Наталка та Олександр Шевченки



Сторінка3/4
Дата конвертації30.03.2019
Розмір1,04 Mb.
1   2   3   4



Але, діставшись до залізничного насипу й пропустивши швидкісний експрес, що зеленим громидлом проторохтів повз них, Семко про всяк випадок зателефонував Данилові й Миколці — надто вже не хотілося йому самотужки лізти на болота… І ще менше хотілося потрапити у Дім Гукала, який здалеку скидався на кам’яний надгробок. Проте на допомогу друзів сподіватися не випадало — телефон Данилка не відповідав (певно, той справді був на прийомі в лікаря), а Миколка з повним ротом повідомив, що саме сидить за бабусиним столом і планує ще нескоро з-за нього вийти. Зітхнувши, Семко сунув мобільника в кишеню й перезирнувся з подругою. — Що ж, ходімо, — сказав він, та ентузіазму в його голосі виразно поменшало. Тримаючись за руки, вони спустилися з насипу й зупинилися на самісінькій межі болота — далі невеличкі острівці тверді чергувалися з темними калюжами води, які оманливо здавалися неглибокими. Рупором приклавши долоні до рота, Семко щосили гукнув: — Кабачку-у-у! Діана зробила те саме. Якийсь час відлуння їхніх голосів розкочувалося навкруги, але знайомого рохкання у відповідь вони не почули, і прудкого рудуватого тільця теж ніде не було видно. Іншої ради не було — доведеться просуватися по гниловоддю до того острівця, на якому завмер Дім Гукала. Якщо Кабачок не втопився в драговині (о, ні, тільки не це!) — він міг бути лише там. Друзі взялися до справи. Семко дістав із рюкзака лижі, більше схожі на пральні дошки, й обернувся до Діанки. — Надягай, — скомандував він. — І не сперечайся! Підеш за мною, ступатимеш по моїх слідах. Понесеш рюкзак і, в разі чого, кинеш мені мотузку. — Семчику, а який у цьому сенс? — здивувалася дівчинка. — Першим має йти той, хто в лижах. Хіба ні? — Ні. Якщо я пройду на своїх двох, то ти в лижах ще легше впораєшся. Не переч, Ді, я ж просив! Це все заради Кабачка! Ет, шкода, що Данилко не з нами, в нього голос командирський, його всі слухаються… Діанка засміялася і нарешті виконала настанову Семка — на чимале його полегшення. Вони рушили. Від межі боліт до Дому Гукала було метрів п’ятсот, однак, враховуючи обережність, з якою пересувалися друзі, їхня подорож суттєво затяглася. Кілька разів купини, що напозір здавалися надійними, просто провалювалися під ногою Семка — задля перестороги він, перш ніж ступити, випробував їх на міцність правою ногою, — а одного разу хлопчик і зойкнути не встиг, як провалився в брудну болотяну воду аж по пояс. Діанка хутко зірвала з плечей рюкзак, та, на щастя, Семко відчув під собою достатньо тверде дно, і для того, щоби вибратися, йому вистачило Діанчиної руки. Час від часу друзі по черзі кликали Кабачка, проте безрезультатно — шкодливе руде порося так і не з’явилося… Минуло не менше години, доки вони, врешті-решт, дісталися до найтаємничішого дому всієї Мрії. Якщо не всієї Полтавщини… Дім Гукала навіть у сонячні дні справляв украй похмуре, навіть гнітюче враження — як із виду, так і через своє розташування. Зведена бозна скільки років тому, складена з нехарактерного для цих місць сірого каменю, котрий з роками ще дужче потемнів, ця будівля, що неначе вгрузла в болотисту землю, була оповита такою кількістю легенд і переказів, що їй позаздрив би будь-який англійський замок. Діанка й Семко зачаровано спостерігали, як старезний дім із чорними проваллями вікон неначе плаває в довгих пелехах туману. Дивуватися не випадало — над болотами майже завжди стелився туман різної щільності, проте сьогодні він був ріденький, сірувато-білий і ледь помітний — усюди, крім цього дому. Та навколо нього імла клубочилася так густо, ніби він сам був її генератором. Про це Діанка, чомусь пошепки, сказала Семкові. — Ось бачиш, — так само пошепки відповів той. — Дещо з фізики ти таки пригадала. — Яка там фізика! Мені страшно, Семчику. Я боюся. Понад усе на світі Семко в ту мить хотів би зізнатись: «Я теж». Але він просто не міг цього зробити. Чоловікам не личить панікувати. Особливо тоді, коли найгірше вже позаду. Пересмикнувши плечима, аби прогнати сотні маленьких всюдисущих мурашок із крижаними лапками, що з’явилися від страху, хлопчик солідно промовив: — Не вигадуй, Ді. Чого тут боятися? Звичайнісінький будинок, тільки дуже старий. — Але про нього таке кажуть… — Та знаю я. — …Кажуть, що тут ніхто не ще не зміг затриматися довше, ніж на годину, — правила своє Діанка. — Невідомо чому… — Ну, то й що? Тут болото, випари… І ми зовсім не збираємося в ньому сидіти. Найгірше вже позаду, Ді, — Семко нарешті сказав те, про що думав. — Ми пройшли через болото. Цілі-цілісінькі, хіба забрьохані трохи… І що ти пропонуєш? Повернути назад? — Та ні! Просто мені лячно, — повторила дівчинка і з великою неохотою зробила крок уперед. Ще один, ще… Склавши долоні човником, Діана покликала: — Кабасю! Ти де, бешкетнику?! Кабачку! Однак порося не озивалося. Тільки луна дзвінко прокричала у відповідь: «Чку! Чку!», — і знову запала тиша. Особлива, болотяна тиша, густа й волога, неначе жива. А потім… Потім пролунало це. Діанка озирнулася. Вона щойно зняла лижі, й спершу подумала, що той дивний звук, який наздогнав її, — це рипіння старої деревини. Власне, так воно й було. Ось лише рипіла суха стара деревина. А після довгої мандрівки болотами її лижі геть просякли вологою. Діанка затремтіла. — Семчику, що це? — Ну, підлога в домі, мабуть, дерев’яна, — припустив той обережно. — І ще вітер… — Немає ніякого вітру. Зовсім. Ані билинка не ворухнеться, сам поглянь! — За розмовами друзі впритул наблизилися до дверного отвору, що скидався на беззубу, але від того не менш небезпечну пащу сірого монстра. Кам’яні стіни Дому Гукала, густо порослі мохом, здавалося, просто-таки дихали холодом і зловісною вогкістю. Діанка безпомічно глянула на Семка. — Я не можу, — сказала вона, відчуваючи, як безглуздо, по-дитячому, звучать її слова. — Не можу йти туди, та й годі. Мені здається, цей дім мене просто проковтне. Семко насупився. — Ми мусимо, Ді. І треба поквапитися. Не дай Боже, стемніє — і доведеться сидіти тут аж до світанку. В темряві ми болота не перейдемо. Цей аргумент став вирішальним. Діанка зважилася. Узявшись за руки, друзі крок за кроком наближалися до темного й похмурого Дому Гукала… Глава 3


Каталог: authors
authors -> Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
authors -> Коваленко діана олександрівна моделювання образів часопростору в сучасному українському романі
authors -> Ю. В. Сорока Хотин Історія України в романах
authors -> Василь іванишин
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 2
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 1
authors -> Дисертація формування барокового стилю у творчості літераторів острозького кола
authors -> Василь Бережний
authors -> Жозе Сарамаґо


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка