Основні проблеми філософії науки


Неокантіантво: концепції методів наукового пізнання



Сторінка5/53
Дата конвертації26.07.2020
Розмір0,89 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53
1. 2.3 Неокантіантво: концепції методів наукового пізнання

Неокантіванство — філософський ідеалістичний напрям, що виник у другій половині ХІХ століття в Німеччині під гаслом “Назад до Канта”. Його мета оновити і доповнити філософію Канта новими даними, особливо в галузі природничих наук.

Основні ідеї неокантіанства:


  • пізнання є справою конкретних “позитивних наук”;

  • філософія “як метафізика” не потрібна;

  • філософія повинна займатися методологічними проблемами, бути логікою науки, досліджувати сам процес наукового пізнання;

  • основою наукового пізнання є конструктивна діяльність розуму.

У рамках неокантіанства сформувались дві наукові школи: марбургська школа (Коген, Наторп, Кассирер) і баденська школа ( Вандельбанд, Ріккерт).

Марбургська школа особливу увагу приділяла вивченню логічних основ філософії Канта, відстоюючи первинність “теоретичного” розуму над “практичним”. У центр уваги висувались проблеми інтерпретації явищ культури (моралі, права, релігії, науки). При цьому марбургська школа розглядала математику як зразок для соціально-гуманітарного знання.

На відміну від марбургської школи баденська школа основну увагу приділяла психологічному тлумаченню філософії І. Канта, стверджуючи пріоритет “практичного “ розуму та обгрунтовуючи трансцендентальну природу цінностей. У центрі досліджень − аксіологічна, культурологічна, атропологічна проблематика.

1.2.4 Методологічні концепції прагматизму

Прагматизм — філософська течія, шо виникла в кінці ХІХ ст і отримала найбільше поширення в Америці. Як позитивізм і неокантіанство, прагматизм стверджував, що філософія повинна відмовитись від вирішення світоглядних питань і зосередитись на життєвих проблемах, які постають перед людиною в реальному житті, та бути загальним методом вирішення цих проблем. Філософія прагматизму належить до суб'єктивістського напряму. Вона не робить об'єктом свого вивчення науку. Головна мета філософії знайти шлях, що веде до успіху.

Так, Ч. С. Пірс (1839-1914) ─ основоположник американського прагматизму, засновник семіотики, уважав, що значення ідей і понять залежить від їхньої корисності: істинним є те, що корисне. На місце діалектичної логіки Пірс поставив семіотичну логіку − логіку знаків або знакову логіку.

Представником радикального емпіризму вважається американський філософ і психолог У. Джемс. У теорії пізнання Джемс визнає виняткове значення досвіду, фактів, заперечує значення абстрактного, абсолютного начала. За Джемсом, істинність знання визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютизує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності, але й на самий зміст поняття істини.

Найбільший вплив на духовне життя здійснив представник прагматизму Джон Дьюї. Його вчення отримало назву інструменталізму. У центрі його філософії людина з усіма її проблемами. Головна проблема сучасності, на думку Дьюї, установити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями. Він запропонував метод, який назвав “інструментальним”, який на основі інтелекту повинен забезпечити розв’язання проблемної ситуації. Для перетворення проблемної ситуації на вирішену необхідно дізнатись про об'єктивні властивості явищ, які складають ситуацію, і закони, за якими вони змінюються. Істину інструменталізм Дьюї визначає як корисність або працездатність ідеї. Тобто істинні ті концепції, ідеї та еорії, що є результативно-вигідними, плідно працюють у життєво важливих обставинах, ведуть до досягнення прагматичних цілей.

До відомих американських позитивістів належить Річард Рорті (1931 - 2007). Його філософія в основному є критичною. Його критика спрямована проти визнання філософії теоретичною основою і ядром сучасної культури. На його думку, філософія не може виконувати цю роль. Рорті критикує теоретико-пізнавальну традицію, яка допускає, що пізнанню завжди передує незалежна від людської свідомості реальність, точним і адекватним відображення якої і є філософія. На його ж думку, пізнання не відображає реальність, а тільки взаємодіє з нею на манер інструмента з матеріалом, який оброблюється. Розуміння означає «отримання користі» та вміння тримати ситуацію під контролем і використовуюти її з користю. Якщо ідея контекстуально умісна і працює в даній ситуації – вона істина. Кореспондентську теорію істини (як таку, що відповідає реальності), пропонує замінимти на поспозитивістську концепцію узгодженості (когенентності) як відповідності твердження принципам і вимогам тієї чи іншої мовної гри, яка діє у тому чи іншому конкретно-історичному співтоваристві індивідів.

Кожний культурний феномен (мова в першу чергу) він розглядає як явище часу і випадку. Тобто як результат випадкового збігу обставин, обумовлених історико-культурною динамікою. У результаті історія виглядає як невпорядкований стихійний потік. Історія, на його думку, не має ніякої ідеї або мети, вона твориться людьми, а не Богом чи світовим розумом. Кожне покоління має свої цінності, творить свою мову і культуру. Демократичне суспільство повинно забезпечити діалог культур. Мета філософії, на думку Рорті, «бути посередником у спілкуванні людей», тобто філософія стає герменевтикою, яка звільняється від епістемологічних пут.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка