Книга розміщена на сайті



Сторінка17/35
Дата конвертації29.03.2020
Розмір0,86 Mb.
ТипКнига
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   35
Чи обітнуть тобі коси?

Звичайне для великих урочистостей пожвавлення панує сьогодні в августинському монастирі, котрий, ніби сторожова башта, стоїть на високому сонячному узгір'ї. Панує пожвав­лення, яке черниці поєднують з мовчанням, що його вимагає устав, порушуване шелестом ряс і звуком чоток при боці, чиї 169 намистин постукують об хрестик, черепок та медаль­йончики, нанизані на той самий металевий прутик.

Молоденькі послушниці ледве стримують у собі стихію, що у тисячу способів намагається вирватись назовні, незва­жаючи на погляд суворої, але доброї наставниці, комір якої накрохмалений сильніше, ніж завжди. Напередодні дівчат протягом двох годин знайомили з церемоніалом, і аж до пізнього вечора в різних кутках спальні серед сміху й дотепів, чути було тихі голоси:

- Так, Екселенціє... Ні, Екселенціє...

Адже прибув ксьондз-єпископ, щоб прийняти урочисті обітниці в однієї з черниць та сповнити таїнство миропо­мазання наймолодшої з вихованок, п'ятирічної дівчинки. Це вона, переодягнена ангелом з шовковими крилами, повинна обсипати квітами лежачу на землі черницю, яка привселюдно й назавжди прощається зі світом.

Вдень дівчинку покликали до приймальні самого ксьон­дза-єпископа. Майже сімдесятилітній достойник з фігурою аскета і пастиря, мав розмову з вихованкою, і при кінці цієї приватної розмови попросив покликати матір-ігуменю, щоб сказати їй:

- Приготуйте тепер цю дівчинку І як найшвидше до­пустіть її до першого Святого Причастя.

Восьмого грудня дівчинка прийняла перше Причастя. В той день все було в білих кольорах: свято білої Мадонни, дівчинка у білому платті, що йде до свого першого Святого Причастя, біла, вкрита снігом земля... Оскільки їй сказали, що під час першої зустрічі з Христом за посередництвом облатки вона може просити будь-що, і її просьба буде обо­в'язково виконана, дівчинка просить послати їй дар чернечого покликання. Тою дівчинкою була я!

В п'ятнадцять років намір стати черницею вималювався вже чітко, хоч ще не з усіма подробицями. Потяг до вищих ідеалів був силою, яка оживляла все моє життя в молодості. Я не зазнала так званих сентиментальних розчарувань, але відчувала сильне прагнення чистого і щирого людського почуття, на котре я зуміла й змогла б відповісти. Я не була красивою, але була досить тямущою, симпатичною і мала добре здоров'я. І подобалась молодим людям.

Багато юнаків стукало у двері мого серця і не залишало його байдужим. Стукали теж у двері мого дому і не зали­шали байдужим мого батька - у нього для всіх була одна відповідь:

- Право вирішувати я надаю їй, бо хочу, щоб вона була щаслива. Я усвідомлювала, що мій шлях - це не простий шлях. Але були дві речі, яких найважче зректись: власні діти й особиста свобода.

Я розуміла, що буду змушена, і то назавжди, забути про таку природну річ, як материнство, розуміла, що повинна буду підкорятись іншим. На одне й друге я зважилась з надією досягти вищої мети, до якої веде світло добровільної жертви. Цілі дні я проводила на складі. Я була дочкою влас­ника магазину, який, хоч і розташований у провінційному містечку, однак був торговим центром, до якого приїжджали з усієї околиці. Тому роботи вистачало.

Під час постійних зустрічей з найрізноманітнішими клієн­тами, між підрахунком грошей та коливанням ваги я від­чувала потребу в молитві. Щоб вдовольнити це прагнення, я повинна була вставати дуже рано - о четвертій вдосвіта влітку, і о п'ятій — взимку. Незважаючи на щоденне повто­рення цієї акції, я не змогла до неї звикнути, і раннє вста­вання щоразу вимагало від мене неабияких зусиль. Остаточно пробуджувалась я вже в дорозі до церкви від ранішнього холоду. Але я повинна була зустрітись з Ним. Я усвідом­лювала, що кожен день був для мене не лише виконанням втомлюючого обов'язку, але й боротьбою, часами досить важкою, за моє покликання. Часом я приходила до церкви ще і вдень. Кілька хвилин я могла простояти перед святилищем, не думаючи про гирі, велосипед, про свою рідню... Це були короткі, але сповнені великих переживань хвилини... А потім бігом, дослівно бігом, бо я була, як ртуть і повинна була розрядити свою енергію рухом, стрибками й гімнастичними вправами.

Коли мені минуло ледве 15 років, я стала головою Това­риства молодих жінок членів Католицької Акції нашої пара­фії, і хоч була дуже молодою, мала вплив на подруг, які були старші від мене. Мені дуже подобалась ця робота, і я могла б працювати там усе життя. Але швидко зрозуміла, що вона може бути лише засобом, а не метою.

Стати черницею означало для мене чинити добро, цілко­вито присвятивши себе спасінню душ. Прагнення це набуло неймовірних форм, часто абсурдних у своєму намаганні охопити цілий світ. Я хотіла опікуватися дітьми, що залишились без матерів, і стариками, що залишилися без дітей. Хотіла вчити або стояти біля ліжка стражденних, щоб полегшувати їхні тілесні муки й втішати душу. Я рідко замислювалась над можливістю життя в монастирі... Найбільше я відчувала потребу смиренної й дійової співпраці з духовенством, а особ­ливо приваблювало мене слово «місія». Я вирішила подумати, чи не вибрати мені місіонерство. Розмірковувала, куди б могла виїхати з місією. Я дуже любила негритянських дітей в Африці, цікавили мене японці й китайці, тим більше, що в шкільні роки мої ровесниці найчастіше прозивали мене «кита­янкою» через мигдалевидний розріз очей. Тоді це мене дуже дратувало, тепер же я думала, що мої косо поставлені очі можливо стануть мені в пригоді серед блідих мешканців Сходу. А індіанці? Я відчувала в собі сили, щоб стати перед наймогутнішими вождями і дискутувати з найдикішими і найогиднішими чаклунами.

Одного разу після молитви я зрозуміла, що мій вибір повинен впасти на той напрям чернечої діяльності, де була б можлива співпраця з чоловічим інститутом чернецтва. Це задовільняло мою внутрішню потребу співпраці з свяще­никами.

У 1931 році я несподівано дізналась про Товариство Уче­ниць Небесного Вчителя (Pie Discepole del Divin Maestro), дуже молоду конгрегацію, утворену лише сім років тому. Особи, які вважали себе відповідальними за те, щоб я йшла прямим шляхом, з усіх сил рекомендували мені подумати, вказуючи на можливість небезпеки.

- Ти повинна вибрати вже випробуване, зріле товариство, - казали мені. Я ж прагнула святкувати десятиріччя, а не сторіччя конгрегації. Я ще сама добре не розібралась, але вже сама назва «Учениці Небесного Вчителя» хвилювала мене, я чула, що мною керує невідома мені дотепер сила. Мені було вісімнадцять років. У 1932 році я здобула перше місце в конкурсі на знання катехизму, організованому Католицькою Акцією. Я перемогла в парафіяльному, єпархіальному і регіо­нальному конкурсах. Нагородою була поїздка в Рим і ауді­єнція у Папи!

Велика зайнятість на складі і вдома дозволяли мені вчи­тись тільки під час меншого напливу клієнтів або під час необхідних поїздок. В останньому випадку я клала катехизм чи якусь іншу книжку на руль велосипеда і їхала, голосно читаючи урок. Часом велосипедне кермо заміняли віжки добродушного гнідка, а висловлювання на теологічну тему переплітались з підганянням коня до галопу, підкріплені, звичайно, ударом батога.

Щороку мене можна було бачити на сцені в якій-небудь головній ролі. В останній виставі я грала роль діви-мучениці і витискала з очей глядачів справжні сльози, коли вони бачили мою поранену й закривавлену шию і чули мій слаб­нучий і згасаючий в спазмах агонії голос. Кількома хвили­нами пізніше, переодягнена до невпізнання, я грала дуже смішну роль у фарсі, і зал вибухав сміхом.

Вісімнадцять років. Прекрасний вік, щоб свідомо при­святити себе Богові. Та вже через три роки, я була головною опорою нашої великої сім'ї. Через фінансовий крах ми опи­нилися в жалюгідному становищі, і перед тим, як скласти обітницю бідності, я познайомилась з бідністю на межі злид­нів і пізнала гіркоту приниження, що йде слідом за колишнім добробутом, який тепер викликає глумливі насмішки. Зі складу, який колись був нашою власністю, я перейшла пра­цювати продавцем в чужий магазин. Я не наважувалась зали­шити сім'ю без моєї допомоги, але одного дня, коли мій батько нарешті знайшов роботу, що давала можливість утри­мувати родину, він покликав мене і сказав:

- Тепер можеш піти. Несправедливо було б затримувати тебе довше. Іди, куди кличе тебе Господь. Благословляю тебе!

На остаточні приготування мені вистачило тижня. Части­ну цього часу я провела серед зелених полів в околицях нашого містечка, роз'їжджаючи на велосипеді, щоб попро­щатись з родичами і поділитись з ними своєю радістю. У зв'язку з цим мені довелось почути багато найрізноманіт­ніших думок і прогнозів, не завжди втішних.

- Шкода, що така дівчина йде в монастир! Довго там не витримає, вона занадто жвава! І тобі обітнуть твої прекрасні коси?..

Один з останніх візитів був до моєї тітки-черниці, тітка належала до Товариства Святої Клари. Ми розмовляли через монастирську огорожу, тітка була високого зросту, обличчя закривала чорна вуаль, так що видно було лише анемічний рот. Спокійним і дуже солодким голосом вона сказала мені:

- Пам'ятай, що з перших же хвилин чернечого життя ти зустрінешся з необхідністю жертвувати. Будь великодушною!

До своєї нової домівки в містечку Альба я прибула пізно пополудні 27 червня. Мене ніхто не зустрічав. Я зайшла до великої церкви Святого Павла, щоб в серці Ісуса вмістити надмір почуттів, позбавлених у ці хвилини будь-якого енту­зіазму. Хотіла зблизька побачити черниць під час адорації. Вони були вдягнені в сині ряси. Не знаю чому, але в цю хвилину їх синій одяг здався мені сірим, таким сірим і непри­ємним, що нагадував мені похоронний саван.

Я розуміла, на які жертви мені доведеться піти. Перед очима постало обличчя тітки, тих, кого я любила. Поду­малось про втрачену свободу. Мені здалось, що я чую голос мого наймолодшого братика, який кличе мене... Я відчула сильну спокусу негайно повернутись додому, навіть не зустрі­чаючись з сестрами- які мали стати моєю новою родиною!

Це продовжувалось кілька хвилин. Я закрила руками обличчя і почула ехо голосу за монастирською огорожею: - Будь великодушна...

Підбадьорена, я глянула на картину Святого Причастя і встала з колін, рішення було прийнято. Дійшовши до монас­тиря, пройшла через величезне подвір'я, щоб представитись ігумені, канцелярія якої знаходилась в протилежному від входу кінці. Я мала змогу перевірити свої спринтерські здіб­ності.

Надійшла пора вечері. Я ж прагнула лише одного: поки­нути товариство, залишитись на самоті і дати волю болісним почуттям, що шматували моє серце. І знову на допомогу прийшли слова моєї мудрої тітки-черниці:

— Пам'ятай... І я була великодушною. Великодушною навіть тоді, коли в алюмінієвій мисочці мені подали суп, від якого несло чимось кислим і який, напевно погано спри­ймався більш звичними до такої їжі, ніж мій шлунками. Я взялась до їжі, насилу ковтаючи її впереміш зі сльозами, що текли з очей. Хтось милосердний, помітивши мої зусилля, хотів звільнити мене від цієї покути, та я не погодилась — мусила бути великодушною!

В обителі Гспода, яку собі вибрала, в товаристві, до якого вступила з власних переконань, я знайшла все, до чого прагнула, навіть набагато більше, ніж могла «хотіти і зро­зуміти». Моє прагнення молитви задовольнялось виконанням основного обо"язку Учениць Небесного Вчителя - невтом­ного возвеличення в особистих молитвах та шляхом особ­ливих проповідувань. Воно задовольнялось молитвою, котра, єднаючи нас з Небесним Вчителем, надавала нам особливу можливість дійти до всіх, всім допомогти: священикам, ієрар­хам, дітям, старцям, віруючим і невіруючим, тим, хто страж­дає,' тим, хто навчає і тим, хто править світом.

Наше товариство зародилось у Церкві. Його завданням є невтомна підтримка апостолів нашого часу. Все, а особливо сучасні засоби, створені людським розумом і використовувані завдяки людським здібностям, повинно служити добру і мусить бути підтримане невидимою, але життєдайною силою, яка є його душею-молитвою.




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   35


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка