Мистецтво у змісті професійної підготовки


Мистецтво у розвитку творчої індивідуальності майбутнього педагога професійного навчального закладу



Сторінка7/106
Дата конвертації04.04.2019
Розмір0,96 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   106
1.3. Мистецтво у розвитку творчої індивідуальності майбутнього педагога професійного навчального закладу
Переосмислення ціннісних підходів до формування особистості майбутнього педагога професійного навчання, зумовлене процесами гуманізації та інформатизації сучасної освіти, передбачає посилення уваги до розвитку його творчих якостей.

Сьогодні соціальному замовленню суспільства відповідає такий педагог, який не лише має високий рівень професійної компетентності та майстерності педагогічної діяльності, а й прагне і вміє перетворити останню на творчий процес, партнерську взаємодію суб’єктів освіти, у якій максимально повно розкривається і самореалізується як особистість учня чи студента, так і особистість самого педагога, і у якій виявляється, формується та розвивається їхня творча індивідуальність.



Останню ми вважаємо однією з найважливіших якостей фахівця, оскільки її наявність свідчить про зрілість його особистості і про такий рівень майстерності його професійної діяльності, який можна порівняти з мистецтвом.

Саме тому у розвиткові творчої індивідуальності особистості професіонала ми вбачаємо перспективний напрям підвищення ефективності сучасного виробництва і головне завдання неперервної професійної освіти: “Світ буде щасливим лише тоді, коли кожен матиме душу художника, інакше кажучи, буде щасливим у своєму покликанні” (Огюст Роден).

Висока місія формування нового покоління професіоналів, - високоосвічених та інтелігентних, здатних майстерно і творчо виконувати доручену їм справу – покладається нині на інженерно-педагогічних працівників. Але виховати таких фахівців педагоги професійного навчання зможуть лише за умови, якщо самі будуть інтелігентними, неповторними особистостями з яскраво вираженою творчою індивідуальністю, адже, як зазначав К.Д. Ушинський: “У вихованні усе повинно грунтуватися на особистості вихователя … Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна сформувати характер”.1

Узагальнення результатів педагогічних та психологічних досліджень з даної проблеми дозволяє стверджувати, що поняття “творча індивідуальність” охоплює сукупність рис, які визначають самобутність людини як творчої особистості, своєрідність і неповторність стилю її діяльності та спілкування.

Як засвідчив ретроспективний аналіз історичних підходів до розвитку в особистості цієї інтегративної якості, здійснений Н.Є. Миропольською, виникнення самого терміну “індивідуальність” пов’язане з

ім’ям давньоримського мислителя й оратора Цицерона, який сформулював його як аналог грецькому - “атом” і вважав індивідуальність найменшим елементом буття соціуму.

Таке розуміння даного поняття знайшло розвиток у монадологіїї Г.-В. Лейбніца, згідно із якою оточуючий світ складається з окремих духовних самодіяльних неподільних першоелементів – монад, що за своєю сутністю є стислим Всесвітом2.

Це вчення повністю збігається із філософією українського мислителя Г.С. Сковороди, який називав людину мікрокосмом, що в усій повноті охоплює структуру й процеси, притаманні великому Космосу.

Споріднене розуміння індивідуальності знаходимо і у російського філософа М. Бердяєва, головний пафос творчості якого полягав у визнанні права людини на індивідуальність. У зв’язку із цим М. Бердяєв надавав пріоритетності тим типам діяльності, які всіляко стимулюють творчу активність і розвивають індивідуальну самосвідомість людини.

Незважаючи на те, що філософа критикували за применшення принципу соборності у трактовці процесів суспільного розвитку й художньої творчості, він наполягав на думці, що саме у соборній свідомості містяться витоки індивідуальної безвідповідальності, нейтрализуються поняття особистої честі й гідності людини1.

Узагальнення викладених вище філософських підходів зумовлює висновки щодо взаємозв’язку особистості й світу:


  • чим більше особистість відображає у своїх якостях тенденції суспільного прогресу, чим більш специфічно виражені в неї соціальні риси, чим більш самобутній характер має її діяльність – тим більш значущою є сама особистість2;

  • чим багатшим буде внутрішній світ особистості як мікрокосму, чим більш яскравою і творчою буде її індивідуальність – тим кращим і щасливішим стане суспільство, у якому вона живе.

У зв’язку із цим, головним завданням освіти, на думку Н.Є. Миропольської, є виявлення і розвиток творчої індивідуальності особистості як відмінності її від інших, так само неповторних і унікальних особистостей.

Проблемі формування цієї системної якості людини присвячено цілий ряд наукових праць сучасних психологів. Водночас, вчені поки що не дійшли у них єдності щодо розуміння сутності поняття “індивідуальність”. Тому у психологічній науці співіснують нині різні тлумачення даного поняття.

Зокрема, Г.М. Гак, І.С. Кон, В.Г Крисько та В.П. Тугаринов розуміють під індивідуальністю одиничність, неповторність, унікальність людини при її порівнянні з іншими.

Іхніми опонентами виступають Є.Я Басін та І.І. Резвицький, які вважають ці характеристики недостатніми, оскільки виділення окремих ознак індивідуальності не дає можливості розкрити її внутрішню структуру, з’ясувати загальні механізми її функціонування та розвитку, визначити її місце у суспільній структурі. Тому одиничне, на думку цих вчених, є необхідною, але не достатньою умовою індивідуальності, тоді як загальне – становить її змістову основу, сутність.1

Приділяючи особливу увагу творчій індивідуальності художника, І.І. Резвицький розглядає її як особливу форму його буття у соціумі, де він проявляє себе як відносно автономна й неповторна система, що володіє здатністю до саморегуляції й саморозвитку у межах суспільства.

За Є.Я. Басіним, відносно замкнений, автономно-відособлений характер цих процесів зумовлює таку особливість індивідуальності художника, яка дозволяє з психологічної точки зору й у психологічному контексті пояснити ключовий для психології художньої творчості факт нетотожності художника як людини і як творця, що у плані аналізу художнього тексту найбільш повно було висвітлено М.М. Бахтіним. Останній вважав, що “художницьке “Я” є конкретною, соціально-психологічною формою творчого “Я” особистості”2. Ця здібність художника зберігати свою цілісність й відносну незалежність в умовах неперервних внутрішніх і зовнішніх змін допомагає зрозуміти, чому у ту ж саму епоху, у тій самій країні, художники, які належать до одного й того ж класу, створюють абсолютно різні й неповторні за своєю індивідуальною природою твори1.

Традиційно, вчені-психологи (зокрема, В.П. Кузьмін та К.К. Платонов) розуміють індивідуальність як особливе в індивіді. Причому вважають, що лише ряд індивідуальних особливостей, зокрема властивостей особистості, роблять людину та її особистість одиничним. У той же час, індивідуальність, на думку науковців, не можна ані ототожнювати з особистістю ані відриівати від неї. Вона завжди неповторна і може характеризувати як людину, так і неістоту, матеріальний об’єкт: “… індивідуальності існують не лише у духовному, але й у фізичному світі”, про “індивідуальності” не лише людей, але й речей” писав і К. Маркс”2.

С.Д. Максименко, В.О. Соловієнко та Т.В. Василишина вважають, що індивідуальність утворюється на основі успадкованих індивідуальних задатків людини внаслідок своєрідного і неповторного поєднання таких її психологічних особливостей як характер, темперамент, спрямованість, здібності, особливості перебігу психічних, зокрема, творчих процесів тощо3.

Як поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей розглядає індивідуальність В.В. Рибалка. На його думку, остання проявляється у здібностях, домінуючих потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, почутті власної гідності,

світобаченні, системі знань, умінь і навичок особистості, у рівні розвитку її інтелектуальних та творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності й поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність, за В.В. Рибалкою, визначає самобутність людини як творчої особистості і формує таку важливу її характеристику, як власний стиль її творчої діяльності та взаємозв’язків з оточуючою дійсністю.1



На переконання Л.М. Собчик, індивідуальність є інтегративною якістю особистості, що зумовлюється психічними особливостями людини, її здібностями й задатками. Проявляється індивідуальність, на думку вченої, у власному стилі особистості, що охоплює її найважливіші підструктури: мотиваційну сферу, емоційні особливості, когнітивний стиль і комунікативні властивості.2

Значний вплив на становлення сучасної методології досліджень з проблеми творчої індивідуальності справили наукові праці А. Горнфельда, І. Лапшина, Д. Овсянико-Куликівського та Т. Райнова, присвячені аналізу індивідуальної своєрідності творчої особистості.

Зовнішніми проявами творчої індивідуальності особистості, вчені вважали оригінальність її мислення, нестандартність вибору способів для розв’язання проблем, спрямованість її творчої активності тощо.

Досліджуючи творчу індивідуальність учителя, С.О. Смирнов називає її визначальною ознакою потребу педагога у самореалізації, тобто у якомога повнішій реалізації своїх потенцій у професійній діяльності3.

Ми в цілому погоджуємося із цією думкою. Водночас, вважаємо важливим і те, що крім зазначеного, розвиток творчої індивідуальності педагога сприяє:



  • творчій самореалізації не лише його самого, а й його учнів;

  • отриманню педагогом завдяки цьому морального задоволення від результатів своєї праці;

  • підвищенню ефективності його педагогічної діяльності, досягненню високих якісних результатів у навчанні та вихованні дітей та юнацтва.

Чим більш яскравою є індивідуальність педагога, тим більш гармонійно у ньому поєднуються професіоналізм та духовна культура, тим своєрідніше він сприймає, оцінює й перетворює оточуючу дійсність і тим більш цікавим він стає для своїх вихованців. Завдяки цьому він володіє значно більшими можливостями впливу на розвиток їхньої особистості.

Але, як свідчить досвід педагогів-новаторів, майстрів педагогічної справи, творча індивідуальність вчителя виявляється не лише у засвоєнні ним накопиченої людством культури й розвиткові на цій основі індивідуальної духовної культури. Вона знаходить свій прояв передусім в активній перетворювальній діяльності педагога, у процесах його особистого вибору й особистого внеску, у повній його самовіддачі своїй педагогічній праці.

Найважливіше місце у розвиткові творчої індивідуальності, на думку С.О. Смирнова, посідає саморозвиток, який передбачає:


  • усвідомлення педагогом себе як творчої індивідуальності;

  • орієнтацію на досягнення педагогічного ідеалу;

  • визначення своїх професійно-особистісних якостей, що потребують вдосконалення й коригування;

  • розробку довготривалої програми саморозвитку.

Це стає можливим за умов:

  • оволодіння педагогом здатністю самостійно формулювати завдання щодо саморозвитку й виробляти стратегію і тактику їх реалізації;

  • здобувати необхідну професійну інформацію та оперувати нею у зв’язку із розв’язанням теоретичних і практичних задач;

  • отримувати нові знання, необхідні для досягнення проміжних цілей;

  • шукати нові засоби вирішення освітніх завдань.1

Аналіз наукових досліджень з проблеми творчої індивідуальності дозволяє стверджувати, що вона є складним багатоструктурним утворенням, яке охоплює чотири окремі підструктури: індивідну, особистісну, суб’єктну й творчу.

Індивідний компонент структури характеризує індивідуально-психологічні особливості особистості, зумовлені генетично, і сприяє виявленню своєрідності її темпераменту, пізнавальних процесів, здоров’я, творчих здібностей і задатків, емоційно-вольової сфери тощо.

Особистісний компонент дає уявлення про соціально зумовлені якості особистості, її ціннісні орієнтації, особистісну й професійну спрямованість людини, її ставлення до оточуючого світу.

Суб’єктний компонент структури творчої індивідуальності розкриває сутність особистості як суб’єкта власної діяльності, сприяє виявленню механізмів самодетермінації цієї діяльності й способів самореалізації у ній особистості2.

Творча підструктура характеризує рівень свободи означеної діяльності й можливостей суб’єкта щодо надання їй творчого характеру; його здатність ефективно діяти у змінюваних умовах: від адаптації до них до творчого перетворення оточуючої дійсності відповідно до власної мети та системи цінностей. Для педагога творча індивідуальність виявляється у здатності до імпровізації, створенні власного педагогічного стилю та почерку, своєї творчої лабораторії.

Важливим завданням професійно-педагогічної підготовки майбутніх педагогів професійного навчання є, на нашу думку, розпізнати і запалити творчу іскорку в кожному студентові, допомогти йому усвідомити власну творчу індивідуальність, вселити й нього віру у свої творчі сили, пробудити в нього бажання до творчості у своїй майбутній професійній діяльності. Отже, постає питання щодо необхідності перегляду змісту, форм, методів і засобів професійної підготовки студентів професійно-педагогічних навчальних закладів з метою забезпечення її творчої спрямованості.

Процес формування творчої індивідуальності педагога є тривалим і складним. На думку С. Гільманова, він поділяється на ряд етапів1.

Перший етап, за визначенням дослідника, - це “педагогічна робінзонада”, що вібувається у ситуації “спільного перебування з учнями і виконання із ними певної роботи”. Прикладами таких ситуацій є перші дні літньої табірної зміни, виконання молодим вчителем вперше функцій класного керівника, початок роботи у студентському загоні тощо. Емпірична даність цих ситуацій здійснює сильний вплив на емоції педагога, змушуючи його мислення працювати у певному спрямуванні, мобілізуючи його індивідуальний досвід та педагогічний потенціал. І якщо цей потенціал у вчителя є, то вихід із ситуації він знайде. Тоді спільна діяльність, спілкування, стосунки, що склалися у нього з вихованцями, фіксуються у його свідомості як професійні цінності.

Упродовж другого етапу розвитку творчої індивідуальності педагога відбувається, на думку С. Гільманова, усвідомлення ним цілей професійно-педагогічної діяльності, формується його досвід організації дій, зорієнтованих на досягнення цих цілей, народжується власне “педагогічне бачення”, тобто, власна педагогічна система, що охоплює способи й засоби планування, контролю та аналізу означених дій, виробляється педагогічна “Я-концепція”.

Третій етап – це період самореалізації, коли індивідуальність педагога стає фактором його життєдіяльності й коли про нього можна вже сказати: “Він – вчитель, і завдяки цьому є цікавим”. У цей час творча індивідуальність педагога виявляється в його відкритості проблемам, у перших проявах педагогічної мудрості, у постійному творчому невдоволенні. Суб’єктивно педагог переживає свою діяльність як свободу внутрішніх можливостей, усвідомлюючи при цьому, в чому він поки що є недосконалим, що йому слід у зв’язку із цим змінити у собі. У ході третього етапу у діалектичній єдності відбувається індивідуалізація та професіоналізація педагога як процеси розвитку двох рівнозначних сторін його особистості, однаково важливих для успішної професійно-педагогічної діяльності.

Серед різномантіних засобів, які можуть забезпечити ефективність формування та розвитку у майбутніх педагогів професійного навчання творчої індивідуальності, особливе місце належить, на нашу думку, мистецтву, оскільки воно:


  • по-перше, є індивідуалізованою, матеріалізованою, творчістю;

  • по-друге, передбачає індивідуальність його сприйняття і впливу на особистість;

  • по-третє, сприяє творчій самореалізації й самовиявленню людини у суб’єктивно близькому для неї виді творчої діяльності.

Підтвердження цього положення знаходимо у Й. Бродського, який вважав, що людина, яка зуміла виробити в себе твердий художній смак, може бути не більш щасливою, але більш вільною, оскільки вона володіє внутрішнім критерієм, що допомагає їй розпізнати оригінал і підробку, істинну й неістинну інтонацію, що у кінцевому рахунку допомагає їй зберегти і розвинути свою індивідуальність.1

Доцільність впровадження мистецтва до змісту неперервної професійно-педагогічної освіти зумовлюється, на нашу думку, також тим, що воно гармонізує особистість, врівноважує її емоційно-почуттєву та інтелектуальну сфери, опочуттєвлює й гуманістично спрямовує процес професійного становлення майбутніх педагогів, сприяє емоційному усвідомленню ними соціальної значущості прилучення професіонала будь-якого профілю до культури людства, розкриває значення гуманістичних чинників як фундаменту життєтворчості й професійної діяльності особистості і забезпечує, на думку В.П. Іванова, таку універсальну самовизначеність кожній людині, якої б та ніколи не досягла, користуючись тільки засобами й інструментами логічного пізнання2.

Тому в умовах реформування сучасної освіти, пошуку нетрадиційних підходів до розв’язання завдань професійної підготовки спеціалістів, мистецтво набуває нового соціокультурного змісту й освітнього значення. Воно розглядається як один з провідних чинників розвитку особистості фахівця будь-якого профілю, формування його професійно значущих особистісних якостей, неповторного творчого стилю діяльності.

Такий підхід зумовлює педагогічну доцільність впровадження до змісту підготовки студентів професійно-педагогічних навчальних закладів з метою розвитку їхньої творчої індивідуальності як різновидів мистецтва, так і адаптованих до умов вивчення певних навчальних дисциплін елементів мистецьких знань.

Оскільки проблема використання мистецтва у розвитку особистості педагогів професійних навчальних закладів є новою у професійній педагогіці, то її теоретико-методологічні та методичні основи ще майже не розроблені.

Вперше в Україні про необхідність використання мистецтва у розвиткові особистості професіонала заявив у своїх наукових працях академік АПН України, доктор філософських наук, професор І.А. Зязюн, який зазначав, що у сучасному виробництві основоположним фактором зростання продуктивності праці, її ефективності та якості стає особиста культура робітника.1

Цю ідею підтримала і розвинула у своїх працях доктор педагогічних наук, професор О.П. Рудницька, яка стала фундатором вітчизняної мистецької освіти як нової наукової галузі. Вона обстоювала думку щодо необхідності використання у професійній педагогіці багатющого дидактичного і виховного потенціалу мистецтва (за її визначенням - “педагогіки мистецтва”) з метою формування професійно значущих якостей особистості фахівця2.

Спираючись на творчий доробок українських вчених, ми вбачаємо у мистецтві ефективний засіб розвитку творчої індивідуальності в студентів професійно-педагогічних навчальних закладів і вважаємо головною педагогічною умовою його застосування у навчально-виховному процесі розробку та експериментальну апробацію відповідної методики, що передбачає:



  • корекцію змісту професійної підготовки майбутніх педагогів професійного навчання з метою забезпечення її індивідуалізації, гуманізації, культуровідповідності та творчої спрямованості;

  • виявлення форм і методів впровадження мистецтва у навчально-виховний процес професійно-педагогічних закладів освіти, які сприяють розвитку творчої активності та інших творчих якостей студентів;

  • створення впливового культурно-мистецького середовища у професійно-педагогічному навчальному закладі, що стимулює прояви творчості в майбутніх педагогів ПТНЗ;

  • активне залучення студентів до різноманітних форм позанавчальної культурно-мистецької та пошукової діяльності.

Теоретично обгрунтовані педагогічні можливості використання мистецтва у розвитку творчої індивідуальності майбутніх педагогів ПТНЗ сприятимуть, на нашу думку, підвищенню якісного рівня їхньої професійної підготовки, оскільки дозволять їм “знайти себе” у майбутній професійно-педагогічній діяльності, виробити свій власний педагогічний почерк і на засадах співтворчості й новаторства створити свою унікальну педагогічну лабораторію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   106


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка