О.Є. Перова філософські аспекти біоетики навчальний посібник



Сторінка20/25
Дата конвертації09.01.2020
Розмір2,02 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
Тема V. Біоетика як основа сучасних медичних практик.
Історичні ракурси медичної біоетики

Біоетика розуміється як розділ етики, що розглядає галузь відношення людини до різноманітних живих форм, також як галузь знань про поведінку людини по відношенню до інших і як філософське поняття, яке стосується моральнісного аспекту поведінки людини. Зі збільшенням кількості етично мислячих людей, їх здібностей до співчуття, стало можливим визнати, що свідомість людини стає біоетичною. Розвиток біоетичної думки в різних країнах світу і в різні епохи пов’язано з появою видатних особистостей, які випереджали своїх сучасників в інтелектуальному і духовному плані. Зробимо невеличкий аналіз біоетичної проблематики з погляду історії філософії.

Найбільш значним з точки зору розвитку біоетичних поглядів всіх епох був феномен Будди. Буддизм сповідує віру в перетворення: кожна істота може народитися у вигляді тварини, демону, людини, навіть Бога. Відношення до інших живих істот займає центральне місце у вченні Будди. Головний його принцип – не робити шкоди нікому з них. Будиський монах не має права свідомо відняти життя навіть у мурахи. Філософія Будди вплинула на світогляд багатьох поколінь людей, які жили в тій частині земної кулі. Філософія ахімси – не чинити зла нікому – проникла і в західні країни останнім часом викликає інтерес як філософсько - моральнісне вчення.

Пізніше (VІ ст. до н.е.), математик і філософ Піфагор заснував першу вегетаріанську асоціацію. Вчення Піфагора будувалося на принципах гуманності, самообмеження і справедливості. Він розглядав добре відношення до тварин як основу моральнісної поведінки людини, вважав етичне вегетаріанство необхідною умовою життя і справедливого відношення до тварин. Повага Піфагора до прекрасного в природі була такою великою, що він забороняв робити шкоду плодоносним деревам і рослинам. Піфагор належав до анімістів і стверджував, що тварини і люди мають душі одного порядку. В античній філософії окрім школи анімістів були інші філософські школи: віталізм, механіцизм, антропоцентризм. Віталізм визнавав різницю між органічною і неорганічною матерією. Але на противагу анімістам, віталісти такі як Аристотель, підкреслювали відсутність зв’язку між душею і тілом. Аристотель не спростовував, що чоловіки та жінки – тварини, але ставив їх на вершину природничої ієрархії і стверджував, що менш розумні повинні служити більш розумним.

Вчення механіцизму наголошувало, що люди і тварини – прості механізми, а елементи вчення Аристотеля були спрощені і популяризовані Ксенофонтом, знайшли своє відображення в примітивному антропоцентризмі. Всі ці філософські школи, (окрім антропоцентризму), визнавали принципову єдність між людиною і твариною. Лише антропоцентристи бачили прірву між ними.

В Древньому Римі також були видатні етисти: філософи Порфирій і Плотінус, державний діяч Сенека. Етична думка в епоху Середньовіччя розвивалася під значним тиском з боку богословських вчень (прибічника антропоцентричних вчень Хоми Аквінського, Франциска Ассизського, якого характеризувала любов до всього живого, до природи в цілому, почуття єдності з усім, що існує на Землі, спрямування до добра і миру серед всього існуючого.

Відомий діяч епохи Відродження Томас Мор був першим автором-класиком з часів античності, хто наголошував на милосердному відношенні до тварин. Він писав про жителів країни Утопія: «Вони не вбивають живих тварин в якості жертвоприношення, і не вважають, що Бог в своєму співчутті буде радіти кровопролиттю і вбивству…» Жителі Утопії також не визнавали охоту з собаками і соколину охоту. Також великим етистом, осягнувшим біоетичне світовідчуття, треба вважати француза Мішеля де Монтеня. Він говорить про загальний борг людства, який пов’язує нас не лише з тваринами, що мають життям і розумом, але навіть с деревами і рослинами.

За доби Відродження, Р. Декарт обґрунтував з філософської точки зору антропоцентризм і довів правомірність жорстокості в оцінці ставлення до тварин, був Р. Декарт. Він переносив механістичні принципи на живу матерію. Будучи християнином він уникнув висновку про те, що людина є механізмом, бо людину відрізняє від всіх живих істот (з його точки зору), наявність душі. Ототожнюючи відчуття і свідомість з душею, він наголошував, що тварини у яких душі не має, не можуть відчувати і розуміти. Вчення Декарта в значному ступені полегшало проведенню жорстоких експериментів на тваринах. В цьому відношенні І.Кант підтримував думку Декарта: «…що стосується тварин, то ми не маємо тут прямого боргу. Тварини не мають свідомості і являють собою лише засіб для досягнення цілі. Ця ціль – людина.»

Генри Мор, вивчавший філософію в Кембріджі, спростовував Р. Декарта, стверджуючого, що тварини не можуть відчувати біль і являють собою механізми. Він називав таку позицію безглуздою і «злочиною». Мор вважав, що тварини як і люди, мають безсмертні душі і створені не лише щоб слугувати людині, а й радіти життю. Сучасник Г. Мора відомий англійський філософ Дж. Локк вважав, що страждання природно, а жорстокість протиприродна. Він вважав, що деякі розумові процеси у тварин створюються так само як і в людини.

В ХVІІІ ст., під час епохи Просвітництва, філософи все більш співчували тваринам. Так Вольтер критикував вівісекцію і підтримуючого її Декарта. Він пише, що природа дала тваринам такі ж органи відчуттів, що і людині. Визнавав тварин відчуваючими істотами і Жан-Жак Руссо. Він писав: «Я відчуваю обов’язок не робити шкоди іншим рідними мені істотам; і це в менший мірі тому, що вони розумні, а саме тому, що вони відчуваючи істоти.»

З точки зору розвитку біоетичної думки хотілося б звернути увагу на позицію англійського теолога ХVІІІ ст. Д-ра Х. Пріматта, який вважав, що Бог потребує з людини звіту, як та звертається до істот, про яких Бог доручив їй турбуватися. Х. Пріматт був проти жорстокої взаємодії з тваринами. Біоетичні погляди Х. Приматта були далі розвинуті І. Бентамом. Цей філософ був засновником принципів сучасного руху на захист тварин. І. Бентам розробив філософію утилітаризму, згідно якої, всі дії повинні оцінюватись з точки зору їх наслідків. Якщо людина збирається діяти, вона повинна оцінити кількість корисних і поганів ефектів цієї дії, і якщо корисне превалює, то така дія буде правильна. До негативних наслідків І. Бентам відносив і страждання тварин; він вважав, що вони відчувають біль і здатні переживати негативні емоції. Тому людина не повинна робити дії, які приносять страждання тваринам, а якщо це не можливо, то намагатися зменшити їх страждання. І. Бентам вважав необхідністю існування законів, захищаючих тварин від жорстокості. В його трудах знайшли відображення головні принципи, згідно яким пізніше розвивався рух на захист тварин: визнання того, що тварини здатні страждати і що вони мають право на захист з боку закону і з точки зору моралі.

Справжню глибину біоетична думка отримала лише в ХХ ст., коли етика відношення до тварин була сформульована як філософська концепція, як частина сучасного світогляду. Обґрунтування непохідності етичного відношення до тварин дав А. Швейцер. Він побудував етико-філософську систему – універсальну етику, згідно якій етичне відношення до тварин довершувало борг людини перед оточуючим світом. Чим вища в духовному відношенні людина, вважає А. Швейцер, тим з більшим благоговінням вона відноситься до любого життя. В його книзі «Культура та етика» А. Швейцер критикує світовідчуття західної людини. Він вважає, що філософія починає більше займатися обговоренням проблем чисто академічного характеру, тобто питань другорядного значення. Вона загубила зв’язок з такими простими, основними питаннями, які стосуються життя і світу і які людина призвана ставити і вирішувати. На думку А. Швейцера, слід розвивати етичне мислення, яке стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв’язку зі світом. Людина повинна відчути свою близькість з будь-якою формою життя, з якою вона стикається. «Як мені підказує досвід, етика є внутрішнім стимулом проявляти до всього живого таку ж повагу, яку я відчуваю по відношенню до самого себе». Добро полягає в тому, щоб підтримувати життя, зберігати його, і зло в тому, щоб руйнувати життя і робити йому перепони.

Принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, характеризується трьома моментами: по-перше, цей принцип все охоплення. Він вважає, що це єдиний принцип, який лежить в основі моральнісності. Навіть любов і страждання є лише складовою частиною поняття благоговіння перед життям. Етика благоговіння перед життям розглядає також і відчуття живих істот, умови їх існування, радості живої істоти, її намагання жити і спрямованість до самовдосконалення. По-друге - цей принцип є універсальним. А. Швейцер вважає, що принцип благоговіння перед життям відноситься до всіх форм життя: до людей, до тварин, до рослин… Третій принцип – безмежність. А. Швейцер не вступає ні в які дискусії відносно того, як широко розповсюджується етика, на кого вона розповсюджується. Він каже: «Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе».

З точки розвитку ідей біоетики, цікавим є філософське вчення російських космістів (К.Е.Ціолковський, В.І.Вернадський, А.Л. Чіжевський, Н.А.Умов – створили природничій, натурфілософський напрямок російського космізму; Н.Ф.Федоров, В.С. Соловьов, П.А. Флоренський, Н.А. Бердяєв – підтримували релігійно - філософський напрямок цього руху). Ця течія розвивала ідею про те, що життя на землі не є відокремленим процесом на одній планеті, а пов’язано з космосом, земля є частиною космосу і всі процеси на ній також залежать від того, що відбувається в космосі. Вчення космістів було важливо тим, що протиставило традиційному сприйняттю людини, як вінцю всесвіту, концепцію безперервного розвитку живих форм і людини також; вони бачили необхідність подальшого розвитку людського розуму, вважає його теперішній стан далеким від досконалості. Біоетичною є також концепція про планету Земля як частку космосу і залежність земних процесів від космічних, таким чином російські космісти сприймали землю не як центр Всесвіту, а як його невеличку частину, підкорену загальним закономірностям розвитку. Космісти негативно відносились до руйнівної діяльності людини по відношенню до природи, засуджували споживацьку спрямованість діяльності людини і бачили вихід в вдосконалюванні духовного боку людської природи, в богопошуку. Російських космістів поєднувало намагання подивитись більш широко на життя і на людину на землі, створити оптимістичну, спрямовану в майбутнє філософію, а також віра в перетворюючу роль розуму. Космісти поділяли ідею сходження до нової вищої природи людини, і через неї перетворення світу, вони вважали, що активна еволюція повинна відбуватися через співпрацю Божествених і людських енергій.

Біомедична етика є одним з варіантів біоетики і розглядається не лише як етап «етичного вдосконалення» сучасної медицини, а як пошук шляхів гуманізації медицини як науки. Біоетика – не лише етап розвитку сучасної медичної науки, медичної етики та деонтології, а пошук шляхів гуманізації медицини як науки. Медична практика, вдосконалені методи лікування, використання яких істотно змінює уявлення про життєдіяльність людини ставить перед дослідниками біоетики низку питань. Чи спроможний пацієнт прийняти правильне рішення, користуючись індивідуальною шкалою цінностей? Як погодити вимоги пацієнта з реальними проблемами медицини? Чи потрібно вдосконалювати клятву Гіппократа, як потрібно захищати права лікаря, яким є юридична вимір біоетичних підходів? Усе це турбує сучасних дослідників медичної біоетики. На деякі з таких питань можна знайти відповідь в законодавчих актах України, в міжнародному законодавстві, де накопичено значний досвід регулювання відносин лікар – пацієнт. Наприклад, правовий захист пацієнта є усталеною нормою права. Важливу роль відіграє і належна обізнаність лікаря з етико-правовими засадами в галузі охорони здоров’я. Саме дефіцит відповідних знань серед медичних працівників є найбільшою перешкодою на шляху реалізації законодавства з прав пацієнта. Розглядаючи біоетику як медичну етику зазначимо - це різновид фахової етики, яка історично складалася в межах медичної, юридичної, педагогічної діяльності, де увага приділяється конкретній людині.

Історія медичної етики бере свій початок в Стародавньої Індії, (1500 р. до н.е. ). Щодо медицини європейського типу, то тут етичною і юридичною основою діяльності медика виступає «Клятва Гіппократа» (460 – 370 рр. до н. е.). Можна звернути увагу на дискусію щодо написання “Клятви” саме Гіппократом. Текст всього документу починається зі звернення до богів, однак відомо, що саме Гіппократ намагався відмежувати медицину від релігії, наголошуючи на тому що хвороба має фізіологічні причини. По-друге, дії, які заборонялися “Клятвою” не суперечили медичним стандартам часів Гіппократа. Закони того часу не засуджували аборт і самогубство. Обіцянка уникати хірургічного втручання також не узгоджується з описом хірургічних прийомів, які входили до «Збірки Гіппократа», медичних праць, які приписують Гіппократу та іншим авторам. Вважається, що філософія, відображена в “Клятві Гіппократа”, ідейно характерна піфагорійцям ІV ст. до н. е., які визнавали святість життя і не визнавали хірургічного втручання. В будь-якому разі, не викликає сумніву, що «Клятва Гіппократа» здійснила істотний вплив на подальше розуміння медицини, її морально-етичні норми. Згодом, інше розуміння основних ідей цього документа узгоджується з медичними стандартами. В наш час, «Клятва Гіппократа» включає аспекти, що відображають медичні «вимоги» сучасного суспільства.

В другій половині ХХ ст., починаючи з виникнення біоетики (60 – 70-і роки), основні положення «Клятви Гіппократа» опинилися в центрі філософських і юридично-правових дискусій. Обминаючи питання про авторство Гіппократа, зазначимо лише роль цього документа в історії медичної етики. Медицина стародавньої Греції здебільшого носила світський характер, була вільною від звернення до богів, заклинань і магічних прийомів, ґрунтувалась на емпірії. (О.Є. Бобров, 2003). Перша частина «Клятви» включає опис взаємовідносин в межах медичного фаху, особливо – між учнем і тим, хто навчає медичної науки. Учень фактично стає членом родини вчителя і має перед ними певні обов’язки. Найважливішою є вимога нерозголошення медичних знань тим, хто не прийняв «Клятву». Таким чином, товариство медиків являло в соціумі замкнену фахову спільноту.

Етика Гіппократа розглядається як етика гуманності, в її основі – ідея поваги до хворої людини, вимога, щоб будь-яке лікування не наносило шкоди. Відомою заповіддю етики Гіппократа є заборона розголошення лікарської таємниці і моральні вимоги, що стосуються взаємовідносин лікарів між собою.

Медицина Греції вважається попередницею сучасної медицини. Істотний вплив на осмислення етико-правових аспектів медичної діяльності здійснили медичні трактати Стародавньої Греції.

Медицина стародавніх часів (Єгипет, Вавилон, Месопотамія) зберігала зв’язок з магією. Тільки жерці мали право спілкуватися з родовим тотемом, який вважався божеством. Тоді невдале лікування приймалося як належне, бо авторитет і влада жерців була абсолютна.



Медична справа у Стародавньому Єгипті була регламентована суворими вимогами. Передача медичних знань пов’язана з обов’язковим навчанням ієрогліфічному письму в спеціальних школах при храмах, а також вже існували аналоги сучасних університетів - вищі школи, або «Будинки життя». В них навчали як наукам, так і магічним культам і обрядам. Людину, яка набувала відповідної освіти, називали «знаюча речі» (за переліками знаннь). В Стародавньому Єгипті в медицині виникають фрагменти «релігійно-лікарської « ієрархії - кожний лікар належав до певної колегії жерців. Основи регламентації лікарської діяльності в Стародавньому Єгипті викладені в «Священній книзі». Лікарі, які їх не дотримувалися, були жорстоко покарані. Вимога повідомляти пацієнта про наслідок лікування також характерна для єгипетської медицини. (О.Є. Бобров, 2003)

В традиіях медицини Стародавнього Вавілону лікаря карали (до смертного вироку), враховуючи наслідки лікування і класову належність пацієнта (228 законов царя Хаммурапі). В Стародавній Греції вже знаходимо елементи суспільного контролю за медичною справою. В громадянські лікарні, поза штатом, на суспільних началах (без оплати), могли влаштовуватися раби або лікарі періодевти (лікарі - мандрівники). Вони працювали під патронатом суспільного лікаря, який здав спеціальні іспити і був затверджений адміністрацією міста. Особливо талановитих наділяли громадянством (лікарі – раби), а періодевти нагороджувалися золотим вінком (наприклад, Гіппократ і його син Фессал). Медична наука ставала сімейним (клановим) фахом, таємниці передавалися від батька до сина (така система підготовки отримала назву сімейної медичної школи). Пізніше, в ці школи за платню стали приймати інших учнів (не членів роду).

В Римі грецька медицина набула визнання завдяки наказу Юлія Цезаря, який у 46 р. до н. е. надав почесне право римського громадянства і лікарям, які приїздили з Греції, Малої Азії, Єгипту, і римським мешканцям, які набули медичних знань. Тобто в Римський імперії з’являлися елементи державної регламентації і державної підтримки медичної справи. (О.Є.Бобров, 2003)

Не розглядаючи всі історичні аспекти розвитку медицини, зазначимо, що в період зародження капіталізму відповідальність лікаря за професійні правопорушення розглядалася з точки зору приватних взаємовідносин лікаря і пацієнта, що базуються насамперед на комерційному підгрунті, при цьому законодавство одмежовувало помилку від «задуму». Відносини «лікар – хворий» стали базуватися на основі домовленості, що породили спектр складних проблем,. Однак, існує думка, що лікарство, в силу гуманної спрямованості, не може каратися юридично. Разом з тим, критикуватися можуть принципи елітарності лікарського цеху і його правового відмежування. Кожна епоха позначалася на взаєминах лікаря і пацієнта тим суспільним резонансом, що обумовлений пануючими звичаями і традиціями, культурним, економічним розвитком, варіантами суспільного устрою.



Каталог: biblio
biblio -> Вагнер Т. Створення інноваторів: [як виховати молодь, яка змінить світ] : [пер з англ.] / Тоні Вагнер
biblio -> В. А. Жадько доктор філософських наук, професор
biblio -> Педагогічна бібліографія
biblio -> Гуманістично-психологічний підхід в роботі з дітьми з особливими освітніми потребами
biblio -> Словник педагогічних термінів
biblio -> Василь Михайлович Бровдій
biblio -> «методичні поради щодо роботи з батьками» для курсантів – слухачів вчителів початкових класів, класних керівників Рівне 2012


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка