Навчально-методичний посібник з кредитно-модульної системи організації навчального процесу для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня



Pdf просмотр
Сторінка45/148
Дата конвертації04.04.2019
Розмір3,79 Kb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   148

3.3. Методологія економічної науки
У 80-ті роки XX ст. у світовій економічній науці розпочався методологічний бум, який триває і досі. Потік публікацій з методологічних і філософських проблем економічного пізнання нараховує десятки монографій та сотні наукових статей на рік. Результатом цієї інтелектуальної активності стало виокремлення економічної методології в особливу галузь досліджень
(наукову субдисципліну) з формуванням відповідного міжнародного наукового співтовариства, яке об’єднало економістів (М. Блауг, Р. Бекхауз, Б.
Колдвелл, Т. Майєр, Д. Мак-Клоскі, Ф. Мировскі, У. Семюельс та ін.), філософів і методологів науки (У. Макі, М. Мак-Ферсон, А. Розенберг, Д.
Хаусман та ін.), лінгвістів (М. Блур, У. Гендерсон) — всіх, хто прагне осмислити передумови, тенденції, проблеми і перспективи розвитку економічної науки, за рахунок цього підвищити рівень професійної самосвідомості економістів, сприяти адекватнішому розумінню економічних ідей.
Важливою ознакою і одночасно фактором консолідації нового наукового співтовариства стало заснування спеціалізованих наукових журналів — “Економіка і філософія”, “Журнал економічної методології”,

тематичних антологій, навчальних посібників. Кульмінацією стало видання у
1998 р. енциклопедичного “Довідника з економічної методології”.
Зростання кількості публікацій з економічної методології є лише зовнішнім відображенням процесу якісної трансформації цієї галузі досліджень: її меж, тематики, цільових установок. Напрям трансформації характеризують такі ознаки.
1. Методологія з переважно нормативної (такої, що визначає, які дослідження заслуговують на істинну науковість, які методи можна вважати надійними, які результати — достовірними) стала дескриптивною й позитивною, з тенденцією до опису та осмислення сформованих структур економічного знання, напрямів його еволюції, реальної практики наукової діяльності.
2. Радикально розширилось предметне поле економічної методології, власне методологічних і філософських проблем економічної науки. Вона вже охоплює не лише теорію методу, що фокусує увагу на інструментальному аспекті наукової діяльності, а й епістемологічну проблематику (аналіз економічного знання і пізнання), уявлення про економічну реальність.
3.
Змінилося сприйняття економічної науки як об'єкта методологічного аналізу. Образ науки як єдиного “дерева пізнання”, що формує свої нові гілки-напрями на твердому стовбурі-основі освоєних раніше істин, поступово замінювався на нові уявлення, які відображають світ економічної науки плюралістичним, а саме знання — обмеженим і фрагментарним. Така трансформація економічної методології відтворила масштабні тенденції, що визначили в країнах Заходу інтелектуальний клімат останньої третини XX ст.
Традиційний погляд на методологічну проблематику зводить її до характеристики предмета й методу науки. Це уявлення започатковане в науці
Нового часу, якій було властиве прагнення до системності знання, дуалізм раціонального й емпіричного.
Науку тоді тлумачили як єдину систему знань, яка більш повно та влучно відображала різноманітність навколишнього світу. Відповідно, предмет конкретної науки фіксував її місце в системі наук і передусім від- мінність від суміжних наук на тих ділянках дослідницького поля, де вони взаємодіяли. Метод науки розумівся як певний набір інструментів, запозичених із загального (універсального) арсеналу засобів наукового пізнання і застосованих до особливостей предмета конкретної науки. Власне методологічне завдання полягало в тому, щоб визначити їх набір і способи застосування у конкретній сфері науки. Саме в суперечках про метод кожна наука визначала своє ставлення до двох базових епістемологічних
(пізнавальних) установок — емпіризму й раціоналізму. Питання про метод було передусім питанням про співвідношення фактів і теорії, а теорія могла реалізуватись як вихідний теоретичний постулат (апріорі), а також як узагальнення емпіричного матеріалу. Методологічні тексти рясніли сюжета-

ми про значення індукції й дедукції, аналізу й синтезу, історичного і логічного, абстрактного і конкретного тощо. В економічній науці цей стереотип закріпився у XIX ст.
Такий підхід до методології пережив навіть 40—60-ті роки XX ст. — період досить радикальних змін в економічній теорії на Заході, коли загальний престиж економічної науки був як ніколи високим, а зростання попиту на економічні знання зумовило помітне розширення масштабів економічної освіти. Ці тенденції найчіткіше виявилися в США, і цілком закономірно американські вчені заволоділи провідною позицією в економічній науці. Одночасно утверджувалися нові методологічні орієнтири, засновані на ідеях неопозитивізму. Це дало привід для відповідної переорієнтації економіко-методологічної рефлексії. Зміни, однак, торкнулися здебільшого тематики досліджень, не вийшовши за звичні межі дискусії про предмет і метод науки. Увагу було сфокусовано на проблемі розмежування: від “чистої теорії” вимагали досконалої логіки; від емпіричного знання — відповідності даним досвіду; від науки загалом — чітких правил перекладу з мови теорії на мову спостереження, і навпаки (ця умова була особливо принциповою для економічної науки). Наявність різних критеріїв науковості для різних компонентів знання спричинила збільшення розриву між теоретичним й емпіричним знанням.
Одним полюсом тяжіння стала «чиста теорія», що епістемологічно спиралась на раціоналізм у різних його проявах (від апріоризму австро- американського економіста Людвіга фон Мізеса (1881—1973 р.р.) до абстрактних формалізмів “теорії загальної рівноваги”). На відміну від Л.
Вальраса та Джона Хікса (нар. 1904 р.), які використовували методологічні моделі як засіб опису діяльності, в післявоєнний період теорію загальної рівноваги було переосмислено багатьма авторами (Жерар Дебре (нар.
1921 р.) та ін.) у руслі тодішньої математичної моди як формальну математичну конструкцію, теоретичні переваги якої не залежать від її можливих емпіричних інтерпретацій. Орієнтиром для багатьох учених стала не просто математизація, а й свідома формалізація теоретичних моделей. Ця тенденція, що поширилася на інші розділи теорії (наприклад, економічні додатки теорії ігор), де-факто відмежувала “чисту теорію” від методо- логічного диктату неопозитивізму, але одночасно дала привід для інтерпретації такої теорії як галузі прикладної математики.
Другим полюсом досліджень стала економетрика, яка найбільше відповідає методологічним нормам неопозитивістської науки. В її наукових пошуках заявила про себе протилежна тенденція — до обмеження само- стійного значення теоретичних моделей взагалі. Теорії були прирівняні до робочих гіпотез, вони вважалися цінними настільки, наскільки були здатні сприяти отриманню конкретних емпіричних результатів. Методологічним маніфестом цього напряму стали праці американського економіста Мілтона
Фрідмена (нар. 1912 р.), який стверджував, що якість теоретичних моделей

залежить не від реалістичності покладених у їх основу передумов, а від здатності теорії пропонувати достовірні передбачення.
Відмінності методологічних установок на раціоналістичному й емпіричному полюсах економічної науки спричинили активізацію рефлексії, яка швидко переросла в методологічним бум. Етапною подією став виступ американського економіста російського походження Василя Леонтьєва
(1906—1999 р.р.) на щорічному з’їзді американської економічної асоціації в
1970 р., в якому він вказав на “симптом фундаментальної незбалансованості”, що характеризує стан економіки як наукової дисципліни: “...слабка емпірична основа, що повільно розвивається, не може витримати ваги надбудови “чистої” економічної теорії, що стрімко зростає”.
Своїм виступом Леонтьєв навряд чи переконав опонентів, проте він підкреслив гостроту ситуації, стимулював критичний аналіз справ у науці.
Обговорення економістами цих питань збіглося з важливими зрушеннями в західній філософії науки. Поєднання цих факторів спричинило розвиток економічної методології. Загальним вектором змін стало поступове послаблення неопозитивістського риторизму в трактуванні наукового знання, розмивання межі, що відокремлює науку від інших форм людського знання. Провідна роль у такому переосмисленні належала постпозитивізму
Т. Куна та І. Лакатоса.
Безпосередній вплив Т. Куна на економічну методологію був незначним, зокрема, тому, що історія економічної теорії вписувалась у кунівську схему; економісти зі значним запізненням відгукнулися на постпозитивістські тенденції філософії науки. Суттєвіше вплинула концепція
І. Лакатоса. З 70-х років XX ст. нові ідеї стали активно вивчати історики економічної думки і методологи.
Вплив Лакатоса на економічну методологію зумовлений тим, що він пішов далі Куна в наближенні наукового знання до метафізики, покладеної в основу “фонового”, передусім філософського, знання. Якщо Кун відводив парадигмі в поточній науковій діяльності пасивну роль, то Лакатос вважав парадигму ядром науково-дослідницької програми, головною одиницею аналізу наукових знань. На відміну від Куна Лакатос виходив з припущення, що в одній науковій дисципліні можуть співіснувати різні конкуруючі між собою теорії. Тобто одні й ті самі факти, що належать до однієї предметної галузі, можуть отримувати різні теоретичні пояснення, які однаково претендують на істинність і визнаються як наукові. Крім того, не відмовляючись від звичної для методолога нормативної функції, Лакатос посів компромісну позицію щодо поглядів Куна й австрійського філософа- соціолога Карла-Раймонда Поппера (1902—1994 р.р.).
Паралельний розвиток різних традицій та шкіл; не сприйняття ними критики й фактів, що не відповідають загальноприйнятим теоріям; місце в науці «чистої теорії» за її нефальсифікованими постулатами — всі ці особливості економічної науки отримували в концепції Лакатоса своє

пояснення і (частково) виправдання. Під його впливом суттєво змінилася спрямованість економі-ко-методологічних досліджень. Замість звичних міркувань про предмет і метод, операційність і верифікацію провідними стали дослідження, які переосмислювали існуючі наукові школи, традиції і теорії як науково-дослідні програми або парадигми.
Методологія знову виявила інтерес до змісту наукового знання.
Відбулося взаємне зближення економіко-методологічних та історико- наукових досліджень: методологічні концепції стали використовувати для пояснення логіки розвитку економічної думки, а історія науки перетворилась на своєрідний полігон для перевірки методологічних гіпотез.
Змінилась і роль методолога, який перебрав на себе роль дослідника.
Якщо раніше філософія науки озброювала його своєрідним кодексом поведінки вченого, за допомогою якого він робив висновок про те, чи варто теорію вважати науковою, то з тих пір філософія науки надала йому інструментарій аналізу наукових знань.
Вплив постпозитивістської хвилі на економічну методологію був глибоким, але домінував недовго: виявилось, що конкретний історико- науковий матеріал не так легко, як стверджували ентузіасти, вписувався в методологічні схеми. У середині 80-х років XX ст. цей вплив став менш відчутним під тиском радикальніших постмодерністських тенденцій у сфері філософії та методології науки і зумовленого ними розширеного, багатофакторного трактування наукової діяльності. Концепція Лакатоса на цьому фоні стала сприйматись як надто обмежена, а її якості (спадкоємність із попперіанством і наявність нормативного начала), що зумовили й успіх у
70-ті роки XX ст., опинилися на вістрі критики. Найгостріше проявилося це на конференції 1989 р., спеціально присвяченій застосуванню методології
Лакатоса до аналізу економічного знання, на якій із сімнадцяти доповідей лише в п’яти було висловлено однозначно схвальне ставлення до методології науково-дослідних програм.
Піонером постмодернізму в економічній науці виступив американський економіст Д. Мак-Клоскі. Його стаття, а пізніше і книга
«Риторика економіки» набули широкого розголосу, оскільки засвідчили посягання на устої професійної віри економістів у те, що економічна наука спрямована на пізнання істини про економіку. Мак-Клоскі доводив, що економічна наука є передусім риторикою, тобто мистецтвом переконувати, а наукові аргументи — одним із засобів переконання, далеко не єдиним і не завжди вирішальним. Цю тезу Мак-Клоскі проілюстрував на прикладі багатьох відомих праць впливових економістів, виокремивши в їх аргументації риторичну складову, тобто прийоми, покликані зміцнити позицію авторів за рахунок літературної форми.
Резонанс творчого доробку Мак-Клоскі відкрив дорогу новим підходам до аналізу економічної науки, що відобразили вплив постмодерністських тенденцій у західній культурі другої половини XX ст.


Тема постмодернізму розглядалася в них лише тією мірою, якою він стимулював обговорення реальних проблем сучасної економічної науки. Ці проблеми не були новими, скоріше то був новий рівень полеміки між універсалізмом і релятивізмом у підході до наукового знання. Універсалісти виходять з того, що функція науки полягає в пізнанні загальних законів природи і суспільства, що процес такого пізнання є кумулятивним та підпорядковується власній внутрішній логіці, і тому наука може й повинна розглядатись як значною мірою автономна сфера діяльності. Релятивісти, навпаки, акцентують на відносності, культурно-історичній зумовленості наукового знання. Постмодернізм продовжив і максимально радикалізував релятивістську лінію у післявоєнній філософії та методології науки, пов'язану з іменами В. Куайна, Т. Куна та П. Фейерабеида.
На відміну від релятивізму в гуманітарно-науковому знанні XIX ст., в основі якого була ідея історизму (мінливості) об’єкта пізнання, релятивізм
XX ст. переніс його центр ваги на сталу обмеженість і специфічність. У такій формі релятивізм можна було застосовувати до будь-яких наук, і не лише до загальних.
Якщо Кун довів, що вчений сприймає об’єкт свого дослідження не безпосередньо, а за допомогою парадигми як вираження колективної свідомості певної колективної спільноти, то постмодерністи розділили парадигму на складові, тобто, мовою постмодернізму, піддали реконструкції
(рис. 9).
Те, що у Куна було своєрідною “лінзою”, на якій зосереджувалась увага дослідника, у постмодерністів виявилось у системі епістемологічних
“фільтрів”, що коригують, деформують і формують образ об’єкта, який вивчається. Ці функціональні особливості мови роблять її своєрідним епістемологічним фільтром.

Каталог: bitstream -> 123456789
123456789 -> Тема: Безпека вулиці: азбука дороги
123456789 -> Методичні вказівки до вивчення дисципліни сво «доктор філософії»
123456789 -> Регіональний підхід до дослідження формування ціннісних орієнтацій студентів мистецьких вишів україни н. Г. Тарарак
123456789 -> Методологічне підґрунтя дослідження формування ціннісних орієнтацій студентів вищих навчальних закладів мистецького профілю україни
123456789 -> Загальна характеристика роботи
123456789 -> Інформаційне суспільство в контексті політичної культури суспільства
123456789 -> Заліщицька районна державна адміністрація Відділ з питань освіти Районний методичний кабінет Використання активних та інноваційних технологій як засіб активізації
123456789 -> Україна тернопільська область опис досвіду роботи учителя біології


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   148


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка