Лекції з історії світової та вітчизняної культури


ЛЕКЦІЯ 2 Регіональна типологія світової культури



Сторінка8/85
Дата конвертації27.12.2018
Розмір4,92 Mb.
ТипЛекція
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   85



ЛЕКЦІЯ 2 Регіональна типологія світової культури


1.Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури

2. Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний; індійський; арабо-мусульманський; тропічноафриканський; латиноамериканський) та їх характерні риси


1. суть і ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ТИПОЛОГІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ


Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовується з метою порівняльного дослідження об'єктів і суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Головними інструментальними термінами цієї лекції є "регіональна культура" та "культурний регіон". Тому на початку визна-

21

чимо їх змістовне навантаження. Регіональна культура — поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні — це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами.



Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Особливо наголосимо на етнопсихологічному факторі, значення якого до недавнього часу не бралось до уваги або недорці-нювалось. Цей фактор має справу з глибиннішими характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо).

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу конкретизується у феномені ментальності (близь*кі за значенням поняття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розглядають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Так, уже стали стереотипними твердження про "темпераментність італійців", "холодність англійців", "впертість фінів", пристрасть українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагетті. У всіх наведених прикладах ми маємо справу з особливостями різних національних менталітетів.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на культурі. З плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло зростанню самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори сприяли народженню величезної кількості самобутніх культур. Введені до

22

єдиного світового історико-культурного процесу, вогіи об'єднуються поняттям "світова культура".



Для того щоб виокремити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, насамперед, поняття "самобутність". У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка. Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури — процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковості й традиції, а з іншого — новації та критичне переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, наголосимо, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування досягнень, накопичених за всю історію розвитку культури. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю — означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабільного, найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані "програми" людської діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, таїГ і етносоціального середовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури.

Іншою стороною цього процесу є опанування новими формами й елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі :— їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, зазначимо, ідо в понятті самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, вона є наслідок постійної взаємодії. Виділимо такі основні типи культурної взаємодії. Це культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для цієї культури; акультурація, сутність якої полягає в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для іншої культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями куль-
23
тури іншого (наприклад, внаслідок перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації, специфічний, за однобічністю: коли культура певної спільноти повністю втрачає особливості, розчиняючись в іншій, а інша практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише такі інтеграційні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливого, самобутнього-у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, введення до загального світового історико-культурого процесу і необхідність вироблення на цій основі спільних духовних засад усієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком "випадала" зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповторних рис. Це — обов'язкова умова наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності та внеску в культурний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним абсолютизувати один з цих моментів, не беручи до уваги іншого. У цьому і полягає діалектика загального й особливого в культурі людства загалом і в кожній окремо взятій культурі зокрема.

Регіональний підхід до вивчення світової та вітчизняної культури дає змогу краще зрозуміти: єдність і багатоманітність культури світу; феномен і механізм творення культурної самобутності; взаємодію і взаємовплив різних (етнічних, національних, регіональних) духовних світів нашої планети.

Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає "культурний регіон". В найбільш загальному значенні під культурним регіоном розуміють велику групу історично пов'язаних між собою культур. Народи, які населяють той чи інший географічний регіон, встановлюють між собою стійкі економічні, політичні й духовні зв'язки, виробляють спільні форми життя і звичаї, оскільки проживають в однакових природно-кліматичних умовах. Все це веде до утворення подібних рис у їх культурах, що і визначає специфіку кожної з конкретних регіональних культур. Конкретніше, культурний регіон — це своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних регіонів світу, які випливають з визнання єдності та ба-

24
гатоманітності світової культури. Перша, загальніша, здійснює поділ світової культури на культури Заходу і Сходу. Поняття "Схід" і "Захід" при цьому не мають чітко визначеного смислу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом — Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід — не лише географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні шляхи, способи людського буття у світі.

У широкому значенні Захід — це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного розвитку визнаються особистість, науково-технічне освоєння і перетворення природи. У чіткішому смислі Захід —^ це Західна Європа в її історичних межах, що розділена на романський і германський світи.

Поняття "Сходу", східного типу культури складніше (аніж Захід) у зв'язку зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідністю. Так, виділяють буддійський Схід, Схід арабо-мусульмансь-кий, Схід індуський; єврейсько-іудейський; дослідники акцентують на великих відмінностях у способах життя народів Індії, Китаю, Японії, Ірану, а культура Заходу інтегрована однією релігією — християнством (хоча й поділяється на низку різних конфесій), та й несхожість за типом життя і поведінки на Заході не так кидається у вічі, як на Сході. Незважаючи на багатоплановість і багатозначність поняття Сходу, під властиво Східним типом духовності все більше розуміють шлях людського буття, який грунтується на діалозі буддійського світоставлення з індуїзмом, а також даосизмом і конфуціанством. Відтак типова культура Сходу може бути окреслена метакультурою далекосхідного регіону, в якому відбулась зустріч і дивне переплетіння самобутніх духовних світів Індії та Китаю, а також культур, що історично пов'язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності — японську, тибетську, індокитайську та ін. Основними якісними характеристиками Східного типу культур є: природність, фаталізм, невідворотня віддяка (карма), віра у реінкарнацію (перевтілення).

Культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюються за схемою дослідження М.Вебера (1864—1920). Видатний німецький культуролог (економіст, філософ, соціолог), зіставляючи східні та західні релігії, виявив численну низку смислових антиномій: так, якщо Захід — демократія (свобода, рівність), то Схід — деспотизм; якщо Захід — аскеза, то Схід — містика; Захід — наукове знання, раціональність, Схід — інтуїція, вживання у світ; Захід — динамізм, розвиток, Схід — непорушність, стабільність; Захід — модернізація, інновативність, Схід — традиційність, -ритуал; Захід — "логос", Схід — "дао"; Захід — індивідуалізм, особистість, Схід — колективізм, держава; Захід — активне техніко-технодогічне перетворення світу, Схід — досягнення гармонії з природним середо-
25
вищем проживання і медитація; Захід — капіталізм, буржуазність, Схід — комунізм, безкласове суспільство; Захід — ринок, Схід — базар та ін.

Поділ культур на східні та західні фіксують не тільки їх територіальне розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісної орієнтації, основних світоглядних установок, суспільно-економічних і політичних структур.

Упродовж тривалого часу проблема "Захід-СхіД" висувалась і розв'язувалась з погляду європоцентризму. Звісно, що всі досягнення східних народів сприймались і оцінювались через імперативи цінностей Західної цивілізації, що у свою чергу наклало тавро "меншовартісного" (варварського, відсталого, провінційного) на культурні здобутки Сходу.

На сучасний момент домінує погляд, згідно з яким Захід і Схід є не цищою і нижчою сходинками культурного прогресу, а двома цілком унікальними шляхами духовного розвитку людства, які не стільки заперечують один одного, а радше взаємодоповнюють і взаємозбагачують світову культуру. Зокрема, вплив Заходу виявився насамперед у сфері цивілізації — техніки, способів організації економіки і політичного життя. Вплив Сходу на Захід можна спостерігати у духовній сфері, виявленні великого інтересу до східної філософії, релігії, етики.

Окремо скажемо про мусульманську культуру. Як уже зазначалось, у широкому смислі Схід тотожний Азії, а отже, охоплює і мусульманську культуру. Проте слід пам'ятати, вдо мусульманська культура сформувалась на межі Заходу і Сходу і містить у собі риси як першого, так і другого.

Подібна доля випала і слов'янській, зокрема українській культурі. Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначило4 її "межовий характер". Однак належність до християнського культурного кола все ж таки вказує на домінанту європейського генокоду, західної основи та спрямування.

Окрім широкомасштабних регіонів ("Схід" і "Захід"), виділяють і культурні регіони меншого масштабу. Так, друга за популярністю в культурології регіональна класифікація розділяє всю культуру людства на: європейський (інколи його називають захід-ноєвропейським-північно-американським); далекосхідний; індійський, арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський культурні регіони. У свою чергу кожний з цих регіонів має внутрішню структуру. Наприклад, у межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов'янських, угро-фінських народів тощо.
26

2. ОСНОВНІ КУЛЬТУРНІ РЕГІОНИ СВІТУ (ЄВРОПЕЙСЬКИЙ; ДАЛЕКОСХІДНИЙ; ІНДІЙСЬКИЙ; АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ; ТРОПІЧНО-АФРИКАНСЬКИЙ; ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИЙ) ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ


Європейський культурний регіон. Термін "Європа" географічно окреслює простір від Гібралтару на Заході до Уральських гір на Сході, і який разом з Азією становить єдиний материк— Євразію. З давніх часів ця територія була заселена різними народами і племенами. Наприклад, окрім греків, етрусків і римлян більшу частину Західної Європи обіймали численні племена кельтів. На південно-східному узбережжі Франції проживали лігури. Багато германських племен заселяли великі простори сучасної Німеччини від Ельби до Рейну. Іспанію займали іберійські племена і ке-льтибери, Британські острови -— кельти. На східному березі Ад-ріатичного моря, в Істрії, жили войовничі іллірійські племена. Землі від Карпат до Балкан належали фракійцям. Скіфи володіли великими територіями півдня нашої Батьківщини.

Поняття Європи набувало різного значення і змісту впродовж різних історичних епох. У давнину ще не існувало Європи в її сучасному розумінні. Відомо, що греки дали півострову Азійського континенту з нечітко визначеними східними кордонами ім'я міфологічної героїні Європи, тому греків стали вважати першими європейцями, а місце, де вони проживали, — Європою. З "Іліади" Гомера дізнаємося, що Європа — донька Сфінкса чи фінікійського царя, в яку закохався верховний олімпієць Зевс. Перевтілившись у білого бика, Зевс викрадає прекрасну Європу і переховує її на острові Кріт. Очевидно, ця легенда стала однією з головних підстав для сучасних істориків вважати, що з острова Кріт веде походження європейська цивілізація.

В часи Середньовіччя поняття Європа набуває нового значення; її починають ототожнювати з християнством, протиставляючи культурі арабо-мусульманського світу, до якого певний час належала Іспанія. Розкол християнської Європи на Католицький Захід та Православний Схід (1054 р.) породжує тезу про певну взаємозамінність понять Схід і Європа, хоча офіційно ніхто не відлучає народи православного Сходу від європейського культурного кола.

В період Нового часу термін "Європа" вживається як синонім до Заходу, цивілізації, міського способу життя, освіченості й протиставляється варварству та Азійському світові. В XX ст. поняття Європи визначається за ідеологічною ознакою; до неї входять передусім індустріально розвинуті країни західної Європи, яким протиставляються країни соціалістичного табору. ГІісля розвалу СРСР і падіння Берлінського муру відбувається напов-

27
нення поняття Європи новим сенсом; вона починає розумітися як єдиний соціокультурний простір.

Розглядаючи сучасну Європу як історико-культурну цілісність, ми тим самим розуміємо народи європейського континенту, яких об'єднує воєдино спільність витоків, спільна доля, спільна спадщина. Звідси поняття європейська культура — результат внеску багаточисельних культурних спільнот, які злились і взаємозбага-тилися. Жодна з цих спільнот не збігалася з географічними межами Європи; ці кордони були або надто малими, або більшими від неї. Тому Європа народилася, завдячуючи зустрічі різних спільнот і синтезові їхніх культур.

Розглянемо тепер, у чому полягає самобутність феномену європейської культури і якими є її основні складники. За образним висловлюванням французького поета Поля Валері, "все те, що походить з Афін, Риму та Єрусалиму, є істинно європейським". Перекладаючи це твердження на сучасну культурологічну мову, можна сказати, що грецька спадщина, римська цивілізація й іудео-християнський внесок становлять основу європейської культури, європейської свідомості. Проте для того, щоби повною мірою стати європейськими, антична спадщина і християнство повинні були об'єднатися і синтезуватися з культурою народів давньої і середньовічної Європи германців, Кельтів, слов'ян;

Для кращого розуміння феномену європейської культури детальніше розглянемо історичні типи культури, що містять в його основі. Кожному історичному типу культури властиві свої фундаментальні світоглядні орієнтири. Ці орієнтації визначають розуміння і переживання людиною світу і самої себе як його частини. Формування європейської культури пов'язане з традицією, що простягалася від античності через християнську культуру європейського середньовіччя до Нового часу.

Для людини античності характерним був синкретичний, тобто нероздільний погляд на світ, природу. Світ розглядався як єдиний, обмежений у просторі чуттєво-матеріальний космос, населений такими ж чуттєво-матеріальними божествами і людьми. Всемогутні божественні сили утворювали першооснову цього космосу і керували ним. Людина перебувала у стані постійної гармонії зі світом, вона жила в божественному світі, й божественний світ жив у ній.

Античне суспільство переважно жило інтересами земного світу, де точками відліку були поліс і, розпочинаючи з епохи еллінізму, — індивідуум. Для духу античної людини ніщо не було чітко встановлене, дозволявся будь-який погляд, що міг-змагатися з іншим, аж поки не переступить певних меж, заданих самою суттю полісного життя.

В епоху античності народилась філософія у власному розумінні цього слова. З іменами Геракліта, Анаксагора, Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля пов'язаний початок історії філосо-
28
фії як науки, їхні міркування, висунуті ними проблеми продовжували і після загибелі античного суспільства впливати на еволюцію різних напрямів філософської думки. У становленні історичної науки як раціональної форми пізнання суспільства величезна заслуга Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта. Розробляючи саме поняття і теорію держави як "політичної спілки" людей, соціологічна думка породила "Політику", Арістотеля. У соціальному житті формувалось розуміння істинної цінності людини, складалися уявлення про такі духовні цінності, як громадянська свобода і громадянський обов'язок, людяність, гармонійність розвитку особистості. Яскраве втілення духовних цінностей античної людини ми простежуємо в поетичній міфології, літературі, в неперевер-шеній пластиці скульптури та високорозвинутому реалістичному живописі античних митців.

Узагальнюючи, зазначимо, що найціннішими і найхарактернішими надбаннями духовної культури античності для подальшого розвитку і становлення культури європейського регіону були: зародження гуманістичної традиції, досвід демократії античного полісу та виникнення в його культурі спектра різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки. ,

Згасання полісної общини і традиційних культів спричинило утворення духовної порожнечі у світосприйнятті античної людини. Це змусило її жадібно шукати скрізь "духовне". І власне християнству судилося увійти в душі європейців, внести в життя європейських народів дещо принципово нове, не притаманне іншим,культурам, у тому числі й античній. Це було відчуття своєрідної духовної цілісності, з якої людина востійно причащалася, вищого, трансцендентного, божественного порядку. В ролі духовного наставника і організатора такої спільності виступала Церква.

Середньовічний світогляд визнавав "світ" лише як неминучий, що був сповна реальний у буттєвому розумінні й неідеальний —-у моральному. В галузі знання головним принципом відношення до істини виступав догматизм, а методом її пізнання — схоластика. Саме релігія була панівною ідеологією в цю епоху і найкон-цептуальніше оформляла досвід масової свідомості, задавала напрям розвитку культури. Аскетика, гомілетика, агіографія, іконопис, храмова архітектура — це плоди релігійного світосприйняття.

В історії європейської культури цей період знаменний формуванням християнської традиції з її уявленнями про людську індивідуальність, євангельською концепцією моралі та трактуванням людського розуму як створеного за образом божественного і тому здатного до раціонального осмислення буття.

Християнство, по суті, ніколи не було єдиним: процес дроблення супроводжував усю його історію. В ньому розрізняють три основні напрями: православ'я, католицизм і протестантизм. Кожен з них мав специфічні особливості, починаючи з основних

29
догматів і принципів організації Церкви і закінчуючи ритуалом богослужіння, морально-етичними нормами поведінки віруючих. Своєрідність конфесійних відмінностей багато в чому визначалась характером, духом етнокультурної спільності, на ґрунті якої ці конфесії зароджувались і розвивались. Поєднання конфесійного й етнічно-культурного факторів було вирішальним для утворення самобутніх конфесш-но-культурних світів у християнстві: православно-слов'янського, католицько-романського та протестантсько-германського.

Православ'я зародилось на ґрунті візантійської культури. З часом його вплив поширився на слов'янські народи, які мали тісні контакти з Візантією. Відмінними рисами візантійської культури були: чітко виражений східний колорит, спадщина тривалих і міцних зв'язків з цивілізаціями Давнього Сходу, світський напрям у духовному житті й, нарешті, орієнтація на культурні традиції античної Греції, вплив яких ніколи не припинявся в імперії (на відміну від західно-католицького ареалу). Антична культурна спадщина переосмислювалась і пристосовувалась під неослабним контролем Церкви відповідно до цілей та інтересів православ'я, характерні риси візантійської культури мали величезне значення для формування духовності православного європейського світу, специфіки його світогляду. Ця специфіка, зокрема, виявилась у своєрідному розумінні людини. Людина: розглядалась як тілесно-духовна істота, котра поєднувала дві іпостасі — земне і божественне. Таке розуміння людської природи знайшло відображення у творчості православних митців, де в образі людини гармонійно поєднувались глибока духовність, ідеальність з фізичним буттям. У культурі православного світу значно більшою мірою відчувались глибокий спіритуалізм, загальновизнаний і санкціонований Церквою канон. Християнський схід не знав того релігійно-церковного — в межах християнства- — плюралізму, який набув великого суспільно-політичного значення в житті народів Центральної та Західної Європи. Найхарактернішими рисами культури православного світу можна назвати емоцшність, трансценденталізм і недостатній розвиток емпіричної науки, а також підпорядкованість Церкви державі.

Католицький світогляд формувався під впливом культурних традицій античного Риму і розвивався на ґрунті Західної Римської імперії в романському етнічному ареалі. Тут культурна монополія Церкви була значно повнішою, ніж у православному. Це частково пояснюється трактуванням людини як істоти земної і гріховної. Католицизм діяв формоутворююче на психіку європейця, що виявлялось і в сфері соціальної організації зовнішніх між-людських відносин, і в сфері внутрішньої дисципліни, і в системах чітко визначених понять та порядку мислення. Багато в чому католицька схоластика сприяла виробленню логічного апарату філософських термінів. У духовній творчості культурних діячів католицького світу переважала дидактична нота.
ЗО
Протестантизм виник як протидія католицизму. Його поширення окреслюється ареалом розселення народів германської мовної групи (німці, австрійці, германо-швейцарці, голландці). Тому дух протестантизму багато в чому визначив германський елемент, для якого були характерні такі риси, як внутрішня динаміка, порив до безмежного, воля, що прагнула охопити весь світ. Протестантизм виступив, проти беззаперечного авторитету і диктату Церкви у справі спасіння людини, стверджуючи, що людина може спасти душу лише через особисту віру, яка безпосередньо дарується Богом, без втручання Церкви. Протестантизм висунув нові уявлення про особистість і моральність, про місце релігії у суспільстві, передбачив провідну тенденцію розвитку Теологічної, філософської і правової думки Нового часу. Основною для нього стала тема духовного світу людини, уявлення про морально-осудну особистість і, нарешті (це стрижневий момент), поняття сЬвісті.

Протестантський акцент на внутрішньому світі особистості та практичній релігійності глибоко відбився на всьому подальшому історико-культурному розвитку Європи. Під впливом його ідей, формувались погляди таких великих мислителів як Кант, Фіхте, Гегель, К'єркегор, Ніцше, Ясперс, Швейцер та інших, в яких беруть початок багато впливових культурно-філософських доктрин сучасності (екзистенціалізм, персоналізм, "філософія життя" тощо).

Матриця сучасної європейської культури складалась в епоху Ренесансу на основі перероблення досягнень античної культури і культури європейського Середньовіччя. Ренесанс був не лише відродженням античного світогляду, але в повному розумінні цього слова — новим відкриттям Людини та Всесвіту. Він створив основи для розвитку індивідуалізму. Це був час збудження критичної думки і зародження філософського раціоналізму. Раціоналізм ознаменував перехід від середньовічної авторитарності до критицизму Нового часу; Це привело до формування розвинутої науки і тих основ наукової раціональності, які вирізняють її з-поміж інших форм пізнання світу. Наука стала набувати Світоглядних функцій, а наукова раціональність почала розглядатись як одна з найважливіших цінностей людської життєдіяльності. Цінність науки пов'язувалась з особливим розумінням людської природи та її пізнавальної діяльності. \

Людина стала розглядатись як сила, що протистоїть природі, втручається в її процеси, перетворює об'єкти природи в необхідні для себе предметні форми. В цій системі розум розглядався як гідний вияв людської природи. Формування світоглядних функцій науки завершилось в епоху Просвітництва. Це й визначило весь подальший розвиток сучасної європейської культури. Найсуттєвішим виявом західної духовності в схематичному спрощенні можна вважати, насамперед, сцієнтизм, тобто примат і культ науки


31
подальшими наслідками — технікою і техніцизмом наук. Згадаймо відоме гасло О.Конта: "Знати, щоб передбачити, щоб змогти". Другим моментом вияву європейського духу є персоналізм — високе цінування тієї своєрідної духовно-психічної цілісності, яку ми називаємо особою і яка є носієм культурних цінностей.

На основі такої духовності оформилося поняття сучасної європейської цивілізації. З XVIII ст. починається розбіг цієї цивілізації, що виявилось у прогресі техніки та наукової технології, впровадженні її досягнень у виробництво. Технічні, а пізніше науково-технічні революції, роблять це суспільство надзвичайно динамічним, приводять, часто впродовж одного-двох поколінь, до зміни соціальних зв'язків і форм людського спілкування. Для цієї цивілізації характерний яскраво виражений у культурі пласт інновацій, які постійно ламають і перебудовують культурну традицію.

Отже, доба Нового.часу (XVI —поч.ХХ ст) :— це історична епоха, впродовж якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, що вирізнила Європу з-поміж всього іншого культурного світу, коли можна було говорити про європейську культуру як про певний особливий тип культури. Головними системоутворюючими принципами цієї культури були: антропоцентризм, раціоналізм, сцієнтизм, європоцентризм. .¦

Як стверджують дослідники європейської специфіки, коли в попередні епохи культура Євроци ще не вважалася "сповна європейською", тобто тим особливим соціокультурним світом, що об'єднує країни Європи в єдине ціле на противагу іншим, то на сучасний період вона (культура) вже перестала бути типово "європейською".

Йдеться про взаємодію і взаємовплив європейської культури з культурами інших народів світу. Наприклад, у XX ст, європейський тип культури, з одного боку поширився далеко за межі Європи, охопив інші континенти — Америку, Австралію; азійські, латиноамериканські та африканські країни. З іншого — ще з середини XVIII ст. (коли в Європі намітились перші симптоми кризи раціоналістичного світогляду, розчарування у можливостях розуму) ведуться пошуки альтернативних незахідних (європейських) шляхів духовного розвитку. Європа звертає погляд на Схід і потрапляє в поле магічного впливу індійської, китайської, арабської культур. Це приводить до переорієнтації на емоційно-інтуїтивне сприйняття світу, на ірраціональні способи пізнання. Так з'являються філософія Шопенгауера, Ніцше, Дільтея, Бергсона, неотомізм, фрейдизм, прагматизм, екзистенціалізм. В мистецтві це приводить до утворення нових напрямів: кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму, футуризму, імпресіонізму, експресіонізму, Різні течії в сучасній європейській культурі можна згрупувати залежно від того, чи переважає в них"ірраціоналізм аж до містики, тісно пов'язаний з ним песимізм, невіра в прогрес, настрої занепаду, безнадії, відчаю, чи, навпаки, культ сили, оптимістична віра в
32
раціоналізацію, дух заповзятливості, успіху, зневаги до слабших і невдачливих. Взаємодія і взаємопроникнення цих тенденцій настільки сильні, що іноді дуже складно визначити, яка з них переважає в тій чи іншій конкретній течії.

Як це траплялось уже в епохи культурного перелому, в сучасній західноєвропейській культурі другої половині XX ст. утворився своєрідний духовний вакуум. Індустріальна цивілізація пережила глибоку кризу, що торкнулась її типологічних рис: культу розуму, науки, установки на підкорення природи тощо. Європа у XX ст. почала вести пошук в напрямі багатоманітного розуміння людського життя, усвідомивши, що вищі цінності культури не можуть бути зведені лише до раціонального начала. І йдеться не обов'язково про ірраціоналізм, а про а-раціоналізм, не про заперечення, відкидання розуму, а про його доповнення іншими компонентами духовної культури, наповненням його гуманістичним змістом. Звідси неабиякий до духовного досвіду Сходу.

На підтвердження можна апелювати до праць сучасних європейських культурологів, таких як У.Бейнбрідж, М.Гарднер, М.Ді-лінгер, Б.Рассел, Р.Старк, М.фергюсон. Ці автори висловлюють спільну думку про те, що в сучасному західному світі відбувається "революція свідомості", а з нею — і народження нової культури. Важливими ознаками нової духовності називають: формування установки на власний досвід на противагу схоластичному інтелектуалізму та узаконеній моралі панівних церков;- зростання інтересу до явищ екстрасенсорного сприйняття та парапсихології; широке захоплення різноманітними техніками саморозвитку (са-мореалізації); поширення моди на магію й астрологію, їх глибоке проникнення в масову культуру; велика популярність давніх і нових східних релігійних вчень.

Отже, збуваютьсяпрогнози про те, що переважно аналітичний західний розум з часом все більше буде збагачуватись інтуїтивно-цілісним духом східних культур і в свою чергу збагатить їх тим, що придатне для них. В умовах зростання взаємозалежності народів Європа розвивається не ізольовано, а в тісному зв'язку з народами інших континентів. Цей зв'язок стає все ор-ганічнішим і нерозривніщим. Європа пройшла тривалий і складний історичний шлях, який позначений високими досягненнями людської думки і прогресу. Тут накопичений величезний досвід боротьби за свободу, демократію і соціальну справедливість.

Далекосхідний культурний регіон. Більша частина сучасного населення далекосхідного регіону належить до трьох основних груп монголоїдної раси; північна (корінні народи Сибіру і народи північно-східного Китаю); східна (монголи та північні китайці); змішані та перехідні форми між монголоїдами й ав-стралоїдами (південні китайці, індонезійці, народи Індокитаю, Японії).

33

Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається крізь призму китайської та японської духовної специфіки з додатками елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з давніх-давен слугували конфуціанство, .даосизм, легізм, синтоїзм і буддизм. Всі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення, способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями і філософсько-практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм, дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними, спільними для цих вірувань. Отже, все це — елементи, складові частини своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні компоненти далекосхідної культури.



Китай. Територія Китаю тривалий час була майже цілковито ізольована природними географічними бар"єрами від всього іншого цивілізованого світу, в тому числі і від основної зони культурного обміну того часу — Середземномор'я. Китайський регіон десятки століть не мав постійної визначеної назви. Імперія в різні часи іменувала себе по-різному: Тянь-ся — "Піднебесна", Чжунго — "Серединна" (тобто та, що перебуває в центрі ойкумени), а часто Дайго — "Велика держава". При цьому завжди добавлялось ім'я відповідної династії, які час від часу змінювались, наприклад: Дайціньго — при династії Цінь, Даймінго — при династії Мін.

Головним, найконсервативнішим і стабілізуючим компонентом духовної культури китайців є конфуціанство. Конфуціанство — складний духовний феномен, в якому поєднались релігія, етика, естетика, теорія держави та державного правління. Час зародження конфуціанства — VI ст. до н.е., місце народження — маленьке царство Лу в центрі Китаю. Назвою конфуціанство завдячує давньокитайському мислителю Кун-цзи (або Кун Фу-цзи — "шановному вчителеві Куну" на ім'я Цю, на прізвище Чжун-ні, відомого в європейському світі як Конфуцій (551 '-479 pp. до н.е.) та школі його учнів, які розвинули вчення Вчителя і стали називатись конфуціанцями.

Понад 2000 років конфуціанство було ідеологією імператорського Китаю (паралельно поширювало вплив на інші країни регіону); воно заклало основи всього китайського способу життя, визначило принцип організації китайського суспільства; стало квінтесенцією китайської цивілізації. Будь-яке велике віровчення має певний "корпус" священних текстів, авторитет котрих немов санкціонує дії людей з огляду вищих критеріїв світопізнання; дотримувалися моральних законів. Конфуціанський канон, своєрідна "біблія" конфуціанства — це "Ші сань цзік", — "Тринадцятикни-жжя". Основа основ канону — "У цзін" — "П'ятикнижжя" -~ збірка базових знань про світ та історію, збірка, що містить у собі: "І цзін" — "Книгу перемін", "Ші цзін" — "Книгу пісень
34

"Чуньцю" — "Весни і осені" — історичну хроніку, що ґрунтується на подіях у царстві Лу; "Шу цзін" — "Книгу історичних переказів", або "Книгу документів"; "Лі-цзи" — "Записки про ритуал", або "Записки про етико-релігійні норми".

У китайській традиції "І цзін" — це книга, в якій за допомогою різних комбінацій "ба-гуа" — восьми триграм і коротких висловлювань — пророцтв до них — вичерпно трактувалися всі можливі ситуації у світі, всі таємниці світобудови й історії людства. Лише вивченню однієї цієї книги можна було посвятити все життя.

Після "П'ятикнижжя" вивчали — "Си шу" — "Чотирикниж-жя", куди входять: "Лунь юй" — "Бесіди і судження" (Конфуція), "Мен-Цзи" — "Бесіди і судження Мен-цзи", "Да сюе" — "Велике вчення — і "Чжун юн" — "Про Серединне і Постійне". Після цього китайський книжник-конфуціанець переходив до вивчення "І лі" — "Книги обов'язків і суджень", "Чжоу лі" — "Книги суджень династії Чжоу", "Сяо цзін" — "Канону синівської шанобливісті", "Ер я" — "Близького до канону" і нескінченних коментарів.

Морально-етичні принципи конфуціанства створював Учитель на основі норм, які панували в сім"ї, громаді. Ці принципи Конфуцій переносить на суспільство загалом, де в ролі батька народу повинен був виступити правитель царства — еталон людської мудрості, який досконало володів морально-етичними критеріями. Зупинимось дещо детальніше на головних вузлових моментах етичного вчення Конфуція. Його етику інколи умовно називають "етикою ритуалу", в якій подається нормативна програма праведного життя. На думку китайського мислителя, власне ритуал здатний поєднати доброчесність і щастя, волю окремої людини та її життя, витворити мир і злагоду в суспільстві.

Основою основ вчення Кун-цзи є поняття, "лі" — правила благопристойності та поведінки, або правила етикету, і навіть норми благопристойної мови. Поняття "лі" — це, по суті, порядок речей у суспільстві, правлінні й обрядах. Керівництво народом — справа "цзюнь-цзи" — "благородних мужів": монарха і його ва-ссалів. Справа народу — покірно служити "благородним мужам". У цьому полягав вічний принцип "лі". Багатство і почесті, що дарує Небо — сфера верхів для виконання обов'язку перед народом. Бідність і низьке становище теж зумовлені волею Неба — це місія низів. У цьому також виявляється вічний принцип "лі". "Висока" мораль "благородних мужів" притаманна верхам, і "мала" мораль з її відданістю, щирістю — обов'язок "малих людей". Керівництво здійснюється за незмінним принципом — володар є володарем, а підданий є підданим.

"Сяо" — покірний послух, синівська шанобливість, обов'язок дітей перед батьками (молодшого до старшого в сім'ї). Вважається, що конфуціанство — віровчення батьківсько-синівських стосунків, тому проблема "батьків і синів" у Китаї просто не могла^

35

виникнути. Обов'язковим вважалось дотримання культу предків, обрядів служіння їх духам, бо порядок в сім'ї та суспільстві, за Конфуцієм, забезпечувався переважно через духів померлих предків.



Головне завдання людини, за Конфуцієм, — переборювати себе і в усьому дотримуватися етикету, що означає створювати ідеал соціальної досконалості — "цзюнь-цзи". До принципових понять конфуціанського вчення належить "жень" (гуманізм, людинолюбство) та "і" (обов'язок). "Жень" містило за смислом велику кількість чеснот (стриманість, скромність, розум, доброта, безпристрасність, справедливість), і рідко хто міг називатись гуманною людиною. Володіти "жень", за Конфуцієм, могли лише мудреці та герої. Поняття "і" означало моральне зобов'язання, обов'язок, який людина внаслідок своїх чеснот покладає на себе. Сполучення "жень" та "і" давало змогу стати "цзюнь-цзи" (благородною людиною).

Цілком природним наслідком стало присвоєння звання "цзюнь-цзи" самому Конфуцію, перетворення його на об'єкт поклоніння. Засновнику конфуціанства стали поклонятись у спеціальних храмах — "мяо". Всередині храму була спеціальна ритуальна табличка з іменем Кун-цзи. Наприклад, у столиці імперії сам імператор кожного року особисто приносив жертви і молився духу Кун-цзи, віддаючи тим самим данину пам'яті великого мудреця. По боках від таблички були зображення улюблених учнів Конфуція з такими ж ритуальними табличками і надписами.

У всьому простежувалась основна, особливість китайської манери поклоніння богам і предкам: головне — не розкіш храмів, а церемонії на честь духу Кун-цзи. Церемонії здійснювали окрім самого імператора, сановники-жерці, знатоки конфуціанського вчення.

Специфічність конфуціанства як релігії полягала в тому, що в ньому персоніфіковані земний спадкоємець божественного (тобто імператор як єдиний одержувач "велінь" Неба) та надзвичайно абстрактно представлене божественне (Небо — втілення природних закономірностей, творець усього існуючого, принципів моралі й усіх чеснот і безособова сила, котра скеровує хід земних подій). Імператор — єдиний посередник між земним і небесним, а все суспільство — одна велика, але ієрархічно збудована сім'я. Імператор управляє нею згідно з приписами Неба, а допомагають у цьому мудреці, тобто ті, що оволоділи знаннями і всякими чеснотами, -— вони й становлять основу адміністративно-політичної структури держави. Конфуціанство на відміну від інших релігій (з їх ідеями скорботи, страждання, віри і втіхи в потойбічному житті) було справжнім мистецтвом жити. В центрі його доктрини завжди перебувала людина, колектив, суспільство, налагодження правильного і впорядкованого життя на цьому світі. Культ практичної користі, конкретного щастя, що досягаються за допомогою внутрішніх чеснот і постійного самовдосконалення

36

мали величезний вплив на-формування духовної культури, психічного складу і національних традицій китайського народу.



Отже, головними характеристиками конфуціанства є раціоналізм, домінування моралі над релігією, скептичне ставлення до світу надприродного і виняткова увага до етико-політичних і соціальних проблем. Конфуціанство виступило у ролі соціально-політичної доктрини і водночас етики тієї релігійної системи, що домінувала в регіоні. За функціональною значимістю воно було еквівалентне тій частині християнського вчення, яка містить соціальні принципи і моральні постулати.

Якщо щирим, суб'єктивним прагненням Конфуція було створити ідеал гуманної доброчесної та гармонійно розвинутої людини, то з часом у вченні конфуціанства на передньому плані постала не суть, а лише зовнішня форма, яка виявилась переважно у вигляді демонстрування відданості до старших, поваги до порядків минулого. Численні послідовники конфуціанства з їх сліпою відданістю кожному слову вчителя, надзвичайно посприяли перетворенню його вчення на догму. В ідеали "цзюнь-цзи" почали вбачати не стільки вираз внутрішньої цінності людини, яка вільно обирає свою долю, скільки зовнішнє оформлення благопристойності у суспільстві.

Це з одного боку. З іншого — культ предків і культ "сяо" створили в Китаї істинний культ сім'ї, рівного якому ніколи і ніде не було. В суспільстві домінували кланові зв'язки між близькими і далекими родичами над всіма іншими видами соціальних зв'язків. Для сучасних китайців, як і раніше характерна орієнтація на сімейну, кланову групу, досягнення власних цілей через посередництво цієї групи. Наприклад, типове китайське приватне підприємство — це форма сімейного типу.

Даосизм, як і конфуціанство, — одна з головних гілок китайської культури, поява якої припадає на VI ст. до н.е. і пов'язана з іменем легендарного мислителя Лао-цзи. Головною книгою життя Лао-цзи є "Дао де дзін" ("Книга про шляхи і доброчесності") — проповідь природності, життєвої спонтанності, тобто проповідь "цзи жань" — життя, яке не вимагає від людини жодних зусиль, а ґрунтується на власних природних ритмах. Практична реалізація "цзи жань" — це "у вей" — "недіяння". Для "цзи жань" немає потреби в особливому тлумаченні, тому виконання "цзи жань" — це і "бу янь" — мовчання. Для "цзи жань" також немає значення соціальний уклад, і краще б його взагалі не було або він був би "природним". Культ природності — головна відмінність лаоського вчення. Гасло цієї філософії — "Не нищи природного людським, натурального — штучним, не жертвуй собою заради придбання". Ідеал Лао-цзи полягає не у прагненні до майбутнього (європейська традиція) і не в поверненні до минулого. Його вибір — це середній путь — перебування у теперішньому, вічна рівновага і постійність — "чан".


37

Що ж таке дао в знаменитій книзі Лао-цзи? Це безмежність і абсолют, істина і порядок. Дао — всезагальний закон природи, початок і кінець творіння. Дао — нечітке і туманне; це образ і великий образ, форма без форм, образ без сутності (без плоті). Дао — це сфера парадоксу: все і нічого. Дао всюди і у всьому. Його ніхто не створював, але все з нього народжується д до нього повертається. Небачене і нечуване, недоступне органам чуття, постійне і невичерпне, безіменне і без форми, — воно дає початок, ім'я, форму всьому на світі. Дао обіймає небо і землю, немовби охоплюючи собою всесвіт. Дао дотримується лише "природності". Головний його закон — мінливість, постійний рух, зміна подій. Але дао— це і порожнеча, нуль, спокій. Тобто дао — це рух і спокій. Це вищий рівень, де зникає межа між життям і смертю, де наступає безсмертя. За Лао-цзи, спокій бажаніший аніж рух, тому кінцева мета, єдиний смисл і щастя людського життя — пізнати дао, дотримуватися дао і, нарешті, злитись з дао, щоб перетворитись в істинну "дао-людину". І тоді тіла даосів можуть трансформуватись, можуть ходити по воді і по вогню, не відкидаючи тіні на сонце. Більше того, "дао-людина" за бажанням може вирішувати закінчувати чи знову відроджувати власне життя. Своєрідна еманація дао — це "де" -— доброчесність, що все напоює, і "ці" — енергія всесвіту — універсума. Людина не має права втручатись у справи дао, це вважається злочином. Ось звідки витоки принципа "у-вей".

В історії даосизму виділяють ранній (філософський), пізній (релігійний) даосизм та неодаосизм. Ранній даосизм є вченням про життя в єдності з природою, про що вже згадувалось.

У І—III ст. н.е. ранній даосизм розколюється, внаслідок чого з'являється так званий пізній, релігійний даосизм. Як релігія даосизм охоплює вчення про надприродну божественну силу — Дао, вчення про потойбічний світ, а також систему заклинань і талісманів. У релігійному даосизмі ототожнення з вічним Дао інтерпретується як магічне осягнення тілесного безсмертя; поширені легенди про лаоських святих, котрі були безсмертними і володіли таємничим еліксиром життя. Релігійний даосизм особливо великого впливу набув у епоху Тан (618—907 pp.).

Даоські жертвоприношення, молитви, заклики до богів — все це здійснювалось у незчисленних критих храмах-павільйонах, що іменувались "гуанамй" або "дао-гуанами". Гуани — це приземкуваті будівлі з характерними дахами, інколи подвійними і зі загнутими доверху краями. Дахи покривались жовтою або зеленою черепицею (жовтий колір символізував силу, велич, багатство, могутність; зелений — вічний мир і спокій).

У поклонінні лаоському пантеону діяло вже згадане неписане китайське правило: головне — не багате убранство храмів, а церемонії, виконання священних церемоній поклоніння богам, духам, предкам, безсмертним.


38

Наголосимо на натуралістичному віталізмі китайської думки, що передбачав надзвичайно високу оцінку життя, а довголіття вже з самого початку формування китайської культури було фундаментальною цінністю. В даосизмі ці риси китайської духовної культури виявились у вченні про Дао як джерело життя і безсмертя.

Для набуття тілесного безсмертя даоси розробили складні системи психофізичних вправ, займались алхімічними пошуками еліксиру безсмертя. Особлива роль належала правильності сексуального життя, взаємодії жіночого ("ініь") та чоловічого ("ян") начал з вироблення енергії "ці", що веде до злиття з Дао. На думку даосів, якраз у поєднанні "інь" та "ян" полягає засіб подолання роздвоєності світу і віднайдення безсмертя.

Велика увага даосів до природи дала поштовх розвиткові у цьому регіоні алхімії, хімії, медицини, фармацевтики. Ідея даосизму про досягнення тілесного безсмертя вплинула і на традиційну китайську гімнастику "ци гук", а також на низку стилів бойових мистецтв, насамперед "Тай цзи-цюань" ("Кулак Великої Межі").

Неодаосизм вже був адаптований до умов соціально-державного життя і не вимагав відмов від участі у державних справах. У сучасній світській формі даосизму визначальне місце займає психотехнічний рівень. Це означає зростання інтересу до лаоської психофізіотехнічної практики: дихальних гімнастичних вправ (на зразок "Тай-цзи цюань"), зокрема до зв'язаних із даосизмом прийомів бойових мистецтв ("у шу"), в тому числі й тих, що ведуть походження від лаоських релігійних шкіл (наприклад, школа "у шу").

На сучасний момент лаоською психофізіотехнікою активно цікавляться вчені, передусім медики. З іншого боку, в плані ідеології даоські методи розглядаються як одне з найвищих досягнень китайської цивілізації та науки, їх інтегральної частини; на рівні масової свідомості активно формується мода на "у шу".

Легізм виник і розвився разом з конфуціанством (V—III ст. до н.е.). Як і конфуціанство, він прагнув до утворення сильної і добре керованої держави. Але якщо конфуціанство на перший план висувало моральні якості людей, то легізм дотримувався державних законів і доводив, що політика несумісна з мораллю. Основними методами впливу на людей, за легізмом, повинні бути нагороди і покарання, причому останні мусять домінувати. Легізм мав величезний вплив на становлення державності в Китаї. Держава за його зразком проіснувала до XX ст.

На відміну від європейського регіону в Східній Азії народні вірування утворили міцну єдність з державною структурою. Замість обернення населення в нову віру і викорінення попередніх релігійних культів тут спостерігався процес поступової інфільтрації прийшлої світової релігії (буддизму) у різні сфери суспільного життя. Але різниця цим не обмежувалась. Держава, що мала традиційний сакральний фундамент, відносилась до місцевих і


39

прийшлих релігійних систем як до чогось часткового і нижчого порівняно з власною сакральністю, тому ставила їх у підлегле становище. Вона трактувала релігію лише з прагматичного погляду, намагаючись використовувати її як допоміжний засіб управління народом. Наслідком цього було повне і необмежене панування держави над релігійними організаціями у політичному, адміністративному й ідеологічному аспектах.

Традиційна соціальна структура Китаю визначається системою сімейно-кланових зв'язків, що пронизані принципом ієрархічно-сті, підпорядкованості нижчих вищим.

На початку нашої ери і аж до кінця IV—V ст. впливовою ду^ ховною силою в регіоні стає буддизм (у формі "махаяна"). Проникаючи у різні країни далекосхідного регіону, буддизм-був змушений адаптуватись до своєрідних місцевих, соціальних умов. Це приводило до його трансформацій, часткової зміни змісту і форми. Внаслідок трансформації утворювались так звані місцеві, національні варіанти буддизму: чань*буддизм у Китаї, дзен-буд-дизм у Японії, ламаїзм у Тібеті.

Буддизм "чань" багато в чому — повна протилежність традиційному класичному буддизму. Наприклад, для будь-якого буддиста найбажанішою метою є досягнення нірвани заради того, щоб стати Буддою чи бодхісатвоюГ Буддизм "чань" вчить, що це лише марнота. Слід звернути погляд на реальне життя, навчитись жити власне зараз, поки ти живий, поки можеш щось взяти від життя і чогось від нього навчитись. (Звичайно, йдеться не про чуттєві насолоди). Істина і Будда всюди і у всьому: в красі природи, радості праці, у скромності та величі самої простої роботи. Отже, чань буддизм — це своєрідне мистецтво "життя для себе," для пізнання істини і Будди, істини, що розкривається через прозріння й осяяння. Осягнути таку істину може лише людина, яка психологічно підготовлена для цього. Золотим віком китайського буддизму вважається епоха Тан.

Головні релігійно-філософські, світоглядні системи Китаю сформували особливий етно-ментальний тип людини. Так, книга "Китайці у себе вдома" (1909 р.) англійського місіонера Дж.Макгована подає стереотипні уявлення європейців про китайців, їхній національний характер. Зокрема, автор наголошує на надзвичайно розвинутому почутті відповідальності китайців, особистій жертовності заради вищого колективного блага (сім'ї, роду, держави), акцентує на таких рисах китайської національної вдачі, як добродушності, гуморі, терплячості, наполегливості, високій працездатності. Одночасно Дж.Макгован зауважує, що надання великого значення ритуалу, церемоніям породжує брак (або й цілковиту відсутність) щирості, неправдивість, а знаменита китайська добродушність і розсудливість часто дивно поєднуються з" жорстокістю. Сучасні соціологічні дослідження засвідчують, що проведені


40

дж.Макгованом розвідки не втратили актуальності також для Європи дотепер.

Китайська цивілізація в процесі розвитку досягла значних висот. Достатньо лише пригадати, що багато галузей китайської промисловості недосяжні для Європи. Це, наприклад, ступінь досконалості фарби, технологія фарбування тканин, фарфор, багато матеріалів із шовку, лаковані фарби. Китайське землеробство посідає одне з перших місць на землі. Викликають захоплення естетичні форми китайських ландшафтних садів, успіхи фармацевтики, китайські канали. Окрім цього, порох, книгодрукування, папір, компас були давно відомі китайцям і від них запозичені Європою. Китайська астрономія, наука і знання, мабуть, ніде не користувались таким високим авторитетом, як у Китаї.

Другим головним компонентом культури далекосхідного регіону є її японський різновид. Японія (японською мовою — Ніхон) — це острівна країна, яка займає низку островів японського архіпелагу приблизно на 3400 км вздовж східної частини Азійського материка. Вона має ім'я "Країни, де сходить сонце".

Вишукана самобутність японської культури завдячує таким феноменам, як синтоїзм, самураї, сумо, дзюдо, театр кабукі, ікебана, чайна церемонія, декоративний сад.

Синтоїзм (у перекладі з японської означає "шлях богів") — найдавніша національна релігія японців, що оформилася в VI — VII ст. н.е. Синтоїзм пов'язаний з виникненням японського племені ямато, релігія якого мала назву синто (1 — 2 ст. н.е.). Основу синтоїзму становлять культи природи, предків та японського імператора — мікадо; віра у різні магічні сили і забобони, багато первісних шаманських і чаклунських обрядів. Основні міфи синтоїзму зафіксовані у творах VIII ст. — "Кодзікі" ("Записки про справи давнини", 712 p.), "Ніхонгі" або "Ніхонські" ("Аннали Японії", 720 р.) та "Когосюі". У міфах зібрані уявлення про походження національних божеств (камі), японської території та нації. Синтоїзм налічує близько 8 млн божеств, з-поміж яких найголовніше місце належить богині Сонця Аматерасу. Стародавня синтоїстська легенда розповідає, що Аматерасу подарувала онукові (першому японському імператору) священні дзеркало, меч і намисто з яшми. Ці три символи (дзеркало — символ знань, меч — доблесті та мужності, яшма — мистецтва, краси, гармонії) стали фундаментом духовних цінностей японців. Традиційним типом синтоїстського храму є торій, схожий на ворота з двома поперечинами. Торій вважається національним символом Японії, оскільки це один із небагатьох зразків суто японського зодчества, який існував ще до іноземних впливів.

З 1868—1945 pp. сінтоїзм був державним культом. Під час Другої світової війни японські мілітаристи використовували його для розпалювання крайнього націоналізму.
41

Історія синтоїзму тісно переплетена з конфуціанством і буддизмом. Так, синтоїзм запозичив у конфуціанства деякі принципи, зокрема, про покірність людей суверену і необхідність гармонії між правителем і простими людьми на кожному рівні влади, а також принцип, за яким імператор — це нащадок богів. Поширення буддизму в Японії (VI—VII ст.) породило таке явище японської культури, як дзен-буддизм (своєрідна японська реакція на індо-чань-буддизм). Основні положення і японського (дзен) варіанту буддизму, і китайського (чань) збігаються. Це недовіра до словесної форми як форми передачі вищої істини, до логічного мислення як засобу її осягнення, досягнення вищої істини через інтуїтивне осяяння, удосконалення в процесі активної життєдіяльності й естетизації навколишньої дійсності (особливо в дзен-буддизмі), відмова від наслідування і досягнення внутрішньої свободи. Відмінності ж між ними були незначними, зокрема, у японському варіанті дещо зміщуються акценти — посилюються секуляризаторські тенденції.

Японія стала першою азійською країною, що сприйняла європейську цивілізацію. За два-три десятиліття після /крутої Світової війни вона (як і Китай сьогодні) перетворилась в одну з найбільш економічно розвинутих держав світу. Існує приказка, серцем Японія — в старому, а розумом — у новому.

Японський спосіб життя не передбачає якихось універсальних норм поведінки, проте виділяється сфера обов'язків і сфера насолод. Однією з важливих скритих пружин, що керує механізмом поведінки японців, є обов'язок честі — "гірі". Він примушує японця постійно турбуватися про свою репутацію. Японець дуже боїться поставити себе чи іншу людину у незручне становище, майже ніколи не скаже "ні".

Для естетичної думки далекосхідного регіону характерні дві тенденції, які значною мірою були визначені даосько-буддійським сприйняттям і конфуціанством. Тенденція, що була пов'язана з філософською традицією чань- і дзен-буддизму, стверджувала натяк і недомовленість у мистецтві, втілення вічності як миті, простору " як безмежності, опосередковані зв'язки як глибинні асоціації між поезією і живописом. Творчість тут виявляється як прозріння, натхнення. Вияв цієї тенденції найчіткіше простежується в традиційному японському мистецтві. Культ краси в Японії (як культ моральних цінностей у Китаї) з давніх часів вшановувався і виконував роль релігії. Гармонія розумілась як узгодженість з природою і життям, вимагалась однакова її присутність як у природі, так і в побуті. Ця особливість породжена прагненням знайти, виявити, зобразити прекрасне в буденному, поєднати мистецтво з повсякденністю. Наприклад, чайна церемонія, мистецтво кулінарної обробки риби чи добір ароматів вважаються настільки ж рівноправними, як живопис, музика. Доведені до досконалості, віртуозності виконання, вони дійсно ставали мистецтвом, що безпо-
42

середньо ввійшло у побут. Будь-яке мистецтво в дзен-буддистсь-кій традиції означало, передусім, шлях ("де", "дао") пізнання істини, вдосконалення майстерності, особистості, шлях, який ніколи не закінчувався (кендо — шлях меча, тядо — шлях чайної церемонії, кадр — шлях квітів).

Конфуціанська тенденція стверджувала достовірність художнього образу, реальну просторову і часову протяжність у художньому творі згідно з реальним людським досвідом, прямий безпосередній зв'язок зображення і слова. Звідси — ілюстративна символіка і дидактика у мистецтві. Вважалося, що найкраще сприйняття мистецтва забезпечують літературна й історична ерудиція, вміння оцінити витонченість художньої техніки. Конфуціанська мораль, що вимагала покори і пошани, окреслила коло провідних тем китайського живопису. Це — любов до батьківщини, держави, сім'ї (зокрема батька, старшого брата, дружини), шанування предків, благоговіння перед мистецтвом, ствердження великої цінності творчості, повага до знань, преклоніння перед вченими, самовдосконалення, послух дітей.

Якщо в мистецтві ЗахЬду з часів античності людина була центральною фігурою і в її відображенні мистецтво досягло виняткової досконалості, довершеності й повноти, то відношення до неї митців Сходу не було таким безумовним і відкритим. Наприклад, у Китаї людина, хоча й зображувалась у багатьох літературних жанрах — романах, новелах, поезіях; але не як індивід, особистість, а як соціальний тип, абстрактний символ, носій визначеної і чітко окресленої мети.

Розкриваючи специфіку духовності далекосхідного регіону, неможливо залишити поза увагою місце та роль обряду, ритуалу, символіки у його системі цінностей. Значення абстрактної ритуальної символіки пояснюється відсутністю персоніфікуючих ту чи іншу ідею або силу природи, богів, а також другорядною роллю містики і приматом раціоналізму. Тобто не боги сонця, землі, неба чи дощу, а самі одухотворені явища природи виступали у відповідних їм символах. Така важлива особливість відображена в мистецтві й призвела до того, що його, вільного від ритуальної символіки, в Китаї майже не було.

У мистецтві далекосхідного регіону нерідко зникають такі звичні для європейців кордони між видами мистецтва. Наприклад, традиційне китайське "мистецтво пензля" є специфічним синтезом живопису, графіки, поезії, каліграфії: тут і лаконічний малюнок, і витончено виписані ієрогліфи, і поетична уява зливаються на полотні у цілісному художньому образі. В традиційних жанрах східного живопису відсутня пряма чи зворотня перспектива. Картини не мають чітко виділеного центру, в них не фіксується точка, з якої вони написані. Художник ніби розчиняється у світі, який зображає. В класичній поезії Китаю та Японії автори також


43

уникають виражати чи якось позначати свою особистість. У віршах майже повністю відсутні особисті, займенники, а дієслова використовують так, що важко однозначно визначити ознаки суб'єкту.

Тривалий час панувала думка про те, що Схід відстає чи сповільнено розвивається. Ми звикли виміряти ступінь розвитку суспільства ступенем розвитку техніки, точної науки, але, ймовірно, існують інші критерії, наприклад, естетичні, моральні. Можливо, Європа буде виглядати дуже відсталою з погляду тих високих духовних критеріїв, які впродовж двох з половиною тисячоліть виробляло мислення народів далекосхідного регіону. Схід не йшоа повільніше від Заходу, він обрав інший шлях.

Індійський культурний регіон. Індійський регіон як географічне поняття охоплює територію півострова Індостан.

У формуванні історико-культурної спільності регіону брали, участь такі народи, як дравіди, арії (індоарії), перси, греки, саки, араби та ін. Тому населення сучасного індійського культурного регіону — це нащадки різних історико-культурних груп, які настільки змішались одні з одними, неможливо визначити, де закінчується ареал одного, а де бере початок інший.

Давні перси, після вторгнення в долину Інду (VI ст. до н.е.), назвали цей субконтинент Сіндху — за назвою ріки Інд (звідси грецькі назви Індос та Індікос); у V—VI ст. його найменування — Сіндху, Шін-Туп та Інту; для мусульманських завойовників — Гіндустан — Країна індусів; у європейців того часу — Індостан. З XIX ст. країна нарешті дістає сучасну назву — Індія.

Засадничими елементами культуротворення в регіоні слугують, з одного боку, місцева давньоіндійська культура дравідів та аріїв, а з іншого — впливи мусульманської та європейської культур.

Цивілізаційну самобутність індійського культурного регіону дослідники (зокрема, відомий індолог С-Ф-Ольденбург) пояснюють чотирма системоутворюючими принципами індоарійського походження: 1) сільською громадою, що визначає головний спосіб життєдіяльності народів регіону; 2) брагманізмом, як панівним релігійним світоуявленням; 3) кастовим устроєм як основним типом соціальних взаємовідносин; 4) санскритом як мовою культурного спілкування.

Домінантами індійської культурної самобутності та єдності в регіоні є літературна мова санскрит і релігія. У мовному відношенні цей регіон представляють: староіндійські (найдавніша з них мова вед, наступна сходинка — санскрит), середньоіндійські (пракрити) та новоіндійські мови. Головною літературною мовою' традиційної Індії вважають санскрит (від давньоінд. санскрита — оброблений, доведений до досконалості). Санскритом написана більша частина релігійної, художньої і наукової давньоіндійської літератури; запозичення зі санскриту становлять більшу частину лексики гінді — сучасної, державної мови Індії.
44

Релігія в індійському культурному регіоні — складна світоглядно-практична система світосприйняття, в якій поєднані філософські, етичні, естетичні та соціальні компоненти. До традиційних релігійно-філософських систем регіону належать ведизм, браг-манізм, буддизм, джайнізм та індуїзм. Своєрідність індійської духовності зумовлена такими поняттями, як карма, каста, дхарма, артха, кама, мокша, ахімса, сансара, атман, нірвана, брагман, майя тощо. Ці головні світоглядні ідеї та принципи пояснюють спосіб мислення і поведінки індійця, пронизують значну частину індійської літератури, образотворчого та сценічного мистецтва, храмової архітектури.

До найдавніших літературних пам'яток традиційної культури Індії належать "Махабхарата" та "Рамаяна". Це епічні поеми, що містять релігійно-міфологічні, філософські, космологічні, політичні, історичні тексти, які ілюструють звичаї і традиції індійського народу (подібно до Іліади чи Одіссеї Гомера або до Біблії). "Махабхарата (санскр. "Оповідь про великих Бхарата"), або "Великий епос Індії" — найбільша за обсягом поема у всій світовій культурі, її авторство приписують мудрецю В'ясе: Початки створення Махабхарата відносять до другої половини II тисячоліття до н.е. Основна частина завершена в IV—V ст. н.е. Цей епічний твір складається з 18 книг.

"Рамаяна" створена приблизно в TV—II ст. до н.е., її появу пов'язують з іменем легендарного поета Вальмікі. В центрі поеми — життя і подвиги легендарного царя Рами (Рама — сьома інкар-нація Вішну, який звільняє богів і людей від царя демонів). Приблизно в часи європейського Середньовіччя "Рамаяна" стала однією зі священних книг індуїзму.

Ведизм був найбільш ранньою з відомих індійських релігій. Його-формування припадає на кінець II —початок І тис. до н.е. У ведичній релігії, як і в інших ранніх віруваннях, обожнювались явища природи, боги виступали в людській подобі. У численному пантеоні богів головне місце посідали бог Сонця (Су-р'я або Вішну), бог грози (Індра), бог вогню (Агні). Основні положення ведизму увійшли в чотири збірки під загальною назвою Веди (санскр. — священне знання). Веди становили собою збірник священних гімнів, молитов, жертовних обрядів, поезії. Вони виражали міфологію аріїв, які прийшли до північно-західної Індії у II тисячолітті до н.е. На їх основі сформувалася найвпливовіша з-поміж духовних традицій Індії філософська система — веданта.

Веданта вищим авторитетом визнавала Веди, де описувались практичні шляхи подолання зла і страждання, а також прихильності до видимого "світу" — тобто шляхи, які вели до звільнення людини. Весь зміст Вед загалом розглядається як джерело істинного знання. Умовами ж його досягнення, згідно з ведантою, виступають усвідомлення відмінності між вічним і невічним бут-


45

тям, відмова від матеріальної винагороди і в цьому житті, і в майбутньому; володіння шістьма "засобами" (незворушність духу, поміркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення до звільнення.

Ідеї веданти пронизують значну частину індійської літератури, образотворчого та сценічного мистецтва, храмової архітектури. Веданта і на сучасному етапі розглядається як джерело натхнення, мудрості, арсенал етичних норм і керівних принципів у повсякденному житті.

Внаслідок станово-кастового поділу давньоіндійського суспільства виділяється каста жреців-брагманів. На основі Вед жреці розробили достатньо складну релігійно-філософську систему, яка врешті-решт зводилась до виправдання кастової організації суспільства. Брагманськіа релігія перестала надавати велику увагу ведичним богам. Натомість з'явились Брагма, Вішну і Шива. Поняття "браг-манізм" означає передусім диктат брагманів у сфері ідеології. Якщо за часів ведизму голова кожної родинної групи був наділений самостійним правом здійснювати жертвоприношення і звертатись до богів, то в період брагманізму всі релігійні функції поступово перейняли брагмани. Вони були посередниками між людьми _та богами, читали і тлумачили священні книги, здійснювали обряди жертвоприношення.

Буддизм і джайнізм сповідували відхід від ведичної релігії та її відгалужень, Хоча у певному сенсі виросли з неї. їх поява в регіоні (VI ст. до н.е.) зумовлена тим, що більшість населення не сприймала існуючий кастовий устрій, а також ідеології брагманів. Тому основні положення буддизму і джайнізму достатньо близькі. Вони не визнавали каст, забороняли поклоніння ідолам і приписували поклоніння думці. Стрижневою ідеєю буддизму є доктрина звільнення від страждання. Ця ідея виражена у першій проповіді Будди про чотири благородні істини: існування страждань, причину страждань, звільнення від страждань і шлях, що веде до цього звільнення. Стан "звільнення" від страждань досягається через медитацію'.

Внаслідок внутрішнього розколу буддизму утворюються два його основні напрями: хінаяна і махаяна". Хінаяна проповідувала вузький шлях спасіння, де нірвани (звільнення, вічного блаженства) може досягти лише вузьке коло осіб, переважно ченці. За махаяною — це доступне кожному. Окрім того, послідовник махаяни повинен насамперед турбуватись не про власне спасіння, а про спасіння інших.


Медитація — комплекс спеціальних методів дисципліни тіла і розуму, що використовуються у психічному і духовному вихованні. Найві-доміша система індійської медитації — йога.

** Хінаяна була найпоширенішою в країнах Індокитаю, Шрі-Ланці; махаяна — в Китаї, Японії, Тибеті.


46

Буддизм, а особливо джайнізм розвинули ідею ненасильства, що вже містилась у Ведах та Упанішадах*, закликали не миритися з жертвоприношеннями, вчили любові до всього живого, проповідували самовдосконалення внаслідок набуття таких моральних якостей, як терпимість, мудрість, споглядальність, щедрість, не визнавали авторитету Вед. Незважаючи на те, що Будда заперечував моральну цінність суворого аскетизму, ЙОЕО вчення загалом породило песимістичне ставлення до життя, привело до утворення численних орденів монахів. Це було найвластивіше для хіная-ни, де великого значення надавалось потойбічному світу, прагненню до звільнення від земних тягарів, статевому стриманню, вегетаріанству. Всі ці ідеї були відомі ще до появи буддизму, але їх значення було іншим. Наприклад, старий ведичний ідеал закликав до повноцінного життя.

Назва джайнізму походить від імені Магавіра ("великий герой") і Джина ("переможець"), надані проповідникові Вардхаману — засновнику цієї релігії. Дати життя Магавіри точно не визначені, традиційно називають 624-544 або 564/63-484/83 pp. до н.е. Як уже зазначалось, його старшим сучасником був Гаутама Будда, котрий належав до тієї ж касти воїнів — кшатріїв і теж проповідував у долині річки Ганг. За вченням Магавіра переміг карму і вказав шлях до спасіння. Він сформулював "П'ять великих обітниць": утримання від статевого життя; незаподіяння шкоди живому; заперечення будь-якого матеріалізму; правдивість; зречення від зажерливості (наживи, користолюбства). Вчення Магавіри головною основою мало вегетаріанство і математичні концепції. Зокрема, джайнізм визнає дуалістичну природу світу, існування двох споконвічних начал — духовного і тілесного, або дживи (духовні, живі вічні істоти) й адживи (нежива природа). За джайнізмом животворне начало — душу мають усі предмети, звідси і велике значення основного закону ахімси — не зашкодь, не будь причиною зла. Як і буддизм, джайнізм вважає за обов'язок медитацію і аскетизм. Загалом вважалось, що той, хто поділяв вчення Магавіри, міг внаслідок праведного життя (п'ять обітниць) звільнитись від сан-сари (загального кола тілесних перероджень) і досягти нірвани (близькість з буддизмом). Наприклад, І ст. у джайнізмі виділились два головних напрями (секти): шветамбари і дігамбари.

Дігамбари (перекладається або як "одягнені світлом", або "одягнені повітрям", тобто роздягнені, оголені) просять подаяния і їдять лише раз на день; дотримуються обітниці оголеності; новонавернений монах (монахиня) дістає волоточок з пуху павича, щоб відганяти комах; стверджують, що жінки у цьому житті


* Упанішади (санскр. — таємне знання) — релігійно-філософські коментарі до Вед, що утворюють заключну частину ведичної літератури — веданту ("кінець Вед").


47

не можуть врятуватись, але переродження може змінити їхній статус у наступному житті через кармічні ефекти аскетичного життя (тобто, жінка оцінюється дуже низько і вважається великою спокусою у світі, причиною гріха, тому не допускається у храми); вірять, що істинний канон втрачений і дотримуються різних приписів.

Шветамбари, або "одягнені у біле", носять простий білий одяг; деякі ходять роздягненими; новонавернений монах (монашка) дістає віничок з ниток, щоб відганяти комах; вірять, що XIX тір-тханкар (лідер ордену) Маллінатха був принцесою; члени підсек-ти стханакавасі (заснована у 1653 р.) перев'язують рот, щрб ненавмисно не проковтнути комаху, також виступають проти поклонінню зображенням.

У процесі розвитку джайнізм і буддизм увібрали в себе різні народні вірування й ідеї брагманізму. Водночас стійкість сільської общини сприяла збереженню кастової системи, зумовила відродження брагманізму в формі індуїзму, що призвело до витіснення буддизму з Індії в країни Південно-Східної Азії. Проте навіть після занепаду буддизм не втратив значення самостійної релігії регіону; багато його положень збереглися як частина індуїстського віросповідання і позначились на способі життя та мисленні мешканців регіону. Джайнізм поступово примирився з кастовою" системою і призвичаївся до неї. Це дало змогу йому зберегтися в регіоні майже як відгалуження індуїзму.

Індуїзм в Індії, зазвичай, позначається терміном "хінду дхарма", тобто закон індусів. Сам термін "індуїзм" походить від слова "хінд", яким народи Західної та Середньої Азії називали річку Інд; з VIII ст., коли в Індії став поширюватись іслам, словом "хінду", індусом стали називати тих її жителів, які не прийняли ісламу. Звідси^ походить трактування термінів "індус" та "індуїзм". Це відображено навіть в індійській Конституції (частина III, парагр. 25), де йдеться про те, що слово "індус" повинно тлумачитись як поняття, котре містить у собі осіб сикхістського, джайністського та буддистського віровчення. Проте, зазвичай, і в індійській, і в західній науковій літературі за поняття "індус" та "індуїзм" сикхи, джайни та буддисти не вводяться.

Загалом, індуїзм — це складна система світосприйняття, що містить тісно переплетені між собою релігійний, філософський та соціальний компоненти. Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Всесвіту, дотримування його космічних законів; релігія — це життя, а життя — це релігія. У цій двоєдиній формулі полягає весь індуїзм з його глибокою діалектичністю, розумінням єдності всього сущого, пошуками єдності в багатоманітності з його високою екологічністю; сприйняттям живої і неживої природи в їх цілісності, з одного боку, а з іншого — з його скрупульозною кодифікацією всієї людської активності, наданням релігійного


48

статусу буквально всім життєвим проявам, обожненням каменів і тварин, гір і рік, героїв і демонів, діаграм і символів, хвороб і статевих органів, з поклонінням священному звуку і медитативній тиші. Лише усвідомивши це, можна осягнути свідомість індуса з його, — що передається ось уже декілька тисяч років підряд з покоління в покоління, — вшануванням всього, що ходить, повзає, літає, плаває, з його розумінням навіть фізіологічних відправлень організму як акту релігійного. Тотальна сакралізація життя — одна з найважливіших рис індуїзму, не зрозумівши якої, не можна навіть наблизитись до суті його системи.

В індуїзмі виділяють три священні символи: священний склад ОМ, символ духовної доброчесності, що використовується як самостійна словесна формула або перед іншими словами; свастика — рівносторонній хрест зі зігнутими під прямим кутом кінцями. На санскриті це слово означає "той, що сприяє благоденству". Індуси малюють свастику на дверях, порогах, бухгалтерських книгах і підношеннях; шрі — янтра, форма мандали, що символізує цілісність і використовується при медитації.

Індуїзм — релігія політеїстична, 300 млн богів — якраз ця цифра називається у багатьох вітчизняних і зарубіжних релігі-єзнавців — 300 млн виявів єдиного Абсолюту, це 300 млн його імен і форм. Боги — це своєрідні ідеальні люди, дороговкази духовності, рівняючись на яких, людина самовдосконалюється. Всі вони виступають втіленням Вищого Духа, що є певною конкретизацією єдиного Абсолюту. Отже, індуське багатобожжя, як це не парадоксально звучить, за своєю суттю є монотеїстичним. Боги сприймаються, з одного боку, як нагадування про космічний порядок, в якому існують і вони, і люди, і всі світи, а з іншого — це казкові та міфологізовані персонажі, походження яких добре відоме кожному індусу.

Згідно з індуїзмом, існує Брагман — вищий дух, верховний бог, вселенська душа, об'єктивне буття Бога. Атман — відображення суб'єктивної сторони, індивідуальна душа, що розподіляється серед індивідуальних істот. Бог наділяється трьома головними функціями: творення, збереження і руйнації. Ці властивості вищого Бога виражають: Брагма — бог-творець Всесвіту; Вішну — зберігач усіх світів; Шива — руйнівник. В індуїзмі існують три головні напрями: шиваїзм, вішнуїзм і шактизм.

Брагма, Вішну і Шива утворюють трімурті — три лиця, три образи Брагмана. Для облич Трімурті існували особливі ознаки божественності: додаткові руки, інколи лики, характерні стоячі пози — "стхана", характерні сидячі положення — "асана" певні визначені жести рук — "хаста" — і положення пальців — "мудра", значення яких зрозуміло кожному індусу.

Атрибутами індуїстського бога Брагми є: чотири лиця, які відповідають чотирьом четвертинам всесвіту; жертовний черпак;
49

чотки для молитви; чотири веди (священні писання); жбан із водою Гангу; лотосовий трон (на якому сидять чи стоять усі боги).

Великий бог Вішну являється на землю у різних формах, що відомі, як аватари (сходження). Традиційно налічують десять ін-карнацій, хоча лише дві з них (Рама і Крішна) виконують істотну роль в індуських богослужіннях. До десяти інкарнацій Вішну входять: матсья (риба); курма (черепаха); вараха (кабан); нарасімха (людина-лев); вамана (карлик); парашурама (Рама з сокирою); Рама (царевич); Крішна (молодий герой-коханець); Будда; Калкі (білий кінь, інкарнаціяД що передбачається у майбутньому). До головних атрибутів Вішну належать: диск; булава; черепашка; лотос; семи-голова кобра; знак касти (наноситься жерцем під час богослужіння); гірлянда з лісових квітів. Як уже згадувалось, в індуїстській тріаді Шива представляє функцію руйнації, але в шиваїстській системі ця функція нерозривно пов'язана з творчим аспектом; у світі безперервних змін руйнування є неминучим попередником творення, зумовлює його. Космологічна функція втілена в образі Шиви — Натараджи, володаря танцю. Його головні атрибути є: карлик — демон темряви, який топчеться ногою; у правій руці барабанчик для рівного ритму; вогонь руйнації у лівій руці; вогняний ореол уособлює вічний цикл життя і смерті; кобра — символ плодючості; пов'язка на стегнах зі шкури леопарда; концентрація (йдеться про третє око на лобі); велика кількість рук, що піднесені у благоговінні чи пропонують притулок, захист.

, Одночасно у Шиви налічують 12 ликів, один з яких "лінгам" (фалос) — символ чоловічого начала, запліднення і творення. Великий індійський епос "Махабхарата" стверджує: знак творення це зовсім не диск — символ Вішну, а "лінгам" — символ Шиви, що міститься на "йоні" (квадратна чи кругла плита — п'єдестал) — символ жіночого начала. Тому Шива — верховний бог, творець світу.

В релігійнЬ-міфологічній системі шиваїзму образ Шиви нерозривно пов'язаний з образом його дружини Деві, яку вшановують під різними іменами. Шива і Деві символізують у цій системі антагоністичні й водночас співдіючі творчі сили, відповідно в шиваїстській іконографії лінгам Шиви постійно сполучається з символом жіночої творчої енергії — йоні. Перше подружжя розглядається як батько і мати Всесвіту. Формується концепція шакті (звідси і назва одного з напрямів індуїзму — (шактизм), діючої енергії бога, що втілюється в богині, його дружині. Ця концепція поширюється на всі божественні пари індуїстського пантеону, але найчіткіший вираз дістає власне в образах Шиви і Деві.

Індуїзм, як уже зазначалось, має величезну кількість богів; серед них — чимало богинь. Найголовнішими в індуїстському пантеоні виділяють Лакшмі (богиня багатства, дружина Вішну); Сарасваті (богиня знання, дочка Брагми); Калі (богиня руйнування, двійник Шиви).


50

Розкриваючи своєрідність індуїзму як релігії, наголосимо, що її провідним елементом є все ж таки не релігійна віра, а ідеалістична філософія. У ній першопричиною і вищою сутністю світу виступає не Бог, повний любові та співпереживання, а безликий, безначальний, безконечний Абсолют, духовний універсум. Цей Абсолюту який охоплює все і всіх, — недосяжний для розуму і молитви. Він асоціюється з такими поняттями, як подих, життя, совість, нескінченність часу та простору і, звичайно, космічний закон. В основі індуїстського світосприйняття міститься віра в первісний порядок і взаємозв'язок світу. Все у світі послідовно розвивається від матерії до духу, проходячи при цьому проміжні стадії: 1) від матерії до життя; 2) від життя до свідомості; 3) від свідомості до розуму; 4) від розуму до духовної досконалості. У процесі еволюції частка духовного' начала зростає, а матеріального зменшується.

Проте не слід розглядати філософський компонент як вихідний. Навпаки, за часом виникнення він значно пізніший. Не варто також применшувати значення релігійного компонента.

Відмова від богів в Індії не означає виходу з індуїзму. Проте відмова від світосприйняття, від системи, зазвичай, веде до остракізму, відходу від суспільства і до загибелі. Але яким чином ця відмова стає відомою для інших? Це пов'язане, насамперед, з тим, що індуїзм ґрунтується не лише на релігійному та філософському компонентах, а й на соціальному.

Важливим виявом соціально-регулятивної функції індуїзму є широко відома тріада: каста-карма-дхарма*. Згідно зі священними текстами, статус людини визначений ще до її народження сумарною сукупністю добрих і недобрих справ, що здійснювались у попередньому житті (закон карми). Справді, місце індуса в суспільстві визначене ще до його народження. В реальному житті все пояснюється суворою структуралізацією індійського суспільства і тим, що ще ненароджена дитина дістає місце у ньому залежно від кастової приналежності батьків. Кастою наперед визначений не лише статус, а й професія, окреслене коло прав і можливостей, які надаються індивіду для беззаперечного виконання. Схемі космічного порядку відповідає традиційна система життєвих цінностей, основних положень, яких повинні дотримуватися представники трьох вищих каст (брагмани, кшатрії, вайш'ї). Вони представлені чотирма принципами:

1) кама — задоволення чуттєвих потреб, потягів; 2) артха — набуття і належне використання матеріальних цінностей; 3) дхарма — виконання сімейних, громадських, релігійних приписів; 4) мокша — відмова від світських, земних благ заради досягнення вищого, просвітленого стану. Зазначені принципи утворювали своєрідний каркас людської діяльності. Зокрема, дхарма,


* Дхарма — безлика упорядковуюча сила Всесвіту, норми релігійного та світського життя.

51

артха і кама становили, відповідно, морально-етичний, прагматичний та гедоністичний аспекти поведінки і, по суті, регламентували повсякденне життя індуса.



Мистецтво індійського регіону тісно пов'язане з індійською релігією і філософією, прагненням зазирнути в потойбічний світ, ототожнити себе з природою і космосом. Усі ці риси притаманні архітектурі цього регіону, зокрема пам'яткам культового призначення. Найхарактерніші з-поміж них — релікварії (ступи), колони (стамбхи), печерні храми й монастирі (чайтья і віхара). До традиційних типів буддійських споруд відносять монастирі — віхара та храми на зразок чайтья — місце здійснення релігійних обрядів. Буддійські ченці шукали для храмів і монастирів усамітнені, відлюдні місця. В композиції будівель великого значення надавалось інтер'єру.

Індуїстське храмобудівництво ознаменувалося переходом до зведення храмів на будь-якому місці, ділянці. Головного значення тут набувають не інтер'єр, а зовнішні форми. В індуїстському храмі відобразилась особливість індійської релігії з її численним пантеоном богів, що відповідає земній ієрархії. Багатоповерхові пірамідальні вежові споруди буддійських монастирів слугували прототипом індуїстської вімани. Вімана — це святилище, яке мислить-ся як місце перебування вже не одного (як у буддизмі), а багатьох богів чи кількох перевтілень одного й того самого бога; кожному з них відводилося своє місце. Головні боги зображувалися в оточенні нижчих за рангом і численної прислуги. Індуїстські храми були своєрідними символами: в першому випадку — влади, в другому — багатства та розкошів, у третьому -т- відвертого культу чуттєвих насолод (кама).

Життєздатне індійське мистецтво мало дивну властивість перетворювати зовнішні впливи, не втрачаючи при цьому своєрідності, а в періоди піднесення — впливати на формування мистецтва інших народів, тому спостерігаємо чимало спільних рис у мистецтві Індії та країн Далекого Сходу.

Культура Індії розвивалася не лише на основі місцевої давньоіндійської культури, культури дравідів та аріїв. У подальшому на її формування вплинули зовнішні контакти з мусульманською та європейськими культурами. Аналіз взаємовпливів у історії культури індійського регіону дає змогу зробити узагальнення. Зовнішні культурні контакти мали подвійний, суперечливий характер. З одного боку, вони посилювали консервативні тенденції: призводили до руйнування традиційних мистецтв і ремесел. Наприклад, європейські колоніальні власті заохочували застарілі, віджилі звичаї, а з приходом мусульман індуїзм набув замкненішого характеру, став жорсткішим кастовий поділ, була обмежена роль жінки у суспільстві. З іншого боку, вплив мусульманської та європейської культур ніс багато позитивного. Це стосується поширен-


52

ня в індійському регіоні досягнень сучасної науки, нових ідей демократизму і гуманізму. Тим самим відкривалися шляхи до розвитку нових форм індійської культури, відродження прогресивних елементів власної духовної спадщини. Зовнішні впливи сприяли також поширенню нових соціально-політичних, релігійно-реформаторських і філософських ідей. Так, взаємовплив ісламу (ара-бо-мусульманський культурний регіон) та індуїзму привели до появи сикхізму в індійському регіоні.

Сикхізм (санскр. сикх — учень) — одна з етнічних релігій Індії, що виникла в її північно-західній частині як протест ремісників, торговців і селян проти кастової системи індуїзму та соціально-політичної влади мусульманської династії Великих Моголів у Індії (кінець XV-початок XVI ст.). Засновником нового вчення був учитель (гуру) Нанак (1469-1539 pp.), який прагнув об'єднати мусульман та індусів. Це реалізувалось у реформуванні традицій і синтезі деяких індуських ідей з мусульманськими істинами.

Сикхізм прославляє милосердя, закликає творити добро, вимагає віри в гуру —духовного наставника. Вчення сикхізму визнає єдиного Бога, а світ — його виявом, вважає людей рівними перед Богом. Основи віровчення цієї релігії викладені у книзі "Грантх Сахіб" (або "Аді-Грантх" — книга витоків), що зберігається в головній святині сикхів — Золотому храмі Амрітсара.

Загалом вчення сикхізму вимагає потрійного служіння: тан (фізичного служіння; сикх повинен займатись корисною працею, щось на зразок у лангарі (їдальні); ман (духовне служіння; сикхи повинні вивчати "Грантх" і розділяти переконання з іншими); дхан (матеріальне служіння; 10% всього заробітку потрібно віддавати на благочинність). Духовна реальність за сикхізмом поділяється на п'ять рівнів, п'ять кханд: дхарам кханд (рівень пізнання і морального обов'язку); гіан кханд (рівень мудрості і знання); сарам кханд (рівень зусилля); карам кханд (рівень здійснення); сач кханд (рівень істини, стан перманентного союзу з Богом).

Сикхи живуть окремою сильною громадою — хальсою. їх легко вирізнити за типом поведінки та зовнішності. Так, своєрідний кодекс чистоти цієї релігії відомий під назвою "п'ять К." До нього входили: кангха (спеціальний гребінець, що утримував волосся і означав належну духовність); кара (залізний браслет, який за звичаєм носять на правій руці як нагадування про єдність); кеш (непідстрижене волосся, яке разом з кангха слугував символом святої людини); карпан (гострий з обох боків кинджал або меч воїна для захисту слабих); качха (короткі, вище колін шаровари для воїнів, що символізують скромність і моральну стриманість).

На сучасному етапі сикхізм не викликає різкої критики ані мусульманських, ані індуїстських богословів. Останні вважають
53

сикхів однією зі своїх багаточисленних сект, а мусульмани розглядають сикхізм як один з орденів суфійського напряму*.

В індійській суспільній думці можна виділити певні напрями. По-перше, це традиціоналізм, представники якого не сприймають "утилітарно-прагматичну" західну культуру, протиставляючи їй "індійську духовність". По-друге, це звернення до модних течій західної філософії, літератури, мистецтва та зневажання національних традицій, відмова від них. По-третє, це своєрідний синтез, прибічники котрого доводять, що в політеїстичному, багатоконфесійному і багатоукладному індійському суспільстві неминучі взаємодії, взаємовпливи, тобто поєднання культур, утворюють своєрідний цілісний комплекс — єдність у багатоманітності. Прибічники цієї концепції стверджують, що, незважаючи на відмінності між народами і соціальними верствами, культура Індії склалася на спільній основі внаслідок універсалізації таких начал, як духовність, релігійна першість, здатність до пристосування, прагнення до інтеграції та єдності, відтак спільними є філософська, літературна і мовна традиції.

Наголосимо, що одна зі суттєвих особливостей індійської культури — надзвичайно стійкий, постійний вплив на всі її сфери багатовікових духовних традицій. Упродовж величезного історичного періоду ці традиції розвивались, модифікувались, адаптуючись до нових соціокультурних умов, але незмінно зберігалася їх творча сила впливу як на елітарну, так і народну культуру, національну самосвідомість і соціальну психологію мас.

Арабо-мусульманськнй культурний регіон. Формування культурної єдності арабо-мусульманського регіону відбувалося під впливом ісламу й арабської мови. Самобутність цього духовного світу складалася у процесі культурної взаємодії арабів з підкореними ними народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи (VII —X ст.н.е.). На території Аравійського півострова арабо-мусульманській культурі передувала культура доісламських арабів (кочове і землеробське населення), що переважно була політеїстичною. В IV—VI ст.н.е. вона зазнала впливу давньоєменської, сирійсько-елліністичної, іудейської, іранської культур.

Іслам як феномен історії світової культури — синкретичне релігійне утворення, де реалізувалась спроба інтегрувати на основі пізньородоплемінного суспільства різні верстви культурних традицій і течій Сходу, у тому числі найзначніших і найвпли-вовіших у цьому регіоні іудаїзму та християнства. Утворення величезної мусульманської імперії (632 — 661 pp.) відбувалося внаслідок завоювання і захоплення більшої частини середземномор-


Див.: арабо-мусульманський регіон (суфізм).

54

ських володінь Візантії та Риму, практично всього сасанідського Ірану. Отже, тут мала місце політична, а з нею і культурна інтеграція двох частин середземноморсько-азійського світу, які не об'єднувались вже близько 1 тис. років — з часів розпаду імперії Александра Македонського та його сподвижників. Хоча, зазначимо, ісламський світ був відкритий і в сторону Сходу, мав численні зв'язки з індійським субконтинентом, був добре обізнаний з основними напрямами і течіями індійської культурної традиції.



Охарактеризуємо основний культуротворчий чинник у регіоні. Іслам виник на початку VII ст. в Аравії. Це наймолодше за часом народження і найпізніше за часом поширення релігійне вчення, що сповідує палку віру в єдиного бога Аллаха. Традиційно іслам відносять до класу так званих світових релігій (нарівні з буддизмом і християнством). Мусульмани проживають практично на всіх континентах і становлять більшість населення країн Азії й Африки. В перекладі з арабської мови "іслам" означає покірність, "мусульманство" (від арабського "муслим") — "той, хто віддав себе Аллаху". Засновник ісламу — арабський пророк Мухамед — (Мухаммед або Магомет — 570—630 pp.), тому іслам інколи називають магометанством. Головною священною книгою мусульман є Коран (від араб, "аль-куран" досл. — "те, що читають"). За легендою, Бог передав текст Корану людям через пророка Мухамеда; відтак Мухамед не є автором Корану, він лише його отримав через Божого архангела Гавриїла. В ісламському світі Коран вважається абсолютною універсальною цінністю, здатною задовольнити всі потреби людини і суспільства, вищою нормою в будь-якій сфері соціокультурного життя (права, політики, економіки, науки, індивідуальної чи колективної моралі). Зміст Корану остаточно сформувався приблизно в середині VII ст. Головними структурними елементами Корану є сури (або розділи) та аяти (вірші, з яких складаються сури).

Іншим авторитетним та обов'язковим для всіх мусульман ідейним джерелом є Суна ("священний переказ"), що складається з численних розповідей (хадисів) про думки і вчинки самого Мухамеда і тлумачень Корану.

Основні догмати ісламу містять вчення про єдинобожжя — "таухід"; віру в божественну справедливість, в правосуддя Аллаха'— "адль"; визнання пророчої місії Мухамеда і попередніх пророків — "нубувва"; віру у воскресіння мертвих, Страшний суд і загробне життя — "кіяма" чи "маад"; нарешті, вчення про халіфат-імамат (про те йтиметься пізніше).

Бути мусульманином, бути правовірним в ісламі означає передусім безумовно вірити в Аллаха, здійснювати "алят" — ритуальну молитву, "хадж" — паломництво до Мекки, дотримуватись "саум" — посту, і, нарешті, вносити "закят-аль-фітр" — обов'язковий пода-


55

ток із доходів на потреби общини, що поєднується з "садака" —¦*, добровільними пожертвами та милостинею.

Мусульманське духівництво — "улама" — дуже часто суміщає;, духовні релігійні обов'язки з світськими. Дсг них належать ті, хто має прекрасну теологічну підготовку: "імами" — керівників молитв у "масджид" (мечеть); "факіхи" — знавці" "фікху" — мусульманського права; "муфтії" та "каді" — посадові осіби в системі релігійного суду та ін.

На відміну від християнства, яке відділяє духовне начало від світського, в ісламі зв'язок мусульманина з Богом зумовлений вже самим фактом його буття в общині —- уммі, тому що для мусульманина община — це вища соціальна структура, що є об'єктом ; божественного плану спасіння. Життя общини і кожного мусульманина зокрема спрямовується і регламентується шаріатом. Шаріат' — це збірник релігійних і правових норм, що склався на основі Корану і Суни; містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права. Тобто шаріат — це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові установлення як частку єдиного божественного закону і порядку. « Він формує своєрідну єдність державно-політичних, віросповідних, соціально-економічних, сімейно-побутових зв'язків і світоглядних, культових комплексів з однією метою — організації відносин віруючого з Богом. При цьому єдино визнаним тлумачем шаріата 1 в ісламі виступає сама умма: тут ніхто не володіє винятковим правом на інтерпретацію божественного.

Релігійна форма, надана соціальним і політичним інститутам (рай, іджма та ін.)і ефективно забезпечувала стабільність : традицій і уявлень, які передавались з покоління у покоління. І навпаки, етнічні традиції, елементи місцевих вірувань, зрощуючись із ісламом, надавали ісламській доктрині особливої сталості, забезпечували їй додатковий величезний вплив на суспільство.

Зміцненню зв'язків релігії з національними традиціями великою мірою сприяла відносна простота ритуалу, пов'язаного з культом. Завдяки цьому багато приписів релігії, обрядів, елементів ритуальних дій стали звичкою, життєвою необхідністю, динамічними стереотипами (від постійного згадування імені Аллаха до відрази до свинини) і набули характеру стандартів поведінки, що нерідко сприймались як елементи національної психології та національних традицій.

Іслам — дуже широка система соціального регулювання. Майже всі сторони життя мусульманина вважаються релігійно значущими. Мусульманським почав вважатися і старовинний обряд обрізання. Укладення шлюбу здійснюється у присутності духовних осіб, фіксується ними і скріплюється читанням священних текстів
56
Корану. Розлучення для чоловіка-мусульманина відносно просте, для жінки — ускладнене, але також можливе. Іслам дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин, якщо він у змозі їх добре утримувати. Сьогодні полігамія зустрічається відносно рідко, а в деяких мусульманських країнах вона дещо обмежена законодавством. Похоронний обряд також передбачав читання певних сур (розділів) Корану. Ховають зазвичай у день смерті, тіло кладуть у могилу, загорнувши в саван (без труни) головою до Мекки. Згідно з мусульманським уявленням, усі мертві в день суду воскреснуть, щоб постати перед Аллахом і відповісти за свої діла і наміри.

Глибока ісламізація суспільного й особистого буття мусульманина привела до того, що іслам сьогодні став не лише і не стільки комплексом символів віри, збіркою соціального та сімейно-побутового регулювання, скільки символом ідейних комплексів, що ґрунтуються на ісламських універсаліях і релігійно-культурних цінностях.

Хоча іслам певною мірою об'єднував людей на основі релігійної віри, він, як і будь-яка релігія, не зміг уникнути поділу на течії і секти. Цей поділ був зумовлений загостренням і національних, і соціальних суперечностей і привів до утворення двох великих напрямів; сунізму і шиїзму. Перший охоплює більшість мусульман — близько 88%, шиїтів — лише 11%. Окрім сунізму і шиїзму, в ісламі співіснують хариджизм і суфізм. Кожен з названих напрямів може бути представленим великою кількістю сект. Наприклад, до групи шиїтів (партія Алі) входять: етна Ашари; джафариди; ісмаїліти; друзи. До групи сунітів — малікіти, хан-баліти, щафіїти, ханіфіти. Ці релігійні напрями відчутно впливали на поведінку мас, формування їхніх духовних цінностей і життєвих орієнтирів.

У чому ж полягають основні відмінності між двома течіями, двома гілками ісламу? Від терміну "Суна" походить назва основного напряму в ісламі — сунізм. Суніти — "люди Суни" — правовірні, які визнають святість Суни, святість чотирьох "праведних" халіфів (намісників пророка Мухамеда) — Абу Бакра, Омара, Османа та Алі. Суніти — мусульмани, які дотримуються ритуальних, побутових і соціальних правил відповідно одного з чотирьох "масхабатів" ("масхаби" — "тлумачення", що різняться між собою у підходах до вироблення принципових рішень з правових питань, у деталях ритуалу). Найголовніше, що для сунітів Мухамед — вищий божественний символ, уособлення безпосереднього зв'язку правовірних з Аллахом, а халіф, який обирається мусульманською общиною, — прямий представник Аллаха.

Шиїти мають власні збірки оповідань про життя пророка ("хабар", "ахбар"), але визнають і частину хадісів. Шиїти сприймали
57

і сприймають пророка як особистість, що відмічена Аллахомлї наділена сакральною благодаттю, як людину, покликану не лише' керувати, а — найважливіше передавати цю благодать нащадкам' по крові. Більше цього, для шиїтів Мухамед і його нащадки — не єдині носії божественної благодаті, оскільки Алі та його потомки наділені тією ж благодаттю. Отже, і після Алі божественна бла-j годать передається алідам (потомки Алі) — "святим імамам" ("імам" — від араб, слова "амма" — "стояти попереду", "верховодити") — керівникам шиїтської общини.

Для шиїтів "імамат" — інститут верховного керівництва всієї > теоретично єдиної мусульманської общини — є божественною установою. Звідси випливає, що імамат не може залежати від бажань людей і не може бути виборним. Якщо в сунізмі титул халіфа ідентичний імаму, то в шиїзмі титул "халіф" не визнається. Тобто, головне, що розрізняє ці гілки ісламу, — питання про '< законність халіфа, покликаного керувати мусульманською громадою і наслідувати Пророка. Суніти вважають наступником Пророка не лише його прямих нащадків, а і його сподвижників. Для шиїтів ця законність пов'язується з нащадками Мухамеда або його зятя Алі. Хариджити вважають, що будь-який доброчинний віруючий може бути керівником умми, якщо його призначать.

Особливе місце в духовній культурі мусульманського регіону посідає суфізм, який існує і в сунітському ісламі, і в шиїтському. Суфізм (араб, suf — груба вовняна тканина, звідси — волосяниця як атрибут аскета; або грец. sofos — мудрець, або safa — чистота) — філософсько-містична пантеїстична течія, ісламу, що виникла у VIII —IX ст.н.е. на території Арабського халіфату. Суфізм проповідував аскетичний спосіб життя та інтуїтивне пізнання Бога. 5 Доктрина суфіїв ґрунтувалася на ідеях зороастризму, неоплатонізму І та містики каббали. Шлях духовного вдосконалення передбачав три ступені: перший — містик-суфій визнає закони і приписи ісламу — шаріат; другий — перехід на вищий ступінь — тарікат (тобто на правильний шлях); третій — хакікат (істина). Перебуваючи на стадії досягнення істини, суфій проходить ще два етапи: любов і пізнання. Коли суфія охоплює Божественна любов, він спостерігає красу істини своїм серцем — "оком серця". Суфізм дотепер не втратив життєздатності. Послідовниками суфізму були видатні мислителі, філософи, поети, які залишили після себе чудові зразки літератури арабською, перською, турецькою мовами. Спадщина суфізму становить величезну скарбницю цінностей культури мусульманського Сходу.

Специфічна система філософсько-богословських категорій суфізму знаходить свій вираз у суфійському ритуалі (наприклад, у танці зікр). Найпоширенішим і максимально адекватним способом самовираження суфізму вважається суфійська поезія (арабською, перською, турецькою мовами).
58

Наголосимо, що суфізм як феномен культури арабо-мусуль-манського регіону користувався шаною і популярністю серед інших культурних регіонів світу. Так, він дуже вплинув на становлення орденської структури у Католицькій Церкві, а також містичних і релігійно-філософських орденів Європи — тамплієрів, розенкрейцерів, масонів.¦ ' ¦'

Незважаючи на існування в ісламі різних течій, серед мусульман панує стале уявлення про належність до єдиної спільності людей, об'єднаних спільними вірою, традиціями, початковою історією та інтересами в сучасному світі.

Іслам уже в зародку був синтезом релігії, політичних норм і права, синтезом, у якому релігія виступала уніфікуючим і визначальним фактором. Необхідність об'єднання різних етнічних, расових, культурних груп^ котрі населяли Халіфат (мусульманську імперію, що виникла внаслідок арабських завоювань), у єдиний політико-ідеологічний організм, зумовила процес його активної універсалізації. Цьому сприяли і релігійно-елітарний Ідеал ісламу, і надзвичайно проста процедура переходу в нього, і відсутність клерикальної ієрархії.

Незмінне утвердження месіанської ролі ісламу, винятковість усього мусульманського, переважно уніфікована система освіти, високий ступінь залежності етичних, естетичних, політичних ідеалів від теологічних передписів, існування порівняно однорідних каналів (насамперед арабської мови як мови культу, права і науки) — все це сприяло зміцненню ісламських традицій у культурі цього регіону.

Розвиток філософії та суспільної думки в арабо^мусульман-ському регіоні відбувався теж під знаком ісламізму. Авторитет таких великих мислителів мусульманського світу, як Фарабі (870 — 950 pp.), Ібн-Сіна (Авіценна, 980-1037 pp.), Ібн-Рушд (Аверроес, 1126—1198 pp.) на Заході не поступався їхньому авторитету на Сході. В руслі філософії розвивалася арабо-мусульманська естетика. Філософи і поети писали про красоту Всесвіту (Фарабі, Ібн-Сіна, Омар Хайям (1048 — 1123 pp.) Ібн-Рушд), яка іноді тлумачилась у піфагорейському дусі і вбачалась у гармонії космосу, пластичних форм, кольорів і звуків. Бог ставав предметом естетичної оцінки, в якому сконцентровано все прекрасне і піднесене.

Важливими святинями ісламу вважають Каабу і мечеті. Кааба — "Куб", перша і головна святиня в ісламі, що не подібна до жодної святині у світі. Вона перебуває в центрі аль-Масджид аль-Харам — "Священної мечеті" — головного ісламського центру. Кожний правовірний мусульманин переконаний, що Кааба існувала ще до створення світу, її збудував сам Адам за допомогою Аллаха; далі вона була зруйнована потопом і відродилась із небуття завдяки зусиллям Ібрахіма (црабатька північних арабів) та Ісмаїла (його сина). Згідно з ісламським уявленням, Кааба перебуває в найвищому місці на землі. Це скромна, невелика прямо-
59

кутна споруда зі сірого каменю на мармуровому фундаменті. Вікн у неї відсутні, дах плоский. Єдині двері оббиті сріблом. У південно-, західній частині Кааби — священний чорний камінь {можливо, метеоритного походження) овальної форми в срібному обрамлен» ні. Легенда розповідає, що камінь був посланий самим Аллахом: він — символ могутності Аллаха, його прихильності до людей., Колись яскраво-білосніжний камінь Кааби поступово темнів від, людських гріхів, але навіть у чорному кольорі він зберіг чудодійну властивість. Інтер'єр Кааби — майже абсолютна пустота. Будівля Кааби і дотепер не втратила "кісву" — чорного парчового покривала, що вкриває її майже до фундаменту. Раз на рік, у часи паломництва (хаджу), чорне покривало знімають і Кааба змінює5 колір з чорного на білий. Навпроти дверей Кааби, під навісом, у вигляді невеликого купола, тече джерело зі святою водою Земзем.;

Головною сакрально-архітектурною формою арабо-мусульман-; ського світу є "масджид" — мечеть (молитовний дім). Серед них ¦ дві вважаються особливими святинями ісламу, це— мечеті, що розмістились на землі Ієрусалиму — Куббат-ас-Сахра — "Куполі Скали" — і аль-Масджид аль-Акса — "Крайня (або Дальня) мечеть". Основні елементи мечеті — величезний купол — напівсфе-1 ра на високому барабані; стрільчасті, легкі арки; кам'яні візерунчасті віконні решітки, кольорова мозаїка; дивовижний орнамент. Ззовні стіни мечеті прикрашають письмена з божественними іме-нами та знамениті арабески. Арабески — це особливі орнаменти і у вигляді дивовижних візерунків зі стилізованих рослинних мо- І тивів чи надписів — уривків з Корану — і у вигляді комбінацій геометричних фігур — сполучень багатокутників і зірок. До традиційних типів споруд арабо-мусульманського регіону, окрім ме- ? четі, належать: мінарет, ханака, медресе, караван-сарай тощо.

З розвитком культової архітектури були вироблені такі естетичні поняття — символи: 1) "джамал" — божественна досконала -краса — купол мечеті; 2) "джалал" — божественна велич (велич- \ не, піднесене) — це мінарети; 3) "сіфат" — божественне ім'я — ¦¦ письмена на зовнішніх стінах мечеті.

Отже, іслам мав величезний вплив на мистецтво арабського світу. Заборона на зображення Бога як на ідолопоклонство мала своїм наслідком заборону на зображення людини, у зв'язку з тим, що людина в ісламі поза божественною ідеєю не має жодної цінності. У свою чергу це породило табу на розвиток образотворчого мистецтва (живопису і скульптури) в регіоні. У XI єт. мусульманські богослови засудили і заборонили зображення людини і тварин у громадських місцях, але дозволили їх ввести в орнаментацію предметів побутового призначення. Засудження не мало характеру закону, його тлумачення залежало від конкретних умов. Так, в Ірані, де була сильна національна традиція, сюжетний живопис (навіть на релігійну тематику) існував упродовж тривалого періоду. В інших
60

арабських країнах, зокрема в Туреччині, дія заборони була значно відчутнішою; після XIV ст. зображення живих істот тут дуже рідко зустрічається. Загалом найхарактернішими рисами мистецтва арабо-мусульманського регіону можна назвати антиантропоморфізм, декоративність, символізм і містицизм.

Провідними жанрами художньої культури в регіоні є орнаментальне, декоративне мистецтво; мистецтво письма — каліграфія; мистецтво слова — слово Корану; поезія.

В культурі арабо-мусульманського регіону доісламського періоду провідна роль належить фольклору — поетична творчість бедуїнських племен у піснях і віршах. Поезія бедуїнів (бедуїн від араб, бадауїн — житель пустелі, кочівник) стала традиційною основою всієї поетичної культури мусульманського регіону. Так, упродовж століть верховенства ісламу в арабській художній культурі зберігається такий рід архаїчного арабського віршування, як касида, що походить з доісламського періоду поезії бедуїнів. Особливість касіди полягає в тому, що вона обов'язково містить: 1) прославлення героя; 2) опис тварин і природи; 3) почуття любові до покинутого рідного краю.

У поезії мусульманських народів існує цікавий напрям, пов різаний з оспівуванням вина. У ньому дослідники арабської культури вбачають сліди стародавніх традицій парсизму чи зороастризму (релігії давніх персів). Ця персидська традиція трансформується в арабській доісламській та ранньоісламській поезії у цілий поетичний напрям, який звеличує не лише сам процес сп'яніння, а й сорт вина, дає правила і рекомендації, як і з ким його пити. Більше того, поети цього напряму стверджують, що лише мусульманські народи здатні оцінити естетичне значення вина. В XI ст. чудовий персидсько-таджицький поет Омар Хайям розвинув цю традицію і надав темі вина не лише гедоністичного, а й оптимістичного характеру.

Культ вина викликає особливий інтерес і подив при вивченні арабо-мусульманської культури бо, як відомо, іслам — головний культуротворчий фактор в регіоні, від початку свого зародження запровадив сувору заборону на хмільні напої. Дещо іншим було ставлення до вина у суфізмі. Для останнього вино слугувало засобом містичного осягнення Бога, екстатичного стану, в якому розчинялась особистість, відбувалось відчуження від земного і злиття з абсолютним, божественним началом. Проте ні ортодоксальний іслам зі своєю забороною, ні суфізм (з містицизмом) не змогли применшити гедоністичного відношення до вина у мусульманських народів. І якщо в реальному житті іслам досягнув певних результатів, то в художньо-поетичному, образному мисленні народів вино завжди залишалось життєво й естетично-значущим.

Важливим принципом функціонування мистецтва слова в ісламі є арабська каліграфія, яка зцементувала воєдино всі елементи
61
мусульманської культури. Каліграфія Корану і священних книг, письмена на стінах мечеті, арабська в'язь у поетичних творах і мініатюрах — все це мало глибокий духовний і релігійно-художній смисл. Мистецтво письма прирівнювалось до краси коштовностей, квітів, садів, тканин. Каліграфічна символіка навіть проникла у сферу найінтимніших людських стосунків. Так, форма букв могла слугувати символом навіть любовного союзу.

Всі напрями в розвитку суспільної думки регіону умовно можна охарактеризувати як релігійну ортодоксію, модернізм, реформаторство та фундаментализм. У суспільній свідомості мусульманських країн спостерігаються дві протилежні тенденції: з одного боку — до консерватизму, а з іншого — до змін. Ці тенденції все частіше виявляються не в ортодоксальній чи реформаторській формах, а у формах так званого фундаменталізму, який проповідує повернення суспільства до фундаментальних принципів ісламу, звичаїв мусульманської общини часів пророка Мухамеда.

Тропічноафриканський культурний регіон. Африканський регіон характерний великою різноманітністю культурних процесів, детермінованих соціальними, історичними, природними і етнопсихологічними факторами. Існує давнє і глибоке розходження історичної долі народів окремих частин Африки, яке позначилось і на розбіжності їх культур. .\ ¦

Упродовж багатьох століть у Африці чітко простежується дія двох сторін одного історико-культурного процесу: з одного боку — поширення культурних контактів африканських народів з народами інших регіонів передусім з арабо-мусульманським і європейським регіонами; з іншого — обмін культурною інформацією між локальними африканськими культурами, їх взаємозбагачення. Безперечно, цей поділ умовний. Своєрідність африканського культурного регіону полягає в тому, що ці дві тенденції взаємопе-реплітаються, створюючи самобутні духовно-культурні феномени.

Якщо ж розглядати історико-культурний процес в африканському регіоні з погляду його внутрішньої дискретності, у ньому можна виділити шість історико-культурних областей, що мають специфіку. До першої можна віднести країни Північної Африки. В стародавні часи тут відбувалася зміна впливів низки культур: єгипетської, пунічної, античної — у її грецькому, еллінському і римському варіантах, візантійської, турецької, арабської. Все це привело до органічного переплетіння елементів цивілізації Заходу і Сходу, традицій Середземномор'я, Ісламського світу й місцевого африканського середовища.

Друга історико-культурна область охоплює країни Північно-Східної Африки (Ефіопія і Сомалі). В далекому минулому тут відбулося змішання Исцевих кушитомовних племен з семітомовними переселенцями з Аравії, що привело до активних процесів взаємодії культур Єгипту, Мероє з культурою Аксума.


62

Третя історико-культурна область — країни Західної і частково Центральної Африки. Етнокультурне різномаїття цієї сфери величезне. Однак тривале перебування у складі стародавніх і середньовічних державних утворень — Гана (III —XI ст.), Малі (ХНІ — XV ст.), Сонгай (XV—XVII ст.) та інших, активні міграційні процеси, тривалі економічні та культурні контакти сформували в їх культурах деякі спільні риси. В наші дні традиційні культури різних народів не лише зберігаються, а й розвиваються на рівні окремих етносів (волоф, йоруба, ігбо, хауса та ін.), а також у межах держав.

Четверта історико-культурна сфера охоплює країни Центральної та Східної Африки, заселені бантумовними народами. Для неї властиві тенденції, подібні до третьої сфери (за винятком Танзанії).

П'яту сферу становить південь континенту — Південно-Афри-канська Республіка (ПАР). Політика апартеїду з його системою відокремленого існування рас упродовж тривалого часу деформувала етнокультурні процеси. Наявність у країні африканських етносів, що становлять більшість населення, африканерів, англопівденноафрика-нців, індійців та інших представників азійських народів, створює надзвичайно складну ситуацію для культурного розвитку.

Шоста історико-культурна область представлена островами Атлантичного та Індійського океанів, які оточують Африку (Мадагаскар, Маврікій, Реюньйон, Сан-Томе і Прінсіпі та ін.). Характер етнокультурних процесів у острівних державах надзвичайно складний, що пояснюється етнічною та расовою строкатістю. Основна риса етнокультурних процесів — високий ступінь міжетнічного змішування і формування креольських культур (за винятком Мадагаскару).

Культурні процеси найтісніше дов'язані з мовними і в багатьох випадках сприяють досягненню внутрішньої цілісності культури африканського регіону. Поширення мов міжетнічного спілкування (суахілі, хауса, лінгала та ін.) інтенсифікує міжкультурну взаємодію, обмін культурними цінностями. В одному випадку це може привести до білінгвізму та бікультуралізму, в іншому — до акультурації, тобто засвоєння нової культури і мови при збереженні власної. Зрештою, ці процеси можуть закінчитись і асиміляцією, тобто засвоєнням нової культури при повній (або майже повній) втраті автохтонної.

Різноманітність африканських культур очевидна, як очевидно і те, що їх єднає дещо більше, ніж географічна ознака. Це зага-' льне полягає в космології, релігійних поглядах і фольклорі, у ставленні до предків, дітей, а також у сімейних відносинах.

Велика сім'я в тропічноафриканському регіоні водночас є і одним з важливих елементів, що цементує внутрішню цілісність його культури, і суттєвим елементом африканського суспільства. Відносини у сім'ї ґрунтуються на кровних зв'язках, шлюбі, а також на ритуальних чи містичних зв'язках (ініщаційні групи, братерство за


63

кров'ю, клятви тощо). У людини одночасно може бути декілька З батьків, матерів залежно від широти родинних зв'язків. Сім'я в; Африці пов'язується з трьома рівнями людського існування: вона, складається з померлих членів, живих і ще ненароджених.

До інших елементів соціальної організації можна віднести j общину, рід, касту, традиційні сімейні, групи і верстви, тобто традиційні соціальні структури й інститути Африки.

Для африканських суспільств характерна "організмова модель", А згідно з якою всі субгрупи і головні інститути — це мікросистеми, які сприяють зростання соціополітичної стабільності общини чи суспільства. Община чи суспільство розглядаються як мікроорганізм, в якому повинні панувати врівноваженість, соціальний баланс і гармонія. Велика сім'я, община, вожді та дотепер залишаються важливими елементами суспільної організації, з якими африканські держави змушені рахуватись.

Сучасна епоха характеризується, з одного боку, все більшою інтернаціоналізацією культури, а з іншого — бурхливим зростанням етнічної свідомості, що виявляється передусім у посиленій з увазі до "своєї" культури, намаганні оберігати її самобутність.

Рух за духовну деколонізацію (як реакція на європоцентризм), повернення до власної, істинно африканської культури, виник серед інтелігенції колишніх французьких, колоній і знайшов відображення у формі філософсько-світоглядної концепції негритюду Л. Сенгора'.

Представник білої раси виступає у цій концепції носієм раціонального і практичного начала, а чорної — носієм начала ціннісного. Африканський світ — повна протилежність європейському, він виявляється у своєрідності негро-африканської особистості, розумінні культурних цінностей "чорного світу" (негритюд), що дає змогу африканцеві (негритянській особистості) зливатись зі світом. Провідну роль Л.Сенгор відводить мистецтву (традиційним формам усної творчості, сучасній негритянській музиці) як формі особливої естетики, істинно людській діяльності, чуттєвому засобу пізнання, що ґрунтується на образності та ритмі на відміну від європейської імітативної естетики. Він вирізняє склад розуму у білої і чорної людини і відповідно, переваги негритянського "нераціонального" розуму, здатного співпереживати і розкривати зв'язок людського існування зі світом.

Велика увага африканської інтелігенції до власної культури, бажання розвивати і пропагувати її, однак не означає відмови від західної. Навпаки, спрямована на консервацію традиційних цінностей, протиставляла "африканський світ" світу "європейському", пошук ідентичності, пов'язаний з культурною своєрідністю африканських суспільств, і їхнє величезне прагнення до самостійності

* Сенгор А. — колишній Президент Сенегалу, видатний суспільно-політичний діяч африканського континенту (народився 1906 p.).
64

відбувається у процесі взаємодії з неафриканською, передусім західною культурою, під її впливом, з використанням її елементів.

Для естетичної свідомості більшості родоплемінних африканських суспільств характерні відсутність терміна "мистецтво" і взаємозамінність понять красоти і добра. Загальною особливістю для них є також синкретизм, тобто естетичне не становить спеціалізовану сферу, а невід'ємну рису всіх-аспектів родоплемінної культури. При посередництві естетичного здійснюється багато соціальних (релігійних, ідеологічних, освітніх та ін.) функцій. Мистецтво найтісніше зв'язане з матеріальними і духовними потребами общини, воно розчинене у повсякденному житті й найяскравіше виявляється у різноманітних обрядах і ритуалах.

Злиття утилітарного й естетичного становить сутність традиційного синкретичного комплексу загалом і для кожного окремого його елемента зокрема (образотворчого, музичного, танцювального, поетичного).

Особлива роль належить символіці кольору: червоний найчастіше означає життя, здоров'я, радість; білий часто символізує смерть, але також і чистоту. Магічне (оберігаюче) й естетичне (декоративне) значення мають різноманітні геометричні знаки, малюнки, орнаментальні композиції на стінах жител, предметах побуту, тканинах.

Особливості естетичного відношення до форми втілені у конструкції помешкань, різних предметів ужитку. Зазвичай, ці форми прості, геометрично правильні та функціональні; при цьому поверхня предмета може бути цілком вкрита різьбою, гравіруванням. Прикладом локальної етнічної специфіки є надання переваги тим чи іншим елементам декору, таким, наприклад, як шеврони (пе-нде), каннелюри (сонге) тощо. У багатьох випадках естетичне сприйняття форми тісно пов'язане з її символічним значенням. Особливості естетичного сприйняття форми яскраво виражені в традиційній скульптурі, ритуальних статуях і фасках.

Попри велику кількість різноманітних стилів африканської традиційної пластики, їй властиві деякі загальні особливості: перевага антропоморфних сюжетів, чітка симетрія композиції, геометрична простота форм, врівноважена архітектоніка, зовнішня статичність і внутрішній динамізм; відсутність чуттєвості, сентиментальності та величезна емоційність; зовнішня лапідарність (максимально виразно при мінімумі засобів) і внутрішня експресія. Єдність цих якостей становить основу африканського естетичного сприйняття форми. При цьому керівним началом усіх художніх явищ виступає ритм, який пронизує все — скульптуру й архітектуру, танець і музику. Негроафриканські ритми, як відомо, на кілька десятиліть підкорили собі музичне, хореографічне, навіть образотворче мистецтво Старого Світу і мали значний вплив на художників європейського авангарду.
65

За останнє століття у традиційному мистецтві Тропічної Африки з'явились нові форми й образи. У ролі каталізатора цього процесу, а іноді й основної його рушійної сили виступав релігійний синкретизм, яким позначені певною мірою всі твори народного мистецтва, а також професійна творчість африканських художників.

Великих успіхів у проникненні в художню культуру африканських народів домігся іслам, яскравим прикладом чого слугує релігійна архітектура. Так, фасад мечеті у Мопті (Малі) надзвичайно близький до фасадів традиційних домів народу догон (Малі), а в них, у свою чергу, відтворюється панівна для всієї художньої культури цього народу формула масок "канага". Усі маски дого-нів створені за однією схемою з однією (чи трьома) вертикалями, що обмежені двома горизонталями, тобто, мечеть прямо відтворює личину маски.

Отже, провідна тенденція культурних процесів у Африці загалом скерована на подолання етнічної замкнутості, локальної специфіки: відбувається взаємовплив, зближення етносів. Проте однозначно визначити характер культурних процесів дуже важко: взаємодія, взаємовплив, синтез, акультурація, асиміляція, синкретизм у сфері культури, конфлікт культур, зрештою, існування багатьох перехідних типів — усе це нерідко становить діалектичну єдність, притаманну культурі африканського регіону.

Латиноамериканський культурний регіон*. Формування історичного латиноамериканського регіону відбувалось на основі взаємодії різноманітних етнонаціональннх і расових елементів, з одного боку, тубільного населення, а з іншого — вихідців із європейського (іспанці, португальці, англійці, французи, голландці), африканського, далекосхідного та індійського регіонів. Тому коріння латиноамериканської специфіки слід шукати у процесі метисації, що означає злиття у нове ціле різних культурно-етнічних елементів. Вихідним пунктом усьому було зіткнення двох світів: корінного населення та іберійських колонізаторів і початок взаємодії між ними.

До відкриття Америки європейцями її населяли індіанські племена і народності, з-поміж яких були творці високорозвинутих цивілізацій: майя та ацтеки — в Мезоамериці, інки — в Андській області". Вони освоїли величезні території', домоглися значних ус-


Термін "латинський" відображає спільну латинську основу романських мов (іспанської, португальської та французької), якими розмовляє більшість населення регіону, і він, звичайно, є умовним.

" Територія Латинської Америки була заселена близько 25-30 тис. (за деякими даними, 60-70 тис.) років тому вихідцями з Азії. У III-ГХ ст. н.е. в регіоні склались два центри цивілізації — Мезоамерика й Андська область, де виникли ранні держави з високорозвинутими культурами (Теотіхуахан, Чічен-іца, Наска та ін.).
66

піхів у землеробстві, знали багато ремесел, володіли будівельною технікою, мали великі пізнання в мореплавстві, астрономії, математиці, медицині, зробили значний внесок у світове мистецтво. Завдяки американським індіанцям, у практику світового землеробства ввійшли кукурудза, картопля, квасоля, помідор, гарбуз, какао, ананас, соняшник, арахіс, ваніль тощо. Ними були відкриті каучук, винайдене письмо, створені досконалі календарні системи. Народи стародавньої Америки створили багатоманітну за жанрами літературу, що дійшла до нас у вигляді фрагментів рукописів: міфологічний та історичний епос, філософська і любовна лірика, пісні, казки тощо. Високого рівня розвитку досягло мистецтво архітектури, кам'яної скульптури, настінного живопису, розписної і фігурної кераміки.

Внаслідок.колоніальних завойовницьких війн більшість племен індіанців були знищені. Лише деякі народи (кечуа, аймара, гуарані, науа та ін.) зуміли частково зберегти культуру й етнічну територію. Досвід тубільних народів утримував чимало цінного. Це і почуття колективізму, взаємодопомоги, відчуття нерозривного живого зв'язку з рідною землею і дивна стійкість до життєвих незгод, і вироблене впродовж віків вміння виживати в умовах жорстокого гноблення.

Іспанська культура була перенесена до Америки як суперечлива єдність консервативного та прогресивного. Перше пов'язане з деспотизмом королівської влади, відсутністю навіть елементарних правових гарантій, повного регламентацією життя суспільства, а також спадщиною фанатизму та релігійної нетерпимості, уособленої в інквізиції. Прогресивна тенденція була представлена гуманістичними колами діячів іспанської культури і позначена волелюбним духом іспанського народу, що загартувався впродовж 800-річної боротьби за визволення, традиціями общинних і міських вольностей, особистої волі селянства та муніципального самоуправління.

Тому чимале значення для майбутнього Латинської Америки мале-вкорінення на ґрунті Нового Світу різних і часто протилежних елементів політичної культури середньовічної Іспанії. З одного боку, це королівський деспотизм, що використовувався численний і розгалужений бюрократичний апарат, традиції беззаконня і сваволі влади, з іншого — такий елемент спадщини середньовічних вольностей Іспанії, як кабільдо'.

Незважаючи на те, що колоніальні власті намагались ізолювати іспанські та португальські володіння в Америці від усього світу, ідеї західноєвропейського походження проникали в Новий Світ. Твори Вольтера, Руссо, Дідро, Монтеск'є мали великий вплив на


* Кабільдо — головний орган місцевого управління, який обирали власники майна. У час наростання руху за незалежність він взяв на себе керівництво боротьбою. У загальному випадку кабільдо виступав втіленням національного духу і громадянської традиції.


67

формування світогляду мислячої частини суспільства. Зазначимо, що вже в колоніальний період у найбільших мислителів іспанської Америки виявляється риса, яка в майбутньому стала традиційною для багатьох представників прогресивної інтелігенції латиноамериканських країн: бажання сприйняти все краще з досвіду Європи й водночас ствердити своє право бути відмінними від неї, творити власну, неповторну, оригінальну культуру. Не применшуючи ні великого значення африканського етнокультурного елементу (особливо в Карибському басейні і в Бразилії), ні тієї ролі, яку виконали вихідці з Азії в історії деяких країн Тихоокеанського узбережжя і Карібського моря, слід визнати, що у зв'язку з історичними причинами все-таки вирішальна роль у формуванні сучасної Латинської Америки належала європейській цивілізації.

Одним із суттєвих компонентів духовної культури регіону є специфічна система філософських поглядів. У доколумбовий період філософські уявлення і поняття відображені головне у міфології. Видатним мислителем Стародавньої Америки був Неса-уалькойотль — державний діяч, філософ і поет. З його іменем пов'язане народження гуманістичної традиції на континенті. Філософія як частина нової культури черпалась із-за океану, з Іспанії, а пізніше — з Європи; її понятійний апарат, проблеми, напрями запозичені у європейської філософії, її історія відтворює розвиток основних етапів цієї філософії. Проте засвоєння однією культурою досвіду іншої відбувається завжди, підкоряючись логіці соціокультурної системи. Особливості історичного розвитку народів Латинської Америки зумовили дві важливі характеристики філософської думки цього регіону: заплідненість ідеями всесвітності (вселюдської єдності) й етична скерованість. Це знайшло втілення у творчості Х.Васконселоса, А.Корна, Хосе Ортеги-і-Гассета, Л.Сеа, Е.Дусселя та ін.

Специфіка сучасної філософії даного регіону позначена прагненням латиноамериканських народів до самоосмислення, самовизначеності у всесвітній історії як повноправного й автономного суб'єкта.

Процеси взаємодії, "врощення" різноманітних духовних елементів до канви культури латиноамериканських народів добре простежуються у мистецтві регіону. Розглянемо це на прикладі музичної культури. У ній представлені різні музичні традиції. Динамічна взаємодія трьох етнокультурних елементів — тубільного, європейського й африканського привела до виникнення своєрідних різновидів народної музичної творчості. Відповідно до цього на території сучасної Латинської Америки виділяють такі основні музичні зони: тубільна, афроамериканська та креольська.

У найчистішому вигляді музика тубільців існує в тих частинах регіону, де збереглись центри їхніх культур, яких не торкнувся процес метисації. Це частини територій Еквадору, Перу, Болівії, тропічного заходу Аргентини, де поширені музичні жанри яраві


68

багуаля, уайно, карнаваліто, панують традиційні духові (численні види флейт) та ударні інструменти. Відмінна риса тубільної музики — ізольоване функціонування в межах цієї етнічної групи, її консервативний характер.

На противагу їй афроамериканська і креольська музика представлені пісенно-танцювальними жанрами, які розвивались у процесі взаємовпливу контрастних елементів, головно, на міському грунті. У походженні креольської музики, поширеної в Аргентині, Чилі, Уругваї, частково в Мексиці та на Кубі, простежуються європейські корені — малі жанри професійної творчості: контраданс, менует, вальс, полька тощо. На їх основі сформувались кубинські хабанера, данса, аргентинські сьєліто, танго, перікон, бразильське лунду. Креольську музику вирізняє панування мажорної системи, перевага тридольних розмірів, перемінні метри.

Афроамериканська музика, що домінує в країнах Карибського басейну і в Бразилії, синтезувала африканські та європейські корені. В кубинських соне, гуараче, румбі, бразильському самбо знайшли відображення такі властиві африканській музиці риси, як панування ритмічно-ударного начала, гострота ритмічного рисунка, діалогічне чергування фрагментів сольного і хорового співу.

Отже, культурна самобутність латиноамериканського регіону не зумовлена будь-яким одним з учасників взаємодії культур — тубільним, африканським, іспанським, португальським або західноєвропейським началом. Вона полягає в особливому характері взаємозв'язку, переплетінні, зрощенні різних етнокультурних елементів, що утворюють неповторні, індивідуальні сполучення в кожній з латиноамериканських країн. Загальне явище культурно-цивілізаційної неоднорідності варіює від положення, за яким, безумовно, домінують архетипи європейської культури, а тубільні, африканські чи інші елементи, перебуваючи на периферії свідомості, майже не мають жодного впливу на поведінку людей*, до ситуації, за якої на периферії свідомості опиняються вже елементи європейської культури". Отже, є підстави говорити про виникнення у регіоні внаслідок взаємодії різних цивілізацій і культур, цілком особливого типу свідомості, в межах якого ця взаємодія інтеріоризувалася, тобто її "учасники" проникли у внутрішній світ латиноамериканця, причому жоден з них не зміг повністю витіснити звідти інших.

Регіональний підхід до аналізу світової культури дав нам змогу, хоч і частково, показати, що кожна культура, як певна цілісність, — неповторна й унікальна. І ця неповторність, незамінність означає,


* Така ситуація характерна для Буенос-Айреса, Атлантичного узбережжя Аргентини, Уругваю, півдня Бразилії та центральної частини Чилі.

" Це простежується у деяких" общинах тубільного населення андсь-ких країн і Гватемали.
69

що в певному відношенні різні культури рівні та зіставні між собою. Водночас культури всіх народів світу перебувають у постійному процесі взаємодії та взаємообміну; тому немає "чистих" культур. Кожна культура функціонує як відкрита система, вільна у собі і доступна для інших. У цьому полягає механізм єдності та багатоманітності світової культури, життєва здатність, як окремо взятої культури, так і всієї культури людства.

*

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ



Африка: Культура и общество. — М., 1989.

Васильєв Л.С. История религий Востока. — М, 1988.

Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры. — СПб., 1998.

Вайнтруб І. Священні лики цивілізацій. — К.,.2001.

Гусева Н.Р. Многоликая Индия. — М., 1987.

Вейс Герман. История цивилизации: архитектура, вооружение, одежда, утварь. Иллюстрированная энциклопедия: В 3 т. — М, 1998.

Ажеджора О. Історія Європейської Цивілізації. — Львів, 1999. — 4.1. До кінця XVIII ст.

Кармин А.С. Основы культурологии, — СПб., 1997. Конрад Н.И. Запад и Восток. — М, 1972. Культурология. XX век. Словарь. — СПб., 1997. Латинская Америка: Традиция и современность. — М., 1987. Малявин В.В. Сумерки Дао. Культура Китая на пороге Нового времени. — М, 2000.

Малерб Мишель. Религии человечества: миф, религия, культура. — Москва; Санкт-Петурбург, 1997.

Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 т. — М„ 1998.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. — М., 1991.

Томас А.Б. История Латинской Америки. — М., 1960.

Традиционные и синкретические религии Африки. — М., 1986.

Хамітов Н.В., Гармаш Л.Н., Крылова С.А. Історія філософії. Проблема людини та її меж. — К., 2000.

Яковлев Е.Г. Эстетика. — М., 1999.

Історія світової культури. Культурні регіони: Навч.посібн. //Керівник авт.колективу Л.КЛевчук. Вид. 3-є, перероб. і доп. — К., 2000. Дейвіс Норман. Європа. Історія. — К., 2000


70





















Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   85


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка