Лист до сімей Папи Римського Івана Павла ii



Сторінка15/21
Дата конвертації28.07.2020
Розмір0,88 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21
ВИХОВАННЯ
16. Що означає виховання дітей? Відповідаючи на це запитання, слід пам’ятати дві фундаментальні істини: перша, що людина покликана жити в правді і любові; а друга, що кожен самоутверджується через щирий дар себе. Це стосується як вихователів, так і їх вихованців. Тому виховання – унікальний процес, для якого дуже важливе взаємне спілкування людей. Вихователь – це особа, яка "народжує" у духовному значенні. З цієї точки зору виховання дітей можна вважати справжнім апостольством. Це живий засіб спілкування, який не лише породжує глибокі стосунки між вихователем і вихованцем, але й робить їх учасниками правди і любові, цієї кінцевої мети, до якої кожен покликаний Богом – Отцем, Сином і Святим Духом.

Батьківство і материнство передбачають співіснування і взаємодію автономних суб'єктів. Це особливо очевидно у випадку матері, коли зачинається нова людина. Перші місяці присутності дитини у материнському лоні творять особливий зв'язок, якому властиве своєрідне виховне значення. Мати у передпологовий період надає форми не лише тілу дитини, але також в непрямий спосіб усій особистості дитини. Хоча ми говоримо про процес, у якому в основному мати впливає на дитину, ми не повинні недооцінювати унікального впливу, який ще ненароджена дитина має на свою матір. У цьому взаємному впливі, який буде виявлений навколишньому світові після народження дитини, батько не відіграє прямої ролі. Але він повинен з відповідальністю присвятитися і забезпечити увагу і підтримку протягом усього часу вагітності, і, якщо можливо, в момент народження дитини.

Для цивілізації любові суттєво важливо, щоб чоловік прийняв материнство своєї дружини як дар. Це надзвичайно важливо для усього процесу виховання дітей. Багато залежатиме від його готовності взяти на себе свою частку у першому періоді дарування людськості і від того, як він буде задіяним як чоловік і батько у материнстві своєї дружини.

Тоді виховання є передусім обдаруванням з боку обох батьків: разом вони передають зрілу людськість новонародженій дитині, яка, в свою чергу, обдаровує їх новизною і свіжістю людськості, яку вона принесла з собою у світ. Це відбувається і в тому випадку, коли діти народжуються з психічними чи фізичними вадами. Тут стан дітей може підсилювати особливу мужність, яка потрібна, щоб виховати їх.

Тож слушно Церква питає під час обряду шлюбу: "Чи приймете з любов'ю дітей від Бога і виховуватимете їх відповідно до закону Христа і Його Церкви?"[39] У вихованні дітей подружня любов виражається як справжня батьківська любов. Сопричастя осіб, виражене як подружня любов на початках сім'ї, доповнюється і звершується у вихованні дітей. Кожен народжений і вихований у сім'ї – потенційний скарб, який необхідно прийняти з відповідальністю, щоб він не применшився і не був втраченим, а навпаки – досягнув більш зрілої людськості. Це також процес обміну, в якому батьки-виховники, в свою чергу, певною мірою виховуються самі. Будучи вчителями людськості для власних дітей, вони самі навчаються людськості від них. Усе це чітко виявляє органічну структуру сім'ї і фундаментальне значення четвертої заповіді.

У вихованні дітей ми батьків, чоловіка і дружини розвивається у ми сім'ї, яке прищеплюється до попередніх поколінь і відкрите до поступового розширення. З цього погляду як бабусі та дідусі, так і внуки відіграють свою індивідуальну роль.

Якщо правдивим є те, що, даючи життя, батьки поділяють творчу роботу Бога, то правдивим також є й те, що виховуючи дітей, вони стають учасниками Його батьківського (і материнського) способу навчання. Згідно зі св. Павлом, Боже батьківство – первісна модель всього батьківства і материнства у всесвіті (Еф 3,14-15), а особливо людського материнства і батьківства. Ми повністю навчилися Божого способу навчання через Вічне Слово Отця, яке, ставши людиною, об'явило людині автентичну та цілісну велич своєї людськості, тобто що бути людиною означає бути дитиною Божою. У цей спосіб Він також об'явив справжнє значення людського виховання. Через Христа усе виховання в сім'ї і поза нею стає частиною спасаючої Божої педагогіки, скерованої як до окремих осіб, так і до сімей, і сягає найвищої точки у Пасхальній Тайні Господньої смерті і Воскресіння. Серцевина нашого спасіння стає стартовою точкою кожного процесу християнського виховання, яке також є завжди вихованням повної людськості.

Батьки – перші і найважливіші виховники своїх дітей, і вони також володіють найбільшою компетенцією у цій справі: вони виховники тому, що вони – батьки. Вони поділяють виховну місію з іншими особами чи інституціями, такими, як Церква і держава. Але ця місія виховання завжди повинна бути у згоді з належним застосуванням принципу субсидіарності. Це передбачає легітимність і навіть потребу надати допомогу батькам, але вважає своїм справжнім і абсолютним обмеженням першість батьківських прав і їхні дійсні можливості. Тому принцип субсидіарності служить батьківській любові і йде на зустріч добру сім’ї, оскільки батьки самі не здатні задовольнити усі вимоги цілого процесу виховання дітей, особливо у справах, які стосуються їх навчання і всієї справи соціалізації. Тому субсидіарність доповнює батьківську і материнську любов, підтверджуючи її фундаментальну природу, оскільки усі інші учасники процесу освіти лише спроможні виконати свої обов'язки в ім'я батьків, за їхньою згодою і до певної міри за їх дорученням.

У підсумку, процес виховання приводить до фази самовиховання, яка настає тоді, коли індивід після досягнення певного рівня психофізичної зрілості починає "виховувати себе сам". Самовиховання виходить поза попередні результати, досягнуті виховним процесом, в яких воно залишається закоріненим. Підліток відкривається новим людям і новому оточенню, особливо вчителям і однокласникам, які мають вплив на його життя, і цей вплив може бути як корисним, так і шкідливим. На цій стадії підліток дещо віддаляється від виховання, яке він отримав в сім'ї, часом займаючи критичну позицію щодо своїх батьків. Навіть у такому випадку процес самовиховання не може бути не позначений виховним впливом, який сім'я і школа має на дітей і підлітків. Навіть коли вони виростають і вирушають у свою власну дорогу, молоді люди залишаються внутрішньо пов'язаними з їх екзистенційним корінням.

На цьому тлі ми можемо по-новому побачити значення четвертої заповіді: "Шануй свого батька і свою матір" (Вих 20,12). Вона тісно пов'язана з цілим процесом виховання. Батьківство і материнство, цей перший і основний факт у дарунку людськості, відкриває перед батьками і дітьми повну і глибоку перспективу. Народжувати у плоті означає дати поштовх подальшому "народженню", яке є поступовим та складним і проходить через увесь процес виховання. Заповідь з Декалогу закликає дитину шанувати свого батька і матір. Але, як ми побачили вище, ця сама заповідь накладає на батьків відповідний, чи симетричний обов'язок. Батьки також покликані шанувати своїх дітей, без огляду на те чи вони молоді чи старші. Таке ставлення необхідне впродовж усього часу їхнього виховання, включно з часом навчання. Принцип віддання шани, визнання і повага, яка належить людині вже через те, що вона людина, складає базову умову для будь-якого автентичного виховного процесу.

У сфері виховання Церква повинна відігравати особливу роль. У світлі традиції та вчення Собору можна сказати, що це є не лише справа довіряння Церкві релігійного і морального виховання особи, але й сприяння усьому процесу виховання особи з Церквою. Сім'я покликана виконувати своє завдання виховувати у Церкві, таким чином беручи участь у її житті і місії. Церква бажає виконувати свою виховну місію передусім через родини, які здатні виконати це завдання завдяки Таїнству Подружжя, через "благодать стану", яка випливає з нього, і особливу харизму, властиву усій сімейній спільноті.

Без сумніву, однією ділянкою, у якій сім'я відіграє незамінну роль, є релігійне виховання, завдяки якому сім'я зростає як домашня церква. Релігійне виховання і катехизація дітей роблять сім'ю справжнім суб'єктом євангелізації та апостольства у межах Церкви. Ми говоримо про право, яке внутрішньо пов'язане з принципом релігійної свободи. Сім'ї, а особливо батьки свобідні у виборі для своїх дітей особливого виду релігійного і морального виховання, яке відповідає їх власним переконанням. Навіть коли вони довіряють ці обов'язки церковним інституціям чи школам, якими керують духовні особи, вони повинні постійно і активно виконувати свою виховну роль.

У контексті виховання слід приділяти належну увагу надзвичайно важливому питанню вибору покликання, і особливо приготуванню до подружжя. Церква доклала значних зусиль для того, щоб сприяти приготуванню до подружжя, наприклад, пропонуючи курси для наречених. Усе це вартісне і важливе. Але не можна забувати, що приготування до майбутнього подружнього життя – це передусім завдання сім'ї. Зрозуміло, що лише духовно зрілі сім'ї можуть адекватно брати на себе цю відповідальність. Отже, ми повинні наголосити на потребі особливої солідарності між сім'ями. Вона може виражатися різними практичними способами, як, наприклад, асоціації сімей для сімей. Інститут сім'ї скріплюється такими проявами солідарності, які збирають докупи не лише індивідів, але також спільноти з бажанням молитися разом і разом шукати відповіді на важливі життєві питання. Хіба це не є неоціненним виявом апостольства сімей одних для одних? Важливо, що сім'ї намагаються будувати між собою містки солідарності. Це дозволяє їм допомагати одне одному в їхніх виховних справах: батьки навчають і виховують батьків, а діти – дітей. Таким чином утворилася особлива традиція виховання, яка черпає свої сили з сім’ї як домашньої церкви.

Євангеліє любові – невичерпне джерело всього, що живить людську сім'ю як спільноту осіб. У любові весь виховний процес знаходить підтримку і своє остаточне значення зрілого плоду взаємного дару батьків. Через зусилля, страждання і розчарування, які є частиною виховання кожної людини, любов постійно піддається випробовуванням. Щоб пройти ці випробування, необхідне джерело духовної сили. Її можна знайти лише в Тому, Хто "возлюбив до кінця" (Ів 13,1). Таким чином, виховання повністю входить до цивілізації любові. Воно залежить від цивілізації любові і великою мірою вносить свою частку до її розвитку.

Впродовж Року сім'ї Церква, сповнена довіри, постійно молиться за виховання людини, щоб сім’ї наполегливо працювали над справою виховання з мужністю, довірою і надією, незважаючи на труднощі, які часом є настільки серйозними, що здаються нездоланними. Церква молиться, щоб сили цивілізації любові, які мають своє джерело у Божій любові, здобули перемогу. Це сили, які Церква невпинно витрачає для добра всієї людської сім'ї.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка