Культура усного ділового мовлення



Скачати 98,43 Kb.
Сторінка1/5
Дата конвертації24.03.2020
Розмір98,43 Kb.
  1   2   3   4   5

Давиденко А.О.

Мірошник С.О

КУЛЬТУРА УСНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ
Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення – процес добору й уживання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвитку. Мова й мовлення нерозривно пов’язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення – явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови - часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвитку форм та засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних вимог й орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна царина й мета спілкування в конкретних обставинах. Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування духовного світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Отже, культура мовлення – це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням конкретної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтість, виразність, правильність. Кожен, хто прагне поліпшити свою культуру мовлення. Має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує; чим книжна мова відрізняється від розмовної; що таке функційні стилі мовлення; чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти; що таке мовна норма; засвоїти й розрізняти навички добору і вживання мовних засобів у процесі діяльності; оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складницею культури людини в цілому й безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві помітно впливає на стан економічного й політичного розвитку країни, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство взагалі й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а й примножити духовну спадщину попередників.

Під живомовним етикетом розуміють розроблені правила мовної поведінки, систему живомовних формул спілкування. Знання правил мовного етикету, їх дотримання дає змогу людині почувати себе впевнено й невимушено, не відчува незручностей через огріхи й невиправні дії, уникнути кепкування з боку інших.

Безперечно, самі знання не забезпечать культури спілкування, якщо їх не будуть використовувать належним чином. Для того щоб спілкування було успішним, слід мати належні вміння. Їх набувають з досвідом, за допомогою певних вправ. Для того щоб контакт був насправді глибоким, особистість, крім знань про спілкування, певних навичок і вмінь, мусить мати ще й відповідну комунікативну настанову на спілкування. До того ж не просто настанову щодо налагоджування контакту, а й на особу як на загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим і спілкування вестиметься на високому рівні [1, 36].

Культура мови початкує із самоусвідомлювання мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана із соціологією і психологією не лише у сенсі випрацьовування моделей взірців мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості. А ось як подає визначення поняття “культура мови” словник лінгвістичних термінів: культура мови – це ступінь відповідності нормам орфоепії, слововживання та іншим установленим для даної мови; здатність наслідувати ліпші зразки у своєму індивідуальному мовленні. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння , що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Отже, досконале володіння мовою, її нормами у процесі живомовної практики людини й визначає її культуру мовлення. Але засвоїти літературні канони вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усного мовлення є порушування системи вимог, регламентування, значний вплив суржику й недостатнє знання правил літературної вимови. Вислів Сократа: “Заговори, щоб я тебе побачив”, красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

Справжньому фахівцеві притаманна щирота світогляду, знання історії свого народу, розуміння проблем сучасності, виразна громадянська позиція, оскільки інтереси будь-якого професіонала, якщо він людина інтелігентна, не обмежується вузькими фаховими рамками. Лише взявши за основу процес спілкування й постійного навчання, можна сформувати не тільки пізнавальні дії, а й систему стосунків, спілкування в цілому, живомовну культуру молодого фахівця будь-якої галузі. У структурі культури ділового мовлення фахівців виробничої царини можна виокремити такі компоненти:

1) мовна правильність – знання й додержування мовцем узвичаєних сучасною суспільно-живомовною практикою мовних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних, стилістичних);

2) мовна майстерність – багатство активного словника, уміння дібрати із співіснуючих варіантів найточніший у семантичному, стилістичному, експресивному аспекті, що відповідає комунікативним намірам мовця;



3) мовна свідомість – стійке прагнення мовця до вдосконалення власного мовлення [3, 49 – 50].

Офіційно-діловий стиль, окрім писемної форми, реалізують також і в усній (ділові наради, публічні виступи, телефонне спілкування та й ін.). Усне ділове спілкування поєднує в собі способи взаємодії між співрозмовниками вербальними(словесними) й невербальними (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобами.

Залежно від способу сприймання інформації, кількості учасників, розрізняють такі форми спілкування:


  • контактне (безпосереднє);

  • дистанційне (телефонне, селекторне);

  • діалогічне (зі співрозмовником);

  • монологічне (доповідь, промова);

  • полілогічне (диспут);

  • усне (розмова, бесіда);

  • письмове (листи, телеграми, електронні засоби);

  • міжперсональне (нарада, колоквіум);

  • масове (збори, мітинг);

  • офіційне, функційне (пов’язане із службовою діяльностю);

  • приватне, інтимно-родинне (у невимушеній, неформальній обстановці);

  • анонімне (незнайомців – вулиця, транспорт);

Позитивний вислід спілкування залежить не стільки від мотивів, якими керується людина, скільки від уміння їх сформулювати й викласти. Кожний із наведених раніше видів убачає дотримання відповідних етичних норм і правил спілкування. Людина може по-різному ставитися до співрозмовника, але етикет у поєднанні з почуттям власної гідності й самоповаги не дає змоги їй відкрито висловлювати негативні оцінки чи іншим чином виявляти негативне ставлення. Різні прояви живомовного етикету супроводжують більшість ситуацій міжперсонального, як і будь-якого іншого спілкування. Незалежно від змісту розмови мовці послуговуються висловлюваннями, що включають певні етикетні знаки. Вони й складають тематичні об’єднання структурно різних мовних одиниць (слів, словосполук, речень) на ознаку привітання, подяки, вибачення, побажання, прощання тощо. Кожне тематичне об’єднання є частина доволі розгалуженої системи засобів вираження мовного етикету.

Вибір тієї чи іншої одиниці формул увічливості залежить від ситуації, фаху, соціального статусу, статі, освіти, віку. Ось кілька загальних порад мовознавця О. Сербенської щодо випрацьовування гарного, правильного, естетично вишуканого усного мовлення:



  • навчитися “слухати” себе і вміти схарактеризувати свій голос, свою манеру розмовляти;

  • привчати себе уважно слухати інших й аналізувати своє та чуже мовлення;

  • учитися правильно дихати під час мовлення;

  • бути активним у своєму усному мовленні: вивчати напам’ять вірші, уривки із прозових творів, приказки , прислів’я, швидкомовки;

  • важливо відшукати свій голос, уміти його розблокувати, бути природним, приємним, зберігаючи національну специфіку мовлення;

  • дотримуватися орфоепічних норм [ 3, 56-56].

За умов умілого володіння та врахування цих склдників мовець має більше можливостей досягти поставленої мети. Важко не погодитися із соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить від уміння спілкуватися.

Науковцями розроблені основні постулати безконфліктного спілкування:



  • постулат семантичного зв’язку (наявність загальної теми);

  • новизна інформації у викладі точок зору;

  • уникання зайвої деталізації;

  • постулат детермінізму (знання причинно-наслідкових відношень, явищ, подій);

  • постулат тотожності (наявність спільної вихідної точки зору для співрозмовників);

  • обізнаність із минулим;

  • прогнозування майбутнього;

  • істинність у словах і вчинках, словах і реаліях [4, 232 – 254].

Дотримуючись цих постулатів ділового спілкування і норм літературної мови, співрозмовники завжди дійдуть згоди й порозуміються. Переконливе, пристрасне слово – дієвий засіб зорганізації стосунків в діловій царині, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Проте це обдарування не завжди дається людині від народження, а здебільшого вишколюється впродовж життя і є наслідок тривалої та наполегливої праці над вдосконаленням свого мовлення. Кожний промовець, який чимало виступає , має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне й багатогранне. Насамперед на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає як підхід до тлумачення фактів, так і вибір слова, й образні засоби. Тут виявляється й характер людини.

Публічне мовлення є одним із жанрових різновидів живомовлення, досить своєрідного своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також специфічними якісними характеристиками. Серед них – писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі існування якої мовець має викласти свої думки письмово. Це потрібно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних судженнях та подальшого точного, зрозумілого і стислого викладу їх перед аудиторією. Це підтверджує й вислів Д. Карнегі: “Повсякчас занотовуйте всі роздуми, які спадають вам на думку, і весь час ретельно обдумуйте їх... Записуючи, я відличковую як саму думку, так і її словесну форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема – наполовину розв’язана проблема” [2, 17].



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка