Плачиндас. П. П 37 лебедія. Як і коли виникла Україна


«і те маємо знати: доки сили наші об'єднані, ніхто не зможе подолати нас»



Сторінка13/19
Дата конвертації26.03.2020
Розмір6,22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19
«і те маємо знати: доки сили наші об'єднані, ніхто не зможе подолати нас». «Велесова книга (д, 35-Б) Ні, не шукаймо якогось слова про пелазгів навіть у найостаннішому виданні розкішно видрукуваного посібника для студентів (!) під назвою «Давня історія України» (керівник авторського колективу — П.Толо-чко. — Кн. 1. — К., 1994). Не знайдемо будь-якої згадки ні про пелазгів, ні про укрів, ба — навіть про етрусків у сучасному виданні багатообіцяючої книги Г. Півторака «Українці: звідки ми і наша мова» (К.: «Наукова думка», 1993). Нуа посібник «для народного депутата» під назвою «З історії української державності» (авторський колектив очолює колишній кандидат економічних наук та палкий співець Конституції УРСР, а нині —заступник директора Інституту історії НАН України тов. Кульчицький В. С.) — це видання не слід і розкривати, бо його автори йдуть суворо за дороговказами великодержавних імперських істориків, для яких ніяких давньоукраїнських держав не існує і не може існувати. Відмовлено в існуванні давньоукраїнських племен та держав і авторами багатьох інших сучасних історичних праць. Щоби почерпнути якнайширшу і найоб’єктивнішу інформацію про пелазгів, мусимо звернутися до видання, якому вже понад 150 років, а саме — до праці видатного російського історика і поліглота, якого «нині і присно» шовіністична російська та підшовіністична малоросійська історіографія ретельно замовчує — точнісінько так, як вона замовчує цілі тисячоліття з історії Стародавньої України. Мовлю про Олександра Черткова та його книгу «Пелазго-фракийские племена, населившие Италию» (Москва, університетська друкарня, 1853 рік). Дивовижна ця книга, яка є, по суті, першою українознавчою працею російського вченого-історика. Дивовижним є також її автор. Власне, се є справжній російський дворянин, для якого честь і совість — над усе. В російському суспільстві се рідкість, бо імперський гонор, великодержавний шовінізм передусім відбирає в людей совість. Олександр Чертков — із тих руських дворян, що викупили з неволі молодого Тараса Шевченка та вустами благородного Рилєєва проголосили право українського народу на незалежність. «Далеки они бьіли от народа», — проголосив сумнозвісний «класик» марксизму-ленінізму. Але зате близькі вони нам, українцям, і Україні. Черткова, отже, «не помічають». Ні імперські російські, ні навіть сучасні українські історики доби «незалежної» України. Причини замовчування Черткова в Україні зрозумілі. Передусім історики не хочуть сердити «старшого» брата. Бояться порушувати імперські канони, тобто — йдуть більшовицько-совєтськими дороговказами. Друга причина — невігластво. Дуже хотілося б, можливо, академікові Толочку чи «навчителеві депутатів» Куль-чицькому публічно спростувати Черткова. Але ж для цього треба знати латинь та давньогрецьку мову, перечитати в оригіналі всіх античних авторів. Але ж наші академіки — вихованці совєтської системи — знають лише російську. Тож їхній улюблений прийом стосовно серйозних українознавчих праць — голову в пісок. А ми підемо за Чертковим. За його книгою, в якій — наша гордість, і слава, і біль минулих літ. На думку Страбона й Діонісія Галікарнаського, пише Чертков, ім’я ПЕЛАЗГИ (в перекладі з давньогрецької — Л ЕЛ ЕКИ, ЖУРАВЛІ, Л ЕБЕДІ) дане д ревнім племеням за те, що вони «масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи місце свого проживання». Справді, пелазги — об’єднання давньоукраїнських племен за часів трипільської культури — «масово й згуртовано» переселялися з прадавньої України-Оріа-ни, з-над Росі, Дніпра, Десни, Сожа, Прип’яті — на «нові землі», а саме (за описом Страбона): у Фракію, Малу Азію, Італію, Грецію, Палестину, Македонію, на острів Кріт, Сицилію та ВСІ острови Егейського моря. А Мо-рейський півострів та Фесалія так і йменувалися: Пе-лазгія (Реіагдіа). По-українському — ЛЕБЕДІЯ. Діонісій Галікарнаський стверджував, що пелазги заселили Італію «за п’ять століть до Троянської війни». Отже, мовиться проXVIII—XVII ст. до н. е. Геродот підкреслював, що «афіняни походять від пелазгів». До об’єднання пелазгів входили такі давньоукраїнські племена: ВЕНЕДИ, ЕТРУСКИ, ЛЕЛЕГИ, ТРО-ЯНИ, ДАВНІ, ПАНИ, ГАЛИЧІ (ГАЛИЧАНИ, ГАЛЛИ), ОБРИЧІ, ГІРНИКИ, ЛЮБИЧІ, ПОЛЯНИ, ВОВКИ, ПОПЕЛІ, КОМПАНІЙЦІ, САВИНИ, ДОЛЯНИ, ЛУЧАНИ, І1ІИКУЛИ (СИКУЛИ) та ін. Із часом найбільші племена розрослися, набули державної самостійності й відокремилися від пелазгіч-ного союзу. Так утворилася велика Венедська держава, що простяглася від берегів Адріатичного моря до берегів Дунаю зі столицею Потава («Це та сама Полтава», — коментує Чертков). Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підґрунтям для утворення держав Греції та Риму Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція. Античні автори Плутарх, Повзаній (Павзаній) та інші підкреслювали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято Коляди 1570 р. до н. е., коли пелазги за традицією кидали в ріку Лабу (першоназва Тибру) хліб, що називався «паляниця» (і тут Чертков не міг не втриматися від коментаря: це та сама, зазначає він, «малоросійська» паляниця, яку й нині печуть в Україні). Вірність своїй праматері Оріані пелазги виявляли і в назві міст, які будували на чужині: ТРЕБА (ТРЕБА), МАНА (МАГМА), КОРА (КОРА). Місто ТРОЯ пелазги-трояни заснували на честь бога Трояна. Чому? Спочатку слід сказати про пелаз-гічне (давньоукраїнське) плем’я троянів. Таку назву вони дістали завдяки тому, що, мандруючи поступово з Оріани на південь, тобто — пересуваючись із помірного в жаркий кліматичний пояс, вони, за мудрим рішенням своїх волхвів, робили переходи не вдень, а в місячні ночі. І головним охоронцем своїм вважали ТРОЯЧА—бога місяця, ночі й будівництва. ТожТроян не лише полегшував мандрівку пелазгів, а й допомагав їм будувати велике місто-фортецю. Закономірно, що його ім’я було увічнене в назві міста. І ще про містобудування. В Палестині за п’ять століть до нашестя племені іудеїв, що втекли з Єгипту, пелазги збудували велике місто РУСАСАЛЕМ — «Русів постій». Саме так — Русасалем — прочитує назву старовинного пелазгічного міста відомий американський історик Джон А. Вільсон у своїй книзі «Культура Стародавнього Єгипту» (Чикаго, 1965). Ось як Лев Си-ленко перекладає українською мовою важливе місце із книги Вільсона, де мовиться про пелазгічне плем’я гиксосів (русинів): «Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту5, побудували (в Палестині) місто Єрусалим десь за 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Хана-ани звали гиксосів «русами», а збудоване ними селище— «Руса-салем», що значить «Русів постій, мир». Зі слова «Руса-салем» постало слово «Єрусалим». Досліджував історію Єрусалима і забутий нині історик, етнограф, мовознавець, дослідник історії Галичини з найдавніших часів Омелян Партицький, який прочитував назву міста, що його збудували давні руси-ни-гиксоси, як РУСАЛЕЛЬ. Тобто, в назві Руса-Лель прочитується ім’я популярного давньоукраїнського (і русинського також) бога кохання і бджолярства ЛЕЛЯ. Та як би не прочитувалася назва давнього гиксо-ського доіудейського міста, зрозуміло одне: його заснували і збудували давні українці-гиксоси (русини). Отже, Єрусалим — частка нашої історії, ми не мусимо від нього відмовлятися. Атим часом... ...Кажу видатному українському Поетові, котрий допіру опублікував у «Літературній Україні» поетичну оду Єрусалимові як стародавньому єврейському місту: «Чому ж ти і словом не згадав своїх земляків-русинів, які заснували це місто ще чотири тисячі років тому?..». Видатний Поету відповідь презирливо посміхнувся й покрутив пальцем коло своєї скроні: он, мовляв, який ти дурень. Так, я належу до тих «дурнів», які вічно ходять із нашими національними болячками. І вічно нас усі ненавидять: і тоді, за «совєтів», і зараз — за «незалежності». Тому ми — вічні злидарі. А вони, «великорозумні», до яких належить і мій гордий співбесідник — о, вони завжди процвітають. Бо, скажімо, наш видатний Поет є генієм пристосуванства. Він тоді палко й натхненно оспівував до небес комуністичну партію, і «дружбу народів», і «старшого брата», і «героїв-інтернаціоналістів» Афганістану. Він нещадно таврував «мерзенних» українських буржуазних націоналістів, за що милостиво одержав Шевченківську премію з рук Щербицького — ката української інтеліґенції. І жив Поет тоді у розкошах. Тепер він палко й талановито оспівує незалежну Україну, таврує великодержавний руський шовінізм у Чечні — і теж не бідує. Не ходить він в «антисемітах». І коли виступає перед зібранням євреїв, то вони підводяться і стоячи вислуховують українського Поета. Бо він їм повністю віддає Єрусалим. А ми, «дурні», не віддаємо. І не віддамо. Бо якщо все віддавати: і Крим, і Луганщину, й Одесу, і Київ — «мать городов русских» і т. д., — то не залишиться й клаптика землі під ногами. Тож Русасалем — наше стародавнє місто. І в свідки я беру ізраїльського археолога Еммануела Анаті, його книгу «Palestine before the Hebrews» («Палестина перед євреями». — Лондон, 1964). Тут він пише, що в Палестині знайдені гиксоські могили, в яких виявлені керамічні вироби, тотожні виробам стародавнього Трипілля. Ось так: єврейський вчений ДОВОДИТЬ, що Палестина до приходу іудеїв була заселена давніми українцями, а український поет не визнає цього. Тому наша надія — на молод их українських істориків. На тих, що знатимуть мови зарубіжних архівів та книгозбірень. І, отже, зможуть віднайти багато нового, незнаного і про Русасалель, і про забутих пе-лазгів, етрусків, компанійців, брегів... А поки що підемо далі за Чертковим. Плутарх пише про вірування пелазгів, зокрема — про їхнє палке поклоніння громовержцеві Перуну, якому «пепазги будували храми переважно в дібровах». Деякі діброви на терені Італії називалися Додонськи-ми (на честь «нареченої» Перуна Додони-Додоли). Молилися пелазги й Дажбогу, Трояну, Велесу, Чурові та ін. Імена й образи пелазгічних богів Плутарх називав «найстародавнішими рештками первісного світу». Античні автори стверджували, що пелазги мали своє письмо, яке Діодор називав ПЕЛАЗГІЧНИМ. Про згортки папірусів, які написані мовою «одного з пелазгічних говорів», розповів Діонісій Галікарнась-кий. Він називав ці папіруси «Книгами пророцтв» або «Книгами сивіл», що «цінувалися вище від усіх скарбів Риму». Зберігалися ці книги в Капітолійськомухрамі Рима. І храм, і пелазгічні «Книги пророцтв» згоріли в І ст. до н. е. Тоді римляни відправили послів до стародавніх пелазгічних місту Сарматіїта Малій Азії, аби відновити пророчі тексти. «Було відновлено до тисячі віршів «віщувань сивіл», — пише Діонісій Галікарнаський. Ще ЗО років тому найпрогресивнішою гіпотезою серед націонал-патріотів вважалася думка О. Знойка про те, що українська мова виникла ОДНОЧАСНО з латинською та давньогрецькою. Тепер, спираючись на нові й старі, але й досі заборонені чи забуті наукові джерела, бачимо й усвідомлюємо, наскільки наївною, ненауковою та хибною була та думка. Адже З ДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ВИНИКЛИ І ЛАТИНЬ, І ДАВНЬОГРЕЦЬКА. І в цьому — заслуга пе-лазгів і, зокрема, етрусків. Античні автори писали про ПЕЛАЗГІЧНУ АБЕТКУ. Найдосконалішою вона була в етрусків. Олександр Чертков по крупинці зібрав із творів античних авторів перлини пелазгічної мови. Це — українська мова, давнє українське письмо. Воно постає перед нами із праці О. Черткова «О ЯЗЫКЕ ПЕ-ЛАЗГОВ, НАСЕЛЯВШИХ ИТАЛИЮ» (Москва, 1857). Скільки рідних українських слів тут подибуємо! І перше: ЧИТАЛО (Scitala). Так жителі Стародавньої Спарти називали те, з чого можна вичитувати слова, речення. Тобто — йдеться про першоназву КНИГИ. Далі Чертков фіксує такі українізми в мові пелаз-гів-етрусків: СКРИНЯ (Scrinium); ГОСПОДИНЯ (Cospodiena); ЗЕМЛЯ (Semle); СВЯТИНЯ (Svitina); ПОГАНИ (селяни); ХАТА (cata) — походить від слова кут, кутина; ЗАГРАЙ (Zagray) — ім’я давньоукраїнського (пелазгічного, етруського) бога веселощів, котрий постає у греко-римській міфології під іменами Вакха і Бахуса; БАГАР (Васаг) — келих; ОПАЛУН (Aplun) — зовсім забуте нині слово, що означає: той, хто запалює й підтримує священний, жертовний вогонь, тобто — палій, волхв, огнищанин; звідси, за Чертковим, походить ім’я АПОЛЛОН; ЖУПАН (Zupanas); СПИНА (зупинка) і СПИНА (Spina); ТРИЗНА; ВЕЛЕС (Veles) — бог пісні і худоби; СИВИЛА (Sibila), тобто ВИЛА— стародавня богиня долі, освіти, мистецтва тощо. Отже, й тут усі аргументи за те, що ПЕЛАЗГИ — се давні українці, а пелазгічна мова—давньоукраїнська мова. Та, на жаль, мова не була об’єднуючою силою для пелазгів. Великим і незборимим було стремління ви-сокорозвинених пелазгічних (давньоукраїнських) племен до самостійності. Так із великого пелазгічного об’єднання вже у XIII ст. до н. е. відокремлюється потужна держава, ім’я якій — ВЕНЕДІЯ



«...Будемо боронити землю ношу ліпше від ВЕНЕДІВ, які пішли (на) западь Сонця, і там для ворогів землю орють, і хибну віру мають». «Велесова книга» (д. 2-А) Коріння венедів — сучасне Поділля. Се — за Геродотом, за його «Історією». Звідти, з Поділля, молоді общини венедів переселилися до Іллірії (Північна Італія), де й заснували Венедську державу. Тут венеди об’єднували інші давньоукраїнські племена, зокрема — ТРОЯНІВ, які, за свідченням Т. Лівія, збудували ТРОЮ. За описом Страбона, венеди заснували місто По-таву (Роїауіит) на річці з українською назвою Медвак (МесК/акоє), що впадає в Адріатичну затоку. Це було «найкраще й найбагатолюдніше місто Північної Італії, і таке багате, що могло озброїти й виставити військо до 120000 чоловік» (Страбон). Венеди збудували й інші міста з українськими назвами: ТУР (ТЬигіоє), ГОРОДИЩЕ (Огабієса), ГОРОД (Огабиє). А річки Венедії з українськими назвами СИЛА (Зіііє), ТУРА (Тига) свідчать про те, що венеди були пер-шопоселенцями Іллірії. Венедська держава займала велику територію від Адріатичної затоки до Дунаю. Після заснування Риму Венедія утримувала з ним дипломатичні стосунки. На північній околиці Венедії (правий берег Дунаю) жили давні українці, яких історичні джерела називають КРАЙ НАМИ, КРАЙНЯНАМИ І НАВІТЬ УКРАЙНАМИ, УКРАЇНЦЯМИ (О. Чертков). Бо були вони крайніми на північ від Нєпєїєб (С. Хіоський). О. Чертков розповідає про нихтак: «Потомки древних крайнов и до наших дней сохранили имя, переданное им праотцами: страна их и теперь называется Крайна (Украйна)». Венеди заснували також місто ВЕНЕДІЮ, що нині має назву ВЕНЕЦІЯ. Занепала Венедська держава внаслідок чвар між давньоукраїнськими племенами, відсутності єдності між ними. Концепцію розселення, роззосередження оріїв, їх місіонерства волхви розробили добре. А про концепцію єдності племен не подумали. Не сподівалися на невдячність і жорстокість автохтонних диких племен, які, перейнявши культуру оріїв, почнуть нещадно їх винищувати. Се мовлю про долю південних «мандрівних» венедів. Але частина їх, венедів із Поділля й Волині, як пише «Велесова книга», пішла «на западь Сонця». І се було, мабуть, найгероїчніше плем’я давніх українців, і йменувалися вони — УКРИ. Назва походить не від слова «крайній», а від першого легендарного племені ГУКРІВ, а точніше — від найстародавнішого праукраїнського чоловічого імені ГУК, що давньоукраїнською мовою означає ДУЖИЙ. УКРИ, отже, ДУЖІ. АУКРАЇНА— КРАЇНАДУЖИХ. Держава укрів пролягала від річки Лаби (нині Ельба) і Данії, тягнулася понад Балтійським морем до «Ливов, Чуди и Кореи» (О. Чертков). Стародавні німці називали цю територію Ускегтагк — ЗЕМЛЯ УКРІВ. П’ятсот років (VI—XI ст. н. е.) героїчного життя укрів у постійних війнах з варварськими германськими племенами — це славна, хоч і ще не вивчена, сторінка в історії Стародавньої України. Не маючи підтримки від Матері-Оріани, її численних племен, укри поступово втрачали свої землі. Територія їхньої держави скорочувалася, як шагренева шкіра. Проте захоплені германцями родючі поля укрів не заростали бур’янами. Ті поля так само обробляли укри, колишні венеди. Але вже — не як господарі землі, а як підкорені смерди. І автори «Велесової книги» правильно визначили статус колишніх венедів, що пішли «на западь Сонця». Однак орали ниву укри не в самотині: поруч бралися за чепіги й учорашні варвари. Так, німці переймали від укрів хліборобське ремесло. Втративши свою незалежність, укри утримували духовну зверхність над своїми переможцями. Власне, з варварського племені німці під впливом укрів переростали в цивілізоване суспільство. У XII ст. столиця укрів БРАНИБОР уже називалася Брандербургом, річка Одра — Одером і т. д. Але якщо німецький народ сьогодні називають працелюбним, то в цьому заслуга укрів. І досі найкращим спогадом про укрів, живим пам’ятником їм є високоврожайні ниви на вельми бідних фунтах Німеччини. Чи здогадаються німці поставити пам’ятники украм—своїм історичним учителям? Мабуть, для цього треба мати і розвинене почуття вдячності, і відповідну культуру, і знання історії. Та й, мабуть, се я вже багато захотів. Бо ж у скількох державах мусили б височіти монументи на честь великих і славних наших предків. Тут хоч би НАМ ПАМ’ЯТАТИ про них. Пишатися ними. Возвеличувати їх. Тих, які варварське плем’я перетворили в цивілізовану працьовиту націю. І тих, що породили античні держави, які є й досі еталоном цивілізованості, духовності, високої культури. Тут я маю на увазі русинів із Прикарпаття й Закарпаття, що переселилися на територію сучасної Італії й організувалися в державу, яка мала назву... ЕТРУРІЯ



«Предречено од старих часів, що мусили в спілці з іншими (племенами) створити державу велику». «Велесова книга» (д. 36-А) Велика література створена про етрусків. Я не знаю жодної європейської країни, вчені якої не досліджували б етрусків. Вивчений, здається, кожен камінець, описано кожен черепок цього могутнього племені. Проте, коли заходить мова про його коріння, вчені, як правило, сходяться на одній фальшивій ноті: походження етрусків «загадкове», «не з’ясоване», «не встановлене» і т. п. Ось типовий заголовок статті про етрусків: «НЕРАЗГАДАННАЯ ТАЙНА ЭТРУСКОВ». І підзаголовок: «ОТКУДАОНИ ПРИШЛИ?». Се беру з московського тижневика «За рубежом» (1981, № 13), що передруковує статтю із французького часопису «Атлас». Усе тут мовиться правильно: і те, що етруски були вельми працьовиті; і що принесли на терени Італіїви-соко розвинену хліборобську культуру — вирощували овочі, тверду пшеницю, ячмінь, просо, гречку; і що в них було розвинуте скотарство: зокрема, вони розводили корів, свиней, коней, кіз. І що жінка займала в етруській родині привілейоване становище — і се вражало дикі автохтонні племена, де жінка була рабинею. Справедливо мовиться у статті й про те, що етруски збудували дванадцять великих міст... Та ось прикра і, на позір, дивовижна «недобач-ливість» автора: він уперто не подає НАЗВ тих 12-х міст. Чому? Та тому, скажемо відверто, що ВСІ ЕТРУСЬКІ МІСТА МАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ НАЗВИ. А саме: ОРІАНА (!), КОРДОН, КУРІНЬ (!), ПОРУСІЯ (!), КОСА, ЛУКА, ОРАТАНІЯ (Агіапа), РУСАЛІЯ (!), КУМА, МАЛЮТА, КОТОРА, СПИНА (в розумінні: місце, де спинилися переселенці), ГАЛИЧІ (де мешкали переселенці з ГАЛИЧА на Прикарпатті) і т. д. Тепер стає зрозуміло, чому всі російські (а за ними — й малоросійські) та європейські автори так уперто (і нечесно) обминають гідроніми та топоніми Етрурії. Хоча се — гідроніми й топоніми — є, як відомо, достовірним НАУКОВИМ МАТЕРІАЛОМ для кожного вченого. Адже в назвах річок, урочищ, міст відбилася найдавніша пам’ять про племена. А назви річок Етрурії також суто українські: МОКРА, ОРАНА, ТИЧИНА... Мимохіть зринає думка: усі російські та європейські автори, які пишуть про етрусків, перебувають у полоні шовіністичних амбіцій та заздрісних атавізмів. їм важко, неймовірно важко визнати те, що лежить на поверхні: ЕТРУСКИ —СЕ Є ДАВНІ УКРАЇНЦІ, ВИХІДЦІ З ПРИКАРПАТТЯ. Найбільшим містом Етрурії була ВІЯ, що «за розмірами дорівнювала Афінам» (Діонісій Галікарнась-кий) і «не поступалася Риму ні засобами оборони, ні міцністю своїх стін» (Плутарх). Коли почався занепад Етрурії, римляни 10 років штурмували Вію й ледь спромоглися її здобути. Античні автори називають Вію столицею Етрурії. Але ж Вія—теж суто українська назва (є припущення, що правильніше столицю Етрурії називати ВІЙ, бо сей міфічний персонаж давньоукраїнської демонології був популярним у ті часи). За описом Страбона, житла свої етруски називали «КУРЕНІ» (бо в кожному помешканні стояла піч, яка куріла). Через те античні автори іноді називали етрусків КУРИТАНАМИ. За свідченням античних авторів, етруски принесли в Північну Італію культуру землеробства й осілого тваринництва. Малочисельні автохтонні племена Італії вперше побачили вози на чотирьох колесах, залізні плуги, вершників на конях, а також—насіння пшениці, проса, гречки, жита. Етруски навчили місцевих жителів орати, сіяти, прясти, ткати, кувати, колісникувати, стельмахувати, ознайомили з гончарним колом, з металургійною справою (зокрема навчили добувати залізну руду та будувати й експлуатувати домниці) тощо. Водночас етруски розвивали свою етнокультуру. Так була утворена велика й могутня держава Етрурія, до якої приєднувалися інші пелазгічні та автохтонні племена, котрі населяли Італію. Зокрема, до Етрурії ввійшло могутнє державне утворення стародавнього українського племені ОБРИЧІВ зі своїми трьома сотнями міст (ОДРА, ДОЛА, ГОСТРА та ін.). «Від берегів Тибру й до Альпійських гір, від одного моря до другого — все було заселене етруськими племенами», — писав Тит Лівій. ЕТРУРІЯ — ПЕРША ФЕДЕРАТИВНА ДЕРЖАВА В СВІТІ. До неї входило дванадцять давньоукраїнських племен. І поділена вона була на 12 округ. Тобто кожне плем’я становило самостійну округу, на чолі якої стояла виборна старшина (виконавча влада). А законодавчою владою в кожній окрузі було ПЛЕМІННЕ ВІЧЕ. Водночас кожна округа мала своє місто-столицю. ЕТРУРІЯ, отже, була держава демократична, правова, мирна. В цьому проявлявся високий рівень її цивілізованості та культури. Але в цьому криється і трагедія Етрурії. Бо з VII ст. до н. е. автохтонні племена Греції, озброївшись знаннями і мечами етрусків, почали нападати на них. Здавалося б, се була пересторога чи поштовх до зміцнення держави, посилення її унітарності. Але Ет-рурія й далі йшла шляхом, що його накреслили українські жерці у Vтисячолітті до н. е., тобто — шляхом демократії, миру й доброчинності. І з часом вона розпалася на дванадцять республік. А на думку Страбона, послабили Етрурію сусіди, які почали нападати на неї—і автохтонні племена, і... свої! Першими віроломно напали на етрусків їхні найближчі родичі — ГАЛЛИ (стародавні галичани). Кілька слів, отже, про галлів. Цікава історія назви сього племені. Відомо, що поетичним символом Франції є «галльський півень». Відколи і чому ця священна птиця користується такою великою шаною та й чому вона священна — французи не знають. Зате знають українці. Старовинний міф, що народився десь на обширах між Дністром і Дніпром, розповідає про такі події. Якось давно-предавно Божич-Золоте Сонце заспав свій ранок. Уже й орачі вийшли в поле, а Світило не сходить. Страшно стало людям. Розвели вони велике вогнище, вполювали звіра і принесли його в пожертву богам, ще й гучні молитви свої зголосили до неба. І почула ті молитви Коляда, богиня Неба, мати Божича. Стала вона будити свого сина, а він і вухом не веде — спить богатирським сном. Розсердилася велика богиня: схопила синове вухо та й вирвала його — і вмить перетворила в дивовижного птаха, що горло-панисто заспівав: «Ку-ку-рі-ку!» — і збудив Божича-Золоте Сонце. Відтоді та птиця — галаном її назвали люди (а згодом — ще й півнем) — щоранку будить і Божича-Золоте Сонце, і увесь люд та всенький світ: будить до праці, до діяння. Відтоді Сонце ніколи не запізнюється до людей. Такий міф. А реальність полягала в тому, що, вирушаючи на нові землі, молоді общини русинів брали із собою в путь і голосистих галанів-півнів, аби вони будили мандрівників на світанні, — щоби пораніше вирушити в дорогу і, доки спека не впаде, пройти якнайбільше верст. Співучі галани були великим дивом для автохтонних племен — і вони перенесли назву птиці на ціле плем’я мандрівних русинів: назвали їх таланами, або галлами. Ніби й мудрі волхви вели галлів на нові землі, бо вибрали для їхнього пристанища родючі простори теперішньої Франції. Але заздрість пройняла галлів — і волхвам не вистачило мудрості й переконливості втримати «галльських півнів» від братовбивства. То був трагічний в історії Стародавньої України 601-й рік до н. е. За описами Плутарха, Страбона, Лівія й ПолІвія, галли (їх античні автори називають ще кельтами) не лише захопили значну територію Етрурії, а й вигнали етрусків за межі своїх володінь. Русин убивав русина. Пролилася братерська кров. І це був лише початок. 420-го року до н. е. на етруське місто Капую напало давньоукраїнське плем’я КОМПАНІЙЦІВ (Сатрапі) й вирізало етрусків до ноги. 417-го року ПОЛЯНИ, що мешкали на терені Італії, ПІДСТУПНО захопили етруське місто КУМУ. Першопричиною сих ганебних кривавих акцій я вважаю ту ж саму заздрість. Є така негативна національна риса в українців: «Щоб у сусіда корова здохла!». Ця риса виникла не в наші дні, а в надрах Стародавньої України. Заздрість виникає там, де відсутня державницька ідея. Та найголовніший продуцент заздрості — нерівність, що характерна для людей. Етруски були найталановитішими, найпрацьовиті-шими, а отже, й НАЙБАГАТШИМИ з-поміжусіх племен. Саме вони ще в IV ст. до н. е. постачали Рим продовольчими товарами в неврожайні роки. Вони забезпечували провіантом римське військо, що вело війни проти Ганнібала. Діодор Сицилійський із великим захопленням описує завжди родючі рахманні ниви етрусків серед розлогих долин. Тут вони вирощували овочі, пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Тут вони мали розкішні виноградники. Торгували вином, що давало великі прибутки. Тут випасалися їх незліченні табуни коней, стада корів і овець. Розводили багато свиней, бо любили сало. У всьому відчувався розмах і непогамовність української діяльної вдачі. А ще вони були неперевершеними майстрами з виготовлення кераміки та обробітку металів. Залізну руду добували в Тоскані та на острові Ельба. Тут вони знаходили в достатній кількості залізний шпат, подрібнювали його й виплавляли з нього залізо, яке продавали по всьому світу. Були вони й добрими мореплавцями. Мали свій торговий флот, що також неймовірно збагачував Етрурію. Опанували будівельним мистецтвом. Славилися також мистецькими виробами з бронзи. Але, підкреслюють античні автори, найулюбленіший матеріал етрусків — ГЛИНА. І в цьому виявлялася генетична пам’ять українців трипільської доби. їхні вироби з глини вражали світ. Словом, існувала етруська цивілізація, яку переймали і Греція, і Рим. Лиш не переймали земляки, споріднені племена. ...Особливо великого удару по Етруріїзавдали галли 388 року до н. е. Вони перейшли Альпи через ущелину й зненацька захопили етруське місто Милан та нещадно пограбували його. Того ж року римські леґіони, згодовані щедрою працею етрусків, також напали на Етрурію, захопили в полон 8000 осіб і жорстоко пограбували мирне населення. Наступні нашестя галлів (кельтів) 363-го, 358-го, 355-го, 347-го і 346-го років до н. е. остаточно зруйнували Етрурію як державу і водночас зміцнили автохтонний, державний, на кістках давніх українців збудований Рим, що поглинув етрусків та їхню культуру. Розбрат між давніми українськими племенами на терені Італії—трагічна сторінка в історії українського народу. Перший про це сказав Страбон: «Якби етруски не розділилися на окремі племінні управління, то вони не лише могли б дати відсіч нападникам, а й самі нападати й вести щасливі війни». Але, вмираючи, Етрурія народила дві великі держави — Стародавню Грецію і Римську імперію. На багатій етруській (давньоукраїнській) культурі виросла антична культура Еллади та Риму. Тому дивно й сумно, коли й сьогодні деякі науковці повторюють стару, запліснявілу, як гнила картоплина, версію про те, що буцімто римська культура впливала на рідну нашу наддніпрянську часів зарубинецької й черняхівської культур. При цьому не наводиться жодного аргументу. Саме в такому ключі виступив археолог Сагайдак на телебаченні в передачі, присвяченій роковинам Трипільської культури. Насправді йдеться про те, що римська культура виросла з давньоукраїнської— пелазгічної, етруської. І про це пишуть античні автори: «ИСКУССТВА И НАУКИ МЫ ПОЛУЧИЛИ ОТ ЭТРУССКОВ, ИБО ОНИ БЫЛИ ПРОСВЕЩЕННЕЙШИЙ НАРОД ДРЕВНЕГО МИРА» (Тит Лівій у перекладі О. Черткова). «НАЙОСВІЧЕНІШИЙ НАРОД СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»



Маємо пишатися такою оцінкою українського народу в давнину. Се є справедлива оцінка. Вона підтверджується фактами, які не слід оминати: для побудови Капіто-лійського храму в Римі залучили зодчих і робітників з Етрурії. Це вони вилили бронзову вовчицю з двома дітьми, стверджує Тит Лівій. Римляни посилали дітей учитися в школи Етрурії. «ВЧИЛИ ЕТРУСЬКУ МОВУ ТАК, ЯК ТЕПЕР ГРЕЦЬКУ»,— пише Тит Лівій. А ось свідчення Страбона: "ВІД ЕТРУСКІВ РИМЛЯНИ ЗАПОЗИЧИЛИ СВОЄ БОГОСЛУЖІННЯ, БУДОВУ ХРАМІВ, ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ, МУЗИКУ, ОДЯГ, ЗБРОЮ, ВСІ ВИДИ ВІРИ, СУДОЧИНСТВО, КОНСУЛІВ...». Із цього видно, якою досконалою та гармонійною була державна система Етрурії. Отже, час уже забути антинаукові небилиці про те, як римська культура впливала на наддніпрянську. Слід ґрунтовніше вивчати історичну місію давніх українців у творенні давніх культур і цивілізацій. Маємо відновити справедливість щодо багатьох давньоукраїнських племен і держав. А також — щодо давньоукраїнських міст-держав — зовсім забутих, навіть викреслених з пам’яті історії. Маю на увазі такі міста, як... СКІФОПІЛЬ







Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка