Плачиндас. П. П 37 лебедія. Як і коли виникла Україна


«Від отця Оря походимо, і він час од часу народжується серед нас...»



Сторінка10/19
Дата конвертації26.03.2020
Розмір6,22 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19





«Від отця Оря походимо, і він час од часу народжується серед нас...». «Велесова книга» (д. 4-Г) Почнімо з легенди. ...Мисливець Дорожай і дружина його Стоя жили далеко-далеко в степах. Мали трьох синів, які вже й богатирями стали, а жили безіменними. Се того, що мешкала родина далеко від людських стійбищ і городищ, тож покинути надовго оселю й піти по волхвів Дорожай не міг, бо мусив повсякчас боронитися і від хижого звіра, і від лютих чорняків — степових розбійників, що їх насилав Чорнобог на дітей Білобога. Тож і називали батьки своїх дітей просто «старший хлопець», «середульший хлопець» і «молодший хлопець». Такі гукали їх: «Молодший, а принеси-но води!». Аж ось до обнесеної високим частоколом хати Дорожая завітав далекий і поважний гість. Він сказав: «Я — волхв росів і гукрів, ім’я моє — Родь. А привели мене до вас три зорі. Вказують вони, що у вас є три сини і що стануть вони великими людьми і богами». Низько вклонилися Родеві й господар Дорожай, і його дружина Стоя. І заспішила господиня гріти воду, аби, за звичаєм, помити ноги гостеві з дороги. А господар дому промовив урочисто: «Пресвятий Отче, ми з жоною раді й щасливі, що до нас завітав син Вирію і слуга богів — головний волхв гукрів і росів. Многая літа тобі, Отче наш! Спасибі за добре слово про синів наших, хоча вони навіть імен не мають. Чому? Ми з дружиною не зважилися самі щось придумати, а до вас—як до Вирію. Хлопцями їх звемо, та й годі». «І про три зірки в небі не знаєте?». «Не чули й не бачили, святий Отче». «Атими зірками-братами милуються не лише люди, ай боги». «Спасибі їм усім, а нам тут ніколи і вгору глянути». «Ну то покличте синів своїх», — сказав волхв. Гукнув Дорожай синів, що під повіткою білували вепра, якого допіру вполювали. Зайшли юнаки до хати, чемно привіталися до гостя. Стоять, як дуби високі, головами стелю підпирають. «Розкажіть про них», — попросив Родь. «Ото старшенький наш, — почав Дорожай. — Ну такої вже сили хлопець!.. Ще малим був, як раз віл наступив йому ратицею на ногу, — дак він як ударив спересердя кулаком того вола у вухо—убив наповал. От і чорняки нас тепер обминають десятою дорогою: бояться його, старшенького нашого. Бо як двох узяв отак за карк та як кинув об землю — і не стрепенулись!». Поміркував Родь — та й сказав урочисто: «Ім’я йому—ТУР!». «Дякую, Отче. Гарне ім’я. А ото середульший. Теж хлопець дужий, але над усе любить ліпити й вирізьблювати богів. Ось гляньте», — і господар показав на божницю, котра прикрашала хату. Таку красу навіть Родь бачив уперше: через усі стіни йшла божниця, а на ній — усі боги Вирію. І вирізьблені так, ніби живі. Довго мовчав Родь, а відтак урочисто промовив: «Ім’я середульшому— ПАН». «Дякую, святий Отче. Таке величне ім’я дали середульшому нашому...». «Бо його розум величає», — одповів Родь. — «Кажіть далі». «Ну а отсей — то меншенький... Дивина з ним та й годі... Ще як дитям був, а весна тоді забарилася, — дак він босим вискочив на сніг та й заплакав. І таке сталося: сльози капають, а з них квіти проростають. З-під снігу. І весна тоді швидше прийшла... А вже як він любить раненько весною засівати наші степи різним зіллям — і росте з-під його руки, як з води!.. А йому й цього мало: каже, що хоче поле переорати і засіяти зерном дикої пшениці. Дивне таке собі надумав... Та жми — мисливці зроду-віку». Довго-довго Родь думу свою думав. Нарешті твердо мовив: «ОРЬ йому ім’я!». І ще сказав: «Отже, маєте трьох синів, тож і називайте їхтепер на ймення: Тур, Пан і Орь. Бо не худоба вони, а люди». Тоді спитала мати Стоя, що саме теплу воду внесла для гостя: «Великий Отче наш, а яка доля чекає синів моїх?». І сказав Родь: «Три яскраві нові зірки засіяли в нічному небі. Подивіться на них увечері — і ви впізнаєте синів своїх. Такими ж яскравими, як ті зірки, будуть і сини ваші. Один усе життя боронитиме край свій від Чорнобого-вого війська. Другий навчатиме людей малювати і вирізьблювати із грушового дерева богів, аби вони були в кожній оселі. Ціле плем’я видатних різьбярів згуртує навколо себе Пан. Ну а меншенький ваш, Орь, землю оратиме і навчить увесь світ хліб вирощувати». І промовила мудра Стоя: « Маю синів я — та не мені вони вже належать». Назавтра Родь пішов до своїх росів і гукрів, а троє братів подалися на полювання. Вийшли вони в степ неозорий, де трави високі та байраки густі, де звіра стільки, що можна ловити голими руками. Та спинився раптом Орь і сказав своїм братам: «Ні, не можу я звіра вбивати! Хочу отсю землю обробляти, засівати й посіяне збирати — та їсти, нікого не вбиваючи». І тільки-но він се вимовив, як із неба спустилися на землю золотий плуг і золоте ярмо, — і сяйво велике утворилося над ними. І вигукнув старший брат Тур: «Се моє!». Та тільки-но він хотів схопити за чепіги, як зайнявся плуг огнем, — і відсахнувся Тур геть. Тоді сказав Пан: «Се — моє!». І підійшов він до плуга— а той знову спалахнув огнем. І відбіг середульший брат у страху. І мовив тоді Орь: «Се — моє!». І підійшов, і взяв у руки золоте ярмо, і надів на шиї волів, що паслися поблизу, і запріг їх у золотого плуга. І взявся за чепіги, і погнав волів, — і проорав першу в світі борозну. І зависла над нею Веселка-Яруня, як добре знамення, що насилали боги Вирію на Землю. І став на коліна Орь та й помолився Веселці й богам Вирію. Тоді зорав він і другу борозну. І третю... І десяту... І сорокову... І назбирав насіння дикої пшениці та й засіяв зоране поле... І зійшла пшениця. І посходились люди звідусіль поглянути на се диво — поле золотеє. І спустили боги на голову Оря із небес золотого бриля. Такувіншував Вирій найпершого орача і хлібороба на Землі. Мене завжди хвилювала ця легенда, яку я чув ще в дитинстві від свого діда, а потім—у дорослому віці. Студентом будучи, зустрів її — правда, в дещо іншій редакції—у Геродотовій «Історії». Мабуть, історизм — визначальна риса українського народного усного епосу. Адже донесена до наших днів із глибини тисячоліть легенда про першоорача Оря та про золотий плуг підтверджує, що плуг (як і рало) винайшли і першими застосували трипільці, тобто давні українці. Тому їх по праву називають ОРІЯМИ — орачами, синами і послідовниками святого Оря, що достойно возвеличений у «Велесовій книзі». Приручений кінь, винайдені колеса і плуг—рушійна сила не тільки української, а й світової історії. Бо завдяки цим винаходам НАДДНІПРЯНСЬКА ДЕРЖАВА ОРАТТА ПЕРЕРОСЛА У СВІТОВУ СУПЕРДЕРЖАВУ ОРІАНУ. Як це відбувалося? Яким чином оріїзмогли мирним шляхом і порівняно за короткий історичний відтинок часу колонізувати землі Індії, Китаю (частково), Месопотамії, Палестини, Балкан (повністю), Північної Італії, Єгипту, острова Кріт, Західної Європи, Швеції?.. Передусім тим, що Оріану як супердержаву утворила ДЕРЖАВНИЦЬКА КОНЦЕПЦІЯ ВОЛХВІВ. У чому її суть? Землеробство швидко розповсюджувалося землями Оратти. І не дивно: в кожній родині оріїв народжувалося по 16—18 дітей. Завдяки волхвам, їх високій медичній культурі, суворому запровадженню ними народної гігієни та культури харчування (язичники-орії мусили, наприклад, п’ять разів на день, перед молит- вою, обмиватися холодною водою, чотири рази на рік постити тощо) смертність в Оратті була найнижчою, а народжуваність — найвищою за всю історію людства. Оріїне знали тяжких недуг, епідемій, моровиць. Звідси—демографічний вибух на терені Оратти у V— III тисячоліттях до н. е. Се був перший в історії людства— і чи не найбільший—демографічний вибух. Цьому явищу сприяла і природа (згадаймо тези професора Віталія Поліщука про те, що довколишнє середовище формувало тип українця). «Льодовиковий період загартував укрів»2, — зазначає Л. Силенко. Це дійсно так. Але наші далекі предки мешкали тут задовго до льодовикового періоду. Зважмо й на таку деталь: одна із назв давніх українців — РОСИ. Тобто — в перекладі на сучасну українську мову— ВОДЯНИКИ. Люди, що народилися з роси, з води і живуть на воді (ще 50 літ тому в Україні налічувалося 25 тисяч річок!). А вода — це здоров’я. І найуживаніша страва росів — риба, що дає розвиток мозкові та молодість клітинам людського організму. Власне, демографічний вибух спонукав оріїв присвоїти коня й корову, винайти колесо і плуг, інтенсивно сіяти жито і пшеницю, займатися бортництвом і скотарством, розвивати гончарство й ковальство. І найголовніше: якщо в кожній селянській родині народжувалося по 8—10 синів, то майже кожному ТРЕБА БУЛО ДАТИ ДІЛЯНКУ ЗЕМЛІ. Під ті ділянки, ясна річ, мали вирубуватися ліси, гаї, священні Перунові й Даж-богові пущі. Наскільки це було непросто, свідчить той факт, що жодного дерева оріанин не мав права зрубати без дозволу волхвів. Тому давньоукраїнські жерці — аби не перенаселяти край і не вирубувати поспіль лісів — УЗАКОНИЛИ ОБОВ’ЯЗКОВЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ МОЛОДИХ ОБЩИН НА НОВІ ЗЕМЛІ. Так, не за допомогою військових походів і загарбань, а шляхом мирної колонізації далеких територій: їх розвідували самі волхви за довгі роки своїх мандрів по світах (частково це показано в ЛЕГЕНДІ ПРО КОЛЕСО, що наведена вище). Як ішов процес переселення? Що три роки — здебільшого на свято ТУРА (бога молодецької сили), а то й на свято бога осені ОВСЕНЯ, після ристалищ, в обов’язковому порядку юнаки тягнули жеребки. Кому випало йти на нові землі, той мусив за осінь і зиму одружитися. Община чи родина надавала йому пару—а то й дві — коней, корову, одну чи дві підводи, подію, інші
Глечик 3200—3100 рр. до Р. X. Кераміка, розпис мінеральними фарбами Миска із двобічним розписом. 3200-3100 рр. доР.Х. необхідні речі для довгої мандрівки, — а навесні, на свято ЯРИЛА, всім селищем чи городищем проводжали молоду общину на нові землі. У супроводі волхвів та бабок-повитух. Проводжали на віки вічні. Якими шляхами йшпи молоді оріїна нові землі? Тепер, завдяки досягненням археологічної науки, нам добре відомі ті маршрути. У своїй новаторській науковій розвідці «От Днепра до Инда» (М., 1984) петербурзький археолог Лев Клейн подає на карті маршрут трипільців, тобто — давніх українців, у часи першої міграційної хвилі (І\/ти-сячоліття до н. е.). Ішли вони від Дніпра до ріки Рос (давня назва Волги, що вже була тоді східним рубежем супердержави Оріани, яка розрослася із наддніпрянської Оратти). Звідти трипільські вози котилися до південного берега Аральського (Оральського) моря. Тут молоді общини розходилися: одні прямували через Памір до Індії, другі — через сучасний Туркменистан у долину Месопотамії. Другу і третю міграційні хвилі показав у своїй дерз-новенній і новаторській книзі «Енеоліт України» український археолог, доктор історичних наук Валентин Даниленко. На його картах бачимо маршрути, що пролягли з південної Оріани через Карпати, Дунай, західне Причорномор’я на Балкани, в Малу Азію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на острів Кріт, у Західну Європу та Скандинавію. Так Оріана стала першою і неповторною в історії людства супердержавою світу Що несли орії — давні українці в далекі світи? Передусім — МИР, ДОБРО, ХЛІБ. Так із миру й злагоди починалася людська цивілізація. І це була невід’ємна частка державницької доктрини українських волхвів. Якщо на початку V тисячоліття доне, держава Оратта гніздилася на берегах Дніпра, то у другій половині цього тисячоліття супердержава Оріана простяглася від Закарпаття (село Королево — її початок) до ріки Рос (Волга), від Волині та Гелона (Полтави) — до Сурожа (Криму) та Скіфського, або Чорного (тобто — Південного), моря. І на цій величезній, густонаселеній території протягом V—II тисячоліть до н. е. НЕ БУЛО ВОЄН чи конфліктів. З МИРУ І ЗЛАГОДИ, З ДОБРОТИ народжувалася Оріана — Україна. Здавалося б, ми, українці, маємо пишатися сим. Власне, се і є предметом нашої національної гордості. Але водночас се є і нашим горем. Бо з часом українська доброта обернеться трагедією для Оріани, для нашого народу протягом усієї подальшої його історії. Що ж, власне, сталося в ті далекі часи? Давні українці принесли на нові землі високу духовну й матеріальну культуру. Опинившись серед диких племен, високорозвинені орії навчили їх орати, сіяти, збирати врожай, пекти хліб, розводити худобу і птицю, будувати житла, добувати мідь, а потім — залізо, кувати його; навчили також писати і читати, тобто привчили до освіти. Причому свої знання й досвід давні українці передавали щиро і щедро, виходячи з принципів людської доброти й зичливості. Так, зрештою, веліли чинити і великодушні давньоукраїнські боги. До сього спонукали і волхви. Зрештою, сама природа виховала в гукрів, оріїв, русинів (росів), скіфів-орачів, венедів, етрусків та інших українських племен чуття лагідності, поступливості, ліричної м’якості. Але за м’якість, доброту і щедрість їм, давнім українцям, аборигени «новихземель» платитимуть злом, насиллям, грабунками і геноцидом. Не одразу. А посту- Золотий і срібний посуд. Курган Гайманова Могила. Запорізька область. IV століття до н. е. пово і невідступно. Прилучившись до оріанської цивілізації й використовуючи невойовничу натуру оріїв та брак єдності між ними, вчорашні дикуни-аборигени почнуть винищувати фізично своїх учителів. Цей сумний процес спостерігатиметься надто з початку І тисячоліття до н. е. — ідо самісіньких наших днів. Та чи маю я моральне право з висоти сьогодення дорікати українським жерцям Vтисячоліття до н. е. за їхню концепцію добра і миру? Адже вони не лише дбали про належну, говорячи сучасною мовою, демографічну та екологічну гармонізацію в державі Оріані. Вони водночас виконували БОЖЕСТВЕННУ ТА ІСТОРИЧНУ МІСІЮ МИРУ Й ДОБРА, тобто творили добру справу іменем Сварога, Дажбога, Берегині, Ярила, Світовида та інших богів, що несли людям РОЗУМ, ДОБРО, КРАСУ, МИР. А чи можна картати волхвів V тисячоліття до н. е. за те, чого вони НЕ ПЕРЕДБАЧАЛИ? За те, що вони, скажімо, не зазирали на якихось кілька тисяч років наперед? Мабуть, ні. Бо Оріана — світова супердержава Розуму і Праці, Добра і Краси так чи інакше існувала добрі три тисячі років. І за цей час дикі племена вбирали її культуру—як духовну, так і матеріальну. Наскільки глибоко вбирали — свідчать факти... В Індії й досі древні орії нагадують про себе: одна із сучасних тамтешніх мов так і називається — ОРІЯ (ті, що бували у тому мовному ареалі Індії, свідчать, що орія містить близько 80 % українських слів). Мова орія належить, звісно ж, до сім’ї індоєвропейських мов (УРЕ. — Т. 4. — С. 377, 384). А вони, у свою чергу, виросли із санскриту, тобто — з давньоукраїнської мови. Хоча деякі вчені, надто ж— московські, а також російсько-малоросько-совєтські, досі твердять, що санскрит належить до «давньоіндійських мов» (УРЕ. — Т. 4. — С. 398). Але се вже — ґвалтування фактів, бо давньоіндійські мови — із сім’ї індоєвропейських, які, знову ж таки, вродилися із санскриту, тобто —з давньоукраїнської мови. Але краще за це скаже санскритсько-український словник. Його укладали в різні часи санскритолог — професор Володимир Шаян (вихованець кафедри санскриту Львівського університету 30-х років), шуме-ролог Лев Силенко та сучасний львівський санскритолог— професор Василь Кобилюх. Словник ще повністю не укомплектований, але і його фрагменти — вельми промовисті: САНСКРИТ — СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА Вагу та — багатоДва — два Вгавати — буватиДваста — двісті Бгу— бувДвоя — двоє Бгут — буттяДжара — стара Буд — будитиДжив — жити Вар — варитиДжонати — знати Вартіте — вертітиДося — десять Виліпта — виліпитиЗнама — знання Від — відатиКара — кара Віта — вітанняКарб — карб Гз ти — гатитиКарма — кермо Гнасити — голоситиКіл — кілок Гну— гнутиКрІн — хрін Грома — громадаКута — кут Грива — гриваМося — місяць Дана — данаПрагата — прагнути Дара — діркаСакти — сікти Дарава — деревоСтхити — стихати Дата — датиТата — тато До цього міні-словничка мені хочеться додати ще два слова: РАХМАНИ — БРАХМАНИ. Про рахманів український народ зберіг добру пам’ять в усному епосі. Одна з легенд розповідає, як Чорнобог наслав велику дику орду своїх слуг-чорняків на землі оріїв. Наказав бог зла й пітьми знищити всіхорачів-хліборобів та їхнє знаряддя, аби люди не могли вирощувати хліб. Військо Тура довго стримувало навалу, але сили були нерівні, — й воїни-орії полягли смертю хоробрих усі як один. Чорняки увірвалися на поля Оріани. Але орії-хлібороби не захотіли ні втікати, ні здаватися на милість ворогів. За сприянням богів Вирію вони, орачі, увійшли в землю і зробили її ще багатшою та родючішою, удобривши її своїми тілами. Тоді їх і назвали рахманами —ТИМИ, ЩО З’ЄДНАЛИСЯ З ЗЕМЛЕЮ. Минув час. Тур, якого оживили боги Вирію, зібрав нове військо і прогнав чорняків. Сини рахманів повідкопували плуги й рала та продовжили справу своїх батьків. А рахмани навіки лишилися в землі. Доки вони там, доти й земля родитиме. Правда, іноді вони виходять уночі — щоби зорати поле бідної вдовиці чи хворого орача. А хлібороби вшановують своїх предків тим, що підгодовують і їх, рахманів, і Матір — Сиру Землю всілякими добривами... За іншим варіантом легенди, чорняки, що напали на Оріану, полонили сорок ратаїв — палких послідовників першоорача Оря. Вороги люто катували бранців, а потім поприв’язували їх до сорока стовпів, аби спалити живцем. Коли чорняки зносили хмиз, готували дрова, боги Вирію перетворили зв’язаних рахманів у жайворонків. Пташки прилетіли на рідні землі і своїм дзвінким співом розбудили оріїв, закликаючи їх «до орачества». Відтоді жайворонки щовесни кличуть хліборобів у поле, розвеселяють їх і надихають до праці. Се легенди. Але рахманами в Оріані називали ще й тих, хто пішов на нові землі. Так їх іменували і в далеких краях, зокрема в Індії. Тут, щоправда, це слово вимовляють трохи інакше: БРАХМАНИ. З часом так стали називати в Індії кожного селянина, хлібороба. Вплив рахманів на місцеве населення був настільки великий, що в Індії виник навіть культ БРАХМИ — творця Всесвіту, бога родючості. А одна з річок, на берегах якої густо розселялися орачі, дістала назву Брахмапутрія (путря — давня українська поживна страва з ячної крупи та солодкого квасу). В Оріані щороку — на 25-й день після Великодня (свята Ярила) — люди святкували РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ. Цього дня усі згадували й поминали своїх родичів, які колись поїхали «на нові землі» й лишилися там навіки. У сей день орії кидали в річки печений хліб, паски, шкаралупу від писанок: за повір’ям, через деякий час усі ці гостинці допливуть у далекі землі до рахманів — і вони згадають свій рідний край. Ще один факт безперечного впливу давньоукраїнської культури на духовний розвиток народів Індії. ...Корова в Індії, як відомо, — священна тварина. Але хто і коли її освятив і хто, зрештою, пригнав її на береги Інда та Брахмапутри, — індуси не пам’ятають. Про це їм може нагадати стародавній український міф. Колись Чорнобог підступно полонив сонного Перуна, зв’язав його і ув’язнив у найглухіших нетрях свого підземелля. Поки лицарі Вирію Тур і Чур ходили визволяти Громовержця, в Оріані почалася посуха: обважнілі хмари низько пливли над землею, — але не було Перуна, який розколов би їх своїми стрілами. Тож висохли річки і криниці, гинула худоба і звірі без води, вмирали люди. Дажбог почув моління оріїв — і прихилив до землі важкі хмари та й перетворив їх у дивовижних тварин— КОРІВ. Від них потекли Оріаною МОЛОЧНІЇ РІКИ, що напоїли спраглих і голодних (ось звідки взято в Біблії міфічний образ молочних рік!). Нарешті, слід згадати безсмертні «Веди». їх визнано в світі найдревнішою пам’яткою людського розуму. З них починається індійська філософія. Але, слушно зауважує Л. Силенко, ця пам’ятка народилася на побережжі Дніпра. У «Ведах» не згадуються пальми, банани, цитрини, оливки, пустелі, оази. У них немає згадок про крокодила, жирафу, верблюда. «У «Ведах» оспівана буйна, чарівна, багата на мед, молоко, трави, зерно і м’ясо природа Оріани-України... У «Ведах» згадані соловей, лелека, жайворонок» (Силенко Л. Мага Віра. — С. 121). Та найвагоміший аргумент Л. Силенка — се мова. «Веди» написані СТАРОДАВНЬОЮ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ — САНСКРИТОМ. Власне, мова «Вед» переконує, що немає сан-скритів «раннього» (давньоукраїнська мова) й «пізнього» (праіндоєвропейська мова), а є один САНСКРИТ — СТАРОДАВНЯ УКРАЇНСЬКА МОВА. Усі наведені факти засвідчують одне: УКРАЇНА Й ІНДІЯ — РІДНІ СЕСТРИ. У НИХ ОДНА МАТИ — ОРІАНА (Стародавня Україна). І так само ІРАН ТА УКРАЇНА— БРАТ І СЕСТРА. І поріднила їх концепція давньоукраїнських жерців про мирне переселення молодих общин на нові землі. Постсовєтські вчені пишуть про це вельми завуальовано, фальшиво, суперечливо, як от: «У 2-й половині II тисячоліття до н. е. в Індію з Північного Заходу вторглися індоєвропейсь- кі племена» (УРЕ. — Т. 3. — С. 378). Про які ж це племена тут ідеться? Чому їхнє названо? Та тому, що мовиться про давніх українців! Про оріїв (аріїв). Ще казуїстичніше пишуть совєтські історики про Іран: «Протягом II тисячоліття до н. е. на територію Ірану проникли індоєвропейські племена іранської групи» (УРЕ. — Т. 3. — С.430). Отакої! В Іран «проникли» племена «іранськоїгрупи». Чи не парадокс? Простіше і ясніше було б сказати, що на територію сучасного Ірану прийшли давньоукраїнські племена з Оріани. І утворили вони державу, що відома світові під назвою... ШУМЕРІЯ



«І пішли з краю Індського... Пройшли по землі Перській і пішли далі...». «Велесова книга» (д. 38-А) І ще одне уточнення: орії «проникали» не від ІІ-го, а ще від V тисячоліття до н. е., — про що й свідчить утворення ДОІ РАЙСЬКОЇ держави Шумер (чи Сумер). І вплив прибулих високорозвинених цивілізованих орі-їв був настільки значний, що ШУМЕРІЯ переросла в ОРІАНУ. І лише після вторгнення туди арабів назва держави ОРІАНИ перетворилася на ІРАН. А мова оріїв настільки збагатила місцеві діалекти, що вони утворили іранську (тобто оріанську) групу мов. Саме таке трактування іранської історії може пояснити той факт, що й СЬОГОДНІ в горах Ірану зустрічаються типові українські білі хати-мазанки (про це мені розповіли працівники Міністерства іноземних справ України). «Сумеріани — перші цивілізовані люди на землі: вони створили культуру міського життя, письмо, торговельні відносини і цим завоювали світ», — пише відомий американський історик Волф Шнайдер (цитую за книгою Лева Силенка «Мага Віра»), Під сумеріа-нами В. Шнайдер (як і Лев Силенко) має на увазі оріїв із-над Дніпра (орії— оріани — сумеріани — сумери — шумери). Тобто йдеться про тих оріїв, які утворили державу Шумер. Яку ж «культуру міського життя» принесли в Месопотамію оріани з-над Дніпра? Вони збудували, як дослідив Л. Силенко, ПЕРШІ ЦИВІЛІЗОВАНІ МІСТА — УР (тобто «місто орачів»), КУТА, УМА («місто вчителів і мислителів») та ... КІШ (чим не Запорізький Кіш?!). Водночас орії здивували тамтешній світ тим, що прибули на конях і возах, яких тут досі ніхто не бачив. Мешкали орії-сумеріани у глиняних хатах-мазанках. Та, мабуть, найбільша їхня заслуга полягає в тому, що вони подарували Месопотамії ПЕРШЕ І НАЙДОСКОНАЛІШЕ за всю історію людства письмо — КЛИНОПИС. Нам тепер добре відоме трипільське письмо, зокрема його літери, що їх я назвав би літерами-обе-регами (такі як К, Л, М, Н та ін.). Чому? Тому що вони складені, на мою думку, ніби Зі СТРІЛ ПЕРУНА. Якщо уважно придивитися до цих першобукв світу, то аналогія зі стрілами Перуна буде цілком логічна. Адже стріли Перуна в уяві давніх українців — це най-грізніше і найнищівніше знаряддя в боротьбі проти ворожих сил Чорнобога, Мари, Пека та інших богів зла і смерті. Закономірно, що стріли Перуна — се перші знаки давньоукраїнського орнаменту. Природно, що з орнаменту вони перейшли в письмо. Саме цей принцип, на мою думку, застосували оріани-сумеріани (шумери) при створенні клинописного письма. Учені-лінг-вісти давно розшифрували клинописні тексти, але досі не можуть з’ясувати, чому сумеріани вдалися саме до «геометричного» клинопису. Адже значно пізніше у світі з’явилися абетки ієро- та петрогліфічні. Це — зрозуміло, бо творці тих абеток намагалися подати літери-образи, літери-символи певних речей і явищ. Давні оріани-сумеріани створили унікальну і найдосконалішу абетку-оберіг, в основу якої покладена СТРІЛА ПЕРУНА. Отже, клинопис—це абетка-тотем, священне письмо, яке оберігає мудру людину від злих сил, дає їй розум і снагу. Так можна, мені здається, трактувати ПЕРУНОВЕ ПИСЬМО-кпинопис, що є сьогодні найприйнятнішим і «найзрозумілішим» для кібернетичної машини. Ось що несли в світи давньоукраїнські племена з-над Дніпра і Десни, з-під Карпат і з Галичини: адже клинопис згодом запозичили в сумеріанів-оріанів ас-сірійці, вавилоняни, хурити, урартці, хетти, перси й ін. Однак висока культура оріїв, їхнє благородне місіонерство, їхня щедрість на віддавання й доброта не врятували їх від зла, що ширилося світом. Настав час — і давнім українцям довелося брати мечі в руки, аби захистити себе і свою цивілізацію. Так на історичному терені Оратти-України з’являється нове державне утворення — за своєю організацією дещо не схоже на попереднє, та ще й під новою назвою, яку йому дали греки: КІММЕРІЯ




Отже, кіммери-гомери-гмирі: в перекладі з грузинської— БОГАТИРІ (згадаймо славетного українського співака Бориса Гмирю — він, нащадок кіммерійських царів, і справді був богатирем). Йдеться про середину II тисячоліття до н. е., коли на зміну Золотій добі прийшла Залізна. Тобто — ■ бронзові знаряддя були замінені на залізні. І жорстокішим стає буття оріїв — давніх українців. Бо закінчилося мирне життя Оратти завдовжки у 3500 років. І ковалі почали спішно кувати не лише залізні плуги, серпи, коси, а й МЕЧІ. Бо ось докотилися зі Сходу хвилі кочових орд. Тож перший брязкіт мечів над Танаїсом (ріка Дон). І перша кров. І перші могили... Що ж, Залізна доба почалася з крові. З жорстокості, що надалі стане, на жаль, вічним супутником Української історії. Проте—дивовижна, здавалося б, річ: мирна Орат-та готова була зупинити потік кочових орд, дати їм відсіч, приборкати... Чим се можна пояснити? Передусім мудрістю волхвів—давньоукраїнських жерців. Бо ще раніше відбувся цілком природний, але водночас — передбачливий та історичний ПОДІЛ СУСПІЛЬСТВА. Простежується він (за археологічними матеріалами) з НЕОЛІТИЧНОГО ПЕРІОДУ—VI тисячоліття до н. е. Погляньмо на картину провідного археолога і митця П. Корнієнка «Діяльність людини за неолітичної доби». На передньому плані — вродлива дівчина кам’яною мотикою обробляє грядку. Друга дівчина чи молодиця виготовляє глиняний посуд (за технологією ручного ліплення). Молодий чоловік теше човен-дов- банку... А двоє чоловіків-богатирів не працюють — стоять зі зброєю напоготові. Се — охоронці. Один із них тримає кам’яний келеп, інший—два списи із крем’яними наконечниками в одній руці, а лук і стріли — в другій. І захищають вони мирну працю одноплемінників своїх не лише від вовків та іншого хижого звіра: ще Геродот у V столітті до н. е. писав, що в хащах північних лісів мешкають АНДРОФАГИ — людожери. Отже, боронитися було від кого... Однак охоронці неолітичноїдоби були членами своєї родини чи роду, де кожен виконував свої обов’язки. Інша річ — середина II тисячоліття до н. е. Тут ідеться про поділ на озброєних воїнів — захисників краю і на мирних орачів та сіячів, пастухів, рибалок. Конкретно: чорноземне Правобережжя Кіммерії—се Господарська діяльність людини в неолітичну добу(реконструкція та малюнок П. Л. Корнієнка) ОРАЧІ, які вирощували хліб, а степове Лівобережжя — то ОХОРОНЦІ. Саме їх греки й називали кімме-рами. Саме тут і утворилася ЧОЛОВІЧА ВОЛЬНИЦЯ — когорта дужих людей, яких не приваблювала робота коло землі, зате вони добре володіли списом чи мечем і жадали подвигів. Се — не без впливу дівочої вольниці косачок-ама-зонок (про них мова — далі) — гуртувалося українське козацтво, творилося ЛИЦАРСТВО, що з часом стане гордістю української історії та нації. Наголошую на лицарстві, бо на грані іі-го й 1-го тисячоліть до н. е. спостерігаємо затишшя на східних кордонах Кіммерії. Більше того, історики фіксують ідилічні картини: «...На широких просторах Південної (Насправді — Північної! — С. /7.) Надчорноморщини з’являються незліченні отари овець, табуни коней, череди великої рогатої худоби. Вони належали багатолюдним і могутнім кочовим племенам, кибитки та юрти яких на довгі століття стали невід’ємною частиною степового пейзажу» (Давня історія України. — Кн. 1. — К.: «Либідь», 1994. — С. 89—90). Хто сі «племена»? Немає сумніву, що се степові кіммерійці-охоронці, які в мирні часи займалися КОЧОВИМ СКОТАРСТВОМ. Се вони забезпечили 700 (!) років мирного життя Кіммерії, аж доки не настало бурхливе VIII століття до н. е. Саме в цей час НАРОДИВСЯ ГОМЕР. Як довів український гомерознавець Анатолій Золотухін, автор безсмертних «Іліади» й «Одіссеї» народився, помер і похований на терені України (див.: Золотухин А. Гомер. Имманентная биография. — Миколаїв: «Атол», 2001). Очевидно, Гомер був українцем, а писав давньогрецькою — подібно як великий українець Гоголь писав російською. Тож найперша згадка про кіммерійців міститься в Гомеровій «Одіссеї»: Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану, Там розташовані місто й країна людей кіммерійських... Переклад Бориса Тена Аж ось — крутий поворот в історії Стародавньої країни: VIII століття до н. е. За ассирійськими джерелами, військо кіммерійців завдає «тяжкої поразки» володареві Урарту— Русі І... Отакої! Уявний вигляд воіна-кіммерійця в бойовому спорядженні(реконструкція В. Ю. Мурзіна та П. Л. Корнієнка).(«Давня історія України», т. І.) В історіографії прийнято вважати, що українці ніколи ні на кого не нападали, не займали чужих територій... Якщо запорожці й налітали на турецькі береги, то се були молодецькі застережні удари, й жодної п’яді турецької землі українські козаки не захопили. Водночас бойова біографія української нації починається з агресії. Се сталося 712 року до н. е. Причина? Елементарна: БОГАТИРЯМ ХОТІЛОСЯ ВОЮВАТИ. А чого ж: вони мали най прудкіших коней у світі й ... найдовші мечі (клинок — до метра завдовжки!), тобто — мали найдужчі руки, які могли вправлятися з важелезним мечем, як з іграшкою. Безперечно, знайшовся «Аттила»: неспокійний, бо-йовитий вождь, полководець степових богатирів. Ім’я його до нас не дійшло. Але він був, він повів... За хронологією Бікермана, цар Урарту Руса І правив у 730—714 роках до н. е. Його нащадки Руса II (685—645) і Руса III (605—590)—то були царі—давні українці. Вони навчили давніх вірмен, як долини Вірменської держави перетворити на родючі оази. Тому напад кіммерійців на своїх земляків був ганебним явищем. А скористався тим нападом (типовий факт!) агресивний ассирійський цар Сарган II, який повів своє військо в Урарту добивати Руса І. Напад був настільки жорстоким, що Руса І «ударом кинджала урвав собі життя» (Давня історія України. — С. 92). Саме агресивність та жадібність кіммерійських вождів і погубила їх... 679 року вони напали (чому? навіщо?) на Ассирію, але були вщент розбиті. 676 року вони... знищили Фригійське царство. Знову ж таки — навіщо? Чому? Можливо, се була «остання крапля». Бо в кіммерійців з’являється, говорячи сучасною мовою, ГРІЗНА ОПОЗИЦІЯ. Се — скити або скіфи. Власне — скіфські царі. У радянській історіографії була прийнята думка, що се — «нова хвиля кочівників зі Сходу». Але жодна археологічна знахідка на се не вказує. Насправді скити (сколоти), зокрема керівна збройна українська старшина, виступили проти агресивної політики кіммерійських вождів. При сьому воїни, яким набридли походи і війни, покинули кіммерійських вождів і переметнулися до скіфських. Кіммерійські вожді мусили втікати на захід—їх гнали за межі Кіммерії!.. Українська нація завжди була унікальна. Навіть на зорі свого формування. Бо сталося те, що залишиться у світовій історії як явище незвичайне, суто українське. Відступивши до того прикордоння, де Збруч впадає в Тірас (Дністер), кіммерійські вожді зупинилися. І тут з’ясувалося, що вони — великі патріоти своєї рідної землі й іти на чужину вигнанцями вважають за велику ганьбу. Тож, як пише Геродот у своїй «Історії», вирішили покарати самих себе і вмерти на рідній землі: вихопивши мечі, стали сікти один одного, а останній вождь убив себе кинджалом. Се вразило народ і скіфів настільки, що поховали кіммерійських вождів із почестями. ... Восени 1953 року, перебуваючи в селі Окопи, що при гирлі Збруча, я попросив старого вчителя-пенсіо-нера показати мені кіммерійські могили, про які чув... Вони ховалися в бур’янах, заростях дерези. Тепер ті місця, мабуть, ще більше здичавіли, а може, й переорані. Годилося б поставити кіммерійським вождям обеліск. Бо померли вони свідомими патріотами, синами — хоч і блудними, але вірними — своєї Кіммерії-України. СКИТІЯ-УКРАІНА



...Се вже стало обридливим шаблоном: тільки-но мова заходить про скитів — звучить стереотип: їхнє походження загадкове. Та ми вже знаємо: «загадкове» — значить, українське. Бо так само «загадковими» є етруски (русини із Прикарпаття), роксолани (союз давньоукраїнських племен росів і аланів); Венедія (давньоукраїнська держава від Адріатичного моря до Дунаю) і — навіть орії-трипільці — творці людської цивілізації... Але на «курячу сліпоту» страждають не лише «наші» українофоби, а й ті зарубіжні дослідники, яких душать ревнощі чи заздрощі, а тому вони «не помічають» того, що саме Давня Україна-Оратта є колискою індоєвропейських мов і культур (виняток — англійські дослідники Роберт Макрам, Уільям Крен та Роберт Макнійл, про книгу яких «The Story of English» ми вже згадували). Наші опоненти, звісна річ, не квапляться визнавати, що СКІФІЯ — ЗОЛОТА СТОРІНКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. Хоча є певні компромісні кроки. Так, УРЕ зазначає: «Питання про походження скіфів остаточно не розв’язане: одні вчені вважають, що вони прийшли з Азії (що є імовірнішим), інші — автохтонним (місцевим) населенням Північного Причорномор’я (Що також є імовірним! — С. /7.)» (УРЕ. — Т. 13. — 1963. — С. 206). Такий компроміс — як побачимо далі — за крок від істини. Однак «сучасний» погляд (скажімо, в першому томі «Давньої історії України» (1994) за авторства групи дослідників під орудою академіка П. Толочка) знову заплутує питання про походження скіфів: «Обставина появи скіфів у степах Північного Причорномор’я не зовсім ясна» (С. 104). Однак усе з’ясовує аналіз етногенезу нації, тобто— погляд на історію за етнічними критеріями. Проте спочатку — про назву народу, що його правильніше було б назвати — «скити». Тут доречним є нагадування Володимира Петрука, автора незвичайної книги «Скіфія-Оуяраїна», про те що греки називали скіфів «чашниками» (бо вони їли свої гарячі страви з дерев’яних чашок), що по-грецьки звучало так: Бкиїїіаз. Отже, скити. Історія Скитії (Скіфії) починається у III—II тисячоліттях до н. е., коли — внаслідок безперервного де- Скіфський вершник.Реконструкція М. Горелика. мографічного вибуху — діяла мудра концепція волхвів про роззосередження нації: що три роки на «нові землі» вирушали молоді громади Оратти. Але в світи йшли й «охочекомонні» — найрозумніші. Вони котили в ту ж Месопотамію цивілізоване диво: вози на колесах, що їхтягли не бачені досі автохтонами приручені тварини — коні; гнали корів, що стануть в автохтонів священними тваринами: вони, прибульці з-над Дніпра, везли плуги, вертикальні ткацькі верстати і — перше в світі протошумерське письмо-клинопис. Переселенців з-над Дніпра було багато — й вони спричинилися до державного утворення в Передній Азії— ОРІА-НИ (ажу VI ст. н. е., коли араби захоплять ті терени, — Оріану, повторюю, перейменують на Іран). Битва старих скіфів із молодими.Срібне з позолотою окуття торита (налуччя). IV століття до н. е Водночас переселенці-орії не лише навчали автохтонів землеробської справи, письма, ткацтва, — а й самі навчалися в автохтонів... Зокрема прибульців вразило те, що... СХІД ТОРГУВАВ




В основному се була мінова торгівля, але вона — помітили прибульці з-над Дніпра — сприяла єднанню автохтонів із сусідніми племенами, тобто — унеможливлювала грабіжницькі війни. Орії-хлібороби активно взялися за свою справу— рільництво (в родючих долинах) і скотарство серед безмежних і безлюдних степів. А Орії-охоронці — воїни, які здійснили свою місію (забезпечили щасливе прибуття давньоукраїнських громад орачів на нові землі) й тепер «не мали роботи», — дійшли рішучої й мудрої думки: ПОВЕРНУТИСЯ на свою чорноземну батьківщину й зайнятися торгівлею хлібом зі Сходом, узявши на себе функцію ПЕРЕКУПНИКІВ. Бойові загони охоронців-скитів рушили в рідні степи через Кавказ. На їхньому шляху постали войовничі мідійські племена, які побивали й грабували Ассирію. Скити (а вів їх хоробрий цар Мадій) стали на захист ассирійців і в кількох січах повністю розгромили мідян (673р. дон. е.). У степи Прикубання та Північного Кавказу скити прийшли двома шляхами: східним узбережжям Чорного моря та берегом Каспійського моря («Давня історія України». —Т. 1. — С. 196). За військом котилися тисячі критих візків-халабуд із жінками та малечею. Золоті прикраси щитів. Курган поблизу станиці Костромської на Кубані.VI століття до н. е. Келермеська пантера Таку 70-хрокахVII ст. до н. е. скити з’являються на Кубані й Північному Кавказі та поступово починають відтісняти кіммерійську старшину на Захід, аж до Збруча йТіраса (Дністра). Тим самим скити переймали владу над народом.

Отже, з VII століття до н. е. Стародавня Україна дістає нову назву: СКІФІЯ або СКИТІЯ. Кіммерійські вожді відійшли й самознищилися, а народ залишився на своїй землі, підкоряючись новим господарям — скіфській старшині, що гордо йменувала себе царями (хоча се були, якщо вдатися до пізнішої козацької термінології, полковники зі своїми полками). Та своєї мети скіфи досягли: вони стали господарями багатої батьківщини, почали брати з орачів та скотарів данину натурою — зерном та іншими видами сільськогосподарської продукції й продавати все те передусім античним містам Північного Причорномор’я та Греції. Таким чином і постала в Скитії... ТОРГІВЛЯ ЯК НОВИЙ ЕТАП В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ




Хоча перший етап торгівлі в Скитії— мінові відносини поміж собою. Адже трудові скити ділилися на дві великі групи: ОРАЧІ й СКОТАРІ (останніх Геродот помилково називає кочовими скіфами: насправді власники табунів коней, черід корів та отар овець у пошуках паші переганяли свій товар з місця на місце, але — в межах степового Лівобережжя Нижньої Наддніпрянщини). Обидві групи потребували «взаємного обміну основними продуктами свого виробництва». Але поступово сфера торгівлі у Скіфії розширювалася: налагоджувалися торговельні зв’язки з населенням Кавказу, торувався торговельний шлях на Урал та в Ахеменідську Оріану (Іран). Та головний напрям торгівлі скитів — античні міста Північного Причорномор’я і Греція, основний вид товару— зерно. Сюди — за даними античних авторів — перекачувалося з хліборобської Скіфії понад мільйон пудів пшениці в рік. Важливим перевалочним пунктом на торговельному шляху до Греції була Ольвія, яку місцеве населення називало по-своєму: ТОРЖИЩЕ БОРИСФЕНІТІВ




Борисфенітами Геродот називав усіх наддніпрянців. Крім зерна, зі Скіфії вивозилися худоба, мед, віск, риба, шкіра, а також «величезна кількість безумовно відмінних рабів» (Полібій), захоплених скіфами у походах. Головним невільницьким ринком бувТАНАІС — місто в гирлі Дону (Історія Української Р.СР. —Т. І. —1977. — С. 197). Завозили скіфи з Греції вино, оливкову олію, тканини, різні вироби грецьких ремісників (посуд, прикраси, предмети туалету тощо). На торгівлі зерном царські скіфи озолотилися. А скіфи-орачі та землероби навпаки — озлидніли. Історики та археологи фіксують прикре явище: із V століття до н. е. простежується поступовий занепад місцевоїекономіки найродючішого регіону України — Середньої Наддніпрянщини: зменшується кількість населення, припиняють своє існування деякі укріплені центри й селища. Причина — визиск, нещадна експлуатація хліборобів. Тож відтоді — з \/-го століття до н. е. і аж до наших днів триває грабунок українського селянина. Винятком був хіба що Іван Мазепа, який всіляко оберігав селянина, захищав від обтяжливих податків та від грабунку московських окупантів. Отже, проблема «закупівельних цін» для українського селянина вічна. ... І ще однією позитивною рисою збагатило українську націю скіфське воїнство. Це — ПОБРАТИМСТВО




Воно відоме намі із козацьких часів... Коли двоє козаків поклали побрататися, вони йшли до церкви і, стоячи на колінах під омофором, в один голос промовляли: «Клянемося горілки не пити, брат брата любити, Україні вірно служити» (за Д. Яворницьким). Але побратимство виникло за скіфських часів, і се зайвий раз доводить: скіфи і українські козаки — сини однієї нації. Відомий археолог і поет Борис Мозолевський (саме він віднайшов славнозвісну золоту пектораль у Товстій Могилі) у книзі «Скіфський степ» (1983 р.), йдучи за
античними джерелами, описує скіфський обряд побратимства. ...Майбутні побратими, надрізавши пальці, капали в ріг із вином кров. Відтак занурювали в ріг леза мечів своїх; по тому, обійнявшись і стоячи на колінах перед скульптурою бога бойового побратимства Тура, пили вино. Після сього ніяка сила не могла їх розлучити... Про се розповідає давньогрецький письменник ЛУКІАН (II ст. н. е.), який записав із вуст скіфа Токсарі-са хвилюючу бувальщину про те, НА ЩО СПРОМОЖНІ ПОБРАТИМИ. ...Двоє скіфів, Дандаміс і Амізок, побраталися. їхнє військо стояло на прикордонному правобережжі Та-наїсу (Дону). На лівому березі — ворожа сарматська кіннота... Одного дня Дандамісові випала черга гнати табун на випас. Коли він другодні повернувся, то побачив замість свого табору руїну. Скіфські воїни ховали вбитих, на розстелених ряднах лежали поранені. Дандамісдізнався, що напередодні, під вечір, сарматська кіннота перепливла Танаїс і несподівано напала на скіфський табір. Була коротка січа: сармати, використовуючи свою чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них—Амізока. Почувши про се, Дандаміс кинувся в річку і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього з мечами, але він вигукнув заповітне слово: «ЗАРІН» (тобто — «викуп», золото за когось). Його одразу відвели до сарматського царя. «Царю, — сміливо сказав Дандаміс, — твої воїни полонили мого побратима Амізока. Відпусти його!» — «А що ти маєш і що хочеш віддати за життя свого друга?» — запитав жорстокий цар. «Нічого, крім життя, у мене немає, — сказав твердо Дандаміс. — Але якщо тобі, царю, заманеться — я можу віддати життя своє за волю побратима мого Амі-зока». Цар подумав і, хижо блиснувши очима на юнака, сказав: «Життя нам твого не треба, але коли хочеш звільнити побратима, то віддай лише частину того, що пропонуєш— ОЧІ!». «Бери! — вигукнув Дандаміс, не вагаючись. — Бери, царю, бери!». Цар махнув рукою — і двоє охоронців підскочили, вихоплюючи гострі кинджали з піхов. Мить — і... лише криваві вирви на місці очей... Цар повелів привести Амізока. А він, уздрівши осліпленого Дандаміса, зблід, обійняв побратима і вигукнув: «Хочу розділити твій біль і твою долю!». І різким рухом своїх обох дужих рук та цупких пальців вирвав свої очі... Сцена зі скіфського життя. Фриз чортомлиської вази.Дніпропетровська область. IV століття до н. е. Се вразило царя. Він повелів провести сліпих побратимів до ріки, посадити в човен і перевезти на протилежний берег. Відтак замислено мовив: «Людей, подібних до Амізока й Дандаміса, можна полонити, напавши зненацька, але ж яким буде кінцевий результат битви з ними?». І наказав своєму війську відступити. А коли невдовзі у Скіфію вдерся перський цар Да-рій із 700-тисячним військом — сарматський цар прийшов зі своїми полками на допомогу скіфам... ІДАНТИРС І СКОПАСИС ПРОТИ ДАРІЯ




Ось уже понад 2500 років, починаючи з Геродота, ся подія цікавить учених-істориків та вабить палких прихильників Її Величності Історії усього світу Немає, напевно, такої розвиненої, цивілізованої країни, історики та аматори-краєзнавці якої не досліджували б драматичні й водночас знаменні та не менш загадкові події 514 року до н. е. на терені Південної України-Скіфії. Усіх вражає перемога скитів. Ще б пак: могутній і, як його називали, непереможний перський царДарій І, котрий підкорив понад 80 народів Ближнього Сходу та Передньої Азії і який повів на степову Скитію 700 тисяч добре вимуштруваних і витривалих вояків та 674 кораблі, що утворили на Дунаї понтонний міст... Се — з одного боку, а з другого — лише 150 тисяч скіфських вояків. І прудконогі коні. І... Дарій внаслідок60-денної війни, втративши половину війська, — власне, втікає з поля бою, що мав бути вирішальним. А скити—давні українці—при сьому демонструють лицарство, яке не назвеш інакше як українським: дозволяють Дарієві з рештками свого війська втекти зі Скитії благополучно, тобто—форсувати Дунай понтонним мостом, що складався з тих же 674-х кораблів, — котрі скіфи мали можливість підпалити (першими прийшли до переправи), але сього не зробили. Що ж, така знайома нам благородна риса українців: ВЕЛИКОДУШНІСТЬ. Се така риса, що завдаватиме українцям чимало лиха, коли ворог не реагуватиме адекватно, тобто — не відповідатиме добром на добро... ...Святослав Хоробрий, ідучи на ворога, благородно, по-лицарському (чи не єдиний у світі!) попереджав: «Іду на ви!..». А каган Куря, вождь печенігів, вистежував, як вовк, великого князя—та й принагідно підкрався вночі, мов змія, і вбив сонного Святослава... Але є ще одне дискусійне питання: НАВІЩО ДАРІЮ СКИТІЯ? У науці є кілька версій. Перша: перси воювали з Грецією. А вона була сильна ще й тим, що купувала у скитів щороку ПО МІЛЬЙОНУ ПУДІВ ПШЕНИЦІ! От, буцімто, й поклав Дарій знищити хлібну базу греків, задушити її голодом... Що ж, можна припустити й таке,— хоча військом у кількості 700 тисяч вояків та з 674-ма кораблями можна було, здається, задушити Грецію фізично, не вдаючись до великого походу. Друга версія — зовсім непереконлива: ніби Дарій хотів завоювати не лише Скіфію, а й народи Північного Кавказу і вийти в Середню Азію, — словом, розширити й без того розбухлу імперію. Але для сього був значно коротший шлях— із південного сходу. Третя версія: буцімто похід Дарія — то помста за розгром скіфами Мідії... сто років тому. Також непереконливо. Тому пропоную найвірогіднішу—з моєї точки зору— версію, що її обумовлює ГЕНЕТИЧНИЙ КОД ПЕРСЬКОГО ЦАРЯ. Давніх оріан-українців, як про се йшлося вище, називали ДАРІЯМИ (VI тисячоліття — перша пол. II тисячоліття до н. е.). Бо не знали торгівлі, а мали добре серце, щедру душу й дарували гостям, сусіднім племенам усе, що мали. Віриться, що Дарій і є нащадком тихдаріїв. Аргументи? По-перше, згадувана вище праця Лева Клейна «От Днепра до Инда», де подається карта міграції оріїв — давніх українців до Індії, Месопотамії, на терени Ближнього Сходу, Передньої Азії. Орії з-над Дніпра принесли автохтонам хліборобську цивілізацію. По-друге, відбувалися змішані шлюби. Асаме шлюби географічно віддалених партнерів породжують таланти, геніїв. З історичних джерел відомо, що першоназва персів — ІРАНІ — майже оріани. Саме з тих змішаних шлюбів і утворилася держава АХЕМЕНІДІВ (II ст. дон. е., засновник — КІР), і провідну роль у її створенні відіграли саме вони — «Ірані» — оріани. По-третє, Дарій І, проводячи грошову реформу, золоту монету назвав «д ариком» (УРЕ. — Т. 4. — С. 11), тобто словом, корінь і суфікс якого — українські... По-четверте, за Геродотом, саме Атосса — дружина Дарія підбила свого чоловіка на похід у Скіфію. На таке спроможна тільки войовнича косачка-амазон-ка, вихованка давньоукраїнської дівочої вольниці в південних степах Давньої України: адже жінка на Головний убір скіфської цариці (реконструкція Б. Н. Мозолевського за матеріалами розкопок у кургані Товста Могила). Дніпропетровська область. IV століття до н. е.

Сході була і в ті часи безправна, «безголоса», принижена... Та найвагоміший аргумент: Дарій ішов за покликом своєї крові. Бо він був скіф! У ньому текла скіфська кров. Вона кликала його в похід. Точніше: Атосса розбудила скіфа у своєму мужеві. Справді: як на позір, похід Дарія — безглуздя. І чому він розрахований на 60 днів із можливим поверненням до переправи (що й сталося)? Бо то був, говорячи сучасною мовою, ніби туристичний похід: Дарій, здається, конче прагнув пройтися землею предків своїх, вдихнути степового повітря, напахченого євшан-зіллям. А ще, можливо, — вклонитися могилам дідів і прадідів своїх. Та чи знав перський цар — скіф у якомусь коліні — чи відав, які сюрпризи й «дарунки» наготували йому далекі брати по крові?.. «Я не знаю людей, мудріших за скіфів». Се слова Геродота. Вони можуть бути складовою національної гордості українців. Зокрема, сі слова накладаються на методу ведення війни скіфів з військом Дарія. Адже стратегія і тактика скіфів точнісінько така, як буде згодом у запорізьких козаків. А саме... Стратегія: МАЛИМИ СИЛАМИ ПЕРЕМАГАТИ ВЕЛИКІ СИЛИ. За мінімальних втрат. Тактика: або вночі нападати на авангардні загони ворога і знищувати їх, або вистежувати, коли вороже військо стає вечеряти, й вихором налітати на нього... А в цілому: виснажувати нападника, не давати йому спокою, робити все, аби горіла земля у нього під ногами. Однакуже в ті далекі часи — VI століття до н. е. — гостро постало питання ЄДНОСТІ ДАВНІХ УКРАЇНЦІ В. І «пронесуть» се питання українці крізь усі віки й тисячоліття аж до наших днів... ...Так, се була перша в історії Стародавньої України спроба ОБ’ЄДНАННЯ давньоукраїнських племен саме перед загрозою агресії. Тож царські скіфи, зокрема Верховний Володар Скіфії Ідантирс та полководець Скопасис, скликали вождів чи не усіх давньоукраїнських племен на Велику Раду. З’їхалися посланці від ТАВРІВ (мешкали в горах Криму, тобто сей півострів на початках історії належав Давній Україні, був українським), від НЕВРІВ (поліщуки, наддеснянці), МЕЛАНХЛЕНІВ (сіверяни), ГЕЛОНІВ (полтавці), БУ-ДИНІВ (слобожани), АГАФІРСІВ (прикарпатці, гуцули), САВРОМАТІВ із-за Танаїсу (Дону). Велика Рада, як засвідчує Геродот, відбулася, але вожді давньоукраїнських племен згоди не дійшли. У лиху годину скитів підтримали лише ГЕЛОНИ, їхні сусіди БУДИНИ та... САРМАТИ. Так-так, се ті сарма-ти (савромати), що поведуть поступовий і невпинний наступ на скитів — на батьків і дідів своїх. Одначе перед спільною загрозою вони, сармати, поспішили об’єднатися. І се був важливий історичний крок, знаменна акція: українці здатні на об’єднання. Але оскільки об’єднатися всім племенам не вдалося, то Ідантирс і Скопасис «вирішили уникати відкритого бою й поступово відходити, знищуючи на своєму шляху криниці, джерела й пасовища» (Давня історія України — Т. І, —С. 114). Для сього й поділилося об’єднане скіфське військо на дві частини. До полків Ідантирса увійшли гелони й будини, до війська Скопасиса—хоробрі сармати. Гнався Дарій за скитами поспіль 27 пекельних днів — без перепочинку (уявімо, які то витривалі були перські воїни, що їх добирав цар з українських переселенців — вони звиклі були до тяжких переходів!). Кажу — пекельні дні, бо щоночі скіфи нападали на авангардні й ар’єгардні загони персів і нищили їх. Військо Дарія щодоби скорочувалося, мов шагренева шкіра. Вояки були виснажені не лише від безсоння, а й від голоду: скити відбивали в персів табуни коней і віслюків, череди бичків, гнали з собою свою худобу, залишаючи після себе «палаючу пустелю» (Дарій обрав невдалий час нападу—другу половину літа, коли трави вже сухі — і їх легко підпалити). Нарешті, дійшовши до Танаїсу (Дону) в районі сучасного Воронежа, Дарій поклав дати спочинок війську і собі. «...Коли, — пише Геродот, — Дарій прибув до пустелі (Ще однієї. — С. /7.), він припинив похід і отаборив своє військо на річці Оар. Після того почав будувати ВІСІМ ВЕЛИКИХ УКРІПЛЕНЬ на відстані одне від одного до шістдесяти стадій (Виокремлення моє; 60 стадій — це 8,5 кілометра — С. /7.)». Які то були укріплення — видно із дописки Геродота: «їхні руїни існували ще за моїх років...». Тобто — через 100 літ. Таким чином, після виснажливого 27-денного походу вояки Дарія зазнали ще кількаденної каторжної праці. Так, упізнаються українці, вічні найманці чужих військ. Те, що Дарій обрав для стоянки найбезпечніше місце — в районі Воронежа, де сходилися (за Геродотом) три річки — Танаїс, Лік і Оар (за В. Петруком — сучасна Усмань), свідчить про те, як допекли цареві «нічні» скіфи. Найкраще місцерозташування табору дослідив В. Петрук: «...Намет Дарія стояву вельми захищеному місці за двома водними рубежами, аж на третьому. Відстань у 8,5 км якраз відповідала тим 60 стадіям, про яких каже Геродот. Очевидно, вісім великих укріплень будувалося на берегах Дону, Воронежа й Усмані за фортечним принципом: водний рубіж, а за ним високі вали. Тобто штучно підвищувався берегу місцях можливих переходів річок» (Володимир Петрук. Велика Скіфія — Оукраїна. — К., 2001). Отже, могутні укріплення. Але... де скіфи? Куди вони поділися? Чом не нападають?.. Стоять розгублені перси на гребенях нагорнутих ними валів, прикладають дашком долоні до чола, озираються навсебіч... Жодного скіфа до самісінького обрію!.. Що сталося? Так, недарма Геродот вигукнув: «Я не знаю людей, мудріших за скіфів». Ось і тепер: СКІФИ ВИРІШИЛИ ПОЗНУЩАТИСЯ НАД ПЕРСЬКИМ ЦАРЕМ. Справді: навіщо штурмувати грізні укріплення? Навіщо втрачати людей? Адже Дарій сам собі вчинив пастку: він у «пустелі», де немає ніякого харчу. Військо голодне. Бо цар привів не лише 700 тисяч вояків, а й пригнав сто тисяч голів усілякої худоби: воїнам потрібне м’ясиво, аби сила була в руках. Та ось біда: під час 27-денного походу «нічні» скити відбили майже всю худобу. Тож Дарієві та його війську не до спочинку... На четвертий день «спочилі» голодні перси швиденько полишають свої вісім укріплень і йдуть на захід —до Середньої Наддніпрянщини, де немає степів; де є ліси, що кишать звіром; де багато річок, у яких клекоче вода від риби; де табуни коней, череди биків і корів; де можна нагодувати військо. А що Ідантирс? Він по-лицарському дає можливість персам трохи наїстися. А далі... Все жтаки «гості» — непрохані. Пекельним був наступ Дарія. Пекельний і відступ. Бо попереду загони Ідантирса знову «клюють» авангардні сили Дарія. А позаду б’є ар’єгарди Скопасис. І втікає Дарій до Дунаю між двома вогнями. Військо його тане, як віск. До того ж воно знову голодне: скіфи вночі переймають перських фуражирів і постачальників... 15 днів (за В. Петруком) Дарій ішов до Дніпра. День потратив на форсування великої ріки. Ще два дні він «переслідує» Ідантирса, втікаючи від Скопасиса. Нарешті, як дотепно зауважив В. Петрук, нерви царя не витримують. І він вдається до такого рідкісного на той час писемного жанру як... ЕПІСТОАЯРІЯ




Хоча се свідчить про високу культуру і духовність як Дарія, так і скіфів, зокрема Ідантирса. І пише Дарій Ідантирсові. «Диваче! Чому ти постійно втікаєш, коли тобі надано вибір? Якщо ти вважаєш себе спроможним учинити опір моїм силам, то зупинись і стань до бою. А коли почуваєшся занадто слабким — припини втечу, принеси мені, твоєму Господарю, дари — землю й води — і почнімо переговори». Тон Дарія, як бачимо, сумирний, поблажливий, навіть зверхньо-зичливий. Так може промовляти українець до українця. Для нас важливо, що Дарій користувався КЛИНОПИСОМ — найдавнішою абеткою людства і давніх українців. Таке письмо вкарбувалося на скелях і гротах Кам’яної Могили із XI 1-го тисячоліття до н. е. (див.: Анатолий Кифишин. Древнейшее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива XI—III тысячелетий до н. з. — К., 2001). Текст листа витискувався на глиняній табличці. Про те, що Дарій користувався клинописом, свідчить історичний документ — його кругла печатка, на якій у трьох рядках клинопису подаються його подвиги (вбив гігантського лева на полюванні тощо). Головний володар скіфів не забарився з відповіддю. Зрозуміло, що й він також писав клинописом — першою абеткою давніх українців. «Царю! Моє становище таке: я й раніше ніколи не утікав ні від кого. І зараз утікаю не від тебе, а чиню так, як завше за мирного часу. А чому я не став до бою з тобою — поясню. Ми не маємо ні міст, ні обробленої землі (йдеться про східну степову Україну. — С. П.), — і не боїмося, що хтось їх може захопити або знищити. Тож і не квапимося вступати в бій із вами. Якщо ви бажаєте будь-що стати до бою з нами, то ось у нас є батьківські могили. Ну ж бо знайдіть і спробуйте поруйнувати їх—тоді дізнаєтесь, чи станемо до бою за ці могили. Але до того часу, доки нам не заманеться, ми не воюватимемо з вами. Це щодо битви. Своїми ж володарями вважаю Зевса і Гестію, царицю скіфів. Тобі ж, замість землі і води, надішлю такі дарунки, яких ти заслуговуєш. Аза те, що ти назвав себе моїм господарем, ти ще дорого заплатиш...». Та Дарій і так «платив» вельми дорого: військо його ослаблене, виснажене, занепале духом. Щоночі від набігів скіфів гинули сотні перських вояків. Хоча й проходили багатими краями Скіфії-України, воїни страждали від голоду: скіфські нічні загони, як і раніше, переймали постачальників і фуражирів, знищували їх, а добуте відбирали. А Ідантирс виконав свою обіцянку: він таки надіслав через свого гінця символічні «дарунки» перському цареві. То були ПТАХ, МИША, ЖАБА І П’ЯТЬ СТРІЛ. Дарій — людина щира й трохи наївна (як це характерно для більшості українців) — спочатку вельми зрадів таким дарункам. Він розтлумачив їх по-своєму: скіфи, отже, віддають йому, Дарію, передусім свою військову могутність (стріли), і небо (птах), і землю (миша), і води (жаба). Однак один із найближчих і най-мудріших його радників ГОБРІЙ (тежукраїнського походження) розкрив справжній зміст символічних дарунків: «Якщо ви, перси, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землю, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб, — ви не повернетесь назад, уражені цими стрілами». Тож Дарієві нічого не лишалося, як поспішати до переправи . Але тепер — за якусь добу переходу до Дунаю—дорогу персам перегородили грізно ощетинені бойові порядки скіфів: піхота посередині, кіннота на флангах. То Ідантирс і Скопасис розрахували, що тепер, коли військо Дарія скоротилося вдвічі, вони, скіфи, здатні перемогти персів. Тим паче, що перси були вельми охлялі. Але до кривавої січі справа не дійшла. Бо... «ПЕРЕМІГ» ...ЗАЄЦЬ. ...У стані скіфів раптом зчинився крик, шум, гамір... Вибухи реготу... Веселі гуки... Дарій послав своїх помічників довідатись, у чому річ? З’ясувалося, що перед рядами скіфів біжить заєць. Усі пуляють по ньому стрілами — і ніхто влучити не може. Се вельми вразило Дарія. Він сказав: «Ці мужі ставляться до нас із великим презирством, — і мені тепер ясно, що Гобрій правильно витлумачив скіфські «дарунки». Оскільки й мені самому тепер вже здається, що справа йде саме до того, — необхідно подумати, щоб наше повернення назад було цілком безпечне». Однак Дарій не думав, а діяв: з його наказу в таборі залишилися найослабленіші воїни, які мусили підтримувати вогонь у ватрах. Та ще залишили віслюків, котрі своїм ревиськом створювали ефект присутності армії. Сам же Дарій з військом тихенько знявся з місця і щез у темряві, прямуючи до переправи... В історії України се не єдиний випадок, коли сміх українців переміг ворога. 2300 років по Дарію. наприкінці XVII ст., турецький султан Мухамед IV привів своє 200-тисячне військо, аби захопити Україну. Перед битвою надіслав запорожцям (а їх було 20 тисяч) грізного листа, вимагаючи здатися без бою. У відповідь козаки, як відомо, написали свого знаменитого саркастичного листа, що з нього реготав увесь козацький табір. Послання від козаків передали султанові. Зну-щальницький уїдливий лист і регіт запорожців змусили Мухамеда IV разом з військом накивати п’ятами. ...Азаєць... Дивовижне створіння. Звеселяв, бувало, він і воїнів Другої світової війни... 8 січня 1944 року... Ми, шістнадцятилітні, прокладаємо разом із солдатами другу лінію оборони під Кіровоградом. Надвечір’я. Мороз. Я заглибився у своєму окопі. Раптом чую: із правого флангу котиться до мене стрілянина одиночними патронами. Визираю з окопа й бачу: попереду, метрів за 40, у видолинку біжить заєць — уздовж фронту. Бійці стріляють по ньому одиночними з автоматів — і ніхто не може влучити: заєць благополучно забігу густий байрак. А регіт, кпини, веселі згуки і сміх воїнів у морозяному повітрі лунали до півночі. ...Перемога скіфів над грізним Дарієм прокотилася славою на всю Європу... Вона, ся перемога, ознаменувала початок нового етапу в історії Скіфії-Украї-ни: розвиток мистецтва, що збагатило не тільки українську, а й світову культуру. Однак висока культура оріїв, їхнє благородне місіонерство, їхня щедрість на віддавання й доброта не врятували їх від зла, що ширилося світом. Настав час — і давнім українцям довелося брати мечі в руки, аби захистити себе і свою цивілізацію. І першими навчили їх це робити жінки-оріанки. Так, саме з мечів починався... ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ







Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка