Передовий педагогічний досвід (ппд)


Для підготовки семінару характерні такі етапи роботи



Сторінка40/40
Дата конвертації23.03.2020
Розмір293 Kb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40
Для підготовки семінару характерні такі етапи роботи:








Вибір теми.


































Складання
















плану.




























Підбір літератури і вивчення її




Вичленення проблеми дослідження.






















Написання тез, рефератів, повідомлень.




























Виклад змісту (розкриття тез, доведення суджень), рефератів та повідомлень.




























Формулювання рекомендацій.








Зворотний зв’язок

Формулювання рекомендацій передбачає зворотний зв’язок по виконанню рекомендацій, творчого їх осмислення і впровадження у практику роботи.










Спілкування,
















контакт


































Сприйняття




Взаєморозуміння між

учасниками семінару






Взаєморегулю-вання відносин


































Взаємний



















обмін











































Доповідач




Слухач


























































Видана інформація




Опрацьована інформація




























Результат







Рекомендована література:

1. Методическая работа в школе: организация и управление /научно-исследовательский институт управления, экономики и развития образования АПН СССР. - М., 1991.

2. О.С. Падалка, А.М. Нісімчук, І.О. Смолюк, О.Т. Шпак. Педагогічні технології. - К., 1995.

3. А.И. Щербаков. Практикум по возрастной и педагогической психологии. - М., 1987.

4. Н.Г. Протасова. Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку. - К., 1998.

БЕСІДА


Значну частину своїх функцій працівники методкабінету реалізують через спілкування з вчителями шкіл. Майстерність ділового спілкування – одна з важливих складових методичної майстерності. Ділове спілкування методиста з вчителями проходить в основному в формі бесід, семінарів, нарад та виступів.

Бесіда – одна з основних форм ділового спілкування. Вона може мати різне призначення: вияснення і погодження позицій, вияв незадоволення діями працівника, обговорення результатів контролю, переконання в чому небудь і т.і. В залежності від свого призначення бесіди повинні мати різну побудову та різні засоби для досягнення ефективності.

Слід виділити такі основні структурні елементи бесіди:



  1. Підготовка до бесіди;

  2. Початок бесіди;

  3. Передача початкового повідомлення;

  4. Активне слухання;

  5. Аргументування своєї позиції;

  6. Оформлення взаємних зобов’язань;

  7. Закінчення бесіди.


1. Бесіду необхідно планувати попередньо. При плануванні бесіди необхідно продумати:

  • яка головна мета бесіди;

  • яка ймовірність її успішного завершення;

  • як віднесеться до бесіди співрозмовник;

  • чи готовий він до обговорення проблем;

  • який результат сприйме як сприятливий;

  • які питання він може задати;

  • які прийоми впливу необхідно застосувати в розмові;

  • як необхідно себе вести, якщо співрозмовник одразу ж з усім згодиться, або, навпаки все заперечить;

  • як необхідно себе вести, якщо співрозмовник не відреагує на аргументацію, виявить недовір’я або постарається приховати своє відношення.

При плануванні бесіди необхідно враховувати, що місце і час зустрічі в великій мірі визначають загальний настрій бесіди і характер відносин між її учасниками.

2. Початок бесіди служить для орієнтації в ситуації і встановлення контакту з партнером. Метою цього етапу є встановлення сприятливої атмосфери для бесіди, залучення уваги та інтересу партнера до розмови. Ця фаза має вирішальне значення для забезпечення готовності і бажання співбесідника приймати участь в спілкуванні.

Існують різні прийоми початку бесіди, однак найбільш раціональним є безпосередній перехід до предмету розмови без довгого вступу.



3. При передачі початкового повідомлення необхідно викласти причину бесіди і висловити свою позицію так, щоб співрозмовник добре зрозумів її. Йому легше усвідомити повідомлення, якщо воно викладено логічно, послідовно, коротко і простою мовою. Важливу роль в передачі повідомлення грають інтонація, тембр голосу, темп розмови, вираз обличчя, міміка і жести. Після викладу початкового повідомлення ініціативу в бесіді необхідно віддати партнеру.

4. При проведенні бесіди потрібно не тільки передати повідомлення, а і активно слухати. Активне слухання передбачає не тільки розуміння змісту висловлювань, а й відображення стану партнера, його інтересів, стимулювання висловлювань співбесідника, демонстрування уваги до нього. Виділяють три основні форми слухання: підтримка висловлювання, вияснення, коментування.

При підтримці висловлення необхідно дати можливість співбесіднику виразити свою позицію. При виясненні – впевнитися в адекватному розумінні співбесідника. Коментування – висловлення своєї точки зору.



5. Фаза аргументування служить для логічного пов’язання ідей, впливу на позицію співбесідника, чіткому визначенню розбіжностей. Аргументи що використовуються повинні бути простими, точними, ясними та переконливими. Спосіб переконання необхідно будувати з розрахунку особливостей темпераменту партнера. Докази слід представляти в коректній формі. Необхідно використовувати принцип наглядності при аргументації.

6. Етап оформлення взаємних зобов’язань передбачає підведення підсумків і фіксування домовленостей, визначення конкретних дій для виконання і контролю. Помітки в блокноті, зроблені в присутності співбесідника, підкреслюють серйозне відношення до прийнятих рішень.

7. Вихід з контакту, также як і початок бесіди, вимагає звернути увагу на партнера, показати свою заінтересованість в збереженні домовленостей, змалювати перспективи співробітництва, подякувати за участь. Форма, в якій проходить закінчення бесіди, повинна допомагати створенню атмосфери взаємоповаги. У випадках, коли розмова затягується, її необхідно підвести до поточних справ, які необхідно закінчувати. Таким чином можна дати зрозуміти співбесідникові про необхідність її завершення, не створюючи відчуття незручності.

Рекомендована література:

  1. Педагогическая нциклопедия. – М.: Советская нциклопедия, 1964. – Т 1.

  2. Руководство педагогическим коллективом: модели и методи. /Пособие для руководителей общеобразовательних учреждений/ Под ред. В.С.Лазарева. – М., 1995.

ДЕБАТИ


Дебати - обговорення будь-якого питання, обмін думками, полнміка, дебатування, дискутування, суперечки, дискусія.

Дебати в методичній роботі можна використовувати для прийняття і відстоювання своїх рішень. Гра в дебати вчить критично мислити, досліджувати різні теми і переконливо викладати свої погляди аудиторії.

В дебатах беруть участь дві команди. Одна команда. стверджує певну позицію (позитивна), інша - заперечує (негативна). Основна мета дебатів - переконати нейтральну сторону (суддів) в тому, що ваші аргументи кращі ніж аргументи опонентів.

Базові елементи дебатів:

1. Твердження - тема дебатів у вигляді пропозицій. Твердження визначаються за допомогою дефініцій(лат. коротке визначення якогось поняття).

Дефініції встановлюють правельність тверджень та встановлююьб межі дебатів. При формулюванні тверджень слід користуватись деякими вказівками:

а) бути суперечливим, викликати зацікавленість;

б) бути збалансованим;

в) бути чітким;

г) піддаватися дослідженню.

2. Стверджуюча сторона. В дебатах гравець цієї сторони намагається переконати суддю, що твердження є ймовірно вірним в більшості чи усіх випадках.



3.Заперечуюча сторона.

Заперечуючі гравці прагнуть довести судді, що твердження є невірним, або що з певних причин невірна інтерпритація твердження опонентамі.



4. Аргументи.

Наведення аргументів в дебатах - це спосіб переконання суддів в тому, що ваша точка зору на твердження є - найкращою.



5. Докази.

Гравцям необхідна подати суддям, поряд з аргументамі, докази на підтримку свого обгрунтування.В дебатах докази отримують шляхом дослідження, використовуючи твердження експертів компетентних в данному питанні.



6. Перехресні запитання.

Більшість навчальних дебатів надають кожному гравцю можливість відповідати на запитання опонентів. Заперечення можуть бути використані для уточнення позиції опонента або для виявлення помилок у їх аргументації.



7. Рішення.

Судді обговорюють дебати і оголошують результати.



Зворотний зв’язок.

Використовуючи таку форму методичної роботи як дебати можна набути таких навичок:

а) критично мислити;

б) дослідження теми та підбір матеріалу;

в) вміння групувати матеріал;

г) вміння слухати і робіти висновки,

д) вміння правельно вести дискусію.
Рекомендована література:

Технології виховного процесу. Рівне, 1998.; Рудакевич М. У. Просимо у світ дебатів.- Тернопіль, 1998.


НАРАДА


Нарада — колективне обговорення окремих питань групою осіб, які мають безпосереднє відношення до їх вирішення. Наради можуть бути періодичні і спрямовані на вирішення поточних проблем методичної роботи, короткі і більш тривалі.

Технологія проведення методичної наради включає в себе наступні етапи:

1. Підготовка наради — визначення мети (бажаного результату), складу та числа учасників наради, підготовка змісту основних етапів проведення наради та тексту попереднього повідомлення.



Кількість учасників наради — 7-8 чоловік, яких підбирають з числа осіб, компетентних в питаннях, що обговорюються і зацікавлених у їх вирішенні. Визначених учасників наради слід насамперед повідомити про час, місце і тему обговорення, що дозволить їм підготуватися до зустрічі.

Мета взаємодії керівника з учасниками наради може полягати в інформуванні чи отриманні інформації, переконанні чи спонуканні до вирішення проблеми.

Під час інформування особлива увага приділяється формулюванню повідомлення таким чином, щоб воно сприймалося і усвідомилювалось слухачами.

Якщо метою виступає переконання, то головною турботою керівника стає організація конструктивного діалогу, який дозволяє виробити єдині підходи до вирішення проблеми.

Спонукання до вирішення проблеми передбачає створення атмосфери творчості в процесі наради.

Повідомлення, яке робиться на початку наради, будується у відповідності з такими правилами:

— інформація має бути простою і точною;

— докази повинні бути зрозумілими;

— повідомлення по можливості повинно бути точним і лаконічним;

— докази і конкретні приклади слід наводити поступово, а не всі одразу;

— необхідно продемонструвати спільність позицій доповідача та інших учасників наради, усунувши тим самим можливість виникнення почуття ненависті чи зверхності.

2. Початок наради дозволяє зорієнтуватися в психологічному стані учасників та сформувати готовність до обговорення. Організаторам слід подбати також про раціональне розміщення присутніх, створивши для них можлівість візуального контакту між собою.

Відкриваючи нараду, слід пам’ятати про наступне:

• Розпочинати нараду необхідно вчасно, ніколи не очікуючи тих, хто запізнюється.

• Максимально чітко сформулювати мету наради.

• Розпочинати варто з позитивних моментів, що надає впевненості в успішному завершенні наради.

• Проблему, яка вирішується, доцільно подати цікаво, образно, із захопленням.

• Відкриття наради повинно тривати не більше 2-х хвилин.

3. Керівництво нарадою. Нарада буде найбільш продуктивною, якщо організувати дискусію між її учасниками. Для цього головуючий повинен бути готовим задавати запитання, відповідати на запитання і зауваження, підводити попередні підсумки, узагальнювати висловлювання учасників.



Правила контролю за процесом наради:

• Головуючий повинен залишатися на нейтральних позиціях.

• Необхідно постійно підтримувати розмову, використовуючи для цього запитання, пояснення чи підводячи попередні підсумки.

• Слід негайно вживати заходів у випадку виникнення напруги, щоб не допустити суперечки.

• Необхідно відкидати непродумані рішення, а приймати до уваги лише обгрунтовані конкретні пропозиції.

• Учасники повинні отримувати слово лише з дозволу головуючого.

• Завжди повинен говорити лише один учасник.

• Головуючий повинен вислуховувати думку всіх опонентів.

• Керівник повинен прагнути до формулювання загальних підходів.

• Слід обмежувати спогади про минуле і відхилення від теми, які допускають окремі учасники. Нарада повинна послідовно крок за кроком просіватися до вирішення поставленої мети.

• Щоб уникнути непорозуміння, керівник повинен за необхідності уточнювати зміст повідомлення окремих учасників.

• Необхідно якнайчастіше підводити попередні підсумки для того, щоб продемонструвати учасникам, наскільки вони наблизились до мети.

• Гловуючий повинен економити час. Для цього на початку наради слід пояснити, що проблема може бути розв’язана у відведений час. Слід уникати затягування наради.

4. Завершення наради. На даному етапі необхідно певним чином зафіксувати єдину думку, до якої прийшли учасники наради. При цьому слід пам’ятати:

• Досягнутий на нараді результат формулюється коротко і конкретно.

• Необхідно ще раз нагадати про розбіжність в думках, не змінюючи при цьому домінуючої позиції.

• Доцільно відразу ж визначити зміст заходів, яких слід вжити для практичної реалізації прийнятого рішення, а також відповідальних за виконання та контролюючих осіб.

• Слід використати всі можливості для стимулювання учасників на виконання прийнятих рішень. Для цього необхідно подякувати за висловлені учасниками пропозиції і зауваження, висловити впевненість в тому, що прийняті рішення будуть виконані якісно і вчасно, побажати всім присутнім успіхів.

5. Аналіз наради. Після завершення наради доцільно проаналізувати її хід і результати. Для цього потрібно відверто відповісти на наступні запитання:

• Чого вдалося досягти і чого не вдалося досягти в процесі обговорення?

• Вчому причина помилок?

• Хто з учасників наради був активним, а хто пасивним і чому?

• Які висновки на майбутнє можна сформулювати на основі досвіду проведеної наради?

Типові помилки при пароведенні наради:

1) у проведенні наради не було потреби;

2) учасники не були поінформовані наперед, а тому не підготовились до наради як слід;

3) деяким учасникам не було потреби приймати участь в нараді, поскільки в них немає достатніх знань, досвіду, чи власних пропозицій з проблеми, яка обговорюється;

4) при формулюванні питань не були витримані приорітети;

5) важливі питання "губились" серед другорядних і не були в центрі уваги учасників;

6) не було достатньо часу для обговорення;

7) вибрано невдалий момент для наради;

8) невдало вибрано місце для проведення наради.
Рекомендована література:

1. Руководство педагогическим коллективом: модели и методы / Пособие для руководителей общеобразовательных учреждений / Под ред. Лазарева В.С. ­ М.: ЦСЭИ, 1995. ­ с.99-110.


ДИСКУСІЯ


Дискусія” - слово латинського походження, що означає дослідження, колективне обговорення спірного питання, обмін думками, ідеями між кількома учасниками.

Мета дискусії - виявити відмінності в розумінні питання і в товариській суперечці встановити істину, прийти до спільної точки зору. Дискусії можуть бути вільним і керованими. Дискусія є доцільною і ефективною тоді, коли вона виникає на базі знань учасників з теми, яка розглядається.

Завдання дискусії:

1. Поглиблювати знання слухачів з теми, що розглядається.

2. Виявити заплутані питання.

3. Розвивати вміння аргументовано відстоювати свою точку зору, уважно й зважено вислуховувати думки опонентів.

4. Формувати й розвивати культуру обговорення спірних питань.

Головні правила ведення дискусії

1. Сперечатися по суті, пам’ятаючи, що головне в дискусії - аргументи, факти, логіка, доказовість.

2. Не допускати образливих реплік, не давати виступам оцінку, не нав’язувати свою думку. Поважати погляди опонентів, прагнути до того, що перш ніж критикувати, добре їх зрозуміти.

3. Виявляти стриманість у суперечках, чітко формулювати власні думки.

4. Намагатися встановити істину, а не демонструвати своє красномовство.

5. Виявляти самокритичність, уяіння з гідністю визнати недостатність своєї аргументації.

6. Постійно пам’ятати, що доблесть не в тому, щоб довести перевагу своєї ідеї, а втому, щоб відкинути помилкові судження і переконання, визнати істину.

Дискусія як спосіб передачі знань є методом із сталими традиціями. Дискусія належить до групи проблемних методів (підгрупа активізаційних методів) і має кілька своїх різновидів:


  • дискусія, пов’язана з поясненням нового матеріалу;

  • дискусія круглого столу;

  • дискусія групова;

  • дискусія оглядова (загальна);

  • мозкова атака та ін.

Дискусія передбачає організований обмін думками і поглядами учасників групи з приводу даної теми, а також розвиває мислення, допомагає формувати погляди і переконання, виробляє вміння формулювати думки і висловлювати їх, вчить оцінювати пропозиції інших людей, критично підходити до власних поглядів, зважувати їх істинність.

Хід дискусії можна розподілити на такі етапи:

1. Вступ. Формулювання проблеми, визначення її актуальності, спрямування виступів у потрібне русло.

2. Власне дискусія, суть якої - підвести до розв’язання проблеми.

3. Заключне слово викладача (підсумки).

Дискусія групова передбачає проведення дискусії в малих групах. При цьому тема для обговорення може бути одна або окремі її питання для кожної групи. За цими ознаками можна умовно виділити різновиди групової дискусії “А” і ”В”.

Структуру заняття, що проводиться методом дискусії “А”, можна провести у такому вигляді:

КРОК 1:

-Визначення проблеми.

- Поділ на групи.

- Вибір лідерів у групах.

- Надання учасникам джерел інформації та окреслення для них спільних завдань.

КРОК 2:


- Ознайомлення груп з конкретними завданнями.

- Аналіз вказаних джерел інформації (з точки зору потреб вирішення проблеми).

- Дискусія в групах над вибором визначеного завданням рішення.

- Прийняття визначеного вирішення і його обгрунтування в ході дискусії.

КРОК 3:

- Презентація лідерами висновків дискусії в групах.

- Вибір оптимального вирішення (в ходв загальної дискусії).

- Обгрунтування вибраного рішення.

- Підсумки.

Перший крок дискусії зводиться головним чином до того, щоб пояснити учасникам організаційні умови заняття. Поряд з цим дуже важливо визначити проблеми і джерела інформації. Доцільно також обгрунтувати важливість правильних відповідей на питання теми, що розглядається. Для того щоб учасники могли вирішити задані проблеми, вони повинні мати певний полередній запас знань, а також можливість доступу до різних джерел інформації, серед яких:

1. Копії спеціально підібраних текстів.

2. Підручники.

3. Науково-популярна література.

4. Копії реальних документів із практичної діяльності.

5. Фрагменти магнітоіонних записів.

6. Фрагменти відеозаписів.

7. Інші джерела, що містять відповідний зміст.

Джерела інформації повинен підібрати сам викладач або доручити зробити це групі слухачів, з тим, щоб у кожного з них їх було достатньо. Крім джерел інформації, кожна група отримує в письмовій формі текст завдання яке є предметом дискусії.

Поділ на групи здійснюється з допомогою викладача таким чином, щоб у кожній малій групі кількість учасників була 4-5 чол., але не більше 7. Умови проведення роботи повинні бути підготовлені до початку заняття. Вибір лідерів здійснюється самими учасниками малих груп, а у випадках незгодиміж ними це питання вирішується за допомогою заняття.



Другий крок групової дискусії зорієнтований на роботу в групах, а за її організаціюй ефективність відповідають вибрані лідери груп. Наявні в групі джерела інформації можуть бути проаналізовані індивідуально кожним учасником. Якщо якогось джерела на всіх учасників груп не вистачає, то його слід використати колективно (наприклад, один слухач читає текст, а інші уважно слухають його зміст). Форму дискусії в групі пропонує лідер, він відповідає і за її хід. Лідер також представляє прийняте групою вирішення заданої проблеми. Для обгрунтування запропонованого рішення слід проаналізувати всі ті аргументи, які були вироблені в зоді дискусії. Протягом цього етапу викладач надає весь потрбний час (приблизно 15-30 хв) в розпорядження лідерів груп.

Третій крок має загальний характер (оглядова дискусія), до головних елементів якого належать такі:

- презентація висновків обговорення в групах, яку проводять лідери цих груп.

- вибір оптимального вирішення питань, що є змістом даного заняття.

Висновки обговорень в групах мають бути представлені достатньо коротко, містити синтез висловлених у групі аргументів і певним обгрунтуванням.

У дискусії “А” загальне обговорення розпочинається відразу після представлення всіма групами результатів своїх внутрішніх дискусій. У загальному обговорення беруть участь як лідери, так і інші учасники груп. Вибір остаточного вирішення проблеми (оптимального варіанта) можна здійснити в одній із таких форм:

1. Голосування за представлені пропозиції.

2. Голосування за пропозицію, яка є синтезом кількох представлених ідей.

3. “Нав’язування” викладачем (на основі результатів обговорення) потрібного вирішення.

Може бути і ситуація, коли мають місце кілька рішень щодо вирішення окресленої проблеми. У такому разі замість одного рішення подається кілька алетернативних.

Особливо істотним, з точки зору ефективності навчання, елементом 3-го кроку групової дискусії є остаточне обгрунтування прийнятого вибору вирішення проблеми. Найкраще, коли всі важливі аргументи, наведені при виборі оптимального варіанта, сформульовані в ході дискусії самими слухачами, а роль викладача полягає тільки у їх узагальненні і остаточному сформулюванні обгрунтування. У випадку значних розбіжностей в аргументації обгрунтування здійснює викладач.



Підсумовуючи заняття, проведене методом групової дискусії, викладач:

1. Повертається до важливості усвідомлення мети заняття, поставленої перед слухачами.

2. Дає загальну оцінку роботи груп та лідерів.

3. Аналізуючи дискусію, називає найбільш активних учасників, які зробили вагомий внесок у розв’язання проблеми.

4. Виставляє оцінки найактивнішим учасникам.

Умови і структура проведення дискусії “В” є схожими до дискусії “А” . Різниця стосується лише основного змісту, що є предметом заняття. У дискусії “А” зміст обговорення є спільним для всіх груп та їх учасників. Групи користуються однаковими джерелами інформації. У дискусії “В” тема заняття також спільна для всіх, але кожна з груп обговорює різні аспекти проблеми.

Поетапна організація загальної дискусії також має дещо інший характер. Головним елементом тут є обговорення пропозицій, представлених лідерами груп:


  1. Виступ лідера групи 1.

  2. Дискусія щодо змісту виступу.

  3. Виступ лідера групи 2.

  4. Дискусія щодо змісту виступу і т. д.

Відповідно до того, що кожна група обговорює різні питання теми, виникає потреба забезпечити їх різними джерелами інформації.

У дискусії “В” немає однозначного вирішення проблеми, їх є щонайменше стільки, скільки є малих груп. Інші елементи занять, проведених методом дискусії “В”, такі самі, як і описані вище в дискусії “А”. Отже, структуру проведення групової дискусії “В” можна подати у такому вигляді:

КРОК 1:


  • Окреслення головної (загальної) проблеми та підпорядкованих їй конкретних питань.

  • Поділ слухачів на малі групи відповідно до кількості конкретних питань.

  • Вибір лідерів груп.

  • Надання групам джерел інформації і завдань (у письмовій формі).

Примітка: якщо поділ на малі групи та їх кількість є усталеними в даній навчальній групі, то викладачу доцільно підбирати і відповідну кількість завдань.

КРОК 2:


  • Ознайомлення груп з відповідними завданнями.

  • Аналіз джерел інформації.

  • Дискусія над вибором шляхів вирішення завдання.

  • Прийняття певного вирішення.

КРОК 3:

  • Презентація висновків дискусії лідером групи 1.

  • Обговорення пропозиції групи 1.

  • Вибір шляхів остаточного вирішення проблеми, що обговорювалась в групі.

  • Обгрунтування прийнятого рішення.

  • Презентація висновків дискусії лідером групи 2.

  • ...

  • Підсумки.

Слід зазначити, що в ході проведення кроку 3 може виникнути ситуація, коли буде відчутне зниження зацікавленості тих учасників, які вже представили результати свого обговорення. Щоб запобігти цьому доцільно при формулювання мети заняття запланувати виконання спільного підсумкового завдання всіма учасниками обговорення, наприклад “програми дій”, “рекомендацій експертної ради” тощо.

Важливо, що успішне проведення дискусії значною мірою залежить від керівника дискусії, від того, чи встановлений психологічний контакт між ним і учасниками дискусії. Керівник повинен врахувати досвід і рівень загальноосвітньої і спеціальної підготовки учасників дискусії і передбачити, навколо яких питань може розгорнутися боротьба думок.



Керівник дискусії повинен:

а) знати проблему, склад слухачів, методику проведення дискусії;

б) уміти управляти дискусією, слухати виступаючих, аналізувати, робити висновки;

в) мати авторитет, бути тактовним.



Головні завдання керівника дискусії
(не обов'язково викладача):

  • домогтися усвідомлення і підтримки групою мети і завдань дискусії;

  • забезпечити учасників дискусії потрібною інформацією;

  • стимулювати висловлення ідей, думок;

  • спрямовувати дискусію у потрібне русло;

  • намагатись, щоб усі мали можливість висловитися;

  • з'ясувати заплутані питання;

  • робити узагальнення і висновки.

Ведучий дискусії повинен поважати чужу думку, навіть якщо він не згоден з нею. Контролювати хід дискусії можна за допомогою додаткових запитань. Запитання мають бути чітко сформульованими, легко зрозумілими, тісно пов'язаними із суттю справи, логічно послідовними. У дидактичному відношенні найбільш корисні відкриті запитання (“чому...? що...? як...?”), на які можна відповісти однозначно “так” або “ні”.

Методичні рекомендації щодо проведення дискусії:

  1. Визначте тему, зумовлену важливітю проблеми, практикою роботи організації (колективу).

  2. Чітко сформулюйте мету дискусії, враховуючи особливості слухачів та їхню готовність до сприйняття цього матеріалу.

  3. Складіть план підготовки та проведення дискусії.

  4. Складіть список основної та допоміжної літератури і фактичного матеріалу з тем, що необхідно опрацювати до проведення дискусії.

  5. Розробіть систему запитань (основних, додаткоих, коригуючих), які будуть икористані ході дискусії.

  6. Спрогнозуйте позиції та реакції опонентів. Сплануйте свою поведінку.

  7. Підготуйте дидактичні матеріали для забезпечення ефективності дискусії.

  8. Ознайомте учасників з вузловими питаннями дискусії, списком літератури, правилами проведення дискусії.

Якщо ви керівник дискусії, то:

  • ставте запитання, на які може відповісти кожний учасник групи; трансформуйте загальні запитання в індивідуальні, поставте запитання перд групою, зробіть паузу для обдумування і адресуйте його конкретному учаснику;

  • заохочуйте учасників дискусії до обміну думками між собою, а не дискутувати за схемою “ведучий - учасник”;

  • подавайте проблемні ідеї, потім стежте за ходом їх реалізації;

  • під час дискусії періодично резюмуйте її проміжні результати, що дасть змогу зосередити увагу на основних положеннях утримувати дискусію на правильному шляху, надавати учасникам можливість висловити судження, які були упущені, але мають суттєве значення;

  • особливо звертайте увагу на той момент, коли висловлюються суперечливі або помилкові думки. У випадку незгоди з певним судженням, пропонуйте запитання для загального обговорення;

  • якщо дискусія відхиляється від теми, зверніть увагу на це відхилення, вкажіть, як і коли можна продовжити пошук необхідного рішення даного питання, і запропонуйте повернутись до головної теми;

  • вкінці дискусії зробіть ефектне узагальнення, зробіть належні висновки, вкажіть, до чого може призвести інша позиція, відмітьте всі ідеї групи.

Участь у дискусії дає змогу “синтезувати і систематизувати знання для аналізу практичної ситуації”, “виявити різнопланові підходи до вирішення проблеми”, “проаналізувати багато конструктивних ідей і пропозицій для пошуку стратегічних і оперативних рішень”. Необхідність активного спілкування в колективі виробляє вміння сперечатися, відстоювати свою точку зору, доводити свою позицію. Важливим є творчий характер дискусії, адже кожний прагне запропонувати щось нове, відкидаючи негативні настанови, стереотипи. Велике значення має колективний характер обговорення і прийняття рішення, оскільки кожна група працює над своїм аспектом, а в результаті ми отримуємо цілісне рішення проблеми.

Рекомендована література

1. Ковальчук Г.О. Активізація навчання в економічній освіті.- К.: КНЕУ, 1999.-128 с.


ДИДАКТИЧНІ ІГРИ


Дидактична гра — метод імітації (наслідування, відображення) прийняття управлінських рішень в різноманітних ситуаціях шляхом гри (програвання, розігрування) за правилами, що вже вироблені або виробляються самими учасниками.

Дидактичні ігри пов’язані насамперед з двома особливостями навчального процесу: проблемністю навчання та навчанням через дію.

Проблемність реалізується через самостійне вирішення студентом поставленої проблеми (завдання) за умови недостатності необхідних знань, коли він змушений самостійно опановувати новий зміст або знайти нові зв’язки між уже засвоєними відомостями. При цьому формуються нові уміння через реалізацію процесу діяльності, тобто відбувається навчання через дію.

Р. Майдмент та Р. Бронштейн стверджують: "Гра — це діяльність, що полягає в інтеракції між окремими учнями або групами учасників, об’єднаними для реалізації певних цілей. Групи слухачів визначаються за правилами гри"*1. Дж. Колеман вважає, що в ході дидактичної гри учень привласнює собі певні уміння або обсяг інформації, які необхідні для реалізації цілей гри*2*.

Сучасна дидактика, звертаючись до ігрових форм засвоєння матеріалу, справедливо вбачає в них можливості ефективної взаємодії людей, продуктивної форми спілкування з елементами змагання, невимушеності, непідробної цікавості. Гравці пізнають, , запам’ятовують нове, орієнтуються в нових ситуаціях, розвивають свою увагу, фантазію. Навіть найпасивніші докладають зусиль, щоб не підвести товарищів по грі. При цьому спілкування є головним енергетичним джерелом гри, яке підсилює її емоційний бік.

Аналіз ідей, що реалізуються в процесі гри, дає змогу учасникам перевірити альтернативні рішення, вичвити свої сильні та слабкі сторони при взаємодії з іншими людьми і провести аналіз припущених помилок, що надалі дозволяє значно краще вирішувати питання в аналогічних реальних ситуаціях.


Основні поняття, що характеризують дидактичні ігри:
Об’єкт, що моделюється, — установа, підприємство, цех, дільниця, відділ та ін.

Процес, що моделюється, — проектування, управління, підготовка виробництва тощо.

Проспект гри — у якому розкривається концепція гри, її загальний зміст і умови застосування; вказується, для чого необхідне її проведення, діяльність яких посадових осіб моделюється, для якої аудиторії призначена гра.

Сценарій, у якому характеризується об’єкт діяльності, визначаються ролі, описуються правила гри.

Ігрова обстановка — форми взаємодії гравців у процесі гри (за допомогою ігрових предметів, використання документів, ЕОМ).

Регламент — порядок розігрування частин гри, характеристика часу проведення.

Адміністратор — особа, яка очолює групу організаторів для проведення гри.

Ігрові команди — групи гравців з конкретними ролями.

Група експертів — група компетентних осіб, яка створюється для вирішення можливих ситуацій та непорозумінь.

Ігрова діяльність — діяльність, пов’язана з функціонуванням гравців як представників тих чи інших організацій або їхніх підрозділів, що беруть участь у грі.

Діяльність з приводу гри — обговорення, зауваження з приводу гри, проблеми, що вивчається, між гравцями, іншими учасниками гри.

Ігрова роль — відображення деякої реальної ролі або їх сукупності у грі.



Принципи побудови дидактичних ігор*3
1. Наочність і простота конструкції (моделї). Не слід намагатися відобразити у грі всі функції і процедури управління реальною господарською діяльністю ("Зневажати зневажуване").

2. Автономність тем і фрагментів гри, що вимагає певної гнучкості структури гри, з тим, щоб окремі її частини могли розігруватись відносно самостійно. Все це дозволяє "налаштовувати гру" для конкретного складу її учасників.

3. Можливість подальшого вдосконалення і розвитку конструкції (моделі) гри. "Відкритість" ігрової моделі, що дозволяє їй стати окремим блоком і входити в інші, більш складні конструкції гри.

4. Раціональне поєднання в ігровому експерименті ігрової діяльності і діяльності з приводу гри. Гра є своєрідним полігоном, основою для діяльності з приводу гри. Ігри призначені для аналізу і визначення шляхів і способів вдосконалення управління певною системою, для прийняття оптимальних рішень в даній конкретній ситуації. Ця мета може бути рекалізована в процесі діяльності з приводу гри.

5. Максимальне звільнення учасників від рутинних ігрових процедур. Це дає змогу більше уваги приділяти аналізу і обговоренню проблем, що розглядаються.

6. Максимальне використання готових розробок, у тому числі програми для ПК, економіко-математичних моделей і т.д. Успішне проведення гри досягається у тому разі, коли в матеріалах для проведення гри міститься добре продумана й ретельно відпрацьована методика обробки і систематизації ігрової та експертної інформації.

7. Спрямованість всіх елементів гри на розв’язання проблеми, що розглядається. Проведення гри не є самоціллю. Кожна дидактична гра покликана допомогти у вирішенні певної проблеми, прийнятті оптимального рішення, ефективному засвоєнні певної навчальної інформації тощо.

ДІЛОВА ГРА


Ділова гра - це метод навчання професійній діяльності шляхом її моделювання, близького до реальних умов, з обов’язковим динамічним розвитком ситуації, задачі чи проблеми, що розв’язується в суворій відповідності з характером рішень та дій її учасників.

В процесі ділової гри відбувається діалог на професійному рівні, зіткнення думок і позицій, взаємна критина гіпотез і пропозицій, їх обгрунтування й зміцнення , що веде до появи нових знань, сприяє набуттю досвіду вирішення професійних задач і психолого-педагогічних ситуацій.



Процес створення гри включає ряд етапів, що вимагають здійснення певних досліджень та розробок.

1. Вибір теми гри.

Тема гри повинна мати у своєму змісті психолого-педагогічну ситуацію або завдання, для вивчення яких доцільно використати гру.

2. Визначення типу за призначенням (для навчання, з дослідницькою метою, для прийняття рішень, проектування, з кадрових питань).

3. Виділення цілей конструювання (коротко характеризується мета гри, визначається обсяг знань, якими повинні володіти учасники гри до її початку).

4. Аналіз головних закономірностей, зв’язків, відносин у моделюючій діяльності, виходячи з проблеми, яка лежить в основі гри.

5. Виділення ролей між учасниками гри необхідно проводити з врахуванням їх особистих даних, знань і здібностей. Водночас важливо, щоб ролі, які виконує кожен учасник, не залишалися незмінними у всіх іграх. Для підвищення відповідальності й активності учасників з їх числа необхідно виділити рецензентів кожної ролі, опонентів і групу експертів або оцінювачів.

Особливе місце відводиться викладачу, який вирішує спірні питання, які виникають в ході гри, контролює дотримання певного ігрового режиму і оцін.є діяльність кожного учасника.

6. Створення переліку рішень, які можуть приймати гравці.

7. Деталізація сценарію, формування впливів навколишнього середовища.

Оскільки в основі гри лежить модель події, ситуації навчально-виховного процесу, то ця модель повинна бути створена заздалегідь. Послідовність етапів гри має відповідати тій, що існує в реальній дійсності. Розроблена гра має пройти експериментальну перевірку. За результатами цієї перевірки здійснюється остаточна доробка ділової гри, а також підготовка керівника (ведучого) до її проведення.

8. Формування правил, розподіл рішень між гравцями. Уточнення основних станів.

Кожен учасник одержує певну інструкцію, де послідовно викладені завдання, які він має реалізувати по всіх етапах гри.

9. Формулювання системи заохочень. Для кожної гри розробляється система стимулювання. Слід конкретно вказати по кожному учаснику, за що він заохочується або штрафується у процесі гри, а також правила підрахунку результатів гри в цілому.

10. Проведення гри: Оцінка прийнятих рішень і визначення переможців у діловій грі.

11. Підведення підсумків ділової гри.

Для ефективного проведення гри необхідно мінімально 2, максимально 4 години в один день. Оптимальна кількість питань (завдань) для розгляду така ж. Але після підведення підсумків за перші дві години перерозподіляються рольові функції між учасниками гри.

При аналізі ділової гри слід мотивувати оцінювання розв’язання проблем. Такий підхід сприяє навчанню спеціалістів на прикладах, наближених до реальних а також визначає можливі варіанти усунення помилок.



Рекомендована література

  1. Щербань П.М. Активні методи підготовки майбутніх учителів.- К., 1988.

  2. Галушко В.П. Ділові ігри. - К., 1989.

  3. Комаров В.Ф. Управлінські імітаційні ігри. - М., 1989.

Гідрович С.Р., Сироєжкін І.М. Ігрове моделювання екологічних процесів. - М., 1986.

АУКЦІОН


Аукціон - це форма творчого “продажу“ - “купівлі“ певних ідей, думок, винаходів.

Мета проведення: пошук ефективних форм, творчого підходу до вирішення проблем навчально-виховного процесу, підтримка новаторства, винахідництва.

Розрізняють аукціони інтелектуальні, аукціони знань, аукціони ідей, методичні аукціони .



Інтелектуальний аукціон. На такому аукціоні “продають “і “купують“ твори мистецтва, книги, платівки.

“Купівля“ здійснюється, якщо хтось із гравців правильно відповість на запропоновані ведучим питання. Наприклад: “Продається платівка з музикою Чайковського. Придбати її може той, хто назве найбільшу кількість творів цього композитора“.



Акціон знань. Метою такого аукціону є: активізувати засвоєння певних понять з певної теми, проблеми, конкретного предмету, зацікавити до пошукової роботи.

Методичний аукціон. На такому аукціоні “продаються“ і “купляються“:

- творчі ідеї педагогів-новаторів;

- досвід роботи з певної проблеми;

- методична розробка уроку;

- інновація з певної проблеми.

“Купити“ може той, хто обгрунтовано і професійно докаже доцільність впровадження тої чи іншої запропонованої ідеї у навчально-виховний процес з передбачуваною результативністю.

Метою даного аукціону є: розширити і поглибити знання педагогів з конкретної методичної теми, удосконалити педагогічну майстерність, ознайомити з передовим педагогічним досвідом, з педагогами-новаторами.

Організація проведення аукціону:

- обрання “акціонерного товариства“;

- обрання ведучого з числа членів “товариства“;

- визначення завдань учасниками гри (опрацювати необхідну літературу, проаналізувати ППД з даної проблеми);

- добір необхідного реквізиту (трибуна для ведучого, гонг,дерев’яний молоток, таблиця для учасників з порядковими номерами, картки для учасників, призи переможцям).

“Акціонерне товариство“ готує питання, збирає запропоновані творчі ідеї, розробки, ППД, визначає категорію учасників аукціону, час та місце проведення, розробляє умови та правила аукціону. За один -два тижні до проведення аукціону через засоби масової інформації, стенди, афіші доводяться умови проведення, правила, а також ідеї, які будуть “продаватися“.

В аукціоні можуть брати участь як окремі вчителі, так і колективи в особі представника.

Перед початком аукціону всі бажаючі купляють таблички з номерами, які дають їм право брати участь у “торгах“. Щоб купити ці таблички, необхідно дати відповідь на певне питання по проблемі, або запропонувати питання.

В ході аукціону ведучий оголошує до продажу певну ідею, розробку. Після кожної аргументованої відповіді рахує до трьох.

Якщо до рахунку три і удару гонга ніхто з гравців не зголошується давати відповідь, ідея вважається “проданою“.

“Акціонерне товариство“ картками різних кольорів оцінює відповіді. Оцінки фіксуються на табло.

Хто з учасників отримав кращі оцінки, нагороджується призом і оголошується переможцем.

На закінчення аукціону пропонується обмін думками.

Зворотний зв’язок: впровадження в життя нових передових технологій, ППД, методичних розробок .

Рекомендована література:

1. Жерносєк І.П. Організація методичної роботи в школі. - К., 1995.

2. Мистецтво життєтворчості особистості. Наук.-метод. посібник. К. 1997.

3. Технології виховного процесу. - Рівне, 1997.


МЕТОДИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ


Методичний фестиваль - багатопланова разова форма методичної роботи з великою аудиторією педагогів та методистів, що передбачає пропаганду ППД і ставить за мету обмін досвідом роботи, впровадження нових педагогічних знахідок. На фестивалі ознайомлюються з кращими зразками педагогічного досвіду, нестандартними уроками та іншими формами навчально-виховної роботи, які виходять за межі традицій та загальних стереотипів.

Технологія проведення. Сценарій проведення методичного фестивалю залежить від його мети та наявності інтелектуально підготовлених педагогічних та методичних працівників, які його організовують. Технологію використання цієї форми методичної роботи можна подати у вигляді послідовності наступних етапів:

1 етап. Оголошення зазделегіть теми методичного фестивалю та відбір його учасників (за бажанням, з врахуванням рівня інтелектуальної та педагогічної підготовки). Заявка про участь у фестивалі теж подається заздалегіть.

2 етап. Підготовчий, куди входить планування і складання сценаріїв окремих виступів та оформлення спеціальних стендів (плакатів) та іншого наочного обладнання.

3 етап. Формування експертної групи (що повинна складатися з висококваліфікованих педагогів та методистів, 4-5 чоловік) - суддівської колегії, завдання якої полягає у визначенні авторів кращих ідей - лауреатів фестивалю.

4 етап. Основна частина фестивалю - власне демонстрація запланованих виступів з попереднім вступним словом ведучого фестивалю, у якому подається коротка характеристика теми та стислий сценарій фестивалю (тобто ті ідеї, що будуть на ньому представлені). Під час фестивалю працює кругова панорама методичних знахідок, ідей. На цій своєрідній виставці їхні автори дають бажаючим консультації біля підготовлених стендів (плакатів).

5 етап. Підбиття підсумків методичного фестивалю та оголошення його лауреатів.

Зворотний зв’язок. В процесі проведення методичного фестивалю його учасники мають можливість побачити значну кількість навчально-методичних прийомів та ідей на практиці, взяти участь в обговоренні актуальних методичних проблем, почути відгуки про представлені власні виступи та ідеї, проаналізувати їх з іншими колегами. Відповідно, спрацьовує ефект зворотного зв’язку між продукуванням (представлення) та реакцією аудиторії (аналіз та обговорення) щодо передових методичних ідей, що сприяє вирішенню конкретних навчально-методичних завдань та проблем, розвитку та вдосконаленню педагогічної думки.

Рекомендована література:

1. Активні форми і методи впровадження ППД // Зб. наук. статей. - К.: Рад. шк.,1989. - 183 с.

2. Нові технології навчання: науково-практичний метод. // Зб. наук. статей. - К., 1997. - Вип.19. - С.17-24.

МЕТОДИЧНИЙ ТУРНІР


Методичний турнір є нетрадиційною колективною формою роботи з педагогічними працівниками, спрямованою на пошук, розвиток, підтримку прогресивного педагогічного досвіду або пошук нових ідей, шляхів вирішення актуальних проблем освіти.

Підготовка до проведення турніру розпочинається за 1,5-2 місяці з підбору завдань-задач, зміст яких повідомляється усім зацікавленим установам. На місцях для попереднього розв’язку цих завдань формуються команди у складі не менше 4-х чоловік. При значній клькості задач склад команд доцільно збільшити до 6-8 осіб. В ході опрацювання командавизначає доповідача або співдоповідачів з кожної окремої задачі, під час самого турніру для цих учасників організується особиста першість.

Для проведення турніру формується журі з числа компетених у визначених проблемах педагогів, методистів; обирається ведучий, який брав участь у підготовці завдань і одночасно є членом журі; формується лічильна група, завданням якої є підрахунок балів, визначення рейтингу команд і окремих учасників, переможців у командному заліку й особистій першості.



Турнір проводиться в 3 етапи у вигляді захистів методичних ідей: чвертьфінали, півфінали, фінал. Якщо кількість команд незначна (4-6), достатньо провести лише 2 етапи.

У чвертьфінальних, півфінальних захистах зустрічається 3 команди, для яких жеребкуванням визначається функціональна роль: доповідача, опонентачи рецензента.

Для висвітлення свого варіанта розв'язку задачі (проблеми) команді-доповідачу надається до 7 хв. Команда-опонент може дати доповідачу запитання (до 3 хв) для з’ясування окремих найсуттєвіших моментів або недостатньо висвітлених, на їх думку, шляхів розв’язку. Після цього у своєму виступі тривалістю до 5 хв. опонент аналізує запропонований розв’язок, відмічаючи сильні сторони доповіді і найсуттєвіші недоліки. Опонент не пропонує власний розв’язок задачі. Після його виступу проводиться дискусія між обома командами.

Рецензент має право задати доповідачу й опоненту питання для глибшого з’ясування суті розв’язку і в своєму виступі (до 3 хв.) дає оцінку розумінню обговорюваної проблеми доповідачам й опонентам.

Протягом однієї зустрічі розв’язується 3 задачі, перелік яких визначається жеребкуванням, і кожна команда одержує можливість виступити в різних ролях.

Журі оцінює роботу команд за 3-бальною шкалою. При цьому середній бал доповідача збільшується в 3 рази, опонента - у 2 раза. Преможцем стає команда, яка за підсумками трьох дій набрала найбільшу суму балів. У випадку, якщо у півфіналі чи фіналі беруть участь лише 2 команди, роль рецензента опускається.

Команда-доповідач протягом турніру може відмовитися від розв’язання однієї задачі повністю, ще двох задач тимчасово без пояснення причин відмови. При наступних відмовах нарахування балів здійснюється з коефіцієнтом 0,8; 0,6; 0,4 відповідно.

В ході чвертьфінальних, півфінальних, фінальних захистів команда не може двічі виступати доповідачем чи опонентом по одній і тій же задачі.


ЗАХИСТ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЕКТУ


–нова форма групової методичної роботи, пов’язана із попередньою розробкою та наступним публічним захистом інноваційних підходів до вирішення певної педагогічної проблеми.

Метою організації і проведення такого заходу є:

1) розробка нових підходів до вирішення педагогічних проблем, конкретних педагогічних технологій, спрямованих на вдосконалення навчально-виховного процесу;

2) підготовка методичних кадрів до інноваційної діяльності в освіті;

3) формування банку даних про інновації, їх аналіз та експертиза.



Проектування - науково обгрунтоване визначення системи параметрів майбутнього педагогічного об’єкта або якісно нового стану проекту - прототипу, прообразу передбачуваного або можливого об’єкта, стану чи процесу в єдності із способами його досягнення.

Проектування передбачає системне дослідження перспектив розвитку певного педагогічного об’єкта чи явища і включає з’ясування як передбачуваних проблем, так і засобів їх розв’язання.

Проект вважають інноваційним, якщо в ньому запропоновані нові шляхи у розв’язанні часткових і загальних педагогічних проблем, нові форми, методи, прийоми,система діяльності, раніше невідомі педагогічній науці, шкільній практиці, або передбачається суттєва модифікація вже відомих шляхів стосовно вирішення сучасних завдань.

Технологія розробки та захисту інноваційного проекту може бути представлена у вигляді послідовного здійснення серії таких кроків:

1. Підготовчий етап

1.1. Визначення тематики і рівня інноваційного проекту.



Змістом інноваційного проекту можуть бути педагогічні процеси в конкретному навчально-виховному закладі (розробка цільового проекту розвитку загальноосвітньої школи, ліцею, гімназії тощо) чи актуальні проблеми та перспективи розвитку системи освіти на районному рівні (розробка проекту регіональної освітньої політики, нових освітніх технологій, навчально-методичних комплексів, засобів контролю і оцінки спроектованої системи, формування управлінської і сервісної структури та ін.).

За напрямами діяльності інноваційні проекти можуть бути:

а) навчальні, спрямовані на вирішення актуальних дидактичних проблем;

б) виховні, спрямовані на вирішення актуальних проблем виховання;

в) розвивальні, спрямовані на розвиток певних характеристик об’єктів діяльності;

г) організаційні, спрямовані на впровадження нових моделей організації діяльності;

д) методичні, спрямовані на вирішення проблем методичного характеру;

е) просвітницькі, покликані вирішувати проблеми педагогічного всеобучу батьків;

є) матеріально-технічні, спрямовані на створення та зміцнення матеріальної бази школи, обладнання й оформлення приміщень, вирішення господарських проблем.



Тема конкретної інноваційної програми вибирається авторами (методистами чи вчителями) самостійно, виходячи з власного досвіду, попередніх теоретичних доробок, специфіки та конкретних запитів чи потреб навчального закладу або регіону.

1.2. Створення робочої групи, розподіл обов’язків, завдань, забезпечення необхідними ресурсами.

1.3. Розробка структури інноваційного проекту та календарного плану роботи над ним.

Структура інноваційного проекту повинна передбачати розкриття таких питань:

• Обгрунтування актуальності вибраної теми (проблеми).

• Аналіз стану і тенденцій зміни педагогічної системи відповідно до прогнозу змін соціального замовлення.

• Результати проблемно-орієнтованого (відповідно до тематики проекту) аналізу педагогічної системи та пріоритетних проблем, що вимагають нововведень.

• Концепція нової моделі педагогічної системи.

• Стратегія та основні завдання переходу до нової моделі педагогічної системи.

• Конкретизація завдань ближнього етапу розвитку педагогічної системи в інноваційному режимі функціонування.

• Обґрунтування плану дій щодо реалізації інноваційного проекту.



2. Основний етап

2.1. Аналіз і прогноз впливу на педагогічну систему зовнішнього середовища, соціального замовлення.

2.2. Аналіз вихідного стану і тенденцій змін педагогічної системи.

2.3. Проблемний аналіз стану педагогічної системи.

2.4. Розробка концепції (моделі) оновленої педагогічної системи.

2.5. Розробка стратегії і завдань переходу до нової

моделі педагогічної системи.

2.6. Конкретизація цілей першого етапу переходу до нової моделі.

2.7. Розробка плану реалізації інноваційного проекту.

2.8. Загальне редагування і оформлення плану інноваційного проекту.



3. Завершальний етап

3.1. Експертиза та обговорення проекту в колективі.

3.2. Зовнішня незалежна експертиза.

Експертна оцінка інноваційного проекту здійснюється на основі таких параметрів та показників:

А. Мотиваційна сторона: новизна (теоретична, практична, суб’єктивна); актуальність (для всієї системи освіти, частково для системи освіти, для одного чи декількох компонентів системи освіти); можливість реалізації (у змісті освіти, в освітніх технологіях, у формах і методах роботи).

Б. Змістова сторона: перспективність (у найближчий час, у недалекому майбутньому, в далекому майбутньому); мобільність (швидко адаптується, посередньо адаптується, повільно адаптується); цілісність (повна модернізація системи освіти, значна модернізація , часткова модернізація).

В. Операційна сторона: результативність (значно підвищує рівень розвитку учнів, посередньо підвищує, незначне підвищення рівня розвитку учнів); надійність (стабільність у роботі членів педагогічного колективу, незначні зрушення, відсутність позитивних зрушень в роботі колективу); економічність (вимагає додаткового фінансування, потребує незначного фінансування, вимагає значного додаткового фінансування).

3.3. Представлення проекту на захист. Офіційна експертиза.



Зміст представленого на захист проекту повинен включати в себе такі розділи:

  • Назва проекту.

  • Мета проекту.

  • Смислова частина:

- Модель об'єкта діяльності (структура, принципи внутрішньої організації та особливості функціонування об'єкта, теоретичне обґрунтування проблеми).

- Технологія (основні шляхи досягнення мети проекту та їх обґрунтування на основі досягнень сучасної науки та передового педагогічного досвіду).

- Параметри стану об'єкта, система контролю за ним, реальний та очікуваний стан об'єкта.


  • Кадрове забезпечення інноваційного проекту.

  • Організаційне забезпечення проекту.

  • Матеріально-технічна база.

  • Фінансове забезпечення проекту.

  • Операційна частина (конкретні заходи суб'єктів: зміст, учасники, дата, відповідальні за виконання).

3.4. Захист інноваційного проекту.

До участі в захисті допускаються групи авторів інноваційних проектів, які пройшли попердньо організаційну експертизу.

Жеребкуванням визначається порядок виступу команд (робочих груп), які в короткій формі повинні розкрити зміст розробленого проекту та стратегії його реалізації.

Члени інших команд виступають в ролі опонентів, ставлячи запитання щодо тих чи інших положень запропонованого проекту.

Для оцінки представлених на захист інноваційних проектів і визначення команд-переможців створюються журі з числа представників органів управління освіти, методистів адміністрації навчальних закладів, кращих вчителів-практиків, представників громадськості.

Оцінюючи інноваційний проект, члени журі повинні враховувати такі його характеристики:

1) актуальність, доцільність та привабливість нової моделі розвитку педагогічної системи;

2) колективний характер підготовленого проекту;

3) авторський характер: індивідуальність, оригінальність та новизна, глибина інноваційних перетворень;

4) логічна культура, системність, наявність чіткої внутрішньої структури та зв'язків;

5) чіткість викладу, коректність використаної термінології;

6) повнота структури, інформаційна достатність;

7) культура оформлення.



Опонування інноваційного проекту може здійснюватися на основі аналізу того, наскільки автори:

- чітко обгрунтували вихідні позиції;

- охопили всі важливі фактори, які впливають на розвиток педагогічної системи:

- врахували існуючі об'єктивні та суб'єктивні суперечності, притаманні педагогічним явищам;

- активно використовували засвоєні науково-педагогічні знання і прогресивний педагогічний досвід;

- будували інноваційну модель, виходячи з єдиних позицій, єдиного розуміння сутності і закономірностей розвитку педагогічних систем;

- послідовно проводили певну систему поглядів і переконань;

- розробили оптимальний варіант інноваційної моделі, адекватну стратегічним завданням реформування освіти;

- досягали оптимальногопоєднання аспектного і цілісного (системного) підходів до педагогічних явищ і процесів;

- підвищили власний науково-методичний рівень.



Рекомендована література:

  1. Даниленко Л.І., Буркова Л.В. Відбір та оцінювання освітніх новацій // Директор школи.- 1998.- №34.- С.6.

  2. 2.Жернакова М. Управління нововведеннями // Школа.- 1998. -№2. -с.57-64.

  3. Коберник О.М. Проектування навчально-виховного процесу: управлінський аспект // Освіта і управління.- 1997. - №4.- С.42-47.

  4. Моисеєв А.М.,Моисеева О.М. Заместитель директора школ по научной работе. - М.: новая школа, 1996.- 144 с.

  5. Осадчий І. Проектно-цілове планування роботи загальноосвітньої школи // Завуч. - 1999.- №6.- С.1-3.

  6. Підласий І., Підласий А. Педагогічні інновації // Рідна школа. - 1998. -№12. - С.№-18.

1* Maidment R., Bronstein R.H. Simulation Games Design and Implementation, Merill, 1973.

2** Див.: Coleman I.S. Academic games and learning, New York,1967.

3* Детальніше див.: Платонов В.Я. Деловые игры. — М., 1991; Хрусткий Е.А. Организация и проведение деловых игр. — М., 1991.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка