Методичні рекомендації з елективного курсу «дерматоонкології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017


РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДЕРМАТОВЕНЕРОЛОГIЇ



Сторінка10/119
Дата конвертації26.03.2020
Розмір2 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   119
РОЗДІЛ 1.
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДЕРМАТОВЕНЕРОЛОГIЇ
Взагалі дерматологія – одна з найстаріших галузей медицини, що виникла з практичного досвіду різних народів. Слід зазначити, що у Китаї, Індії і Древній Греції вона з'явилася абсолютно самостійно. Передбачається, що перші відомості про хвороби шкіри були викладені в давньоєгипетських папірусах (1552 р. до н.е.), а за деякими даними – за 3000 років до цього, в документах шумерів.

Здавна у Греції та Італії були відомі такі хвороби шкіри, як короста, парша, проказа, іхтіоз, а також хвороби статевих органів. Гіппократ (460-370 рр. до н.е.) описав значну кількість шкірних висипів (коросту, паршу) та порушення пігментації, розрізняючи хвороби залежно від зовнішніх і внутрішніх причин.

У римських джерелах відомості про шкірні хвороби стають детальнішими, з’являються нові терміни. Пліній Старший (І ст.н.е.) описав оперізувальний лишай, імпетиго; Авл Корнелій Цельс (І ст. до н.е.) – сикоз, карбункул, гострокінцеві кондиломи, бешиху, слоновість. Гален (130-200 рр. н.е.) зробив спробу вивчити будову шкіри. На межі Х – ХІ ст. н.е. Авіценна описав пемфігус, кропив’янку, імпетигінозну екзему та провів диференціальну діагностику між коростою і свербежем.

Епоха Відродження збіглася з пандемією нової, невідомої венеричної хвороби «lues venerea» (пізніше одержала назву «сифіліс»), яка, на думку більшості вчених, була завезена моряками експедиції Колумба з Америки.

З виникненням капіталізму в XVI столітті з'явилися умови для розвитку різних галузей науки і техніки. Разом з усією медициною стала розвиватися і дерматологія. У 1572 р. в Італії з'явився перший підручник дерматології («De morbis cutaneus»), написаний Ієронієм Меркуріалісом (Hieronimus Mercurialis), хвороби в якому поділялися за зміною кольору та поверхні шкіри. Ссюди ж відносилися і пухлини. Французький лікар Парс (1509-1590) описав грибкові ураження голови, італієць Мальпігі (1628-1690) започаткував вивчення мікроскопічної структури шкіри.

Австрійський вчений Планк (1738-1807), запропонувавши свій підручник наприкінці ХVIII ст., зробив першу спробу класифікувати хвороби шкіри за морфологічними ознаками висипів, поділяючи їх на 14 класів. Згодом англієць Уілен (1757-1812) і його учень Бейтмен (1788-1821) поділили відомі дерматози на 9 класів, залежно від їх морфології, чим практично було започатковано морфологічний етап розвитку дерматології.

Початок ХІХ ст. ознаменувався розквітом французької дерматологічної школи, засновниками якої слід вважати Алібера (1768-1837) та його колег – Бієтта, Жибера, Девержі. Характерною для цієї школи була концепція, яка полягала в тому, що головною причиною виникнення дерматозів є так звані «гуморальні фактори». Найвиразнішим прихильником і пропагандистом цього напряму був Базен.

У цей час у науці існував і так званий «унітаризм», згідно з яким венеричні хвороби зумовлені єдиним «контагієм», що у різних людей та за різних умов може спричинити різні хворобливі явища. Отже, сифіліс і гонорею вважали проявом одного й того ж захворювання. Ці переконання були розвіяні результатами експерименту англійського вченого Гентера, який прищепив собі матеріал із уретри хворого на гонорею, в результаті захворів і на сифіліс, і на гонорею. Помилковість унітарного вчення спростив І.Рікор (1800-1889), який бездоганно засвідчив, що гонорея і сифіліс – різні захворювання. Але полеміка з цього питання завершилась лише у 1879 р., коли німецький вчений А.Нейссер відкрив специфічний збудник гонореї – гонокок, а його співвітчизник Е.Бумм у 1885 р. одержав гонокок у чистій культурі. Праці А.Фурньє (1832-1914) – це ціла епоха у вивченні патології сифілісу.

Визначний слід у розвитку дерматології залишили представники віденської (австрійської) школи, яку очолював Ф.Гебра (1816-1880). Вона ґрунтувалася на патологоанатомічному принципі класифікації дерматозів. Поділяючи відомі дерматози на 12 груп, Ф.Гебра основного значення надавав вивченню морфології висипів. Слід відзначити німецьких вчених, учнів і послідовників Ф.Гебри таких, як: Капоші, Кебнера, Аушпітца, Й.Ядассона – редактора 50-томного енциклопедичного посібника зі шкірних і венеричних хвороб, що не втратив свого значення й нині.

У Російській імперії дерматологія, як самостійна дисципліна, сформувалась у 70-х роках ХІХ сторіччя, коли спочатку у Варшавському університеті, а згодом у Києві, Москві та Петербурзі були створені кафедри шкірних і венеричних хвороб.

Засновником московської дерматологічної школи був професор О.І.Поспєлов (1845-1916), який створив зразкову шкірну клініку з великим муляжним фондом. Із його учнів слід згадати С.Л.Богрова (1878-1923) – першого директора Державного венерологічного інституту, відомого своїм дослідженням у дерматомікології; професора Г.І.Мещерського (1878-1923), який тривалий час очолював дерматологічну кафедру при 1-му Московському медичному інституті та М.А.Чорногубова (1822-1942) – видатного вченого й клініциста, професора 2-го Московського медичного інституту.

Великий внесок у розвиток російської та світової дерматовенерології зробили такі визначні вчені, як професори П.С.Григор’єв, В.О.Рахманов, С.Т.Павлов, О.К.Шапошников, Л.М.Машкілейсон, А.А.Антоньєв.

У Київському університеті курс шкірних хвороб з 1864 по 1880 рр. очолював доцент Л.К.Горецький, а у Московському університеті з 1869 по 1884 рр. цей курс викладав доцент Д.І.Найденов. У Петербурзькій медико-хірургічній академії у 1869 році курс шкірних хвороб почав викладати Ф.В.Подкопаєв, а у 1871 році цей курс очолив доцент О.Г.Полотебнов. У 1876 році О.Г.Полотебнов отримав звання професора, першого російського професора-дерматолога. Його вважають засновником російської наукової дерматології. Він розглядав ураження шкіри у тісному взаємозв’язку з ураженням внутрішніх органів і нервової системи, а також з впливом факторів зовнішнього середовища. Значну увагу О.Г.Полотебнов приділяв поєднанню морфологічних і функціональних досліджень у дерматології, що є важливим і сьогодні.

Слід виокремити у розвитку радянської дерматовенерологічної науки провідну роль Центрального науково-дослідного шкірно-венерологічного інституту, заснованого в 1921 році. Справедливо згадати видатних співробітників, які зробили неоціненний внесок у розвиток сучасної дерматовенерологічної науки, таких як професори О.О.Студніцин, М.М.Туранов, А.А.Арієвич, К.Р.Аствацатуров, Ю.К.Скрипкін, А.А.Каламкарян.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   119


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка