Книга розміщена на сайті



Сторінка2/35
Дата конвертації29.03.2020
Розмір0,86 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35
Марія Імельда, США

Майже всі називають мене сестрою

Сестра Марія Річард народилась у Балті­морі. Вона відчувала покликання до праці серед хворих та до місіонерської діяльнос­ті. Свої прагнення змогла задовольнити, вступивши до Товариства католицьких медсестер-місіонерок. Члени Товариства присвятили себе праці в країнах, охоп­лених місіонерством. Багато сестер ма­ють спеціальну медичну освіту, освіту в галузі фармацевтики або закінчують кур­си медсестер. Майже всі, називають мене «сестрою». Виняток - це моя мати. Хоч і минуло вже багато років, вона й досі до цього не звикла. А мій єдиний брат на­зиває мене двома даними мені при хре­щенні іменам, сполучаючи їх в одне, як він зробив це вперше, коли йому було чотири роки. Лише в присутності незнайомих лю­дей він називає мене сестрою Річард.

Одне прислів'я говорить, що в кожній дівчині солодке пов'язане з гірким. Щодо мене, то згідно одностайних твер­джень всіх моїх приятелів, вже з чотирьох років і до чотир­надцяти, гіркого в мені було більше, ніж солодкого. Коли мені було тринадцять років я, бігаючи з розпущеним волос­сям, пробувала свої сили у грі в футбол. Але невдовзі гро­мадська думка змусила мене до цілковитого припинення активної участі в цьому улюбленому виді спорту. Тоді я спробувала себе в якості воротаря хокейних поєдинків, які проводились на найгладшій асфальтовій вулиці. Але й цей вид спорту виявився занадто дорогим. Здається, я тоді дійсно була подібна до, як мене всі називали, «хлопця в спідниці».

Мені подобалось рухливе життя, я вважала, що корис­ніше проводити час на футбольному полі, ніж вдома, бавля­чись ляльками. Я однаково любила ходити як до школи, так і до церкви. Часто брала участь у святій суботній Літургії во славу Найсвятішої Діви Марії і ніколи не пропускала новени, що відбувалася раз в рік. Майже всі мешканці нашого міста брали участь в цій новені во славу святого Франциска Ксаве­рія. Я, напевно, прослухала не менш ніж 150 проповідей про Апостола Індії. Щоразу, вражена проповіддю, я хотіла стати сестрою-місіонеркою. Однак пам'ятала про це лише з 4 по 12 березня.

У другому класі середньої школи я .вивчила біологію. Власне тоді в мене виникла думка стати лікарем або мед­сестрою. Я відвідала лікарню і незабаром була прийнята туди на роботу. За три роки праці я навчилась, як обходитися з хворими і особисто переконалась, яка це радість, коли можеш допомогти людині, котра потребує допомоги. Якось після розмови з однією прикутою до ліжка хворою жінкою я поба­чила, що вона плаче з вдячності за почуті від мене теплі слова. Іншим разом мене попросили притримати пацієнта, якого оперував лікар. Під час епідемії ангіни моїм обов'язком було слідкувати за дітьми, котрі були під дією ефіру. Моє прагнення вивчити медицину було таким сильним, що я вирі­шила продовжити вивчення латини ще на рік, хоч цього й не було в програмі. Мене це саму дивувало, бо я не дуже лю­била латину.

Одного разу - було мені тоді шістнадцять років - хтось сказав мені, що якщо хочеш мати уяву про вічність, варто порівняти одну краплю з океаном. Якось влітку я проводила канікули над морем і тоді вирішила спробувати. Пішла на пляж і занурила руку в Атлантичний океан. Дуже обережно я почала виливати зачерпнуту воду, аж доки на долоні не залишилась одна чи дві краплини. Я подивилась на цю крап­лину, потім на океан. Краплина повинна була представляти відрізок в 1000 років, а океан — вічність. Споглядаючи на­повнений безкінечною кількістю краплинок океан, я дійшла висновку, що вічність має означати час дуже довгий. Тоді-то я й подумала, що протягом цих 60 чи 70 років варто зайня­тись працею, хоч би й невдячною, яка б потім дала в наго­роду щасливу вічність. То ж я спитала себе:

- Як бути певною, що вічність я проведу в небесах з Богом?

Відповідь була така:

- Найкраще буде, якщо вступиш до монастиря, бо сестри усе своє життя проводять для Бога й для неба.

Думка ця стурбувала мене. Час медитації закінчився. Я побігла на ту частину пляжу, де було багато людей.

Перший рік школи минув в атмосфері щирих веселощів. Навіть Цицерон був приводом для смішних сутичок. В про­міжках між збиранням ліків для місії, вболіванням за фут­больну команду військових моряків та лекціями французької мови я знаходила час для читання біографій. Я пізнала таких людей, як Еуді Доуерті, Дороті Дей, Джеймс Уолш, Теодор Майнару. Серед них була Анна Денгель, лікарка, яка заклала товариство сестер-черниць. Вони вивчали медицину й фар­макологію, щоб потім керувати місіонерськими лікарнями. Одного разу прийшла пані Грейс Меден і розповіла нам про цих сестер. Вона принесла кілька книжечок про їхню місі­онерську діяльність в Індії. Я прагнула більше дізнатись про цю конгрегацію, але розпитувати пані Меден не хотіла. При­чина зрозуміла: мої розпитування могли бути потрактовані як бажання стати однією з цих сестер. Але я ще не відчувала себе готовою до цього. Моя цікавість виникла з того, що ці сестри були лікарками й місіонерками. Раніше я ніколи не чула про це товариство.

Через кілька тижнів я знайшла ті ж самі книжечки в бібліотеці. Ілюстрації були некрасиві, але зміст був цікавий. Я довідалась, що сестри, працюючи лікарками або медсестрами, опікуються жінками мусульманської віри, котрих не можуть лікувати лікарі-мужчини. Входячи в домівки, в котрі не може увійти священик, вони власним прикладом і любов'ю свідчать про Христа. Вони одночасно є черницями, лікарками і місі­онерками. Коли я була заглиблена в читання, підійшла сестра бібліотекарка й спитала, що мені потрібно. Раптовим рухом я поклала книжку на місце, так що сестра не встигла побачити її назви, й відповіла, що вже знайшла те, що шукала. Сестри з Місіонерського Товариства лікарок-католичок ввійшли в мою душу нарівні з проповідями про св. Франциска, лікар­няним досвідом та роздумами про вічність.

Під час студіювання біографій я три рази прочитала кни­гу під назвою «Даміан, прокажений» Джона Фаррела. Ще я прочитала життєпис світського місіонера Даттона і сестри Маріанни, місіонерки з острова Молокай, архіпелаг Гаваї. Жодна книга насправляла на мене такого глибокого враже­ння. Даміан, який перев'язував смердючі рани прокажених, був центром моїх думок. Ось людина, казала я собі, котра дійсно щось зробила для Бога. Я теж хотіла б щось зробити. Чи можливо, щоб хтось, глибоко переконаний у тому, що чесно виконує свої обов'язки перед Богом і батьками, міг раптом прийти до іншого висновку? Так сталося зі мною.

Редагування шкільної газети, конкурси ораторського мис­тецтва, школа, уроки та різні візити забирали увесь мій час. Донедавна відвідування каплиці займало в моїх турботах найменше місця. Протягом наступних чотирьох років ми щоденно читали молитву, щоб Бог допоміг пізнати наше покликання і ми могли піти за ним. Настав час прийняття якогось рішення. День одержання шкільного атестату було відзначено урочисто. Обличчя дівчат світились радістю. Коли мій дід довідався, що власною працею я можу оплатити по­ловину навчання в університеті, то був так задоволений, що вирішив оплатити другу половину. Університетське життя було прекрасним... Нема вже шкільної форми, лекції в різний час, нові друзі, бали, цікаві предмети, нові горизонти. Швидко минали дні, однак коли в мене була вільна хвиля для розду­мів, я підбивала підсумки. В кінці наповненого лекціями, кон­ференціями, танцями та зустрічами дня я не почувалась задо­воленою. Оточення не було поганим і подобалось мені, однак я відчувала, що чогось мені бракує. Наприклад після балу, котрого з таким нетерпінням чекала, я відчула розчарування. Очікування було приємнішим від самої події. Коли все закін­чувалось, в моєму серці залишалась пустка. Інші ж дівчата були цілком задоволені. Я не могла зрозуміти, що ж зі мною діється. Тепер я знаю. Це давало про себе знати покликання.

Потім було організовано конференцію на тему нашого майбутнього життя. Сестра порадила нам, щоб того вечора ми не виходили з дому, а залишились в своїх кімнатах і, вимкнувши радіо та відклавши набік журнали, подумали про плани на майбутнє. Ми повинні були серйозно задуматись над тим, чого Бог хотів від кожної з нас. Сестра нагадала нам, що якщо Бог опікується горобцями, як сказано в Євангелії, то тим більше цікавить його дорога, яку вибере кожна з нас, аби з'єднатися з Ним. Я послухала її поради.

Міцно замкнувши двері, щоб мій брат не заважав мені, я вирішила серйозно проаналізувати свої діла. Я взяла великий аркуш білого паперу і олівцем поділила його на три колонки, по черзі написавши над ними: життя самотнє, подружнє жит­тя, життя в монастирі. І почала аналізувати перше, тобто жи­ття незаміжньої жінки. Воно мало свої позитивні сторони: не­заміжня жінка може присвячувати свій час справам милосер­дя. Але такий спосіб життя занадто проникнутий самотністю, а я любила товариство. На питання, чи хоче Бог, щоб я за­лишилась старою панною, швидко відповіла «ні». Потім поча­ла аналізувати життя заміжньої жінки. Я уважно спостері­гала за заручинами маминої молодшої сестри. Луїджія і Білл серйозно думали про свій шлюб. Кожен прагне кохати і бути коханим. Кожна жінка, навіть якщо вона в дитинстві не ба­вилась ляльками, мріє про створення сім'ї і знає, що материн­ство є окрасою і хвалою її статі. Так, в колонці «подружнє життя» я могла поставити багато «плюсів». А «мінуси»? По­всякдення, турбота про сім'ю здавалися мені завданням до­сить важким. Тоді я не розуміла, що якщо хтось прагне ство­рити сім'ю, то його не лякають зусилля, потрібні для її утри­мання. Вони є вираженням любові. Чи хоче Бог, щоб я слу­жила Йому, ставши дружиною і матір'ю? Я написала: «мож­ливо». Потім я перейшла до аналізу життя в монастирі, по­чавши з негативних його сторін. Початок колонки був такий: ранне вставання, необхідність постійно носити важку рясу, слухняне виконання наказів, життя виключно серед жінок, носіння чорних панчіх, перебування далеко від родини... Кі­нець прогулянкам на човні, балам, кінець незалежності... Власне кажучи, на першому місці мала бути саме незалеж­ність. Щодо чорних панчіх, то неможливість вибрати собі, наприклад, білі чи зелені і необхідність завжди носити чорні мене зовсім не влаштовувала. Колонка вже була списана до низу, а перелік негативних сторін ще не був вичерпаний.

Сталася дивна річ, коли я почала розглядати позитивні сторони життя в монастирі. Той вечір на пляжі біля океану, проповіді, на новенах, жінка в лікарні і давнє рішення, яке цілком визріло в період говіння, щось зробити для Бога за прикладом Даміана, - всі ці спогади зринули в пам'яті, викли­кавши занепокоєння. Я утвердилась в переконанні, що не годжусь для життя в монастирі. Думка про можливість стати черницею була для мене неприйнятною. Мені подобалась праця серед людей, я любила поговорити й потішитись жит­тям. Це було найдивніше. Роздуми про негативні сторони зіткнулись з роздумами про сторони позитивні. В моїй душі почалася боротьба. Я вирішила забрати з-перед моїх очей аркуш паперу й сховала його під підручник з історії.

Наступного дня я нічого не зрозуміла з лекцій. Мозок став подібним до боксерського рингу. Мала я покликання чи ні?

Як тільки закінчились лекції, я сіла в автобус, що їхав до передмістя. Там жила знайома черниця. Я застала сестру Маргарет вдома. Голосом, що зраджував неспокій мого серця, і без жодного вступу я спитала:

- Сестро, чи, в мене може бути покликання до життя в
монастирі?

Сестра сіла й вибухнула сміхом. Виглядало це досить комічно. Я не бачила сестри Маргарет впродовж багатьох місяців, а тут раптом увійшла до її кімнати і без жодних вступних слів, не сказавши «день добрий» чи «як себе почу­ваєте, сестро Маргарет?» - звернулась до неї з таким питан­ням. Добре, що хоч сестра була в кімнаті сама.

Я чекала на відповідь, але насамперед сестра Маргарет хотіла почути відповідь на свої запитання. Вона говорила мені про освячуючу ласку, питала, чи я вірю, що така ласка означає надприродне життя. Я була в цьому твердо пере­конана. Тоді вона поставила інше питання:


  • Чи не є життя в ласці життям істинним, оскільки воно
    продовжується після життя земного?

Так, - відповіла я, починаючи трохи втрачати терпіння від цієї лекції з катехизму, бо ж прийшла сюди, щоб прояснити власне майбутнє. Нарешті сестра Маргарет завдала мені останнього удару

- Життя в монастирі, - сказала вона, - це можливість прожити життя в найповнішому значенні цього слова. Люди­ні надається можливість усю себе, розум, серце і волю, при­святити служінню Богові.

Я звернула увагу, що всі вигоди чернечого життя нале­жать до надприродного порядку. Їм неможливо дати оцінку, порівнюючи їх з вигодами подружнього чи незаміжнього життя. Багато ще інших речей пояснила мені сестра Марга­рет в той день. Однак її останні слова дещо вразили мене. Вона вказала, що вже давно знала про моє покликання. Якщо так, то чому не повідомила мене про це раніше, не допомігши мені уникнути цих багатьох хвилювань і турбот. Лише тепер я розумію, чому не можна говорити таких речей: я б не повірила. Ми мусимо самі прийти до цього. Сестра Маргарет порадила мені помолитись Найсвятішій Діві Марії. Її порада запала мені в душу.

Через тиждень після мого візиту до сестри Маргарет ста­лася нова подія. Мати Анна Денгель, засновниця Місіонерсь­кого Товариства лікарок-католичок, читала в нас лекцію. Мо­жу побитися об заклад, що ніхто не слухав уважніше від ме­не того, що вона розповідала про цих сестер. Вони були при­кладом трьох покликань, поєднаних в одне: вони були черни­цями, мета яких є шанування і возвеличення Бога через влас­ну святість; одночасно були місіонерками, що проповідують любов серед хворих та знедолених в країнах, охоплених місіо­нерством; і, нарешті, самовідданими лікарями й медсестрами. Після лекції я відразу попрямувала до каплиці, не звертаючи ні на кого уваги. Бог хоче, щоб я стала черницею. Я теж цьо­го прагну. Такими були мої роздуми, коли я стояла на колі­нах перед Богом. Вийшовши з каплиці, я була так задоволена в душі, що ледве стримувалась, щоб не сказати кожному зустрічному: «Бог хоче, щоб я стала черницею». Того вечора я верталась додому, мандруючи лісом і весело насвистуючи.

А що сказала на все це моя мама? Я могла й не розпо­відати їй про все - вона вже й так знала, а швидше, здога­дувалася. Довірилась братові, зажадавши від нього присяги про збереження таємниці. Але він одразу побіг до Бадді Брайана. Трьома днями пізніше, коли я стояла в воротях дому, Бадді побачив мене з вулиці й крикнув:

- Гей! Я чув, що ти ідеш в монастир. Оце новина!

Другий рік в університеті промайнув дуже швидко. Вели­кий спокій панує в душі тих, котрі знають, що чинять прави­льно. Однак багато людей вважали, що я помиляюся, й каза­ли мені про це. Інші нагадували, що мій батько помер лише три роки тому, а я є найстаршою і єдиною донькою, і що жорстоко з мого боку залишати матір саму. Коли людина чує подіти висловлювання, то починає сумніватись, бо диявол застосовує різні методи, щоб збити нас з пуття. Але Бог дав мені чудову матір, котра прагнула лише мого щастя й радила робити те, що, на мою думку, задовольняло волю Божу.

Мені було дев'ятнадцять років, коли я почала готуватися до вступу в монастир. Деякі елементи мого гардеробу, які треба було взяти з собою, викликали в сім'ї великий сміх. Але якщо чорні панчохи й довга широка спідниця мали бути моїми першими кроками по дорозі до монастиря, то вони мене зовсім не лякали. Сумним був день мого прощання з най­ближчими людьми. Зрештою, усі великі рішення вимагають жертв. Важкими були й перші дні. Я дуже сумувала. Хотіла навіть покинути монастир, однак потім, після роздумів, вирі­шила, що, зважившись на такий поважний крок, повинна спробувати ще якийсь час протриматись.

Настав день, коли, схилившись наді мною, ірландський священик вдягнув на мої плечі сіру рясу й білу вуаль.

Почалося моє послушництво. Протягом наступних двох років я дізналась про багато речей, які стосувалися моєї осо­би: ким я є, ким не є, ким повинна бути. Я почала розуміти, що означає жити для Бога, і яким цінним даром є віра. Праг­нення знайти мир і спокій, що випливають з любові до Ісуса Христа, значно зросло, коли ми вивчали науку про Містичне Тіло Христа, особливо, пов'язуючи її з місіонерством.

В день постригу, стоячи на колінах перед Святим При­частям, я поклялася віддати Ісусові - шляхом дотримання трьох обітниць: бідності, слухняності й чистоти - своє серце, котре буде Його любити; розум, який зробить все, щоб пізна­ти Його; волю, яка буде Його волею; й тіло, котре буде служити Йому в ближніх.

Пишу ці спогади в Індії, на землі святого Франциска Кса­верія. Сидячи за столиком в своїй келії, я думаю про ту ве­лику кількість листів, яку він розсилав у школи Португалії та Іспанії, благаючи студентів звернути увагу на доцільність та необхідність місіонерської діяльності на Сході. Я теж хочу звернутись до учнів різних шкіл в різних країнах Європи, щоб зрозуміли, що тут чекає на них місія, яку можуть виконати лише вони. Здається, мені й сьогодні ввижаються прокажені з житія Даміана, що благають помочі, бачу нещасних, що блукають вулицями в пошуках шматка хліба. І думаю про тебе, мила дівчино!




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка