Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «актуальні проблеми формування естетичної культури майбутніх дизайнерів» 23-24 березня 2017 року м. Кривий Ріг



Сторінка68/147
Дата конвертації07.10.2019
Розмір3,31 Mb.
ТипПротокол
1   ...   64   65   66   67   68   69   70   71   ...   147
Список використаних джерел:

  1. Клименко В.В. Психологія творчості/Віктор Васильович Клименко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 480 с.

  2. Звуковий дизайн/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/

  3. Саунд-дизайн/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://xssracademy.com/courses/sound-design


І. М. Удріс, м. Кривий Ріг
ВІТЧИЗНЯНІ НАУКОВЦІ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ СТИЛЬ В АРХІТЕКТУРІ Й УЖИТКОВОМУ МИСТЕЦТВІ
Кожна галузь наукового знання має потребу в систематизації власних досягнень, у створенні власної історії. Українське мистецтвознавство за понад півтора століття досягло вагомих успіхів у кожному з напрямків цієї науки на різних етапах розвитку, що зумовлює актуальність розробки історії вітчизняного мистецтва. Зокрема, заслуговує на увагу висвітлення наукових досягнень доби становлення мистецтвознавства, що припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття.

Окремі аспекти зазначеної проблеми розглядаються в низці праць сучасних фахівців у контексті їх дослідницьких інтересів. Передусім, це праці Л. Соколюк, Р. Чугай, М. Селівачова, С. Білоконя, Л. Савицької, Р. Шмагало. Більш різнобічно проблема історії науки про мистецтво висвітлюється в публікаціях О. Ноги, С. Побожія, М. Павлієнко, М. Криволапова, В. Ханка. Проте через існуючі донині лакуни питання висвітлення раннього етапу історії українського мистецтвознавства не втрачають актуальності.

Метою публікації є характеристика досягнень вітчизняних науковців окресленої доби у формуванні об’єктивних уявлень про своєрідність та художню значимість національної архітектури і народного мистецтва, що реалізовані в комплексі відповідних стилістичних ознак, тобто, про український стиль.

Відносна демократизація життя в Україні в останній чверті ХІХ – першій чверті ХХ століття відбилася в успіхах різних ланок культурного життя: національної літератури, музики, театру, образотворчого мистецтва. На цей час припадає серед іншого і становлення вітчизняного мистецтвознавства як наукової дисципліни.

На території України у складі Російської імперії визначне місце як осередку освоєння власного образотворчого спадку належало Києву. Історична доля і тогочасні реалії – наявність у місті університету, Духовної академії, наукових та культурних установ, періодичних видань – зумовили його роль чинника і центру формування наукової школи, що об’єднала дослідників з різних міст – Харкова й Одеси, Полтави і Чернігова тощо. Предметом досліджень науковців київського кола стала українська образотворча спадщина, а однією з чільних наукових проблем – визначення її об’єктивної цінності та національних стилістичних ознак. Передусім йшлося про архітектуру як стильовизначальний, згідно усталеної в класичній науці про мистецтво позиції, вид образотворчості та ужиткове мистецтво.

В останній чверті ХІХ століття – в аматорський період нашого мистецтвознавства – з’являються праці з різних питань народного мистецтва, позначені типовими для аматорства рисами: пильною увагою до конкретних фактів, відсутністю узагальнюючих висновків. Серед них слід виділити публікацію Ф. Вовка «Відмінні риси південноруської орнаментики» за матеріалами його доповіді на ІІІ Археологічному з’їзді 1874 р. у Києві. Її можна вважати точкою відліку в питанні визначення рис українського стилю в ужитковому мистецтві. Вагому роль відіграли також альбоми українських узорів О. Пчілки (Косач) і П. Литвінової, дослідження вітчизняного писанкарства М. Сумцова і С. Кулжинського. Значна роль у накопиченні фактологічного матеріалу належала часопису «Киевская старина».

Відміна заборони української мови 1905 р. сприяла піднесенню національної самосвідомості і надала могутній імпульс подальшому розвитку вітчизняного мистецтвознавства. З’являються фахівці, які повністю присвячують наукову діяльність дослідженню своєрідності нашої образотворчості та особливостям її еволюції. Особливістю праць початку ХХ століття з питань народного мистецтва слід вважати прагнення аналізувати його загалом, і національну орнаментику зокрема, як своєрідну складову загальноєвропейського і навіть світового розвитку окресленої галузі художньої культури. Серед науковців, що зробили найбільш значний внесок у вивчення української орнаментики як основи декоративного образотворення й окремих видів народного мистецтва на особливу увагу заслуговують прізвища М. Біляшівського, К. Широцького, Г. Павлуцького, братів Щербаківських, Є. Кузьміна, О. Пчілки.

Найгостріші дискусії серед фахівців і аматорів початку ХХ століття викликало обговорення проблеми українського стилю в архітектурі, зумовлене як тогочасними тенденціями міжнародного художнього життя (друга хвиля національного романтизму, особливо в країнах Східної та Північної Європи), так і актуальними культурно-мистецькими подіями в нашій країні. Зокрема, велику роль у контексті розвитку вітчизняного варіанту сецесії відіграли пошуки нових рішень на основі національної образотворчої традиції в тогочасній архітектурній практиці, а також початок системного вивчення вітчизняної архітектурної спадщини спеціальною комісією, створеною в 1899 р. на базі Товариства Нестора Літописця. У наступні п’ять років залучені до роботи науковці опрацювали біля півтисячі вітчизняних архітектурних пам’яток. Завдяки активізації суспільного інтересу до проблеми і зусиллям фахівців за неповних два десятиліття складається солідна бібліографія літератури з цього питання – багато в чому завдяки активному розвитку вітчизняної періодики, на сторінках якої переважно проходило обговорення особливостей українського стилю в зодчестві. До дискусії долучались і архітектори-практики – В. Кричевський, О. Варяницин, М. Шумицький, художник-педагог О. Сластьон і мистецтвознавці-теоретики. Серед них – Г. Павлуцький, брати Щербаківські, М. Біляшівський, Г. Лукомський, Д. Антонович, О. Новицький та інші.

У результаті викристалізувалися дві думки щодо ознак, які найповніше презентують український архітектурний стиль. Практикуючі архітектори віддавали перевагу пам’яткам, близьким до народної естетики – дерев’яним культовим спорудам. Однак більшість учених схилялась до визнання українським стилем вітчизняного варіанту європейського бароко, який сформувався у країні протягом ХVІІ століття і яскраво виявився в сакральних і світських спорудах козацької доби – загальновизнаного періоду розквіту національного мистецтва. Найбільш характерні ознаки будівель козацької доби були взірцем і під час проектування та зведення громадських і приватних споруд початку ХХ століття в українському стилі – таких як Полтавське земство за проектом В. Кричевського.

Розглянуті матеріали дають змогу відчути загальну атмосферу зацікавлення проблемою національного стилю представниками молодої науки про мистецтво тих часів і зрозуміти характер спрямованості їх досліджень. Попри окремі розбіжності у трактуванні деталей, публікації фахівців кінця ХІХ – початку ХХ століття уможливили зміцнення в суспільстві переконання в тому, що українській архітектурі і народному мистецтву, як і іншим видам вітчизняної образотворчості, притаманні виразні національні форми, сформований український стиль, і наша художня культура має всі підстави посісти почесне місце серед інших європейських культур.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   64   65   66   67   68   69   70   71   ...   147


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка