаваючий курс - різновид валютного курсу, що коливається, який вимагає використання ринкового механізму валютного регулювання. Цей курс передбачає певну свободу вибору окремими країнами режиму валютного курсу.
Валютні курси розрізняють і за видами платіжних документів, що є об'єктом обміну. Розрізняють курс телеграфного переказу, курс чеків, курс банкнот (курс обмінних пунктів). Які ж фактори безпосередньо впливають на динаміку курсу валют? Можна назвати такі:
* національний дохід і рівень витрат виробництва;

* реальна купівельна спроможність грошей і рівень інфляції в країні;

* стан платіжного балансу, що впливає на попит і пропозицію валюти;

* рівень відсоткових ставок у країні;



* довіра до валюти на світовому ринку.
Останнім часом для валютної сфери в Європі та в інших регіонах світу характерні нестабільність, постійні коливання курсових співвідношень валют, зокрема долара до євро і долара до японської ієни. Це пояснюється багатьма факторами, в тому числі дестабілізуючою дією дефіциту федерального бюджету США; незбалансованістю розрахунків Японії та ФРН з партнерами в Західній Європі й США; проблемами заборгованості багатьох країн, що розвиваються. Нестабільність валютних курсів, їхні амплітудні коливання дуже відчутні для національної економіки.
Одним з найважливіших елементів національної валютної системи є конвертованість національної грошової одиниці - можливість для учасників зовнішньоекономічних відносин легально обмінювати її на іноземні валюти та навпаки без обмеження. Чим більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валюти.
Вільно конвертована валюта (ВКВ) - валюта, що вільно та необмежено обмінюється на інші іноземні валюти. Сфера обміну її поширюється на поточні операції, пов'язані зі щоденною зовнішньоекономічною діяльністю, а також операції, пов'язані з рухом зовнішніх кредитів і закордонних інвестицій. Нині лише обмежена кількість країн має вільно конвертовані валюти: США, Великобританія, Канада, Швейцарія, Швеція, Японія, Данія, Австралія, Нова Зеландія, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн та інші. Це - або розвинуті індустріальні держави, або нафто-експортери, або країни з розвинутою та відкритою економікою. Навіть така розвинута країна, як Франція, вільну конвертованість франка запровадила лише 1 січня 1990 р.
Частково конвертована валюта (ЧКВ) - національна валюта країн, у яких застосовуються валютні обмеження для резидентів і з окремих видів обмінних операцій. Як правило, ЧКВ обмінюється тільки на деякі іноземні валюти й не з усіх видів міжнародного платіжного обороту.
Неконвертована валюта - національна валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни й не обмінюється на інші іноземні валюти. До неконвертованих відносяться валюти країн, що застосовують різні обмеження й заборони щодо вивозу та ввозу, продажу, купівлі та обміну національної та іноземної валюти, а також щодо використання різних засобів валютного регулювання. Неконвертованими є національні валюти більшості країн, що розвиваються, України та інших країн СНД.
Умовою конвертованості є створення елементів власне конвертованості - реального курсу валюти, валютного ринку, свобода експортно-імпортних операцій та використання в них національної валюти. Тому говорити про негайну повну конвертованість гривні передчасно. Йдеться про введення часткової її конвертованості, що сприятиме стимулюванню притоку іноземного капіталу, розбудові економіки України, її поступовому включенню до світового економічного товариства.
Отже, для конвертованості гривні необхідні певні умови:
* Наявність товарного і грошового ринку, де задовольняється попит власників валюти на товари і послуги.

* Юридичний і організаційний режим вільного обміну національної валюти на іноземні.

* Стабільність національної грошово-кредитної і фінансової системи, що передбачає низькі темпи інфляції, відсутність незабезпеченої емісії грошей.

* Наявність потужного і конкурентноздатного експорту для підтримання курсу національної валюти.


Але такі умови конвертованості самі по собі з'явитись не можуть. Конвертованість досягається шляхом розробки та здійснення цілеспрямованої програми, яка забезпечить органічне включення економіки України до системи світового господарства, а це справа не одного року.
3. Валютний ринок і валютні операції
Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок - система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.
Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.
Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.
Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великого банківського і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).
Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:
Операції "спот" передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.
Операції "форвард" - це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.
Операція "аутрайт" означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець - купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.
Операція "опціон", коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.
Які ж валютні ринки існують?
Ринок євровалют - це міжнародний ринок валют країн Західної Європи, де операції здійснюються у євро. Об'єктивною причиною виникнення й розвитку ринку євровалют є поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, зростання потреб у міжнародних кредитних грошах, а важливою його передумовою було введення взаємної конвертованості валют. Тим самим були створені умови для стійких валютно-фінансових зв'язків цілої групи країн і введення євро.
Відомий також ринок євродепозитів. Він виражає стійкі валютно-фінансові відносини, щодо формування вкладів в іноземній валюті у великих комерційних банках західних країн за рахунок коштів, що обертаються на ринку євровалют.
Розрізняють також ринок єврокредитів, який виражає стійкі кредитні зв'язки з надання міжнародних позик у євровалюті великими комерційними банками країн із розвинутою ринковою економікою. Позичальниками євровалюти виступають переважно великі компанії, які мають потребу в кредитах для фінансування масштабних проектів у даній країні й за кордоном, а також держави з відчутним дефіцитом платіжних балансів. Як правило, міжнародні кредити в євровалюті надаються великими національними банками окремих країн строком від 2 до 10 років з плаваючими відсотковими ставками. Ринок єврокредитів сприяє інтеграційним процесам ЄС, стимулює розвиток експорту, розширення іноземних інвестицій і є важливим фактором формування єдиного ринку.
Складна ситуація у валютно-фінансовій сфері, в якій нині опинилась Україна, пов'язана передусім з невиваженою політикою у зовнішньоекономічній сфері, недосконалістю законодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і повернення валютної виручки. Гнучкішою має бути політика держави щодо протекціонізму та лібералізму у валютному регулюванні. До протекціоністських заходів можна віднести таку форму прямого втручання держави у валютну сферу, як валютні обмеження. Останні пов'язані з забороною національним експортерам продавати виручену іноземну валюту на ринку (вони зобов'язані здавати її в обмін на національну за офіційним курсом), можуть бути обмежені перекази валюти за кордон і її вивіз.
Застосовувані державою методи та обсяги валютних обмежень безпосередньо пов'язані з конвертованістю валюти. Для України це має надзвичайно велике значення з точки зору ефективності включення національної економіки у світову, можливості використання переваг міжнародного поділу праці, міграції капіталів. Оскільки Україна нині у своєму русі орієнтується на формування цивілізованої ринкової економіки, забезпечення ко
4. Міжнародний кредит і світовий ринок позичкових капіталів
Важливе місце в системі світогосподарських зв'язків належить міжнародному кредиту. Він є формою позичкового капіталу. Коли капітал передається у тимчасове користування на основі поворотності, строковості і платності. Учасниками міжнародних кредитних відносин є банки, підприємства, уряди, міжнародні і регіональні організації. Попит і пропозиція позичкового капіталу визначає рівень позичкового відсотка.
Кредити поділяються на комерційні, які пов'язані з зовнішньоторговими операціями, і фінансові, які використовуються в якості прямих вкладень, погашення заборгованості, інвестування в цінні папери.
На основі експорту і імпорту капіталу виникає міжнародний ринок позичкових капіталів. Він є системою ринкових відносин з акумуляції та перерозподілу позичкового капіталу між країнами. Цей ринок являє собою сукупність кредитно-фінансових установ і фондових бірж, які надають позички і кредити іноземним позичальникам. Міжнародний ринок позичкових капіталів виділився з національних ринків позичкового капіталу, однак в останні роки межа між ними стирається внаслідок лібералізації національних ринків позичково капіталу в розвинутих країнах і деяких країнах, які розвиваються, в результаті чого полегшується діяльність іноземних юридичних осіб на національних ринках позичкового капіталу.
Даний ринок капіталів поділяється на валютний і ринок капіталів. Основними видами операцій на міжнародному ринку позичкових капіталів є емісія та купівля-продаж цінних паперів переважно у вигляді облігацій, надання й одержання банківських кредитів. На світовому ринку позичкових капіталів кредиторами і позичальниками виступають великі фірми і переважно транснаціональні банки, а також фінансові, страхові та інвестиційні компанії, держави, міжнародні і регіональні валютно-кредитні організації (МВФ, МБРР та ін.). При цьому переважають позичальники і кредитори з розвинутих країн, а МВФ і МБРР виступають не лише як великі кредитори, а й як координатори міжнародного кредиту у світі.
По кредитах застосовуються фіксовані та "плаваючі" відсоткові ставки. Кошти надаються переважно в доларах США, однак в останні роки зростає роль євро, японської ієни, англійського фунта стерлінгів, як валюти кредитів на міжнародному ринку позичкових капіталів. Головним фінансовим центром світу є Нью-Йорк. Значна його роль у торгівлі цінними паперами. В Європі важливим фінансовим центром вважається Лондон. Останні роки почала зростати роль Токіо як міжнародного фінансового центру. З'являються нові міжнародні фінансові центри: Мадрид, Оттава, Багами та ін. Раніше для їх виникнення були необхідні розвинута національна банківська система, велика фондова біржа, стійка валюта. Зараз достатньо ліберального фінансового законодавства, яке передбачає свободу пересування для міжнародного капіталу, право відкривати відділи і філіали іноземного банку. Важлива також відсутність податку на доходи або низький його рівень, спрощена процедура для біржових і банківських операцій. Отже, при зростанні інтернаціоналізації виробництва, зростає інтернаціоналізація фінансової сфери.
Контрольні запитання і завдання
1. Які компоненти включає в себе поняття валюта?

2. Перелічіть складові валютної системи.

3. Назвіть основні елементи національної валютної системи.

4. Які основні елементи світової валютної системи?

5. Які відмінності між Ямайською і Бреттон-Вудською валютними системами?

6. Що являє собою валютний курс і які його види?

7. Які фактори впливають на динаміку валютного курсу?

8. Яке функціональне призначення валютного ринку? Хто є основними його суб'єктами?

9. Розкрийте зміст валютних операцій. У чому полягає різниця між операціями "СПОТ" і "ФОРВАРД"?

10. Що таке міжнародний ринок позичкових капіталів?

СЛОВНИК ЕКОНОМІЧНИХ ТЕРМІНІВ
а | б | в | г | д | е | з | і | к | л | м| н | о | п | р | с | т | ф | ц | ч | ш
А
* Агент - фізична або юридична особа, яка здійснює певні операції за дорученням іншої особи, за її рахунок і від її імені.

* Аграрні відносини - особливий вид економічних відносин між членами суспільства, господарствами, державою з приводу володіння та використання землі й привласнення інших об'єктів власності, а також виробництва, розподілу, обміну, споживання сільськогосподарської продукції.

* Активний торговельний баланс - торговельний баланс, що характеризується перевищенням вивозу товарів із країни над ввезенням до неї.

* Активні операції банків - операції, за допомогою яких банки розміщують грошові кошти (купівля цінних паперів, видача позик), які вони мають.

* Акциз - вид непрямого податку, що включається в ціну товару чи послуги.

* Акціонерне товариство - основна організаційна форма великого підприємства. Має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Найвищий орган - загальні збори акціонерів. Особи, які купили акції, стають пайовиками акціонерного товариства і мають право на доход від його діяльності.

* Акція - цінний папір, який засвідчує право власності на частку в капіталі акціонерного товариства й дає право на участь у його прибутках та в управлінні підприємством.

* Амортизаційні відрахування - відрахування частини вартості основних фондів для покриття їх зношення.

* Амортизація - поступове зношення основних фондів (устаткування, споруди тощо) і перенесення їхньої вартості у міру зношення на створюваний продукт.

* Антиінфляційна політика - комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні.

* Антимонопольне законодавство - сукупність законодавчих та нормативних актів у країнах з ринковою економікою, що обмежують монополістичну діяльність і створюють можливість для покупця більш широкого вибору потрібних йому товарів.

* Асоціація - об'єднання, союз організацій або осіб для досягнення певних цілей. Асоціації не мають права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників. Асоціація є юридичною особою, може мати самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки, печатку зі своїм найменуванням.

* Аудит - перевірка (ревізія) бухгалтерської звітності підприємства кваліфікованими спеціалістами (аудиторами) на предмет її відповідності встановленим правилам і стандартам.

* Аудитор - незалежний ревізор, фінансовий контролер.

* Аукціон - різновид періодичних відкритих публічних торгів, де продаються товари відповідної номенклатури.
А | Б | В | Г | Д | Е | З | І | К | Л | М| Н | О | П | Р | С | Т | Ф | Ц | Ч | Ш
# Банк - кредитно-фінансова установа, яка залучає й нагромаджує вільні грошові кошти підприємств та організацій, населення (пасивні операції), а також здійснює емісію грошей (випуск їх в обіг), випуск цінних паперів, кредитування економіки й населення, надання різноманітних позик на умовах платності, зворотності й терміновості (активні операції).

# Банківський кредит - кредит, що надається банками функціонуючим підприємцям та іншим позичальникам у вигляді грошових позик.

# Банкнота - банківський білет; грошові знаки, що випускаються в обіг центральними емісійними банками держав як засіб грошового обігу й платежу; основний вид паперових грошей.

# Банкрутство - неспроможність боржника (підприємства, фірми, банку, іншої організації) оплатити свої боргові зобов язання.

# Бартер - прямий, не опосередкований грошима обмін товарами або послугами.

# Безготівкові розрахунки - розрахунки, які здійснюються шляхом перерахування сум із рахунку платника на рахунок отримувача або шляхом взаємного заліку сум без участі готівки.

# Бізнес - економічна діяльність з метою отримання прибутку.

# Бізнес-план - короткий виклад цілей і шляхів діяльності фірми, обґрунтування доцільності капіталовкладень для залучення інвесторів та кредиторів.

# Біржа - це установа, де здійснюється купівля-продаж масових товарів (товарна біржа), цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці).

# Брокер - посередник при укладанні угод між продавцями й покупцями товарів, цінних паперів, валют, тощо; діє за дорученням і за рахунок клієнтів, отримуючи від них комісійні.

# Бюджет державний - грошове вираження збалансованого кошторису державних доходів і витрат на певний період часу за джерелами надходжень й основними каналами витрат.

# Бюджетний дефіцит - сума, що перевищує державні витрати над державними доходами.


# Валова продукція - показник, що характеризує обсяг продукції, виробленої в тій чи іншій галузі у вартісному (грошовому) вираженні.

# Валовий внутрішній продукт - узагальнюючий економічний показник, виражає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених у середині країни, в ринкових цінах.

# Валовий дохід - виражений у грошовій формі сумарний річний дохід підприємства (фірми), отриманий у результаті виробництва і продажі продукції та послуг.

# Валовий національний продукт - узагальнюючий макроекономічний показник соціально-економічного розвитку, визначається як вартість усіх товарів і послуг, вироблених у країні за рік.

# Валюта - грошова одиниця країни, яка перебуває в обігу. Застосовується як:

1) грошова одиниця даної країни та її тип;

2) грошові знаки іноземних держав, які використовуються в міжнародних розрахунках (іноземна валюта).

# Валютне котирування - встановлення курсів іноземних валют відповідно до діючих законодавчих норм та існуючої практики.

# Валютний курс - ціна грошової одиниці однієї країни, вираженої в грошових одиницях іншої країни.

# Валютний паритет - законодавчо встановлене співвідношення між двома валютами, що становить основу валютного курсу.

# Валютний ринок - система економічних та організаційних відносин стосовно операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах.

# Валютні резерви - централізовані запаси золота й іноземної валюти, що зберігаються у центральних банках.

# Вартість - економічна категорія, що виражає уречевлену в товарі суспільну працю, відносини між товаровиробниками.

# Вартість грошей - кількість товарів та послуг, які можна обміняти на одиницю грошей; купівельна спроможність одиниці грошей.

# Вексель - офіційне боргове зобов язання певної форми, що надає його власнику право вимагати сплати боржником зазначеної у векселі суми у встановлений строк.

# Виробництво - процес створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для існування й розвитку людини.

# Відсоток - плата за кредит, ціна за користування позиченими коштами.

# Вільний ринок - ринок, заснований на економічній відособленості юридично вільних товаровиробників, тримається на системі вільного підприємництва.

# Вклад - грошова сума, внесена в ощадний банк на збереження на певних умовах.

# Власність - категорія, що означає володіння, користування й розпорядження майном; система економічних відносин з приводу володіння, користування й розпорядження майном.

* Гіперінфляція - стрімке зростання товарних цін і грошової маси в обігу, що веде до різкого знецінення грошової одиниці, розладу платіжного обороту й порушення нормальних господарських зв язків.

* Готівка - монети і паперові гроші.

* Гроші - особливий товар, який виконує роль загального еквівалента; благо, благо, що має найвищий ступінь ліквідності.

* Грошова маса - сукупний обсяг купівельних і платіжних засобів, що обслуговують господарський оборот і належать приватним особам, підприємствам і державі.

* Грошова одиниця - встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, один із елементів грошової системи, що слугує для вимірювання і вираження цін усіх товарів.

* Грошова система - форма організації грошового обігу, яка історично склалась в певній країні й законодавчо закріплена державою.

* Грошовий обіг - рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві.
Д
* Демонополізація - усунення державної або іншої монополії, що диктує свої умови ринку.

* Демпінг - продаж товарів на ринках інших країн за цінами, нижчими від внутрішніх.

* Депозит - грошова сума або інша цінність, віддана на зберігання. Депозит як форма зберігання грошових заощаджень населення називається вкладом.

* Державна власність - форма власності, за якої власником виступає держава в особі її органів.

* Державне регулювання ринку - втручання держави у функціонування ринкових механізмів, вплив на економіку шляхом адміністративних, економічних та інших методів.

* Дефіцит бюджету - різниця між доходами й витратами в бюджеті країни.

* Дефляція - вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в період інфляції.

* Дефолт - невиконання зобов'язань, відмова від сплати боргу.

* Дивіденд - доход, отриманий власником акції з прибутку акціонерного товариства за підсумками його господарської діяльності за певний період часу, як правило, за рік.

* Дилер - особа чи фірма, що займається біржовим або торговельним посередництвом, але, на відміну від брокера, вона укладає угоди від себе і за свій рахунок.

* Довірчі операції - операції банків щодо управління майном і виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнтів на правах довіреної особи.

* Договірна ціна - ціна, що встановлюється за домовленістю між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) продукції.

* Досконала (чиста) конкуренція - умови ринку, на якому існує безліч покупців і продавців однорідної продукції, що продається, вільний доступ фірм на ринок.

* Дотація - доплата з державного бюджету задля збалансування бюджетів нижчих рівнів; різновид субсидій.

* Дохід - у загальному вигляді - це потік грошових та інших надходжень за одиницю часу. Виділяють чотири основних форми доходів : рента, заробітна плата, прибуток і відсоток.

* Економічна категорія - узагальнююче поняття, яке виражає істотні сторони економічних явищ і процесів, відбиває глибинні процеси економічного розвитку.

* Економічне зростання - зміна результатів функціонування економіки. Розрізняють екстенсивне й інтенсивне економічне зростання.

* Економічні закони - внутрішньо необхідні, сталі й істотні причинно-наслідкові зв'язки між протилежними сторонами, властивостями економічних явищ і процесів, елементами економічної системи.

* Економічні ресурси - усі застосовувані в господарській діяльності природні, людські й вироблені людиною ресурси.

* Експорт - вивіз товарів, технологій і послуг за кордон для реалізації їх на зовнішньому ринку.

* Еластичність попиту - ступінь зміни попиту на певну продукцію під впливом зміни ціни на неї.

* Еластичність пропозиції - ступінь зміни пропозиції на певну продукцію під впливом зміни ціни на неї.

* Ембарго - повна заборона торговельних відносин з будь-якою державою або заборона ввозу (вивозу) певних товарів у конкретну країну.

* Емісія - випуск в обіг грошей і цінних паперів. Емісія грошей здійснюється центральним банком держави.

* Ефективність - співвідношення між результатами і витратами, здійсненими для досягнення певних цілей.

* Імпорт - закупівля та ввезення іноземних товарів, технологій й послуг у країну з-за кордону для реалізації їх на внутрішньому ринку країни -імпортера.

* Інвестиції - довгостроковий вклад капіталу в будь-яке підприємство, галузі господарства, підприємництво з метою отримання прибутку.

* Інвестор - приватний підприємець, організація або держава, які здійснюють інвестицію.

* Індексація доходів - механізм підвищення грошових доходів громадян, який дає змогу частково або повністю компенсувати їм подорожчання споживчих товарів і послуг.

* Індекс цін - показник, який кількісно виражає зміни рівня тих чи інших цін.

* Інжиніринг - надання інженерно-будівельних та проектних послуг.

* Інтелектуальна власність - продукт інтелектуальної праці. Об єктами інтелектуальної власності є: твори науки і техніки, літератури і мистецтва, винаходи, відкриття та інші види творчої діяльності.

* Інтенсивний тип економічного зростання - економічне зростання, за якого приріст виробництва здійснюється за рахунок застосування досконаліших факторів виробництва, технологій та організацій.

* Інфляція - обезцінення паперових грошей, що знаходяться в обігу, тобто падіння їхньої купівельної спроможності, яке проявляється у підвищенні цін на всі товари і послуги.

* Іпотека - застава нерухомого майна для одержання кредиту.

* Кейнсіанство - економічна теорія, яка визначає та обґрунтовує необхідність державного регулювання економіки.

* Кліринг - система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери й послуги, заснована на зарахуванні взаємних вимог і зобов язань.

* Комерційний кредит - кредит, наданий у товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари.

* Конвертована валюта - валюта, яка вільно й необмежено обмінюється на інші іноземні валюти.

* Конкуренція - процес суперництва між товаровиробниками, постачальниками і покупцями товарів за найвигідніших умов їх виробництва та реалізації.

* Консенсус - загальне погодження, що характеризується відсутністю серйозних заперечень з істотних питань у більшості заінтересованих сторін.

* Консорціум - тимчасова угода між кількома банками або промисловими підприємствами для спільного розміщення позик, проведення фінансових та комерційних операцій великого масштабу.

* Контракт - договір, угода про взаємні зобов язання для договірних сторін.

* Контрольний пакет акцій - кількість акцій, що дає право на управління акціонерним товариством.

* Концерн - форма об єднання підприємств різних галузей промисловості, торгівлі, транспорту, сфери послуг і фінансових установ, що знаходяться під єдиним фінансовим контролем.

* Кооператив - підприємство (фірма), створене на основі добровільного об єднання громадянами свого майна. Член кооперативу бере особисту участь у його діяльності.

* Корупція - зрощення державних структур зі структурами злочинного світу у сфері економіки.

* Котирування - встановлення курсу валюти, тобто визначення її вартості в іноземних валютах.

* Кредит - позика в грошовій або товарній формі на умовах повернення з оплатою відсотка.

* Курс акцій - ціна, за якою продається акція.

* Маклер - посередник, який здійснює операції на біржі за рахунок клієнтів і отримує винагороду у вигляді комісійних.

* Маржа - банківський прибуток, який визначається як різниця між сумою стягнення й виплачених банком відсотків.

* Маркетинг - система організації діяльності підприємства, що ґрунтується на всебічному вивченні ринку і просуванні товарів і послуг від виробника до споживача.

* Менеджер - професійний управляючий, що має спеціальну підготовку і здійснює керівництво підприємством, фірмою тощо.

* Менеджмент - система організації й управління підприємством.

* Методологія - вчення про принципи побудови, форми та способи наукового пізнання.

* Міжнародний кредит - надання валютних і товарних ресурсів у сфері міжнародних економічних відносин на умовах повернення й сплати відсотків.

* Монетаризм - економічна теорія, що ґрунтується на визначальній ролі грошової маси, яка знаходиться в обігу, в стабілізації економіки, її функціонуванні й розвитку.

* Монополія - підприємство, або група підприємств, які займають домінуюче становище на ринку, що дає їм змогу контролювати й визначати ціни.

* Натуральне господарство - вид господарства, в якому всі продукти виробляються лише для задоволення власних потреб і не призначені для продажу.

* Облігація - вид цінного паперу, за яким виплачується щорічний дохід наперед встановленого розміру у формі певного відсотка номінальної вартості облігації.

* Облікова ставка відсотка - ставка відсотка, за якого центральний банк надає ресурси комерційним банкам.

* Оборотний капітал - частина виробничого капіталу, яка переносить свою вартість на знову створений продукт повністю і повертається до виробника в грошовій формі після кожного кругообігу капіталу.

* Олігополія - панування декількох найбільших фірм на ринку.

* Оптова торгівля - вид торгівлі, що забезпечує зв язок між виробництвом і роздрібною торгівлею; торгівля партіями товарів.

* Оптова ціна - ціна, за якою державні підприємства й організації реалізують вироблену ними продукцію іншим підприємствам та організаціям, крім населення.

* Оренда - передання майна в строкове, платне володіння й користування.

* Основні виробничі фонди - сукупність засобів праці, які функціонують у сфері матеріального виробництва і переносять свою вартість на знову створений продукт частково, у міру зношення, протягом ряду кругооборотів.

* Паперові гроші - знаки, символи цінності (вартості), що не мають власної вартості та наділені державною владою примусовим курсом обігу.

* Паритет - співвідношення між валютами різних країн.

* Пасивні операції банків - операції, за допомогою яких банки залучають у своє розпорядження грошові кошти.

* Підприємець - самостійний суб єкт ринкових відносин, який діє на свій страх та ризик і під свою відповідальність з метою отримання прибутку.

* Підприємництво - самостійна, ініціативна, постійно здійснювана на власний страх і ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і торгівлі з метою одержання прибутку.

* Плаваючий валютний курс - курс валюти, який вільно підвищуються і знижується залежно від попиту й пропозиції.

* Податок - обов язковий платіж, збір, що стягується державою або місцевим органом з громадян (фізичних осіб) або підприємств (юридичних осіб) на основі законодавства.

* Праця - цілеспрямована, свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ.

* Прибуток - узагальнюючий показник діяльності підприємства; визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції, робіт і послуг та сумою всіх затрат підприємства на виробництво і збут.

* Продуктивність праці - характеризує кількість продукції, виробленої в одиницю часу, або витрати часу на виробництво одиниці продукції.

* Прожитковий мінімум - величина вартості фінансових коштів і майна, необхідних для підтримки нормального фізичного існування працівника й непрацюючих членів його сім ї.

* Протекціонізм - політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції.

* Реальна заробітна плата - кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату.

* Ризик - дія в розрахунку на удачу, на щасливий результат, який, однак, не виключає можливості невдачі.

* Ринок - сфера обміну товарами й послугами між продавцями й покупцями, місце, де здійснюється купівля-продаж; система економічних відносин між виробниками і споживачами продукції.

* Санація - система заходів, спрямованих на попередження банкрутства.

* Синдикат - об єднання підприємців, які беруть на себе здійснення всієї комерційної діяльності при збереженні виробничої та юридичної самостійності підприємств, які в нього входять.

* Собівартість - сумарні витрати, виражені в грошовій формі на виробництво й реалізацію продукції.

* Соціальна політика - діяльність держави, спрямована на створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства.

* Стагфляція - стан економіки країни, яка супроводжується застоєм або падінням виробництва й інфляцією.

* Статутний фонд - сума коштів, що становлять майно підприємства при його створенні.

* Субсидія - вид допомоги, яка надається будь-кому державою або юридичною особою без яких-небудь умов.


* Товар - продукт праці, призначений для купівлі-продажу.

* Товарне виробництво - виробництво, в якому продукти праці призначаються не для власного споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу.

* Трест - об єднання підприємств, фірм, в якому суб єкти, що входять у нього, втрачають свою виробничу, комерційну та юридичну самостійність і підкоряються єдиному управлінню.

* Фінанси - система економічних відносин з приводу створення, розподілу й використання фондів грошових коштів.

* Фірма - господарське, промислове або торговельне підприємство, яке користується правами юридичної особи у ринковій економіці.

* Фритредерство - політика вільної торгівлі, стосовно лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо.


* Ціна - кількість грошей, які сплачуються за одиницю товару; виражена в грошах вартість одиниці товару.

* Ціна попиту - гранично максимальна ціна, за якою покупці ще згодні купувати товар.

* Ціна пропозиції - гранично мінімальна ціна, за яку продавці ще готові пропонувати свій товар.

* Ціна рівноваги - ціна, за якою попит дорівнює пропозиції.

* Цінні папери - документи, що засвідчують право власності на будь-яке майно або гроші (акції, облігації, чеки, векселі, сертифікати та інші документи).

* Чистий доход - прибуток після відрахування витрат, сплати податків і всіх боргових зобов язань.

* Чистий