Книга розміщена на сайті


Звичайний шлях в християнських країнах



Сторінка4/35
Дата конвертації29.03.2020
Розмір0,86 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35
Сестра Майрід Галаті

Звичайний шлях в християнських країнах

Ясне світло в дитинстві... Дещо за­тьмарюється у віці дівочому... І зно­ву з' являється в літах юності ра­зом з ясним розумінням, що таке жертва.

Ще в дитячому віці, коли мені було чотири чи п'ять років, мене приваблювало монастирське життя. Тим, хто питав мене, ким я хочу бути, коли виросту, я, не зовсім усвідом­люючи про що йдеться, відповідала:

- Буду черницею.

З роками це прагнення набирало сили аж до часу першого Причастя. Потім воно стало «моєю великою таємницею», котрої я не хотіла відкрити нікому, але над якою охоче розмірковувала на самоті. Зміцненню цього прагнення спри­яли, на мою думку, шкільне середовище і Євхаристійний Христовий Похід.

Після першого Святого Причастя в моєму житті почалася швидка еволюція, наступив дівочий період... Тоді я й розпро­щалася з мріями дитинства. Прийшов важкий період невпе­вненості, страждань та марних фантазій. Я любила читати й ходити в кіно. І без кінця обговорювала з подругами останній фільм або щойно прочитану книгу. В моїй уяві поставав інший світ, доволі прикрашений та ідеалізований, світ, про­никнутий світлом і в німбі сяйва, що оточував як найбла­городніші почуття, так і підступні й нездорові наміри. Все в цьому світлі виглядало інакше, воно засліплювало мій розум і заважало думати. Все, що хвилювало серце, здавалось пре­красним... Романи Деллі (не такі погані, як пусті), які я читала запоєм, призвели до того, що я жила у світі мрій.

В цей період зіткнення з сірою прозою реального життя, від котрої я не могла втекти і якої не могла змінити, дра­тували мене, а щоденні обов'язки здавались не вартими уваги. Серед цих дурниць не було місця на роздуми про життя в монастирі, життя жертовне. Час від часу виникали питання, але я не шукала на них відповіді.

На щастя, коли мені було п'ятнадцять років, я дізналась про існування організації під назвою Католицька Студентська Молодь (КСМ). Новий ідеал захопив мене перш ніж я встиг­ла його краще пізнати. Я прагнула краси й благородства. І власне ті цінності мені було запропоновано. От і все. Горда, чиста, щаслива, непереможена... За цими словами, десь далеко на горизонті, але вже добре видимий, постає Бог і починає займати щораз більше місця в наших душах...

Під кінець року переді мною постало питання з коментаря до Євангелія про Ісуса і самарянку: «А ви, чи знайшли Ісу­са?»

Я щораз більше переймаюсь цим простим питанням, воно не дає мені спокою. До цього часу все було так просто... Тепер же я відчула неспокій. Боялась приймати рішення... Це Бог оволодів мною.

Тим часом надійшла пора літніх таборів. Серед подробиць того часу пригадую дискусію на тему цілковитої посвяти, яка справила на мене велике враження. Христос дарував Себе нам і то в який спосіб! А ми? Чи здатні хоч раз вимовити «так» без егоїстичних обрахунків і спротиву? Після цієї зустрічі я не могла стримати сліз, згадуючи минулий рік.

Я не була занадто відвертою й швидко поверталась до рівноваги. Ніхто не помітив моєї стурбованості. Та ідея далі торувала собі дорогу.

Наразі ж я намагалась здійснити прагнення нового життя, зводячи їх до популярного в таборі гасла: «Посміхатись, забуваючи про себе».

Це гасло довгий час вимагало від мене багато зусиль. Мені часто доводилось проявляти мужність, щоб не звертати уваги на тисячі дрібних справ та обов'язків, виконання яких страшенно дратувало мене.

Моя концепція «красивого» життя була повністю пере­оцінена. Вчинки, що вимагали деяких жертв, були осяяні тепер новим світлом, стали джерелом радості. Перший пункт правил для членів КСМ: «Не належиш сама собі, лише Хрис­тові», - був для мене джерелом натхнення. З тих пір я пра­гнула присвятити життя Христові і своїм подругам, не дба­ючи більше про себе. З цим наміром я часто молилась і передовсім просила щоби моє життя було актом віри й любо­ві. Але на цьому все й закінчувалось. Я відчувала, що моя самопожертва набирає реального змісту, але проблема покли­кання ще не постала тоді переді мною.

Це були роки, коли жертвування собою приносило справ­жню радість. Та невдовзі мене вразила тяжка криза, що, напевно, було проявом Божої ласки. Нараз усе стало для мене порожнім та нудним, дрібні втіхи, до яких я була така охоча ще рік тому, геть набридли мені. Дружба, що була досі джерелом чистої радості, розчарувала мене. Світ довкола мене здавався нетривким, порожнім, часом навіть відраз­ливим. Спокій покинув мою душу. Я не бачила кращих сторін життя і, тим більше, вони ніяк не впливали на мене. Все довкола, здавалось, потонуло в мороці егоїзму, брехні та ілюзій.

Під час наступних канікул я почувала себе самотньо й знеможено. І хоч не любила нікому і ні в чому звірятись, усе ж вирішила написати до своєї колишньої вчительки. Дуже делікатно, посилаючись на вислів святого Августина: «Ти сотворив нас, для себе, Господи, і не заспокоється серце наше, доки не спочине в Тобі», вона підвела мене до проблеми покликання. Я відчула раптове осяяння. Відпочинок та спо­кій, котрих прагнула, я знайду в Богові. Відповідь прийшла сама. Сказавши «так», я одразу відчула себе вільною й без­турботною.

Відродилося прагнення здобути для Христа цілий світ, щоб усі мої сестри прийшли до Нього. Але я відчула потребу не тільки зовнішньої діяльності, я відчула потребу в молитві. Коли я залишалась сама, молитва була для мене так само звичною, як власне дихання - я молилася скрізь: по дорозі до школи і зі школи, в перерві між розмовами, при столі... То Бог дозволив мені скуштувати Його солодощів, перш ніж відкрити свої плани.

Отже я сказала своє «так», погодилась на життя в монас­тирі. Але яке життя? Страждання бідних та хворих були мені особливо зрозумілими. Щоб явити мені свою волю, Бог скористався непередбаченими обставинами. Одного разу в школі нас повідомили, що нас чекає сьогодні зустріч з сест­рою-домініканкою, яка хотіла з нами порозмовляти. Не надто добре пам'ятаю тему розмови, жодна думка не запала тоді в мою душу, але того вечора я сказала собі:

— Я створена для споглядального життя.

І хоч я й дотепер відчувала безперервну потребу молитись, власне той візит збудив у мені прагнення, щоб моє життя перетворилось у безперервну молитву. З того часу, хоча й не бракувало невпевненості і більш або менш серйозних сумнівів, моє рішення було непохитним. Про свій намір я розповіла священикові, але не одержала від нього негайної відповіді. Він хотів, щоби ласка Божа сповнила своє призначення. Че­рез деякий час, однак, рішуче мене підтримав.

З роками моя позиція щодо заклику Бога зазнала деяких змін. Спочатку, після дотогочасних страждань, я відчула гли­бокий спокій. Потім радість охопила мене при думці, що усе своє життя я присвячу служінню Богові. Пізніше я була в захопленні, що Бог вибрав мене для співпраці з Ним у справі спасіння світу, для того, щоб я могла воздавати безустанну хвалу Йому і Церкві. Проте це була недовга радість. Не­забаром народився страх перед життям, яке вимагало жертв. Я відчула щось на зразок відрази. Я робила зусилля над собою, щоб дякувати Богові за те, що Він вибрав мене. При­рода бунтувала в мені, хоч одночасно я усвідомлювала ласку і дар Божий.

Вважаю такі речі цілком нормальними.. Кожне покли­кання повинно пройти крізь період випробувань і вагань. Так було й зі мною.

Першим випробуванням була думка про те, що я назавжди покину матір, яка була вдовою. В неї були тільки я і брат. Мене дуже засмучувала думка, що у випадку хвороби я не зможу їй допомогти. Коли я вперше відкрилася їй та роз­повіла про споглядальне життя за монастирською огорожею, то почула:

- Будь-що, тільки не це! Видно ти не любиш своєї матері.

Того вечора вона не поцілувала мене перед сном, як завж­ди це робила. Мені було дуже боляче. Та перше захоплення було таким сильним, що я лише молилась і спокійно чекала. Мені було всього вісімнадцять років. Протягом наступних років у наших відносинах залишалась якась тінь. Я була настроєна рішуче, однак думка про розлуку гнітила обох. Нарешті мати з болем у серці погодилась на розлуку, пере­свідчившись, що такою є воля доброго Бога.

За десять днів перед датою мого вступу до монастиря брат одержав повідомлення про переведення на інше місце служби, і мати залишилась цілком самотньою. Але не сказала ні слова, щоб мене втримати. Вона плакала, але вирішила мене провести.. Гадаю, що в такі хвилини лише ласка Божа може додати сили. Втіха прийшла пізніше. Дякую Богові, що допоміг нам тоді.

Інші труднощі виникли потім, а їх причиною був мій хара­ктер. Зникло перше захоплення, і життя в монастирі здалось мені холодним, позбавленим любові. Мене лякав докладний до дрібничок розклад дня, дисципліна. Мене вражали дріб'яз­кові вимоги, яким я мусіла підпорядковуватись. Я б охоче слідувала суворим, але визначеним мною правилам життя. А тим часом я повинна була пристосуватись і бути лише слух­няною. Мене аж морозило від цього! Часом я мріяла про затишне й тепле домашнє вогнище, про милі дитячі голівки. Але я не занадто затримувалась на цих думках. Якийсь голос шепотів мені:

- Мрієш? А як же твій ідеал? Спасіння світу через Хрест.


Мусиш зректися цих солодощів.

Потім інші мрії оволоділи мною:

- Чому ти не думаєш про хворих, бідних? Ти могла б
оточити їх своєю ніжністю, подарувати їм трохи радості і
багато любові. І не буде там місця егоїзмові.

Або ж:


- О, як чудово було б жити серед людей життям простої
смертної, стати однією з них, як став для нас звичайною
людиною Ісус, щоб донести до нас послання любові!

Ця остання мрія найбільш приваблювала мене. Але спов­нена яскравого, хоча й трохи суворого світла ласка змусила мене до викриття підступності цих думок. Вони хитро мас­кували прагнення незалежності. Світло ласки падало на мене й додавало сил, щоб подолати цю спокусу. Хочу теж ви­словити подяку священикові, котрому я звірила свої турботи, за його делікатну підтримку.

Моє захоплення різноманітними справами, які мені дуже подобались, становило останню перешкоду. Я повинна була покинути будь-яку активну діяльність та багатьох дорогих мені людей. В розмовах зі мною часто підкреслювалось, скі­льки справ залишається незробленими, яку шкоду спричи­нить мій від'їзд! Через себелюбство легко повірити у свою незамінність. На щастя, і в цьому випадку ласка Божа про­світила мене.

Я віддала себе на службу Богові й Церкві, бо все крім Бога - суєта. Він перший возлюбив мене. Нарешті я зро­зуміла, що найкращим і найпліднішим виявом любові до наших братів є любов до них через Бога.




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка