Книгу повернув українському читачеві бібліограф Микола Ковальчук (2014)



Сторінка1/4
Дата конвертації29.04.2020
Розмір0,71 Mb.
  1   2   3   4

Олександр БЄЛЯЄВ


ЛЮДИНА-АМФІБІЯ
Науково-фантастичний роман

ЧАСТИНА ПЕРША
І. «МОРСЬКИЙ ДІДЬКО»
Була задушлива січнева ніч1. Синяво-темне небо вкрилося зорями. Вони тремтіли, немов блискучі росяні краплини, готові зірватися з височини небесної бані і впасти на свій відбиток у чорному дзеркалі океану. Нічної тиші не порушували ні рип корабельної снасти, ні плескіт хвиль. Океан, неначе спав глибоко, без снів.

На чардаку шхуни лежали напівголі ловці перлин. Зморені тяжкою працею і південним арґентинським сонцем, вони спали не так міцно, як океан: борсалися, тяжко зітхали, скрикували у важкій дрімоті. Можливо, вони бачили уві сні акул, що часто переслідують ловців перлин. Ці гарячі, безвітряні дні так виснажували людей, що вони не мали навіть сили, закінчивши влови, повитягати на чардак човни. Проте, в цьому не було великої потреби: ніщо не віщувало зміни погоди. І човни залишалися на ніч на воді, прив’язані до котвичного ланцюга.

Цієї ночі на вахті стояв індієць Бальтазар. У нього, як і в багатьох індійців, було два прізвища: для чужинців він був Бальтазар; справжнє ж його ім’я знали лише друзі та рідня.

Бальтазар був найближчий помічник капітана і власника шхуни «Медуза» - Педро Зуріти.

У минулому Бальтазар був відомий ловець перлин; він міг пробути під водою дев’яносто і навіть сто секунд, удвічі більше, ніж звичайно. Ліву ногу йому понівечили зуби акули, а бік пошматував котвичний ланцюг. На старість він облишив небезпечну і важку роботу шукача перлин. Він мав у Буенос-Айресі невеличку крамницю і торгував перлинами, коралами, черепашками й морськими дивинами. Та на березі він нудьгував і через те часто виряджався на перлинні лови. Промисловці його цінували. Ніхто не знав краще від Бальтазара Ла-Платської затоки, її узбережжя і місць, де були перлисті черепашки.

Він навчав молодих ловців усіх таємниць промислу: як затримувати подих, як оборонятися від нападу акул, а під добрий настрій і того, як приховати від хазяїна рідку перлину.

А що найважливіше - він умів з одного погляду, без помилки оцінювати перлини і швидко добирати найкращі з них на користь хазяїнові.

І промисловці охоче брали його з собою за помічника й радника.

Бальтазар сидів на бочці і повільно палив товсту сигару. Світло з ліхтаря, причепленого до щогли, падало йому на обличчя. Воно було довгасте, без вилиць, з рівним носом і великими гарними очима, - обличчя аравканця2. Бальтазарові повіки важко спускалися і поволі підводилися. Він дрімав. Та спали лише його очі, а не вуха. Спадщина предків - його вуха були чуйний вартовий, що попереджав Бальтазара про небезпеку навіть підчас глибокого сну. Але тепер вухо його схоплювало лише бурмотіння й зідхання тих, що спали. З берега тягнуло запахом гнилих черепашок, - їх залишали гнити, щоб легше було виймати перлини. Людині незвичній цей запах був би гидкий; але Бальтазар не без задоволення втягував його роздутими ніздрями. Для нього цей запах був зв’язаний з усіма вражіннями свавільного життя морського волоцюги - шукача перлин, із захопливою небезпекою і красою океану.

Бальтазарові повіки важко підвелися, заплющилися і вже не розплющувались. Попіл із сигари впав, незабаром випала із знесилених пальців і сигара. Голова схилилася на груди. Бальтазар заснув...

Раптом його вуха заворушилися, немов у собаки. Цим рухом вони нібито намагалися збудити його. Бальтазар ще сидів нерухомо, але свідомість його вже збудив якийсь згук, що йшов далеко з моря. Згук пролунав ще раз, вже ближче. Бальтазар розплющив очі. Здавалося, хтось сурмив у ріг, а потім нібито бадьорий, молодий людський голос закликом гукнув від нижчого згуку на октаву вгору:

- А-а!


Музичний згук сурми не був подібний до різкого згучання сирени пароплаву, а веселий заклик зовсім не нагадував заклику тонучого. Це було щось нове, невідоме, а через те й моторошне. Бальтазар підвівся і напружив м’язи своєї голої спини. Йому здалося, ніби одразу посвіжішало. Він підійшов до краю шхуни й уважно оглянув океанову поверхню. Вона, як і раніше, була нерухома і пустельна. Ані корабельного ліхтаря, ані хлюпання весел чи рук плавця. Тиша... Бальтазар штовхнув ногою індійця, що лежав на підлозі і, коли той підвівся, тихо промовив:

- Кричить. Це, мабуть, він!..

- Я не чую, - так само тихо відповів індієць гурона3, стоячи навколюшках і прислухаючись. Раптом тишу знову розірвав згук сурми і крик:

- А-а!..


Зачувши цей згук, гурона пригнувся, ніби його вдарили батогом.

- Так, це, напевне, він, - сказав гурона, з переляку зацокотівши зубами.

Прокинулися й інші ловці. Вони сповзлися до освітленого ліхтарем місця на чардаку, ніби ховаючись у проміннях світла від страшної нічної примари, і сиділи, притулившись один до одного, мов перелякані діти, напружено прислухаючись. Згук сурми і голос ще раз пролунали десь далеко і замовкли...

- Це він...

- Морський дідько, - шепотіли рибалки.

- Ми не можемо далі залишатися тут.

- Це страшніше від акули.

- Покликати сюди хазяїна!

- Дон Педро, сюди!

Заляпали босі ноги. На чардак вийшов хазяїн, Педро Зуріта. Він був без сорочки, в самих лише полотняних штанях; на широкому шкіряному поясі висіла кобура револьвера. Зуріта підійшов до гурту. Ліхтар освітлював йому заспане, бронзове від сонця обличчя, густе кучеряве волосся, що пасмами спадало на чоло, чорні брови, пухнасті, закручені догори вуса й невеличку борідку з сивиною.

- Що трапилось?

Його грубий, спокійний голос і впевнені рухи заспокоїли індійців.

Вони раптом загомоніли всі зразу.

Бальтазар підвів руку на знак того, щоб вони замовкли, і сказав:

- Ми чули голос його... морського дідька.

- Приверзлося! - відповів Педро мляво, звісивши голову на груди.

- Ні, не приверзлося. Усі ми чули «а-а!» І згук сурми, - знову загомоніли рибалки.

Бальтазар тим самим рухом руки примусив їх замовкнути і вів далі:

- Я сам чув. Сурмити так може тільки «дідько». Ніхто бо на морі так не кричить і не сурмить. Треба якнайшвидше відсіля вирушати.

- Бабусині байки, - так само мляво відповів Педро Зуріта.

Йому не хотілося перевантажувати з берега до шхуни ще не перегнилі, смердючі черепашки і переїздити до іншого місця. Проте, йому не пощастило вмовити індійців. Вони хвилювались, репетували, вимахували руками і запевняли, що завтра ж таки з’їдуть на берег і подадуться пішки до Буенос-Айресу, якщо Зуріта не відпливе звідси.

- Чорти б забрали цього морського дідька разом з вами! Гаразд. Ми вирушимо вдосвіта. - І, бурмочучи щось і далі, капітан пішов до своєї каюти.

Спати йому вже не хотілося. Він засвітив лампу, запалив цигарку і почав ходити з кутка в куток по невеличкій каюті. Він думав про незрозумілу істоту, що з’явилася в тутешніх водах і наганяє жах на рибалок і узбережних жителів.

Що це за загадкова істота, що про неї боязко, пошепки, темними ночами балакали мореплавці, ніби боячись, що вона їх підслухає? Про цю химерну потвору, що її ніхто не бачив, але яка не раз уже нагадувала про себе, складалися леґенди.

Декому вона завдавала лиха, іншим несподівано ставала у пригоді. Старі індійці були переконані, що це морський бог, що виринає з океанських глибин раз на тисячоліття, щоб встановити правду на землі.

Католицькі попи запевняли забобонних еспанців, що знахабнілий морський дідько почав «пустувати», бо люди забувають святу католицьку церкву.

Усі ці чутки, переказувані один одному, дійшли до Буенос-Айресу. «Морським дідьком» живилися кілька тижнів хронікери й фейлетоністи бульварних газет, що містили сенсаційні відомості про «дідькові» пригоди. Йому приписували затоплення шхуни і рибальських човнів, що загинули за невідомих обставин, псування рибальських сіток і крадіжку риби. Та невідома істота мала за собою й добрі вчинки: «дідько» вкидав до рибальських човнів велику рибу, а якось навіть врятував людину, що потопала.

І найдивніше було те, що, не зважаючи на всю цю різноманітну діяльність, ніхто цього «дідька» не бачив і ніхто не міг змалювати, який він з себе, коли не брати на увагу кількох явно вигаданих оповідань «самовидців», що обдаровували «дідька» рогатою головою, цапиною бородою, лапами лева і риб’ячим хвостом або ж змальовували його у вигляді велетенської рогатої жаби з людськими ногами.

Урядові службовці Буенос-Айресу ставилися до цих оповідань і газетних заміток спочатку досить байдуже, вважаючи їх за нікчемні вигадки.

Та хвилювання - переважно серед рибалок - дедалі зростало. Багато рибалок не наважувались виїздити в море. Рибні лови скоротилися, - це вже загрожувало постачанню міста. І урядова влада примушена була звернути увагу на «морського дідька». Кілька парових катерів і моторових човнів поліційної берегової варти розіслали узбережжям з наказом «затримати невідому особу, що баламутить, ширить паніку серед узбережної людности».

Начальник морської поліції був переконаний, що, коли всі ці події не є вигадка, то «морський дідько» є справа рук якогось гулящого містифікатора.

Поліція нишпорила Ла-Платською затокою і узбережжям два тижні, затримала кількох індійців за «злісне поширення брехливих чуток, що сіють тривогу», але «дідько» був невловимий.

Начальник поліції видрукував урядове повідомлення про те, що ніякого «дідька» немає, що все це ґрунтується на вигадках темних людей, яких уже затримали і які матимуть належну кару, та переконував рибалок не вірити «бабським спльоткам» і взятись ловити рибу.

На деякий час це допомогло. Та «дідько» не припиняв своїх «жартів».

Якось уночі рибалок, що відпливли досить далеко від берега, збудило мекання козеняти, що якимось чином опинилося на їхньому баркасі. У інших рибалок щось порізало витягнені з води сітки.

«Слово за вченими» - писали журналісти, зрадівши, що «дідько» знову опанував громадською увагою. Вчені не примусили на себе довго чекати.

Більшість з них категорично відкидала будь-яку можливість появи в океані якоїсь невідомої в науці потвори, що, до того ж, може творити вчинки, властиві лише людині. «Коли б питання стосувалося малодосліджених глибин океану, то таку можливість ще можна було б припустити, виключаючи, звичайно, високий «розум» цієї невідомої істоти», - писали вчені. І вони приєдналися до думки начальника морської поліції, що все це - пустотливі жарти.

Були, проте, і такі «вчені», що не заперечували можливости існування невідомої потвори.

Вони посилалися на славетного німецького натураліста часів середньовіччя, Конрада Геснера1, що описав морську діву, морського дідька, морського ченця та морського єпископа.

«Кінець-кінцем, багато з того, про що писали давні й середньовічні вчені, здійснилося, не зважаючи на те, що нова наука заперечувала правдивість і науковість цеї «старої» науки. Божеська творчість невичерпна, і нам, вченим, стриманість і обережність у висновках пристала більше, ніж комусь іншому», - писали старі вчені.

Дух єзуїтської колеґії, в колишньому будинку якої міститься Буенос-Айреський університет, ще опановував розум багатьох професорів.

Кінець-кінцем, щоб покласти край суперечкам, вирішили вирядити наукову експедицію.

Членам експедиції так само не пощастило зустрінутися з «дідьком», але вони зібрали досить багато матеріялів про вчинки «невідомої особи» (старі вчені наполягали, щоб слово «особа» замінити словом «істота»).

У своїй доповіді, видрукуваній в газетах, члени експедиції писали:

1. «В кількох місцях на піскових мілинах ми помітили сліди вузьких ступнів людської ноги. Сліди виходили з боку моря і повертали назад до моря.

Проте, такі сліди могла залишити людина, що під’їхала до берега човном.

2. Неводи, що ми їх оглянули, порізані так, ніби це зроблено гострим знаряддям. Можливо, неводи зачепилися за гострі підводні скелі чи залізні уламки затонулих кораблів і порвалися.

3. За оповіданнями самовидців, дельфіна, викинутого в бурю на берег досить далеко від води, вночі хтось стягнув у воду, а на піску залишилися сліди ніг і нібито довгих пазурів. Дуже ймовірно, що дельфіна стягнув у море якийсь добросердний рибалка, як це часто буває за тих «дружніх» відносин, що існують між рибалками й дельфінами.

Відомо, що дельфіни допомагають рибалкам, приміром, при ловах головнів, заганяючи рибу на мілину. Рибалки ж досить часто стають у пригоді дельфінам. Сліди пазурів могли бути від пальців людини. Уява надала цим слідам вигляду «пазурів».

4. Козеня ж міг підвезти на човні й викинути якийсь пустун...»

Походження інших «дідькових» слідів з’ясовувалося так само простими і природними причинами.

Вчені дійшли висновку, що жадна морська потвора, якби вона й існувала, не здатна до таких вчинків.

Та питання про «дідька», проте, до кінця не розв’язали. Серед самих вчених були такі, що не вважали ці пояснення за цілком переконливі. Саме існування містифікатора, що протягом місяців пророблював вчинки, які вимагали витрати часу й сил, здавалося сумнівним. Основне ж питання, що його оминули у своїй доповіді вчені, було в тім, що «дідько», як то було встановлено, творив свої вчинки за короткий час по різних, досить далеких одне від одного місцях. Або ж «дідько» мав здатність, незвичайну для людини, швидко плавати, або він володів якимись механічними засобами пересування, або ж, нарешті, «дідько» був не один, а було їх кілька. Але тоді всі ці «жарти» набирають ще незрозумілішого та навіть загрозливого характеру.

Педро Зуріта пригадував собі цю цілу загадкову історію, не перестаючи ходити по каюті.

Він не помітив, як розвиднилось і крізь вікно ілюмінатора пробився рожевий промінь. Педро загасив лампу і почав умиватися.

Обливаючи собі голову теплою водою, він почув на чардаку вигуки переляку і здивовання. Зуріта, не скінчивши вмиватися, швидко вийшов на чардак. Голі ловці, що мали лише полотняну пов’язку на стегнах, стояли на борту шхуни, вимахуючи руками, і безладно кричали. Педро глянув униз і побачив, що човни, залишені на ніч на воді, відв’язані. Легкий вранішній вітерець відносив їх у чисте море.

Зуріта вилаявся і наказав ловцям збирати човни. Але ніхто з них не наважувався зійти з чардака. Зуріта віддав наказа вдруге.

- Сам лізь до «дідька» в зуби, - залунав голос ловця.

Зуріта взявся за кобуру револьвера. Юрба ловців відсунулась і скупчилася біля щогли. Очі ловців вороже дивилися на Зуріту. Сутичка, здавалося, була неминуча.

Бальтазар розбив це напружене чекання.

- Аравканець не боїться нікого, - сказав він, - акула мене їла - не доїла; вдавиться й «дідько» старими кістками, - і, склавши руки над головою, він плигнув у воду і поплив до найближчого човна.

Хоч і старий і з хорою ногою, він все ще плавав чудово. Кількома рухами індієць доплив до човна, виловив з води весло і вліз до човна.

- Мотузка відрізано ножем! - крикнув він. - І добре відрізано. Ніж був гострий, як бритва.

Побачивши, що з Бальтазаром нічого страшного не скоїлося, кілька рибалок пристали до нього. Незабаром зібрали човни, черепашки перевезли до шхуни і підняли котву.

Усі полегшено зітхнули.

II. ВЕРХИ НА ДЕЛЬФІНОВІ


Сонце допіру зійшло, а пекло вже немилосердно. Неначе розчинилися круглі дверці величезної топильної печі, що викидала хвилі гарячого повітря. Сріблясто-блакитне небо було безхмарне, океан застиг. Шхуна «Медуза» була вже за двадцять кілометрів на південь від Буенос-Айресу. За Бальтазаровою порадою котву кинули в невеличкій порізьбленій бухті, біля скелястого берега, що здіймався двома виступами на значну височінь.

Човни розпливлися в різних напрямах затоки. На кожному човні було, за звичаєм, по два гребці: один поринав у воду, другий його витягав. Потім вони змінювали один одного.

Один човен підплив досить близько до берега. Норець наступив ногами на великий камінь-«грузило», прив’язаний до кінця мотузка, і швидко спустився на дно.

Вода була незвичайно тепла і така прозора, що здавалася клаптем блакитного неба, що впав на землю. На дні виразно видно кожного камінця. Ближче до берега від дна здіймалися рожеві корали - нерухомо застиглі кущі підводних садків. Дрібні чепурні рибки, вилискуючи золотом і сріблом, заклопотано нишпорили між цих кущів.

Норець спустився на дно, став на камінь і почав швидко набирати черепашок у прив’язану йому збоку торбинку. Його товариш по роботі, гурона, тримав у руках кінець мотузка і, перехилившись через край човна, дивився у воду.

Раптом він побачив, що норець скочив на ноги так швидко, як тільки можна було у воді, махнув руками, вхопився за мотузок і з такою силою смикнув його, що ледве не стягнув гурони у воду. Човен хитнувся. Гурона похапцем витяг товариша й допоміг йому влізти у човен. Норець широко роззявив рота і важко дихав. Очі йому були поширені і в них відбивався жах. Обличчя з темно-бронзового зробилося сіре - так він зблід.

- Акула?

Але норець нічого не міг відповісти. Він цокотів зубами, ніби вийшов з крижаної купелі, і майже непритомний впав на дно човна.

Що могло так злякати його на дні морському? Гурона нахилився й почав вдивлятися у воду. Так, там щось було негаразд. Маленькі рибки, немов птахи, що побачили шуліку, квапились заховатися серед густих коралевих порослів.

І раптом гурона побачив, що за випнутим наперед рогом підводної скелі з’явилося щось, подібне до червоно-синього диму. Дим поволі розповзався на всі боки, забарвлюючи воду в рожевий колір. В найгустішому місці диму з’явилося щось темне, що нагадувало тіло акули, поволі перекинулося і зникло за виступом скелі. Червоно-синім «димом» могла бути тільки кров, розлита на дні океану. Що там скоїлося? Шукаючи відповіді, гурона глянув на свого товариша, але той нерухомо лежав на спині, хапаючи широко роззявленим ротом повітря й безглуздо втупивши очі у небо. Гурона взявся за весла і поспішив довезти свого безголосого товариша на борт «Медузи».

Нарешті, норець отямився, та він неначе загубив здатність розмовляти і тільки мугикав, хитаючи головою, і відхекувався, випинаючи губи.

Присутнім урвався терпець.

- Кажи, - гукнув молодий еспанець, струснувши норця, - коли не хочеш, щоб твоя полохлива душа вилетіла з тіла!

Норець покрутив головою і сказав глухим голосом:

- Бачив... морського дідька.

- Його?..

Зацікавлення слухачів дійшло найвищого ступня.

- Та кажи ж бо, кажи! - кричали ловці, ладні кинутися на норця.

- Дивлюся - акула... Акула пливе просто на мене. Каюк мені. Велика, чорна і вже на черево перекинулась, зараз їсти мене буде... Дивлюся, ще пливе...

- Друга акула?

- Дідько. Очі, мов шклянки. Лапи жаб’ячі. Пальці довгі, зелені. На пальцях плавні перетинки. А сам, як риба блищить. До акули підплив і чимось човг акулу! Кров з черева. Немає живої акули.

- А які в нього ноги? - спитав один з ловців.

- Ноги? - намагався згадати норець. - Ніг зовсім немає. Великий хвіст. А на кінці хвоста два змії.

- Кого ж ти злякався більше - акули чи потвори? - закидали запитаннями норця.

- Потвори, - не вагаючись, відповів він. - Потвори, хоч вона і врятувала мені життя. То був він...

- Так, то був він.

- Морський дідько, - сказав еспанець.

- Морський бог, що стає в пригоді бідним, - виправив його старий індієць.

Чутка про появу «морського дідька» швидко облетіла човни, що плавали в затоці. Ловці поспішили до шхуни і повитягали човни на борт.

Всі оточили норця, що його врятував «морський дідько», і без кінця примушували його оповідати.

І він розповідав, додаючи все нових та нових подробиць. Він згадав, що з ніздрів потвори вилітало червоне полум’я, а зуби були гострі й довгі, з палець завбільшки.

Педро Зуріта, по пояс голий, в коротких білих штанях, у пантофлях на босу ногу і у високому з широкими крисами солом’яному брилі на голові, човгаючи пантофлями, ходив по чардаку, прислухаючись до розмов.

Що більше захоплювався оповідач, надаючи потворі все нових жахливих рис, то більше переконувався дон Педро, що все це вигадав ловець, наляканий наближенням акули.

«Проте, може, і не все вигадка. Акулі хтось розпоров черево: про це свідчить порожевіла вода затоки. Індієць бреше, але з усього тут є якась частка правди. Загадкова історія, чорти б її забрали!»

Зурітові міркування перервав мелодійний згук рогу, що раптом пролунав з-за скелі.

Цей згук, мов громовий удар, вразив екіпаж «Медузи». Усі розмови враз ущухли, обличчя всім зблідли. Різноплемінні і різномовні ловці з забобонним жахом дивилися на скелю, звідки залунав згук сурми.

Недалеко скелі, на поверхні океану, вигравала зграя дельфінів. Один дельфін вилучився із зграї, голосно пирснув, ніби відповідаючи на заклик сурми, хутко поплив до скелі і зник за її виступом.

Минуло ще кілька хвилин напруженого чекання, і раптом ловці побачили картину, що примусила їх скам’яніти від здивовання.

З-поза скелі виплив дельфін.

У нього на спині верхи, ніби на коні, сиділа дивна істота, що досить близько нагадувала оповідання норця: вона мала людське тіло, гарне, молоде й гнучке. Але на обличчі справді таки були величезні, немов годинники-цибулини, очі, що блищали на сонячному промінні, немов автомобільні ліхтарі; шкура вилискувала ніжним блакитним сріблом, а китиці рук були подібні до жаб’ячих лап - темно-зелені, з довгими пальцями і перетинками між ними. Ноги були розвинені нормально. Ступні ніг були у воді. Чи закінчувалися вони хвостами, чи були звичайної людської форми, залишилось невідомим. Незвичайна істота тримала в руці довгу закручену черепашку. Вона ще раз засурмила в цю черепашку, засміялася веселим людським сміхом і раптом крикнула чистою еспанською мовою: «Швидше, Лідінґу1, вперед!» - поляскала жаб’ячою рукою блискучу дельфінову спину і стиснула йому боки ногами.

І дельфін, як добре наїжджений кінь, додав швидкости.

Це було вже занадто. Вигук здивовання мимоволі витнувся з грудей ловців.

Вершник-потвора обернувся і, побачивши людей, з моторністю ящірки, спорснув з дельфіна, сховавшись за його тілом. З-за дельфінової спини з’явилася зелена рука, що вдарила тварину по спині. Слухняний цьому рухові дельфін впірнув в океан разом з потворою.

Дивна пара зробила півколо і зникла за підводною скелею...

Увесь цей надзвичайний виїзд тривав не більше хвилини, та його було досить, щоб призвести людей до ступеня божевілля.

Ловці галасували, бігали по чардаку, хапалися за голови. Забобонні індійці впали навколюшки і благали морського бога змилуватися над ними. Молодий мексиканець з переляку виліз на найвищу щоглу і божевільно репетував, неґри поскочувалися до трюму і залізли в куток, блискаючи білками.

Про лови годі було й думати. Педро і Бальтазар з великими труднощами встановили лад. «Медуза» знялася з котви і, гнана жахом, попрямувала на північ.

ІІІ. МРІЇ ПЕДРО ЗУРІТИ


Капітан «Медузи» зійшов до своєї каюти, щоб дати лад думкам і обміркувати подію.

- Та тут збожеволіти можна! - промовив Зуріта, виливаючи собі на голову теплої води.

«Морська потвора, що балакає найчистішою кастильською говіркою! Що це? Чортовиння? Мара? Та що б там було, - думав він далі, трохи заспокоївшись, - ця чудернацька, неймовірна істота обдарована людським розумом і вона здібна творити розумні вчинки. Вона, очевидячки, почуває себе однаково добре і в океані і над водою. І вона володіє еспанською мовою, - отже з нею можна порозумітися. А що, якби?.. - у Зуріти навіть дух зайняло. - Що, якби спіймати потвору, привчити її та примусити здобувати перлини? Одна ця жаба, здатна жити у воді, може замінити цілу артіль ловців. Та й як це вигідно! Кожному ловцеві перлин, так чи так, а доводиться віддавати чвертку здобичі. А жаба не коштувала б мені нічого. Адже так, чорти б його забрали, можна надбати за найкоротший час сотні тисяч, мільйони пезет!»

Зуріта не стримував своїх мрій. Досі він сподівався розбагатіти, відшукавши перлисті черепашки в місцях, де їх ще ніхто не здобував. Їхати до Каліфорнійської затоки чи то до островів Хоми й Марґеріта, коло берегів Венесуели, де здобувають найкращі американські перлини, Зуріта не міг. Для цього бо треба було мати не таку «стару калошу», як його шхуна. Треба було також мати і велику партію ловців, - словом, справу треба було ставити на широку ногу. Засобів для цього в Зуріти не було. І він примушений був «вештатися» коло берегів Арґентини.

Але тепер! Тепер він міг би забагатіти за один рік, коли б лише пощастило спіймати «морського дідька»!

Він буде найзаможніша людина в Арґентині, можливо, навіть і в обох Америках. Гроші прокладуть йому шлях до влади. Ім’я дона Педро Зуріти знатиме кожний. Але гру треба вести дуже обережно. І що найважливіше - заховувати таємницю. Зуріта піднявся на чардак і, скликавши увесь екіпаж, аж до кока, сказав:

- Чи відомо вам, яка доля спіткала тих, що ширили чутки про «морського дідька»? Їх арештувала морська поліція, і вони сидять у в’язниці. Я мушу попередити вас, що те саме буде з кожним з нас, коли ви, бодай одним словом, викажете, що бачили «морського дідька». Ви згниєте у в’язниці. Розумієте? Отже, коли життя вам дороге, - нікому ані слова про «дідька»!

«Та, на щастя, їм і не повірять: все це занадто фантастично», - подумав Зуріта і, закликавши до своєї каюти Бальтазара, йому одному виклав свого плана.

Бальтазар уважно вислухав капітана і, помовчавши, відповів:

- Так. Це добре. «Морський дідько» вартий сотні ловців. Добре мати в себе на службі дідька. Та як спіймати його?

- Неводом, - відповів Зуріта.

- Він розріже невода, як розкраяв черево акули.

- Ми можемо замовити металевого невода.

- А хто ж буде ловити його? Нашим норцям тільки-но скажи «дідько», як в них уже підгинаються коліна. Навіть за мішок золота вони на це не згодяться.

- А ти, Бальтазаре?

Індієць здвигнув плечима.

- Мені ще ніколи не доводилось полювати на морських дідьків. Вистежити його і вбити - легко. Але ж вам потрібен живий дідько...

- Ти не боїшся його, Бальтазаре? Що ти думаєш про морського дідька?

- Що ж я маю думати про яґуара, що літає понад морем, і про акулу, що лазить по деревах? Невідомий звір страшніший. Але я... я люблю полювати на страшного звіра.

- Я щедро тебе обдарую. - Зуріта стиснув Бальтазарові руку і розгортав перед ним свого плана далі:

- Що менше людей візьме участь у цій справі, то буде краще. Ти перебалакай з усіма аравканцями, вони хоробрі і спритні на розум. Вибери чоловіка п’ять, не більше. Коли б не погодились наші, шукай на стороні. «Дідько» тримається берегів. Перш за все треба вистежити, де його лігво. Тоді нам легко буде захопити його в невід.

Зуріта й Бальтазар завзято взялися здійснювати плана.

На Зурітове замовлення зробили дротяну мережу, що нагадувала діжку з вийнятим дном.

Всередині мережі Зуріта натягнув прядив’яного невода, щоб «дідько» заплутався в ньому, як у павутинні. Ловців звільнили. З усього екіпажу «Медузи» Бальтазарові пощастило умовити лише двох індійців аравканського плем’я, щоб вони взяли участь у полюванні на «дідька». Ще трьох він завербував у Буенос-Айресі.

Чатувати на «дідька» вирішили почати в тій затоці, де екіпаж «Медузи» побачив його вперше. Щоб не викликати в «дідька» підозри, шхуна зупинилася за кілька кілометрів від невеличкої затоки. Зуріта та його помічники час від часу ловили рибу, ніби це й була мета їхнього плавання.

Водночас троє з-поміж них по черзі, ховаючись за береговим камінням, уважно стежили за тим, що робиться у водах затоки.

Минав другий тиждень, а «дідько» не подавав про себе звістки.

Бальтазар ознайомився з жителями узбережжя, фермерами-індійцями, продавав їм за дешеву ціну рибу і, розмовляючи з ними про різні речі, непомітно зводив розмову на «морського дідька». З цих розмов старий індієць довідався, що місце для стежі вони обрали вірно: багато індійців, що живуть поблизу від затоки, чули згук рога і бачили сліди ніг на піску. Як вони стверджували, п’ята в «дідька» була людська, але пальці значно довші. Часом індійці помічали на піску слід від спини - то він лежав на березі.

«Дідько» не робив шкоди узбережцям, і вони вже не звертали уваги на сліди його існування. Але бачити його не доводилось нікому.

На початку третього тижня «дідько» нагадав про себе.

Після денного влову Бальтазар залишив при березі човна, повного риби. Рано-вранці по рибу мали прийти покупці. Бальтазар пішов на ферму відвідати знайомого індійця, а повернувши на берег, застав порожній човен. Бальтазар одразу вирішив, що то справа «дідькових» лап.

- Невже ж він ізжер стільки риби? - дивувався Бальтазар.

Тієї ж таки ночі один з вартових індійців чув згук сурми на південь від затоки.

Ще за два дні, рано-вранці, молодий аравканець повідомив, що йому, нарешті, пощастило вистежити «дідька». Він приплив на дельфінові. Цього разу «дідько» вже не сидів верхи, а плив поруч з дельфіном, вхопившись рукою за «запряг» - широкий шкіряний нашийник. У затоці «дідько» зняв з дельфіна нашийника, поляскав тварину і зник у глибині затоки, біля підніжжя стрімкої скелі. Дельфін виплив на поверхню і зник.

Вислухавши аравканця, Зуріта сказав:

- Сьогодні вдень «дідько» навряд чи випливе із своєї оселі. Треба скористатися з випадку і оглянути дно затоки. Хто за це візьметься?

Охочих спуститися на дно моря, ризикуючи зустрітися віч-на-віч з невідомою потворою, не знайшлося.

Перед пронизливим Зурітовим поглядом усі спускали очі додолу.

Несподівано виступив наперед Бальтазар.

- Ось я, - коротко кинув він.

Усі вирушили до затоки. Бальтазар прив’язав на рівні грудей мотузка, щоб можна було швидко витягти його, коли б його поранило, узяв до рук ножа, затиснув між ніг каменя і спустився на дно.

Аравканці нетерпляче чекали на його повернення, вдивляючись у пляму, що мигтіла у блакитнавій імлі оточеної скелями затоки. Пролинуло сорок, п’ятдесят секунд, хвилина, - Бальтазар не повертався. Нарешті, він смикнув за мотузок і його витягли нагору.

Відхекавшись, Бальтазар сказав:

- Вузький хід веде до підземної печери. Там темно, немов у черепі акули. «Морський дідько» міг заховатися тільки до цієї печери. Навколо неї - рівна скеля.

- Чудово! - скрикнув Зуріта. - Там темно, для нас це краще. Ми наставимо наші неводи і спіймаємо рибку.

Незабаром по заході сонця дротяні неводи спустили на міцних мотузках у воду, біля ходу до печери. Кінці мотузків закріпили на березі. До мотузків Бальтазар поначіплював дзвіночків, що повинні були задзвонити від найменшого дотику до невода.

Зуріта; Бальтазар і п’ятеро аравканців посідали на березі в мовчазливім чеканні.

Темрява швидко густішала. Місячний серп пролив на рівну поверхню океану своє тріпотливе проміння. Було тихо. Усіх охопило надзвичайне хвилювання. Можливо, вони зараз побачать казкову істоту, що нагонила жаху на рибалок і ловців перлин...

Поволі линули нічні години. Нервове напруження спадало. Людей охоплювала дрімота.

Раптом дзвоники задзвонили. Люди посхоплювалися, мов від удару електричної течії, кинулися до мотузків і почали витягати невода. Він був важкий. Мотузки шарпалися. Хтось вовтузився у неводі.

Ось невід виринув на поверхню океану, а в ньому при блідому місячному світлі билося тіло напівлюдини-напівтварини, блискаючи великими очима й сріблом луски. «Дідько» вживав неймовірних зусиль, щоб визволити руку, заплутану у неводі. Це йому вдалося. Він витяг ножа, що висів збоку на тонкому ремінці, і почав різати невода.

- Не переріжеш, жартуєш бо! - стиха промовив захоплений полюванням Бальтазар.

Але, йому на здивовання, ніж перерізав-таки дротяну перепону. Спритними рухами «дідько» збільшував дірку, а ловці квапились швидше витягти невода на берег.

- Дужче! Гоп-гоп! - вже гукав Бальтазар.

Та тої самої хвилини, коли здавалося, здобич була вже в їхніх руках, «дідько» провалився крізь прорізану дірку, упав у воду, збуривши цілий водоспад бризок і зник у глибині.

Ловці у розпуці впустили невода.

- Добрячий ножик! Дроти перерізує! - захоплено сказав Бальтазар. - Підводні ковалі кращі від наших. Ріже мов бритвою!

Дон Педро звісив голову і дивився на воду з таким виглядом, неначе там зникло все його багатство...

Різким рухом Зуріта підвів голову, смикнув пухнастого вуса і тупнув ногою.

- Так ні ж бо, ні! - вигукнув він. - Швидше ти здохнеш у своїй підводній печері, ніж я поступлюся перед тобою. Я не пошкодую грошей, я викличу норців, я цілу затоку вкрию неводами й лабетами, і ти не втечеш від моїх рук!

Він був сміливий, настирливий і впертий.

Не дурно бо в жилах Педро Зуріти текла кров еспанських завойовників!

IV. ЛІКАР САЛЬВАТОР
Зуріта виконував свою загрозливу обіцянку. Він наставив на дні затоки багато дротяних загорож, порозтягав у всіх напрямках неводи, порозставляв лабета. Але жертвами всіх цих хитрощів були лише риби, що ловилися в неводи й лабети. «Морський дідько» ніби крізь землю завалився. Він більше не з’являвся і нічим не нагадував про себе. Даремно приручений дельфін щодня припливав до затоки, поринав і пирскав, ніби запрошуючи свого надзвичайного приятеля прогулятися. Двоногий приятель не з’являвся, і дельфін, незадоволено востаннє пирскнувши, плив у чисте море.

Погода зіпсувалася. Східній вітер розгойдав рівну поверхню океану; вода затоки була каламутна від піску, здійнятого з дна.

Піняві гори хвиль ховали те, що робилося під водою. Дна не видно було.

Зуріта годинами простоював на березі, вдивляючись у грядки хвиль. Величезні, пінясті, вони котилися одна по одній до певної межі і розбивалися гучним водоспадом, витискаючи з-під себе нижчі шари води, що котилися далі вогким піском з гадючим шипінням, кидаючи галькою і черепашками і підкочуючись до самих Зурітових ніг.

І, як ці хвилі, у Зурітовій голові чередою виникали все нові та нові плани заволодіти «дідьком» і розбивалися, дійшовши якоїсь певної межі.

- Ні, це ні до чого, - казав Зуріта. - Треба вигадати щось нове. «Дідько» живе на морському дні. «Дідько» не хоче виходити із своєї оселі. Отже, щоб заволодіти ним, треба піти до нього, - спуститися на дно. Це ясно.

І, звертаючись до Бальтазара, що майстрував нові, складні лабета, Зуріта сказав:

- Іди не гаючись до Буенос-Айресу і привези звідти два водолазні убрання з резервуарами кисню. Нагнітну шлянґу «дідько» може перерізати. До того ж нам, можливо, доведеться зробити невеличку підводну мандрівку. Та не забудь захопити з собою електричних ліхтарів.

- Ви хочете піти погостювати до «дідька»? - запитав Бальтазар.

- З тобою, звичайно, старий!

Бальтазар хитнув головою і рушив у дорогу.

Він привіз не тільки водолазні вбрання й ліхтарі, але й пару довгих, хитро вигнутих бронзових ножів.

- Тепер уже не вміють робити таких, - сказав він. - Це старовинні аравканські ножі, що ними, - хай не буде це вам образою, - мої прадіди краяли колись черева білих дідьків - ваших прадідів.

Зурітові не сподобалася ця історична довідка, але якість ножів він похвалив.

- Ти дуже обачний, Бальтазаре.

Другого дня, на світанку, дарма що була досить велика хвиля, Зуріта й Бальтазар одягнули водолазні вбрання і спустилися на дно моря. Не без труднощів розплутали вони натягнутого коло ходу до підводної печери невода і влізли до вузького входу. Їх оточувала цілковита темрява. Постававши на ноги і вийнявши ножі, водолази позасвічували ліхтарі. Дрібні рибки, налякані світлом, шугнули набік, а потім припливли до ліхтаря й метушилися в його блакитнуватому промінні, немов комашиний рій.

Зуріта розігнав їх рукою: блискаючи лускою, вони заважали бачити. Печера була досить велика, не менш, як чотири метри заввишки і метрів п’ять-шість завширшки. Мандрівники оглянули кутки.

Печера була порожня і ніхто в ній не жив, коли не вважати на велику кількість дрібної риби, що, очевидячки, ховалася тут від морських хвиль і хижаків.

Обережно ступаючи, Зуріта й Бальтазар посувалися вперед. Печера повільно звужувалась. Раптом Зуріта спинився здивований. Вогонь ліхтаря освітлював товсті залізні ґрати, що загороджували дорогу.

Зуріта не вірив своїм очам. Він ухопився рукою за залізні ґрати й почав смикати їх, намагаючись відчинити залізну загорожу. Та ґрати не піддавалися. Присвітивши ліхтарем, Зуріта переконався, що ґрати ці міцно вбиті до обтесаних кам’яних стін печери й що вони мають петлі замикаються зсередини.

Вони опинилися перед новою загадкою... «Морський дідько» мусів бути не тільки розумна, але й винятково обдарована істота. Він зумів приручити дельфіна, він знайомий з обробленням металів. Нарешті, він міг збудувати на морськім дні міцну залізну загорожу, що захищає його оселю.

Але це ж бо неймовірно!.. Не міг же він кувати залізо під водою. Отже, живе він не у воді, чи, принаймні, надовго виходить з води на землю.

Зурітові стукало у скронях, неначе в його норецькому ковпаці бракувало кисню, хоча він пробув у воді лише кілька хвилин.

Зуріта дав знак Бальтазарові, і вони вийшли з підводної печери - робити бо тут було нічого - і піднялися на поверхню.

Аравканці, що нетерпляче на них чекали, дуже зраділи, побачивши сміливих норців цілими.

Скинувши ковпака і відхекавшись, Зуріта спитав:

- Що ти скажеш на це, Бальтазаре?

Аравканець розвів руками.

- Я скажу, що нам довго доведеться висиджувати тут. «Дідько» напевне живиться рибою, а риби там досить. Голодом нам його з печери не виманити. Зірвати ґрати динамітом, - ось що тільки й лишається нам.

- А чи не гадаєш ти, Бальтазаре, що печера може мати два виходи: один - із затоки, а другий - з поверхні землі?

Бальтазар про це не подумав.

- Треба цього сподіватися. Як це нам раніше не спало на думку оглянути околиці! - сказав Зуріта.

І свої розшуки вони скерували в інший бік.

Вивчаючи околиці, Зуріта звернув увагу на високу стіну з білого каміння, що обгороджувала величезну ділянку землі, щонайменше десять гектарів. Зуріта обійшов цього мура. На усій довжині його він знайшов лише одні ворота, зроблені з товстих залізних листів. На воротях були маленькі залізні двері з причиненим з середини «вовчком».

«Справжня в’язниця або фортеця, - подумав Зуріта. - Дивно. Фермери не будують таких товстих і високих стін. У стіні ні просвіту, ні щілини, крізь які можна було б зазирнути до середини».

Навколо - безлюдна, дика місцевість: голі, сірі скелі, порослі місцями колючим чагарником і кактусом. В долині - затока.

Зуріта кілька день блукав навколо муру, стежив довго за залізними ворітьми. Та ворота не розчинялися, ніхто не входив і не виходив крізь залізну хвіртку, ані згуку не чути було за стіною.

Повернувшись увечері до «Медузи», Зуріта покликав Бальтазара і запитав:

- Ти знаєш, хто живе у фортеці над затокою?

- Знаю, я розпитував вже про це індійців, що працюють по фермах. Там живе Сальватор.

- Хто ж він, цей Сальватор?

- Бог, - відповів Бальтазар.

Зуріта від здивовання високо звів свої чорні густі брови.

- Ти жартуєш, Бальтазаре?

Індієць ледве помітно посміхнувся.

- Я кажу те, що чув. Багато індійців звуть Сальватора богом, визволителем.

- Від чого ж він визволяє їх?

- Від смерти. Вони кажуть, що він всевладний. Сальватор може творити дива. У своїх палацах він тримає життя і смерть. Кривим він прироблює йоги, справжні, живі ноги, сліпим дає зіркі, мов у орла, очі і навіть оживлює мертвих.

- Карамба, - пробурмотів Зуріта, підбиваючи пальцями знизу догори свої пухнасті вуса. - У затоці «морський дідько», над затокою - бог, чудодійник... Чи не гадаєш ти, Бальтазаре, що «дідько» і «бог» можуть мати постійні зносини один з одним?

Бальтазар тріпнув головою, ніби відганяючи в’їдливу муху.

- Я гадаю, що нам слід би забиратися відсіля якнайшвидше, доки ще наш мозок не позсідався, як кисле молоко, від усіх цих див...

- Чи бачив ти сам когось з вилікуваних Сальватором?

- Так, бачив. Мені показували людину з поламаною ногою. Побувавши в Сальватора, ця людина бігає, мов струсь. Ще бачив я оживленого Сальватором індійця. Ціле село стверджує, що, коли цього індійця несли до Сальватора, він був холодний мрець, череп йому був розкраяний, видно було мозок. А від Сальватора прийшов він живий і веселий. Одружився по смерті. Гарну дівчину взяв... І ще бачив я дітей індійських...

- Отже, Сальватор приймає в себе сторонніх?

- Лише індійців. І вони йдуть до нього звідусіль: з Вогненної Землі й Амазонки, з пустелі Атакама й Асунсіона.

Діставши від Бальтазара ці відомості, Зуріта вирішив з’їздити до Буенос-Айресу.

Там йому пощастило зібрати ще деякі подробиці про Сальватора. Зуріта не помилився, думаючи, що Сальватор - лікар, що лікує індійців і серед найтемніших племен має за собою славу чудодійника. Зуріта звернувся до знайомих лікарів і від них довідався, що Сальватор не звичайний собі лікар, а професор, і до того ж найталановитіший і навіть ґеніальний хірург, хоч людина з великими примхами, як і багато хто серед видатних людей. Ім’я Сальватора широко відоме серед наукових кіл Старого й Нового світу. В Америці він уславився своїми надзвичайно сміливими хірургічними операціями. Коли становище хорих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, - викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність були безмежні.

За часів імперіалістичної війни він був на французькім фронті, де майже виключно робив операції трепанації черепа. Кілька десятків тисяч людей були перед ним зобов’язані своїм життям. По закінченні війни він поїхав до себе на батьківщину, до Арґентини. Хоча Сальватор ніколи не був пожадливий на гроші, проте своєю роботою він нажив собі величезних коштів. Він купив велику ділянку землі поблизу Буенос-Айресу, обгородив її величезним муром - одна з професорових примх - і оселився там, кинувши будь-яку практичну роботу, віддавшись виключно науковій діяльності у своїх чудово обладнованих лабораторіях. Єдиними хорими, що він їх приймав і лікував, були темні індійці, що звали його другим богом, що зійшов на землю.

Усі ці відомості доповнювали й стверджували те, про що Зуріта довідався від Бальтазара.

Зурітові пощастило дізнатися ще про одну подробицю з життя Сальваторового. На тім місці, де тепер розташувалися обшири Сальваторових володінь, перед війною стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам’яною стіною. Під час відсутности Сальватора, що виїжджав на війну, цього будинка стерегли неґр і кілька величезних собак. Жадної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.

Тепер Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.

Зібравши всі ці відомості, Зуріта вирішив:

- Якщо Сальватор лікар, то він не має права відмовитися прийняти хорого. А чому б мені й не захоріти? Я увійду до Сальватора, ніби хорий, а далі - далі ми побачимо.

Але й цього разу Зурітові не пощастило здійснити свого плану.

Він пішов до залізних воріт, що захищали Сальваторові володіння, і почав стукати. Стукав довго і вперто, та ніхто йому не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великого камінця і почав бити ним у ворота, здійнявши грюкіт, що міг би збудити мертвих.

Далеко за муром загавкали собаки, почулися м’які кроки, і віконечко у дверях розчинилося.

- Що потрібно? - запитав хтось ламаною еспанською мовою.

- Хорий, відчиняйте мерщій! - відповів Зуріта.

- Хорі так не грюкають, - спокійно відповів той самий голос, і у віконечку з’явилося чиєсь око. - Лікар не приймає.

- Він не сміє відмовити допомогти хорому! - хвилювався Зуріта.

Віконечко зачинилося, людина відійшла. Тільки собаки настирливо гавкали й далі.

Зуріта, вичерпавши увесь свій запас лайки, повернувся до шхуни.

Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айресі? Але ж це не наблизить його до мети. Зуріта трусився з гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо від хвилювання він смикав їх немилосердно, і вони позвисали вниз, ніби стрілка барометра, що показує низьке тиснення.

Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити. В міру того, як він думав, його брунатні від сонця пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.

Нарешті він вийшов на чардак і несподівано для всіх віддав наказа вирушити.

«Медуза» попрямувала до Буенос-Айресу.

- Гаразд! - промовив Бальтазар. - Скільки часу прогаяли даремно. Хай чорт візьме цього «дідька» разом із «богом»!

V. ПОДАРОВАНЕ ЖИТТЯ


Сонце пекло немилосердно. Запорошеною дорогою, вздовж густих пшеничних, кукурудзяних і вівсяних ланів ішов старий, виснажений індієць. Одежа йому була подерта. На руках він ніс хору дитину, прикриваючи її від сонячного проміння старенькою ковдрою. Очі дитині напівзаплющені. На горлі видно величезну пухлину. Час від часу, коли дідусь спотикався, дитина хрипко стогнала і розплющувала повіки, обведені довгими чорними віями. Дід зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче обличчя, щоб охолодити його.

- Коли б хоч донести живу, - прошепотів дід, прискорюючи ходу.

Підійшовши до залізних воріт, індієць переклав дитину на лівицю і вдарив правою рукою об залізні двері чотири рази.

Віконце у хвіртці відчинилося, чиєсь око промайнуло в дірочці, зарипів засув і хвіртка розчинилася.

Індієць боязко переступив поріг. Перед ним стояв одягнений в білий халат старий неґр з білим-білим кучерявим волоссям.

- До лікаря, дитина хора, - промовив індієць.

Неґр мовчки хитнув головою, замкнув двері і рукою запросив іти слідом за ним...

Індієць озирнувся. Вони були на невеличкому дворі, вимощеному кам’яними плитками. Цей двір був обгороджений з одного боку високим надвірнім муром, а з другого - трохи нижчим муром, що відгороджував двір від внутрішньої частини садиби. Ні трави, ні зеленого кущика - справжній двір в’язниці. У кутку двору, біля воріт другого муру, стояв білий будинок з великими, широкими вікнами. Коло будинку на землі сиділи кілька індійців-чоловіків і жінок. Дехто з них були з дітьми. Усі вони прийшли сюди за цілющою допомогою.

Старий індієць покірно сів на землі у затінку будинку і почав дмухати на нерухоме, посиніле обличчя дитини. Поруч з індійцем сиділа стара індійка, страшна, моя відьма, з розпухлою ногою. Вона глянула на дитину, що лежала на руках індійця, і спитала:

- Дочка?


- Онучка, - відповів індієць.

Похитавши головою, бабуся сказала:

- Болотяний дух увійшов до твоєї онуки. Та він дужчий від злих духів. Він вижене болотяного духа і твоя онучка буде дужа.

Індієць, притакуючи, хитав головою.

Неґp у білому халаті обійшов хорих, подивився на дитину індійцеву і показав на двері будинку.

Індієць увійшов до великої кімнати з кам’яною долівкою. Посеред кімнати стояв вузький довгий стіл, вкритий білим простирадлом. Розчинилися другі двері з матовим шклом і до кімнати увійшов Сальватор у білім халаті, високий, плечистий, смуглявий. Крім чорних брів і вій, на голові Сальваторовій не було жадної волосинки. Він голив не тільки вуса й бороду, але й волосся на голові. І, очевидячки, голив завжди, бо шкіра на голові була так само засмалена, як і обличчя. Досить великий, з торбиною ніс, трохи випнуте гостре підборіддя і міцно затиснуті вуста надавали обличчю жорстокого, навіть хижого виразу. Карі очі дивилися холодно, з жадібною цікавістю. Індійцеві зробилося ніяково від цього погляду, що, здавалося, пронизував людину наскрізь, намацував кожного м’яза, кожний орган, врізався, мов скальпель, розтинав.

Індієць низько схилився і простягнув дитину. Сальватор швидкими, впевненими і разом з тим обережними руками взяв хору дитину з рук індійцевих, розгорнув ганчірки, що ними була загорнута дитина, кинув їх на руки індійцеві, поклав дівчинку на стіл і схилився над нею. Він став до індійця боком. І індійцеві раптом здалося, ніби це не лікар, а кондор схилився над птахом... Ще хвилина і кондор встромить пазурі і гострого дзюба в маленьке тіло... Сальватор почав намацувати пальцями пухлину на горлі дитини. Ці пальці так само вразили індійця. Вони були довгі, але розпухлі й червоні від повсякчасного обмивання спиртом. А що найважливіше - пальці були надзвичайно рухливі. Здавалося, вони могли згинатися в суглобах не тільки вниз, але і вбік і навіть вгору. Немов би Сальваторові руки закінчувалися двома клубками червоних змій, що невпинно рухалися. Далеко небоязкий індієць напружував усіх зусиль, щоб не піддатися почуттю остраху, що на нього наганяла ця надзвичайна людина.

- Прекрасно... Чудово... - казав Сальватор, ніби милуючись з пухлини й перебираючи її пальцями, мов досвідчений музика струни струменту.

Закінчивши огляд, Сальватор повернув обличчя до індійця і сказав:

- Зараз у нас молодик. Приходь через місяць, коли знову буде молодик, і ти візьмеш свою дівчину дужу.

І, схопивши дитину, немов шуліка, він поніс її за шкляні двері, де були ванна, операційна і палата для хорих.

А неґр вже впускав до приймальні нову пацієнтку, стару індіянку з хорою ногою.

Індієць низько вклонився шкляним дверям, що зачинилися за Сальватором, і вийшов з мішаним почуттям жаху і надзвичайної пошани до лікаря...

Рівно через двадцять вісім день відчинилися ті самі шкляні двері, і назустріч індійцеві вибігла дівчина. Він схопив її на руки, розцілував, обдивився горло. Від пухлини не залишилося й сліду. Тільки невеличкий, ледве помітний поріз нагадував про операцію. Слідом за дівчинкою вийшов Сальватор. Цього разу обличчя його не здалося індійцеві хижим. Лікар навіть усміхнувся і, потріпавши кучеряву голівку дівчинки, сказав:

- Ну, маєш свою дівчинку. Ти вчасно приніс її. Ще б кілька годин і навіть я не зміг би повернути їй життя.

Обличчя старого індійця вкрилося зморшками, губи затіпалися, з очей покотилися сльози. Притискаючи дитину до грудей, індієць раптом упав перед Сальватором на коліна і переривчастим від сліз голосом сказав:

- Сеньйоре! Ви врятували життя моїй онучці, а в ній - і все моє життя. Що, коли не своє життя, може запропонувати нам у нагороду бідний індієць!

Сальватор підвів брови.

- Навіщо мені твоє життя?

- Я старий, але ще маю сили, - провадив далі індієць, не підводячись з підлоги. - Я віднесу дитину до матері - моєї доньки - і повернуся до вас. Я хочу віддати вам решту мого життя за добро, що його мені ви вчинили. Я буду служити вам, як пес. Благаю вас, не позбавляйте мене такої ласки.

Сальватор замислився. Він дуже неохоче і обережно брав нових людей. Хоча робота найшлася б. Та й чимало роботи, - Джім не вправляється в садку...

Цей індієць, здається, буде людина до цього придатна, хоча лікар волів би взяти неґра.

- Ти даруєш мені своє життя і просиш, як ласки, прийняти твого подарунка. Гаразд. Хай буде так. Коли ти можеш прийти?

- Ще не промине перша чвертка місяця, як я буду тут, - сказав індієць, цілуючи край Сальваторового халата.

- Як твоє ім’я?

- Моє... Крісто, Христофор.

- Іди, Крісто. Я чекатиму на тебе.

VI. САДОК ДИВ


Коли за тиждень Крісто з’явився до лікаря, Сальватор поклав йому руку на плече, зосереджено і глянув у вічі і сказав:

- Слухай уважно, Крісто. Я беру тебе на службу. Ти матимеш готову їжу і добру плату...

Крісто замахав руками.

- Мені нічого не потрібно, сеньйоре, аби тільки у вас працювати.

Але Сальватор міцно стис йому плече, близько присунув своє обличчя до індійцевого і провадив далі:

- Мовчи і слухай. Ти будеш забезпечений усім. Але я ставлю одну обов’язкову умову: ти мусиш мовчати про все, що тут побачиш.

- Швидше я виріжу собі язика і кину його собакам, ніж вимовлю бодай одне слово.

- Гляди ж но, щоб з тобою не скоїлося такого лиха, - загадково промовив Сальватор. І, викликавши неґра в білому халаті, лікар сказав: - Відпровадь його в садок і передай на руки Джімові.

Неґр мовчки вклонився, випровадив індійця з білого будинку, де лікар звичайно приймав хорих, провів через знайомий уже Крістові двір і постукав до залізної хвіртки другого муру.

За муром загавкали собаки, хвіртка рипнула і поволі відчинилася, неґр уштовхнув Крісто до хвіртки, гукнув щось горловим голосом до другого неґра, що стояв за хвірткою, і пішов геть.

Крісто злякано притулився до стіни: з гавканням, подібним на рев, до нього бігли якісь невідомі звірі, червоно-жовті на колір, з темними плямами. Коли б Крісто побачив їх серед пампасів, він, не вагаючись і хвилини, подумав би, що це яґуари.

Але звірі, що бігли до нього, гавкали по-собачому. Крістові, проте, не було коли визначати види. Він кинувся до найближчого дерева і почав дертися по сучках так швидко та спритно, чого аж ніяк від нього не можна було сподіватися. Неґр засичав на собак, немов розлютована кобра. Цей згук вплинув на собак магічно. Вони перестали гавкати, лягли на землю і поклали голови на витягнуті лапи, скоса зиркаючи на неґра.

Неґр знову засичав, звертаючись цього разу до Крісто, що сидів на дереві, і замахав руками, запрошуючи індійця злізти.

- Що ти сичиш, немов змія? - спитав Крісто, не залишаючи своєї схованки. - Язика проковтнув?

Неґр сердито замугикав і знову замахав руками.

«Невже ж він німий?» - подумав Крісто.

І пригадав свою розмову із Сальватором. Коли Крісто сказав, що ладен відрізати собі язика, Сальватор відповів: «Гляди-но, щоб з тобою не скоїлося такого лиха». Що він хотів цим сказати? Невже Сальватор вирізує язики служкам, що викривають його таємниці? Можливо, що і в цього неґра вирізали язика... Крісто раптом так перелякався, що ледве не впав з дерева. Йому нестримно закортіло тікати звідси, якнайшвидше.

Він навіть виміряв відстань від дерева, що на ньому він сидів, до стіни. Ні, не перескочити... А неґр підійшов до дерева і, ухопивши індійця за ногу, нетерпляче смикав її до себе. Доводилося скоритися своїй долі. Крісто сплигнув з дерева, звів зморшки обличчя у найприємнішу усмішку, що її могло лише відбити його старе обличчя, простяг руку і ласкаво запитав:

- Джім?

Неґр потвердливо хитнув головою.

Крісто міцно потиснув неґрові руку.

«Коли вже потрапив до пекла, треба бути у згоді з чортами», - помислив собі він, а вголос спитав:

- Ти німий?

Неґр не відповів. Крісто висунув свого язика і чиркнув по ньому пальцем.

- Язика немає?

Неґр так само мовчав.

«Як би зазирнути йому до рота?» - думав Крісто. Та Джім, очевидячки, не мав охоти починати бодай мімікою розмовляти. Він узяв Крісто за руку, повів до червоно-рудих звірів і щось до них просичав. Звірі попідводилися, підійшли до Крісто, обнюхали його і спокійно відійшли. «Зазнайомилися!»

Крістові трохи полегшало на серці.

Махнувши рукою, Джім повів Крісто оглядати садок.

Після сумного, вимощеного камінням двору, цей садок вражав своєю розкішшю. Він ішов, ступнево знижуючись, на схід, у напрямі до морського берега. Чудові стежечки, посипані червонуватими здрібненими черепашками, розбігались у різні боки. При дорозі росли примхливі кактуси, соковиті аґави1, що здіймали вгору, подібно до канделябрів, своє волоття з безліччю жовтяво-зелених квітів; цілі гайки бросквяних і оливних дерев вкривали своїми шатами густу траву, що серед її темної зелені рябіли яскраві квіти.

Мов дзеркала, вилискували на зеленому трав’яному тлі водозбори, вимощені з країв білим камінням. Високі водограї охолоджували повітря.

Сад був наповнений різноголосими криками, співами і цвіріньканням пташок, ревом і вереском тварин.

Крісто то дивувався, то жахався.

Ніколи не доводилося йому бачити таких надзвичайних птахів і тварин.

Ось, блискаючи мідяно-зеленою лускою, перебігла дорогу шестинога ящірка. З дерева звисала змія з двома головами. Крісто перелякано одскочив набік від цього двоголового плазуна, що засичав на нього двома червоними ротами. Неґр відповів голоснішим сичанням, і змія, покрутивши в повітрі головами, розкрутила кільця, впала з дерева і зникла серед густих тростинних порослів. Ще одна довга змія, побачивши Крісто, поповзла геть зі стежки, чіпляючись двома лапками. За дротяною сіткою хрюкало порося. Воно видивлялося на Крісто своїм єдиним великим оком, що сиділо йому посеред лоба. Пара ламів промчали галявиною, покручуючи конячими хвостами. З трави, з чагарників і з гілок дерев дивилися на Крісто надзвичайні плазуни, звіри й птахи, - дивовижне поєднання в одному тілі класів і рядів різних тварин. Собаки з кошачими головами, гуси з головами півнів, рогаті кабани, струсі-панду з орлячими дзьобами, барани з тілом пуми...

Крістові здавалося, що він марить, що ним опановують страшні примари. Він тер собі очі, мочив голову холодною водою водограїв, та примари не зникали. У водозборах він бачив зміїв з риб’ячими головами і зябрами, риб з жаб’ячими лапами, величезних жаб з тілом, як ящірки...

І Крісто знову охопило бажання тікати звідціля геть.

Ніби даючи відпочити його напруженим нервам, Джім вивів Крісто на широку галявину, посипану золотавим піском. Посеред неї стояла біла мармурова вілла, збудована в мавританському стилі і обсаджена пальмами. Крізь пальмові стовбури виднілися тонкої роботи арки. Мідяні фонтани, у формі дельфінів, викидали водоспади до прозорих водозборів, де вигравали золоті рибки. Найбільший фонтан перед головним входом мав вигляд прегарного юнака, що сидів верхи на дельфінові, подібно до мітичного Тритона1 - і тримав коло рота звиваного рога. Ця група, створена руками талановитого скульптора, вражала жвавістю і напруженістю рухів юнака і дельфіна, застиглих у мідяній формі.

За віллою було кілька житлових і надвірніх будівель, а далі йшли густі зарості колючих кактусів, що доходили аж до білого муру.

«Знову мур!» - подумав Крісто.

Джім завів індійця до невеличкої, холоднуватої кімнати, пояснив рухами, що цю кімнату віддається йому, і пішов собі геть, залишивши Крісто у стані цілковитої очманілости.

VII. ЗА ТРЕТІМ МУРОМ


Поволі Крісто звикав до того незвичайного оточення, що було навколо нього. Усі звіри, птахи і плазуни були добре приручені. З деякими з-поміж них Крісто навіть заприятелював. Собаки з яґуаровою шкірою, що так налякали його першого дня, ходили слідом за ним, лизькали йому руки, лащилися до нього.

Лами брали з його рук хліб. Папуги сідали на плече.

Коло саду і звірів працювали дванадцять неґрів, так само, як і Джім, мовчазних чи то німих. Крісто ніколи не чув, щоб вони розмовляли навіть між собою. Кожен мовчки робив своє діло. Джім був чимсь на взірець управителя. Він наглядав за неґрами і розподіляв їхні обов’язки. А Крісто, на диво йому самому, призначили за Джімового помічника. Роботи у Крісто було не так уже й багато, годували його добре. І він не міг поскаржитися на своє життя. Одне лише його турбувало - це зловісна мовчанка неґрів. Думка, що Сальватор усім їм поодрізував язики, не йшла Крістові з голови. І коли зрідка Сальватор викликав Крісто до себе, у бідного індійця щоразу холонуло серце: «Різати язика!» - думав він. Проте, незабаром Крісто трохи заспокоївся за цілість свого язика.

Старий Джім дуже полюблював міцне питво - пульке, що його він сам добував із солодкого соку а ґави, піддаючи його шумуванню. Якось після доброї порції пульке Джім заснув у затінку оливних дерев. Він лежав на спині, розтуливши рота. Крісто скористувався з цього, обережно розтулив сучечком йому рота ще ширше і переконався, що в старого неґра язик на місці.

У Сальватора, так само як і в усіх, що в нього працювали, день був суворо розподілений. Від сьомої до дев’ятої ранку лікар приймав хорих індійців, від дев’ятої до одинадцятої оперував, а потім ішов до своєї вілли і там працював у лабораторії. Крісто, що його часом закликали прибирати будинок, дивувався з краси і багатства величезних мавританських зал, з фонтанами посеред підлоги, встеленої попід стінами коштовними килимами. Та ще більше здивували його лабораторії. Певніше можна було б їх назвати музеєм. Там пульсували у шкляних банках серця людей і тварин, що їх живили фізіологічним розчином. Відрізані руки й ноги продовжували життя, що його в них штучно підтримували. Часом ці живі, відокремлені від тіла частини, хоріли, і Сальватор лікував їх, відновлюючи згасле життя. Одного разу Крісто перелякався «живого трупа» хлопчика-індійця. Це тіло, позбавлене серця й свідомости, жило далі. Та більше того: коли Сальватор пускав крізь труп електричну течію, він раптом «відживав», - руки й ноги тіпалися в корчах.

Усі ці рухливі мерці наганяли на Крісто жах. Він вважав для себе за краще бути серед живих виродків у садку.

Хоч як довірливо ставився Сальватор до індійця, та все ж для нього було таємницею те, що відбувалося за третім муром. А між тим, це дуже цікавило Крісто. Опівдні, коли всі відпочивали, Крісто наближався до високого муру і чув із-за нього дитячі голоси. І щонайбільше дивувало його, - він схоплював індійські слова. До дитячих голосів часом домішувалися ще чиїсь тонші, верескливі голоси, що немов би сперечалися з дітьми якоюсь незрозумілою говіркою.

Нарешті, випадок допоміг Крістові побувати і за цим загадковим третім муром.

Стрінувши якось у садку Крісто, Сальватор підійшов до нього, і, за звичаєм, дивлячись пронизливо йому у вічі, сказав:

- Ось уже місяць, Крісто, як ти працюєш у мене, і я задоволений з тебе. У долішньому садку захорів один з моїх служок. Ти зміниш його. Ти побачиш нові речі. Але пам’ятай нашу умову: міцно тримай язика за зубами, щоб його тобі не позбутися.

- Я вже майже відучився розмовляти серед наших німих служок, сеньйоре, - відповів Крісто.

- Це й краще. Мовчанка - то золото. Що більше ти мовчатимеш, то більше матимеш золотих пезо. Я сподіваюся за два тижні поставити мого хорого служку на ноги. А потім... До речі, ти добре знаєш Анди?

- Я народився в горах.

- Тим краще. Мені треба буде поповнити мого звіринця новими тваринами і птахами. Я візьму тебе з собою. А тепер іди. Джім відпровадить тебе до долішнього садка.

Крісто вже звик до несподіванок. Але те, що побачив він у долішнім садку, ще раз вразило його своєю надзвичайністю.

На великій, освітленій сонцем, луці бавилися голі діти й мавпи. Усі діти належали до різних індійських племен. Між них були і зовсім маленькі - не більше як трьох років, і дванадцятилітні підлітки. Кожен з них мав якусь дивну властивість. Деякі були з довгими мавпячими хвостами. Хвостаті діти чудово володіли цим додатком: вони відгонили хвостом мух, вживали його замість нагая підчас бійки, скручували хвоста кільцем, коли бігали.

У інших дітей ноги й руки були немов би викручені в суглобах. Такі діти могли згинати руки в лікті в першому-ліпшому напрямі і крутити рукою в ліктевому суглобі з такою самою рухливістю, як і китицею руки. Деякі могли завертати голову й ноги у протилежний бік і бігати однаково швидко так вперед, як і назад, не повертаючи тулубу. Нарешті, були діти з надзвичайно розвиненими ногами. Вони робили без розгону велетенські стрибки, не менш, як два з половиною метри заввишки і чотири метри завдовж. Ці чудні діти ховали свої простенькі іграшки - кольорові камінці й черепашки до кишень, що були в їхній власній шкурі збоку й на грудях. Крісто помітив, що в одної дитини ліва нога була значно більша за праву.

Не менш дивними істотами були й мавпи. Коли деякі діти були хвостаті, то багато мавп, навпаки, були позбавлені цієї прикраси. У деяких мавп на всьому тілі не було шерсти. І Крісто не міг вирішити, чи були це справді таки мавпи, чи люди.

Та найдивнішим було те, що всі ці мавпи - деякі краще, деякі гірше, - вміли балакати. Вони ото і сперечалися з дітьми, сварилися верескливими, тонкими голосами. Але загалом вони жили з дітьми у злагоді і сварилися з ними не більше, ніж діти поміж себе.

Крісто обійшов увесь садок. Він був менший від горішнього і ще більше знижувався в напрямі до затоки, впираючись у рівну, мов стіна, скелю.

Море було, мабуть, недалеко за цією стіною. З-за стіни чути було згуки морського прибою.

Оглянувши через кілька день цю скелю, Крісто переконався, що вона штучна. Четверта стіна охороняла якусь Сальваторову таємницю. Серед густих ґліцинових заростів Крісто помітив низенькі залізні двері, пофарбовані в сірий колір скель, що цілком зливався з ними.

Крісто прислухався. Жадного згуку, крім прибою, не чути було із-за цієї скелі.

Куди вели ці вузькі двері? До морського берега?..

Крик дитячих голосів перебив Крістові думки. Діти, галасуючи, з веселим переляком, дивилися в небо.

Крісто підвів голову і побачив невеличкого червоного дитячого шарика, що поволі летів через садок. Вітром його несло до моря.

Цей шарик чомусь дуже схвилював Крісто.

Він почав турбуватися, нервувати. І тільки-но служка, одужавши, став до роботи, Крісто пішов до Сальватора і сказав йому:

- Сеньйоре! Незабаром ми їдемо до Андів, можливо надовго. Дозвольте мені побачитися з дочкою й онукою.

Сальватор насупився. Він не любив, коли його служки йшли з двору, й через те, наймаючи їх, давав перевагу самотнім.

Крісто чекав мовчки, як вірний собака, зазираючи Сальваторові у вічі.

А Сальватор, немов би гіпнотизуючи Крісто своїм поглядом, сказав йому втретє:

- Пам’ятай нашу умову. Бережи язика! Йди. Повертайся не пізніше, як за три дні. Почекай-но...

Сальватор пішов до другої кімнати і виніс відтіля важкувату замшеву торбинку з дзвінкими золотими пезо.

- Ось для твоєї онучки. І тобі... за мовчанку.

VIII. ЗМОВА СЕРЕД ПАМПАСІВ


- Коли він не прийде і сьогодні, я змушений буду відмовитися від твоєї допомоги, Бальтазаре, і запросити спритніших і надійніших людей, - казав Зуріта, нетерпляче смикаючи пухнаті вуса.

Цього разу Зуріта був одягнений у біле міське вбрання і капелюх-панаму. Вони з Бальтазаром були в околицях Буенос-Айресу, там, де оброблені, культурні поля кінчаються і починаються зарості дикої трави пампасів.

Бальтазар у білій сорочці й синіх смугастих штанах сидів край дороги і, зніяковівши, мовчки скуб випалену сонцем траву.

Він сам починав жалкувати, що післав свого брата Крісто шпигуном до Сальватора.

Крісто був на десять років старший від Бальтазара. Не зважаючи на свої роки, Крісто був фізично дуже міцний і спритний. До того ж, він був хитрий, немов пампасівська кішка. І все ж таки він не був надійна людина. Можливо, що таким він став, стикаючись з європейцями. У ньому живий був неспокійний дух його предків. Він не міг ужитися з культурою, що її принесли до Америки жителі Старого Світу. Він пробував працювати в сільському господарстві, - це здалося йому нудним. Один час він мав у порту шинок, але почав пиячити і незабаром звівся ні на що. Останні роки Крісто брався за найрізноманітніші і темні професії, користуючись з своєї надзвичайної хитрости, а часом і зради. Така людина була придатна до ролі шпигуна, та не можна було цілком покладатися на неї. Коли б йому було вигідно, він міг би зрадити рідного брата. Бальтазар знав це, а тому й хвилювався не менше від Зуріти.

- Ти певний, що Крісто бачив повітряного шара, що ти його пустив?

Бальтазар невпевнено звів плечами. Йому кортіло швидше кинути всі ці витівки, піти додому, промочити горло холодною водою з вином і швидше лягти спати.

Сонце сідало і його останнє проміння освітило кульки пороху, що здіймалися з-за пригорку. Водночас почувся різкий протяглий свист.

Бальтазар стрепенувся.

- Це він!

- Нарешті!

Крісто бадьорою ходою наближався до них. Він уже не був подібний до виснаженого діда. Ще раз по-молодечому свиснувши, Крісто підійшов і привітався з Бальтазаром і Зуріта.

- Ну, що, зазнайомився ти з «морським дідьком?» - запитав його Зуріта.

- Ще ні, але він там. Сальватор охороняє «дідька» за чотирма мурами. Найголовніше вже зроблено, - я працюю в Сальватора і він мені вірить. З хорою «онукою» в мене вийшло дуже добре! - і Крісто засміявся, примруживши свої хитрі очі.

- Де ти добув свою «онучку»? - посміхаючись запитав Зуріта.

- Грошей не знайдеш, а дівчаток легко знайти, - відповів Крісто. - Мати дитини задоволена. Я одержав від неї п’ять паперових пезо, а вона має здорову дівчинку.

Про те, що він одержав від Сальватора важкеньку торбинку золотих пезо, Крісто не сказав ні слова.

- Ну й див же в цього Сальватора! Справжній звіринець! - І Крісто почав оповідати про садок див.

- Усе це дуже цікаво, - промовив Зуріта, запалюючи цигарку, - та ти не бачив найважливішого: «дідька». ІЦо ти, Крісто, гадаєш робити далі?

- Далі? Невеличку мандрівку до Андів. - І Крісто розповів про Сальваторів план виїхати полювати на звірів.

- Чудесно! - скрикнув Зуріта. - Сальваторів маєток стоїть одинцем. За час його відсутности ми нападемо і викрадемо «морського дідька».

Крісто заперечливо похитав головою.

- Яґуари відірвуть вам голови, і вам нічим буде шукати «дідька». Та й з головою не відшукати його, коли і я досі не знайшов.

Зуріта затягнувся цигаркою, щулячись від диму.

- Тоді ось що. Ми будемо чатувати на Сальватора, коли він вирушить на полювання; захопимо його в полон і будемо вимагати викупу - «морського дідька».

Крісто спритним рухом витяг із Зурітової бокової кишені цигарку.

- Дякую вам. Чатування - це вже краще. Але ж Сальватор обдурить: пообіцяє викупа і не дасть його. Ці чорти еспанці... - Крісто закахикав.

- Та що ж ти пропонуєш? - вже роздратовано запитав Зуріта.

- Терпіння, доне Педро. Сальватор вірить мені, але тільки до третього муру. Треба, щоб лікар вірив мені, як самому собі, і тоді він покаже мені «дідька».

- Ну?


- Ну, і ось що. На Сальватора нападуть бандити, - і Крісто ткнув пальцем Зурітові в груди, - а я, - він вдарив себе в груди, - чесний аравканець, врятую йому життя. Тоді для Крісто не залишиться таємниць в будинку Сальватора.

«І гаманець мій поповниться золотими пезо», - сказав він собі.

- Що ж, це не погано.

І вони умовились, якою дорогою Крісто поведе Сальватора.

- Напередодні нашого від’їзду я кину через мур червоного камінця. Будьте напоготові.

Хоч план нападу обмірковували й дуже уважно, та одна непередбачена обставина ледве не зіпсувала цілої справи.

Зуріта, Бальтазар і десятеро шибеників, завербованих з порту, одягнені у вбрання ґавчо1 і добре озброєні, верхи на конях, чатували на свою жертву у пампасах, на глухому місці дороги, далеко від житла.

Ніч була темна. Вершники напружено прислухалися, сподіваючись почути тупіт кінських копит.

Але Крісто не знав, що Сальватор виряджається на полювання не так, як це робилося за кілька десятків років перед тим.

«Бандити» несподівано почули шум мотору, що швидко наближався до них. З-за горбочка блиснули сліпучі вогні ліхтарів. Величезне чорне авто промчало повз вершників раніше, ніж вони встигли отямитися.

Зуріта несамовито лаявся. Бальтазара це звеселило.

- Не журіться, доне Педро, - сказав індієць. - Удень спека, вони їдуть вночі, - у Сальватора два сонці на машині. Удень вони будуть відпочивати. Ми можемо наздогнати їх на спочинкові. - І, стиснувши коневі боки, Бальтазар поскакав слідом за авто. За ним рушили й інші.

Проїхавши години дві, вершники несподівано помітили здалеку ватру.

- Це вони. У них щось скоїлося. Стривайте. Я підповзу до них і довідаюсь. Чекайте на мене.

І, скочивши з коня, Бальтазар поліз, немов гадюка.

За годину він повернувся.

- Машина не везе. Зіпсувалася. Вони лагодять її. Усе гаразд. Крісто стоїть на варті. Треба поспішати.

Далі все було зроблено, мов по нотах.

Сальватора, Крісто і трьох неґрів скрутили по ногах і по руках раніше, ніж вони встигли зрозуміти, що трапилося.

Один з найнятих бандитів, що грав ролю їхнього ватажка (Зуріта вважав за краще триматися непомітним), зажадав від Сальватора неймовірно великого викупу, що дорівнював мало чи не річному бюджетові Арґентини.

- Я виплачу, звільніть мене, - несподівано відповів Сальватор.

- Це за тебе. Але стільки ж ти мусиш заплатити за своїх товаришів! - сказав меткий бандит.

Сальватор замислився.

- Одразу таких коштів я не можу дати, - поміркувавши, відповів він.

- Тоді смерть йому! - загукали бандити.

Сальватор звів плечима й відповів:

- Таких коштів я при собі не маю.

Спокійна поведінка цієї надзвичайної людини вражала навіть бандита що багато надивився на свойому віку.

Кинувши зв’язаних позад автомобіля, бандити почали нишпорити скрізь і знайшли запаси спирту для колекцій. Умить спирт випито, і п’яні бандити попадали на землю. Це так само увіходило до гри.

Незадовго перед світанком хтось обережно підліз до Сальватора.

- Це я, - тихо промовив Крісто. - Мені пощастило розв’язати ремінці. Я підкрався до бандита з рушницею і вбив його. Решта ж усі п’яні. - І Крісто розрізав ножем ремінці, що ними був зв’язаний Сальватор, звільнив його, а потім і неґрів.

Всі похапцем посідали до авта, неґр-шофер пустив мотора, машина рвучко рушила й помчала дорогою.

Позаду залунали крики і безладна стрілянина.

Сальватор міцно потиснув Крісто руку.

IX. ЛЮДИНА-РИБА
Крісто нетерпляче чекав, коли Сальватор підійде до нього і скаже:

«Крісто, ти врятував мені життя. Тепер для тебе немає таємниць у моїх володіннях. Ходімо, я покажу тобі «морського дідька».

Але Сальватор не поспішав виявляти такого довір’я до Крісто. Він щедро обдарував Крісто за врятування і поринув у науковій роботі.

Щоб не гаяти часу, Крісто взявся досліджувати четвертий мур і замасковані двері. Ці двері довго не піддавалися, але, кінець-кінцем, Крісто пощастило викрити таємницю. Одного разу, мацаючи якось двері, він натиснув невеличку опуклість.

Раптом двері піддалися і відчинилися. Вони були важкі і грубі, наче двері вогнетривалої шафи. Крісто швидко прослизнув за двері, що автоматично за ним замкнулися. Це його трохи спантеличило. Він обдивився двері, натискав на виступи, але двері не розчинялися.

- Карамба! - пробурмотів Крісто. - Сам себе замкнув у лабетах!

Та робити було нічого. Залишалося скористатися з випадку і оглянути цю останню ділянку Сальваторових володінь.

Крісто опинився в садку з надзвичайно буйною рослинністю. Увесь садок був розташований на невеличкій влоговині, обнесеній з усіх боків досить високим муром із штучно складених скель. Садок був, очевидячки, на самому березі затоки, бо тут було чути не тільки прибій хвиль, але й шарудіння гальки на піскуватій мілині.

У садку були понасаджувані дерева й кущі, що звичайно ростуть на вогкім ґрунті. Між великих, тінявих дерев, що добре захищали від сонячного проміння, дзюрчало багато струмочків. Десятки фонтанів розкидали бризки води, охолоджуючи повітря. Тут було вогко, немов на низовинних берегах Міссісіпі. Посеред саду стояв невеличкий білий кам’яний будинок з плескатим дахом, стіни якого були цілком вкриті плющем.

На вікнах спущені зелені жалюзі. Будинок, здавалося, був порожній.

Крісто дійшов до кінця саду. Біля муру, що відгороджував садок від затоки, був величезний квадратовий басейн, густо обсаджений деревами; він мав площу не меншу, як п’ятсот квадратових метрів і мав п’ять метрів углиб.

Коли Крісто наблизився до басейну, якась істота злякано вибігла із заростів і плигнула до басейну, здійнявши хмару бризок.

У Крісто від хвилювання аж дух захопило.

- Він! «Морський дідько»! Нарешті Крісто побачить його.

Індієць підійшов до водозбору, зазирнув у прозору воду і скрикнув від здивовання.

На дні басейну, на білих кам’яних плитках сиділа велика мавпа і з переляком і цікавістю дивилася виряченими очима з-під води на Крісто.

Найдивнішим було те, що мавпа, очевидячки, дихала під водою, бо її боки то спадали, то здіймалися, як в обпоєної коняки.

Хоч і як був Крісто здивований, та мимоволі засміявся.

- Так ось він - «морський дідько», що наганяв жаху на рибалок! Земноводяна мавпа! Якого тільки дива не буває на світі...

Крісто був задоволений, що йому, нарешті, пощастило досягти мети, але разом з тим він був розчарований. Мавпа зовсім не нагадувала тієї потвори, що про неї розповідали «самовидці». Чого тільки не можуть зробити переляк і уява!

Проте, треба було подумати про повороти. Крісто пішов назад до дверей, виліз на високе дерево біля муру і, ризикуючи зламати собі ногу, плигнув з високої стіни.

Він не встиг ще отямитися від стрибка, як почув Сальваторів голос:

- Крісто! Та де ж бо ти?

Крісто схопив граблі, що лежали на стежці, і почав гребти сухе листя.

- Я тут, сеньйоре.

- Ходімо, Крісто, - сказав Сальватор, наближуючись до заличкованих залізних дверей скелі. - Дивись, ці двері відчиняються ось як, - і Сальватор натиснув вже відому Крісто опуклість на шорсткій поверхні дверей.

«Лікар спізнився, я вже бачив «дідька», - подумав собі Крісто.

Сальватор і Крісто увійшли в садок. Поминувши оповитий плющем будиночок, Сальватор попрямував до басейну. Мавпа сиділа ще у воді, пускаючи бульбашки.

Крісто вважав за потрібне здивовано скрикнути, немов би він побачив її вперше. Але слідом за цим йому довелося здивуватися вже цілком природно.

Сальватор не звернув на мавпу жадної уваги. Він лише махнув на неї рукою, неначе б вона йому заважала. Мавпа одразу ж виплила, вилізла з басейну, обтрусилася і видерлася на дерево. Сальватор нахилився, помацав траву і сильно натиснув одне місце. На підлозі з країв басейну відчинилися ляди, а через них линула вода. За кілька хвилин басейн був порожній. Ляди замкнулися. Водночас відкілясь збоку висунулася залізна драбинка, що вела на дно басейну.

- Ходімо, Крісто!

Вони зійшли до басейну. Сальватор ступив на одну плитку, і відразу ж відчинилася нова ляда посередині басейну, завширшки з квадратовий метр. Залізні східці йшли кудись під землю.

Крісто слідом за Сальватором пішов до цього підземелля. Вони йшли досить довго. Згори, крізь ляду, пробивалося лише розсіяне світло. Нарешті, зникло й воно. Їх оточила цілковита темрява. Кроки глухо лунали в цьому підземному коридорі.

- Не спіткнися, Крісто, зараз ми вийдемо на рівне.

Сальватор спинився, помацав стінку рукою. Цокнув вимикач, і яскраве світло розіллялося навколо. Вони стояли у сталактитовій печері, перед бронзовими дверима з левовими мордами, що тримали в зубах кільця. Сальватор смикнув за одне кільце. Важкі двері плавко відчинилися, і вони увійшли до темної зали. Знову клацнув вимикач. Матовий шар залив м’яким світлом велику печеру, одна стіна якої була шкляна. Сальватор перемкнув світло, і Крісто вразило видовище, що перед ним розкрилося. Тоді, як уся печера поринула у темряві, найсильніші прожектори освітлювали те, що було за шкляною стіною. То був величезний акваріюм, вірніше - шкляний будинок на морському дні. З землі здіймалися водорості і коралеві кущі, серед яких вигравали риби. І раптом Крісто побачив людиноподібну істоту з великими опуклими очами і жаб’ячими лапами, що вийшла із заростів. Тіло невідомого вилискувало синяво-сріблястою лускою. Швидкими і спритними рухами він підплив до шкляної стіни, хитнув головою Сальваторові, гарним рухом тіла змінив напрям і заплив до шкляної камери, зачинивши за собою двері. Вода з камери швидко вибігла. Невідомий відчинив другі двері - у шкляній стіні – і увійшов до печери.

- Скинь окуляри і рукавиці, - сказав Сальватор.

Невідомий хутко скинув їх, і Крісто побачив перед собою стрункого юнака надзвичайної краси.

- Знайомтеся: Іхтіяндр, людина-риба, чи, вірніше, амфібія, він же «морський дідько», - відрекомендував юнака Сальватор.

Привітно посміхаючись, юнак простяг індійцеві руку і сказав еспанською мовою:

- Буенос діас, сеньйоре1.

Крісто мовчки стиснув простягнену руку. Вражений індієць не міг вимовити ні слова.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка