Книга розміщена на сайті



Сторінка21/35
Дата конвертації29.03.2020
Розмір0,86 Mb.
ТипКнига
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   35
Споконвічна любов

Сестра Марія Христина з Лос-Ан­джелеса, новонавернена з юдаїзму, належить до Каліфорнійського То­вариства сестер Непорочного Серця Марії. Головною діяльністю Това­риства є проповідництво й опіка над хворими.

Немає сенсу з'ясовувати коли і як народилось моє по­кликання. Можливо, тоді, коли я восьмирічною дівчинкою почула по радіо історію жінки, яка так сильно любила Бога, що стала черницею. Тоді я спитала себе, чи у нас, євреїв, у нашій релігії є місце для такого благородного життя. А, може, сталося це в той день, коли я одержала найбільшу з усіх ласк - дар віри? А, може, було це в день мого першого причастя, або після першого року в університеті, коли я точно дізналась про місце, яке визначив Бог для мого по­дальшого життя? Майже ніколи невідомо де, коли і як. Нарешті ми говоримо, що прийняли рішення, та під цим, власне кажучи, розуміємо, що ми прийняли до відома те, що вирішив Бог і готові йти за Ним. В одному лише я впевнена, що слова, вкладені Богом в уста пророка Єремії: «Я полюбив Тебе споконвічною любов'ю» (Єр. 31, 3), — дістають особливе підтвердження в різних епізодах мого життя. Передусім, саме завдяки цій любові я навернулась у католицьку віру. Цю подію можна вважати початком процесу, що кінець кінцем привів мене в монастир. Мої батьки не належали ані до так званих євреїв ортодоксальних, ані до нової реформістської групи, а були членами секти консерваторів. Вони святкують певні традиційні святкові дні і зберігають деякі старі тра­диції, відкидаючи інші. В п'ятницю ввечері ми, як звичайно, ходили в синагогу на богослужіння. Воно полягало в читанні кількох молитв - антифону і псалмів - англійською мовою та співанні різних гімнів. Крім того, читалася проповідь і бла­гословлявся келишок вина.

Вдома напередодні шабашу я з гордістю покривала голову при заході сонця, запалювала дві свічки і водночас тихо читала таку молитву:

- Хвала Тобі, Боже наш і Властителю, Владико Всесвіту, який дарує нам свої заповіді і благословляє світло цих свят­кових свічок.

Я і моя сестра завжди приїжджали зі школи додому на два великі свята: Новий рік (Рош Хашонах) і День покути (Йом Кіппур). Це були для нас дні радості і водночас смутку, бо не дозволялося нам ані грати на фортепіано, ані читати й писати. Крім того, я ходила до недільної школи, де вивчала історію Ізраїлю і традиції нашої віри.

В перший рік у школі в мене було три подруги: одна католичка, друга належала до англіканської церкви, а третя до секти фундаменталістів. Проте релігія не була предметом наших дискусій. Перший раз з католицькою вірою я зітк­нулась, коли мені було п'ятнадцять років, і я покинула ро­динну місцевість, перебравшись до великого міста. Вже під час цього першого контакту в мені почали проявлятись озна­ки споконвічної любові до Бога, вершиною якої став дар віри.

Одного разу, коли я кілька днів жила у домі своєї по­дружки, мене попросили піти разом з їхньою сім'єю на святу недільну Літургію. Не було у цьому з їхньої сторони жодного бажання навернути мене у свою віру, чи, як пізніше твердила моя сім'я, жодної співпровини. Ці добрі люди були для мене однак знаряддям Божою ласки, і я відчуваю обов'язок зав­жди молитись за них. У хвилину, коли я увійшла в церковну браму, мною оволоділо якесь сильне почуття, проникаючи в найглибші куточки моєї душі. Я виразно відчула присутність Бога, присутність, якої не відчувала ніколи в жодному єв­рейському або протестантському храмі, до яких я раніше заходила. Тоді я не могла відповісти навіть на найпростіші питання з катехизму, тим більше я не знала нічого про дійсну присутність Ісуса у Святих Тайнах. Під час Святої Літургії я не мала найменшого поняття про те, що відбувається на вівтарі. Люди сідали, вставали, клякали, а я лише намагалась їх якнайкраще наслідувати. Коли я вийшла з церкви і мої знайомі запитували про набуті враження, я була настільки зворушена, що не могла вимовити й слова. Моє мовчання було якось жартома прокоментоване, і ми повернулись до­дому.

Для них це все вже було в минулому. І зовсім інше це було для мене. Я чула в собі голос, який повторював:

- Саме тут розв'язання всіх проблем, саме тут життя має справжнє значення і дається відповідь на питання, для чого ти прийшла у світ і для чого тепер живеш і знаходишся тут. Тільки це має значення. Це правда, за котрою ти повинна пі­ти. Мій розум був схвильований. В один момент моє життя цілком перемінилося. Здається, католицька релігія давала відповіді на запитання щодо життя в єднанні з Богом, та як­що я повинна була стати католичкою (лиш від думки про те, що це означатиме для моєї сім'ї, моїх дотеперішніх переконань і для мого майбутнього, в мене голосно починало калатати серце), то чому на самому початку мого існування мене не охрестили згідно католицького обряду? Чи можливо народитись в одній релігії, хоч і не істинній, і не залишитись в ній до смерті? Ні про що подібне я раніше не чула, зро­бивши звідси висновок про свою винятковість. Я намагалась жити, дотримуючись старих звичаїв, але це було неможливе. Мене непереборно притягувало те святе місце, де я знайшла свого Бога.

Одного разу, кількома тижнями пізніше, я вийшла з авто­буса напроти католицького храму і стала перед ним, див­лячись на вхідну браму. Повз мене проходив священик, жваво розмовляючи про щось з групою дітей.



  • Чи церква відчинена? - запитала я тремтячим голосом.

  • Звичайно!

Він подивився на мене, і мені здалось, що на моєму лиці прочитав усю мою історію. Було б краще сказати всю правду, але я не наважилась.

- Я не католичка. Чи можна мені зайти на кілька хвилин? Католицькі священики зовсім не є ясновидцями, як мені тоді здавалось. Трохи здивований, він запевнив мене, що абсолютно не проти, щоб я зайшла досередини. Ввійшовши, я знову відчула всемогутню присутність Бога, але ще не вміла пояснити собі чому. Хоча мені були відомі пророцтва зі Ста­рого Завіту, і я знала, як вони сповнились через Ісуса Христа, я хотіла знати більше про католицьку релігію. Дістала кілька книжок, які повинні були допомогти мені в цьому. А ще до моїх рук потрапила «Віра наших батьків» кардинала Гіббона. Прочитавши її, я стала краще уявляти собі, що значить бути католичкою, але одночасно й ствердила, що вірила в усі ці істини ще до того, як докладно їх пізнала.

Що було потім? Не думайте, що я одразу побігла до свя­щеника, благаючи охрестити мене. Все було зовсім інакше. Минали тижні, місяці. Минув рік. Хоча я й вірила в усе, однак не змогла зробити потрібних кроків, щоб стати като­личкою. Кінець кінцем я вирішила порозмовляти з однією з моїх шкільних вчительок. Вона була атеїсткою, тому мені здавалось, що її думка буде найбільш нейтральною і об'єк­тивною. Я розповіла їй про все, що сталося зі мною, і в кінці спитала:


  • Чи ви вважаєте, що я повинна стати католичкою?

  • А що тобі сказав священик?

  • Який священик? - здивувалась я. Тепер вона подивилась на мене здивовано.

- Думаєш стати католичкою і ніколи не розмовляла про це зі священиком?

Вона навела мене на шлях, яким я повинна була йти. В ролі знаряддя ласки Божої вона є однією з осіб, перед кот­рою я маю борг вдячності.

Та тоді я ще не була достатньо відважною, щоб звер­нутись до якогось священика. Я зателефонувала додому найближчого пароха і мала розмову з господинею. Вона була страшенно здивована. Її вразив молодий голос, який настир­ливо допитувався:

- Чи це буде неправильно, якщо я стану католичкою?

Звичайно, вона запевнила мене, що немає в цьому абсо­лютно нічого неправильного, навпаки, це є виявом ласки. Цього слова я раніше ніколи не чула. Мені було терпляче роз'яснено його значення і порекомендовано щодня кілька разів прочитувати «Богородице Діво», щоб одержати світло й допомогу. Коли я призналась, що не знаю цієї молитви, вона послала мене за аркушем паперу й олівцем, щоб записати слова. Я зразу ж вивчила їх напам'ять і того вечора перед сном почала розмову з Тією, котра повинна була стати моєю Матір'ю, моєю Опікункою, моєю Провідницею через бурхливі дні, що чекали мене попереду.

Решта могло б уміститись в кількох рядках: довгі розмови з господинею, яка нарешті переконала мене порозмовляти зі священиком, його перші розчаровуючі слова (напевно, хотів вияснити мої наміри), перша зустріч зі священиком моєї пара­фії, який потім зобов'язався навчити мене і охрестив, пові­домлення моїй матері про моє навернення й хрещення - про це можна б написати окрему книгу. *

Не варто пояснювати, що моя сім'я не була в захваті від цих катастрофічних для неї подій. Почались довгі години докорів та випитувань, перемішаних зі сльозами й погрозами. Були місяці, коли у неділю вранці мати ставала біля дверей, аби я не могла піти на Святу Літургію. Настав день, коли вона запропонувала мені назавжди покинути домівку. Коли я поцілувала її на прощання, вона холодно зачинила за мною двері домівки, яка була не тільки моїм домом, але й рези­денцією сім'ї, місцем зустрічей моїх приятелів і моїм родин­ним гніздом впродовж дев'ятнадцяти років. Та тоді я вже цілком добре бачила напрямок мого шляху. Звідси почи­нається другий етап процесу мого вступу до монастиря.

Цей стан тривав рік після мого навернення. Це був третій рік мого навчання в університеті. Я почувала себе більш щасливою, ніж могла мріяти. Я намагалась часто ходити на Святу Літургію і до причастя, та щодо майбутнього у мене були такі ж плани, як і у моїх подружок: кілька років попра­цювати, а потім вийти заміж. Та власне в цей період мене почала переслідувати дивна думка: спочатку лише час від часу, а далі все частіше. Думка ця не була чітко окреслена, але вона пов'язувала моє життя з чернецтвом. Та це мене зовсім не приваблювало. Я була абсолютно переконана, що у мене немає даних, щоб стати черницею. Я любила молитися, ходити на Літургію, відвідувати церкви, але не була схильною до мовчання й самотності, а саме така дівчина, в моєму розу­мінні, була відповідною особою для монастирського життя. Я ж любила товариство, танці, розваги. Особливо я любила дітей, і з нетерпінням чекала на час, коли буду мати своїх. А крім того, що було мені відомо про чернече життя? Я ніколи не розмовляла з сестрами, я тільки бачила їх здалека на подвір'ї школи, що прилягала до церкви, та на перших лав­ках на Святій Літургії о десятій ранку в неділю. В одному лише я, здавалось, була впевнена: сестри ніколи не сміються, їдять тільки раз на день і сплять хіба що кілька годин, і то на твердій підлозі.

Я старалась вибити з голови дивну думку, котра лякала мене, але не могла її ніяк позбутися. Я боялась довіритись священикові, який готував мене до хрещення, бо була впев­нена, що, дуже добре знаючи мої вади й недоліки, він був би вражений згадкою про таке високе покликання.

Бог однак знайшов спосіб, щоб звільнити мене від кло­поту. Одного разу, їдучи з подружкою в автобусі, я втратила дар мови, коли та звернулась до мене з запитанням:

- Ти ніколи не думала, щоб стати черницею? Мені зда­ється, що ти вступиш до монастиря.

Не уявляєте, як вразили мене ці слова. Я повинна була зізнатись, що вже кілька місяців мене гнітила саме ця думка.

- А що про це говорить священик? — розпитувала вона далі.

Я відповіла, що не розмовляла ще з ним про це. Тоді вона порадила, щоб ще того дня я пішла до нього й домовилась про зустріч на наступний день. Все ще побоюючись, що скаже священик, я дві години розмовляла з ним, не торкаючись теми, що мене цікавила. Вже в кінці, перед самими дверями, тоном, що здавався мені цілком нейтральним, спитала:

- Отче, як люди довідуються, що мають покликання до чернечого життя?

Його відповідь так само була в цілком байдужому тоні. Згадав про певні фізичні, розумові та моральні якості, а в кінці сказав:

- Прошу хвилинку зачекати. Зараз я принесу добру кни­жечку, яка вам допоможе.

Само собою, я прочитала цю «добру книжечку» (під наз­вою «Життя в монастирі», написану отцем Скоттом) в той же вечір перед сном. Але так як і у випадку мого навернення, звичайного читання було замало. Я звернулась до Тієї, котра була моєю Провідницею з того пам'ятного вечора, коли я вперше прочитала «Богородице Діво», і попросила її допо­могти мені зрозуміти, чого прагне від мене її Син. Священик дав мені кілька добрих порад, але водночас дав зрозуміти, що, коли йдеться про покликання, то останнє слово належить Богові.

Кількома днями пізніше я пробудилась вранці, охоплена глибоким спокоєм. Мій внутрішній неспокій геть зник. За­мість нього з'явилась тиха й стійка впевненість, що Бог прагне, щоб я стала черницею і що Він сам подбає про решту. З тих пір я відчувала, що потяг до світського життя, до кар'єри і бажання вийти заміж не мають для мене ніякого значення. Не відчувала я страху і перед особливостями життя сестер, перед труднощами, пов'язаними з послушництвом і суворістю майбутнього життя. Тепер я знала, чого прагне від мене Бог. Все інше не мало значення. Його воля була для мене найважливішою.

Коли я сказала священикові про свою впевненість, що Бог прагне, щоб я стала черницею, він посміхнувся лагідно й значуще.

- Я знав про це з першого дня, коли ви прийшли до мене, щоб стати католичкою, - сказав він з радістю в голосі, - але не хотів про це згадувати, доки Бог сам не дасть вам цього знати.

Потім вже серйозно спитав:



  • А який чин ви б хотіли вибрати?

  • Який чин я б хотіла вибрати?

Я, котра ніколи не розмовляла з жодною сестрою, що я знала про чернечі згромадження? Я знову пішла в бібліотеку і натрапила на товстий том в голубій обкладинці під назвою «Жіночі чернечі згромадження у Сполучених Штатах». Пере­глянувши сотні сторінок, зацікавлено розглядаючи різні види чернечого одягу та звертаючи увагу на різні апостольства, я так і не знайшла відповідного для себе чину. Ще раз пере­глянувши весь том, я віднесла його назад в бібліотеку. Я все ще не могла прийняти рішення і повернулась до священика за порадою, починаючи усвідомлювати, що в цих справах священик був найбільш компетентною особою. Його голос був швидше голосом Христа, ніж просто друга. Священик спитав, до якого виду праці я відчуваю найбільшу схильність. Мене дуже приваблювало життя споглядальне. Він ствердив, що моє прагнення найбільше свідчить про великодушність і велику жертовність, однак вважає, що Бог не цього хоче від мене. Отець пояснив, що я можу віддаватись спогляданню, вступивши до активно діючого чину, найважливіше, це піти туди, де Бог хоче, щоб я воздавала Йому найбільшу хвалу. Можна стати місіонеркою або ідеальною споглядачкою, але якщо це не те місце, яке визначив для тебе Бог і ти лише вдовольняєш власні прагнення, то не зможеш воздати Йому хвалу, яку б могла воздати, виконуючи Його волю. Однак зрозуміння цієї істини потребувало багато часу, а точніше, багато років. Поки що я старалась, за порадою священика, відвідувати товариства сестер, котрі в нашій місцевості займа­лись проповідництвом.

Священик послав мене до однієї черниці, вчительки, яку він знав дуже добре. Через кілька хвилин я відчула, що здатна розмовляти з кимсь, кого до цього часу вважала осо­бою незвичайною. Сестра доповнила пояснення священика, підкреслюючи, що чернече життя називається досконалим не тому, що від особи, яка вступає до монастиря, вимагається досконалості, а швидше тому, що завдяки дотриманню трьох обітниць черниця в стані подолати навіть найбільші пере­шкоди, що заважають любові Бога - саме у цьому й полягає досконалість. Ідейні вагання й сумніви почали зникати. Це не означає, що більше не було жодних перешкод. Я знала, що мати ніколи не дозволить мені вступити до монастиря, а оскільки я ще не досягла повноліття, то буду змушена чека­ти. Як пережити цей час? Я вже й чути не хотіла про дер­жавний університет. Якщо брати до уваги рівень освіти, то у нього було високе реноме, але існували інші цінності, наба­гато для мене важливіші. Найкраще було взагалі покинути учбовий заклад, а не вертатись до нього на якийсь короткий час. Я відчувала необхідність бути пильною, охороняти й берегти дар - цю цінну перлину, якою нагородила мене спо­конвічна любов Божа.

Я знайшла роботу в якійсь конторі і пішла до вечірньої школи. Не досить було знати про своє покликання і мати ба­жання за будь-яку ціну зберегти його в середовищі, де дово­диться жити. Хоч раз на день я намагалась бувати в церкві і звикнути до частого повторення високих дійств. Під час канікул я навідувалась до сестер і постійно прислуховувалась до порад священика, котрий був моїм провідником. Я часто сповідалась і приступала до Святих Тайн, благаючи Бога й Святу Марію про опіку під час випробувань. Здавалося, що роки ледве повзуть, та коли нарешті я вперше вбрала на себе одяг постулянтки, то геть про все на світі забула.

Тепер, а минуло вже кілька років, оглядаючись назад, я бачу, що період чекання був передбачений Богом і мав най­важливіше значення. Бог дав мені можливість багато чому навчитись, як у сфері явищ природних, так і надприродних. Ці уроки виявились безцінними для формування такої черниці, якою Він хотів мене бачити. Це були уроки молитви, терпимості й терпіння, стійкості й віри. Цей перелік міг би бути ще довшим. Так буває з дівчатами, котрі змушені чека­ти, і вважають ці роки втраченими. Це не зовсім втрачений час. Він входить у наміри Його споконвічної Любові, яка керує кожною хвилиною нашого життя так, щоб вона при­несла користь в майбутньому. Наскільки легше й щасливіше минає час у цій перспективі.

Те, про що я розповіла, треба б вважати початком мого істинного життя, бо я описала лише події, що відбувались перед моїм вступом до монастиря. Але все, що сталося піз­ніше, бере початок в тому, що було раніше. Чи були труднощі в послушництві? Чи виникали проблеми? В цих питаннях немає нічого нового. Достатньою буде така^ відповідь: кожну прожиту хвилину я вважала вираженням Його волі, і свідо­мість цього давала мені задоволення. Це саме я можу сказати й про дні, сповнені радості, малих успіхів і малих неспо­діванок у співжитті з сестрами, з котрими мені легко було ділити життя, - все це видимо підтверджувало споконвічну Любов Бога до мене.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   35


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка