О.Є. Перова філософські аспекти біоетики навчальний посібник



Сторінка9/25
Дата конвертації09.01.2020
Розмір2,02 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25
Тема 3. Філософія живого як основа біоетики
Роль аксіологічних принципів в постнекласичному науковому дослідженні живого
Класична біологія виходила з того, що світ живого, органічних форм має певні об’єктивні закономірності, порядок, структуру. Ці закономірності є пізнавальними засобами науки. Класичне біологічне пізнання концентрувалося лише на одному рівні організації живого — організмовому чи клітинному, який вважався вихідним. Усі надорганізмові рівні розглядалися як похідні, «вторинні». Отже, в методологічному смислі картина світу класичної науки вимагала редукції надорганізмових біологічних структур до організму. В аксіолого - пізнавальному смислі це нівелювало пізнання таких системних цілісностей, як популяції, види і, головне, біосфера.

Водночас, для розуміння живого в ціннісному відношенні важливим було усвідомлення в класичній біології органічного світу як певної багатоманітності форм, явищ, процесів, які створюють певну єдність. Із середини ХVІІІ ст. починає обґрунтовуватися думка, що наукове розуміння такої єдності може ґрунтуватися лише на вивченні історії живого. Утверджується висновок, що сучасний стан органічного світу є результатом попередньої еволюції живого.

Якщо характеризувати класичну біологію з точки зору класичного ідеалу раціональності, то треба сказати, що методологічні настанови класичної біології потребували таких взаємовідношень об’єкта пізнання і отриманого знання: однозначної відповідності кожного елемента теорії певному елементу об’єкта (органічного світу); наочність біологічних образів і уявлень, понять; відсутність посилань на умови пізнання в результаті дослідження.

Класична біологія — наука переважно споглядальна. Якщо спробувати загальним чином визначити ті суттєві методолого - гносеологічні орієнтації класичної біології, що детермінували ціннісні характеристики об’єктивно-істинного знання живого, то треба врахувати певні особливості пізнання в класичній біології. По-перше, це відтворення двох протилежних методологічних підходів — редукціонізму і цілісного підходу — в світоглядних площинах відповідно механіцизму і віталізму. Як вже підкреслювалося, саме віталізм створив певне світоглядне підґрунтя для розуміння живого як самоцінності, в той час як для редукціонізму (механіцизму) принципової відмінності між живим та іншими предметами світу не існувало.

По-друге, протилежність методологічних настанов у класичній біології виявилася і в розв’язанні проблеми єдності органічного світу. Механістичний детермінізм ігнорував функціональну єдність органічних систем, а телеологія пояснювала доцільність цих систем як прояв духовної сутності. Однак утвердження теорії Ч. Дарвіна науково-аргументовано подолало ці світоглядні висновки.

По-третє, в класичній біології як протилежності функціонували структурно-інваріантний і генетично-історичний підходи. Фактори еволюції розглядались як незмінні. Панував організмоцентричний стиль мислення. Класична біологія виходила з того, що структура пізнавальної діяльності в біології є незмінною, методологічні та гносеологічні принципи біологічного пізнання є незмінними. Аксіологічний аспект осмислення живого, як ми бачимо на прикладі віталізму, був винесений за межі наукового розуміння істини. Цінністю класичної науки вважалося виключно об’єктивно-істинне знання, а не сам об’єкт — живе.

Становлення іншого типу наукової раціональності — некласичного в біології пов’язане з розвитком генетики і утвердженням її розуміння живого і його суттєвих ознак. Безпосередні передумови виникнення генетики формуються в першій половині ХІХ ст. Суттєву роль у цьому відіграли, по-перше, створення клітинної теорії, яка стала науково-біологічним утіленням філософської ідеї єдності біологічного світу. Клітинна теорія утвердила інваріантність організації біологічних систем. По-друге, це виокремлення об’єкта генетики — феномену спадковості як такої, як самостійної властивості живого, що нетотожна іншим його властивостям. Особливу роль для формування власного предмету генетики як науки відіграли досліди Г. Менделя і відкриті ним закони спадковості. Вчений розглядав спадковість як систему ознак організму. Він обґрунтував ідею спадковості окремих, одиничних ознак, абстрагуючи ці ознаки від інших, використав варіаційно-статистичний метод. Так у біологічному пізнанні проявилися евристичні можливості математичного моделювання.

Відкриття Менделя випередило час і не було оцінено сучасниками. Лише в ХХ ст. сформувалися необхідні передумови для наукового вчення про спадковість. Були відкриті молекулярні основи живого. Саме ХХ ст. — час бурхливого розвитку генетики. В 1900 р. закони Менделя були заново відкриті незалежно трьома вченими — Г. де Фризом в Голландії, К. Корренсом у Німеччині, Е. Чермаком в Австрії. Після цього протягом 20 - 30 років у генетиці був накопичений величезний емпіричний і теоретичний матеріал. Була сформульована хромосомна теорія спадковості, обґрунтоване уявлення про ген як “квант”, одиницю спадковості.

Класична біологія, відповідно до класичного ідеалу раціональності, виходила з переконання, що об’єктивність і предметність знання досягається тоді, коли зі знання вилучається все суб’єктивне. Процес наукового дослідження уявлявся як раціональне пізнання предмету, так би мовити, зі сторони. Для досягнення істини про сутність живого потрібно було вилучити все «суб’єктивне» зі знання про живе. Перша глобальна наукова революція утвердила механістичну картину світу, в межах якої живе кваліфікувалося як механізм, машина. Отже, біологічне редукувалося до механічного. Друга глобальна наукова революція, що розгорнулася в кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ ст., під впливом теорії еволюції визначила перехід до нового стану природознавства — дисциплінарно організованої науки. В цей час механістична картина світу втратила статус загальнонаукової, оскільки стало очевидним, що наукові картини реальності, сформовані біологією, географією, геологією, не редукуються до механістичної картини світу. Філософські засади нової наукової картини світу ґрунтуються на категоріях «стан», «процес», «розвиток». У біологічному пізнанні це яскраво представлено ланкою теоретичних концепцій еволюційного спрямування, логічним завершенням яких є еволюційна теорія Ч. Дарвіна.

Для класичної біології пошук відповіді на питання про сутність живого здійснювався в межах парадигми еволюціонізму, засади якої утвердилися з визнанням біологами теорії Ч. Дарвіна. Некласична біологія пов’язувала сподівання опису сутності живого зі зведенням біологічного до принципів термодинаміки та квантової механіки. Говорячи про становлення некласичного природознавства, фахівці вказують на період кінця ХІХ — середини ХХ ст. В науці це час, який характеризується такими фундаментальними дослідженнями і відкриттями, як структура атома, релятивісттська і квантова теорія в фізиці, створення квантової хімії, становлення генетики — в біології. На противагу ідеалу єдиної (однієї) істинної теорії обґрунтовується істинність декількох теоретичних описів. Об’єкт розглядається як багаторівнева система, а знання визнається таким, що історично змінюється.

Створення синтетичної теорії еволюції утвердило новий стиль мислення в біології — популяціоністський. Елементарною одиницею еволюції було визнано не організм чи вид, а популяцію — цілісну систему взаємозв’язку організмів, якій притаманна здатність до спадкових змін у русі біологічних поколінь.

Формування синтетичної теорії еволюції є основою переходу до популяційної концепції — на противагу організмоцентричній; подолання протиставлення історичного та структурно-інваріантного підходів у методології біології. В світоглядному і методологічному плані це був необхідний етап у русі до створення єдиної системи біологічного знання, яка відтворила б закони розвитку і функціонування органічного світу як цілого.

Некласична біологія ґрунтується на певних методологічних засадах. Так, В. Найдиш, аналізуючи суттєву відмінність засад некласичної біології від засад класичної, виділяє такі напрями, якими некласична біологія принципово відрізняється По-перше, якісно нове уявлення об’єкта пізнання — полісистемне. Відбувається відмова від моноцентризму і організмоцентризму і утверджується поліцентризм і популяційне мислення. Уявлення про те, що «клітинкою» еволюційного процесу виступає не організм, а популяція, дослідник розглядає як вихідний момент у формуванні системи засад некласичної біології. По-друге, якісно новою є гносеологічна ситуація, що потребує визначення умов пізнання, особливостей суб’єкт-об’єктних відносин. Неможливо не враховувати ролі суб’єкта пізнання в результаті біологічного дослідження. По-третє, утвердження єдності методологічних підходів, що раніше протиставлялись одне одному. Формуються методологічні орієнтації на єдність редукції до елементарних структур живого і інтегративного відтворення цілісної його організації, структурного та історичного підходів, емпіричних досліджень та теоретизації біологічного знання (формалізації, математизації, аксіоматизації тощо).

По-четверте, перетворюється світоглядна функція біології. В ХХ ст. світоглядна націленість біології виявляється як конкретизація на основі біологічних знань сучасних уявлень про людину. Людина стає безпосередньою вихідною «точкою відліку» біологічної науки — від неї (людини), для неї і на неї орієнтоване пізнання живого. Ця спрямованість розвивається в контексті взаємозв’язку біологічного і соціального пізнання. Предметом дослідження є антропосоціогенез у плані виявлення біологічних передумов становлення людини та суспільства.

Однак, хотілося б зауважити, що констатування націленості біології на людину, визначення саме її як світоглядно-формуючого центру біології ХХ ст. притаманне скоріш філософії біології, ніж усвідомлено самою біологією. Якщо говорити про вітчизняну науку, то за радянських часів у її методолого - теоретичній сфері домінувало визначення сутності життя за Ф. Енгельсом — як способу існування білкових тіл. І хоча всі наведені вище засади некласичної біології, на які звертають увагу методологи науки, дійсно були підґрунтям некласичної біології, все-таки визначення сутності живого в даному варіанті є класичним прикладом редукції, зведення специфічної цілісності живого до клітинного рівня його організації. Марксизм також значною мірою сприяв тому, щоб «відірвати» соціальний вимір від біологічного. Людина розглядається як соціальне, що, зрозуміло, є очевидним і доведеним. За гегелівською діалектичною традицією визнавалося, що соціальне «знімає» біологічне, що в людині не діють біологічні закони «в чистому вигляді». Таким чином, проблема «людського біологічного» просто знімалася. Людське ототожнювалось із соціальним, соціокультурним і не розглядалось як живе, біологічне в його соціальному бутті.

Як уже підкреслювалося, методологічні засади некласичної біології суттєво відрізняються від засад класичної біології. В класичній науці об’єктом вважалося живе — організм (одно чи багатоклітинний), в той час як у некласичній біології, яка використовувала методи хімії та фізики, для виокремлення об’єкта дослідження необхідно було зруйнувати живу систему. Так виникла певна проблема, що є характерною для методології некласичної біології: була створена багатоманітність об’єктів, що є біологічними і водночас не є живими Теоретики і методологи біології підкреслювали, що будь-яка органічна система має таку велику кількість зворотних зв’язків, гомеостатичних механізмів, шляхів обміну, що дослідження потребує її руйнування, так що аналіз стає безглуздим.

Як можна судити з робіт методологів науки, що намагалися, використовуючи сучасні методи фізики та хімії, визначити сутнісні ознаки живого. Вони дійшли висновку, що діяльність живого організму не можна звести до законів фізики — термодинаміки та квантової механіки. Проблема фізичного опису живого була пов’язана зі специфічною складністю живого. Головні вади некласичного типу наукової раціональності, які не дозволяють відтворити в теорії сутність живого, вбачали в тому, що фізика і хімія залишаються переважно неісторичними, а біологія є переважно історичною; що теоретичні можливості термодинаміки та квантової механіки в описі живого не призводять до уявлення про неминучість біологічної еволюції.

Отже, в класичній біології аксіологічний аспект збігається з гносеологічним і як безумовна цінність постає об’єктивно-істинне знання про живе. Тобто ототожнюється істина і цінність. У некласичній біології проявляється скоріше цінність методології, адекватної специфіці живого. Бо очевидно, що істина як така вже не є єдиною (однією). Аксіологічний аспект некласичної науки репрезентує нові (порівняно з класичною) методологічні принципи — принцип відносності, принцип історизму, принцип єдності структурно-функціонального і генетичного, єдність редукції і цілісного підходу тощо. Отже, аксіологічний смисл у дослідженні живого значною мірою був пов’язаний з пошуком методології, що здатна пов’язати закони структури і функціонування живого з його еволюцією, пояснити, чому жива система стала такою, якою є.

Проблема полягає не тільки в тому, щоб теоретично позначити структурний інваріант живого, а і в тому, щоб вивести з нього всю багатоманітність форм життя. Ось чому редукціоніська програма для теоретичного відтворення сутності живого є принципово обмеженою. В попередньому розвитку науки фізика, досліджуючи живе, редукувала його до типових абстрактних об’єктів фізичних теорій, а його специфіка залишалася за межами розгляду.

Таким чином, можна констатувати обмеженість некласичного типу наукової раціональності в його методологічних можливостях відтворити теоретичним чином складні системи, що саморозвиваються і самоорганізовуються

Однак не лише це призвело до проблеми пошуку нового типу наукової раціональності. Справа в тому, що діяльність людини, в тому числі дослідника, вченого, на засадах класичного і некласичного типу наукової раціональності спричинило значне руйнування світу живого, живої природи, біосфери. Отже, виявилася недостатність ототожнення ціннісного, аксіологічного з гносеологічним чи методологічним у пізнанні живого. Постала проблема формування власне аксіологічного аспекту науково-біологічного і взагалі наукового дослідження живого. Живе мало бути осмислене як цінність і самоцінність.

Уже були розглянуті характерні ознаки постнекласичного типу наукової раціональності. Але ми вважаємо за потрібне підкреслити, що постнекласичний тип наукової раціональності утверджується саме в дослідженні і діяльності зі складними системами, що здатні до самоорганізації і саморозвитку. Такими є біологічні системи.

Синергетика дозволяє звернутися до такого засобу фізичного знання живого, який може пояснити, чому живі системи здатні протистояти нарощуванню ентропії. Синергетичні моделі використовують у науках про живе — від морфогенезу гідри до роботи серцевого м’яза. Рівень цілісності живого організму настільки високий, що його можливо співвіднести лише з цілісністю таких квантово-механічних систем, як ядра, атоми і молекули. Проведення таких паралелей призвело до створення в межах нової фізики — постнекласичної — фізики живого. В некласичній фізиці вивчення біологічних об’єктів фізичними методами розглядалось як використання знання фундаментальних закономірностей до певної сфери природи. Специфіка живого не відігравала при цьому визначальної ролі. Фізика живого ґрунтується на фундаментальному визначенні поняття «живе» в його відмінності від поняття «неживе», тобто мертве.

Поява фізики живого — це не лише поява нового погляду фізики на біологічний світ. Це поява нової методології осмислення сутності живого. Фізика живого виходить з визнання специфічної цілісності та виняткової складності живого, яку потрібно досліджувати, не розчленовуючи живе на частини, не редукуючи системного цілого до елементів. Живе розглядається як четвертий (після ядерного, атомного і молекулярного) рівень квантової організації природи.

Ознаки постнекласичної науки: міждисциплінарність, комплексність, орієнтованість на вивчення унікальних систем, які є відкритими і саморозвиваються. Такі системи, що історично розвиваються, з плином часу формують нові рівні своєї організації, змінюють свою структуру, характеризуються принциповою незворотністю процесів. У постнекласичній науці ідеал побудови теорії як аксіоматико - дедуктивної системи все частіше поєднується зі створенням конкуруючих теоретичних описів, що ґрунтуються на методах апроксимації, комп’ютерних програмах тощо. Все частіше використовуються методи історичної реконструкції об’єкта, що притаманні гуманітарному знанню. Підкреслюється специфіка вивчення систем, у які безпосередньо включена людина, тому змінюються уявлення класичного та некласичного природознавства про ціннісно нейтральний характер наукового дослідження: сучасні способи опису об’єктів не лише уможливлюють, а й передбачають введення аксіологічних факторів у зміст і структуру способів опису (етика науки, соціальна експертиза програм тощо).

У постнекласичній науці, що формується в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст., ціннісна орієнтованість біологічного пізнання проявляється не лише через співвіднесення біологічного і соціокультурного — орієнтованість біологічного дослідження на людину, а й у вивченні закономірності включення живого в еволюцію Всесвіту, перспектив біологічного світу в розвитку світу космічного. Формується новий цікавий теоретичний підхід, що має не лише суто наукове, а й загально-світоглядне значення. Він пов’язаний з антропним принципом у космології і принципом глобального еволюціонізму.

У постнекласичній науці враховується роль людини, суб’єкта в дослідженні і вплив дослідника на отримання знання. Це ми можемо побачити в біології. Але і в цьому в науково-біологічному дослідженні є специфіка - «особистісне бачення» в біологічному дослідженні. Саме «особистісне бачення» тієї граничної проблеми, якою в біології є проблема «Що таке життя?», значною мірою визначає орієнтації дослідника, способи обґрунтування і виправдання їх у науковому співтоваристві та й у суспільстві в цілому.

У концептуальних і методологічних вимірах постнекласичної науки умовою пізнання сутності живого стає вимога осмислення його в системі всіх знань про живе, отриманих в ході культурного та цивілізаційного розвитку людства. Наївними вважаються сподівання на те, що, розшифрувавши геном людини, ми будемо все знати про людину. Геном визначає спадковість шляхом формування індивідуального самоузгодженого потенціалу, власні характеристичні частоти якого характеризують організм.

Фізика живого — це дослідження об’єкта на засадах постнекласичної раціональності. Дійсно, концептуальні і світоглядні засади цієї науки орієнтують на розуміння живого, в тому числі і організму людини як цілісності. Причому цілісності не лише матеріального, тілесносного. Цілісність людини в світогляді фізики живого розуміється як єдність тілесного і духовного, тіла і душі.

Розглядаючи постнекласичний тип наукової раціональності і особливості біології цього етапу, потрібно звернути увагу і на таку методологічну і пізнавальну особливість. Біологія не просто, як інші природничі науки, здійснювала пізнання свого предмета в межах певних, історично виникаючих типів раціональності — класичного, некласичного, і сучасного — постнекласичного. Вона «тяжіла» до такого типу наукової раціональності, який відповідав би особливостям її взаємодії суб’єкта з об’єктом, їх взаємозумовленості. Таким став постнекласичний тип науки. Саме він відповідає природі біологічного пізнання. Такий висновок ґрунтується на сучасних методологічних дослідженнях специфіки біологічного пізнання. Методологи біології підкреслюють у цьому відношенні два суттєвих моменти. По-перше, що отримання біологічного знання залежить від світоглядних орієнтацій дослідника. Саме це підкреслює відомий філософ біології Р. Саттлер. Він доводить, що біологічні твердження базуються на філософських положеннях і не може бути розкритий на нейтральному ґрунті, оскільки відображує раніше сформовані філософські положення тієї особистості, яка ставить це питання. По-друге, об’єкт біології — живе. А такою є і людина. Отже, в певному розумінні об’єкт і суб’єкт біологічного дослідження тотожні. Отже, справа в тому, що людина належить до світу живого. Тому біолог навіть невимушено, не ставлячи свідомо такої цілі вводить себе як живу істоту в ряд своїх об’єктів і хоче зрозуміти їх як “своє інше” — міркуючи діалектико-категоріальним чином.

Розглянемо етичний вимір дослідження живого в біології. Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. На початку 70-х років ХХ ст. розділи з екологічної етики з’явилися в курсах філософії у вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика виокремилась як самостійна філософська дисципліна.

Екологічна етика як етика екологічної відповідальності повинна розроблятися на засадах розуміння єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Втім, можливий і більш органічний зв’язок екологічного і морального. Етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність пов’язується зі збереженням цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною ціллю. Сама єдність людини з її оточенням визначає основу для людських цінностей. Зрозуміло, що створюючи свої цінності, людина виходить за межі екологічних настанов. Але вона має узгоджувати наміри своєї діяльності з екологічними законами, оскільки не впливати на природу деструктивним чином в умовах екологічної кризи є моральним обов’язком людини.

Б. Каллікот вважає, що екологічна етика має відповісти на 3 питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Вона є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принципів, що відповідають сучасній екологічній ситуації. Філософська проблематика екологічної етики полягає в конструюванні системи нормативних настанов, що визначають ставлення, поведінку, дії людини, які націлені на довкілля.

Отже, не дивлячись на певні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі засади мислення і вважати етичні принципи такими, що визначають ставлення людини до всіх живих істот, загалом до природи.

Прямою відповіддю на питання — як людина повинна ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А. Швейцером. Етична концепція А. Швейцера може бути яскравим прикладом того, як проблема етичних засад людського ставлення до живої природи органічно переростає в більш ширшу — філософсько-світоглядну. Принцип самоцінності життя (життя взагалі і життя конкретної людини) розглядається як засада нового світогляду — оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.

Глибоко аналізуючи осмислення етичної сутності людини в історії філософії, А. Швейцер формулює найзагальніший висновок: смисл людського життя можна осягнути лише в межах смислу всього світу. Безперспективним є намагання вивести смисл життя зі смислу буття, тому що в світовому процесі не виявляється тієї доцільності, яка могла б підкорити собі діяльність людини і людства.

У сучасному біологічному дослідженні виявляються такі принципові можливості, які реалізуються і впливають на людську ментальність та існування. Таким чином, феномен біоетики виникає не тільки як реакція на невідповідне відношення до живого, а і як невідрефлексовані аспекти розуміння «живого» в самій біології.


Каталог: biblio
biblio -> Вагнер Т. Створення інноваторів: [як виховати молодь, яка змінить світ] : [пер з англ.] / Тоні Вагнер
biblio -> В. А. Жадько доктор філософських наук, професор
biblio -> Педагогічна бібліографія
biblio -> Гуманістично-психологічний підхід в роботі з дітьми з особливими освітніми потребами
biblio -> Словник педагогічних термінів
biblio -> Василь Михайлович Бровдій
biblio -> «методичні поради щодо роботи з батьками» для курсантів – слухачів вчителів початкових класів, класних керівників Рівне 2012


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка