Мистецтво у змісті професійної підготовки



Сторінка64/106
Дата конвертації04.04.2019
Розмір0,96 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   ...   60   61   62   63   64   65   66   67   ...   106
Козацька педагогіка

У другій половині ХУ-ХУІ ст. на Україні виникло і сформувалося козацтво як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов’янської, але й світової культури – козацьку педагогіку.



Козацька педагогіка – це частина української народної педагогіки у вершинному вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Створена козаками педагогіка увібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний та психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.), а також козацькі й січові школи на території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщині.

Перша школа на Січі, відкрита у 1576 році, послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Зокрема, там заборонялося перебування жінок. Навіть отамани залишали свої сім’ї за межами Січі. За порушення порядку загрожувала смертна кара.

Батьки прибували на Січ із синами, щоб ті навчалися грамоти і військової справи. Траплялося, що, шукаючи порятунку від панської сваволі, діти добиралися туди самі.

Козацька педагогіка дає самобутнє трактування статусу і ролі батька в навчанні і вихованні дітей. Батько – це захисник сім’ї, роду, творець історії, державності. У козацькому фольклорі і педагогіці він символізує для дитини високий і незаперечний взірець стійкості, мужності і відваги, непорушний авторитет у ставленні до родини, громадських справ, потреб народу.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з 2 відділів: в одному навчалися ті юнаки, що готувалися на паламарів і дияконів – у цьому відділі було завжди 30 учнів. У другому відділі вчилися усі інші діти, серед яких були як еліта – хрещеники козацької старшини, так і сироти. Цих учнів було 50. Іх учили грамоті, співу та військовому ремеслу.

У січовій школі було реалізовано принцип гармонійного виховання людини, бо поруч із загальними предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків. Хлопчиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”. Крім того, важливе місце у козацькій педагогіці відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) та ін.

Метою козацького виховання у Запорозькій Січі була підготовка воїнів, які б мали “міцну тілобудову, легко переносили голод, спрагу, спеку; у війні були невтомними, відважними, хоробрими, або, краще сказати, дерзновенними і мало дорожили своїм життям”.

Загартовуючи себе і готуючись до складних випробувань долі, козаки улітку спали просто неба. Вони опановували таємниці народної медицини, щоби забезпечити собі міцне здоров’я і довголіття. Дослідник України Г.Боплан писав, що, маючи міцне здоров’я, козаки майже не знають хвороб.

Навчання супроводжувалося народними дитячими іграми, забавами, різноманітними фізичними вправами, танцями тощо.

Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря у процесі народних ігор та танців змагалися на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль тощо.

Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони та ін.), танці “на закладу” – хто кого перетанцює, “водіння” за собою музик через усю Січ або “дотанцьовування” від одного означеного міся до іншого. Поступове вдосконалення танцювальних рухів зумовило виникнення односкладових танців (гопака, гайдука, тропака, півторака та ін.), які згодом злилися в один складний танець “козак”. Виконуючи його, танцівники не лише розважалися, але й вишколювалися, тренували свою витримку, гартували гнучкість, розвивали запаси сил для праці і бою.

Вбачаючи у танці “козак” небезпечний стимул для піднесення національної самосвідомості українського народу, а у Запорозькій Січі – форпост майбутнього національно-визвольного руху, цариця Катерина ІІ зруйнувала Січ, а танець “козак” заборонила.

Намагаючись зберегти цей танець і пристосувати його до існуючих умов самодержавства, українці стали виконувати його під назвами тих односкладових танців, від яких утворився “козак”. Згодом вони, збагатившись рухами, перетворилися на самостійні хореографічні твори.

Головним спадкоємцем “козака” став гопак, який перейняв його героїчне забарвлення, імпровізаційність, змагальність виконавців, наявність досконалих сольних хореографічних комбінацій-колінець тощо. Нерідко гопак виконується із списами та шаблями. Популярним стало виконання танцю не лише чоловічим, а й мішаним хореографічним колективом. Гопак набув широкого визнання на світовій хореографічній сцені і став мистецьким атрибутом нашої держави.

На Запорозькій Січі існувала специфічна система відбору і вишколу молодиків. “Хто хотів стати козаком – мусив наперед служити 3 роки в старого козака за джуру (чуру) – як у лицарів меченосець. Чура робив усяку роботу, носив за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю і набирав вправності у битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли”.

Час перебування молодиків у Січовій школі, як вважають дослідники, суворо не регламентувався, а залежав, у першу чергу, від їхніх здібностей до військової та духовної науки.

До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування. Функціонували Січові школи під безпосереднім наглядом козацької старшини.

Українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було у світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім – дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської педагогіки.

Другий ступінь козацького виховання - родинно-шкільний.

Посібниками для навчання були: для найнижчих класів рукописна “Козацька читанка”, для середніх – Часослов і для старших – Псалтир, що друкувалися Київською та Чернігівською друкарнями.

В учнівському колективі діяло самоврядування, яке нагадувало козацьке. Учні обирали зі свого складу 2 отаманів: одного для старших, другого – для молодших. Усі мали рівні права та певні обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство. Хлопчики, що браталися, клялися один одному у вірності на все життя.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва (декоративно-ужиткового, музичного, хореографічного тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів’я приказки про козаків тощо), що були пройняті волелюбним козацьким духом.

Значний виховний і пізнавальний потенціал мали школи музики і співу на Січі. Вони призначались для дітей, які мали гарний слух і голос. Мета їх – навчити молодих козаків церковного співу, підготувати читців і співаків для нововідкритих церков.

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи в Україні. Учителями у них працювали козаки-кобзарі, які за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями проводили індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистецький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі були і поетами і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій, була засобом релаксації й оплакування своїх загиблих братів після бою, піснями народні співці розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

У духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути у собі ці шляхетні якості.

Неписані закони кодексу лицарської честі передбачали:



  • Любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві.

  • Готовність захищати слабких, турбуватись про молодших, дітей.

  • Шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі.

  • Непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість і скромність тощо).

  • Відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави.

  • Турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної землі.

  • Прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів.

  • Цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму.

  • Уміння скрізь і всюди поступати шляхетно, виявляти інші чесноти.

Кодекс лицарської звитяги передбачав такі героїчні якості, як:

  • Готовність битися до загину за волю, честь, віру і славу України.

  • Нехтування небезпекою, коли йдеться про життя друзів, побратимів, долю України.

  • Ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників.

  • Героїзм, подвижництво у праці і в бою тощо.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. Вони розміщувалися переважно в містечках, що належали церквам. Ці навчальні заклади існували на кошти батьків (Січові – на кошти Січі).

Школи були знищені після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році.

Запорозькі школи зробили вагомий внесок у зрозвиток культури й освіти українського народу, у боротьбу його з покатоличенням. Їх діяльність має не тільки велике пізнавальне значення для вивчення історії освіти в Україні, а й для всієї сучасної історичної науки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   60   61   62   63   64   65   66   67   ...   106


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка