Книга розміщена на сайті



Сторінка29/35
Дата конвертації29.03.2020
Розмір0,86 Mb.
ТипКнига
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   35
«Ecce Homo»*

Сестра Елен Френсіс народилась в м. Калгарі, Канада. Належить до Товариства Сестер Милосердя. їхнє апостольство полягає в навчанні релігії на всіх рівнях шкільництва, в догляді за хворими, старцями й си­ротами. Крім того, сестри займа­ються місіонерською діяльністю в Індії.

Мати розповідала мені, що моє народження привітали дзвони, які відгукнулись на Ангела Господнього. Її слова навряд чи торкались струн моєї віри, але, без сумніву, викли­кали посмішку, бо нагадували мені відголос дзвонів, музику небесного простору і радість появи на світ. Через багато років моя мати пояснила мені, чому дзвони на Ангела Господнього набрали для неї особливого значення. За кілька тижнів до мого народження лікарі сказали батькові, що стан здоров'я його дружини важкий, і вони побоюються, чи жінка й дитина виживуть. Був певний шанс врятувати матір ціною життя дитини. її запитали, чи погоджується вона на операцію.

Глибоке почутгя, яке єднало моїх батька й матір, раптово відгукнулось в батьковім серці, коли він став перед запо­віддю: «Не вбий!» Та нелегко було наразити на смерть таку глибоку, живу й потрібну обом любов. Тільки велика любов здатна пояснити таємницю душі мого батька. В нічній тиші він ішов дорогою, що вела до церкви, щоб ще раз почути з уст священика, що думає про цей випадок Церква:

— Дитина повинна жити, а мати мусить піти на ризик.

Віра перемогла. Щасливий кінець, що його лікарі вважали малоймовірним, став можливим завдяки Тому, хто радіє з віри людини.

Коли подумки я вертаюсь до цього першого в моєму жит­ті випадку, то роблю наступні висновки: по-перше, життя дарує життя; по-друге, крім обов'язку шанувати батьків, що дали мені природне життя, я маю і борг вдячності перед ними за живу й істинну віру, завдяки котрій тепер живу.

Я не ставлю собі за мету давати більш докладні пояс­нення, та оскільки своїм життям я завдячую вченню като­лицької Церкви, то почуваю себе зобов'язаною знати й любити доктрину, яка не означає для мене обмежень, а є дже­релом життя.

Навряд чи зможу пояснити, які епізоди мого дитинства і моєї молодості зіграли вирішальну роль в майбутньому виборі чернечого життя. Можливо, кожен з них вніс свою частку. Обмежусь лише розповіддю про найбільш важливі.

Спочатку ми жили в Калгарі, а потім протягом багатьох років в місті Бенф, яке пізніше стало місцем нашого літнього відпочинку. Велике значення в моєму житті мали гори. Були вони великі й високі й обривались так само круто, як і спина­лись догори. Мій малий розум вже міг мислити, а малі ніжки ходити по горах, але вони залишались для мене необійденими й незрозумілими. Мене не лякали висота й провалля, я не боялась ведмедів і рогатих лосів. Тепер, коли переді мною стають висоти зрозумілості і темні безодні спокус оточують мене, я відчуваю, що гори мене чогось навчили і дякую Творцеві за те, що їх створив.

Мій батько працював у моторизованій поліції, і його робо­та була пов'язана з частими переїздами. Після кількох років проживання в Драмхеллер він покинув роботу в поліції і зайнявся торгівлею пароводогрійними пристроями. У мене було семеро братів і сестер.

Три роки тому, повертаючись з відвідин родини у Ванку­вері, я знову побачила Драмхеллер. Це багате містечко, розта­шоване в Долині Червоного Оленя, з вугільними шахтами і порозкиданими тут і там будинками. Зовні місто виглядає понуро: його оточують дивної форми лисі пагорби, на яких де-не-де видніються темні смуги лук.

Дуже легко стати частинкою цього краєвиду. Досить піднятись на пагорби. Але піднявшись навіть на маленький горбок, людина помічає, що земля пульсує життям і видно на ній рух, подібний до дихання. Поволі переношу погляд: земля починає рухатись ніби хвилями, і лінія горизонту втрачає чіткість, часом здається навіть недосяжною... Тіло звикає до сухого пилу, що проникає крізь одяг, забиває пори шкіри, заліплює очі... Хочеться тут залишитись, ніколи не покидати цього пагорба, де луки стають частинкою нас самих.

Ще одним даром заходу є холод. Пригадую собі день, коли ми вибрались по ялинку. Потрібні деревця росли в ялиновому лісі, що був за сім миль від дому. Ми були тепло вбрані й охоплені натхненням пошуку. Наша мандрівка до лісу зда­лася нам чудовою пригодою. Але щоб принести ялинку додо­му, нам знадобились нелюдські зусилля. Тілу не просто ви­тримати температуру в 50 градусів за Цельсієм нижче нуля, коли все починає боліти.

Люблю людей. Коли ми жили в Драмхеллері в роки кри­зи, моя мати завжди приймала в нашому домі бідняків і подорожніх. Офіційно й неофіційно вона була відповідальна за добробут міста. У неї був свій кабінет в міській ратуші, але її рідко можна було там застати. Більше для цього підходив наш будиночок на розі Другої і Третьої Авеню, в якому чудо­во підтверджувались слова з Євангелія: «Бідних завжди буде­те мати серед вас». Якщо кого-небудь було спіймано на кра­діжці в складі, моя мати ручалась за нього.

Мені завжди подобалися слова, якими Фарелл позначив дружбу: «Блукання в душі іншої людини». Починається воно ще в дитинстві. В Бенфі був Тедді Ендлі, хлопець, що мав звичку божитися, але який любив зі мною розмовляти. В Драмхеллері була місіс Еспінал, дружина управителя шахт в Мідленді, яка була для мене втіленням доброти й усього прекрасного, був містер Данн, завжди веселий і ввічливий; Боб Пітер - зразок доброго гумору; Даг Вільямсон, який завжди намагався мене поцілувати; спокійна і мила Берта Хайят; місіс Дюк - огрядна жінка з доброю посмішкою та нечемними дітьми; Біл Джілландер, який охоче проводжав мене додому після лижних прогулянок... Якби я хотіла зга­дати всіх, то список був би занадто довгий.

Я стала черницею, бо любила людей. Пригадую собі, як одного дня, перед закінченням середньої школи, я сиділа в гаражі й складала вірша, в якому намагалась висловити своє велике прагнення допомагати й любити ближніх. Вийшов досить незграбний драматичного змісту твір, провідною ідеєю якого однак було служіння іншим.

Я стала черницею, бо любила нашу віру. Хто зміг би полічити моменти віри в Ірландській католицькій сім'ї? Віра - це життя, а життя - це віра. Вітають Господа вранці, без Його імені не обходиться сніданок, обід чи вечеря. З Ним розмовляють, Його просять, величають Його і служать Йому. Бог є центром любові й пошани. Служіння Йому визначає для всіх основний напрямок життя. Неділя була щасливим днем: татусь з мамусею, Ян, Елен, Кітті, Джері, Флоренс, Марія і Пат йшли на восьму або дев'яту годину на Святу Літургію. Дуже рідко ходили на одинадцяту годину. Попо­лудні, після читання катехизму, ми йшли в село на про­гулянку. Уроки з катехизму ми повинні були заучувати на­пам'ять. Мама заохочувала нас, пригадуючи своє життя, вона казала:

- Коли я була такою, як ви, то знала катехизм від почат­ку до кінця.

Щороку в нас відбувалися конференції з участю місіо­нерів. Перша з них справила на мене велике враження драматичним коментарем проповідника до розділу Євангелія від Матвія про Страшний Суд, де мова йде про відділення пра­ведників від грішників. Ще й сьогодні пам'ятаю, що коли я ставала навколішки, то ледве могла бачити лавку перед собою. Ставлячи себе на місце душі, вигнаної на лівий бік, я мимоволі почала молитись, скеровуючи свої думки до Бога. Хоч це була зовсім проста молитва, але все ж таки молитва:

- Мій Боже, постав мене з правого боку, разом з Тобою. Через кілька років я отримала перше запрошення стати

черницею. Закінчилось перше післяобіднє місіонерське чи­тання для дітей. Отець Бітум походжав перед церквою Свя­того Антонія. Кілька дівчат, сповнених натхнення після кіль­кох днів молитв, подавали надії і сподівання на майбутнє.

- Хто з вас стане черницями? - запитав отець-місіонер. Піднялось багато рук, але я своєї не піднесла. Стоячи позаду групи, лиш сказала сама собі:

- Б'юсь об заклад, що жодна з вас не стане черницею, я ж вступлю в монастир!

З цього дня я почала щовечора один раз читати «Богоро­дице Діво», щоб дістати покликання. Однак з роками мені хо­тілось забути про це, часом я просто молилась з наміром змі­нити стиль свого життя. Проте я не могла позбутися думки, що стану черницею: щовечора до довгого переліку побажань (щоб отримати найкращі оцінки, стати високою зростом, стрункою, красивою, мати новий дім і т. п.) додавала і оте.

Я мало знала про життя черниць. Мені важко було зро­зуміти їх героїчний ідеал цілковитої відданості обов'язкам, абсолютного підпорядкування наставницям і умертвіння пло­ті. Кілька сестер час від часу відвідували нас в містечку Лаком і звичайно залишались на обід. Ми, діти, розважалися, по черзі спостерігаючи за ними крізь шпарину в дверях. У нас складалось враження, що говорили тільки старші сестри, а молодші лише слухали. Якось одна з дівчат нашої парафії виїхала до Калгарі і там вступила до монастиря. Потім я довідалась, що вона таки не залишилась там, і протягом кількох днів була під враженням її сумного становища. В той час я прагнула забути про монастир, а думку стати черницею намагалась сховати в найвіддаленіший куточок свідомості. Час проводила в праці і розвагах, каталась на лижах, ходила на танці та віддавалась навчанню. Я хотіла жити вільно і спокійно, що було типовим для веселої і водночас істинно католицької ірландської сім'ї.

На стіні нашої їдальні висіла картина, завдяки якій Хрис­тос став членом нашої сім'ї - велика картина під назвою «Ес-се Номо». Батьки дістали її як весільний подарунок. Святий лик відображав страждання і водночас прощення й любов.

Моя матінка часто дивилась на неї і промовляла до неї вголос. Подібно чинили і ми. Знаю одного чоловіка, що на­вернувся завдяки тій картині. Був це вже літній фермер, який часто гостював у нас і любив сидіти в батьковому кріс­лі, дивлячись на нас і розмовляючи. На смертному ложі він перейшов у католицьку віру. Моя мати сказала, що то очі Христа з тієї картини підштовхнули його до цього кроку.

Після закінчення середньої школи я хотіла продовжувати навчання. Оскільки я була кращою ученицею класу, мені була виділена стипендія, і я мала намір вступити в універ­ситет в Альберті. На нещастя, незадовго до цього моя мати була в Едмонтоні і бачилась там з сестрою Еваристою, пре­красною вчителькою, яка в її очах завжди була ідеалом. Сестра порадила матері послати мене до колегіуму в Монте Сан-Вінченцо, керованого сестрами. Мене охопив великий неспокій. Мама хоче, щоб я туди поїхала, і, можливо, щоб стала черницею! Пригадую, як гаряче я молилась Богові, благаючи Його, щоб дозволив мені ще потішитись моїм пре­красним життям. Я звірилась матері у своїх побоюваннях і одержала втішну відповідь:

- Якби я знала, що ти хочеш стати черницею; то ніколи б
не дозволила тобі туди поїхати!

Дорожні приготування, гроші на залізничний квиток, по­зичена у місіс Кроу валіза, біль, викликаний розлукою з сім'єю, з якою я тепер не побачусь багато років - здається, я ще раз переживаю ці такі важливі для мене хвилини. На­певно, всі сусіди прийшли на станцію провести мене. Брат Ян, котрий щойно повернувся з подорожі по східній Канаді, поки­нув вагон останній. Його прощальні слова я чула під час усієї подорожі:

- Канада дуже велика країна, а Галіфакс дуже далеко від дому!

Життя в колегіумі зміцнило покликання, яке здавалось тепер єдиним можливим станом мого життя. Не хочу цим сказати, ніби я зневажала інше життя, його інші прояви, але монастир цілком відповідав сповідуваній мною вірі. Я справді «опиралась патериці», та мій опір не був надто сильним. Час минав серед товариських зустрічей, кіно, танців та лижних прогулянок, але водночас я щоденно ходила на Святу Літур­гію і не пропускала післяобідніх церковних благовіщень. На останньому курсі університету надійшла пора приймати рі­шення, але я все ще зволікала.

- Боже мій, я ще не можу, ще хочу жити. Підожди. Поче­кай, аж поки сповниться мені 25 років!

Рішення прийшло одного вечора, коли відправляючи в каплиці колегіуму Хресний шлях, я дійшла до одинадцятого розділу: Ісус Христос прибитий до хреста. Чому я повинна використовувати молодість для задоволення власних примх? Ця думка раптово пронизала мій мозок, мало не розірвавши серце, й видобула з нього слова покори:

- Добре, отже Ти переміг, Господи!

Потім я перейшла до дальших розділів Хресного шляху.

Тепер треба було все пояснити матері-ігумені. Я попро­сила її вислухати мене в суботу пополудні - це були години, якими студентки могли вільно розпоряджатись. Вона сказа­ла, що буде чекати мене в головній канцелярії. Я прийшла раніше. В чеканні походжала серед античних крісел, зма­гаючись зі страхом, який викликала в мені думка про. ув'яз­нення в монастирі. Один з каблуків моїх білих туфель протк­нув край килима. Витягнувши його, я вирішила покинути приміщення.

- Треба вийти з цієї кімнати! Тут я втрачаю розум... Дівчи­на мого типу потребує свободи...

Раптом на стіні я побачила картину «Ессе Номо». Це не була та сама картина, що висіла в нашій їдальні, але дуже подібна до неї, а вираз очей, з яких текли сльози, був точно такий же. Ця картина заспокоїла розбурхану в мені бурю. Розмова була коректною і корисною, я зважилась на вибір...

Минуло вже три роки з того часу, як я покинула рідну домівку. А тепер повинна була покинути її назавжди! Про своє рішення я повідомила в листі. Коли сестра Флоренс написала, що матінка плакала над моїм листом цілу ніч, я теж не могла стримати сліз, згадуючи свого маленького братика і батька, чий похилий вік не віншував йому довгого життя.

Мені не важко пояснити, чому я прийшла в монастир, але щоб пояснити, як сталося, що я в ньому залишилась, потріб­но було б якесь надприродне світло. А однак, якщо життя має для мене сенс, то цим я завдячую вступові до монастиря. Живу в монастирі вже п'ятнадцять років, і здається, що всі ці дні пронизані ясним світлом, бо кожен день - це крок до Бога, який є істинною ціллю чернечого життя.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   35


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка