Образ батька в художній картині світу тараса шевченка



Скачати 36,98 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації19.04.2019
Розмір36,98 Kb.
  1   2

Олександр Олександрович Черкас, учитель української мови та літератури спеціальної школи-інтернату № 15 Святошинського району м. Києва

Ольга Вольтівна Шаф, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара


БАТЬКІВСЬКА ПОСТАТЬ У ТВОРЧОМУ КОСМОСІ

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ РАКУРС
Образ родини посідає у творчості Кобзаря провідне місце, що зауважено багатьма шевченкознавцями, серед яких Ю. Гончар, Г. Грабович, В. Пахаренко,

Вал. Шевчук у роботі «Матріархальність української родини (з певними виходами на патріархальність)» акцентує на специфіці в художньому світі Шевченкової поезії фігури батька, його ролі, функціях у родинному житті [5, с. 213]. Так, науковець стверджує, що в системі родинних зв’язків образ батька водночас добро- і лихотворний, у відтвореній поетом родині він ‑ «носій і оберігач честі родини, тобто морально-звичаєвого укладу нації», «забезпечує матеріальні гаразди» [5, с. 213]. Як «гарант» родини батько, який не може її зберегти, за концепцією вченого, відповідальний за її руйнацію.

Ю. Гончар стверджує, що батько родини в поезії Т. Шевченка, з одного боку, може бути не біологічним, і виховує чужу дитину як рідну, а з іншого, – заперечує свою батьківську роль через відмову від дорослої або новонародженої дитини [1, с. 88]. Амбівалентність у творах Кобзаря образу батька, як, до речі, і матері, ще потребує уточнення й з’ясування її світоглядних підвалин. Хоча за критерієм частотності образ матері переважає батьківський, останній є важливим для розуміння психологічних механізмів творчості митця, тих гендерно-рольових моделей, які активізовані в його текстах.

У зображеному в поемі «Катерина» драматичному моменті вигнання доньки батько постає «оберігачем честі родини», хоча вся відповідальність за «погане виховання» покритки цілком покладена на матір, тому саме її роль, її слова і позиція важливіші в цій сцені, але слова батька  є остаточним присудом, позбавленим і тіні душевного хитання. Дуже епізодично згадується батько як годівник, голова родини в поемі «Сова»: матір після його смерті «осталася удовою, / Хоч і молодою / І не одна... Та все ж тяжко...» [4, с. 85], змушена стати наймичкою й працювати «день і ніч», щоб прогодувати себе та сина. Отже, роль батька для родини досить вагома, без нього родинне життя змінюється докорінно.

Почуття обов’язку перед дітьми допомагає батькові переносити найбільше лихо, іноді рятує його від самогубства («Москалева криниця»). Повертаючись з дороги, батько не забуває привезти дітям подарунки: як звичайні, так і екзотичні (фіг, виноград) та й про свого батька теж не забуває: «А батькові шитий пояс / Шовку червоного…» [4, с. 118]. У поемі «Сліпий» старий батько, «мов убитий» «під хатою сидить», коли бачить, що «дочка нездужає Ярина», і він, молячись, благає щастя для доньки, – цим втішає себе. Старий Титар в «Гайдамаках», закатований, останнім словом прощається із (відсутньою) донькою: «Оксано, дочко!». Покинутий батько Лукії в поемі «Відьма», вмираючи в хаті, що «пусткою смерділа», коли «нікому було його ні перехрестити, ні рук скласти», останніми силами вимовляє блудній доньці у відповідь на її тривожне: «Тату, це я прийшла!», що він їй прощає. Отже, у Шевченковому художньому світі батько в родині, зокрема, у спілкуванні із дітьми, як і мати, може виявляти турботу й любов до дітей, хоча в такій ролі він постає набагато рідше, ніж мати. Батько, як і мати, у поезії Т. Шевченка в царині родини постає амбівалентним – і люблячим, турботливим, і байдужим та лихим до своєї дитини, що, звичайно ж, не дозволяє провести однозначний гендерний маркер патріархально-матріархальних пріоритетів митця.

Коли родина заснована на любові, то між чоловіком і жінкою панує гармонія. Це видно насамперед у тому, що у всіх важливих справах подружжя радиться між собою, спільно доходить рішення, як-от усиновити дитину (в поемі «Наймичка»), що засвідчує, зокрема, уявлення автора про рівноправність родинних ролей в українському тогочасному суспільстві як про норму. Але така родинна гармонія, як помічено ще Г. Грабовичем, є винятковою в художньому світі митця, крім того є ущербною, бо родинне «раювання» старого подружжя в цій поемі було знещасливлено бездітністю [2, с. 86].

Якщо злагоди між батьком та матір’ю немає, опіка над дитиною переходить до останньої, яка вчила «тільки «мамо» вимовляти, / А «тато» не вчила...» («Княжна») [4, с. 144]. Але, як слушно зауважує Вал. Шевчук, злочинність батька зумовлює безповоротний розвал родини, тоді як доброчинність і княгині, і княжни зупинити його не можуть [5, с. 223]. Протилежно до образу «патріархального» батька як оберігача родини в активній позиції тут – образ аморально-лихотворного батька, який її руйнує. Патріархальна влада й, отже, відповідальність за родину, що традиційно корелюють із батьківським, у творі не закріплені ні за ким, бо батько не спроможний їх мати, а його донька – морально ідеалізований образ жінки-мучениці, ґрунтований на архетипі Великої Матері – теж їх немає, бо інакше такі гендерні ролі дисонували б із типом суспільства, зображеним у поемі. Тут конфлікт батько ‑ донька поглиблено опозицією патріархальне – матріархальне, де останнє попри очевидні для поета моральні переваги не здобуває владу, а приречене на жертву.

Аналогічний образ батька виписаний у поемі «Слепая», але проблемне поле тут, на наш погляд, простіше. В обох творах актуальний конфліктний «трикутник»: батько – його жінка – їх донька, де чоловіче та жіноче є опозиційним. При цьому жінка-мати зображена в боротьбі з чоловіком пасивнішою: Слепая просто покірно віддає доньку панові, сподіваючись на його батьківську любов, а Княгиня чинить пасивний опір, виховуючи доньку осібно, виключаючи з її духовного світовиду батька (різна поведінкова стратегія зумовлена статусом героїнь), а її донька – активнішою (особливо у «Слепой», де Оксана спалює панський маєток разом із батьком; до такого ж акту – батьковбивства – закликає ліричний оповідач і Княжну, якій загрожує зґвалтування). Функціональність мотиву інцесту в художньому тексті розглянута детальніше в статті О. Шаф «Мотив руйнації родинних стосунків у поезії Тараса Шевченка в гендерному ракурсі», де закцентовано, зокрема, зумовленість повторюваного «сценарію» батьківського ґвалту доньки активізацією Едіпового комплексу, є його тіньовим, викривлений варіантом [3, с. 107].

У поезії «У Вільні, городі преславнім…» донька вбиває батька, бо мститься за смерть коханого. Попри сюжетну та ідейну відмінність конфлікт тут схожої природи: убиваючи коханого дочки, батько позбавляє її жіночої реалізації, отже, батькоборство спровоковане психологічним конфліктом поколінь. У поезії «У Вільні, городі преславнім…» він поглиблюється й національно-конфесійним: батько, запобігаючи шлюбу доньки з іновірцем, оберігає етнічну ідентичність родини. Слід зауважити, що авторська оцінка ситуації в цій поезії максимально прихована, чим підкреслена тупиковість проблем родинної руйнації, батьківсько-дочірніх непорозумінь.

Поряд із мотивами батьковбивства, що зазвичай мають каральну мету, а тому виправдовуються ліричним наратором, у поезіях Т. Шевченка актуальний мотив убивства дітей батьком. Він розгортається в поемі «Гайдамаки», де Гонта вбиває своїх двох синів через те, що їхня матір була полькою й католичкою, глибино ж – смерть синів постає їх символічним очищенням, «поверненням» до «батьківського світу» ‑ православного козацтва, України. Тут синовбивство означає не руйнацію родини, а навпаки – ініціаційну спробу її відтворення.

Мотив батькового дітовбивства семантично наповнений у поемі «Титарівна». Убивство свого сина – помста батька-байстрюка матері за її презирство до нього. Образ батька змальовано в дусі фольклорних мотивів про грішника-мандрівника, дітовбивцю, «сатану-чоловіка».

Однією з причин руйнування родини в поезії Т. Шевченка є вимушений шлюб дівчини з нелюбом. Активною стороною примусу є зазвичай мати, що зумовлено традиційним для українського суспільства розподілом гендерних ролей, де мати відповідала за матримоніальну сторону життя своїх дітей. Про участь в особистому житті дитини обох батьків у творчості Т. Шевченка є лише поодинока згадка: «Батько-мати не сплять, / На сторожі стоять» («І багата я») [4, с. 177].

Пасивність батька можна пояснити його меншим зв’язком із донькою, бо зазвичай за подальшу долю доньки більше хвилюється матір. Присутній неслух з боку доньки обох батьків. Так, у  героїня поеми «Катерині» не слухала «ні батька, ні неньки», майбутня княгиня («Княжна») втекла з дому і всупереч забороні батьків повінчалася з князем: «І батько й мати не пускали, / Казали: вгору не залазь…» [4, с. 143]. Уживання поряд лексем «і батько, і ненька», «батько-мати» є даниною фольклорній традиції, яка може випливати з прадавнього гендерного паритету.

У зображенні батьківської постаті привертає увагу постійний народнопісенний епітет старий (рідше сивий) до лексеми батько, що не лише називає ознаку за віком, а є маркером життєвого досвіду, «старшинства». Фігура досвідченого, поважного роками батька виявляє патріархальність мислення автора, втілює архетип Верховного Отця. У небагатьох творах зафіксований образ батька в такій іпостасі, найпоказовіший з них – ідилія «І досі сниться…»: «Біленька хаточка. Сидить / Неначе й досі сивий дід / Коло хатиночки і бавить / Хорошеє та кучеряве / Своє маленькеє внуча. / І досі сниться, вийшла з хати / Веселая, сміючись, мати, / Цілує діда і дитя…» [4, с. 210]. У моделі родини тут (а також у поемах «Наймичка» (після смерті бабусі), «Сліпий», «Марія») прочитується алюзія на Святе Сімейство у варіанті Бог-Отець – Богородиця – Христос. Тиражованість такої моделі родини, де її голова не є чоловіком матері дитини, а є старшим за віком і духовним досвідом (у поезії «І досі сниться…» старий «нишечком читає, Перехрестившись, Отче наш»), дозволяє припустити статус родинного ідеалу. Зауважимо, що фіксація митця на материнському, особливості долання ним Едіпового комплексу, відзначені ще С. Балеєм, що, імовірно, і провокують специфіку художньої презентації образу батька в поезії, зумовлюють його амбівалентність (водночас ідеалізацію та ворожість), вирішуються в компромісній родинній моделі, де батько – не чоловік матері, а вищий духовний очільник сімейства, тобто духовний, а не фізичний батько.

Усі біографи Т. Шевченка стверджують, що в 9 років Тарас втратив матір, а в 12 – батька. Проте сам митець ці трагічні перипетії об’єднує в одну: «лишившись отца и матери на осьмом году жизни, приютился я в школе у приходського дьячка …» [4, с. 761], тобто він, за власним спогадом, став круглим сиротою у 8 років, що засвідчує пріоритетність для нього матері й другорядність батька. Попри його участь у вихованні Тараса (намагаючись оберегти сина від лихої мачухи, двічі брав його в чумацькі походи), майбутній поет не прагнув наслідувати його спосіб життя, тобто ідентифікація з батьківським протікала, якщо йти за автобіографічними матеріалами, украй уповільнено. Отже, в осмисленні специфіки образу батька в поезії Кобзаря слід ураховувати не лише культурно-соціальний, а й психобіографічний чинник. Фігура батька, що в психічному становленні особистості корелює з розвитком Над-Я як вищої психічної «інстанції» й уособлює закон, порядок, владу й авторитет, витісняючи материнське, у поетичному космосі Т. Шевченка присутня, але амбівалентність її осмислення, поширення переживань ворожості щодо батьківського, образу батька-лиходія, інцестуозних і батько-, дітовбивчих мотивів свідчать про ускладнення (на підсвідомому психічному рівні) стосунків митця з батьком. (Компромісом є пошук батьківського начала в старшому поколінні, зокрема, приязнь до діда Івана, бо саме його з теплотою згадує митець у «Гайдамаках», а батька не згадує ніде!) Гіпотетичними причинами таких ускладнень може бути як психічна ‑ фіксація на материнському під час долання Т. Шевченком Едіпового комплексу, так і біографічна – образа на батька за «зраду» матері через швидке одруження. Не виключені й культурно-естетичні передумови маргіналізації батьківського начала, а саме панування романтизму як фемінінної стихії, колоніальність літератури, перервність її традицій, що ускладнювала пошук духовних авторитетів, асоційованих із батьківським началом. Образ батька в поезії Кобзаря є, отже, «індикатором» ставлення митця до світу, його ключових цінностей та орієнтирів.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка