Книга розміщена на сайті



Сторінка3/35
Дата конвертації29.03.2020
Розмір0,86 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35
Сестра Марія Річард, Індія
Жахлива дівчина

- Прошу не турбуватись, мені нічого не потрібно, зреш­тою, завтра я від'їжджаю, - ці слова я вимовила рішучим голосом ввечері того дня, коли вперше переступила поріг монастиря як послушниця.

Прибувши до Верони, міста на півночі Італії, після бага­тьох років важкої боротьби з собою самою, я не соромилася цілком щиро тепер визнати, що хочу повернутися назад. Тиша, що панувала в монастирі, нудьга та холод осіннього дня мене геть доконали. Сутінки, що панували .в просторій спальні, освітленій єдиною маленькою лампочкою, каменем лягли на моє серце. Дивлячись на довгий ряд ліжок, розді­лених білими ширмами, я відчула, що мої нерви подались. Все, здавалось мені, виглядало убого, одноманітно, без ознак життя й тепла. Ввічливість матері-наставниці здавалась мені надто настирливою, послушниці - невиразними особами, а мій ідеал - великим обманом.

Однак я залишилась. Досить було однієї ночі, щоб я від­найшла себе. Коли наступного дня, лукаво посміхаючись, я попросила дати мені ковдру, наставниця тактовно не нагадала мені про моє вчорашнє рішення. І це мене врятувало.

Змусивши тіні відступити, краплиною гумору мені вда­лося подолати перші неминучі зіткнення з реальністю, яку я представляла собі цілком інакше. Я знайшла себе. Це вже було нове створіння, готове до боротьби за ідеал, що заво­лодів мною: «Належати Христові, працювати для Нього».

Однак я ніколи не забуду вражень того першого дня. І, можливо, власне тому, коли в монастир приходять нові сест­ри, а особливо послушниці, то, зустрічаючи їх, я стараюсь, щоб вони не відчували себе самотніми. Пам'ятаю, як довгий ряд ліжок, тьмяна лампочка і вперто стулені вуста ослабили тоді мою волю. Намагаюсь, щоб з іншими цього не сталося.

Про своє дитинство пам'ятаю зовсім мало. Я була дуже живою і надто рано відчула себе дорослою, не любила дис­ципліни й не зносила жодних обмежень, чим дуже засму­чувала матусю, котра ніяк не могла мене вгамувати і дуже терпіла від моїх вибриків.

У школі мене прозивали малим чортеням. Пригадую собі мою вчительку, змучену життям стару панну, котра, часом зі сльозами в очах, благала мене втихомиритись. Я була неви­черпним джерелом різних витівок. Знайомі прозивали мене шибайголовою, що тішило мене й засмучувало всю сім'ю.

. Всі, однак, визнавали за мною одну хорошу рису: я завжди була скрупульозно щирою. За жодні скарби світу я б не сказала неправди. Була я також завжди готова відповідати за свої вчинки, навіть тоді, коли для покарання мене могли замкнути саму в кімнаті. А це зовсім не було легко — зали­шатись в маленькій замкненій темній кімнатці протягом ба­гатьох годин. Я боялась темноти і, щоб подолати страх, співала різні пісеньки,' які знала. Я співала без упину і на повний голос, що безмірно збільшувало обурення особи, кот­ра мене покарала. В матінки були побоювання щодо мого майбутнього. Моя зухвала поведінка під час ув'язнення та мій незворушний вираз обличчя геть допікали їй та утверджу­вали в сумнівах. Можливо, саме тому, коли мені було десять років, після сімейної наради мене забрали зі школи і перевели в інтернат, котрим керували черниці. Я повинна була підго­туватися до вступного екзамену до середньої школи і мож­ливо, хто знає, трохи вгомонитись. Принаймні таку надію плекала моя матуся. Та після моїх перших вибриків добро­сердні сестри так довго й настійливо просили моїх рідних, що через три місяці я повернулась додому і з тих пір ніхто більше не займався моєю освітою.

Тепер я дістала цілковиту волю, бо матінка моя серйозно розхворілася, а татуся мої вибрики лише потішали й сміши­ли. Трьохмісячне перебування в інтернаті у віці десяти років зробило мене непримиренним ворогом усіх монастирів та черниць.

Через багато років я згадую ту бідну сестру, котрій дові­рені були вихованки мого віку, як зривалася вона з крісла на кожен мій рух. Потай від мене просила моїх подружок про добрі вчинки, котрі б сприяли моєму наверненню. Видно, вона вважала мене справжньою язичницею. Правду кажучи, моє релігійне виховання було дуже поверховим. Також я не па­м'ятаю свого першого причастя. Ісус ввійшов у моє мале серце, не викликавши в ньому помітного зворушення. Гадаю, я тоді нічого не пообіцяла Ісусові, а Він теж нічого не сказав моїй малій душі. Не думала, що колись Він покличе мене, щоб я пішла за Ним.

Я ніколи не молилась надто довго навіть в дитинстві. Більше того, коли мені було дванадцять чи тринадцять років, я дивувалась, спостерігаючи, як мої подружки з побожним тремтінням вдивлялись в Розп'яття або, помітно зворушені, в побожності зупинялися перед якоюсь каплицею, присвя­ченою Діві Марії.

Однак іноді наче дух Божий торкався мене. Незрозумілі терзання й відчуття якоїсь пустки пригнічували мене. Проте це швидко минало.

Десь аж до чотирнадцяти чи п'ятнадцяти років для мене не існувало релігійних проблем. Цілком вистачало моєї дитя­чої віри. Я твердо вірила в існування Бога, але мала про нього лише дитяче уявлення. Трохи місця в моїй душі займав образ Матері Божої, але не надто багато. Не пригадую з моєї сторони жодного доброго вчинку в її честь, навіть у травні. Чуючи про «офірки», я лише іронічно всміхалася. Тоді мені згадувались офіри, що їх чинили шкільні подружки з метою мого навернення. Все це виглядало досить потішно.

Я й далі була дуже жвавою, захоплювалась різними вида­ми спорту і майже фанатично сповідувала культ правди. Навчанню я приділяла мало уваги, але в школі завжди вва­жалась однією з найкращих. Мені більше подобалось това­риство хлопців, ніж дівчат. Я бавилась з ними в злодіїв та карабінерів, не соромлячись бігати вулицями, любила вправ­лятись у стрільбі, любила далекі подорожі на велосипедах. Навіть старшим від мене хлопцям не вдавалося мене обігнати. Ще я чудово плавала, і якось навіть врятувала одну жінку, що почала тонути.

Однак з якогось часу мені почали докучати періоди при­гнічення та глибокого смутку. Майже ніколи я не дошу­кувалась причини моїх рясних та гірких сліз. Я вже не була дитиною, виросла й мала струнку фігуру. Матуся вважала, що мені вже не пасують мої улюблені широкі светри, куртки, які я носила замість плаща, збиті набік берети, високі чере­вики та жахливі картаті підколінки, що доповнювали мій гардероб. Я стала дорослою дівчиною і не могла й далі так вдягатись. Постійні типово хлоп'ячі забави вже мені явно не пасували. Жодні мої пояснення не змогли переконати мату­сю. Відтепер я повинна була одягатись більш елегантно та облишити моїх нерозлучних друзів. Натомість мені пода­рували чудові лижі, пообіцявши, що щонеділі я зможу вдос­таль ними тішитись.

Я не зносила товариства дівчат мого віку. Їхня сенти­ментальність виводила мене з себе. Мені ще невідоме було жіноче марнославство, і я просто ненавиділа їхню балака­нину. Зате я стала палкою читачкою. Сентиментальні романи мене спочатку дратували, але згодом почали навіть подо­батись - давали знати про себе почуття. В мені почала про­буджуватись жіночість, в п'ятнадцять років я вже не була тою вітрогонкою, якою була рік тому. Я вгомонилась на­стільки, що вперше за всі мої роки, проведені в школі, одер­жала з поведінки оцінку «добре». Для мене це був найвищий бал, на який я ні до, ні після більше ніколи не спромоглася. Зовні я виглядала дуже спокійною, надто спокійною.

В моїй душі, однак, зріла велика еволюція. Поступово я робилась справді недоброю. Бунт проти всіх і всього вибухнів наступного року. Я не зносила дисципліни, стала роздра­тованою і дратувала інших. Благородство, яке раніше ке­рувало кожним моїм вчинком, змінилося егоїзмом, я стала зарозумілою і в'їдливою, справжньою садисткою. Моя доте­перішня, емоційна і формалістична релігійність раптово зник­ла. Щезла впевненість щодо існування Бога, обов'язок шану­вання Його закону. Щезли почуття, які завжди підсвідомо впливали на моє життя. Моїм єдиним принципом став егоїзм, єдиним прагненням - тріумф власного «Я» та його схва­лення, єдино достовірним був факт, що хочу жити й насо­лоджуватись життям.

Я шукала щастя, але ніколи ще не була така нещаслива. Я вперто протиставляла себе Богові, а проте ще ніколи не відчувала сильніше Його існування, Його реальності, Його заклику.

Всі помітили зміну, що відбулась в мені. Вчителі в школі дивувалися, не пізнаючи в мені колишню ученицю, пере­повнену життям, часом аж через край, але завжди благо­родну і щиру. Я стала впертою й бунтівливою. Раптові злети мого темпераменту, злети, завдяки котрим раніше вибачали мені мої вибрики, поступились місцем холодній, впертій та зарозумілій аргументації. Очі, завжди ясні й веселі раніше, тепер дивились понуро й стривожено. Я почала шукати втіху в іграх та розвагах, а на це потрібні були гроші. Здобувала їх різними способами: продавала підручники, котрі мені знову змушені були купувати, часом три-чотири рази на рік; брала гроші з маминих скриньок та з батькових кишень; робила переклади та письмові роботи для інших, що мені було зовсім неважко, вимагала грошей взамін за дозвіл списати що-небудь в класі. Ніхто й ніщо вже не мало наді мною влади. Ні в чому я не відчувала нестачі, мені ні в чому не відмовляли. Але в моїй душі було пекло.

Якось, коли я виходила зі школи, вчитель релігії, мо­лодий священик, звернувся до мене зі словами, що видавали його стурбованість:

- Дозволь сказати тобі, що ти йдеш згубним шляхом.

Це було для мене сильним ударом. На хвилину я втратила дар мови. А потім, сміючись, відповіла, що не маю нічого, що могла б згубити, більше того, останнім часом я багато чого здобула, а якщо він хоче налякати мене пеклом, то хай знає, що я вже не вірю в байки з книжок.

Вдома я розридалась. На всіх книжках, що потрапили мені в той день під руку, я написала; «Дорога, що веде до згуби». Під цим реченням нервовим почерком написала дату. Це були підручники з Латинського синтаксису, історії, математики. До сьогоднішнього дня я бережу їх, як дорогі пам'ятки.

Цей день був для мене початком справжньої духовної кризи. Бог, що Його так легко я викреслила з мого життя, знову хотів зайняти там своє місце.

Я почала читати й вивчати релігійну літературу. Жодних порад я ні в кого не просила, бо соромилась. Навіть сама собі я не хотіла зізнатись, що щось в мені змінилось. Читала я все підряд без будь-якої системи: книги філософсько-морального змісту, теологічні. Та це мені мало допомогло. В моїй голові запанував хаос. Однак я почала розуміти, що життя має інший сенс та іншу вартість, ніж я до цього часу вважала.

То був для мене місяць невимовних мук. Я прагнула віри­ти, але не могла, хотіла надіятись, але не вміла. Нарешті од­ного дня прийшов порятунок. Знайомий священик взяв мою бентежну душу разом з Богом, що був у ній, викинув з неї увесь непотріб і поволі почав впроваджувати до неї Христа.

Праця над відродженням була довга, важка й болюча. Я не тільки повинна була позбутись багатьох упереджень, змі­нити свої погляди та виправити безліч помилок, а й побу­дувати на цих руїнах нове життя.

Після раптових злетів періоду неофітства поставали довгі періоди опору, глибоких розчарувань та страшенних сумнівів. Ні, я не була вражена світлом на шляху до Дамаску. Це було повільне вставання, важкі й болісні пошуки Христа, але в кінці шляху душа моя мала знайти спокій. А враз зі спокоєм Христос мав дарувати мені покликання. А я не знала, чи дійсно прагну цього!

Це теж було причиною знесилюючої боротьби.

- Христос - так, добрі вчинки - так, - казала я собі, - але


не варто перебільшувати. Я зовсім не відчуваю себе якоюсь
винятковою. Я не прагну йти за Ним крок в крок, будьмо
добрими друзями, але не більше!

Потім заклик став таким сильним, що вимагав невідклад­ного рішення. Треба було підкоритись нарешті. Божа ласка змінила мене внутрішньо, але майже ніхто не помітив цієї зміни. І коли зненацька впало слово «місіонерка», в повітрі запахло порохом:

- Вона місіонерка?! Неможливо! Повернеться додому як
через два тижні. Такими були найделікатніші коментарі.

Пригадую собі багато епізодів з бунтівного мого життя.

Розповім про декілька. Дійсно, мушу з соромом визнати, що до останнього дня я намагалась чинити опір Його ласці. Ось один з тогочасних спогадів.

- Чорт візьми, знову мимо! Ти ніколи не грала так погано,


- докоряли мені гнівно подруги по команді, не в змозі пояснити стількох помилок в моїй, звичайно досконалій грі. Я знову почала грати добре. М'язи мої напружились, щоб по­долати муки серця, однак очі видавали внутрішню бурю. Місіонерка! І під час баскетбольного матчу мене переслі­дувало це слово, лунало в моїй душі, посилюючи внутрішній бунт. «Черниця? Ні, і ще раз ні!» Душевні муки перепов­нювали мене, моє серце тремтіло і ніби мало от-от розі­рватись. Вночі я не змогла спати. Знову й знову переслі­дувало мене оте слово — місіонерка.

Проте, часами слово це, здавалось, бриніло приємною музикою, що відкривала нові горизонти, огортала хвилею, яка несла мене до берегів світла. Часом це слово здавалось мені крилами, котрі піднімали мене над землею. Але то були короткі хвилини. Я страшенно боялась, і ці чарівні видіння теж здавались мені формою примусу. Я не належала до людей, котрих легко можна повести за собою, надто любила свободу. Часом мені хотілось перестати бути собою, а пере­творитись в першу-ліпшу, яка трапиться мені, дівчину. Або ж кудись виїхати, втекти, знехтувати звичним розкладом дня й забути знайомих людей. Але де, в якій країні зможу я змі­нити власну шкіру? Де знайти потрібну мені душу? Куди втекти від себе самої?

Раптом я вибухаю плачем, цей плач полегшує мою душу. Блудний син повернувся в обійми батька. Під надтріснутою шкаралупою зарозумілості творилось чудо, невидима рука ткала нитку відродження. Від межі людяності, котру я нама­галась перейти, принижуючи себе, ця рука підштовхувала мене у зворотньому напрямку, туди, де людина зустрічається з Богом. Нарешті Той, хто був сильнішим від мене, звільнив мене від самої с,ебе, це було справжнім визволенням.

Ввечері я крізь сльози вимовила своє перше «так». Це була згода під впливом таємної присутності. В моєму «так» ще не було впевненості.

Хвилини великодушності змінювались довгими періодами опору, сумнівів, пригніченості та різких бунтів. Мені вда­валося пережити це лише завдяки допомозі мого духовного отця. З великим терпінням і тактом він вислуховував мене і нарешті зміг подолати вплив такого стану на мою душу. Нічого не применшуючи й не прикрашаючи, він відкривав мені темні глибини моєї душі, але вказував і на світлі вер­шини, яких я могла б осягнути, наблизившись до Бога. Проте він ніколи не намагався вплинути на мою волю. Після зва­ження в кожному випадку усіх за і проти остаточне рішення було за мною. Навіть коли я просила його про це, він не по­годжувався вирішувати за мене і не пробував схилити мене на свій бік. Навіть коли вже була впевнена, що Бог кличе мене і я не повинна далі чинити опір Йому, він не пробував впли­нути на мене. Лише молився й чекав. Отець знав мене занадто добре і діяв у найрозсудливіший спосіб. Він розумів, що під час послушництва найменша думка, що я прийняла рішення під чиїмось впливом, при перших же сумнівах щодо істин­ності покликання могла стати причиною кризи та привести до прийняття серйозних рішень в період зневіри.

Тим часом минали роки. Продовжувалась війна. Безді­яльність обтяжувала мене. Мені здавалось, що я повинна служити Вітчизні активно. Намагаючись подолати душевні сумніви, а можливо, і з таємною надією, що таким способом мені вдасться приборкати покликання, я сказала:

- Піду працювати сестрою Червоного Хреста.

І раптом, цілком несподівано, я вирішила йти в монастир. Ні, я не злякалась тоді. Але не могла зрадити. Чепець сестри Червоного Хреста був би спритним вивертом, компромісом, зрадою. А я не хотіла зрадити. І вирішила куди-небудь ви­їхати, щоб вдягти вуаль в скромній тиші, не привертаючи нічиєї уваги, і стати послушницею. І таки покинула дім. Моє рішення була раптовим, але невідворотним.

За кілька днів перед цим, можливо, для того, щоб мій вчинок набув більшої ваги і став більш свідомим, а, може, це була остання ворожа атака, мені запропонували любов.

Один з моїх найкращих друзів з часів дитинства раптом попросив мене стати подругою його життя. Просто так, з найчистішими помислами, перед відправкою на фронт він хотів почути від мене обіцянку, що я буду чекати на нього і потім стану його дружиною. Це було для мене несподіван­кою. Я завжди вважала його просто товаришем, ми любили один одного як рідня. Я й сказала йому про це щиро. Він признався, що донедавна йому теж так здавалося, але коли почав замислюватись, хто б міг стати матір'ю його дітей, моє ім'я й образ завжди поставали в його уяві. Тут я й звірилась йому в усьому. Розказала, що інтуїтивно, завдяки ласці Божій усвідомила, що крім кохання двох людей існує інша любов, така ж чарівна, благородна й натхненна - любов до Бога, а через Нього і до людей. Розповіла йому також, як намагалась чинити опір тій любові, але далі вже опиратись не в силах.

Він був єдиною людиною, хто захищав мене і мій вчинок перед усіма. Він був упевнений, що незважаючи ні на що, я залишусь вірна своєму покликанню, шляхові, котрий я сама вибрала, та долі, визначеній Богом.

Дні, що передували моєму від'їздові, були сповнені болем. Батьки назвали моє рішення безумним. Не почула від них жодного доброго слова, не відчула найменшого прояву теп­лоти. Лише вперте мовчання, а останні години перед від'їздом були отруєні ще й легким презирством. В час від'їзду я була зовсім самотня. Мій духовний отець перебував у лікарні, де переживав та молився за мене. Але власне тоді думка про покликання стала ясною й всеперемагаючою неминучістю.

Я відважно прийшла у монастир. А потім мною заволодів напіврадісний, напівболісний страх. Була це година таєм­ничого страху перед прийняттям невідворотного рішення, предивного ляку перед лицем Бога. Я не мала найменшого поняття, яким буде моє життя в монастирі. Мене не лякали майбутні незгоди. Я хотіла жити суворим життям, хотіла віддатись покуті з тим самим натхненням, з яким раніше віддавалась розвагам. Та реальність була зовсім іншою. Від мене не вимагалось нічого великого: ніяких значних вчинків, жодного героїзму. Мушу визнати, що я, котра в 14 років марила лише про прекрасне, була спочатку розчарована. Я б воліла, щоб від мене вимагались неабиякі зусилля, щоб пере­бороти себе й змусити до покори. Воліла б навіть пересту­пити через власне сумління, щоб змінити його в бажаному, але ще не сприйнятому мною напрямі.

Лише набагато пізніше я зрозуміла, що перемога полягала в підході до всього з милою посмішкою й спокоєм. Коли ж я побачила себе в довгій вилинялій сукні, жахливо причесаним волоссям, взутою в черевики на дерев'яній підошві, ситуація видалась мені трагічною. Тоді я й вимовила слова, котрі ви вже чули: «Завтра я від'їжджаю».

Та, дякуючи ласці Божій, я залишилась. Залишилась, щоб віддатися Христові за Його любов та служити Йому. Щоб на­лежати Христові й розпочати мандрівку до «небесних висот» великої любові. Пізніше я зрозуміла, що ця мандрівка ніколи не закінчиться, бо вистелений любов'ю шлях веде все далі. Я побачила, що моя любов все ще занадто бідна й мала, незва­жаючи на мої зусилля. Найважливіше, що я знайшла своє покликання в місіонерському Товаристві сестер-комбоніянок.

Мучеництво місіонерки не стільки криваве, скільки є і мусить бути повільним. Людину не охоплює одразу полум'я, а вона згорає, як свічка коло вівтаря. Та я зрозуміла це лише перед прийняттям вічної обітниці. Хтось може сказати: «Де­що обмежена особа». Можливо, але коли тебе веде Христос, то ця подорож, хоча й вимагає зусиль, є прекрасна.

Провадить Він, добрий Пастир, ми ж лише йдемо за ним! Він вказує путь усім, якщо тільки Йому дозволяють це ро­бити. Дозвольте Христові повести вас. Дозвольте Йому лю­бити вас. Він не жадає більше нічого.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка