Книга розміщена на сайті



Сторінка7/35
Дата конвертації29.03.2020
Розмір0,86 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   35
Сестра Марія Стелла, Японія

Люблю Тебе, Господи!

Ти сотворив нас для себе, і не за­спокоїться серце наше, доки не спо­чине в Тобі (Св. Августин, Признан­ня).

Бог покликав мене. Так, як і Марія, я відповіла Йому: «Нехай станеться». Хоч і виникало багато труднощів, та у потрібний момент Він прибирав їх з мого шляху. Тепер життя моє наповнене радощами й спокоєм. Десять років я йшла до монастиря, і на цій дорозі моє прагнення невпинно зростало. Думка, що я повинна віддати себе Богові, легко увійшла в моє серце й стала для мене очевидною. Я ніколи не сумніва­лась у моєму покликанні і не переставала вірити Тому, хто кликав мене. Я можу щиро сказати, що «Його ярмо солодке, а тягар легкий».

Коли я була маленькою, мені подобались літургійні обря­ди, хоч я й не була надто побожною. Я поводилась як зви­чайна семи-восьмирічна дитина. Ще я любила уроки кате­хизму і завжди старанно до них готувалась. Особливим мо­ментом, коли я дійсно почула поклик Бога, був день мого першого Святого Причастя. Моя пам'ять і досі зберігає про цей день яскраві спогади, хоча й минуло вже стільки років. Ці спомини хвилюють мене щоразу, коли я входжу в храм.

Було це під час ранішньої Служби Божої, відразу після Причастя. Я спостерігала, як мої подружки, вдягнені в білі плаття, наближаються до перил. Всім, напевно, відоме хви­лювання цих урочистих хвилин. Тоді я, як на екрані, поба­чила видіння, що мало стати реальністю через багато років: білу процесію, подібну до тієї, що проходила перед моїми очима. Тільки дівчата там були старші. Вони йшли, подібні до молодих панн, до наречених, щоб віддатися Богові. Невимовне переживання. Мені здавалось, що через кілька років я буду подібною до них. Те внутрішнє видіння глибоко запало мені в душу, і до цих пір стоїть перед моїми очима. Я була впев-нена, що ця урочистість колись знову відбудеться, але вже з моєю участю, і в цей день я стану «нареченою Христа». Одно­часно душа моя була переповнена солодким відчуттям ра­дості й спокою.

Це був перший знак Божої любові, яким Він позначив мою малу особу. Багато чого сталося в моєму житті, перш ніж мрія мого дитинства стала реальністю. Але власне тоді зародилась у мені думка присвятити себе Богом. З того великого дня в мене було відчуття, що Бог призначив мене собі і, що моя доля не буде схожою на долю моїх подруг... Я усвідомлювала, хоч і не досить ясно, що мене вибрав Той, хто є Всемогутньою і Всеохоплюючою Любов'ю світу.

Однак ця ідея визрівала зовсім неквапливо. Оглядаючись назад на своє життя, я ясно бачу дорогу, якою вів мене Бог, щоб я змогла до нього дійти. Скільки ласки Він подарував мені! А скільки було ласки невидимої, але яка дуже під­тримала мене!

Великий вплив на моє покликання справила школа. Я мала щастя, моя вчителька була зразковою черницею. Вона, напевно, відгадала мою таємницю, бо дуже мені допомагала. Я ніколи їй не звірялась, проте ми чудово розуміли одна одну! Мені досить було її присутності, вона могла говорити про будь-що, а я в цей час думала про життя в монастирі. Все в ній приковувало мою увагу.

Короткочасні говіння, які перед Великоднем були звич­ними в наших краях, сприяли утвердженню моїх намірів, коли проповідник говорив про покликання, я була особливо уважною.

Світло, яке викликали в моїй душі ці говіння, було для мене відкриттям, новим закликом, який я повторювала у глибині душі, і яке завжди нагадувало мені моє перше ви­діння. У цих говіннях я насамперед шукала відповіді на питання, що стосувались покликання до чернецтва, та на мої таємні прагнення. Моєю улюбленою темою була тема черне­чого життя, часом я відчувала розчарування, бо мені зда­валось, що проповідник не досить докладно про це розпо­відає.

Все, що траплялось в моєму житті, оживляло мрії мого серця. Я часто брала участь у шлюбних церемоніях. В такі хвилини мене завжди переслідувала думка: «Я буду належати тільки Богові». Коли молоде подружжя складало клятву вірності, я говорила собі: «Господи, я люблю тільки Тебе і тільки Тебе хочу вибрати». Колись я навіть була за дружку на весіллі моєї двоюрідної сестри і мала чудового «кавалера». Але почувала себе якось незручно. Крім урочистого настрою, відчувала щось на зразок туги, смутку. Мої думки й праг­нення були спрямовані на зовсім інше... Я відчувала постійне прагнення чистих благ, чистої любові. Я ніколи не захоп­лювалась такими розвагами, як вечоринки, екскурсії та інші приємні речі, до яких так охочі дівчата. Тоді я лише на­половину відчувала себе вдоволеною. Чогось мені бракувало. Те «щось» з часом стало «Кимсь». Так Бог увійшов у моє життя. Я дійшла переконання, що створена для цілковитої присвяти себе Богові.

Я не пригадую, щоб коли-небудь противилась волі Божій. В день, коли я зрозуміла, що Він прагне, аби я цілковито присвятила себе Йому, з глибин мого серця радісно про­мовила «так» і вже ніколи не думала про повернення назад.

Мушу однак визнати, що я не завжди виконувала волю Бога: траплялись відхилення, відступи, хвилини слабості й духовного знесилення. Але можу сказати, що в глибині душі я завжди чула голос Бога. Згадка про батька, який чекає свого блудного сина, допомагала мені повернутись до Нього. Бо в певний період, на жаль, надто довгий, я переживала важку кризу. Відчувала сильні спокуси і не завжди була вірною моєму ідеалові чистоти, більше того, часто занепадала духом. Однак думка про чернече життя не зникла. Я ніколи не втрачала віри, не могла її втратити, тому що завше від­чувала любов Бога. В цих безкінечних труднощах я могла втратити покликання.

Та я знаю, що це Бог випробовував мене. Тим часом я дедалі краще почала розуміти слабкість людської натури і велич Божого милосердя. Саме терпеливість і віра Бога, які Він мені явив, підтримували мене у важкий період молодості і щораз більше наближали до Нього, відкриваючи мене для Його любові. Бачачи Його послідовність, коли Він прощав мене в моїй невдячності і невірності, я зрозуміла, як сильно Він любить мене. Був лише один спосіб, хоч і дуже жа­люгідний, щоб виразити Йому мою вдячність: віддатись Йому цілком, тілом і душею, в чернецтві. Завдяки Його ласці я нарешті поборола спокуси і змогла віднайти незворушний спокій - дар Його любові.

Так Бог став для мене «Кимось». Кимось, кого я любила, хто був зі мною, про кого я часто думала і котрому звіряла кожну свою думку щодо майбутнього. «Любити тільки Тебе, мій Господи...» - ця прекрасна пісня завжди мене глибоко зворушувала. Я відчувала в собі її повний зміст. Любити Господа, служити Йому - ось ідеал мого покликання.

Мені довелось подолати багато труднощів, перш ніж я досягла свого ідеалу. Труднощі ці були морального харак­теру. Потім був спротив зі сторони моїх батьків; особливо батько робив усе, щоб відвернути мій намір. Зрештою вони керувались добрими намірами, адже хотіли бачити мене щас­ливою. Віддати Богові єдину доньку, ради виховання якої вони багато чим жертвували - це, безперечно, була ласка, яку Учитель прагнув явити їм.

Але вони зовсім не розуміли досконалості чернечого жит­тя. Через різні підходи до цієї справи виникало багато непо­розумінь, дуже прикрих як для мене, так і для них. Часто поставали серйозні суперечки, які приносили страждання усім нам, і хоч ми й дуже любили одне одного, однак завда­вали собі взаємних прикростей. Батьки дорікали мені, що я їх не люблю, бо хочу їх покинути, що я невдячна й не маю до них серця. Чому я хочу їх покинути? Чи мені вдома погано? Чи я не маю всього, чого прагну? Якби я мала хоч трохи серця, повторювали вони, то не зважилась би на такий крок... Подібне часто закидають душам, які прагнуть покинути все заради Христа. Чи ж не сказав Ісус, що аби піти за ним, треба боротись з домочадцями? Як добре я відчула правдивість цього розділу Євангелія! Ця боротьба, що тривала кілька років, була дуже важкою, бо я дуже любила своїх батьків. Щоденно щось підштовхувало мене до думок на цю тему, викликаючи болісні суперечки. На біду, в мене був «нер­вовий» характер, і сімейні сцени довели мене до хвороби. Я була надто вразливою, а мої нерви вичерпались... Коля бать­ки зрозуміли це, то піддали мене лікарському обстеженню. Жоден з трьох спеціалістів не міг сказати, що зі мною таке. Я ж знала чудово. Знала, що як тільки покину дім, все прийде до норми. І так дійсно сталося.

Труднощі спіткали мене і в школі, особливо на додат­кових курсах, і в ліцеї. Я дійсно дуже страждала в цьому середовищі, в котрому, мені здавалось, Бог був відсутній. Страшенно довго тягнулись ці роки. Я не могла знайти Бога і почувалась сама не своя. Не вистачало мені «Когось». Я побачила, як середовище деяких шкіл може вплинути на душу молодої людини та завдяки осяянню Божому багато чому навчилася. Ці випробування Бог вчинив для того, щоб наставити мене на шлях, який мав привести до Нього. В такій атмосфері легко було забути про свій ідеал: якщо я змогла вистояти, то завдяки Його підтримці.

Потім я працювала в конторі, пізнаючи цим самим інший аспект буденного життя. Знаючи, що Бог чекає мене де-інде, я швидко покинула цю роботу. Я скрізь відчувала потребу в Богові, без нього я ледве животіла. Та і в цей період безліч світла й ласки зійшло на мене. Бог справді є добрим Пасти­рем.

У мене ніколи не було враження, що ставши черницею, я виберу життя, позбавлене любові. Навпаки, власне в монасти­рі я знайшла Любов. Це Вона привела мене сюди. Бог дав ме­ні відчутні докази своєї любові. Зустрічі з Ним були хвили­нами справжнього щастя. Між моєю душею і Ним встанови­лося щось на зразок інтимного зв'язку. Справжня радість та величезне щастя наповнювали мою душу під час молитви. Я й подумати не могла, що в моєму житті немає любові.

Я мусила зректися тої любові, якої у звичайному житті прагне багато жінок, але це здавалось мені дрібницею в порівнянні з тою великою Любов'ю, яку я знаходила скрізь. Бог справді є Любов, як говорить святий Іоан. Утопаючи в лю­бові, чи ж могла я вважати, що любов покинула моє серце? Та я мандрую загадковим полем і не всі мене зрозуміють.

Знаю, якій дискредитації піддається чернече життя, як легковажно сприймає його багато людей. Чула, як повто­рюють дурниці про речі, які для мене є святими. Усім серцем я молюсь за тих дівчат, котрі повинні вести боротьбу, аби могти відповісти на заклик Бога.

Для мене життя в монастирі - це передусім цілковита відданість Богу, присвячення Богові усього нашого єства: тіла, серця, думок, душі.

Обітниця бідності звільняє нас від схильності до мате­ріального добробуту й дозволяє нам природно й невимушено звернутися до реальності духовного світу.

Обітниця чистоти звільняє наше серце від людських при­в'язаностей не для того, щоб ми гордували ними й не від­чували їх, а тому, що нашим обов'язком в Церкві є любити Бога, і то любити Його неподільно.

Обітниця послуху звільняє нашу волю від небезпеки зло­вживань свободою для цілей особистих та егоїстичних, від гріха надмірної незалежності і робить її підвладною волі Бога. Наші наставники є для нас лише посланцями Бога і мають значення тільки у їх зв'язку з Богом.

Все, абсолютно все, робиться з любові до Господа, в поко­рі і повній підлеглості. Таке життя здається мені прекрасним, задовольняє глибокі прагнення моєї душі. «Де є любов, там нема труду, а якщо є труд, він сам переросте в любов»(Наслідування Христа).




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   35


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка