Конспект лекцій з навчальної дисципліни «методологія та організація наукових досліджень» для студентів 5 курсу денної форми навчання



Сторінка2/3
Дата конвертації24.03.2020
Розмір0,8 Mb.
ТипКонспект
1   2   3

Розділ наукознавства

Характеристика

1 Загальна теорія науки 

Розробка  концепції  теорії  науки,  основних 

напрямків її розвитку та методології

2 Історія науки

Дослідження  генезису  динамічного  процесу 

накопичення  наукових  знань,  встановлення 

закономірностей розвитку науки

3 Соціологія науки

Аналіз взаємодії науки і суспільства у різних 

соціально-економічних 

формаціях, 

дослідження  соціальних  функцій  науки  і 

відносин  людей  у  процесі  наукових 

досліджень 

4 Економіка науки

Вивчення 

економічних 

особливостей 

розвитку  і  використання  науки,  критерії 

економічної 

ефективності 

наукових 

досліджень 

5 Політика і наука

Визначення  напрямів  розвитку  науки  з 

урахуванням  об’єктивних  умов  та  потреб 

економіки і загальної політики держави

6 Теорія наукового 

прогнозування 

планування і управління 

Розробка  стратегії  науки,  планування  її 

матеріального  забезпечення,  організація 

управління науковими дослідженнями

7



науковими 

дослідженнями

7 Методологія науки

Дослідження  системи  методів  у  науці, 

складання  моделей  наукової  діяльності  й 

окремих її видів

8 Наукова організація 

праці, психологія, етика 

й естетика наукової 

діяльності

Розробка  систем  наукової  організації  праці 

вчених, дослідження психологічних, етичних 

та  інших  факторів  наукової  діяльності 

(наприклад,  інтереси,  емоції,  інтуїція, 

уявлення, 

індивідуальні 

особливості  

вченого).

9 Наука і право

Дослідження  нормативного  забезпечення 

взаємовідносин  наукових  колективів  між 

собою,  працюючих  в  них  людей,  розробка 

системи  держаних  і  міжнародних  законів 

про науку

10 Мова науки

Розробка  міжнародних  і  національних 

систем  понять  і  термінології,  стильових 

особливостей 

викладення 

результатів 

наукових досліджень

11 Класифікація наук

Розробка міжнародної і національної систем 

наук


Наука  має  складну  ієрархічну  систему  структурних  підрозділів,  що 

забезпечують виконання її внутрішніх і соціальних функцій. У рамках зазначених

організаційних  форм  науки  здійснюються  такі  функції,  які  пов'язані  з 

керуванням науковою діяльністю.

Організація наукової діяльності в Україні складається з наступних установ:

1)

Міністерство освіти і науки України – займається організацією, координацією 



та  фінансуванням  науки  в  Україні.  Разом  з  науковими  установами  визначає 

напрям  розвитку  наукових  досліджень  та  використання  їх  у  народному 

господарстві.

2)

Національна академія наук України – вища наукова організація України, яка 



організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших 

проблем  природничих,  технічних  і  гуманітарних  наук,  а  також  координує 

здійснення  фундаментальних  досліджень  в  наукових  установах  та  організаціях 

незалежно  від  форм  власності.  НАН  складається  із  відділень  відповідних 

галузей  науки,  які  об’єднуються  у  науково-дослідні  інститути  (НДІ).  Зокрема 

відділення  суспільних  наук  включає  економічні  науки  (НДІ  економіки).  Крім 

галузевих  виділяють  територіальні  відділення  (Донецьке,  Західне,  Південне, 

8



Київське  та  ін.)  і  територіальні  філіали.  НАН  разом  з  галузевими  академіями 

виконує  замовлення  органів  державної  влади  стосовно  розроблення  засад 

державної  наукової  і  науково-технічної  політики,  проведення  наукової 

експертизи проектів державних рішень і програм.

3)

Державні галузеві академії наук – державні спеціалізовані наукові установи, 



що  координують,  організують  і  проводять  дослідження  у  відповідних  галузях 

науки і техніки. До них належать Українська академія аграрних наук,  Академія 

медичних  наук  України,  Академія  педагогічних  наук  України,  Академія 

правових наук України, Академія мистецтв України. Аналогічно до НАН вони 

складаються з НДІ різного профілю відповідно до галузі науки.

4)

Громадські спеціалізовані академії – наукові установи, що об’єднують учених 



на  громадських  засадах  за  профілем  їх  наукової  діяльності.  До  них,  зокрема, 

належать  Українська  міжнародна  академія  оригінальних  ідей,  Академія 

інженерних наук, Українська технологічна академія.

5)

Відомчі  галузеві  академії  –  галузеві  НДІ,  підпорядковані  міністерствам  і 



відомствам.  Наприклад,  Міністерству  економіки  та  європейської  інтеграції 

підвідомчий  НДІ  економіки,  Міністерству  фінансів  України  –  НДІ  фінансів, 

Держкомстату України – НДІ статистики.

6)

Наукові товариства – громадські спеціалізовані організації.



7)

Вищі  навчальні  заклади  –  університети,  академії,  інститути,  що  мають 

спеціальні  підрозділи,  які  займаються  науково-дослідною  роботою  за  рахунок 

бюджетних та госпрозрахункових коштів. Дослідження виконуються науковими 

та 

науково-педагогічними 



працівниками, 

докторантами, 

аспірантами, 

студентами із залученням учених. Тематика досліджень формується з профілем 

вузу, його факультетів та кафедр.

Формою  здійснення  розвитку  науки  є  наукове  дослідження,  тобто 

цілеспрямоване вивчення за допомогою наукових методів явищ і процесів, аналіз 

впливу на них різних факторів, а також вивчення взаємодії між явищами з метою 

отримання  переконливо  доведених  і  корисних  для  науки  і  практики  рішень. 

Наукове дослідження є основною формою здійснення і розвитку науки. 

Наукове  дослідження  –  це  особлива  форма  процесу  пізнання, 

систематичне,  цілеспрямоване  вивчення  об’єктів,  в  якому  використовуються 

засоби і методи науки і яке завершується формування знання про досліджуваний 

об’єкт.


Наукове  дослідження  –  це  складний  і  багатогранний  процес,  у  якому 

поєднуються  організаційні,  технічні,  економічні,  правові  та  психологічні 

аспекти.  Дослідження  різняться  за  цільовим  призначенням,  джерелами 

фінансування  і  термінами  проведення,  вони  потребують  різного  технічного, 

програмного,  інформаційного  та  методичного  забезпечення.  Однак  усім  їм 

притаманні спільні методологічні підходи й універсальні послідовні процедури.

9



У  процесі  наукового  дослідження  виділяють  такі  складові  елементи: 

виникнення ідеї, формулювання теми; формування мети та завдань дослідження; 

висунення  гіпотези,  теоретичні  дослідження;  проведення  експерименту, 

узагальнення  наукових  фактів  і  результатів;  аналіз  та  оформлення  наукових 

досліджень; впровадження та визначення ефективності наукових досліджень.

Але в науці недостатньо встановити будь-який науковий факт. Важливим є 

пояснення  його  з  позиції  науки,  обґрунтування  загально-пізнавального, 

теоретичного  та  практичного  його  значення.  Накопичення  наукових  фактів  у 

процесі  досліджень  є  творчим  процесом,  в  основі  якого  завжди  лежить  задум 

вченого,  його  ідея.  Наукове  пізнання  –  дуже  трудомісткий  і  складний  процес, 

який  потребує  постійного  високого  напруження,  праці  з  натхненням.  Воно 

прирівнюється  до  подвигу  і  потребує  максимального  напруження  енергії 

людини, її мислення і дій, інакше воно перетворюється в ремісництво і ніколи на 

дасть нічого суттєвого.

Наукове  дослідження  має  етапи:  організаційний,  дослідний,  узагальнення, 

апробація, реалізація результатів дослідження.

1.  Організаційний  етап.  Організація  наукового  дослідження  передбачає 

вивчення  стану  об’єкта  дослідження,  конкретизація  місця  наукової  теми  у 

науковому дослідженні; визначення об’єкта дослідження.

На  цьому  етапі  відбувається  попереднє  визначення  теоретичної  бази 

(теоретичні  основи,  що  є  базою  для  наукового  дослідження,  розгляд  історії, 

оцінка сучасного стану проблеми, збір і підбір інформації про об’єкт, висування 

і обґрунтування гіпотез).

Організаційно-методична  підготовка  наукового  дослідження  передбачає 

складання: 

програми 

наукового 

дослідження, 

техніко-економічного 

обґрунтування  (відображення  найважливіших  показників  наукової  роботи), 

плану дослідження теми, методики дослідження (перелік методів і прийомів, які 

будуть  використовуватися  в  науковому  дослідження,  висування  гіпотез  та  їх 

узагальнення),  робочий  план  (складається  відповідно  до  програми  і  плану 

наукового дослідження, вказуються календарні строки, етапи робіт і т.д.).

2. Дослідний етап включає в себе спостереження, обстеження, вибираються 

критерії  оцінки,  здійснюється  збирання  і  групування  інформації  за  допомогою 

сучасних інформаційних технологій.

Власне 


виконання 

дослідження 

передбачає 

доведення 

гіпотез, 

формулювання  висновків  і  пропозицій,  науковий  експеримент,  коригування 

попередніх  результатів,  оприлюднення  проміжних  результатів  –  на 

конференціях, у статтях, доповідях.

Створення  нової  інформації  полягає  у  проведенні  спостережень  і  виборі 

оціночних критеріїв, досліджуваних економічних процесів, а також збереженні і 

групуванні  інформації.  При  цьому  передбачається  вивчення  технологічних 

процесів,  застосування  прогресивних  засобів  виробництва  (автоматизованих 

10



ліній, верстатів з програмним управлінням та ін.), економічних видів сировини, 

використання  досягнень  технічного  прогресу  в  управлінні  виробництвом, 

впровадженні  новітніх  методів  і  технічних  засобів  у  плануванні,  обліку  і 

контролі  виробничої  і  фінансово-господарської  діяльності  підприємств, 

корпорацій,  галузі.  Це  дає  змогу  виявити  позитивні  та  негативні  фактори,  що 

впливають  на  функціонування  об'єкта  дослідження,  і  визначити,  за  якими 

критеріями їх вимірювати.

Для  характеристики  досліджуваних  процесів,  виявлення  закономірності  і 

тенденцій  їх  розвитку  збирають  і  групують  інформацію  для  наступного 

перетворення її відповідно до мети дослідження.

Перетворення  інформації  на  ПЕОМ  проводиться  згідно  з  методикою 

дослідження.  Для  цього  використовують  ділові  (конторські)  і  професійні 

ПЕОМ.

3.  Етап  узагальнення,  апробації  та  реалізації    результатів  дослідження 



складається  з  узагальнення  результатів  дослідження;  апробації;  реалізації 

результатів дослідження.

Дослідна  і  завершальна  стадія  науково-дослідного  процесу  є  взаємно 

обумовленим ланцюгом інтелектуальної діяльності у сфері науки. 

Узагальнення  результатів  дослідження –  літературний  виклад  результатів 

дослідження  у  вигляді  звіту  про  виконану  науково-дослідну  роботу  (НДР), 

дисертації,  студентської  науково-дослідної  роботи  та  інших  форм  подання 

завершеної  наукової  продукції.  При  цьому  визначають  призначення  продукту

інтелектуальної  праці  та  напрями  її  використання.  Якість  виконаної  роботи 

визначають апробацією.

Апробація включає в себе колективне обговорення виконаного дослідження 

на  науково-технічних  радах,  його  рецензування  й  експертизу,  оприлюднення 

кінцевих результатів у спеціальних журналах, реферативних збірниках, а також 

у виступах дослідників з доповідями і повідомленнями на  науково-практичних 

конференціях,  симпозіумах,  семінарах.  Крім  того,  результати  дослідження 

апробовуються  зовнішнім  рецензуванням,  коли  рецензентом  виступає  стороння 

установа,  підрозділ  або  вчений,  який  не  входить  до  штату  підрозділу-

дослідника,  або  внутрішнього,  виконаного  співробітниками  підрозділу-

дослідника, які не зайняті виконанням робіт за цією темою.

4.  Реалізація  результатів  дослідження  здійснюється  дослідним 

впровадженням  їх  у  практику  за  участю  замовника  теми.  При  цьому 

виявляються  недоробки,  які  потім  усуваються  дослідником,  коригується  звіт 

про  НДР,  дисертація,  оприлюднюються  кінцеві  результати  дослідження. 

Реалізація 

результатів 

дослідження 

завершується 

складанням 

акта 

впровадження  за  участю  представників  дослідника  і  замовника,  а  також 



здійсненням  авторського  нагляду  за  виробничим  впровадженням  результатів 

науково-технічних досліджень, захист дисертації.

Дослідна  і  завершальна  стадія  науково-дослідного  процесу  є  взаємно 

обумовленим ланцюгом інтелектуальної діяльності у сфері науки.

11



Отже,  процес  наукового  дослідження  достатньо  тривалий  і  складний.  Він 

починається з виникнення ідеї, а завершується доведенням правильності гіпотези 

і суджень.

Суттєвими пізнавальними елементами науки є: 

наукові ідеї, 



гіпотези, 

факти, 


засоби  матеріалізації  наукових  ідей  (книги,  карти,  графіки,  креслення, 

таблиці),

методики  і  відповідні  матеріальні  засоби  спостереження  у  процесі 



проведення експерименту, 

методи фіксації результатів дослідження тощо.



Символічні засоби науки утворюються за допомогою наукової термінології, 

системи  мір,  наукової  символіки,  різноманітних  форм  «технічної 

мови» (графіки, таблиці тощо). 

Наука як система знань має специфічну структуру і включає різні складові:

– наукові закони як відображення світу, його логіки. Є головним елементом 

науки  і  являє  собою  філософську  категорію,  що  відображає  істотні,  загальні, 

необхідні,  стійкі,  повторювані  відношення  та  залежності  між  предметами  і 

явищами  об’єктивної  дійсності,  що  випливають  з  їхньої  сутності.  Як  суттєве 

відношення  науковий  закон  здійснюється  через  сукупність  одиничних, 

випадкових,  мінливих,  неповторюваних  відношень,  виступає  як  принцип 

організації та функціонування речей; 

–  науковий  факт  як  основа  для  висновків  і  узагальнень.  Є  складовим 

елементом наукового знання, віддзеркалення об’єктивних властивостей речей і 

процесів.  На  підставі  наукових  фактів  визначаються  закономірності  явищ, 

будуються теорії і виводяться закони. Наукові факти характеризуються такими 

властивостями,  як  новизна,  точність,  об’єктивність  і  достовірність.  Новизна 

наукового  факту  свідчить  про  принципово  новий,  невідомий  до  цього  часу 

предмет, явище або процес; 

–  категорії  як  найбільш  загальні  поняття.  Є  важливим  структурним 

елементом  будь-якої  науки,  що  відображає  особливості  предмета,  змісту  і 

методу науки;

– принципи (постулати, правила) як база для дотримання і узагальнення. У 

науці  розрізняють  також  такі  елементи,  як  принципи,  постулати,  правила. 

Принцип –  основне вихідне положення теорії, вчення, науки, світогляду. Якщо 

в  основі  теорії,  як  правило,  лежить  одна  наукова  ідея,  то  принципів,  що  її 

виражають, може бути кілька (наприклад, в теорії навчання: принцип наочності, 

12



свідомості,  активності,  систематичності,  послідовності  та  ін.).  Постулат  – 

вихідне положення, твердження, яке при побудові наукової теорії приймається

без  доведення.  Правило  –  умова,  якої  необхідно  дотримуватись,  виконуючи 

якусь дію;

–  теорія  як  система  знань.  Всі  елементи  науки  систематизуються  в  теорії. 

Теорія  –  система  знань,  що  описує  і  пояснює  сукупність  явищ  певної  частки 

дійсності  і  зводить  відкриті  в  цій  галузі  закони  до  єдиного  об’єднувального 

початку (витоку). Теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному 

рівні досліджень. У теорії ці результати впорядковуються, вписуються у струнку 

систему, об’єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі введених  до теорії 

абстракцій,  ідеалізацій  і  принципів.  Теорія  має  бути  евристичною, 

конструктивною і простою.

У  змісті  науки  важливе  місце  відводиться  її  класифікації.  Вищою 

атестаційною  комісією  (ВАК)  України  затверджено  класифікацію  наук  (див. 

табл. 2).

Таблиця 2

Загальна класифікація наук в Україні

1.

Фізико-математичні науки



2.

Хімічні науки

3.

Біологічні науки



4.

Геологічні науки

5.

Технічні науки



6.

Сільськогосподарські науки

7.

Історичні науки



8.

Економічні науки

9.

Філософські науки



10.

Філологічні науки

11.

Географічні науки



12.

Юридичні науки

13.

Педагогічні науки



14.

Медичні науки

15.

Фармацевтичні науки



16.

Ветеринарні науки

17.

Мистецтвознавство 



18.

Архітектура

19.

Психологічні науки



20.

Військові науки

21.

Національна безпека



22.

Соціологічні науки

23.

Політичні науки



24.

Фізичне виховання та спорт

25.

Державне управління



13


Лекція 2

ПОНЯТТЯ МЕТОДОЛОГІЯ, МЕТОД, ПРИЙОМ У НАУКОВОМУ 

ДОСЛІДЖЕННІ. ТИПОЛОГІЯ МЕТОДІВ ДОСЛІДЖЕННЯ 

План


1. Логіка та методологія наукового дослідження

2.  Поняття  системного,  комплексного  та  цілісного  підходу  в  науковому 

дослідженні

3. Загальнонаукові, часткові та спеціальні методи дослідження

4. Головні компоненти методики наукового дослідження

Основою  розробки  кожного  наукового  дослідження  є  сукупність 

пізнавальних  засобів,  методів,  прийомів  і  певна  їх  послідовність. 

      Метод  (від  грец.  methodos  «спосіб»,  «метод»,  «шлях»)  –  у  найбільш 

загальному  випадку  означає  спосіб  досягнення  мети,  певним  чином 

впорядкована діяльність. 

Науковий  метод  –  це  спосіб  пізнання  явищ  дійсності,  їх  взаємозв'язку  і 

розвитку. 

Метод  як  засіб  пізнання  є  способом  відтворення  в  мисленні 

досліджуваного предмета. Аналізом та вивченням наукових методів займається 

методологія науки. 

З  одного  боку,  методологія  розуміється  як  певна  система  методів,  які 

застосовуються  в  процесі  пізнання  в  межах  тієї  або  іншої  науки,  тобто 

методологія розглядається як частина конкретної науки.

З  іншого  боку,  методологія  виступає  як  сукупність  основних 

філософських  положень,  які  відображають  первинні  гносеологічні  концепції 

формування  й  аналізу  наукового  знання.  У  цьому  визначенні  підкреслюється 

філософський характер розуміння методології. У загальному плані розрізняють 

філософську 

і 

спеціально-наукову 



методологію. 

     Методологія  –  це  вчення  про  правила  мислення  при  створенні  науки, 

проведенні  наукових  досліджень.  Під  методологією  науки  переважно 

розуміється  вчення  про  науковий  метод  пізнання  або  система  наукових 

принципів,  на  основі  яких  базується  дослідження  і  здійснюється  вибір  засобів, 

прийомів  і  методів  пізнання.  Існує  й  інший,  більш  вузький  погляд  на 

методологію  науки,  коли  вона  розглядається  як  теоретична  основа  деяких 

спеціальних,  часткових  прийомів  і  засобів  наукового  пізнання,  наприклад, 

методологія управління, методологія ціноутворення тощо, але

в цьому разі доцільніше говорити про методику пізнання і дій.

Методологічна  основа  –  це  науковий  фундамент,  з  позиції  якого  дається 

пояснення  основних  наукових  явищ  і  розкриваються  їх  закономірності.  Під 

методологічною основою наукового дослідження треба розуміти основні, вихідні 

14



положення, на яких воно базується. Методологічні основи науки завжди існують 

поза нею і не виводяться із самого дослідження. 

Необхідно  також  зазначити,  що  результати  наукової  і  практичної

діяльності людей залежать не лише від того, хто діє (суб’єкт пізнання) або на що 

спрямована  пізнавальна  діяльність  (об’єкт  пізнання),  а  й  від  того,  якими 

способами, прийомами і засобами здійснюється пізнавальний процес. Мова йде

про  вирішення  проблеми  методу  наукового  пізнання  або  дослідження,  котра 

завжди була і є в центрі уваги науковців. 

Важливу  роль  методу  в  науковому  дослідженні  підкреслювало  багато 

видатних  вчених.  Зокрема,  російський  фізіолог  І.  П.  Павлов  (1849  –  1936) 

зазначав: “Метод – найперша, основна річ. Від методу, від способу дії залежить 

уся серйозність дослідника. Вся справа в гарному методі. При гарному методі і 

не  дуже  талановита  людина  може  зробити  багато.  А  при  поганому  методі  й 

геніальна людина буде працювати марно і не отримає цінних, точних даних”.

Поняття  “метод”  у  широкому  розумінні  означає  “шлях  до  чогось”  або 

спосіб  діяльності  суб’єкта  в  будь-якій  її  формі.  Інакше  кажучи,  метод  –  це 

спосіб,  шлях  пізнання  і  практичного  перетворення  реальної  дійсності,  система 

прийомів  і  принципів,  що  регулюють  практичну  і  пізнавальну  діяльність  людей 

(суб’єктів). Отже, метод зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, 

способів  і  норм  пізнання  та  дії.  Це  визначена  система  приписів,  принципів, 

вимог,  яка  повинна  орієнтувати  суб’єкт  пізнання  на  вирішення  конкретного 

науково-практичного завдання для досягнення певного результату в тій чи іншій

сфері  людської  діяльності.  Г.  Гегель  зазначав,  що  метод  є  засобом,  через  який 

суб’єкт співвідноситься з об’єктом дослідження.

У  процесі  наукового  дослідження  необхідно  розуміти  також  поняття 

“методика  наукового  пізнання”,  котре  виражає  певну  послідовність  вирішення

конкретного  наукового  і  практичного  завдання,  а  також  сукупність  і  порядок

застосування відповідних методів дослідження. Загалом, методика дослідження 

–  це  сукупність  прийомів  і  способів  дослідження,  включаючи  техніку  і 

різноманітні операції з фактичним (емпіричним) матеріалом. 

Методологія як вчення про систему наукових принципів, форм і способів 

дослідницької 

діяльності 

має 


чотирирівневу 

структуру, 

зокрема: 

фундаментальні,  загальнонаукові,  конкретнонаукові  принципи,  конкретні 

методи, що використовуються для вирішення спеціальних завдань дослідження.

Зазначимо,  що  дуже  часто  наукове  пізнання  характеризується  певною 

“роздвоєністю”: з одного боку, це прагнення до цілісного розгляду об’єктів, а з 

іншого,  –  до  систематизації  знання  про  об’єкт  на  основі  використання  певних 

конкретних, часткових уявлень про нього.

Такий  підхід  має  історичне  підґрунтя.  Так,  до  середини  XIX  ст. 

пізнавальні  уявлення  про  цілісність  системи  розвивалися  на  рівні  конкретних 

предметів,  при  цьому  взаємозв’язок  та  єдність  частин  були  очевидними  як  за 

зовнішніми  ознаками,  так  і  за  властивостями.  Спроби  пояснення  сутності 

якогось  явища  (в  ширшому  плані)  мали  механістичний,  натурфілософський, 

15



метафізичний характер. Водночас розвивалися ідеалістичні погляди на природу 

цілісності системи, починаючи від простих об’єктів і закінчуючи складними.

На  початку  XX  ст.  наука  піднялася  на  якісно  новий  щабель  розвитку. 

Головним її надбанням стала проблема структурної організації та забезпечення 

функціонування  складних  системних  об’єктів,  тому  в  сучасній  науці 

формуються  та  широко  використовуються  категорії  системності.  У  результаті 

такого  прогресу  в  процесах  наукових  досліджень  центральне  місце  займає 

системний підхід.

Системний підхід − один із головних напрямків методології спеціального 

наукового  пізнання  та  соціальної  практики,  мета  і  завдання  якого  полягають  у 

дослідженнях  певних  об’єктів  як  складних  систем.  Системний  підхід  сприяє 

формуванню  відповідного  адекватного  формулювання  суті  досліджуваних 

проблем  у  конкретних  науках  і  вибору  ефективних  шляхів  їх  вирішення. 

Методологічна  специфіка  системного  підходу  полягає  в  тому,  що  метою 

дослідження  є  вивчення  закономірностей  і  механізмів  утворення  системи  – 

складного  об’єкта  з  певних  складових  (елементів).  При  цьому  особлива  увага 

звертається  на  різноманіття  внутрішніх  і  зовнішніх  зв’язків  системи,  на  процес 

(процедуру)  об’єднання  основних  понять  у  єдину  теоретичну  картину,  що  дає 

змогу виявити сутність цілісності системи. 

Системний підхід – це категорія, що не має єдиного визначення, оскільки 

трактується  надто  широко  і  неоднозначно.  У  літературі  наводяться  наступні 

трактування або визначення системного підходу:

– інтеграція, синтез розгляду різних боків явища або об’єкта;

–  адекватний  засіб  дослідження  і  розробки  не  будь-яких  об’єктів,  що  довільно 

називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим;

– вираження процедур подання об’єкта як системи та способів їх розробки;

–  широкі  можливості  для  одержання  різноманітних  тверджень  та  оцінок,  які 

передбачають  пошук  різних  варіантів  виконання  певної  роботи  з  подальшим 

вибором оптимального варіанта.

Необхідність  вирішення  наукових  і  практичних  завдань  нового  типу 

поєднується  з  розвитком  загальнонаукових  і  конкретнонаукових  (спеціальних) 

теорій  і  гіпотез.  У  процесі  їх  побудови  відобразилися  принципи  та  положення 

системного підходу. Так, В. І. Вернадський (1863 –  1945) розвинув у 1930-і роки 

концепцію про біосферу, в основу якої був покладений новий тип найскладніших 

системних  об’єктів  глобального  масштабу  –  біогеоценоз.  Ідеї  системного 

підходу  застосовуються  в  екології,  фізіології,  багатьох  напрямках  біології, 

фізики, хімії, а також у психології та суспільних науках.

Друга  половина  XX  ст.  характеризувалася  постановкою  та  вирішенням 

системних завдань у суспільній практиці в зв’язку із запровадженням складних 

технічних  і  соціально-економічних  систем.  При  цьому  різноманітні  технічні, 

організаційні,  економічні  та  соціальні  питання  і  проблеми,  методи  і  засоби  їх 

вирішення  концентрувалися  навколо  єдиних  цільових  програм.  Типовим 

прикладом  можуть  бути  космічні,  енергетичні,  технологічні  проекти.  У  цих 

16



комплексних програмах значне місце займала все-таки проблема типу “людина 

– машина”.

Таким  чином,  науково-технічна  революція  характеризується  взаємним 

проникненням  (інтеграцією)  різних  напрямків  теорії  і  практики.  Масштабні 

об’єкти  трудової  діяльності  і  наукового  пізнання  мають  складну  системну 

природу,  а  дослідження  складних  системних  об’єктів  потребує  гармонійного 

сполучення аналітичних і синтетичних методів вивчення структури та функцій 

системи.


Системний  підхід  не  існує  у  вигляді  чіткої  методики  з  визначеною 

логічною  концепцією.  Це  –  система,  утворена  із  сукупності  логічних  прийомів, 

методичних  правил  і  принципів  теоретичного  дослідження,  що  виконує  таким 

чином евристичну функцію в загальній системі наукового пізнання. Сукупність 

пізнавальних  принципів  системного  підходу  не  має  жорстких  обмежень  і  за 

своєю суттю орієнтує і спрямовує певну систему двояким чином відповідно до 

конкретних  етапів  дослідження.  З  одного  боку,  його  змістовні  принципи 

сприяють  виявленню  обмеженості  традиційних  об’єктів  дослідження, 

визначенню  та  реалізації  нового  типу  завдань  при  новому  стилі  мислення.  З 

іншого, – за допомогою категорій і принципів системного підходу відзначаються 

перспективи  побудови  нових  об’єктів  і  предметів  дослідження  шляхом 

планування  та  визначення  їх  структурних  або  типологічних  параметрів  і 

властивостей.  Проектування  структурних  і  типологічних  характеристик  нових 

об’єктів  сприяє  розробці  конструктивних  комплексних  програм  наукового 

дослідження та розвитку науки.

Особливі  функції  системного  підходу  в  науковому  пізнанні  й  соціальній 

практиці  визначаються  критичною  природою  його  принципів.  Всебічний 

критичний  аналіз  особливостей  розвитку  сучасного  виробництва  на  основі 

системного  підходу,  наприклад,  дав  змогу  визначити  і  здійснити  комплекс 

адекватних  заходів  для  захисту  навколишнього  середовища  в  регіональних  і 

глобальних масштабах.

Критичний аналіз стану і перспектив наукового дослідження з актуальних 

проблем  на  ґрунті  системного  підходу  виявляє  неповноту  предмета  пізнання, 

обумовлену  недостатністю  цього  предмета,  принципів  і  методів  вирішення 

наукових  і  практичних  завдань,  охоплюючи  і  засоби  побудови  знання,  сприяє 

зосередженню основної уваги в певній галузі дослідження. Варто зазначити, що 

одним  із  принципів  системного  підходу  є  нагромадження  знань  у  процесі 

формування  та  розвитку  системи  знання.  Цим  підкреслюється  активна  роль 

цього  чинника  у  пізнанні  та  виключається  невиправдане  нехтування  вже 

існуючими уявленнями та знаннями.

Отже, прогресивне значення системного підходу можна коротко визначити 

так:  предмети  (об’єкти)  дослідження  і  принципи  системного  підходу  мають 

ширші  масштаби,  зміст  і  значення  порівняно  з  традиційним  рівнем  наукового 

пізнання та практики. Прикладом цього є такі поняття (категорії), як біосфера, 

біогеоценоз, людина-машина тощо.

17



Системний  підхід  містить  у  собі  принципово  нову  головну  установку, 

спрямовану  в  своїй  основі  на  виявлення  конкретних  механізмів  цілісності 

об’єкта  і,  при  нагоді,  повної  типології  його  зв’язків.  Значні  труднощі,  які

ускладнюють  вирішення  цього  головного  завдання,  полягають  у  тому,  що 

виявлення у багатокомпонентних об’єктах різнотипних зв’язків є лише одним із 

основних завдань дослідження системного об’єкта. 

З  іншого  боку,  важливо  здійснювати  порівняння  динаміки  всього 

різноманіття  зв’язків  у  співмірному  вигляді  за  логічно  однорідним  критерієм, 

загальним  для  цілісної  системи.  Так,  наприклад,  у  системі  управління  обсяг 

інформації, що надходить до керуючих структур, вимірюють у бітах. Істотним є 

те, що таким шляхом встановлюється не лише кількість, а й якість інформації, 

тобто її зміст для певного каналу зв’язку і системи загалом.

Системний  підхід  визначає  також  необхідність  розчленовування 

досліджуваних  багатокомпонентних  об’єктів  на  основі  принципу  найбільшої 

важливості  зв’язків  для  системи  при  різноманітті  їхніх  типів  у  кожній 

конкретній  складовій  системи.  Обґрунтований  вибір  найбільш  адекватного 

варіанта  розчленовування  здійснюється  за  допомогою  виокремлення  співмірної 

одиниці  аналізу  (наприклад,  суб’єкт  господарювання,  орган  державного 

управління  тощо).  На  такому  підґрунті  досліджуються  основні  властивості 

системного  об’єкта  при  нерозривному  зв’язку  структури  та  функції  в  їх 

динаміці.

Багатоманітність  людської  діяльності  обумовлює  множинність  методів 

наукового  пізнання,  які  можна  класифікувати  за  різними  критеріями.  Так, 

залежно  від  ролі  і  місця  в  процесі  наукового  пізнання  розрізняють  методи 

формальні  (методи формальної та математичної символьної логіки) і змістовні. 

До  основних  видів  змістовної  методології  належать  методи  філософські, 

загальнонаукові,  загальнологічні  та  спеціально-наукові.  Виокремлюють  також 

емпіричні  і  теоретичні,  фундаментальні  та  прикладні,  методи  дослідження  та 

методи викладення результатів.

Слід  чітко  розрізняти  значення  понять  «метод»,  «методика"  і 

«методологія». 

Метод  –  спосіб  досягнення  мети,  розв’язання  конкретної  задачі; 

сукупність  прийомів  (операцій)  практичного  впливу  чи  теоретичного  освоєння

об’єктивної дійсності з метою її пізнання.

Методика  дослідження  –  це  система  правил  використання  методів, 

прийомів  та  способів  для  проведення  будь-якого  дослідження.  Свідоме 

застосування  науково  обґрунтованих  методів  слід  розглядати  як  найсуттєвішу 

умову отримання нових знань. Дослідник, який добре знає методи дослідження і 

можливості їх застосування, витрачає менше зусиль і працює успішніше, ніж той, 

хто  у  своєму  дослідженні  спирається  лише  на  інтуїцію  або  діє  за  принципом 

«спроб і помилок». Загалом, методика дослідження – це сукупність прийомів і 

способів  дослідження,  включаючи  техніку  і  різноманітні  операції  з  фактичним 

18



(емпіричним) матеріалом. Основне призначення методики дослідження  полягає 

у тому, щоб на основі відповідних принципів (вимог, умов, обмежень,  приписів 

тощо) забезпечити успішне вирішення визначених  завдань, практичних проблем 

і досягнення мети наукового дослідження.

Методологія  –  це  концептуальний  виклад  мети,  змісту,  методів 

дослідження,  які  забезпечують  отримання  максимально  об’єктивної,  точної, 

систематизованої інформації про процеси та явища.

У методології наукових досліджень виділяють два рівня пізнання:

теоретичний  –  висунення  і  розвиток  наукових  гіпотез  і  теорій, 



формулювання  законів  та  виведення  з  них  логічних  наслідків, 

зіставлення різних гіпотез і теорій;

емпіричний  –  спостереження  і  дослідження  конкретних  явищ, 



експеримент,  а  також  групування,  класифікація  та  опис  результатів 

дослідження. 

Сучасна  наука  володіє  потужним  арсеналом  різноманітних  методів,  які 

призначені  для  розв'язування  різних  за  своїм  характером  наукових  задач.  При 

проведенні  конкретного  наукового  дослідження  використовуються  ті  методи, 

які  можуть  дати  глибоку  й  всебічну  характеристику  досліджуваного  явища. 

Вибір їх залежить від мети і задач дослідження. 

 Методи  є  упорядкованою  системою,  в  якій  визначається  їх  місце 

відповідно  до  конкретного  етапу  дослідження,  використання  технічних 

прийомів і проведення операцій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій 

послідовності.

В одній і тій самій науковій галузі може бути кілька методик (комплексів 

методів),  які  постійно  вдосконалюються  під  час  наукової  роботи. 

Найскладнішою  є  методика  експериментальних  досліджень,  як  лабораторних, 

так  і  польових.  У  різних  наукових  галузях  використовуються  методи,  що 

збігаються  за  назвою,  наприклад,  анкетування,  тестування,  шкалювання,  однак 

цілі і методика їх реалізації різні.

Класифікація методів розроблена недостатньо.

Досить поширеним є поділ основних типів методів за двома ознаками: мети 

і способу реалізації.

а  першою  ознакою  виділяються  так  звані  первинні  методи,  що 

використовуються з метою збору інформації, вивчення джерел, спостереження, 

опитування  та  ін.  Вторинні  методи  використовуються  з  метою  обробки  та 

аналізу отриманих даних – кількісний та якісний аналіз даних, їх систематизація, 

шкалювання  та  ін.  Третій  тип  представлений  верифікаційними  методами  і 

прийомами,  що  дають  змогу  перевірити  отримані  результати.  Вони  зводяться 

також до кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру співвіднесення 

постійних і змінних чинників.

а  ознакою  способу  реалізації  розрізняють  логіко-аналітичні,  візуальні  та 

експериментально-ігрові  методи.  До  перших  належать  традиційні  методи 

19



дедукції  та  індукції,  що  різняться  вихідним  етапом  аналізу.  Вони  доповнюють 

один  одного  і  можуть  використовуватися  з  метою  верифікації  –  перевірки 

істинності гіпотез і висновків.

Візуальні, або графічні, методи – графи, схеми, діаграми, картограми та ін. 

дають  змогу  отримати  синтезоване  уявлення  про  досліджуваний  об’єкт  і 

водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові 

зв'язки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об’ємі. Ці методи тісно 

пов'язані з комп'ютерними технологіями.

Експериментально-ігрові  методи  безпосередньо  стосуються  реальних 

об’єктів,  які  функціонують  у  конкретній  ситуації,  і  призначаються  для 

прогнозування  результатів.  3  ними  пов'язаний  цілий  розділ  математики  –  

"теорія  ігор";  з  їх  допомогою  вивчаються  ситуації  в  політичних,  економічних, 

воєнних  питаннях.  Вони  використовуються  у  психології  ("трансакційний 

аналіз"),  соціології  ("управління  враженнями",  "соціальна  інженерія"),  в 

методиці нетрадиційного навчання.

У  прикладних  аспектах  гуманітарних  наук  доцільно  використовувати 

математичні методи. Математичний апарат теорії ймовірностей дає можливість 

вивчати  масові  явища  в  соціології,  лінгвістиці.  Математичні  методи  відіграють 

важливу роль при обробці статистичних даних, моделюванні. Однак  при цьому 

слід  зважати  на  різницю  в  природі  об'єктів  і  категорій  гуманітарних, 

природничих  і  математичних  наук.  Проблема  полягає  у  визначенні  конкретної 

гуманітарної сфери, в якій застосування математичних методів дає результати.

Інколи  методи  поділяють  на  групи  відповідно  до  їх  функціональних 

можливостей:  етапні,  тобто  пов'язані  з  певними  етапами  дослідження,  й 

універсальні,  які  використовують  на  всіх  етапах.  До  першої  групи  відносять 

спостереження,  експеримент,  а  до  другої  –  абстрагування,  узагальнення, 

дедукцію та індукцію та ін.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних досліджень. Такий розподіл 

методів  завжди  умовний,  оскільки  з  розвитком  пізнання  один  науковий  метод 

може переходити з однієї категорії в іншу. Отримання нових знань – це складний 

творчий процес, що характеризується певною логічною послідовністю наукової 

діяльності  дослідника.  Основними  формами  становлення  нового  знання  є 

науковий  факт,  наукова  проблема,  гіпотеза  і  теорія.  Творчий  їх  розвиток 

визначає  логічну  послідовність  процесу  наукового  дослідження,  зокрема: 

виявлення дійсних (реальних) фактів, їх пояснення та узагальнення; постановка 

і  формулювання  наукової  проблеми;  формування  й  обґрунтування  наукової 

гіпотези; побудова теорії та визначення шляхів її практичної реалізації.

20



Лекція 3 

ЕМПІРИЧНІ МЕТОДИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

План

1. Загальна характеристика  емпіричних методів. Спостереження й експерімент



2. Порівняння і вимірювання

3. Емпіричні методи в економічних дослідженнях

4. Опитування як метод

5. Формалізація та аксіоматизація як методи наукового дослідження 

Наукове  дослідження  має  два  основні  рівні:  емпіричний  і  теоретичний. 

Збирання фактів (від лат. factum «зроблене»; «те, що відбулося»), їх первинний 

опис,  узагальнення  і  систематизація  –  характерні  ознаки  емпіричного  пізнання. 

Будь-яке  наукове  дослідження  розпочинається  зі  збору,  систематизації  та 

узагальнення  фактів.  Розрізняють  факти  дійсності  і  наукові  факти.  Факти 

дійсності  –  це  події,  явища  та  процеси,  які  відбувалися  або  відбуваються  в 

реальній  дійсності;  вони  є  різними  сторонами,  властивостями,  відношеннями 

досліджуваних  об’єктів.  Наукові  факти  –  це  відображені  у  свідомості 

дослідника  факти  дійсності,  що  перевірені,  усвідомлені  та  зафіксовані  мовою 

науки  як  емпіричні  судження.  Отже,  наукові  факти  повинні  бути  елементами 

логічної структури конкретної системи наукового знання.

Емпіричний рівень дослідження складається з двох стадій (етапів).

На першій стадії відбувається процес отримання фактів. Першоджерелом будь-

якого  факту  є  реальна  дійсність:  події,  діяльність  людей,  соціальних  груп, 

партій, держави в різних сферах суспільного життя, природні явища та процеси. 

У  процесі  дослідження  часто  використовуються  вторинні  і  навіть  третинні 

джерела фактів: свідчення очевидців, документи, мемуари, наукові праці інших 

дослідників,  статистичні  дані  тощо.  Використовуючи  різні  шляхи  та  прийоми, 

дослідник  вичленовує  і  накопичує  факти  –  емпіричну  основу  наукового 

дослідження.

Друга  стадія  передбачає  первинну  обробку,  систематизацію  та  оцінку 

фактів у їх взаємозв’язку, тобто осмислення і жорсткий опис здобутих фактів у 

термінах наукової мови, їхню класифікацію та виявлення залежностей між ними. 

Отже, на цій стадії дослідник здійснює:

а) критичну оцінку і перевірку кожного факту; 

б)  опис  кожного  факту  в  термінах  тієї  науки,  в  якій  проводиться 

дослідження; 

в) відбір типових фактів, що відображають основні тенденції розвитку. 

Далі  дослідник  класифікує  факти  за  суттєвими  ознаками,  зводить  їх  у 

систему,  на  основі  чого  прагне  виявити  очевидні  зв’язки  між  ними,  а  також 

закономірності, якими характеризуються досліджувані явища.

На емпіричному рівні дослідження вирішуються такі пізнавальні завдання:

21



• збирання необхідного фактичного матеріалу про досліджуваний об’єкт, який є 

фундаментом дослідження і без яких неможливо побудувати ефективну наукову 

теорію;

• отримання даних про різноманітні властивості та зв’язки емпіричного об’єкта, 

тенденції  його  руху  та  розвитку,  що  сприяє  формалізації  знання  та  широкому 

використанню кількісних методів при побудові наукових теорій;

•  розробка  схем,  діаграм,  картограм  тощо,  в  яких  фіксується  і  відображається 

стан досліджуваного об’єкта, його структура, розвиток, динаміка поведінки;

•  класифікація  наукових  фактів  і  даних,  котрі  в  узагальненому  вигляді 

називаються емпіричною інформацією.

Емпіричні  завдання  спрямовані  на  виявлення,  точний  опис  і  детальне 

вивчення  різних  фактів,  явищ  і  процесів.  Емпіричні  дослідження  дають 

можливість  отримувати  різнобічну  інформацію  про  стан  явищ,  процесів  і 

сприяють поглибленню їх кількісного та якісного аналізів.

На емпіричному рівні науковець отримує нові знання на основі досліду за 

допомогою опису, спостереження та експерименту.

Спостереження  —  це  спосіб  пізнання  об'єктивного  світу  на  основі 

безпосереднього сприйняття предметів і явищ за допомогою чуттєвості. Воно 

дозволяє  отримати  первинний  матеріал  для  вивчення.  Спостереження 

ведеться за планом і підпорядковується певній тактиці.

Найбільш ефективним джерелом емпіричних знань є науковий експеримент. 

На  відміну  від  спостереження  й  опису,  експеримент  є  активним  засобом 

отримання  нових  знань,  оскільки  експериментатор  у  процесі  досліду  має 

можливість  керувати  процесом  вивчення  явища,  стежити  за  його  розвитком, 

може змінювати його або спростовувати.

Більше 2/3 всіх наукових працівників зайняті експериментальною роботою.

Експеримент – це система операцій, впливу або спостережень, спрямованих 

на  одержання  інформації  про  об'єкт  при  дослідницьких  випробуваннях,  які 

можуть  проводитись  в  природних  і  штучних  умовах  при  зміні  характеру 

проходження процесу.

Експеримент проводять на заключному етапі дослідження і він є критерієм 

істини  теорії  та  гіпотез.  Експеримент  також  у  багатьох  випадках  є  джерелом 

нових  теоретичних  даних,  які  розвиваються  на  базі  результатів  проведеного 

досліду  або  законів,  що  виходять  з  нього.  Основною  метою  експерименту  є 

перевірка  теоретичних  положень  (підтвердження  робочої  гіпотези),  а  також 

більш широкого і глибокого вивчення теми наукового дослідження. 

Порівняння

 – це процес встановлення подібності або відмінності предметів 

та  явищ  дійсності,  а  також  знаходження  загального,  властивого  двом  або 

кільком об’єктам. За допомогою цього методу виявляються кількісні та якісні 

характеристики  досліджуваного  об’єкта,  класифікується,  впорядковується  та 

оцінюється  зміст  явищ  і  процесів.  Шляхом  порівняння  встановлюються 

відносини  рівності  та  відмінності.  Для  коректності  порівняння  необхідно 

дотримуватися  певних  вимог.  По-перше,  порівняння  має  здійснюватися  за 

22



наявності  об’єктивної  спільності  між  об’єктами,  явищами  та  процесами,  а  по-

друге – за найважливішими, суттєвими ознаками.

Вимірювання

  –  це  визначення  числового  значення  певної  величини  за 

допомогою  одиниць  виміру,  система  фіксації  та  реєстрації  кількісних 

характеристик досліджуваного об’єкта. Його результати виражаються числами, 

що  дає  змогу  проводити  їхню  статистичну  та  математичну  обробку. 

Вимірювання  передбачає  наявність  таких  основних  елементів,  як  об’єкт 

вимірювання,  одиниця  виміру,  спосіб  вимірювання,  суб’єкт  вимірювання  – 

спостерігач.  Розрізняють  пряме  та  опосередковане  вимірювання,  причому 

останнє вимагає використання математичних методів.

Застосування  методу  вимірювання  передбачає  фіксацію  кількісних 

параметрів,  але  вони  нерозривно  пов’язані  з  якісною  визначеністю  об’єкта 

дослідження;  врахування  ж  якісної  визначеності  є  умовою  отримання 

об’єктивних  та  достовірних  кількісних  його  характеристик.  Кількісні  дані, 

відповідно,  є  основою  для  наукового  аналізу  якісних  сторін  досліджуваного 

об’єкта,  виявлення  його  суттєвих  властивостей  і  зв’язків,  закономірностей 

поведінки та розвитку.

Узагальнюючи  конкретно-наукові  методичні  прийоми,  які  застосовуються  у 

різних  економічних  науках,  їх  можна  об’єднати  у  такі  групи:  органолептичні, 

розрахунково-аналітичні, документалістики.

Органолептичні

  (від  грец.  «знаряддя,  інструмент»)  -  методичні  прийоми 

дотикового 

характеру, 

коли 


дослідження 

провадяться 

способом 

безпосереднього  дотику  до  об’єктів  спостереження.  До  них  належать: 

інвентаризація,  контрольні  заміри,  вибіркові  та  суцільні  спостереження, 

технологічні та хіміко-технологічні дослідження, експертизи.

Інвентаризація

  –  перевірка  об’єктів  дослідження  в  натурі  кількісними 

прийомами. Суть цього прийому полягає в тому, що перевірка наявності і стану 

об’єктів  здійснюється  оглядом,  підрахунками,  зважуванням,  обмірюванням.  В 

економічних  дослідженнях  інвентаризація  застосовується  як  основний 

методичний  прийом  для  виявлення  фактичного  стану  товарно-матеріальних 

цінностей і коштів, а також розрахунково-кредитних стосунків та інших активів 

і пасивів об’єднання, підприємства. Інвентаризація застосовується всіма видами 

досліджень,  особливо  поширена  при  дослідженні  у  бухгалтерському  обліку  й 

аудиті.


Контрольні  заміри  робіт

  –  прийом  фактичного  контролю,  дослідження 

будівельно-монтажних  робіт,  а  також  при  проведенні  фактичного  контролю 

обсягів  виробництва,  робіт  і  послуг.  Цей  методичний  прийом  використовують 

також у технічних науках.

Вибіркові  спостереження

  –  прийоми  статистичного  дослідження  якісних 

характеристик  господарського  процесу.  Використовується  в  аудиті  тоді,  коли 

суцільний контроль технічно неможливий (при визначенні дефектів товарів, які 

надійшли у торгівлю; часу, затраченого покупцем на придбання товару тощо).

23



Суцільні  спостереження

  –  прийом  статистичного  дослідження  фактичного 

стану  об'єктів,  які  вивчають,  наприклад,  проведення  хронометражних 

спостережень  при  дослідженні  норм  виробітку,  використання  робочого  часу 

працівників за звітний період тощо.

Технологічні  дослідження

  –  прийом  дослідження  інженерної  і  технічної 

підготовки  виробництва,  а  також  якості  продукції,  яку  випускають,  її 

відповідності  технічним  умовам,  що  перевіряють  відділ  технічного  контролю 

(ВТК)  та  інші  служби  підприємства  в  процесі  попереднього,  поточного  і 

заключного контролю виробництва. Одним із видів технологічного дослідження 

є  контрольний  запуск  сировини  і  матеріалів  у  виробництво  для  дослідження 

оптимальності  технології  виробництва,  обґрунтованості  норм  витрат 

матеріальних ресурсів і повноти виходу готової продукції.  

Хіміко-технологічні  дослідження  –  прийом  визначення  якості  сировини  і 

матеріалів,  які  використовуються  у  виробництві  продукції,  а  також  якісних 

характеристик  виробів.  У  громадському  харчуванні  застосовується  для 

встановлення  калорійності,  смакових  якостей,  повноти  додержання  рецептур 

страв та інших якісних і кількісних показників продукції. Здійснюється цей вид 

досліджень  лабораторним  аналізом,  перевіркою  продукції  на  технологічному 

конвеєрі, фінішній стрічці та іншими способами.

Експертизи

  різних  видів  –  прийоми  експертних  оцінок,  що  застосовуються: 

технологічними,  судово-бухгалтерськими,  криміналістичними,  товарознавчими 

та  іншими  експертизами  при  дослідженні  соціальних  питань,  пов’язаних  з 

конкретною економікою. До експертиз вдаються тоді, коли у складі дослідників 

немає відповідних фахівців, або за виявленими результатами виникла потреба в 

експертних висновках.

Експертиза  проектів  і  кошторисної  документації  –  прийом  перевірки 

технологічного  рівня,  прогресивності  норм  і  нормативів,  організації  та 

індустріалізації 

будівництва, 

відображених 

у 

проектно-кошторисній 



документації  на  спорудження  об’єктів  і  придбання  обладнання,  яке  потребує  і 

не  потребує  монтажу.  Здійснюють  експертизу  спеціальні  підрозділи 

підприємств-замовників  проектно-кошторисної  документації,  а  на  великих 

будовах – спеціальні державні установи.

Розрахунково-аналітичні

  методи  –  функціонально-вартісний  аналіз  (ФВА), 

економічний аналіз, статистичні розрахунки, економіко-математичні методи.   

Функціонально-вартісний  аналіз

  –  метод  дослідження  об’єкта  (виробу, 

процесу,  структури)  за  його  функцією  і  вартістю,  який  застосовується  при 

вивченні  ефективності  використання  матеріальних  і  трудових  ресурсів. 

Найважливішими його функціями є такі:

функціональний підхід при дослідженні функцій об’єкта та його елементів 



з метою найповнішого задоволення вимог у виборі раціональних шляхів їх 

реалізації;

24



народногосподарський підхід до оцінки споживчих якостей і витрат на їх 

розробку, виробництво і використання об’єкта;

відповідність корисності функцій витратам на їх здійснення;



колективна  творчість,  яка  використовує  методи  пошуку  і  формування 

технічних рішень, якісної і кількісної оцінок варіантів рішень.

Цільовою  функцією  ФВА  є  досягнення  оптимального  співвідношення  між 

споживчою  вартістю  об’єкта  і  витратами  на  його  розробку,  зниження 

собівартості  продукції,  яка  випускається,  і  підвищення  її  якості,  зростання 

продуктивності праці.

Економічний  аналіз

  –  система  прийомів  дослідження  для  розкриття 

причинних зв’язків, що зумовлюють результати явищ і процесів. Застосовується 

економічний  аналіз  у  всіх  видах  досліджень  виробничої  і  фінансово-

господарської діяльності об'єднань, корпорацій.

Статистичні  розрахунки

  –  прийоми  одержання  таких  величин  і  якісних 

характеристик,  яких  немає  безпосередньо  в  економічній  інформації 

підприємства, що досліджується. Застосовуються вони при потребі відтворення 

реальних  кількісних  відношень,  виправлення  приблизних  величин  або  переходу 

від  одних  величин  до  найбільш  точних  характеристик  якісних  зв’язків  і 

відношень.  За  допомогою  статистичних  розрахунків  визначають  коефіцієнти 

трудової  участі  членів  бригади,  використання  обладнання  і  виробничих 

потужностей,  ритмічність  випуску  продукції,  динаміку  виконання  плану 

виробництва тощо.

Економіко-математичні  методи

  застосовуються  у  наукових  дослідженнях 

при визначенні впливу факторів на результати господарських процесів з метою 

оптимізації  їх  на  стадії  планування  і  проектування,  а  також  після  завершення 

господарських  процесів,  якщо  іншими  методичними  прийомами  встановити 

взаємозв’язки  факторів  неможливо,  наприклад,  оптимізація  маршрутів 

перевезення  вантажів  і  пасажирів  автомобільним  транспортом,  кореляційний

аналіз  собівартості  продукції,  витрат  виробництва,  виконання  планів 

виробництва та ін.

Документалістика

  –  інформаційне  моделювання,  дослідження  документів, 

нормативно-правове регулювання та ін.

Інформаційне  моделювання  –  це  інформаційна  сукупність,  яка  подає 

досліджуваний об’єкт у вигляді моделі. При формуванні інформаційної моделі 

необхідно  забезпечити  повноту  характеристики  об’єкта  дослідження,  вибір 

істотних  змінних  і  подання  їх  у  формі  інформаційного  образу.  Метою 

моделювання у дослідженнях є одержання необхідної інформації про об'єкт для 

вивчення  його  стану,  участі  в  процесах  розширеного  відтворення  суспільне 

необхідного продукту, виявлення відхилень і збуджень у них, прийняття рішень 

щодо регулювання у межах заданих оптимальних параметрів. При моделюванні 

використовується  нормативно-правова,  договірна,  облікова,  звітна  та  інша 

інформація  про  об’єкти.  При  цьому  вивчаються  об’єкти  основних  фондів, 

25



товарно-матеріальні  цінності,  кошти  та  інші  засоби,  відображені  в  системі 

планової, договірної, нормативно-правової та облікової інформації.

Дослідження  документів  –  прийоми  документалістики,  які  застосовуються 

при  вивченні  достовірності,  доцільності,  ефективності  господарських  операцій 

за документами, відповідності їх законодавчим та нормативно-правовим актам, 

що регулюють процес виробництва.

Нормативне-правове 

регулювання

 

– 

система 



прийомів, 

що 


використовуються  у  наукових  дослідженнях  для  виявлення  нормативних  і 

правових  актів,  які  не  відповідають  оптимізації  виробництва  та  реалізації 

продукції, об’єкта послуг.

Аналітичне  і  синтетичне  документування      ґрунтується  на  індуктивних  і 

дедуктивних  загально-наукових  методичних  прийомах,  застосовується  при 

дослідженні  закономірностей  явищ  і  наслідків  у  фінансово-господарській 

діяльності підприємств, у банківської справи, грошовому обігу тощо.

Розглянуті  конкретно-наукові  методичні  прийоми  застосовуються  в 

економічних дослідженнях за допомогою притаманних їм процедур.

Процедура

  (від  лат.  «проходжу»,  «протікаю»)  –  поняття,  яке  встановлює 

виконання  певних  дій,  особами  праці  над  предметами  праці  з  метою  пізнання, 

перетворення або вдосконалення їх для досягнення оптимуму.

Науково-дослідні  процедури  -  це  система  методичних  дій  на  суб’єкти  й 

об’єкти  процесу  розширеного  відтворення  необхідного  продукту,  які 

здійснюються з метою їх пізнання й удосконалення. Як суб’єкт (від лат. «лежить 

в основі») виступають носії прав і обов’язків - підприємства, їхні підрозділи та 

ін.;  об’єктами  є  предмети,  на  які  спрямована  їхня  діяльність.  У  процесі 

господарської  діяльності  суб’єктами  права  можуть  бути  особи  фізичні  – 

конкретні громадяни й особи; юридичні – об’єднання, підприємства, корпорації, 

організації, установи. Вони виступають як носії й учасники господарських прав і 

обов’язків, здійснюють господарську діяльність і керують нею згідно із законами 

і нормативно-правовими актами держави.

Науково-дослідні  процедури  реалізують  методичні  прийоми  досліджень, 

тому  їх  характеризують  за  тими  функціями,  які  вони  виконують  у  науково-

дослідному процесі.

Кожний  методичний  прийом  у  системі  наукового  дослідження  передбачає 

використання певних науково-дослідних процедур.

Процедури  за  призначенням  у  застосуванні  прийомів  дослідження  можна 

поділити  на  організаційні,  моделюючі,  нормативно-правові,  аналітичні, 

розрахункові, лічильно-обчислювальні, логічні, порівняльно-зіставлювальні та ін.

Організаційні  –  вибір  фахівців  для  виконання  наукових  досліджень, 

оформлення  організаційно-розпорядчої  документації  (накази,  розпорядження, 

графіки та ін.), встановлення об’єктів і вибір методики дослідження.

Моделюючі  –  побудова  організаційних  та  інформаційних  моделей  об’єктів 

дослідження, які дають змогу оптимізувати проведення дослідження за часом і 

26



якісними  характеристиками  із  застосуванням  обчислювальної  техніки.  Модель 

залежно  від  групи  економічно  однорідних  об’єктів  конкретизують  у  частині 

диференціації  об’єктів  та  їхніх  структурних  елементів,  джерел  інформації  і 

методичних  прийомів  проведення  досліджень  і  узагальнення  його  результатів. 

Способом  моделювання,  наприклад,  встановлюють  нормативно-правову  і 

фактографічну  інформацію,  яка  стосується  об’єкта  дослідження,  створюють 

інформаційний образ.

Нормативно-правові  –  перевірка  відповідності  функціонування  об’єкта 

дослідження  правилам,  передбаченим  нормативно-правовими  актами, 

наприклад,  додержання  трудового  законодавства  у  трудових  відносинах  на 

підприємствах,  калькулювання  собівартості  продукції  відповідно  до  Основних 

положень про витрати виробництва.

Аналітичні  –  розчленування  об’єкта  дослідження  на  складові  елементи  і 

дослідження їх із застосуванням спеціальних методик. Так аналізують виконання 

державного замовлення з випуску найважливіших видів продукції в асортименті; 

провадять технологічний і хіміко-лабораторний контроль якості виробів тощо.

Розрахункові  –  перевіряють  достовірність  кількісних  і  вартісних  вимірників 

господарських  операцій,  розраховують  узагальнюючі  показники,  які

характеризують  об’єкт  дослідження,  наприклад,  показники  продуктивності 

праці, виконання плану реалізації продукції тощо.

Лічильно-обчислювальні  –  застосовуються  при  перевірці  кількісної 

характеристики  об’єктів  дослідження.  До  них  відносять  встановлення  вартості 

товарів  відповідно  до  ринкових  цін,  перевірку  правильності  нарахування 

заробітної  плати  робітникам,  розрахункових  відносин  тощо.  Крім  того,  їх 

використовують  при  дослідженні  документів,  економічному  аналізі, 

статистичних розрахунках, економіко-математичних методах, інших методичних 

прийомах дослідження.

Логічні  –  ґрунтуються  на  застосуванні  прийомів  логіки  у  процесі 

дослідження.  Використовують  їх  у  поєднанні  з  іншими  науково-дослідними 

процедурами 

(наприклад, 

при 


економіко-математичних 

розрахунках, 

економічному аналізі).

Порівняльно-зіставлювальні – передбачають порівняння і зіставлення об’єкта 

з  його  аналогом,  затвердженими  зразками,  нормативно-правовими  актами  для 

виявлення  відхилень  від  них.  Слід  зазначити,  що  відхилення  досліджують  за 

допомогою  інших  науково-дослідних  процедур.  Порівняльно-зіставлювальні 

процедури  широко  використовують  разом  з  іншими  методичними  прийомами, 

але особливо важливу роль вони відіграють при дослідженні документів.

Серед  методів  збору  первинної  соціальної  інформації  найпопулярнішим  є 

метод  опитування,  який  у  багатьох  людей  асоціюється  із  соціологією. 

Опитування — метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під 

час  безпосереднього  (інтерв'ю)  чи  опосередкованого  (анкетування)  соціально-

психологічного  спілкування  соціолога  і  респондента  шляхом  реєстрації 

відповідей респондентів на сформульовані запитання.

27



За  допомогою  опитування  можна  одержати  інформацію,  яка  не  завжди 

відображена в документальних джерелах чи доступна прямому спостереженню. 

До  опитування  вдаються,  коли  необхідним,  а  часто  і  єдиним,  джерелом 

інформації  є  людина  —  безпосередній  учасник,  представник,  носій 

досліджуваних  явища  чи  процесу.  Вербальна  (словесна)  інформація,  одержана 

завдяки цьому методу, значно багатша, ніж невербальна. Вона легше піддається 

кількісному опрацюванню та аналізу, що дає змогу широко використовувати для 

цього  обчислювальну  техніку.  На  користь  цьому  методу  служить  і  його 

універсальність,  оскільки  під  час  опитування  реєструють  мотиви  діяльності 

індивідів,  результати  цієї  діяльності.  Усе  це  забезпечує  опитуванню  переваги 

щодо 

методу 


спостереження 

або 


методу 

аналізу 


документів.

При  опитуванні  надто  важливою  є  взаємодія  соціолога  та  опитуваного. 

Дослідник  втручається  у  поведінку  респондента,  що,  звичайно,  не  може  не 

позначитися  на  результатах  дослідження.  Інформація,  одержана  від 

респондентів  за  допомогою  опитування,  відображає  реальність  тільки  в  тому 

аспекті,  в  якому  вона  існує  в  свідомості  опитуваних.  Тому  завжди  слід 

враховувати можливе спотворення інформації при застосуванні опитування, що 

пов'язано  з  особливостями  процесу  відображення  різних  аспектів  соціальної 

практики у свідомості людей.

Плануючи збір інформації методом опитування, слід брати до уваги й умови, 

які  можуть  впливати  на  її  якість.  Однак  зважити  на  всі  обставини  практично 

неможливо.  Тому  умови,  не  взяті  до  уваги,  належать  до  випадкових  чинників. 

Ними,  наприклад,  можуть  бути  місце  й  обставини  проведення  опитування. 

Ступінь  незалежності  інформації  від  впливу  випадкових  чинників,  тобто  її 

стійкість,  називається  надійністю  інформації.  Вона  залежить  від  здатності 

суб'єкта  давати  одні  й  ті  самі  відповіді  на  однакові  запитання,  визначається 

незмінністю  цих  запитань  і  варіантів  відповідей  на  них  для  всієї  обраної 

сукупності респондентів або кожної з її груп.

Для  підвищення  надійності  інформації  слід  дбати  про  незмінність  якомога 

більшої  кількості  умов  збору  інформації:  місцевих  обставин  опитування, 

порядку  формулювання  запитань  і  відповідей  на  них,  впливів  дослідників  на

респондентів 

у 

процесі 


спілкування.

Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний:

а) сприйняв потрібну інформацію; 

б) правильно зрозумів її;

в) зміг згадати, за необхідності, події минулого;

г) обрав достеменну відповідь на поставлене запитання;

ґ) зміг адекватно висловитися.

Важливо також, щоб опитуваний не тільки міг, а й хотів щиро відповісти на 

запитання.

Якість  первинної  соціологічної  інформації  значною  мірою  залежить  від 

вимірювального  інструменту  —  соціологічного  питальника  (бланк  інтерв'ю, 

анкета).  Критеріями  їх  оцінки  є  стійкість  і  обґрунтованість.  Стійкість 

28



інструменту  вимірювання  —  ступінь  відтворення  результатів  вимірювання  за 

повторного використання цього інструменту на одній і тій самій групі і за тих 

самих умов.

Обґрунтованість  інструменту  вимірювання  —  ступінь  відповідності 

зареєстрованих  у  процесі  вимірювання  характеристик  і  характеристик,  які 

планувалося виміряти.

Обґрунтований інструмент вимірювання повинен бути стабільним. Перевірка 

якості вимірювального інструменту є складною, трудомісткою, але необхідною 

процедурою.  Без  неї  неможливо  визначити  наукову  значущість  одержаних 

результатів.

Щодо достовірності зібраної інформації опитування передбачає такі основні 

фази:


а) адаптацію;

б) досягнення поставленої мети;

в) завершення опитування.

Кожне опитування починається з фази адаптації, під час якої у респондента 

створюють мотивацію до відповіді на запитання і готують його до дослідження. 

Фаза адаптації складається із звернення і декількох перших запитань. Звернення 

є  зав'язкою,  початком  опитування.  Щоб  респондент  зміг  надати  потрібну 

інформацію,  необхідно  підготувати  його  до  цього:  пояснити  зміст  питальника, 

мету  опитування,  при  роботі  з  анкетою  —  правила  її  заповнення,  і,  поступово 

ставлячи  запитання,  підвести  його  до  теми  дослідження.  Основне  завдання  — 

встановити контакт з респондентом, «зав'язати розмову». Тому нерідко соціолог 

формулює  спершу  запитання,  відповіді  на  які  не  дають  пов'язаної  з  темою 

дослідження інформації, але залучають опитуваного до розмови.

Складніше сформувати в опитуваних мотивацію до участі у дослідженні. Для 

цього  необхідно  їх  зацікавити,  зачепивши  актуальні  життєві  проблеми. 

Формулювання  мети  дослідження,  пояснення  можливості  використання  його

результатів для задоволення потреб респондентів — все це актуалізує участь в 

опитуванні, стимулює прагнення респондента надати достовірну інформацію.

Однак  дослідження  не  завжди  пов'язані  з  потребами  опитуваних.  Так,  при 

опитуванні  експертів  звернення  має  відповідати  таким  мотивам,  як  престижні 

міркування, прагнення принести користь іншим. До опитуваного звертаються як 

до компетентного спеціаліста, експерта з досліджуваної проблеми.

На  вірогідність  одержаної  в  процесі  опитування  інформації  впливає 

побоювання  респондента,  що  його  відверті  відповіді  стануть  відомими  іншим 

людям, керівництву і будуть використані йому на шкоду. Анонімне опитування 

зменшує вплив цього чинника і підвищує достовірність даних.

Основний  зміст  другої  фази  опитування  —  досягнення  поставленої  мети  — 

полягає у зборі основної інформації, необхідної для вирішення сформульованих 

завдань.  У  процесі  відповіді  на  основну,  а  відповідно  і  найбільшу  за  обсягом 

частину  питальника  зацікавленість  респондента  може  поступово  згасати.  Для 

стимулювання  її  використовують  функціонально-психологічні  питання,  які 

29



несуть  смислові  навантаження,  становлять  певний  інтерес,  знімають  втому  і 

підвищують мотивацію опитуваних.

Остання  фаза  —  завершення  опитування.  Наприкінці  питальника  вміщують 

функціонально-психологічні  «легкі»  запитання,  які  знімають  напруження  у 

респондента і дають змогу йому виявити свої почуття.

Опитування  класифікують  за  різними  критеріями.  За  характером 

взаємозв'язків  соціолога  і  респондента  їх  поділяють  на  заочні  (анкетні)  та  очні 

(інтерв'ю),  кожен  з  яких  має  свої  різновиди:  за  ступенем  формалізації—  

стандартизовані  і  нестандартизовані  (вільні);  за  частотою  проведення  — 

одноразові  й  багаторазові;  за  охопленням  об'єкта  —  суцільні  й  вибіркові. 

Специфічними видами є опитування експертів, соціометрія.

Одним  з  найпоширеніших  видів  опитування  є 

анкетування

,  яке  передбачає 

самостійне  заповнення  анкети  респондентом.  Використовуючи  роздаткову, 

поштову  чи  надруковану  у  пресі  анкету,  дослідник  з  мінімальною  технічною 

допомогою  за  короткий  час  може  зібрати  первинну  інформацію  від  сотень 

респондентів.  Забезпечуючи  повну  анонімність,  метод  анкетування  дає  змогу 

ефективніше досліджувати морально-етичні проблеми.

Анкета  —  тиражований  документ,  який  містить  певну  сукупність  запитань, 

сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами.

Оскільки  анкету  респондент  заповнює  самостійно,  особливо  важливе 

значення мають структура запитань, мова і стиль їх формулювання, рекомендації 

щодо  заповнення  анкети,  а  також  її  графічне  оформлення.  Починається  вона 

вступною частиною, в якій зазначають, хто, з якою метою проводить опитування, 

вміщують інструкцію щодо заповнення анкети, зосереджують увагу на способі її 

повернення  після  заповнення,  її  текст  повинен створити  у  респондента  настрій 

співробітництва.  Вступну  частину  найчастіше  розміщують  на  титульному 

аркуші.

Наступним структурним елементом анкети є контактні запитання. Їх мета — 

зацікавити  респондента,  полегшити  йому  входження  у  проблему.  Тому  вони

повинні  бути  простими  за  формулюванням,  передбачати  достатньо  легкі 

відповіді на них.

Сутнісну  інформацію  містять  основні  запитання,  зміст  яких  повністю 

визначається  цілями  і  завданнями  дослідження.  Найкраще,  якщо  кожному 

окремому  завданню  відповідає  певний  блок  запитань,  а  перехід  до  нового 

супроводжується поясненнями. Наприклад: «На цьому закінчуємо розмову про 

Вашу  роботу.  Тепер  декілька  запитань  про  Ваші  можливості  щодо  проведення 

вільного часу».

Після основних вміщують запитання для з'ясування соціально-демографічних 

характеристик  респондентів.  Наприкінці  дають  декілька  запитань,  які  повинні 

зняти  психологічне  напруження  в  опитуваних,  допомогти  їм  усвідомити 

необхідність і значущість здійсненої ними роботи. 

Формалізація

 

(лат. 


formalis  «складений  за  формою»)  —  відображення  змістовного  знання  у 

30



формалізованій  мові,  яка  створюється  для  точного  вираження  думок  з  метою 

запобігання  можливості  неоднозначного  розуміння.  Йдеться  про  оперування 

знаками,  формулами  у  міркуванні  про  об'єкт.  Формалізація  відіграє  важливу 

роль  в  уточненні  наукових  понять.  Вона  може  проводитись  із  різною  мірою 

вичерпності, але в теорії завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто 

жодна теорія не може бути повністю формалізованою. 

Аксіоматичний  метод

  (грец.  ахіоmа  «загальноприйняте»,  «безперечне»)  — 

спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі 

інші  твердження  цієї  теорії  виводяться  логічним  шляхом  (доведенням).  Для 

такого  доведення  (теорем  з  аксіом  чи  одних  формул  з  інших)  є  спеціальні 

правила.


31


Лекція 4. 

ТЕОРЕТИЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 

План

1. Загальнонаукові теоретичні методи



2. Аналіз та синтез, їх види: емпіричний, елементарно-теоретичний, структурно-

генетичний

3. Дедукція та індукція. Поняття загального та часткового

4. Аксіоматичний та історичний методи теоретичних досліджень

5. Моделювання та його принципи 

6. Ідеалізація, гіпотеза і теорія

Загальнонаукові  теоретичні  методи  використовуються  також  і  в 

емпіричних дослідженнях. До них належать аналіз і синтез, індукція і дедукція, 

аналогія  і  моделювання,  абстрагування  і  конкретизація,  системний  аналіз, 

функціонально-вартісний аналіз.

Аналіз

  –  метод  дослідження,  який  включає  в  себе  вивчення  предмета  за 



допомогою  уявного  або  практичного  розчленування  його  на  складові  елементи 

(частини  об’єкта,  його  ознаки,  властивості,  відношення).  Кожна  із  виділених 

частин  аналізується  окремо  у  межах  єдиного  цілого.  Наприклад,  аналіз 

продуктивності  праці  робітників  провадиться  по  підприємству  –  у  цілому  і  по 

кожному цеху.

Синтез  (від  грец.  synthesis  –  поєднання,  з’єднання,  складання)  –  метод 

вивчення об’єкта у його цілісності, у єдиному і взаємному зв’язку його частин. 

У процесі наукових досліджень синтез пов’язаний з аналізом, оскільки дає змогу 

поєднати  частини  предмета,  розчленованого  у  процесі  аналізу,  встановити  їх 

зв’язок  і  пізнати  предмет  як  єдине  ціле  (продуктивність  праці  виробничого 

об’єднання у цілому).

Аналіз і синтез бувають:

а)  прямим,  або  емпіричним  (використовується  для  виділення  окремих 

частин об’єкту, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т. ін.);

б)  зворотним,  або  елементарно-теоритичним  (базується  на  теоретичних 

міркуваннях стосовно причиново-наслідкового зв’язку різних явищ або дії будь-

якої закономірності при цьому виділяються та з’єднуються явища, які здаються 

суттєвим, а другорядні ігноруються);

в)  структурно-генетичним  (вимагає  виокремлення  у  складному  явищі 

таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта). 

Індукція

  (від  лат.  induction  –  «наведення»,  «побудження»)  –  метод 

дослідження,  при  якому  загальний  висновок  про  ознаки  множини  елементів 

виводиться  на  основі  вивчення  цих  ознак  у  частини  елементів  однієї  множини. 

Так  вивчають  фактори,  які  негативно  впливають  на  продуктивність  праці  по 

32



кожному окремому підприємству, а потім узагальнюють у цілому по об’єднанню, 

до складу якого входять ці підприємства як виробничі одиниці.

Дедукція

 (від лат. deduction «виведення») – метод логічного висновку від 

загального  до  окремого,  тобто  спочатку  досліджують  стан  об’єкту  в  цілому,  а 

потім  його  складових  елементів.  Щодо  попереднього  прикладу,  то  спочатку 

аналізують  продуктивність  праці  в  цілому  по  об’єднанню,  а  потім  по  його 

виробничих одиницях.

Дедукція та індукція – взаємопротилежні методи пізнання.

Існує  кілька  варіантів  установлення  наслідкового  зв’язку  методами 

наукової індукції:

а) метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного 

явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні,  то саме 

ця подібна обставина є причиною явища, яке розглядається;

б) метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище 

наступає, і випадок, в якому воно не наступає, у всьому подібні та відрізняються 

тільки  однією  обставиною,  то  саме  ця  обставина,  наявна  в  одному  випадку  і 

відсутня у іншому, є причиною явища, котре досліджується;

в) об’єднаний  метод подібності та розбіжності – комбінація двох перших 

методів;


г) метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає 

певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причиновому зв’язку 

один з іншим;

д) метод решт. Якщо складне явище викликане складною причиною, котра 

являє  собою  сукупність  певних  обставин,  і  відомо,  що  деякі  з  них  є  причиною 

частини  явища,  то  решта  цього  явища  викликається  обставинами,  що 

залишилися.

Аналогія


  –  метод  наукового  дослідження,  завдяки  якому  досягається 

пізнання  одних  предметів  і  явищ  на  основі  їх  подібності  з  іншими.  Він 

ґрунтується  на  подібності  деяких  сторін  різних  предметів  і  явищ,  наприклад, 

продуктивність  праці  в  об’єднанні  можна  досліджувати  не  за  кожним 

підприємством, а лише за взятим за аналог, де випускається однорідна з іншими 

підприємствами  продукція  та  однакові  умови  для  виробничої  діяльності.  При 

цьому добуті результати поширюють на всі аналогічні підприємства.

Моделювання

  –  метод,  який  ґрунтується    на  використанні  моделі  як 

засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, 

що  замінюють  об’єкт  пізнання  і  служать  джерелом  інформації  стосовно  нього. 

Моделі


 – це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність – 

несуттєва.  Моделі  поділяють  на  два  види:  матеріальні  та  ідеальні.  Матеріальні 

моделі  втілюються  у  певному  матеріалі  –  дереві,  металі,  склі  й  т.  ін.  Ідеальні 

моделі  фіксуються  в  таких  наочних  елементах,  як  креслення,  рисунок,  схема, 

комп’ютерна програма і т. ін.

33



Абстрагування

    (від  лат.  аbstrahere  «відволікати»)  —  метод  наукового 

пізнання,  який  базується  на  формуванні  образа  реального  об'єкта  шляхом 

уявного  виокремлення  певних  ознак,  властивостей,  зв'язків  і  відношень,  що 

цікавлять  дослідника,  з  одночасним  ігноруванням  багатьох  інших  другорядних 

його властивостей.

Конкретизація

  (від  лат.  concretus  «густий»,  «твердий»)  –  метод 

дослідження  предметів  у  всій  їх  різнобічності,  у  якісній  багатосторонності 

реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів. При цьому 

досліджується  стан  предметів  у  зв’язку  з  певними  умовами  їх  існування  та 

історичного розвитку. Так, перспективи розвитку  галузі визначають на підставі 

конкретних розрахунків застосування нової техніки і технології, збалансованості 

трудових і матеріальних ресурсів та ін.

Системний  аналіз

  –  вивчення  об’єкта  дослідження  як  сукупності 

елементів,  що  утворюють  систему.  У  наукових  дослідженнях  він  передбачає 

оцінку поведінки об’єкта як системи з усіма факторами, які впливають на його 

функціонування.  Цей  метод  широко  застосовується  у  наукових  дослідженнях 

при комплексному вивченні діяльності виробничих об’єднань і  галузі в цілому, 

визначенні пропорцій розвитку галузей економіки тощо.

Ідеалізація  –  це  конструювання  подумки  об’єктів,  які  не  існують  у 

дійсності  або  практично  не  здійсненні  (наприклад,  абсолютно  тверде  тіло, 

абсолютно чорне тіло, лінія, площина).

Мета  ідеалізації:  позбавити  реальні  об’єкти  деяких  притаманних  їм 

властивостей  і  наділити  (у  думці)  ці  об’єкти  певними  і  гіпотетичними 

властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

а)  багатоступінчастому  абстрагуванню  (наприклад,  абстрагування  від 

товщини призводить до поняття „площина”);

б) переходу подумки до кінцевого випадку в розвитку якоїсь властивості 

(абсолютно тверде тіло);

в) простому абстрагуванню (рідина, що не стискається).

Будь-яка ідеалізація правомірна лише у певних межах.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорії як системи наукового знання 

найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного 

матеріалу, формою переходу від фактів до законів.

Розвиток гіпотези відбувається за трьома стадіями:

а)  накопичення  фактичного  матеріалу  і  висловлювання  на  його  основі 

припущень;

б)  формування  гіпотези,  тобто  виведення  наслідків  із  зробленого 

припущення, розгортання на його основі прийнятої теорії;

в) перевірка отриманих результатів на практиці та на її основі уточнення 

гіпотези.

Якщо  при  перевірці  наслідок  відповідає  дійсності,  то  гіпотеза 

перетворюється на наукову теорію.

34



Гіпотези (як і ідеї) носять імовірнісний характер. На їх основі відбувається 

систематизація раніше накопичених знань і здійснюється пошук нових наукових 

результатів – у цьому сутність і призначення гіпотези як форми розвитку науки. 

Гіпотеза може узгоджуватися з іншими науковими системами або суперечити їм. 

Ні те, ні інше не дає підстав відкинути гіпотезу  або прийняти її. Гіпотеза може 

суперечити  навіть  достовірній  теорії.  До  такої  суперечності  треба  ставитися 

досить  серйозно,  але  не  варто  думати,  що  вона  обов’язково  призводить  до 

спростування  гіпотези.  Гіпотеза  висувається  з  надією  на  те,  що  вона,  коли  не 

цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Історичний  метод

  дає  змогу  дослідити  виникнення,  формування  і 

розвиток  процесів  і  подій  у  хронологічній  послідовності  з  метою  виявлення 

внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей. Цей метод 

дослідження  використовується  головним  чином  у  суспільних  науках.  У 

прикладних  –  він  застосовується,  наприклад,  при  вивченні  розвитку  і 

формування тих чи тих галузей науки і техніки.

Системний  підхід

  полягає  у  комплексному  дослідженні  великих  і 

складних  об’єктів  (систем),  дослідженні  їх  як  єдиного  цілого  із  узгодженим 

функціонуванням  усіх  елементів  і  частин.  Виходячи  з  цього  принципу,  треба 

вивчити  кожен  елемент  системи  у  його  зв’язку  та  взаємодії  з  іншими 

елементами,  виявити  вплив  властивостей  окремих  частин  системи  на  її 

поведінку  в  цілому,  встановити  емерджентні  властивості  системи  і  визначити 

оптимальний режим її функціонування.

Створення  теорії

  –  узагальнення  результатів  дослідження,  знаходження 

загальних  закономірностей  у  поведінці  об’єктів,  що  вивчаються,  а  також 

поширення  результатів  дослідження  на  інші  об’єкти  і  явища,  які  сприяють 

підвищенню надійності проведеного експериментального дослідження.

35



Лекція 5 

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І ВИЗНАЧЕННЯ МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ 

ТА МЕТОДІВ СТАТИСТИЧНОЇ ОБРОБКИ НАУКОВИХ ДАНИХ

План


1. Дослідження операцій

2. Математичні моделі

3. Методи статистичної обробки даних

Необхідність  застосування  кількісних  методів  та  аналіз  числової 

інформації  в  наукових  економічних  дослідженнях  та  практиці  розробки 

економічних рішень у цій сфері обумовлені такими чинниками:

—  збільшення  складності  та  взаємозв’язків  процесів,  що  відбуваються  у  сфері 

економічних відносин;

—  збільшення  невизначеності  при  прийнятті  управлінських  рішень;  посилення 

дії непередбачуваних чинників;

— стрімка зміна умов діяльності на внутрішніх та зовнішніх ринках; виникнення 

ситуацій, які раніше ніколи не існували;

—  як  наслідок  вищезазначених  чинників  суттєве  підвищення  вимог  до 

ефективності  та  обґрунтованості  управлінських  рішень,  до  глибини  та 

адекватності економічного аналізу. 

Проте до другої світової війни кількісні методи використовувались у науці 

та практиці управління ще недостатньо. Під час війни в Англії для  управління 

ефективною протиповітряною обороною від нальотів фашистських літаків було 

вперше  застосовано  кількісні  методи,  згруповані  під  загальною  назвою 

«

дослідження  операцій



».  Пізніше  їй  методи  виявилися  ефективними  у 

вирішенні інших проблем управління, а в самій математиці розвинувся окремий 

напрям досліджень, названий 

прикладною математикою

.

Дослідження  операцій  за  своїм  змістом  —  це  застосування  методів 



наукового  дослідження  до  операційних  проблем  організації.  Послідовність 

застосування  методів  дослідження  операцій  така.  На  першому  етапі  фахівці-

управлінці  ставлять  завдання,  тобто  структуризують  управлінські  проблеми,

формулюють перелік обмежень і вимоги до критеріїв ефективності розв'язку їх. 

Другий  етап  здійснюють  фахівці  з  дослідження  операцій.  Вони 

розробляють  модель  ситуації.  Модель,  як  правило,  спрощує  реальність,  або 

подає  її  абстрактно,  що  дає  змогу  краще  зрозуміти  складнощі  реальності. 

Спрощення реальності за допомогою моделі відбувається скороченням кількості 

змінних  після  оцінки  суттєвості  впливу  їх  на  кінцевий  результат.  Кількість 

змінних скорочують відкиданням несуттєвих і агрегуванням другорядних. Отже,

у  моделі  залишаються  найбільш  суттєві  змінні.  Третій  крок  полягає  у 

«випробуванні»  моделі  через  надання  змін  кількісним  значенням.  Це  дає  змогу 

об'єктивно описати та порівняти кожну змінну і відношення між ними. 

36



Перевагою кількісного підходу є заміна словесних міркувань та описового 

аналізу  моделями,  символами  та  кількісними  значеннями.  Звичайно,  моделі 

ситуацій,  проблем  та  процесів  управління  досить  складні,  тому  поштовхом  до 

застосування  їх  був  винахід  і  вдосконалення  комп'ютерів.  Комп'ютери  дали 

змогу  дослідникам  операцій  сконструювати  математичні  моделі  зростаючої 

складності, які досить наближені до реальності та зі значною точністю описують 

її.  Отже,  кількісні  методи  є  ефективним  знаряддям  наукових  досліджень  в 

управлінні, у вирішенні практичних завдань його оптимізації.

У нашій країні дослідження операцій використовувалося в основному для 

розробки  варіантів  планових  завдань.  Однак  такі  дослідження  не  завжди  були 

успішними,  оскільки  в  моделі  складно  було  закласти  суб'єктивні  моменти, 

пов'язані з функціонуванням адміністративно-командної економіки. Сьогодні це 

перспективний напрям оптимізації управління в умовах ринкової економіки.

Математичне моделювання

 як кількісний інструментарій дослідника по 

суті своїй належить не тільки математиці — воно має самостійне значення і свою 

історію. Примітно, що один і той же математичний апарат зустрічається в описі 

різних  об'єктів  в  різних  наукових  дисциплінах.  Тим  самим  математичне 

моделювання  є  міждисциплінарною  категорією.  Математичні  методи,  що 

зарекомендували  себе  в  першу  чергу  у  фізиці  й  інших  природничо-наукових 

дисциплінах,  згодом  з  розвитком  самої  математики  набули  успішного 

використання  і  в  гуманітарних  науках.  Економіко-математичне  моделювання 

являє собою наочний приклад плідного вживання математичної ідеї. 

Під  математичним  моделюванням  розуміється,  зазвичай,  вивчення  явища 

за  допомогою  його  математичної  моделі.  Процес  математичного  моделювання 

поділяється на 4 етапи.

1.  Формування  закону,  що  пов’язує  основні  об'єкти  моделі,  що  вимагає 

знання  фактів  і  явищ,  що  вивчаються,  -  ця  стадія  завершується  записом  в 

математичних  термінах  сформульованих  якісних  уявлень  про  зв'язки  між 

об'єктами моделі.

2.  Дослідження  математичних  задач,  до  виникнення  яких  призводить 

математична модель. Основне питання цього етапу — розв’язання прямої задачі, 

тобто  отримання  через  модель  вихідних  даних  описуваного  об'єкта,  типові 

математичні задачі тут розглядаються як самостійний об'єкт.

Третій  етап  пов'язаний  з  перевіркою  узгодження  побудованої  моделі 

критерію  практики.  У  випадку,  якщо  вимагається  визначити  параметри  моделі 

для  забезпечення  її  узгодження  з  практикою,  -  такі  задачі  називаються 

зворотними.

Нарешті,  останній  етап  пов'язаний  з  аналізом  моделі  і  її  модернізацією  в 

зв’язку з накопиченням емпіричних даних.

Моделювання  —  циклічний  процес.  Це  означає,  що  за  першим  циклом 

може  піти  другий,  третій  і  т.д.  При  цьому  знання  про  досліджуваний  об'єкт 

розширюються  й  уточнюються,  а  вихідна  модель  поступово  удосконалюється. 

Недоліки,  виявлені  після  першого  циклу  моделювання,  обумовлені  малим 

37



знанням об'єкта і помилками в побудові моделі, можна виправити в  наступних 

циклах. У методології моделювання закладені великі можливості саморозвитку. 

Математичні  моделі  та  методи,  що  є  необхідним  елементом  сучасної 

економічної науки, як на мікро-, так і макрорівні, вивчаються в таких її розділах, 

як математична економіка й економетрика.

Економетрика

  —  це  розділ  економічної  науки,  що  вивчає  кількісні 

закономірності  в  економіці  за  допомогою  кореляційно-регресійного  аналізу  і 

широко застосовується при плануванні та прогнозуванні економічних процесів в 

умовах ринку.

Математична  економіка

  займається  розробкою,  аналізом  і  пошуком 

рішень  математичних  моделей  економічних  процесів,  серед  яких  виділяють

макро- і мікроекономічні класи моделей.

Макроекономічні моделі вивчають економіку в цілому, спираючись на такі 

укрупнені показники, як валовий національний продукт, споживання, інвестиції, 

зайнятість  і  т.д.  При  моделюванні  ринкової  економіки  особливе  місце  в  цьому 

класі займають моделі рівноваги й економічного зростання. 

Мікроекономічні  моделі  описують  економічні  процеси  на  рівні 

підприємств і фірм, допомагаючи вирішувати стратегічні й оперативні питання 

планування й оптимального керування в ринкових умовах. Важливе місце серед 

мікроекономічних  моделей  займають  оптимізаційні  моделі  (задачі  розподілу 

ресурсів  і  фінансування,  транспортна  задача,  максимізація  прибутку  фірми,

оптимальне  проектування).  Для  класифікації  математичних  моделей 

економічних процесів і явищ використовуються різні ознаки.

За  цільовим  призначенням  економіко-математичні  моделі  поділяються  на 

теоретико-аналітичні, використовувані в дослідженнях загальних властивостей і 

закономірностей економічних процесів, і прикладні, застосовувані в розв’язанні 

конкретних  економічних  задач  (моделі  економічного  аналізу,  прогнозування, 

керування).

При  класифікації  моделей  за  досліджуваними  економічними  процесами  і 

змістовною  проблематикою  можна  виділити  моделі  макро-  і  мікроекономіки,  а 

також  комплекси  моделей  виробництва,  споживання,  формування  і  розподілу 

доходів, трудових ресурсів, ціноутворення, фінансових зв'язків і т.д. 

Відповідно  до  загальної  класифікації  математичних  моделей  вони 

підрозділяються  на  функціональні  і  структурні,  а  також  включають  проміжні 

форми  (структурно-функціональні).  У  дослідженнях  на  макроекономічному 

рівні  частіше  застосовуються  структурні  моделі,  оскільки  в  плануванні  і 

керуванні  велике  значення  мають  взаємозв'язки  підсистем.  Типовими 

структурними  моделями  є  моделі  міжгалузевих  зв'язків.  Функціональні  моделі 

широко застосовуються в економічному регулюванні, коли на поведінку об'єкта 

("вихід")  впливають  шляхом  зміни  "входу".  Прикладом  може  служити  модель 

поведінки  споживачів  в  умовах  ринкових  відносин.  Один  і  той  самий  об'єкт 

може  описуватися  одночасно  і  структурною,  і  функціональною  моделлю.  Так, 

38



наприклад,  для  планування  окремої  галузевої  системи  використовується 

структурна  модель,  а  на  макроекономічному  рівні  кожна  галузь  може  бути 

представлена функціональною моделлю.

Наступною ознакою є характер моделі - дескриптивний або нормативний. 

Дескриптивні моделі відповідають на запитання: як це відбувається? або як це 

імовірніше всього може далі розвиватися?, тобто вони тільки пояснюють факти, 

що  спостерігаються,  або  дають  ймовірний  прогноз.  Нормативні  моделі 

відповідають  на  запитання:  як  це  повинно  бути?,  тобто  припускають 

цілеспрямовану  діяльність. Типовим прикладом нормативних моделей є моделі 

планування,  що  формалізують  той  або  інший  спосіб  економічного  розвитку, 

можливості і засоби їхнього досягнення.

За  характером  відображення  причиново-наслідкових  зв'язків  розрізняють 

моделі  жорстко  детерміновані  та  моделі,  що  враховують  випадковість  і 

невизначеність, при цьому необхідно розрізняти невизначеність, для опису якої 

закони  теорії  імовірності  незастосовні.  Цей  тип  невизначеності  набагато  більш 

складний для моделювання.

За  способами  відображення  фактора  часу  економіко-математичні  моделі 

поділяються  на  статистичні  та  динамічні.  У  статистичних  моделях  усі 

залежності  відносяться  до  одного  моменту  або  періоду  часу,  динамічні  моделі 

характеризують зміни економічних процесів у часі. За тривалістю розглянутого 

періоду  часу  розрізняються  моделі  короткострокового  (до  року), 

середньострокового  (до  5  років),  довгострокового  (10-15  і  більше  років) 

прогнозування і планування. Сам час в економіко-математичних моделях може 

змінюватися або неперервно, або дискретно.

Моделі  економічних  процесів  надзвичайно  різноманітні  за  формою 

математичних залежностей. Особливо важливо виділити клас лінійних моделей, 

найбільш зручних для аналізу й обчислень, які отримали внаслідок цього велике 

поширення.  Розходження  між  лінійними  і  нелінійними  моделями  істотні  не 

тільки з математичної точки зору, але й у теоретико-економічному відношенні, 

оскільки  багато  залежностей  в  економіці  носять  принципово  нелінійний 

характер:  ефективність  використання  ресурсів  при  збільшенні  виробництва, 

зміна попиту і споживання населення при збільшенні виробництва, зміна попиту і 

споживання населення при зростанні доходів і та ін.

За  співвідношенням  екзогенних  і  ендогенних  змінних,  що  включаються  в 

модель,  вони  можуть  поділятися  на  відкриті  та  закриті.  Цілком  відкритих 

моделей не існує, модель повинна містити хоча б одну ендогенну змінну. Цілком 

закриті економіко-математичні моделі, що не включають екзогенних змінних, є 

винятково  непоширеними,  їхня  побудова  вимагає  повного  абстрагування  від 

"середовища",  тобто  серйозного  спрощення  реальних  економічних  систем,  що 

завжди  мають  зовнішні  зв'язки.  Переважна  більшість  економіко-математичних 

моделей займає проміжне положення.

Залежно  від  етапності  прийнятих  рішень  моделі  бувають  одноетапні  і 

багатоетапні.  В  одноетапних  задачах  потрібно  прийняти  рішення  відносно 

39



одноразово виконуваної дії, а в багатоетапних оптимальне рішення знаходиться 

за кілька етапів взаємозалежних дій.

Залежно  від  характеру  системи  обмежень  виділяють  моделі  звичайного 

виду  і  спеціального  виду  (транспортні,  розподільні  задачі),  що  відрізняються 

більш  простою  системою  обмежень  і  можливістю  завдяки  цьому 

використовувати більш прості методи рішення.

Таким  чином,  загальна  класифікація  економіко-математичних  моделей 

включає  більш  десяти  основних  ознак.  З  розвитком  економіко-математичних 

досліджень  проблема  класифікації  застосовуваних  моделей  ускладнюється. 

Поряд  з  появою  нових  типів  моделей  (особливо  змішаних  типів)  і  нових  ознак 

їхньої класифікації здійснюється процес інтеграції моделей різних типів у більш 

складні модельні конструкції.

Економіко-статистичний  аналіз

  –  це  розробка  методики,  яка 

ґрунтується  на  використанні  традиційних  статистичних  і  математико-

статистичних методів з метою контролю за адекватним відображенням явищ та 

процесів,  що  досліджуються.  Статистичний  аналіз  даних  проводиться  в 

нерозривному зв’язку теоретичного, якісного аналізу і відповідно до кількісного 

інструментарію вивчення їх структури, зв’язків і динаміки.

Особливості статистичної методології пов’язані з точним вимірюванням і 

кількісним  описуванням  масових  економічних  явищ  з  використанням 

узагальнюючих  показників  для  характеристики  об’єктивно  існуючих 

закономірностей. Щоб визначити певний статистичний показник, слід врахувати 

велику  кількість  випадків  і  узагальнити  ці  дані.  Тому  статистичні  показники 

називають узагальнюючими. 

Інформація  про  розміри,  пропорції,  зміни  в  часі,  інші  закономірності 

соціально-економічних  явищ  створюється,  передається  і  зберігається  у  вигляді 

статистичних показників. З філософського погляду статистичний показник – це 

міра, що поєднує якісне і кількісне відображення певної властивості соціально-

економічного  явища  чи  процесу.  Якісний  зміст  показника  визначається  суттю 

явища  і  виявляється  у  його  назві:  народжуваність,  урожайність,  прибутковість 

тощо. Кількісну сторону представляють число та його вимірник.

Показники  різняться  за  своєю  аналітичною  функцією.  Одні 

характеризують  масштаби  явищ,  другі  –  структуру  сукупності  та 

збалансованість  окремих  її  складових,  треті  –  поширеність  явищ  чи 

інтенсивність їхнього розвитку.

Масштаби,  розміри  соціально-економічних  явищ  характеризуються 

абсолютними величинами, кожна з яких має свою одиницю вимірювання: штуки, 

тонни,  кіловати,  людино-години,  гривні  тощо.  Вибір  одиниці  вимірювання 

залежить  від  природи,  матеріального  змісту  явища,  конкретних  задач 

дослідження та практичної доцільності.

За  наявності  інформації  щодо  окремих  складових  об’єкта  дослідження 

можна  проаналізувати  його  структуру  (склад  за  певною  ознакою). 

Характеристиками  структури  служать  відносні  величини  –  частки,  які 

40



визначаються  відношенням  розмірів  окремих  складових  об’єкта  до  загального 

підсумку  і  виражаються  простим  чи  десятковим  дробом  або  процентом. 

Наприклад, частка становить ј, або 0,25, або 25% загального обсягу.

Інтенсивність  поширення  явищ  визначається  відношенням  різнойменних 

абсолютних  величин:  у  чисельнику  –  обсяги  певного  явища  (кількість  подій, 

фактів),  у  знаменнику  –  обсяг  середовища,  якому  це  явище  (подія)  властиве. 

Наприклад, відношення грошової маси до ВВП (рівень монетизації економіки) в 

Україні зріс від 18,9% у 2000 р. до 36,1% у 2003 р.

При дослідженні масових явищ і процесів широко використовують середні 

величини:  середня  урожайність  зернових,  середня  заробітна  плата  бухгалтерів 

тощо.  Середня  відображає  характерні  (типові)  розміри  ознак  соціально-

економічних  явищ  в  певних  умовах  простору  і  часу,  розкриває  їхні  спільні 

закономірності.

Для  того  щоб  передбачити  майбутнє,  необхідно  добре  знати  минуле  і 

властиві  йому  закономірності.  Інформаційною  базою  для  аналізу 

закономірностей розвитку і прогнозування слугують динамічні (часові) ряди.

Динамічний ряд – це послідовність значень показника, який характеризує 

зміну того чи іншого соціально-економічного явища в часі. Числа послідовності 

у

1

,  у



2

,  у


3

,  ...  ,  у

n

  називаються  рівнями  ряду.  Основними  характеристиками 



динаміки ряду є: абсолютний приріст, індекс (темп зростання), темп приросту, 

середній  абсолютний  приріст,  коефіцієнт  прискорення  (уповільнення), 

абсолютне значення одного відсотку приросту та ін.

В  аналізі  динамічних  рядів  тенденцію  представляють  у  вигляді  планової 

траєкторії та описують певною функцією, яку називають трендом Y

t

 = f(t), де t



– змінна часу (t = 1, 2, ...,  n). На основі такої функції здійснюють вирівнювання 

динамічного ряду і прогнозування подальшого розвитку процесу. 

Виявлену  тенденцію  можна  продовжити  за  межі  динамічного  ряду.  Таку 

процедуру називають екстраполяцією тренду. Це один з методів статистичного 

прогнозування,  передумовою  використання  якого  є  сталість  причинного 

комплексу,  що  формує  тенденцію.  Часовий  горизонт  прогнозу  називають 

періодом упередження. 

Для деяких соціально-економічних процесів характерні сезонні піднесення 

і  спади.  Вони  спричиняють  нерівномірне  використання  протягом  року 

виробничих  потужностей  і  робочої  сили,  нерівномірний  попит  на  ринку 

споживчих  товарів  тощо,  а  отже,  потребують  вивчення  і  регулювання.  Сезонні 

коливання  виявляються  і  аналізуються  на  основі  рядів  помісячних  або 

поквартальних  даних.  Кожний  рівень  ряду  y

t

належить  до  певного  сезонного 



циклу, довжина якого становить 12 місяців або 4 квартали. Характер сезонних

коливань описується сезонною «хвилею», елементами якої є індекси сезонності 

I

t

, а основною характеристикою – амплітуда коливань R



t

= I


max

 - I


min

.

В  аналізі  закономірностей  розвитку  широко  використовується  графічний 



метод.

41



Лекція 6. 

СТРУКТУРА ДОСЛІДЖЕННЯ: ОБҐРУНТУВАННЯ 

АКТУАЛЬНОСТІ І ВИЗНАЧЕННЯ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ, 

ЙОГО МЕТИ, ЗАВДАННЯ 

План

1.  Поняття  актуальності  дослідження  та  визначення  ступеня  його  наукової 



розробки.

2. Визначення об’єкта, предмета, теми дослідження.

3. Попереднє ознайомлення з літературою та визначення головних напрямків 

дослідження.

4. Збирання і відбір інформації для проведення дослідження.

5. Формулювання загальної і проміжної цілей дослідження.

Весь  процес  наукового  дослідження,  у  т.  ч.  й  підготовку  магістерської 

роботи  як  самостійної  науково-дослідницької  кваліфікаційної  роботи,  можна 

поділити на етапи: 

1. Обґрунтування наукової проблеми, формулювання теми дослідження.

2. Постановка мети і конкретних завдань дослідження.

3. Визначення об’єкта і предмета дослідження.

4.  Накопичення  необхідної  наукової  інформації,  пошук  літературних  та 

інших джерел відповідно до теми і завдань дослідження, їх вивчення й аналіз.

5. Відпрацювання гіпотез і теоретичних передумов дослідження.

6. Вибір системи методів проведення дослідження.

7.  Обробка,  аналіз,  опис  процесу  та  результатів  дослідження,  що 

проводилося згідно з розробленою програмою і методикою.

8. Обговорення результатів дослідження.

9. Формулювання висновків та оцінка одержаних результатів, їх публічний 

захист.

Обґрунтування  наукової  проблеми,  вибір  та  формулювання  теми 

дослідження  –  це  початковий  етап  будь-якого  дослідження.  Стосовно 

магістерської  роботи  важливими  є  її  актуальність  і  практична  спрямованість. 

Оскільки  магістерська  робота  є  науково-дослідницькою  кваліфікаційною 

працею,  те,  як  автор  вміє  обрати  тему  і  наскільки  правильно  він  її  розуміє  й 

оцінює  з  точки  зору  своєчасності  та  соціальної  значущості,  характеризує  його 

професійну підготовленість. При виборі теми основними критеріями мають бути 

її актуальність, новизна і перспективність. Формулюючи актуальність теми, слід 

вказати,  до  якої  сфери  діяльності  або  галузі  знань  вона  належить,  чим 

обумовлено її вибір, а також для чого і де в практиці необхідне запропоноване 

дослідження. Потрібно кількома реченнями висвітлити головне: суть проблеми, 

з якої випливає актуальність теми. Проблема в науці – це суперечлива ситуація, 

котра  вимагає  свого  вирішення.  Правильна  постановка  та  ясне  формулювання 

42



нових проблем іноді має не менш важливе значення, ніж їх вирішення. По суті 

вибір  проблеми  якщо  не  повністю,  то  здебільшого  визначає  як  стратегію 

дослідження,  так  і  напрямок  наукового  пошуку.  Не  випадково  вважається,  що 

сформулювати наукову проблему – означає показати вміння виокремити головне 

від другорядного, виявити те, що вже відомо і те, що невідомо науці з предмету 

дослідження.

Далі  логічно  перейти  до  формулювання  мети  дослідження,  а  також 

конкретних  завдань,  які  необхідно  вирішити  відповідно  до  цієї  мети.  Це,  як 

правило,  робиться  у  формі  перерахування  (вивчити,  описати,  встановити, 

з’ясувати,  запропонувати,  розробити  тощо).  Формулювання  цих  завдань 

необхідно  робити  якомога  реальніше,  оскільки  опис  їх  вирішення  становитиме 

зміст  розділів  магістерської  роботи;  це  важливо  також  і  тому,  що  їхні  назви 

відповідають сформульованим завданням дослідження.

При  проведенні  наукових  досліджень  відрізняють  поняття  «об'єкт»  і 

«предмет» пізнання і дослідження.

Об'єктом дослідження прийнято називати те, на що спрямована пізнавальна 

діяльність дослідника. Це процес або явище, яке породжує проблемну ситуацію 

і  обране  для  дослідження.  Об'єкт  відносно  автономний  і  має  чіткі  межі. 

Виділяють  об'єкти  природні,  соціальні,  ідеалізовані.  Досліджувати  можна 

емпіричні  (якість  продукції,  собівартість)  та  теоретичні  (дія  закону  вартості) 

об’єкти.  На  емпіричному  рівні  вчений  має  справу  з  природними  і  соціальними 

об'єктами, теорія оперує виключно ідеалізованими об'єктами. Усе це зумовлює 

істотну різницю і в методах дослідження. 

Предметом  дослідження  є  досліджувані  з  певною  метою  властивості, 

характерні  для  наукового  пізнання,  це  визначення  певного  «ракурсу» 

дослідження  як  припущення  про  найсуттєвіші  для  вивчення  обраної  проблеми 

характеристики  об'єкта.  Один  і  той  же  об'єкт  може  бути  предметом  різних 

досліджень і навіть наукових напрямів. 

Об'єкт  і  предмет  дослідження  як  категорії  наукового  процесу 

співвідносяться між собою як загальне і часткове. Наприклад:

Об'єкт

Предмет


Фірма

Фінансовий стан фірми

Комерційні банки

Прибутковість банків

Країна

Збалансованість зовнішньої 



торгівлі

Об'єктом наукового дослідження є навколишній матеріальний світ та форми 

його  відображення  у  людській  свідомості  людей,  які  існують  незалежно  від 

нашої свідомості, відбираються відповідно до мети дослідження.

43



Об’єктом  дослідження  в  економіці  може,  наприклад,  бути  галузь, 

підприємство  або  група  підприємств,  структури  органів  управління,  тобто  те, 

що  породжує  проблемні  ситуації  й  обрані  для  вивчення.  Предмет  –  це  певна 

сфера діяльності об’єкта, на яку спрямована увага дослідника. Об’єкт і предмет 

дослідження  як  категорії  наукового  процесу  співвідносяться  між  собою  як 

загальне  і  часткове.  В  об’єкті  виокремлюється  та  його  частина,  котра  є 

предметом дослідження, який і визначає тему магістерської роботи.

Залежно  від  ступеня  складності  виділяють  прості  і  складні  об'єкти 

дослідження,  відмінність  між  ними  визначається  кількістю  елементів  та  видом 

зв'язку  між  ними.  Прості  об’єкти  складаються  з  кількох  елементів,  наприклад, 

заробітна  плата  робітників  розкрійного  цеху  швейної  фабрики.  До  складних 

відносять об’єкти з невизначеною структурою, яку необхідно дослідити, а потім 

описати, наприклад, собівартість виробів.

Правильний  вибір  об'єкта  вивчення  навколишнього  матеріального  світу 

відповідно  до  мети  дослідження  сприяє  обґрунтованості  результатів 

дослідження.

Завдання дослідника полягає у визначенні факторів, які впливають на об'єкт 

дослідження, відборі та зосередженні уваги на найсуттєвіших з них. 

Фактор  –  це  причиново-наслідковий  вплив  на  якісні  і  кількісні  зміни  в 

об’єкті дослідження.

Критеріями  відбору  суттєвих  факторів  є  мета  дослідження  та  рівень 

накопичених  знань  у  цьому  напрямку.  Відбір  найсуттєвіших  факторів,  які 

впливають  на  об'єкт  дослідження,  має  велике  практичне  значення,  оскільки 

впливає  на  ступінь  достовірності  результатів  дослідження.  Якщо  будь-який 

суттєвий  фактор  не  враховано,  то  висновки,  здобуті  в  результаті  дослідження, 

можуть  бути  помилковими,  неповними  або  зовсім  хибними.  Виявтит  суттєві 

фактори простіше, якщо дослідження ґрунтуються на добре опрацьованій теорії. 

Якщо  теорія  не  дає  відповіді  на  поставлені  запитання,  то  використовують 

гіпотези,  наукові  ідеї,  сформовані  в  процесі  попереднього  вивчення  об'єкта 

дослідження.

Отже, чим повніше враховано вплив середовища на об'єкт дослідження, тим 

точнішими  будуть  результати  наукового  дослідження.  Середовище  –  це  те,  що 

впливає на об'єкт дослідження.

Вибравши  об’єкт  наукового  дослідження,  його  предмет  і  фактори 

визначають його параметри, тобто повноту вивчення об’єкта відповідно до мети 

наукового дослідження. Від достовірності визначення параметра дослідження і 

класифікації  об’єктів  значною  мірою  залежать  результати  виконаного 

дослідження.

Класифікація  об’єктів  дослідження  найчастіше  здійснюється  за  двома 

методами:

1) класифікація об’єктів за наявністю і відсутністю ознак – полягає в тому, 

що  більшість  об’єктів  поділяються  на  два  класи.  Один  з  них  має  певну 

44



властивість,  а  другий  не  має  її.  Наприклад,  витрати  поділяються  на  виробничі 

(далі немає поділу) та невиробничі (пов’язані з виробництвом і не пов’язані).

2)  класифікація  об’єктів  за  видозміною  ознак  –  полягає  у  тому,  що  члени 

поділу являють собою такі сукупності предметів, в кожній із яких загальна для 

всіх  сукупностей  ознака  виявляється  по  особливому,  з  тими  чи  іншими 

варіаціями.

Для кращого пізнання об’єктів, які вивчаються, при будь-якій класифікації, 

необхідно  з  самого  початку  вибрати  основу  поділу.  Наприклад,  виробничі 

витрати можна класифікувати за функціональною роллю у процесі виробництва 

(витрати сировини і матеріалів, витрати на оплату праці тощо).

Наукова  діяльність  є  складним  творчим  процесом,  який  має  власну 

логічну послідовність, вимагає відповідної організації праці дослідника. Основні 

форми  становлення  нового  знання  –  це  науковий  факт,  наукова  проблема, 

гіпотеза  і  теорія.  Наукові  дослідження  проводяться  насамперед  в  інтересах 

практики та для подальшого розвитку теорії. Вони також здійснюються з метою 

подолання  певних  труднощів  у  процесі  наукового  пізнання,  пояснення  раніше 

невідомих  фактів  або  для  виявлення  неповноти  існуючих  способів  пояснення 

відомих  фактів.  Труднощі  наукового  пошуку  найчіткіше  проявляються  у  так 

званих  проблемних  ситуаціях,  коли  існуюче  наукове  знання,  його  рівень  і 

понятійний  апарат  недостатні  для  вирішення  нових  завдань  пізнання  та 

практики.

Наукове  дослідження  не  лише  розпочинається  з  виявлення  і 

формулювання  проблеми,  а  й  постійно  має  справу  з  новими  проблемами, 

оскільки  вирішення  однієї  з  них  призводить  до  виникнення  множини  інших. 

Рівень наукового дослідження здебільшого визначається тим, наскільки новими 

й  актуальними  є  проблеми,  над  якими  працює  дослідник.  Вибір  і  постановка 

таких  проблем  обумовлюються  об’єктивними  та  суб’єктивними  умовами. 

Вирішення проблеми завжди передбачає вихід за межі відомого і тому не може 

бути  знайдене  за  допомогою  наперед  відомих  правил  і  методів,  що,  однак,  не 

виключає можливості та доцільності планування дослідження.

Наукову  проблему  часто  характеризують  як  “усвідомлене  незнання”. 

Дійсно, наукова проблеми виникає разом із розумінням того, що наявні знання є 

неповними,  і  цю  ситуацію  можна  виправити  лише  в  результаті  подальшого 

розвитку  науки  та  практики.  Отже,  наукова  проблема  –  це  форма  наукового 

мислення,  зміст  якої  становить  те,  що  не  досліджено  людиною,  але  потребує 

пізнання,  тобто  це  питання,  котре  виникло  у  процесі  пізнання  або  практичної 

діяльності  і  потребує  відповідного  науково-практичного  вирішення.  Це  –  не 

застигла  форма,  а  процес,  який  охоплює  два  основні  етапи:  постановку  

проблеми  та  її  вирішення.  Вміння  правильно  поставити  проблему  –  необхідна 

передумова  її  успішного  вирішення.  “Формулювання  проблеми  –  зазначав  А. 

Ейнштейн – часто суттєвіше, ніж її вирішення, котре може бути справою лише 

математичного  чи  експериментального  мистецтва.  Постановка  нових  питань, 

розвиток  нових  можливостей,  розгляд  старих  проблем  під  новим  кутом  зору 

45



вимагають  творчої  уяви  і  відтворюють  дійсний  успіх  у  науці”.  Поставити 

наукову проблеми – це означає:

•  розмежувати  відоме  і  невідоме,  факти,  що  пояснені  і  які  потребують 

пояснення, факти, що відповідають теорії і котрі суперечать їй;

•  сформулювати  питання,  яке  висловлює  основний  зміст  проблеми, 

обґрунтувати його правильність і важливість для науки та практики;

•  визначити  конкретні  завдання,  послідовність  їх  вирішення,  методи,  котрі 

будуть застосовуватися.

Для  формулювання  проблеми  необхідно  не  лише  оцінити  її  значення  для 

розвитку науки і практики, а й мати методи і засоби її вирішення. По суті, вибір 

проблем здебільшого визначає напрямок наукового пошуку, стратегію і тактику 

дослідження.  Вибір,  постановка  і  вирішення  проблем  залежать  як  від 

об’єктивних,  так  і  суб’єктивних  факторів.  До  перших  можна  віднести:  ступінь 

зрілості  і  розвитку  об’єкта  дослідження;  рівень  знань,  теорій  у  певній  галузі 

науки;  потреби  суспільної  практики;  наявність  спеціальних  технічних  засобів, 

методів і методики дослідження.

Суб’єктивні фактори також суттєво впливають на постановку і вирішення 

проблем;  передусім  це  наукові  інтереси  та  практичний  досвід  дослідника, 

оригінальність  мислення,  наукова  сумлінність,  моральне  задоволення,  яке  він 

отримує при дослідженні, тощо.

Перед  початком  дослідження  необхідно  провести  попередню  роботу  з 

метою  формулювання  наукової  проблеми  та  визначити  шляхи  її  розв’язання. 

Така робота може здійснюватися, наприклад, наступним чином:

1.  виявлення  нових  фактів  та  явищ,  що  не  можуть  пояснюватись 

існуючими  теоріями,  а  також  практичних  проблем,  які  потребують  наукового 

обґрунтування  і  вирішення.  Попередній  аналіз  повинен  розкрити  характер  та 

обсяг  нової  інформації,  що  спонукає  дослідника  до  наукового  пошуку  та 

створення нових теорій;

2.  попередній  аналіз  та  оцінка  тих  ідей  і  методів  вирішення  проблеми, 

котрі  можна  висунути  на  основі  нових  фактів  та  існуючих  теоретичних 

передумов. Отже, відбувається висування, обґрунтування й оцінка тих гіпотез, з 

допомогою  яких  передбачається  розв’язати  проблему.  При  цьому  не  ставиться 

завдання конкретної розробки однієї гіпотези, а проводиться порівняльна оцінка 

різних гіпотез, ступеня їх емпіричної і теоретичної обґрунтованості;

3.  визначення  мети  вирішення  і  типу  проблеми,  її  зв’язок  з  іншими 

проблемами.  Більш  повне  і  комплексне  розв’язання  проблеми  передбачає 

наявність  відповідної  за  обсягом  та  якістю  емпіричної  інформації,  а  також 

певного  рівня  розвитку  теоретичних  уявлень,  тому  досліднику  дуже  часто 

необхідно  відмовитися  від  повного  вирішенням  проблеми  й  обмежуватися 

вужчим або частковим варіантом;

4. попередній опис та інтерпретація проблеми. 

Після  виконання  попередніх  етапів  створюється  можливість  точнішого 

опису,  формулювання  і  тлумачення  проблеми  за  допомогою  наукових  понять, 

46



категорії, принципів і суджень. Дослідник повинен з’ясувати специфіку зв’язку 

між  емпіричними  даними,  на  яких  базується  проблема,  і  тими  теоретичними 

гіпотезами і припущеннями, котрі висуваються для її вирішення.

Наукові дослідження умовно можна поділити на теоретичні та прикладні. 

Перші  спрямовані  на  розкриття  нових  властивостей,  відношень  і 

закономірностей  реального  світу,  тобто  досліджують  проблеми,  пов’язані  з 

пізнанням  властивостей,  законів  природи  та  суспільства.  Другі  здійснюють 

пошук та аналіз шляхів, засобів і методів наукового пізнання з метою їх втілення 

у практичну діяльність.

Кожний дослідник повинен знати специфіку наукової діяльності загалом і 

конкретної  галузі  знань  зокрема.  Ефективність  наукового  дослідження, 

оптимальне  використання  потенційних  можливостей  дослідника  залежать  від 

організації  його  праці.  Чим  вища  організація  наукового  дослідження  та  праці 

дослідника, тим вагоміших результатів він може досягти за менший період часу, 

тим вищою буде якість та ефективність праці.

Основні  принципи  раціональної  організації  наукової  діяльності  –  це 

творчий  підхід  до  постановки  та  вирішення  проблем,  наукове  мислення, 

плановість,  динамічність,  колективність,  самоорганізація,  економічність, 

критичність і самокритичність, діловитість, енергійність, практичність.

Творчий  підхід

  означає,  що  дослідник  повинен  прагнути  до  пояснення 

фактів,  явищ  і  процесів  реальної  дійсності,  намагатися  внести  щось  нове  у 

науку,  тому  для  наукової  діяльності  характерною  є  постійна  напружена 

розумова  праця,  спрямована  на  виявлення  сутності  та  специфіки  об’єкта  і 

предмета  дослідження.  Дослідник  має  постійно  розмірковувати  про  предмет 

дослідження, шукати шляхи розв’язання визначених наукових проблем.

Наукове мислення

  –  це  один  із  основних  елементів  наукової  діяльності. 

Процес  мислення  відбувається  у  кожної  людини  по-різному,  але  значних 

результатів  досягають  лише  ті  дослідники,  котрі  постійно  цілеспрямовано  та 

наполегливо  міркують,  концентрують  свою  увагу  на  предметі  дослідження, 

виявляють творчу ініціативу.

Плановість

  у  науковій  діяльності  обумовлюється  тим,  що  цей  вид  праці 

людини є складним, трудомістким, часто вимагає значних витрат часу та коштів. 

Отже,  планова  дисципліна  допомагає  запобігти  невиправданим  витратам  часу  і 

ресурсів, ефективно та результативно вирішувати наукові проблеми. Плановість 

у  науковій  діяльності  реалізується  шляхом  розробки  різноманітних  планів  і 

програм, календарних графіків, блоксхем, індивідуальних планів тощо.  Згідно з 

цими  документами  перевіряється  хід  дослідження,  його  відповідність 

встановленим  термінам,  змісту  етапів.  За  весь  період  дослідження  може  бути 

розроблено  декілька  планів  з  різним  ступенем  деталізації,  початковий  план 

уточнюється  і  коригується  відповідно  до  отриманих  на  кожному  етапі 

дослідження результатів.

47



Колективність

  наукової  діяльності  полягає  в  тому,  що  дослідник  є 

членом певного колективу (групи, кафедри, інституту). Він може звертатися за 

порадами  та  обговорювати  одержані  результати  з  членами  цього  колективу,  з 

науковим  керівником,  виступати  з  доповідями  і  повідомленнями  на  семінарах, 

наукових конференціях тощо.

Надзвичайно  велике  значення  має 

самоорганізація

  праці  дослідника, 

оскільки  наукова  діяльність  підлягає  обмеженій  регламентації  і  нормуванню. 

Самоорганізація передбачає:

• відповідну організацію робочого місця із забезпеченням оптимальних умов для 

високопродуктивної дослідницької праці;

• дотримання дисципліни праці;

• послідовність у нагромадженні знань;

•  систематичність  у  дотриманні  єдиної  методики  і  технології  при  виконанні 

однотипних робіт.

Самоорганізація базується на певних правилах науково-дослідної роботи: 

постійно розмірковувати про предмет дослідження; працювати згідно з планом; 

при виконанні першочергової роботи відкидати другорядні справи; оптимально 

розподілити  сили  та  час;  заздалегідь  готувати  все  необхідне;  не  робити  кілька 

справ одночасно; творчу роботу виконувати перед технічною, а складну – перед 

простою;  доводити  розпочате  до  кінця;  постійно  контролювати  свою  роботу; 

вчасно вносити корективи; обмежувати ширину і глибину дослідження.

Технологія  наукової  діяльності

.  Будь-яке  наукове  дослідження 

передбачає  максимальне  використання  комплексу  індивідуальних  якостей 

дослідника,  певних  прийомів  і  способів  дослідницької  праці.  Для  ефективної 

наукової творчості дослідник повинен мати певні особистісні якості. Безумовно, 

важко  знайти  людину,  котра  мала  б  ці  риси  в  повному  обсязі,  але  потрібно 

прагнути їх розвивати та виховувати. Необхідна постійна робота над собою для 

більш повного розкриття задатків і здібностей, уваги, пам’яті, спостережливості, 

формування навичок наукової праці тощо.

Для  виявлення  і  структуризації  важких  для  розуміння  та  дослідження 

проблем,  котрі  характеризуються  великою  кількістю  і  складним  характером 

взаємозв’язків,  доцільно  застосовувати  метод  “дерева  цілей”  або  “дерева 

рішень”.  Цей  метод  орієнтований  на  отримання  повної  та  відносно  стійкої 

структури цілей, проблем, функцій, напрямків, тобто такої структури, яка мало 

змінюватиметься  протягом  певного  терміну.  Цілі  (рішення)  мають  ієрархічний 

характер, при цьому цілі (рішення) вищого рівня не можуть бути досягнуті, поки 

не  досягнуті  цілі  (рішення)  найближчого  нижнього  рівня.  З  переміщенням  на 

нижчі  рівні  ієрархії  цілі  (рішення)  конкретизуються.  У  процесі  побудови  та 

використання “дерева цілей” або “дерева рішень” необхідно прагнути їх чітко і 

конкретно  формулювати,  забезпечити  можливість  кількісного  чи  порядкового 

оцінювання  ступеня  їхньої  реалізації.  Якщо  цей  процес  зобразити  графічно,  то 

отримаємо, наприклад, наступне “дерево цілей”.

48



Головним  результатом  застосування  цього  методу  є  те,  що  від  дає 

можливість  поділу  головного  (генерального)  завдання  (цілі)  на  сукупність 

простіших  завдань,  для  розв’язання  яких  існують  певні  методи  та  прийоми. 

Послідовний  поділ  мети  дослідження  на  підпроблеми  є  важливим  етапом 

системного  аналізу.  Такий  поділ  необхідно  продовжувати  доти,  поки  не 

отримуються  прості,  досить  очевидні  завдання,  котрі  можна  реалізувати

відомими  способами  і  методами.  Метод  побудови  “дерева  цілей”  –  це 

ефективний  і  дуже  поширений  спосіб  вирішення  слабко  структурованих 

проблем і завдань у галузі економіки, державного управління, менеджменту, при 

дослідженні  й  удосконаленні  організаційних  структур,  проведенні  наукових 

досліджень тощо. Отже, в процесі побудови “дерева цілей” як методу наукового 

дослідження на першому етапі необхідно:

• чітко визначити і сформулювати головну мету (ціль) дослідження;

• визначити цілі другого порядку та завдання дослідження;

•  виявити  інформацію  про  параметри  системи  та  зовнішнього  середовища,  які 

досліджуються;

• визначити допущення й обмеження, в межах яких проводиться дослідження та 

розв’язується проблема.

49



Лекція 7

РОЗРОБКА КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ПОЛОЖЕНЬ І АПАРАТУ 

ДОСЛІДЖЕННЯ (ГІПОТЕЗИ, МЕТОДИ, ЕТАПИ, ОБ’ЄКТИ, 

ЗАСОБИ). ВИВЧЕННЯ ТЕОРЕТИЧНОГО І ПРАКТИЧНОГО 

СТАНУ ПРОБЛЕМИ 

План


1.

Вибір методології, опорних теоретичних положень дослідження

2.

Визначення ходу та передбачуваних результатів дослідження



3.

Побудова гіпотези дослідження, вибір методів дослідження

4.

Види  гіпотез:  нульова,  описова,  пояснювальна,  основна,  робоча, 



прогностична

5.

Складання робочого плану



Методологія як вчення про систему наукових принципів, форм і способів 

дослідницької 

діяльності 

має 


чотирирівневу 

структуру, 

зокрема: 

фундаментальні,  загальнонаукові,  конкретнонаукові  принципи,  конкретні 

методи, що використовуються для вирішення спеціальних завдань дослідження.

Багатоманітність  людської  діяльності  обумовлює  множинність  методів 

наукового  пізнання,  які  можна  класифікувати  за  різними  критеріями.  Так, 

залежно  від  ролі  і  місця  в  процесі  наукового  пізнання  розрізняють  методи 

формальні

(методи  формальної  та  математичної  символьної  логіки)  і 

змістовні

.  До  основних  видів  змістовної  методології  належать  методи 

філософські, 

загальнонаукові, 

загальнологічні 

та 


спеціально-наукові. 

Виокремлюють  також  емпіричні  й  теоретичні,  фундаментальні  та  прикладні, 

методи дослідження та методи викладення результатів. Отже, в сучасних умовах 

успішно  використовується  багаторівнева  класифікація  методів  наукового 

пізнання,  відповідно  до  якої  за  ступенем  загальності  та  сферою  застосування 

методи 


наукового 

пізнання 

поділяються 

на 


загальнофілософські, 

загальнонаукові, спеціально-наукові, дисциплінарні та міждисциплінарні.

Загальнофілософські методи

, серед яких найдавнішими є діалектичний 

і  метафізичний.  Вони  не  є  жорстко  визначеними  регулятивами,  а  системою 

“м’яких”  принципів,  операцій,  прийомів,  котрі  мають  загальний,  універсальний 

характер,  що  знаходиться  на  найвищих  “поверхах”  абстрагування.  Ці  методи 

визначають  лише  загальні  підходи  до  наукового  дослідження,  його  генеральну 

стратегію,  але  не  замінюють  спеціальних  методів  і  не  визначають  кінцевого 

результату пізнання прямо та безпосередньо.

Загальнонаукові  методи  дослідження

,  які  є  своєрідною  проміжною 

методологією між філософією і фундаментальними теоретико-методологічними 

положеннями спеціальних наук. На основі загальнонаукових понять і концепцій 

формуються відповідні методи і принципи пізнання, що забезпечують зв’язок та 

оптимальну  взаємодію  філософії  зі  спеціальними  науковими  знаннями  та 

50



методами.  До  загальнонаукових  методів  пізнання  належать  системний, 

структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний методи, моделювання, 

формалізація та ін.

Варто зазначити, що в структурі загальнонаукової методології найчастіше 

виокремлюють  три  рівні  методів  і  прийомів  наукового  дослідження:  методи 

емпіричного  дослідження,  методи  теоретичного  дослідження,  загальнологічні 

методи наукового дослідження.

Спеціально-наукові  методи  дослідження

,  які  визначаються  передусім 

специфічним  характером  предмета  й  об’єкта  дослідження  певної  науки,  її 

теоретичними  принципами,  що  зумовлюють  використання  особливих  методів, 

які  випливають  з  того  чи  іншого  розуміння  сутності  її  об’єкта.  Спеціально-

наукову методологію найчастіше визначають як сукупність методів, принципів і 

прийомів  дослідження,  котрі  використовуються  у  тій  чи  іншій  галузі  знань 

(науці).

Дисциплінарні методи наукового дослідження

, тобто система прийомів, 

принципів,  які  застосовуються  у  тій  чи  іншій  дисципліні,  що  входить  у  певну 

галузь науки або виникає на стику наук. При цьому кожна наука – це комплекс 

дисциплін, які мають свій специфічний предмет і власні методи дослідження.

Методи  міждисциплінарного  дослідження

,  що  можна  визначити  як 

сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, які виникли в результаті 

сполучення  елементів  різних  рівнів  методології,  спрямованих  переважно  на 

стики  наукових  дисциплін.  Ці  методи  обумовлені  поглибленням  взаємозв’язків 

наук,  які  призводять  до  того,  що  результати,  прийоми  і  методи  однієї  науки 

широко використовуються в інших.

Логіка  процесу  наукового  дослідження.  Отримання  нових  знань  –  це 

складний творчий процес, що характеризується певною логічною послідовністю 

наукової діяльності дослідника. Основними формами становлення нового знання 

є  науковий  факт,  наукова  проблема,  гіпотеза  і  теорія.  Творчий  їх  розвиток 

визначає  логічну  послідовність  процесу  наукового  дослідження,  зокрема: 

виявлення дійсних (реальних) фактів, їх пояснення та узагальнення; постановка 

і  формулювання  наукової  проблеми;  формування  й  обґрунтування  наукової 

гіпотези; побудова теорії та визначення шляхів її практичної реалізації.

Наукове  дослідження  має  два  основні  рівні:  емпіричний  і  теоретичний. 

Збирання  фактів  (від  лат.  factum  –  зроблене;  те,  що  відбулося),  їх  первинний 

опис,  узагальнення  і  систематизація  –  характерні  ознаки  емпіричного  пізнання. 

Будь-яке  наукове  дослідження  розпочинається  зі  збору,  систематизації  та 

узагальнення  фактів.  Розрізняють 

факти  дійсності

  та 


наукові  факти

.  Факти 

дійсності  –  це  події,  явища  та  процеси,  які  відбувалися  або  відбуваються  в 

реальній  дійсності;  вони  є  різними  сторонами,  властивостями,  відношеннями 

досліджуваних  об’єктів.  Наукові  факти  –  це  відображені  у  свідомості 

дослідника  факти  дійсності,  що  перевірені,  усвідомлені  та  зафіксовані  мовою 

науки як емпіричні судження.

51



Отже,  наукові  факти  повинні  бути  елементами  логічної  структури 

конкретної  системи  наукового  знання.  Емпіричний  рівень  дослідження 

складається  з  двох  стадій  (етапів).  На  першій  стадії  відбувається  процес 

отримання фактів. Першоджерелом будь-якого факту є реальна дійсність: події, 

діяльність людей, соціальних груп, партій, держави в різних сферах суспільного 

життя,  природні  явища  та  процеси.  У  процесі  дослідження  часто 

використовуються  вторинні  і  навіть  третинні  джерела  фактів:  свідчення 

очевидців,  документи,  мемуари,  наукові  праці  інших  дослідників,  статистичні 

дані  тощо.  Використовуючи  різні  шляхи  та  прийоми,  дослідник  вичленовує  і 

накопичує факти – емпіричну основу наукового дослідження.

Друга  стадія  передбачає  первинну  обробку,  систематизацію  та  оцінку 

фактів у їх взаємозв’язку, тобто осмислення і жорсткий опис здобутих фактів у 

термінах наукової мови, їхню класифікацію та виявлення залежностей між ними. 

Отже, на цій стадії дослідник здійснює:

а) критичну оцінку і перевірку кожного факту; 

б)  опис  кожного  факту  в  термінах  тієї  науки,  в  якій  проводиться 

дослідження; 

в) відбір типових фактів, що відображають основні тенденції розвитку. 

Далі  дослідник  класифікує  факти  за  суттєвими  ознаками,  зводить  їх  у 

систему,  на  основі  чого  прагне  виявити  очевидні  зв’язки  між  ними,  а  також 

закономірності,  якими  характеризуються  досліджувані  явища.  На  емпіричному 

рівні дослідження вирішуються такі пізнавальні завдання:

• збирання необхідного фактичного матеріалу про досліджуваний об’єкт, який є 

фундаментом  дослідження  і  без  якого  неможливо  побудувати  ефективну 

наукову теорію;

• отримання даних про різноманітні властивості та зв’язки емпіричного об’єкта, 

тенденції  його  руху  та  розвитку,  що  сприяє  формалізації  знання  та  широкому 

використанню кількісних методів при побудові наукових теорій;

•  розробка  схем,  діаграм,  картограм  тощо,  в  яких  фіксується  і  відображається 

стан досліджуваного об’єкта, його структура, розвиток, динаміка поведінки;

•  класифікація  наукових  фактів  і  даних,  котрі  в  узагальненому  вигляді 

називаються емпіричною інформацією.

Теоретичний рівень

 дослідження пов’язаний з глибоким аналізом фактів, 

проникненням  у  сутність  досліджуваних  явищ,  пізнанням  і  формулюванням 

законів,  тобто  з  поясненням  явищ  реальної  дійсності.  Далі  прогнозуються 

можливі  події  або  явища,  виробляються  принципи  дії,  практичні  рекомендації 

тощо.


Побудова  теоретичних  знань  –  це  процес  сходження  від  конкретного  до 

абстрактного,  метою  якого  є  на  основі  сформульованих  наукових  абстракцій 

знову  повернутися  до  вивчення  конкретного,  але  вже  на  вищому  рівні. 

Результати  теоретичного  дослідження  виражаються  у  таких  формах,  як  закон, 

теорія, наукова гіпотеза, теоретичне положення та ін.

52



На  основі  емпіричної  інформації  на  теоретичному  рівні  відбувається 

розумове  осмислення  досліджуваних  об’єктів,  виявлення  їх  сутності,  законів 

існування  і  розвитку,  що  становить  основний  зміст  теорії.  Отже,  з  допомогою 

специфічних  методів  вирішуються  відповідні  пізнавальні  завдання:  пізнається 

сутність досліджуваних об’єктів і здійснюється розуміння об’єктивної істини в 

усій її конкретності і повноті змісту.

Незважаючи на відмінності емпіричного та теоретичного рівнів наукового 

дослідження,  вони  тісно  взаємозв’язані,  а  межа  між  ними  умовна.  Емпіричне 

дослідження, виявляючи за допомогою відповідних методів нові дані, стимулює 

теоретичне пізнання, ставить перед ним нові, складніші завдання. Теоретичне ж 

дослідження відкриває ширші горизонти для емпіричного пізнання, орієнтує та 

спрямовує його на пошук нових фактів, сприяє вдосконаленню методів і засобів 

його  реалізації.  Отже,  ці  рівні  необхідно  розглядати  в  їх  діалектичному 

взаємозв’язку і взаємообумовленості.

Типологія  методів  наукового  дослідження

.  У  науковому  дослідженні 

функціонує складна, динамічна, цілісна, субординована система методів різних 

рівнів,  сфер  дії,  спрямованості,  котрі  завжди  реалізуються  з  урахуванням 

конкретних  умов.  Метод  дослідження  –  це  сукупність  прийомів  чи  операцій 

практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкований вирішенню

конкретного  завдання.  Формуючись  як  теоретичний  результат  попереднього 

дослідження,  метод  є  вихідним  пунктом  та  умовою  майбутніх  досліджень.  У 

кожному науковому дослідженні можна виокремити два рівні:

1) емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

2) теоретичний – досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Згідно  з  цими  рівнями,  загальні  методи  пізнання  можна  поділити  на  три 

групи:

• методи емпіричного дослідження;



• методи, що використовуються на емпіричному і теоретичному рівнях;

• методи теоретичного дослідження.

Гіпотеза

  (від  грец.  hypothesis  –  «основа»,  «припущення»)  є  формою 

смислення  фактичного  матеріалу,  переходу  від  фактів  до  законів;  це 

припущення про існування певних явищ і процесів, істинність якого невизначена, 

проблематична. Вона має імовірнісний характер, в її формуванні беруть участь 

інтуїція,  здогадка,  уява,  індуктивне  узагальнення,  досвід,  кваліфікація,  талант 

дослідника. На її основі відбувається систематизація раніше накопичених знань 

і  здійснюється  пошук  нових  наукових  результатів.  З  логічної  точки  зору 

гіпотетико-дедуктивний  метод  є  ієрархічною  системою  гіпотез,  ступінь 

абстрактності яких зростає з віддаленням від емпіричного базису. На найвищому 

рівні ієрархії – гіпотези, котрі мають найзагальніший характер і тому володіють 

найбільшою логічною силою. З них, як і з посилань, виводяться гіпотези нижчого 

рівня,  а  найнижчий  рівень  займають  гіпотези,  які  можна  співставити  з 

емпіричною дійсністю. Загальна схема застосування цього методу:

53



• ознайомлення з емпіричним матеріалом, який отримано на емпіричному рівні 

дослідження, з метою теоретичного обґрунтування та пояснення на основі вже 

розроблених теорій і законів;

• висування припущення (гіпотези) про причини і закономірності явищ і процесів 

за допомогою відповідних логічних прийомів, насамперед, абстрагування;

•  оцінка  припущень  і  відбір  із  множини  гіпотез  найбільш  імовірної,  яка  не 

суперечить фундаментальним теоретичним принципам певної науки; 

•  виокремлення  з  гіпотези  (як  правило,  дедуктивним  шляхом)  наслідків  з

уточненням її змісту;

•  експериментальна  перевірка  наслідків,  які  виведені  з  гіпотези,  при  цьому 

гіпотеза або підтверджується, або спростовується.

Сходження  від  абстрактного  до  конкретного

  –  це  метод  наукового 

дослідження,  котрий  передбачає  рух  теоретичної  думки  до  повнішого, 

всебічного  та  цілісного  розумового  відтворення  об’єкта.  Відповідно  до  цього 

методу процес пізнання розбивається на два відносно самостійні етапи. 

Перший полягає у переході від конкретного в реальній дійсності до його 

абстрактних  визначень.  Єдиний  об’єкт  розчленовується,  описується  за 

допомогою  понять,  суджень,  визначень,  тобто  утворюється  сукупність 

зафіксованих розумових абстракцій. 

Другий  етап  полягає  у  просуванні  думки  від  абстрактних  визначень 

об’єкта, тобто від абстрактного в пізнанні, до всебічного, багатогранного знання 

про  об’єкт,  до  конкретного  в  пізнанні.  Ці  етапи  тісно  пов’язані  і  не  можуть 

існувати ізольовано один від одного. 

Таким  чином,  цей  метод  є  принципом  наукового  дослідження,  згідно  з 

яким  мислення  йде  від  конкретного  в  реальній  дійсності  до  абстрактного  в 

пізнанні, а від нього – до конкретного. Отримання конкретних знань – це мета, 

котра  як  закон  визначає  спосіб  дії  дослідника.  Отже,  метод  сходження  від 

абстрактного  до  конкретного  широко  застосовується  в  процесі  пізнання,  при

побудові наукових теорій і концепцій, у т. ч. в суспільних науках, усіх формах і 

видах науково-дослідної діяльності.

Історичний  і  логічний  методи.  Історичний  метод  дає  змогу  дослідити 

виникнення,  формування,  розвиток  процесів  і  подій  у  хронологічній 

послідовності  з  метою  виявлення  внутрішніх  та  зовнішніх  зв’язків, 

закономірностей  і  суперечностей.  При  цьому  історія  досліджуваного  об’єкта 

відтворюється  в  усій  її  багатогранності,  з  урахуванням  усіх  відхилень  і 

випадковостей.  Отже,  цей  метод  дає  змогу  отримати  знання  про  емпіричну 

історію об’єкта, його розвиток. Перед тим, як вивчати сучасний стан, необхідно 

дослідити  генезис  і  розвиток  певної  науки  або  сфери  практичної  діяльності.

Особлива  увага  повинна  приділятися  вивченню  історичного  досвіду,  аналізу  та 

оцінюванню  ретроспективних  подій,  фактів,  попередніх  теорій  у  контексті  їх 

виникнення, становлення та розвитку.

54



Логічний  метод

–  це  відтворення  історичного  розвитку  об’єкта  як 

результату  певного  процесу,  в  ході  якого  сформувалися  необхідні  умови  його 

подальшого  існування  і  розвитку  як  стійкого  системного  утворення.  Інакше 

кажучи,  це  метод  теоретичного  відтворення  історичного  об’єкта  в  усіх  його 

суттєвих  властивостях,  закономірних  зв’язках  і  відношеннях.  При  цьому 

абстрагуються  від  випадкових  подій,  окремих  фактів  тощо,  виокремлюють 

найголовніше, визначальне. Отже, логічно відтворена історія – це дійсна історія, 

звільнена від всього несуттєвого, випадкового.

Принцип  діалектичної  єдності  історичного  та  логічного  методів  пізнання 

вимагає,  щоб  логіка  мислення  відповідала  історичним  процесам.  Одночасно 

активно  виокремлюючи  з  історії  суттєве  й  необхідне,  відтворюючи  її  логічно, 

мислення  оголює  суть  історичного  процесу,  допомагає  зрозуміти  його  повно  і 

глибоко, але обов’язково відповідно до об’єктивних законів.

Системний  метод  полягає  у  комплексному  дослідженні  великих  і 

складних  об’єктів  (систем),  вивченні  їх  як  єдиного  цілого  з  узгодженим 

функціонуванням  усіх  елементів  і  частин.  Враховуючи  цей  принцип,  треба 

вивчити  кожен  елемент  системи  в  його  зв’язку  з  іншими  елементам,  виявити 

вплив  властивостей  окремих  частин  системи  на  її  поведінку  загалом. 

Ускладнення  завдань  та  об’єктів  дослідження  обумовлює  необхідність 

розподілення  (декомпозиції)  системи  на  підсистеми,  які  досліджуються 

автономно, причому з обов’язковим урахуванням подальшого узгодження цілей 

кожної  підсистеми  із  загальною  метою  системи.  По  суті,  декомпозиція  –  це 

операція  аналізу  системи.  Однак  наступне  узгодження  функціонування 

підсистем (операція синтезу) є суттєво складнішим завданням.

Починаючи  роботу,  дослідник  повинен  раціонально  розподілити  свій  час, 

за  допомогою  наукового  керівника  розробити  план  наукової  роботи  і  після 

остаточного  узгодження  теми  почати  її  розробку.  Попередній  робочий  план 

дослідження  лише  в  загальному  дає  характеристику  об’єкта  і  предмета 

дослідження, з часом такий план уточнюється в процесі роботи. Як правило, це 

план-рубрикатор,  який  складається  з  переліку  розміщених  у  логічній 

послідовності  розділів,  підрозділів,  рубрик  досліджуваної  теми.  На 

завершальних етапах складається уточнений план з найбільшою конкретизацією 

завдань  дослідження.  План  завжди  має  динамічний,  рухомий  характер  і  не 

повинен  сповільнювати  розвиток  ідей  і  задумів  дослідника  при  збереженні 

основного напрямку і мети роботи. 

55



Лекція 8.

РОЗРОБКА ТА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА МОДЕЛІ, 

ГОЛОВНИХ ІДЕЙ, КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ПОЛОЖЕНЬ, ЩО 

ПОКЛАДЕНІ В ОСНОВУ ДОСЛІДЖЕННЯ

План

1. Наукове пізнання і моделювання. Модель як метод описування системи.



2. Збирання та накопичення матеріалів дослідження.

3. Організація і проведення експерименту. 

4. Обробка результатів спостереження. 

5. Вимоги до побудови моделі. 

6. Приклади використання моделей при прийнятті управлінських рішень. 

Моделювання як метод наукового пізнання виникло в зв’язку з необхідністю 

вирішення  завдань,  які  з  тих  чи  інших  причин  не  можуть  бути  вирішені 

безпосередньо.  Вони  виникають  у  випадках,  коли  об’єкт  або  недосяжний  для 

дослідника,  або  він  ще  не  існує  і  потрібно  обрати  оптимальний  варіант  його 

створення,  або  дослідження  реального  об’єкта  вимагає  багато  часу  та 

економічно  невигідне  тощо.  При  моделюванні  використовується  принцип 

аналогії,  ґрунтуючись  на  якому  в  процесі  наукового  дослідження  висуваються 

гіпотези,  тобто  передбачення,  що  будуються  на  невеликій  кількості  дослідних 

даних,  спостережень,  інтуїтивних  припущень,  перевірка  правильності  яких 

здійснюється  шляхом  експерименту.  Таким  чином,  модель  виконує  функцію 

проміжної  ланки  між  дослідником  та  об’єктом  пізнання.  Метод  моделювання 

передбачає,  що  об’єкт  вивчається  не  безпосередньо,  а  шляхом  дослідження 

іншого об’єкта, який в певному відношенні є аналогом першого.

Модель  (від  лат.  modulus  –  «міра»)  –  це  певний  умовний  образ  об’єкта 

дослідження,  котрий  замінює  останній  і  перебуває  з  ним  у  такій  відповідності, 

яка  дозволяє  отримати  нове  знання.  Модель  будується  для  того,  щоб 

відобразити  характеристики  об’єкта  (елементи,  взаємозв’язки,  структурні  та 

функціональні  властивості),  суттєві  з  точки  зору  мети  дослідження.  Отже, 

моделювання пов’язане зі спрощенням, огрубленням прототипу, абстрагуванням 

від  низки  його  властивостей,  ознак,  сторін.  Схема  органу  державного 

управління, наприклад, є її графічною моделлю, що відображує її структуру.

Характерною  ознакою  моделей  можна  вважати  їх  спрощеність  стосовно 

оригіналу або реальної життєвої ситуації, яку моделюють. Спрощеність моделей 

є  неминучою,  тому  що  оригінал  лише  в  обмеженій  кількості  відношень 

відображується в моделі. Надмірно спрощена модель, проте, може призвести до 

невідповідності з досліджуваним об’єктом, що унеможливлює його вивчення. З 

іншого  боку,  врахування  в  моделі  якомога  більшої  кількості  властивостей, 

ознак, сторін об’єкта призводить до ускладнення процесу дослідження.

56



Отже, моделювання з точки зору наукового дослідження – це метод

опосередкованого  пізнання  за  допомогою  штучних  або  природних  систем,  які 

зберігають  певні  особливості  об’єкта  і  таким  чином,  заміщуючи  його,  дають 

змогу отримати нове знання про оригінал. У системному аналізі моделі є дуже 

важливим  компонентом  дослідження  та  проектування  нових  систем.  Не  менш 

важливий і прагматичний аспект моделювання, при якому модель розглядається 

як  засіб  керування  системою,  засіб  організації  практичних  дій,  спосіб 

представлення цілей діяльності.

Модель  є  цільовим  відображенням  об’єкта-оригінала,  що  виявляється  у 

множинності  моделей  одного  й  того  ж  об’єкта,  тобто  для  різних  цілей  або 

завдань  дослідження  можна  будувати  різні  моделі,  тому  ціль  або  завдання 

дослідження  визначають,  які  саме  ознаки  системи  мають  бути  відображені  в 

моделі.  Отже,  питання  про  якість  такого  відображення  –  адекватність  моделі 

реальності  –  правомірно  вирішувати  лише  стосовно  поставленої  мети.  Процес 

дослідження  реальних  систем,  що  охоплює  побудову  моделі,  дослідження  її 

властивостей  і  перенесення  одержаних  відомостей  на  реальну  систему, 

називають моделюванням.

Основна  функція  моделі  –  це  її  використання  як  засобу  пізнання.  До 

конкретизованих (похідних від основної) функцій належать:

• засіб наукового осмислення дійсності;

• засіб спілкування;

• засіб навчання і тренування;

• інструмент прогнозування;

• засіб постановки та проведення експерименту.

Експеримент

  (від  лат.  experimentum  -  «проба»,  «дослід»)  –  це  метод 

емпіричного дослідження, що базується на активному і цілеспрямованому впливі 

на об’єкт пізнання шляхом створення контрольованих і керованих штучних умов 

або  використання  природних  умов,  необхідних  для  виявлення  відповідних 

властивостей  і  зв’язків.  Експеримент  як  метод  наукового  дослідження  має 

наступні особливості:

• більш активне, ніж при спостереженні, відношення до об’єкта аж до його зміни 

і перетворення;

• багатократне відтворення досліджуваного об’єкта за бажанням дослідника;

• можливість виявлення таких властивостей і зв’язків, які не спостерігаються в 

природних умовах;

• можливість “контролю” за поведінкою об’єкта і перевірка її результатів;

•  спрямування  експерименту  певною  гіпотезою,  ідеєю,  концепцією  і 

використання його для їх перевірки.

Експерименти поділяються на природні та розумові. Природні відповідно 

поділяються  на: 

натуральні

–  експерименти,  при  яких  об’єкт  дослідження 

знаходиться  в  природних  умовах,  які  можна  змінювати  за  бажанням 

експериментатора;  модельні  -  експерименти,  при  яких  об’єкт  дослідження 

57



замінюється його моделлю; соціальні, котрі спрямовані на вивчення суспільних 

явищ. 


Розумові  експерименти  –  це  система  процедур,  що  проводяться  з 

ідеалізованими об’єктами. Вони розглядаються як теоретична модель реальних 

експериментальних  ситуацій;  при  цьому  дослідник  оперує  концептуальними 

взірцями реальних об’єктів. 

Спостереження  –  це  систематичне,  цілеспрямоване,  активне  вивчення 

об’єкта  дослідження,  котрий  перебуває  в  природному  стані  або  в  умовах 

наукового  експерименту  з  метою  отримання  первинних  даних  як  сукупності 

емпіричних  тверджень.  Основною  проблемою,  що  виникає  при  використанні 

цього  методу,  є  забезпечення  об’єктивності  та  достовірності  інформації.  Для 

того щоб спостереження було ефективним, необхідні наступні вимоги:

•  навмисність,  яка  передбачає,  що  спостереження  має  проводитись  для 

вирішення визначеного, чітко сформульованого завдання;

•  планомірність,  тобто  проведення  спостереження  за  планом,  який  відповідає 

поставленим завданням;

• цілеспрямованість, завдяки якій дослідник зосереджує увагу на тому, що його 

цікавить;

• активність спостерігача, яка означає, що він не просто сприймає всі факти, а 

шукає потрібні відповідно до своїх знань і досвіду;

• систематичність, яка передбачає проведення спостереження за певною схемою

системою.

Пізнавальним  підсумком  спостереження  є  опис  –  фіксація  за  допомогою 

мовних  засобів  (схеми,  графіки,  таблиці,  рисунки  тощо)  емпіричної  інформації 

про об’єкт дослідження.

Модель  як  засіб  осмислення  дійсності  дає  можливість  впорядкувати  та 

формалізувати початкові уявлення про об’єкт дослідження. У процесі побудови 

моделі  виявляються  суттєві  взаємозв’язки  та  залежності,  послідовність  дій 

(алгоритм) і необхідні ресурси. Як засіб спілкування модель дає змогу точніше 

сформулювати  основні  поняття  і  стисло  описати  систему,  дозволяє  пояснити 

причиново-наслідкові зв’язки та загальну структуру системи, що досліджується 

та  моделюється.  Використання  моделей  для  навчання  і  тренування  сприяє 

підвищенню  ефективності  та  скороченню  тривалості  навчання.  Імітація 

різноманітних  практичних  ситуацій  на  моделі,  особливо  проблемних  і 

критичних,  інформація  про  дії  попередників  підвищує  якість  освіти.  Одним  із 

прикладів  застосування  моделей  є  ділові  ігри,  які  використовуються 

адміністративним  персоналом,  менеджерами  тощо.  Для  прогнозування 

використовуються  так  звані  прогностичні  моделі,  що  дають  змогу  передбачити 

поведінку системи в майбутньому на основі інформації про її ретроспективу.

Як засіб проведення наукового експерименту модель застосовується в тих 

випадках, коли проведення реального експерименту неможливе або недоцільне. 

При  використанні  моделі  в  сфері  управління  системою  передбачається, 

58



зокрема,  імітаційне  моделювання  для  прийняття  управлінських  рішень,  у 

плануванні, при підготовці персоналу тощо.

Для  створення  моделі  доцільно,  передусім,  вербально  охарактеризувати 

систему, тобто описати:

• зовнішнє середовище 

• зв’язки системи із зовнішнім середовищем;

• елементний склад системи, її частин, які можуть розглядатись як підсистеми;

• зв’язки між елементами системи (або найважливіші зв’язки, якщо неможливо 

описати всі);

• дію або функціонування системи.

Такий  опис  можна  вважати  початковою  моделлю  системи,  яка  є  базовою 

для створення спеціалізованих моделей: графічних, математичних, статистичних 

тощо.

Процес побудови моделі складається з таких основних етапів:



• постановка завдання моделювання;

• вибір виду моделі;

• перевірка моделі на достовірність;

• застосування моделі;

• оновлення моделі.

Основна проблема при моделюванні систем полягає в тому, що доводиться 

шукати  компроміс  між  простотою  описування  та  необхідністю  врахування 

численних  факторів  і  характеристик  складної  системи.  Як  правило,  цю 

проблему  вирішують  через  ієрархічне  представлення  системи,  тобто  система 

описується  не  однією  моделлю,  а  кількома  чи  групою  моделей,  кожна  з  яких 

описує  поведінку  системи  з  погляду  різних  рівнів  абстрагування.  Для  кожного 

рівня ієрархії існують характерні особливості та змінні, закони та принципи, за 

допомогою  яких  описується  поведінка  системи.  Для  того  щоб  таке  ієрархічне 

представлення  було  ефективним,  необхідна  якомога  більша  кількість 

незалежних  моделей  для  різних  рівнів  системи,  хоча  кожна  модель  має  певні 

зв’язки з іншими.

Процес  поділу  системи  на  рівні,  що  характеризують  технологічні, 

інформаційні,  економічні  та  інші  аспекти  її  функціонування,  називають 

стратифікацією

  системи,  а  самі  рівні  –  стратами.  На  кожній  страті  в  ієрархії 

структур  є  власний  набір  змінних,  які  дають  змогу  обмежитися  лише 

дослідженням  одного  аспекту  системи,  однієї  страти.  Незалежність  страт 

дозволяє  глибше  та  детальніше  досліджувати  системи,  хоча  припущення  про 

їхню  незалежність  може  призвести  до  неповного  розуміння  поведінки  системи 

загалом.  Загальні  властивості  стратифікованого  описування  систем  можна

сформулювати так:

•  вибір  страт,  у  термінах  яких  описується  система,  залежить  від  спостерігача 

(дослідника), його знань і мети дослідження;

•  аспекти  функціонування  системи  на  різних  стратах  у  загальному  випадку 

незалежні  між  собою,  тому  принципи  та  закони,  що  використовуються  для 

59



характеристики  системи  на  довільній  страті,  в  загальному  випадку  не  можна 

вивести із принципів і законів, які використовуються в інших стратах;

•  для  кожної  страти  існує  своя  мова  описування,  набір  термінів,  концепцій  і 

принципів.

Головними  рівнями  дослідження  та  моделювання  систем  є  мікро-  та 

макрорівень. Мікрорівневе моделювання системи пов’язане з детальним описом 

кожного  компонента  системи,  дослідженням  її  структури,  функцій, 

взаємозв’язків 

тощо. 

Практична 



реалізація 

найважливішого 

етапу 

мікромоделювання – виявлення елементів системи та взаємозв’язків між ними –



пов’язана  з  необхідністю  подолання  суперечності  між  бажанням  повного 

дослідження  кожної  з  підсистем  та  елементів  системи,  реальною  можливістю 

дослідити при цьому структуру системи загалом і принципи її функціонування.

Макрорівневе  моделювання  полягає  в  ігноруванні  детальної  структури 

системи та вивченні лише загальної поведінки системи як єдиного цілого. Метою 

тут  є  побудова  моделі  системи  через  дослідження  її  взаємодії  із  зовнішнім 

середовищем  (моделі  типу  “вхід-вихід”  або  “чорна  скриня”).  Найпростішою 

моделлю системи є так звана модель “чорної скрині”, в якій акцент робиться на 

функціях  і  поведінці  системи,  а  про  її  будову  є  лише  опосередкована 

інформація, що відображається у зв’язках із зовнішнім середовищем. Зв’язки із 

середовищем,  які  йдуть  у  систему  (входи),  дають  можливість  впливати  на  неї, 

використовувати  її  як  засіб,  а  зв’язки,  що  йдуть  із  системи  (виходи),  є 

результатами  її  функціонування,  які  або  впливають  на  зміни  в  середовищі,  або 

споживаються зовні системи. 

Як  “чорна  скриня”  розглядається  об’єкт  дослідження,  внутрішня 

структура якого невідома або не береться до уваги. Іноді достатньо змістовного 

опису  входів  і  виходів  системи.  З  такими  моделями  людина  дуже  часто  має 

справу  у  повсякденному  житті:  наприклад,  для  роботи  за  комп’ютером  не 

обов’язково досконало знати його внутрішню будову.

Метод  описування  систем  за  допомогою  “чорної  скрині”  полягає  у 

знаходженні  та  моделюванні  взаємозв’язків  між  входами  та  виходами  системи. 

Спостерігаючи  достатньо  довго  за  входами  та  виходами  такої  системи,  можна 

досягти  такого  рівня  знань  про  її  властивості,  який  уможливить  передбачення 

змін  у  вихідних  компонентах  при  будь-якій  зміні  вхідних,  тобто  можна  знайти 

відображення 

2 1


9 2

f(X) 


  Y.  Для  досягнення  цієї  мети  будують  спеціальні 

математичні моделі, що базуються на принципі “чорної скрині”. Найчастіше для 

цього  застосовують  методи  регресійного  аналізу,  математичної  статистики  і 

планування експерименту.

Класифікація  моделей  здійснюється  за  різними  класифікаційними 

ознаками: ступінь визначеності, закономірності зміни параметрів моделі, фактор 

часу, засоби опису та оцінки, природа моделі.

За ступенем визначеності моделі класифікуються наступним чином: 

•  детерміновані  моделі,  для  яких  характерним  є  те,  що  при  певних 

значеннях вхідних параметрів на виході можна отримати лише один результат;

60



• стохастичні моделі, в яких змінні, параметри та умови функціонування, 

стан  системи  є  випадковими  величинами  та  пов’язані  стохастичними 

залежностями;

•  невизначені  моделі,  в  яких  розподіл  ймовірностей  певних  параметрів 

може або взагалі не існувати, або ж бути невідомим.

За  закономірностями  зміни  своїх  параметрів  моделі  поділяються  на 

дискретні,  неперервні  та  дискретно-неперервні.  Для  дискретної  моделі 

характерно, що множини припустимих значень вхідних і вихідних параметрів є 

дискретними, а у неперервних моделях всі змінні та параметри – неперервними.

За  фактором  часу  розрізняють  статичні  та  динамічні  моделі.  У  статичні 

моделі всі параметри та залежності співвіднесено до одного моменту часу, тобто 

в явному вигляді відсутня залежність від часу. У динамічних моделях значення 

параметрів  явно  залежать  від  часу.  Дуже  часто  динамічна  модель  отримується 

як певна послідовність статичних моделей. 

Залежно  від  засобів  описування  та  оцінки  вирізняють  дескриптивні  та 

нормативні  моделі.  У  дескриптивних  моделях  не  використовуються  визначені 

критерії  ефективності  функціонування  системи,  тому  з  їх  допомогою  лише 

описується,  аналізується  її  поведінка.  Нормативні  моделі  охоплюють  такі 

критерії,  тому  вони  характеризують  норму  функціонування  системи  і 

використовуються в процесі прийняття управлінських рішень, при проектуванні 

систем.

За природою моделі можна виокремити два основних класи: предметні та 

знакові.  Предметні  моделі  поділяються  на  природні  та  штучні,  а  знакові  –  на 

мовні  (вербальні)  та  математичні  (аналітичні  та  імітаційні).  Безперечно,  що  за 

допомогою  лише  моделі  типу  “чорна  скриня”  неможливо  вивчити  внутрішню 

структуру  системи.  Для  детальнішого  опису  систем  використовують  моделі 

складу  та  моделі  структури.  Модель  складу  системи  відображає,  з  яких 

елементів і підсистем складається система, а модель структури застосовується 

для відображення відношень між елементами та зв’язків між ними. 

На  перший  погляд  здається,  що  описати  склад  системи  –  це  просте 

завдання.  Однак  якщо  різним  експертам  дати  завдання  побудувати  модель 

складу  однієї  системи,  то  їхні  результати  можуть  суттєво  відрізнятися.  Так, 

наприклад,  Харківська  національна  академія  міського  господарства  з  погляду 

ректора, головного бухгалтера та начальника служби охорони буде складатись із 

різних підсистем.

Головна  проблема  при  побудові  моделі  складу  полягає  в  тому,  що  поділ 

цілої  системи  на  частини  відносний,  залежить  від  мети  дослідження  (це 

стосується  також  визначення  меж  системи).  Крім  цього,  відносним  є  поняття 

елемента:  те,  що  з  одного  погляду  є  елементом,  з  іншого  –  може  бути 

підсистемою.

Черговим кроком у моделюванні системи є модель структури, що описує 

суттєві  зв’язки  між  елементами  та  підсистемами.  При  використанні  графічних 

моделей  будову  систем  подають  у  вигляді  так  званих  структурних  схем. 

61



Структурні  схеми  наглядні  та  містять  інформацію  про  велику  кількість 

властивостей системи.

Методи моделювання систем

. У процесі дослідження реальних систем і 

побудови їх моделей використовуються різні методи моделювання, що залежать 

від характеристик об’єкта, рівня знань про нього, мети дослідження та вимог до 

моделі. 

Найпоширенішими 

системно-методологічними 

підходами 

до 

моделювання є аксіоматичний, імітаційний, оптимізаційний і “чорної скрині”. 



Аксіоматичне  моделювання  полягає  у  відповідній  інтерпретації  та 

переведенні змістовного опису системи на мову чітких математичних термінів і 

відношень,  у  процесі  чого  усуваються  неясності,  суперечності,  неповнота  або

надлишковість, які властиві вербальному описові системи.

Емпірико-статистичне  моделювання  використовує  широко  відомий 

кібернетичний  принцип  “чорної  скрині”,  що  не  дозволяє  отримати  модуль 

структури  системи,  причиново-наслідкових  зв’язків  і  механізмів  її 

функціонування.  У  результаті  моделювання  отримують  моделі  типу  “вхід-

вихід”,  які  базуються  на  теоретичних  гіпотезах  про  форми  взаємозв’язку  між 

входами і виходами системи. 

Оптимізаційне  моделювання  передбачає  включення  у  модель  як 

взаємозв’язків  між  змінними  та  параметрами,  так  і  критерії  якості 

функціонування  системи.  Імітаційні  моделі  складних  систем  надзвичайно 

поширені  внаслідок  своєї  універсальності,  можливості  проведення  чисельних 

експериментів, передбачення різноманітних змін.

За  мірою  повноти  опису  моделювання  поділяють  на 

повне



неповне



  та 

наближене

.  Повне  моделювання  передбачає  побудову  моделі,  адекватної 

об’єкту  дослідження  у  просторі  та  часі.  Для  неповного  моделювання  ця 

адекватність не зберігається. При наближеному моделюванні беруться до уваги 

лише найважливіші аспекти системи. 

Залежно  від  характеру  досліджуваних  процесів  у  системі  моделювання 

поділяють на детерміноване та стохастичне, статичне та динамічне, неперервне 

та дискретно-неперервне. 

Детерміноване 

моделювання відображає процеси, для 

яких  передбачається  відсутність  випадкових  впливів,  а 

стохастичне

  враховує 

випадкові  процеси  та  події. 

Статичне


  моделювання  застосовується  для 

описування стану системи у фіксований момент, а 

динамічне

– для дослідження 

поведінки системи у часі.

Дискретне

неперервне



  та 

дискретно-неперервне

  моделювання 

застосовують  для  опису  процесів,  які  змінюються  в  часі.  Залежно  від  форми 

подання  об’єкта  моделювання  поділяють  на 

реальне


  та 

абстрактне

.  При 

реальному 

моделюванні 

використовують 

можливість 

дослідження 

характеристик  на  реальному  об’єкті  чи  на  його  частині,  а  при  абстрактному  - 

проводять  дослідження  на  реальному  об’єкті  з  подальшим  обробленням 

результатів  експерименту  на  основі  теорії  подібності.  Фізичне  моделювання 

здійснюється  через  відтворення  досліджуваного  процесу  на  моделі,  яка  в 

62



загальному  вигляді  має  відмінну  від  оригіналу  природу,  але  однаковий 

математичний опис процесу функціонування. 

Абстрактне  моделювання  має  різні  види: 

наочне,  символьне, 

математичне

.  При  наочному  на  базі  уявлень  людини  про  реальні  об’єкти 

створюють наочні моделі, що відображають явища та процеси, які відбуваються

в  об’єкті.  Символьне  моделювання  –  штучний  процес  створення  об’єкта,  що 

замінює реальний і виражає основні його властивості через певну систему знаків 

і символів. Воно поділяється, відповідно, на мовне та знакове. В основі мовного

моделювання  лежить  деякий  тезаурус,  який  утворюється  із  набору  вхідних 

понять,  причому  цей  набір  має  бути  фіксованим.  Під  тезаурусом  розуміють 

словник, одиниці якого містять набори ознак, що характеризують родово-видові 

зв’язки  та  згруповані  за  змістовною  близькістю.  Між  тезаурусом  і  звичайним 

словником  існують  принципові  розбіжності.  Тезаурус  –  це  словник,  який  не 

містить неоднозначних слів; кожному його слову відповідає лише одне поняття.

Дослідження  математичної  моделі  дає  змогу  отримати  характеристики 

реального  об’єкта  чи  системи.  Вигляд  математичної  моделі  залежить  як  від 

природи  системи,  так  і  від  завдань  дослідження.  Математична  модель  системи 

містить, як правило, опис множини можливих станів системи та закон переходу 

з  одного  стану  в  інший.  Математичне  моделювання  охоплює  імітаційне, 

інформаційне, структурне, ситуаційне тощо.

При 

імітаційному  моделюванні



  намагаються  відтворити  процес 

функціонування  системи  у  часі  за  допомогою  деяких  алгоритмів.  При  цьому 

імітуються  основні  явища,  що  утворюють  процес,  який  розглядається,  із 

збереженням  їх  логічної  структури  та  послідовності  перебігу  в  часі.  Це 

уможливлює отримання інформації про стан процесу в певний момент та оцінку 

характеристик системи. Імітаційні моделі дають змогу враховувати такі ознаки, 

як  дискретність  і  неперервність  елементів  системи,  нелінійність  їхніх 

характеристик, випадкові збурення тощо.

Інформаційне  (кібернетичне)  моделювання

  пов’язане  з  побудовою 

моделей,  для  яких  відсутні  безпосередні  аналоги  фізичних  процесів.  У  такому 

разі  намагаються  відобразити  лише  деяку  функцію  і  розглядають  об’єкт  як 

“чорну  скриню”,  що  має  певну  кількість  входів  і  виходів.  Таким  способом 

моделюють  лише  окремі  зв’язки  між  входами  та  виходами.  Отже,  в  основі 

кібернетичних  моделей  лежить  відображення  окремих  інформаційних  процесів 

регулювання  та  управління,  що  дає  змогу  оцінити  поведінку  реальної  системи. 

Для  побудови  моделі  необхідно  виокремити  досліджувану  функцію  реального 

об’єкта  та  спробувати  формалізувати  її  через  окремі  оператори  зв’язку  між 

входом і виходом. Імітаційна модель уможливлює відтворення цієї функції.

Структурне  моделювання

  базується  на  специфічних  особливостях 

структур  певного  вигляду,  котрі  використовують  як  засіб  дослідження  систем 

або  для  розроблення  на  їх  основі  із  застосуванням  інших  методів 

63



формалізованого  опису  систем  (теоретико-множинних,  лінгвістичних)  і 

специфічних підходів до моделювання. Структурне моделювання охоплює:

методи мережевого моделювання;

•  структурний  підхід  до  формалізації  структур  різних  типів  (ієрархічних, 

матричних  та  ін.)  на  основі  теоретико-множинного  їх  подання  та  поняття 

номінальної шкали теорії вимірювання;

• поєднання методів структуризації з лінгвістичними.

Ситуаційне  моделювання

  базується  на  модельній  теорії  мислення,  в 

рамках якої можна описати основні механізми регулювання процесів прийняття 

рішень.  В  основі  модельної  теорії  мислення  є  формування  у  свідомості  та 

підсвідомості  людини  інформаційної  моделі  об’єкта  чи  зовнішнього  світу. 

Цілеспрямована поведінка людини ґрунтується на формування цільової ситуації 

та  уявного  перетворення  фактичної  ситуації  в  цільову.  Основа  побудови 

ситуаційної моделі – опис об’єкта у вигляді сукупності елементів, що пов’язані 

між собою певними відношеннями, які відбивають семантику предметної галузі. 

Модель об’єкта має багаторівневу структуру і є інформаційним контекстом, на 

тлі якого здійснюються процеси управління.

При  дослідженні  економічних,  соціальних,  адміністративних  систем 

найчастіше  застосовують  методи  математичного,  структурного,  ситуаційного, 

інформаційного та імітаційного моделювання. 

Модель  організації  як  відкритої  системи

.  Однією  з  найважливіших 

підсистем соціально-економічної системи країни може розглядатися організація. 

Крім  цього,  як  відповідну  організацію  можна  розглядати  й  сукупність  систем, 

що  підпорядковані  або  взаємно  пов’язані  між  собою  чи  з  іншими  системами, 

зокрема, з соціально-політичними та соціально-економічними, з системами інших 

країн  (наприклад,  транснаціональними  корпораціями,  офшорними  компаніями, 

банківськими  установами  тощо). 

Організацію

  можна  визначити  як  соціально-

економічну  систему,  що  поєднує  групу  людей,  котрі  сумісно  реалізують  певну 

спільну  мету  і  діють  на  основі  певних  принципів  і  правил.  Цілі  організації  є 

бажаним кінцевим рівнем окремих характеристик і параметрів функціонування 

організації  або  результати,  на  досягнення  яких  спрямована  її  діяльність. 

Організацію  можна  розглядати  як  засіб,  що  уможливлює  спільне  досягнення 

таких  результатів,  що  неможливо  було  би  досягти  окремим  її  підрозділам  і 

працівникам.  До  організацій  належать  фірми,  підприємства,  корпорації,  органи 

державної  влади,  органи  місцевого  самоврядування,  наукові  установи,  заклади 

освіти тощо. 

З  погляду  системного  підходу  при  дослідженні  організації  як  соціально-

економічної системи можна виокремити наступні системоутворюючі фактори та 

властивості:

• організація – цілісна система;

• наявність окремих підсистем, які є складовими організації;

• наявність спільної головної мети для всіх елементів і підсистем організації;

64



•  підпорядкування  цілей  кожного  елемента  спільній  меті  системи  та 

усвідомлення кожним виконавцем своїх завдань і загальної мети;

•  виконання  кожним  елементом  своїх  функцій,  зумовлених  поставленими 

завданнями;

•  відношення  субординації  та  координації  між  елементами  та  підсистемами 

системи (тобто ієрархічний принцип побудови й управління);

• наявність зворотного зв’язку між керуючою та керованою підсистемами;

• суттєва залежність від зовнішнього середовища.

Організація отримує від зовнішнього середовища інформацію, фінансові та 

трудові ресурси, матеріали (сировину, енергію тощо). У процесі функціонування 

вона  перетворює  входи  для  отримання  продукції,  послуг,  які  є  її  виходами. 

Якщо організація працює ефективно, то в процесі роботи з’являються додаткові 

виходи, наприклад, прибуток або послуги.

Однією з важливих особливостей організації є її взаємозв’язок із зовнішнім 

середовищем  і  суттєва  залежність  від  останнього,  що  проявляється  в 

необхідності  отримання  ресурсів  для  свого  функціонування  і  розширення  кола 

споживачів,  які  використовують  результати  діяльності  організації.  Організація 

не може залишатися ізольованою, їй необхідно взаємодіяти з іншими системами 

(суспільними  організаціями,  постачальниками,  замовниками,  вищими  органами 

управління, профспілками тощо) для забезпечення  умов існування та розвитку. 

Отже,  організація  є  цілісною  відкритою  системою,  що  багатьма  зв’язками 

поєднана  iз  зовнішнім  середовищем  і  має  розгалужені  внутрішні  зв’язки 

(внутрішнє середовище).

65



Лекція 9.

ОБРОБКА  ДАНИХ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОФОРМЛЕННЯ 

РЕЗУЛЬТАТІВ. ФОРМИ ВІДОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ 

НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ: ПОВІДОМЛЕННЯ, ДОПОВІДІ, 

ТЕЗИ, СТАТТІ, ДИПЛОМНІ РОБОТИ, РОЗДІЛИ ДО 

МОНОГРАФІЙ, НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ, 

НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ, ДИСЕРТАЦІЇ, МОНОГРАФІЇ

План:


.  Аналіз і узагальнення даних дослідження. Визначення репрезентативності 

висновків

. Співставлення результатів дослідження із теорією. Аналіз розходжень

. Уточнення теоретичних моделей, досліджень та висновків

. Проведення додаткових експериментів.

. Реалізація результатів виконаного дослідження.

Наукову роботу, що подається на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня 

“магістр”,  готують  у  вигляді  спеціально  підготовленого  рукопису 

(комп’ютерний варіант) у твердій палітурці. Її оформлення – важливий процес, 

нехтувати яким не можна, оскільки вміння дотримуватися встановлених вимог 

свідчить про кваліфікацію і професіоналізм автора. 

Титульний аркуш магістерської роботи містить:

•  найменування  міністерства  –  Міністерство  освіти  і  науки,  молоді  та  спорту

України;


•  найменування  вищого  навчального  закладу  та  кафедри,  де  виконана 

магістерська робота;

• тему магістерської роботи;

• шифр і найменування спеціальності;

• прізвище, ім’я, по батькові автора;

•  науковий  ступінь,  вчене  звання,  прізвище  та  ініціали  наукового  керівника  і 

консультанта;

•  науковий  ступінь,  вчене  звання,  прізвище  та  ініціали  керівника  магістерської 

програми;

• підпис директора центру підготовки магістрів;

• місто, рік.

•  перелік  умовних  позначень,  символів,  одиниць,  скорочень  і  термінів (за 

необхідності). 

Якщо  в  магістерській  роботі  вжито  специфічну  термінологію,  а  також 

маловідомі  скорочення,  нові  символи,  позначення,  то  їхній  перелік  може  бути 

поданий окремим списком, який розміщують перед вступом. Перелік друкують 

двома колонками, в яких ліворуч за абеткою наводять, наприклад, скорочення, 

праворуч – їхнє детальне розшифрування.

66



Вступ

  розкриває  сутність  і  стан  наукової  проблеми  (завдання)  та  її

значущість,  підстави  і  вихідні  дані  для  розробки  теми,  обґрунтування 

необхідності  проведення  дослідження.  У  вступі  подають  загальну 

характеристику магістерської роботи у такій послідовності:

1.  Актуальність  теми.  На  основі  критичного  аналізу  відомих  шляхів 

вирішення  проблеми  чітко  й  аргументовано  обґрунтовують  актуальність  і 

доцільність  роботи  для  розвитку  відповідної  галузі  науки  чи  виробництва, 

державного управління тощо.

2.  Мета  і  завдання  дослідження.  Формулюють  мету  роботи  і  завдання, 

котрі  необхідно  вирішити  для  її  досягнення.  Не  слід  формулювати  мету  як 

“Дослідження..”,  “Вивчення..”,  “Аналіз..”,  тому  що  ці  слова  вказують  на  засіб 

досягнення,  а  не  на  неї  саму.  Мета  роботи,  як  правило,  тісно  переплітається  з 

назвою магістерської роботи і повинна чітко вказувати, що саме вирішується в 

магістерській роботі.

3.  Методи  дослідження.  Подають  перелік  використаних  методів 

дослідження.  Перераховувати  їх  треба  відповідно  до  змісту  роботи,  коротко 

відзначаючи, що саме досліджувалось тим чи іншим методом.

4.  Наукова  новизна  отриманих  результатів.  Коротко  викладають  нові 

наукові  положення  (рішення),  запропоновані  автором  особисто.  Показують 

відмінність отриманих результатів від відомих раніше, описують ступінь новизни

(вперше отримано, вдосконалено, розвинуто далі).

5.  Наукове  значення  роботи.  Показують,  яке  значення  мають  наукові 

положення,  запропоновані  в  магістерській  роботі,  з  точки  зору  розвитку 

(доповнення) наукових знань для вирішення тієї чи іншої наукової проблеми.

6.  Практичне  значення  отриманих  результатів.  Висвітлюють  результати 

практичного  застосування  отриманих  результатів  або  рекомендацій  щодо  їх 

використання.  Необхідно  коротко  повідомити  про  впровадження  результатів 

досліджень, назвавши організації, в яких здійснена реалізація, форми  реалізації 

та реквізити відповідних документів. Впровадження, як правило, оформлюється 

актом або довідкою.

7.  Структура  магістерської  роботи.  Наводиться  перелік  розділів  та  їхній 

короткий зміст.

Основна частина

 магістерської роботи складається з розділів, підрозділів 

(параграфів), пунктів, підпунктів. Кожен розділ починається з нової сторінки.

У  загальних  висновках

  викладають  найважливіші  наукові  та  практичні 

результати  магістерської  роботи  з  формулюванням  розв’язаної  наукової 

проблеми  (завдання)  та  зазначенням  вагомості  для  науки  і  практики.  Далі 

подають  висновки  і  рекомендації  щодо  наукового  і  практичного  використання 

здобутих результатів.

Список  використаних  джерел

  готують  відповідно  до  вищенаведених 

вимог. У разі потреби до додатків можна включити допоміжний матеріал:

• проміжні формули і розрахунки;

67



• таблиці допоміжних цифрових даних;

• інструкції і методики, опис алгоритмів і програм розв’язання задач на ПК;

• ілюстрації допоміжного характеру.

Слід зазначити, що до загального обсягу магістерської роботи не входять 

додатки,  список  використаних  джерел,  таблиці  і  рисунки,  які  займають  всю

площу  сторінки,  однак  всі  ці  сторінки  підлягають  наскрізній  нумерації  на 

загальних засадах.

Магістерську роботу друкують за допомогою комп’ютера на одній стороні 

аркуша  білого  паперу  (формат  А4),  розміщуючи  на  сторінці  до  30  рядків,  що 

містять  1600–1700  друкованих  знаків.  При  наборі  використовують  шрифти 

текстового  редактора  Word  розміру  14  пунктів  через  1,5  міжрядкового 

інтервалу. Текст магістерської роботи друкують, залишаючи поля: праве – 1 см,

ліве – 3 см, верхнє і нижнє – 2–2,5 см.

Вписувати в текст окремі іншомовні слова, формули, умовні знаки можна 

лише  чорним  кольором,  при  цьому  щільність  вписаного  тексту  повинна  бути 

наближеною до щільності основного тексту.

Заголовки  структурних  частин  “ЗМІСТ”,  ”ВСТУП”,  “РОЗДІЛ  1”, 

”ВИСНОВКИ”  друкують  великими  літерами  симетрично  до  тексту.  Заголовки 

підрозділів – маленькими літерами (крім першої) з абзацного відступу. Крапка в 

кінці  заголовка  не  ставиться.  Якщо  заголовок  складається  з  двох  речень,  їх 

розділяють  крапкою.  Кожну  структурну  частину  магістерської  роботи 

починають  з  нової  сторінки. Нумерацію  сторінок,  розділів,  підрозділів, 

підпунктів, рисунків,  таблиць,  формул  подають  арабськими  цифрами  без  знака 

№. Першою сторінкою магістерської роботи є титульний аркуш, який включають 

до  загальної  нумерації  сторінок,  не  проставляючи  номер.  Наступні  сторінки 

нумеруються у правому верхньому куті без крапки в кінці.

Після  слова  “РОЗДІЛ”  ставиться  його  номер  без  крапки,  потім  з  нового 

рядка  друкують  заголовок  розділу.  Підрозділи  нумерують  у  межах  кожного 

розділу  двома  цифрами:  перша  цифра  –  номер  розділу,  а  друга  –  порядковий 

номер  підрозділу,  між  якими  ставиться  крапка.  У  кінці  номера  підрозділу 

ставиться  крапка,  в  тому  ж  рядку  друкується  назва  підрозділу.  Пункти 

нумеруються  в  межах  кожного  підрозділу  за  аналогічним  правилом;  цей  номер 

складається з трьох цифр, розділених крапкою (наприклад, 2.1.1)

Ілюстрації  (схеми,  графіки)  і  таблиці  необхідно  подавати  безпосередньо 

після  тексту,  де  вони  згадані  вперше,  або  на  наступній  сторінці.  Ілюстрації 

позначаються  словом  “Рис.”  і  нумеруються  в  межах  розділу,  за  винятком 

ілюстрацій, поданих у додатках. Номер ілюстрації складається з номера розділу 

і  порядкового  номера  ілюстрації,  її  назва  і  пояснювальні  підписи  розміщують 

послідовно під ілюстрацією.

Таблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках) 

в межах розділу. У правому верхньому куті над відповідним заголовком таблиці 

розміщують  надпис  “Таблиця”  із  зазначенням  номера.  Номер  таблиці 

складається  з  номера  розділу  і  порядкового  номера  таблиці,  між  якими 

68



ставиться  крапка.  При  перенесенні  частини  таблиці  на  інший  аркуш  над  нею 

пишуть “Продовження табл.” і вказують її номер.

Формули  в  магістерській  роботі  (якщо  їх  більше  однієї)  нумерують  в 

межах  розділу.  Номер  формули  складається  з  номера  розділу  і  порядкового 

номера  формули  в  розділі,  між  ними  ставлять  крапку.  Номери  пишуть  біля 

правого поля в одному рядку з формулою в круглих дужках.

Примітки  до  тексту  і  таблиць,  в  яких  подається  довідкова  та 

пояснювальна інформація (дані), нумерують послідовно в межах однієї сторінки. 

Якщо  приміток  на  одній  сторінці  кілька,  то  після  слова  “Примітки”  ставиться 

крапка.


Всі помилки й описки необхідно виправити. Кількість виправлень повинна 

бути мінімальною: на одній сторінці не більше двох виправлень від руки чорним 

чорнилом.

Правила подання текстового матеріалу

. Текстовий матеріал наукового 

твору  дуже  різноманітний.  До  нього  (крім  розглянутих  вище  елементів) 

належать  складні  числівники,  літерні  позначення,  цитати,  посилання, 

перерахування,  тобто  те,  що  при  оформленні  потребує  знання  особливих 

техніко-орфографічних  правил.  У  магістерських  роботах  із  соціальної, 

економічної, управлінської тематики використовується, як правило, цифрова та 

словесно-цифрова форма запису інформації. 

Прості  кількісні  числівники,  якщо  при  них  немає  одиниць  виміру, 

пишуться  словами  (п’ять  разів,  п’ять  підприємств).  Складні  числівники 

пишуться  цифрами,  за  винятком  тих,  якими  починається  абзац.  Числа  зі 

скороченим  позначенням  одиниць  виміру  пишуться  цифрами  (24  кг,  125  грн). 

При  перерахуванні  однорідних  чисел  (величин,  відношень)  скорочена  назва 

одиниць  виміру  ставиться  після  останньої  цифри.  Числівники,  які  входять  до 

складних  слів,  у  наукових  текстах  пишуться  цифрою  (наприклад,  30-

відсотковий обсяг).

У  науковому  тексті  зустрічаються  такі  види  скорочень:  1)  літерні 

абревіатури;  2)  складноскорочені  слова;  3)  умовні  скорочення  за  початковими 

літерами слів; 4) умовні скорочення за частинами слів і початковими літерами.

Літерні  абревіатури  складаються  з  перших  (початкових)  літер  повних 

найменувань  (наприклад,  США,  СОТ,  ЄС  тощо).  Якщо  використовуються  не 

загальноприйняті абревіатури, а запропоновані автором, при першому згадуванні 

вони  вказуються  у  круглих  дужках  після  повного  найменування,  надалі 

вживаються  у  тексті  без  розшифровки  або  подаються  у  переліку  умовних 

позначень перед вступом. Іншим видом скорочень є складноскорочені слова, що 

складаються  з  усічених  і  повних  слів  (наприклад,  профспілка, 

райдержадміністрація тощо).

Наведемо 

кілька 


загальноприйнятих 

умовних 


скорочень, 

які 


використовуються при оформленні магістерської роботи:

а) після перерахування (та ін.; тощо);

б) при посиланнях (див. – дивись, пор. – порівняти);

69



в) при позначенні цифрами століть і років (ст., р., рр.).

У  наукових  текстах  і  формулах  дуже  поширені  літерні  позначення.  У 

магістерській  роботі  повинна  бути  створена  така  система,  коли  одному 

літерному  позначенню  відповідає  одна  величина  і,  навпаки,  кожна  величина 

репрезентується одним літерним позначенням.

Наукові тексти відзначаються великою кількістю перерахувань (переліків), 

що  складаються  як  із  закінчених,  так  і  незакінчених  фраз.  Незакінчені  фрази 

пишуться  з  маленьких  літер  і  позначаються  арабськими  цифрами  або 

маленькими  літерами  із  напівкруглою  дужкою,  що  закривається.  Перший 

варіант:  перерахування  складаються  з  окремих  слів  (або  невеликих  фраз  без 

розділових  знаків),  які  пишуться  в  підбір  з  іншим  текстом  і  відокремлюються 

один  від  одного  комою.  Наприклад:  Продукція  сільського  господарства 

охоплює: 1) продукцію рослинництва, 2) продукцію тваринництва.

Другий  варіант:  перерахування  складаються  з  розгорнутих  фраз  із 

власними  розділовими  знаками.  Тут  елементи  перерахування  найчастіше 

пишуться з нового рядка і відокремлюються один від одного крапкою з комою. 

Наприклад: 

Сукупні ресурси домогосподарств охоплюють: 

а) грошові доходи; 

б)  вартість  спожитої  продукції,  отриманої  з  особистого  підсобного 

господарства;

в)  пільги  та  субсидії  на  оплату  житлово-комунальних  послуг,  на  придбання 

скрапленого газу, твердого, рідкого палива;

г)  пільги  на  оплату  санітарно-курортних  путівок,  послуг,  міжміського 

транспорту, зв’язку;

д) інші надходження.

Коли  частини  перерахування  складаються  із  закінчених  фраз,  вони

пишуться  з  абзацними  відступами,  починаються  з  великих  літер  і 

відокремлюються один від іншого крапкою. Наприклад:

У системному блоці розташовуються всі основні вузли комп’ютера:

1.  Електронні  схеми,  які  керують  роботою  комп’ютера  (мікропроцесор, 

оперативна пам’ять, контролери пристроїв та ін.).

2.  Блок  живлення,  що  перетворює  електроживлення  мережі  в  постійний  струм 

низької напруги, який подається на електронні схеми комп’ютера.

3.  Нагромаджувачі  (або  дисководи)  для  гнучких  магнітних  дисків,  що 

використовуються для читання та запису на гнучкі магнітні диски (дискети).

4. Нагромаджувач на твердому магнітному диску, який призначений для читання 

і запису на твердий магнітний диск, що не знімається (вінчестер).

Текст  усіх  елементів  переліку  граматично  підпорядковується  головній 

ввідній фразі. Її не рекомендується переривати на прийменнику або сполучнику

(на, із, від, те, що).

Правила  подання  ілюстрацій,  таблиць  і  формул

.  Ілюструвати 

магістерську роботу необхідно, враховуючи загальний задум, не використовуючи 

70



ілюстрації,  які  стосуються  другорядних  деталей  тексту.  Кожна  ілюстрація  має 

відповідати  текстові,  а  текст  –  ілюстрації.  У  тексті  робиться  посилання,  що 

містить  порядковий  номер  ілюстрації.  Кожній  ілюстрації  дають  назву,  яку 

розміщують  після  її  номера.  За  необхідності  ілюстрації  доповнюють 

пояснювальними даними (підмалюнковий надпис).

Надпис під ілюстрацією, як правило, має чотири основні елементи:

• найменування графічного сюжету, що позначається скороченим словом “Рис.”;

•  порядковий  номер  ілюстрації,  який  вказується  без  знака  №  арабськими 

цифрами;

•  тематичний  заголовок  ілюстрації,  що  містить  текст  з  якомога  стислою 

характеристикою зображення;

•  експлікацію,  котра  будується  так:  деталі  сюжету  позначаються  цифрами,  які 

виносяться у підпис, супроводжуючи їх текстом.

Наприклад: 

Рис.  9.1  Схема  взаємодії  факторів  формування  асортиментної  політики 

підприємства

Основними  видами  ілюстративного  матеріалу  в  магістерських  роботах  є 

схеми та діаграми.

Схема – це зображення, котре передає за допомогою умовних позначень і 

без  збереження  масштабу  основну  ідею  явища  або  процесу,  показує 

взаємозв’язок їх головних елементів. Наприклад:

Рис.  9.1  Схема  взаємодії  факторів  формування  асортиментної  політики 

підприємства.

Діаграма  –  це  один  із  способів  графічного  зображення  залежності  між

величинами. Відповідно до форми побудови розрізняють діаграми пло

щинні,  лінійні  та  об’ємні.  У  магістерських  роботах  найбільш  розповсюджені

лінійні графіки, а також діаграми – стовпцеві та секторні.

Результати  обробки  числових  даних  можна  подати  у  вигляді  графіків,

тобто умовних зображень величин та їх співвідношень через геометричні фігури, 

точки, лінії.

Не  варто  оформлювати  посилання  на  ілюстрації  як  самостійні  фрази,  в

яких  лише  повторюється  те,  що  міститься  у  підписі.  У  тому  місці,  де 

викладається  тема,  пов’язана  з  ілюстрацією,  розміщують  посилання  у  вигляді 

виразу  в  круглих  дужках  (Рис.  5.1)  або  “...як  це  показано  на  рис.  5.1.”.  При 

виборі  типу  діаграми  необхідно  враховувати  характер  вихідних  даних  і  мету 

побудови,  наприклад,  для  відображення  динаміки  показників  доцільно 

застосувати  лінійний  графік  або  стовпцеву  діаграму,  а  складу  та  структури  – 

секторну.

71



Цифровий  матеріал,  як  правило,  оформлюється  в  таблицях.  За  змістом 

вони поділяються на аналітичні і неаналітичні. Аналітичні таблиці є результатом 

обробки  та  аналізу  цифрових  показників.  Після  таких  таблиць  переважно 

робиться  узагальнення  про  нове  (виведене)  знання,  яке  описується  у  тексті 

словами “таблиця дає змогу зробити висновок, що...”, “із  таблиці видно, що...” і 

т.д. У неаналітичні таблиці вміщують здебільшого числові дані, необхідні лише 

для  подання  інформації  або  констатації  певного  стану  речей.  Таблиця 

складається з таких елементів: її порядковий номер, тематичний  заголовок або 

назва, заголовки вертикальних граф і горизонтальних рядків. Уміщують таблицю 

після першого згадування про неї в тексті.  Таблицю з великою кількістю рядків 

можна переносити на інший аркуш, а з великою кількістю граф можна ділити на 

частини і розміщувати одну над одною в межах однієї сторінки. Якщо заголовки 

граф  складні,  графи  нумеруються,  а  їхня  нумерація  переноситься  на  наступну 

сторінку.

На всі таблиці магістерської роботи повинні бути посилання в тексті, при 

цьому пишуть “в табл. 6.1” або “див. табл. 6.1”.

Найбільші, а також довгі і громіздкі формули, котрі мають у складі знаки 

додавання,  віднімання,  ділення  тощо  розміщують  на  окремих  рядках.  Це 

стосується  також  і  всіх  нумерованих  формул.  Для  економії  місця  кілька 

коротких  однотипних  формул,  відокремлених  від  тексту,  можна  подати  в 

одному рядку, а не одна під одною. Невеликі і нескладні формули, що не мають 

самостійного  значення,  вписують  в  середині  рядків  тексту.  Пояснення  значень 

символів і числових коефіцієнтів треба подавати безпосередньо під формулою у 

тій послідовності, в якій вони наведені у формулі. Значення  кожного символу і 

числового  коефіцієнта  записують  з  нового  рядка.  Перший  рядок  пояснення 

починають зі слова “де” без двокрапки.

Рівняння і формули необхідно відділяти від тексту вільними рядками (не 

менше  одного).  Якщо  рівняння  чи  формула  не  вміщуються  в  один  рядок,  їх 

переносять у наступний після знаків “=”, “+”, “-“, “х”, “:”. Нумерувати слід лише 

ті  формули,  на  які  є  посилання  в  тексті.  Порядкові  номери  позначають 

арабськими цифрами в круглих дужках біля правого поля. 

Слід  пам’ятати,  що  формула  –  це  рівноправний  елемент  речення,  тому  в 

кінці  формул  і  в  тексті  перед  ними  розділові  знаки  ставляться  відповідно  до 

правил  пунктуації.  Двокрапку  перед  ними  ставлять,  якщо  у  тексті  є 

узагальнююче слово або цього вимагає побудова речення. Розділовими знаками 

між формулами у тексті може бути крапка з комою.

Оформлення посилань і цитування

Додатки



.  Магістерську  роботу  як 

кваліфікаційну  працю  оцінюють  також  за  рівнем  бібліографічного  апарату, 

котрий характеризує використані автором джерела. Для підтвердження власних 

аргументів  з  посиланням  на  авторитетне  джерело  або  критичного  аналізу 

друкованого  твору  слід  наводити  цитати.  Науковий  етикет  вимагає  точно 

відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення може викривити зміст, 

72



закладений автором. Крім тексту до цитат належать запозичені таблиці, схеми, 

діаграми, формули тощо. Загальні вимоги до цитування такі:

1. Текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться дослівно, 

тобто  у  тій  граматичній  формі,  в  якій  він  поданий  у  джерелі,  зі  збереженням 

особливостей авторського написання.

2. Цитування повинно бути повним, без довільного скорочення 

авторського тексту і перекручень думок автора. Пропуск слів і речень у цитаті 

допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома 

крапками.

3. Кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело. 

4. При непрямому цитуванні (переказі, викладанні думок інших авторів

своїми словами) слід бути максимально точним і коректним, посилатися на 

джерело.

5. Якщо автор виявляє своє відношення до цитованого тексту, то після 

нього в круглих дужках ставиться знак оклику або знак питання. 

Посилання  в  тексті  магістерської  роботи  роблять  відповідно  до  їх 

переліку  в  квадратних  дужках  [1–7]  або  [48].  Коли  використовуються 

монографії,  статті,  інші  джерела,  що  мають  великий  об’єм,  тоді  в  посиланні 

необхідно вказати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул, наприклад, [1, 

с. 25]. Допускається наводити посилання на джерела у виносках, які розміщують 

у нижній частині сторінки і відокремлюють рискою, наприклад:

__________________________________

1) Шейко В. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-

дослідницької діяльності: Підручник. – К.: Знання, 2004. – С. 228.

Додатки оформлюють переважно як продовження магістерської роботи на 

наступних  сторінках  або  як  окрему  частину  (книгу)  і  розміщують у  порядку 

наведення  посилань  у  тексті.  Кожний  додаток  починається  з  нової  сторінки, 

йому  дають  назву,  надруковану  з  великої  літери  симетрично  до  тексту.  Над 

заголовком  посередині  рядка  з  великої  літери  друкується  слово  “Додаток”  і 

велика  літера,  що  його  позначає.  Вони  позначаються  послідовно  великими 

літерами української абетки, крім літер Є, І, Ї, Й, О, Ч, Ь.

Текст кожного додатка за необхідністю може бути поділений на розділи і 

підрозділи,  які  нумеруються  в  межах  додатку  за  загальними  правилами:  А.2, 

А.2.1. Ілюстрації, таблиці та формули нумеруються в межах кожного додатка:

рис. Д.1.2; формула (А.3).

Захист  магістерської  роботи.  Відповідно  до  календарного  плану 

підготовки  магістерської  роботи  студент  (слухач)  повинен  подавати  її  текст 

частинами  на  перегляд  науковому  керівнику,  а  в  установлений  графіком 

кінцевий  термін  подати  завершену  магістерську  роботу  для  отримання 

письмового відгуку. У разі позитивної рецензії наукового керівника магістерська 

робота  допускається  до  попереднього  захисту  (заслуховується  на  засіданні 

73



відповідної кафедри). У разі негативної оцінки науковим керівником це питання 

розглядається на засіданні кафедри за участі наукового керівника. 

До  проведення  попереднього  захисту  на  кафедрі  випускник  повинен 

додати  до  магістерської  роботи  рецензію  керівника  організації  (зовнішня 

рецензія),  яка  була  об’єктом  дослідження,  завірену  печаткою.  У  ній  має  бути 

засвідчено  достовірність  наведеної  інформації,  правдивість  фактичних  даних, 

самостійність  дослідження,  практична  значущість  і  перспективи  впровадження 

рекомендацій.  На  попередньому  захисті  кафедрою  обов’язково  перевіряється 

самостійність виконання роботи її автором.

До роботи додаються:

• завдання на магістерську роботу;

• замовлення на магістерську роботу;

• довідка про впровадження чи апробацію;

• анотації українською та англійською мовами.

Зброшурована магістерська робота після попереднього захисту подається 

завідувачу випускової кафедри (керівникові магістерської програми) не пізніше, 

ніж за 10 днів до захисту, котрий приймає рішення щодо дозволу захисту перед 

Державною  екзаменаційною  комісією  (ДЕК)  і  призначення  рецензента  від 

університету  (внутрішня  рецензія).  Студенти  (слухачі)  подають  свою 

магістерську роботу директору ЦПМ для прийняття рішення про її захист перед 

ДЕК.  Список  рецензентів  розробляється  випусковою  кафедрою  та 

затверджується директором інституту.

На момент подання магістерської роботи у конверті, який знаходиться на 

внутрішньому  боці  обкладинки  або  після  титульної  сторінки,  студент  (слухач) 

розміщує  супроводжуючі  документи  (лист-замовлення,  рецензії,  відгук 

наукового керівника тощо).

Якщо  завідувач  кафедри  вважає  за  неможливе  допустити  магістерську 

роботу  до  захисту  через  її  незадовільний  стан,  це  рішення  оформлюється 

протоколом  засідання  кафедри  і  подається  на  затвердження  директору 

інституту (директору ЦПМ) і ректору.

Списки  студентів  (слухачів),  котрі  допущені  до  захисту  магістерських 

робіт, подаються ДЕК, склад якої затверджується ректором університету. Перед 

захистом  слухач  зобов’язаний  ознайомитися  з  відгуком  і  рецензіями, 

проаналізувати  їх  і  підготувати  відповіді  на  зауваження.  Захист  магістерської 

роботи відбувається на відкритому засіданні ДЕК за участю не менше половини 

її складу при обов’язковій присутності голови комісії та керівника магістерської 

роботи.  У  разі  відсутності  наукового  керівника  з  поважних  причин  його  може 

представляти завідувач кафедри.

Захист  магістерської  роботи  має  підтвердити  необхідний  рівень  знань 

випускника, його вміння репрезентувати результати дослідження. Дата  захисту 

визначається графіком засідань ДЕК, що затверджується ректором і доводиться 

до відома голови та членів ДЕК і випускників.

Процедура захисту магістерської роботи складається з таких етапів:

74



•  коротке  (до  15  хв.)  повідомлення  автора  (доповідається  мета  дослідження, 

його  основні  положення,  наукова  і  практична  цінність,  основні  результати, 

висновки та пропозиції);

• відповіді на запитання членів ДЕК;

• відповіді на зауваження наукового керівника та рецензентів;

• підведення підсумків захисту магістерської роботи.

За  необхідності  студент  (слухач)  готує  та  подає  кожному  члену  ДЕК 

роздатковий  матеріал,  в  якому  наводяться  цифрові  дані,  графічні  ілюстрації 

тощо, на котрі він посилається у виступі.

За результатами захисту магістерської роботи ДЕК ухвалює рішення щодо 

оцінки роботи та її захисту, про присвоєння кваліфікації магістра з відповідної 

спеціальності  і  видачу  диплома  державного  зразка.  Результати  захисту 

магістерських  робіт  оголошують  у  день  засідання  ДЕК  після  оформлення 

протоколу.

Випускники,  котрі  мають  не  менше  75  відсотків  відмінних  оцінок  з  усіх

навчальних дисциплін і практичної підготовки за умови оцінок “добре” з інших 

дисциплін  і  відмінних  оцінок  за  результатами  державної  атестації,  згідно  з 

рішенням  ДЕК  отримують  диплом  державного  зразка  з  відзнакою  та  можуть 

бути рекомендовані до навчання в аспірантурі.

Студенти (слухачі), що не захистили магістерської роботи, мають право на 

її  захист  протягом  наступних  трьох  років.  Таким  студентам  (слухачам)  не 

видається диплом магістра, а лише довідка про проходження навчання за ОПП 

підготовки магістра.

75



Список джерел:

1. Білуха М.Г. Основи наукових досліджень: Підручник для студ. екон. спец. 

вузів / М.Г. Білуха. – К.: Вища школа., 1997. – 271 с.

2. Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових досліджень: Навч. 

посібник / О.В. Крушельницька. - К.: Кондор, 2003. - 192 с.

3. П'ятницька-Позднякова І.С. Основи науковик досліджень у вищій школі: 

Навч. посібник / І.С. П'ятницькаПозднякова. - К., 2003. - 116 с.

4. Методология научного исследования. Учебное пособие для вузов. \ Рузавин 

Г.И. – М.,  1999. – 317 с.

5. Основы научных исследований. Учебное пособие для вузов. \ Наринян А. Р. – 

К., 2002. – 112 с.

6. Основы научных исследований. Учебное пособие для вузов. \ Фрумкин Р.А. – 

Алчевск., 2001. – 201 с.

7. Сиденко В.М., Грушко И.М. Основы научных исследований – Харків, Вища 

школа, 2002. – 200 с

8. Філіпенко А.С. Основи наукових досліджень. Конспект лекцій: Посібник. –

К.: Академвидав, 2004. – 208 с.

9. Єріна А.М. Методологія наукових досліджень: Навчальний посібник. – К. – 

2004. – 212 с.

10.  Малюга Н.М. Наукові дослідження в бухгалтерському обліку: Навчальний 

посібник. – Житомир: ПП Рута, 2003. – 476 с.

11. Закон України "Про наукову та науково-технічну діяльність" № 1977-ХІІ від 

13 грудня 1991 року із змінами та доповненнями.

12. Закон України "Про вищу освіту" №2984-ІІІ від 17 січня 2002 року із 

змінами та доповненнями.

13. Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. Філософія: Підручник. - Київ: 

Академвидав, 2007.

14. Кустовська О. В. Методологія системного підходу та наукових дослі-

джень: Курс лекцій. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с.

15. Городяненко В. Г. Соціологія : підручник / В. Г. Городяненко. — 3-тє вид., 

доп. — К. : ВЦ «Академія», 2008. — 544 с. 

16. Основи наукових досліджень : Навчальний посібник / Цехмістрова Г.С. - 

Київ: Видавничий Дім «Слово», 2003.- 240 c.

76



75 

 

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ 



 

 

 





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка