Листи бардів та їхніх шанувальників, вірші, статті


За пісню, що стала гімном України, заслали на Колиму



Скачати 140,5 Kb.
Сторінка23/24
Дата конвертації26.03.2020
Розмір140,5 Kb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
За пісню, що стала гімном України, заслали на Колиму
Скільки тих пісень та дум переспівав Жарко, скільки тих поезій поклав на ноти (включаючи і «Печенізьку облогу Києва» Олександра Олеся), збірку народних пісень для співу під бандуру навіть упорядкував... А от була в нього одна пісня, яку тихо намугикував хіба що десь удома чи гуляючи околицями Михайлівки, де в нього ще жила сестра Марія. Це – вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» (1862), покладений на музику Михайлом Вербицьким (1863) і затверджений через 140 літ Державним гімном України (2003). Пісня вважалася «націоналістичною», «занепадницькою» і не вписувалася в мажорні ритми п’ятирічок.

Однак, знехтувавши цим, Федір Жарко затягнув на якійсь вечірці: «Ще не вме-е-рла Україна і слава-а-а, і во-о-ля...» Отямився тоді, як відчув, що ніхто йому не підтягує. Надворі був 1950-й, до хрущовської «відлиги» ще залишалося три роки. Однак той, кому талант Жарка заступав сонце (в інтернеті «гуляє» його ім’я), не тільки сопів у терцію з усіма іншими за столом, а ще й назавтра «сигналізував» куди треба.

Жарка арештували, присудили десять років «золотих копалень» Колими. І хоча ввесь строк він не відбув, завдяки кончині вождя-тирана Сталіна в березні 1953 року, факт залишається фактом. На жаль, дехто сьогодні дозволяє собі сарказм на адресу Жарка, забуваючи, що він жив за тієї доби, коли в багатьох на умі було одне, а на язиці – те, що диктувала партія. Якби не виброджувалася в тих умах козацька непокора, чи прийшла б наша Україна до своєї незалежності? І коли?..

Не одному Жаркові було важко стримувати те, що рвалося з глибин душі на волю. Гострий на язик Никифор Чумак із Полтавщини ще в 1930-х обмовився на людях про «оту грузинську морду в Кремлі», що призвела до голоду в Україні; за те життям і поплатився – буцімто за доносом кобзаря Миколи Зайця (агента НКВС «Грязнова», як засвідчує історик Віктор Ревегук у своїх дослідженнях кобзарства Полтавщини).

А сліпого Євгена Адамцевича з Сумщини, який любив наспівувати про «галіфе – кривії коліна, ой, так та й не так – Україна гине», навіть у 1950-х ганяли з місця на місце, а то й вивозили кудись у степ, далеко закинувши його бандуру-годувальницю. Він навпомацки знаходив свій «струмент», плакав від радощів і... знову співав своєї.

Прямо після концерту арештували в 1934 році і загнали на Колиму Володимира Кабачка, художнього керівника Полтавської капели.

Сліпого Івана Кучугуру-Кучеренка з Харківщини, який посмів написати «Думу про Петлюру», енкаведисти розпинали на допитах прямо на долівці: руки й ноги прив’язували мотуззям до гаків на стінах і розтягували на чотири боки – до тріску в кістках... Доки й сконав 60-річний співець смертю мученика (1939), так і не скорившись катам, вимагаючим зректися свого кобзарства.

Ось так і летіли наші кобзарі «сірим шнурком» у радянській «мряці», мов журавлі з пісні «Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого...




Каталог: docs


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка