Лист до сімей Папи Римського Івана Павла ii



Сторінка10/21
Дата конвертації28.07.2020
Розмір0,88 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21
ЩИРИЙ ДАР СЕБЕ
11. Ствердивши, що людина – єдине створіння на землі, яке Бог забажав заради неї самої, Собор відразу ж стверджує, що вона може "повністю віднайти себе виключно через щирий дар себе" [25]. Таке твердження може видатися суперечливим, але насправді це не так. Натомість, це дивовижний парадокс людського існування: існування, яке покликане в любові служити істині. Любов спонукає людину досягати сповнення через щирий дар себе. Любити означає віддавати і отримувати щось, що не можна ні купити, ні продати, а тільки віддавати вільно і взаємно.

За самою своєю природою дар особи повинен бути триваючим і безповоротним. Нерозривність подружжя випливає, перш за все, зі самої суті цього дару: дару одної особи іншій. Це взаємне віддавання себе виявляє подружню природу любові. У шлюбній присязі наречений і наречена називають один одного на ім'я: "Я…беру тебе…за жінку (мужа) і прирікаю тобі любов, вірність і чесність подружню (і послух подружній) і що не залишу тебе аж до смерті". Такий дар, як цей, передбачає обов’язок, набагато серйозніший і глибший, ніж будь-що, що можна "придбати" будь-яким способом і коштом. Стоячи на колінах перед Отцем, від Якого походить усе батьківство і материнство, майбутні батьки усвідомлюють, що вони були "відкуплені". Вони були викуплені високим коштом, ціною найщирішого дару, кров'ю Христа, якою вони причащаються через Таїнство. Євхаристія, жертвоприношення "тіла, що ламається" і "крові, що проливається", що певним чином відображається у подружній згоді, становить літургійне завершення шлюбного обряду.

Коли чоловік і жінка у подружжі взаємно віддають себе і приймають один одного у єдності одного тіла, логіка щирого дару себе стає частиною їхнього життя. Без цього подружжя було б порожнім, у той час як сопричастя осіб, побудоване на цій логіці, стає сопричастям батьків. Коли вони передають життя дитині, нове людське Ти стає частиною кругозору Ми подругів, особою, яку вони назвуть новим іменем: "наш син", "наша дочка". "Я придбала людину з Господньої ласки" (Бут 4,1), – каже Єва, перша жінка в історії, – людську істоту, на яку спочатку очікували дев'ять місяців і яка потім була "об'явлена" батькам, братам і сестрам. Процес від зачаття і росту в лоні матері до народження дає можливість створити простір, у якому нове створіння може бути об'явлене як дар – те, чим воно справді є від самого початку. Та чи можна цю крихку і безпомічну істоту, цілком залежну від своїх батьків і повністю довірену їм, сприймати інакше? Новонароджена дитина віддає себе батькам вже самим фактом приходу на світ. Її життя вже є даром, першим даром Творця творінню.

У новонародженій дитині здійснюється спільне благо сім'ї. Саме так, як спільне благо чоловіка та дружини сповнюється у подружній любові, що завжди готова давати і приймати нове життя, так і спільне благо сім’ї сповнюється саме через подружню любов, яка втілена у новонародженій дитині. Частина родоводу особи є родоводом сім’ї, який зберігають для наступних поколінь записи у церковних реєстрах, навіть якщо вони є просто соціальним наслідком того факту, що "людина народилась на світ" (пор. Ів 16,21).

Але чи дійсно правда те, що нова людська істота – дар для своїх батьків? Дар для суспільства? Здається, ніщо не вказує на це. Іноді виявляється, що народження дитини – звичайний статистичний факт, зареєстрований у демографічних записах, як і багато інших даних. Справді, для батьків народження дитини означає більше праці, нові фінансові витрати і подальші незручності, і все це може призвести до спокуси не хотіти наступного народження [26]. За певних соціальних і культурних обставин ця спокуса може стати дуже сильною. Чи означає це, що дитина не є даром? Що вона приходить у світ лише для того, щоб брати, а не давати? Це деякі з тих тривожних запитань, яких сьогодні важко уникнути чоловікам та жінкам. Дитина приходить, щоб зайняти місце, коли місця у світі, здається, стає все менше й менше. Але хіба дитина справді нічого не приносить у сім’ю та суспільство? Хіба кожна дитина не є "частинкою" спільного блага, без якого людські спільноти руйнуються і піддаються ризику зникнення? Чи справді можна це заперечувати? Дитина стає даром для своїх братів, сестер, батьків і всієї сім’ї. Її життя стає даром саме для тих людей, які дали їй життя і які не можуть не відчувати її присутності, її участі у своєму житті та її внеску до їхнього спільного блага і до блага сімейної спільноти. Ця істина є очевидною у своїй простоті і глибині, якою б не була складність і навіть можлива патологія психологічного характеру певних осіб. Спільне благо цілого суспільства перебуває в людині; як ми вже згадували, вона є "дорогою Церкви" [27]. Людина, перш за все, є "славою Бога": “Gloria Dei vivens homo” (Славою Бога є людина, що живе), за знаменитими словами Св. Іринея [28], які також можна було б перекласти як: "Слава Божа для того, щоб людина була живою". Можна сказати, що тут ми зустрічаємо найпіднесенішу дефініцію людини: Слава Божа – спільне благо для всього сущого, спільне благо людського роду.

Так! Людина – спільне благо сім'ї і людства, окремих груп і різних спільнот. Та все ж щодо цього існують значні відмінності пов'язані зі ступенем і модальністю. Людина – спільне благо, наприклад, нації, до якої вона належить, і держави, громадянином якої вона є; але у більш конкретний, унікальний і неповторний спосіб вона спільне благо своєї сім’ї. Вона є таким благом не тільки як особа, частина величезного людства, а швидше як "саме ця особа". Бог Творець покликав її до існування "заради неї самої"; і , приходячи у світ, вона починає у сім’ї свою "велику пригоду", пригоду людського життя. "Ця людина" у кожному випадку має право реалізувати себе на підставі своєї людської гідності. Саме ця гідність визначає місце особи серед інших і, передусім, у сім’ї. Безперечно, сім’я, більш ніж якась інша людська дійсність, є місцем, де особа може існувати "заради себе самої" через щирий дар себе. Саме тому сім’я залишається тою соціальною інституцією, яка не може і не повинна бути замінена, бо вона – "святилище життя" [29].

Той факт, що народжується дитина, що "людина народилась на світ" (Ів 16,21), – пасхальний символ. Як ми читаємо в Євангелії від Івана, Ісус сам так говорить учням перед своїми стражданнями і смертю, порівнюючи їхній смуток через Його відхід з болями породіллі: "Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема!" (Ів 16,21) "Година" Христової смерті (пор. Ів 13,1) порівнюється тут з "годиною" жінки у пологових муках; народження нової дитини повністю відображає перемогу життя над смертю, спричинену Господнім Воскресінням. Це порівняння може надати нам матеріал для роздумів. Так само як Христове Воскресіння – прояв життя за порогом смерті, так і народження дитини – прояв життя, яке через Христа завжди призначене до тієї "повноти життя", яка існує в самому Бозі: "Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали" (Ів 10,10). Тут ми бачимо виявлення найглибшого значення вислову Св. Іринея “Gloria Dei vivens homo” (Славою Бога є людина, що живе).

Євангельська істина про дар себе, без якого людина не може "повністю виявити своє покликання", яка робить можливою дійсну оцінку того, наскільки глибоко цей "щирий дар" закорінений у дарі Бога, Творця і Визволителя, і у "благодаті Святого Духа", якого священик під час чину одруження молить зіслати на подружжя. Без цього зішестя було б дуже важко зрозуміти це все і виконувати як людське покликання. Та все ж як багато людей розуміють це інтуїтивно! Багато чоловіків та жінок приймають цю істину і усвідомлюють, що тільки у ній вони зустрічають "Істину і Життя" (Ів 14,6). Без цієї істини, життя подругів та сім’ї не досягне успіхів у здобутті повного людського значення.

Тому Церква ніколи не стомлюється навчати про цю істину і свідчити її. Справді виявляючи материнське розуміння багатьох складних кризових ситуацій, в яких опиняються сім’ї, а також моральної нестійкості кожної людини, Церква переконана, що вона повинна залишатися повністю вірною істині про людську любов. Інакше вона би зрадила себе. Відступитися від цієї рятівної істини означало б закрити "очі вашого серця" (пор. Еф 1,18), які, натомість, повинні завжди залишатися відкритими до світла, що його Євангеліє проливає на людські справи (пор. ІІ Тим 1,10). Усвідомлення цього щирого дару себе, через який людина "віднаходить себе", потрібно постійно відновлювати і оберігати від серйозного протиставлення, яке Церква зустрічає з боку тих, хто відстоює фальшиву цивілізацію прогресу [30]. Сім’я завжди виражає новий вимір блага для суспільства і таким чином створює нову відповідальність. Ми говоримо про відповідальність за це особливе спільне благо, яке містить в собі благо особи, кожного члена сімейної спільноти. Звичайно, будучи "важким" благом (bonum arduum), воно є також привабливим.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка