Карел Чапек



Скачати 10,83 Mb.
Сторінка2/3
Дата конвертації26.03.2020
Розмір10,83 Mb.
1   2   3

XXXVIII

У коридорі нікого не було. Прокоп якнайтихіше підкрався до покоїв княжни і став чекати перед дверима, нерухомий, як той залізний лицар внизу, у вестибюлі. Вибігла покоївка, злякайо скрикнула, ніби побачила страховисько, і зникла в дверях. Трохи перегодя відчинила їх знову, до краю настрахана, і, відступаючи, дала знак зайти до кімнати, а сама якнайшвидше втекла.

Княжна вийшла йому назустріч; вона куталась у довгий халат, видно, тільки-но встала з постелі; волосся над чолом у неї було скуйовджене і мокре, наче вона допіру скинула холодний компрес, сама була землисто-бліда й негарна. Вона повисла в нього на шиї і підставила губи, потріскані від гарячки.

– Який ти хороший, – шепнула, – в мене голова аж тріскається від мігрені, ох, боже! Кажуть, у тебе бомби в кишенях? Я не боюсь тебе. А тепер іди собі, я зараз негарна. Я прийду до тебе ополудні. Обідати не піду, скажу, що мені погано. Йди.

Вона торкнулась його вуст наболілими гарячковими губами й затулила обличчя, щоб він не бачив її.

В супроводі Гольца Прокоп повернувся до лабораторії. Кожен, побачивши його, зупинявся, сходив з дороги і чим скоріше ховався за насип. Він знов узявся до роботи як одержимий; змішував речовини, що їх би ніхто й не подумав змішувати, сліпо впевнений, що вийде вибухівка; наповнював нею пляшечки, коробки від сірників, бляшанки з-під консервів, все, що траплялося під руку, понаставляв їх на столі, на підвіконнях, на підлозі, переступав через них – не було більше куди ставити. Пополудні прийшла до нього княжна, під вуаллю, закутана плащем аж до носа. Він вибіг назустріч і хотів обійняти її, але вона його відштовхнула.

– Ні, ні, я сьогодні негарна. Будь ласка, працюй; я буду на тебе дивитись.

Вона сіла на краєчку стільця, якраз посеред страшного арсеналу оксозонідних вибухівок. Прокоп швидко, із стиснутими губами, щось зважував, мішав. У колбах сичало; чути було кислий запах. Потім він з надзвичайною обережністю фільтрував добуту речовину. Княжна, склавши руки, дивилась на нього нерухомими вогненними очима. Обоє думали про те, що сьогодні приїде наступник.

Прокоп шукав щось очима на полиці з хімікаліями. Княжна встала, відкинула вуаль, обняла його за шию і міцно притиснулась до його вуст стуленими сухими губами. І так, похитуючись, стояли вони серед пляшок з нетривким оксазобензолом і жахливими фульмінатами – німа, заціпеніла пара. Та вона знову його відштовхнула і сіла, закриваючи обличчя. Ще завзятіше взявся Прокоп до роботи під її поглядом, ніби пекар, що місить хліб. А оце ось буде найжахливіша з речовин, яку людина будь-коли виробляла, нетривка, скажена, дуже чутлива олія – справжня тобі запальність і пристрасть. А оця, прозора, як вода, текуча, як ефір, теж наймогутніша і найдикіша вибухівка. Він озирнувся, куди б поставити пляшку, наповнену цією ще не названою речовиною. Княжна всміхнулася, взяла її у нього з рук і поставила собі на коліна.

Надворі Гольц крикнув до когось:

– Стій!

Прокоп вибіг з лабораторії. Це був oncle Рон, що стояв біля самої вибухової пастки. Прокоп підійшов до нього.

– Що ви тут шукаєте?

– Вільгельміну, – коротко відповів oncle Рон, – вона нездужає, а тому...

Прокоп скривився.

– Ходімо, – і запросив його в лабораторію.

– Ах, oncle Шарль, – заговорила княжна. – А йди подивишся, страшенно цікаво.

Oncle Рон уважно поглянув на неї, окинув очима кімнату і, очевидно, заспокоївся.

– Тобі б не слід тут бути, Міно, – сказав докірливо.

– Чому це? – невинно запитала вона. Він безпорадно глянув на Прокопа.

– Тому... тому, що в тебе гарячка.

– Тут мені краще, – відповіла вона спокійно.

– Взагалі, тобі не слід... – зітхнув le bon prince невдоволено.

– Mon oncle, ти знаєш, я завжди роблю те, що хочу, – вона рішуче поклала край утручанню родича, тим часом як Прокоп прибирав зі стільця якісь гримучі діазосполуки.

– Сідайте, будь ласка, – чемно запросив він Рона.

Oncle Шарль, здавалось, не дуже був захоплений ситуацією.

– Чи ми не затримуємо вас, не заважаємо працювати? – безцільно запитав він Прокопа.

– Зовсім ні, – відповів Прокоп, мнучи в пальцях інфузорну землю.

– Що це буде?

– Вибухівка. Будь ласка, он ту пляшку, – звернувся він до княжни.

– На, візьми, – сказала вона навмисне голосно.

Oncle Рон аж шарпнувся, ніби його хто шпигонув; але, щоб не дати взнаки, став дивитись, як Прокоп швидко, проте надзвичайно обережно капає чистою рідиною на грудочку землі. Він прокашлявся й запитав:

– А від чого вона може вибухнути?

– Від струсу, – відповів Прокоп, відраховуючи далі краплі.

Oncle Шарль обернувся до княжни.

– Коли ти боїшся, oncle, – сказала вона сухо, – то не чекай на мене.

Він у розпачі сів і постукав ціпком по бляшаній коробці з-під каліфорнійських персиків.

– А тут що?

– Це ручна граната, – пояснив Прокоп. – Гексанітрофенілметилнітрамін та гайки. Ось спробуйте на руці.

Oncle Рон розгубився.

– А чи не краще б було поводитися з цим... трохи обережніше? – спитав він, крутячи в руках сірникову коробочку, взяту зі столу.

– Безперечно, – згодився Прокоп і забрав у нього з рук коробочку. – Це – хлораргонат. З ним не можна гратися!

Oncle Шарль спохмурнів.

– Від усього цього... у мене складається неприємне враження, наче ви мене страхаєте, – промовив він гостро.

Прокоп кинув коробочку на стіл.

– Хіба? А мене ви не залякували, коли погрожували фортецею?

– Можу лише сказати... – вів далі Рон, проковтнувши ці слова, – що на мене все це... не справляє ніякого впливу.

– А на мене справляє величезний вплив, – мовила княжна.

– Боїшся, щоб він чого не накоїв? – звернувся до неї le bon prince.

– Я сподіваюсь, що він чогось накоїть, – сказала княжна. – Гадаєш, не зуміє?

– І не сумніваюсь, – відповів Рон. – Ну, то підемо вже?

– Ні, я хочу йому допомогти.

Тим часом Прокоп гнув у руках металеву ложечку.

– Навіщо це? – запитала вона з цікавістю.

– Кінчились цвяхи, – буркнув він. – Нема чим начиняти бомби. – Він озирнувся, шукаючи чого-небудь металевого.

Княжна встала, зашарілась, стягла швидко рукавичку і зняла з пальця золотий перстень.

– Візьми, – сказала тихо, залившись рум’янцем і опустивши очі.

Він схвильовано взяв його. Це було майже схоже... на заручини. Хвилинку він вагався, пробуючи вагу персня на руці, але княжна глянула на нього так настійно й палко, що він кивнув поважно і поклав перстень на дно бляшаної коробочки.

Oncle Рон струбовано і смутно закліпав пташиними очима.

– Тепер можемо йти, – прошепотіла княжна.


Надвечір приїхав згаданий наступник колишнього трону. Біля входу стояла почесна варта, рапорт, витяглися шпалерами слуги; виголошувались промови і таке інше. Парк і палац були лищно ілюміновані. Прокоп сидів на горбочку перед лабораторією і дивився похмурими очима на палац. Ніхто тут не ходив, було тихо й темно, лише палац світився сліпучими снопами проміння.

Прокоп глибоко зітхнув і встав.

– До замку? – запитав Гольц і переклав револьвер з кишені штанів у кишеню свого незмінного гумового плаща.

Вони йдуть парком, де вже погасли вогні. Двічі або тричі якісь постаті ховалися перед ними в гущавину, а кроків за п’ятдесят позаду них чути чиїсь кроки по опалому листі; кругом безлюдно, пусто. Лише князівське крило замку палає великими золотими вікнами.

Вже осінь, справжня осінь... Чи й досі в Тиниці капотять сріблясті краплинки з крана водопровідної колонки? Ніби й вітру нема, а десь шелестить – на землі чи в деревах? На небі червоний пруг прокреслила падуча зірка.

Кілька чоловіків у фраках – о, які вони блискучі та щасливі – виходять на площадку сходів, гомонять, покурюють, сміються і знов вертаються до замку. Прокоп непорушно сидить на лаві, обертаючи в покалічених руках бляшанку. Інколи забряжчить нею, мов дитина забавкою. В бляшанці зламана ложка, перстень і речовина, що ще не має назви.

Обережно підходить Гольц.

– Сьогодні вона не може прийти, – каже він шанобливо.

– Я знаю.

В покоях гостей запалюється світло. Цей ряд вікон – то князівські покої. Тепер світиться весь замок, легкий, ажурний, як сон. Усе там є: нечуване багатство, краса, честолюбство, слава і величність, ордени, уміння жити, ніжність, хоробрість, самовпевненість. Ніби там інші люди, не такі, як ми...

Мов уперте дитя, Прокоп ще раз забряжчав своїм брязкальцем. Поволі вікна згасають; лише світиться в покої Рона і в спальні княжни. Oncle Рон відчиняє віконницю і вдихає нічну прохолоду; а потім ходить від дверей до вікна. За завішеним, вікном княжни не ворушиться жодна тінь.

І от oncle Рон погасив світло. Тепер сяє одне-єдине вікно. Чи знайде людська думка шлях, чи проб’є і силою вторує стежку через ці сто чи кілька метрів німого простору, щоб досягнути до безсонного мозку іншої людини? Що ж тобі переказати, татарська княжно? Спи, вже осінь надворі; і коли є якийсь бог, нехай він погладить твоє гаряче чоло.

Червоне вікно погасло.




XXXIX

Уранці Прокоп вирішив не йти до парку, бо слушно вважав, що там перешкоджатиме. Він влаштувався в відлюднім кутку, де пролягав прямий шлях від замку до лабораторії, вторований через старий, зарослий вал. Він видряпався на вал, звідкіль, до певної міри схований, міг бачити ріг замку і невелику частину парку. Місце йому сподобалось. Він там закопав кілька своїх ручних гранат і став дивитись то на парк, то на горобців, що гойдались на вітах. Раз туди прилетіла червоношийка, і Прокоп, затаївши подих, спостерігав за нею. Вона щось дзьобнула, крутнула хвостиком і фрр – відлетіла.

Внизу, у парку, йде княжна з високим молодим чоловіком; на пристойному віддаленні за ними йде група придворних. Княжна дивиться вбік і махає рукою, ніби тримаючи прут і шмагаючи ним по піску. Більш нічого не видно.

Через деякий час показується oncle Рон з гладким кузеном. І знову нікого. Чи варто тут сидіти?

Скоро полудень. Раптом з-за рогу замку з’являється княжна і прямує до Прокопа.

– Ти тут? – гукає півголосом. – Зійди вниз і поверни ліворуч.

Він сповз по схилу і почав продиратися гущавиною ліворуч.

Там, коло стіни, був смітник, лежали всілякі речі, – іржаві обручі, діряві бляшанки, старі циліндри, брудне лахміття; бозна-де такі речі можуть узятись у князівському замку. І біля цієї гидкої купи стоїть княжна, свіжа і гарна, і по-дитячому кусає пальці.

– Коли я ще була малою, то ходила сюди злитися, – сказала вона. – Ніхто цього місця не знає. Чи подобається тобі тут?

Він бачив, що вразив би її, якби не похвалив цього місця.

– Подобається, – сказав він квапливо. Вона проясніла, обняла його за шию.

– Коханий! Знаєш, я надівала тут на голову яку-небудь бляшанку, ніби корону, і гралась сама собі в самодержавну владарку. “Що найясніша княгиня зболить наказати?” – “Запряжи шестірку коней цугом, поїду до Загура”. Бачиш, Загур був моїм вигаданим замком. Загур, Загур! Коханий, чи є щось подібне в світі? Давай поїдемо до Загура! Знайди мені його, ти стільки знаєш...

Ніколи вона не була така свіжа й радісна, як сьогодні, аж він заревнував, аж у ньому закипіла жагуча підозра. Він її схопив і хотів обійняти.

– Ні, – боронилась вона, – облиш, будь розумний. Ти – Просперо, принц Загурський, і лише переодягнувся чарівником, щоб мене викрасти або випробувати, – не знаю. Але до мене приїхав принц Різопод з царства Алікурі-Філікурі-Тінтілі-Рододендрон, такий осоружний, бридкий чоловік, у нього замість носа церковна свічка, а руки холодні, руки – бр-р! Він захоче мене взяти за дружину, отож ти виступиш і скажеш: “Я чарівник Просперо, спадкоємний принц Загурський”. Mon oncle Метастазіо впаде тобі на шию, і почнуть дзвонити, сурмити, стріляти.

Прокоп дуже добре розумів, що її солодка балаканина означає якісь важливі речі, тому остерігався її перебивати. Вона обіймала його за шию і терлася запашним личком та губами об його шорстке обличчя.

– Або стривай, не так: я принцеса Загурська, а ти – Великий Прокопокопак, король духів. Але я заклята, наді мною проказали: “Оре, оре, балене, могот маліста маніголене”, – і мене має взяти риба, риба з риб’ячими очима, руками і цілим риб’ячим тілом, і ця риба має відвезти мене в риб’ячий замок. Але раптом прилетить Великий Прокопокопак на сврїм килимі-літуні й забере мене... Прощай!.. – раптом скінчила вона й поцілувала його в уста. І посміхнулася, ясна й рожева, як ніколи, й залишила його похмурого стояти над іржавими руїнами Загура. “Що все це означає? Хоче, щоб я допоміг їй; це ясно; її силують, і вона чекає від мене...порятунку. Що робити?”

Глибоко замислений, він пішов до лабораторії. Видно... нічого не залишається, крім Великого Штурму. Але звідкіль його почати? Вже він був коло дверей і сягнув рукою в кишеню, щоб узяти ключа, як раптом остовпів і круто вилаявся. Вхідні двері до його лабораторії були перехрещені залізними прогоничами.

Він скажено затряс ними, але прогоничі не зрушили з місця. На дверях висів аркуш паперу, а на ньому було надруковано:

“З наказу цивільних властей цей об’єкт закрито з огляду на неприпустиме нагромадження вибухових матеріалів без дотримання застережних заходів відповідно до §§ 216 і 217 d., lit. F і постанови 63 507 М. 1889”. Підпис нерозбірливий. Унизу було дописано від руки:

“Панові інженеру Прокопу надалі пропонується перебувати в помешканні охоронника Герстенсена, вартовий барак III”.

Гольц добре оглянув засуви, але наостанку лише свиснув і сховав руки в кишені: тут просто нічого не можна було вдіяти. Прокоп, розгнівавшись не на жарт, оббіг навколо будиночка. Мінні пастки ліквідовано, на всіх вікнах грати. Він швидко підрахував свої бойові засоби: п’ять невеличких бомб у кишенях, чотири великі гранати, закопані на Загурському валу. Цього замало для справжнього наступу. Несамовитий від гніву, побіг він до канцелярії злощасного Карсона. “Стривай, паршивцю, я з тобою порахуюсь!” Та ледве добіг туди, слуга сказав йому, що пана директора нема й не буде. Прокоп відштовхнув його і вдерся до канцелярії, нажахавши усіх службовців заводу аж до останньої панночки біля телефону. Карсона ніде не було.

Прокоп помчався прожогом до Загурського валу, щоб там принаймні врятувати сховані бомби. Аж маєш: увесь вал з чагарами і Загурським смітником оточено рогатками з колючого дроту – справжня дротяна загорожа. Він спробував розмотати дріт, але тільки скривавив руки й нічого не вдіяв. Заходячись від злості і не дбаючи ні про що, проліз він усередину. Його чотири великі гранати хтось викопав і забрав. Він мало не заплакав від безсилля. Як на те почав накрапати дощ. Прокоп подерся назад, обірвався й подряпався до крові і подався до замку, сподіваючись там знайти княжну, Рона, наступника чи будь-кого. У вестибюлі перегородив йому дорогу знайомий білявий велетень, готовий боронити вхід до останнього. Прокоп вийняв одну із своїх вибухових бляшанок і погрозливо затарахкотів. Велетень затіпався, але не відступив. Раптом він кинувся вперед і схопив Прокопа за плечі. Гольц з усієї сили вдарив його револьвером по пальцях. Велетень закричав і пустив Прокопа, а троє людей, що виросли ніби з-під землі і збиралися кинутись на Прокопа, трохи завагались і відступили до стіни. Прокоп стояв, тримаючи в піднятій руці бляшану бомбу, готовий жбурнути її під ноги першому, хто ворухнеться, а Гольц (безповоротно вже тепер зреволюціонізований) націлив револьвера на ворога. А проти них – четверо блідих чоловіків, трохи нахилених уперед, троє з револьверами в руках. Ото буде буча! Прокоп удав, ніби продирається до сходів. Чотири супротивники подались за ним. Хтось іззаду кинувся навтіки. Запала тривожна тиша. “Не стріляти!” – проказав хтось тихо. Прокоп чує, як цокає годинник. Згори лине веселий гомін, ніхто там ні про що не знає. А що вихід тепер вільний, Прокоп відступає назад до дверей під охороною Гольца. Четверо чоловіків на сходах стоять непорушно, ніби вирізані з дерева. І Прокоп вискочив надвір.

Іде холодний, дошкульний дощ. Що ж тепер? Швидко оцінивши становище, він постановив закріпитися в купальні на озері; але звідтіль не видно замку. Раптом, на щось наважившись, він подався до будки воротаря. Гольц – за ним. Прокоп удерся в сторожку, саме коли старий воротар обідав. Цей бідолаха просто не міг зрозуміти, чого це його “насильно і під загрозою смерті” хочуть звідсіль вигнати і, похитавши головою, пішов скаржитись у замок. Прокоп був дуже задоволений здобутою позицією; він старанно замкнув гратовану браму, що вела до парку, і з великим апетитом доїв залишений обід; потім забрав у сторожці все, що хоч трохи було схоже на хімікалії: вугілля, сіль, цукор, клей, засохлу олійну фарбу та інші речі і став роздумувати, що з цього можна зробити.

А Гольц тим часом то стеріг приміщення, то переобладнував вікна в стрільниці, хоча це, з огляду на те що в нього залишалось усього чотири шестиміліметрових патрони, було явною надмірністю. Прокоп на кухонній плиті влаштував свою лабораторію; сморід стояв жахливий, але нарешті було добуто трохи сильної вибухівки.

З ворожого боку не було жодного нападу; очевидно, не хотіли доводити конфлікт до скандалу в присутності такого високого гостя. Прокоп сушив собі голову, як би заморити замок голодом. Хоча він перерізав телефонні проводи, але ще залишилось три брами, не рахуючи шляху до заводів через Загурський вал. І він змушений був відмовитись від плану облягти замок з усіх боків.

Дощ усе йшов. Вікно княжни відчинилось, і ясна її постать почала писати в повітрі якісь великі літери. Прокоп не міг розшифрувати ці письмена: ставши перед сторожкою, він почав креслити у відповідь підбадьорливі слова, вимахуючи, ніби вітряк, руками. Ввечері до повстанців прибув доктор Крафт. У своїм благороднім запалі він забув принести хоч якусь зброю, отже, це підкріплення було швидше моральним. Пізніше прийшов і Пауль, приніс у кошику чудову холодну вечерю і багато пляшок червоного вина і шампанського. Він твердив, що його ніхто сюди не посилав. Незважаючи на це, Прокоп дуже просив передати – не сказавши, кому саме, – що він “дякує і не здається”.

За цією геройською вечерею доктор Крафт уперше наважився випити вина – мабуть, щоб довести, свою мужність. Наслідком цього була його блаженна лунатична німота, тоді як Прокоп і ГольЦ почали горлати солдатських пісень.

Хоча кожен з них співав іншою мовою і зовсім іншу пісню, та здалеку, особливо в темряві, під шелест дрібного дощу, все це зливалось у звуки досить страшні й похмурі. Хтось у замку відчинив навіть вікно, щоб послухати; потім спробував здалеку акомпанувати на фортепіано, але це спочатку нагадувало “Героїчну симфонію”, а потім перейшло в безглузде бемкання на клавішах. Коли вогні в замку погасли, Гольц будував перед дверима велику барикаду, і три герої спокійно заснули. Розбудив їх Пауль, принісши їм уранці на таці три чашки кави.



XL

А дощ не переставав. З білим прапором парламентера прийшов гладкий кузен запропонувати Прокопові, щоб той покинув ці штуки, що йому буде повернуто лабораторію і таке інше. Прокоп сказав, що звідсіля не піде, хіба коли його висадять у повітря. Але раніше він щось зробить, побачите! З цією невиразною погрозою кузен і повернувся назад. У замку були дуже стурбовані, що головний в’їзд блоковано, але не хотіли здіймати галас.

Доктор Крафт, цей пацифіст, був ущерть сповнений несамовитими войовничими пропозиціями: перерізати електричні проводи, що йдуть до замку, перекрити воду, виробити якийсь задушливий газ і пустити його на замок. Гольц знайшов старі газети; зі своїх таємних кишень вийняв пенсне і читав цілий день, надзвичайно схожий на доцента університету. Прокоп жахливо нудився. Він палав бажанням зробити щось велике, але не знав, як до цього взятись. Нарешті залишив Гольца стерегти хатинку, а сам із Крафтом подався до парку.

В парку нікого не було. Ворожі сили, видно, були зосереджені в замку. Прокоп обійшов замок і вийшов на той бік, де містилися каретні і стайні.

– Де Вихор? – раптом запитав він.

Крафт показав йому на вікно метрів за три від землі.

– Обіпріться об стіну, – шепнув Прокоп; потім виліз йому на спину і став на плечі, щоб подивитись усередину.

Крафт мало не впав під його вагою. А Прокоп ще й тупцяє у нього на плечах – що він там робить? І от важка рама летить на землю, зі стіни сиплеться пісок, і раптом Крафт відчуває полегкість, підводить голову і мало не скрикує: вгорі стріпнулись дві ноги і зникли у віконці.

Княжна саме подавала Вихорові окраєць хліба і дивилась замислено в його прегарне око, коли зачула в вікні шамотіння. У напівтьмі теплої стайні побачила вона знайому покалічену руку, що виймала дротяну сітку з віконця стайні. Вона аж затулила рота, щоб не скрикнути.

Руками й головою вперед злазить Прокоп на Вихорову загородку. Потім сплигує, обдертий весь, але цілий, і, захеканий, пробує засміятись.

– Тс! – жахається княжна. – За дверима конюх, – кидається йому на шию. – Прокопокопак!

Прокоп показує на вікно:

– Швидше тікаймо!

– Куди? – шепоче княжна і пестливо цілує його.

– До воротаря.

– Ти дурненький. А скільки вас там є?

– Троє.

– От бач. Так не годиться. – Вона гладить його по обличчю. – Але ти не сумуй!

Прокоп квапливо роздумує, як би її викрасти іншим способом. Але в стайні напівтемно, а кінський запах якось збуджує; очі в них заіскрились, і вони в жагучому поцілунку впилися устами в уста. За мить вона відсахнулась, швидко дихаючи:

– Іди вже, йди геть!

Так стояли вони, тремтячи від жаги і почуваючи, що жага ця нечиста. Прокоп відвернувся, виламав дошку в яслах і лише тоді опанував себе. Глянувши на княжну, побачив, що вона погризла й порвала на шматки свою хустинку. Притисла її швидко до вуст і без жодного слова подала йому в нагороду чи на спомин. За це він поцілував ясла в тому місці, де спочивала її рука. Ніколи вони не любили одне одного так шалено, як в цю мить, коли не могли й слова промовити і коли боялись навіть торкнутися одне до одного.

Надворі зашаруділи в піску чиїсь кроки. Княжна кивнула, і Прокоп скочив на ясла, вхопився за якісь гаки під стелею і ногами вперед просунувся у віконце. Коли він скочив на землю, доктор Крафт аж обійняв його з радості.

– Ви перерізали коням жили, еге ж? – запитав він кровожерно, мабуть, вважаючи це цілком виправданим воєнним заходом.

Прокоп мовчки подався до сторожки, турбуючись про Гольца. Вже здалеку він збагнув жахливу дійсність: двоє молодців стоять у дверях, садівник загрібає пісок, на якому залишились сліди борні, гратована брама відчинена, і Гольца не видно. В одного з чоловіків рука зав’язана хустиною, видно, Гольц його покусав.

Прокоп потягся до парку, нахмурений і мовчазний. Доктор Крафт думав, що його владар кує новий військовий план, і не зачіпав його. А Прокоп з тяжким зітханням сів на пеньок і заглибився в споглядання якихось мереживних клаптиків. На доріжці з’явився робітник, що віз у тачці зметене листя. Крафт, пойнятий підозрою, кинувсядо нього і добре відлупцював; але загубив пенсне і не міг знайти його: тоді він відібрав тачку і як військову здобич притяг її до свого начальника.

– Утік, – крикнув він, і його короткозорі очі переможно заблищали.

Прокоп щось буркнув і далі розглядав білу м’якеньку річ, що її держав у пальцях. Крафт, тримаючи тачку, замислився, як використати цей трофей. Нарешті йому спало на думку перекинути її догори дном, і він засяяв.

– Можна буде на ній сидіти!

Прокоп устав і попрямував до ставка. Доктор Крафт пішов за ним з тачкою, мабуть, для перевезення майбутніх поранених. Вони окупували купальню, збудовану на палях. Прокоп обійшов кабіни. Найбільша з них належала княжні, тут лежали дзеркало й гребінець з кількома вирваними волосинами, кілька шпильок, волохатий купальний халат і сандалії – забуті інтимні речі. Прокоп заборонив Крафтові входити сюди, а засів з ним у чоловічій кабіні з другого боку.

Крафт сяяв: нарешті вони мали цілий флот, що складався з двох байдарок, каное і великої шлюпки, яку він вважав за свій супердредноут. Прокоп довго походжав по настилу купальні над сивим ставком. Потім зник у кабіні княжни, сів на кушетку, взяв її купальний халат і зарився в нього обличчям. Доктор Крафт, незважаючи на свою феноменальну нездатність до спостережень, щось здогадувався про його таємницю і оберігав його почуття. Він ходив навшпиньках по купальні, виливав бляшанкою воду зі свого пузатого лінкора і добирав відповідні весла. В ньому проявився великий стратегічний талант. Він наважився вирушити на берег і назносив до купальні каміння всілякого розміру, аж до десятикілограмових, вирваних з греблі брил. Потім почав розбирати дощаний місток, що з’єднував купальню з берегом. Для комунікації з суходолом він залишив тільки основу містка – два голі бруси. Відірваними дошками завалив вхід, а дорогі для нього іржаві цвяхи позабивав у весла вістрям догори і, таким чином, виготовив досить грізну, справді смертоносну зброю. Влаштувавши все це, він вирішив, що зробив добре, і хотів похвалитися своєму начальникові, але той замкнувся в кабіні княжни і, здавалось, навіть не дихав – так там було тихо. Доктор Крафт стояв над сивою гладінню ставка; холодно і тихо хлюпотіла вода; інколи, сплеснувши, вискакувала рибина, шелестів очерет. І докторові Крафту стало моторошно від цієї самоти.

Він іноді покашлював перед кабіною, де зачинився вождь, і щось півголосом бурмотів, щоб звернути на себе його увагу. Нарешті Прокоп вийшов із стиснутими губами і дивним виразом в очах. Крафт провів його по новій фортеці, все йому показував і під кінець продемонстрував, як далеко може кинути каменем у ворога; при цьому сам мало не злетів у воду. Прокоп не промовив і слова, але обійняв його за шию і поцілував у щоку. Крафт, увесь червоний від радості, відчув у собі бажання зробити вдесятеро більше від того, що вже зробив.

Вони сіли на лаві край води, де княжна любила засмагати на сонці. На заході хмари розійшлись, і далеко на небокраї з’явились анемічні блідо-золоті смуги. Цілий ставок розгорівся, заяснів блідим, ніжним сяйвом. Крафт розгорнув експромтом нову теорію перманентної війни, найвищого права сили, порятунку світу через геройство. Але ця теорія страшенно суперечила болючій меланхолії цього осіннього вечора. На щастя, Крафт був короткозорий і, крім того, невиправний ідеаліст, отже, цілком незалежний від випадкового оточення. Незважаючи на космічну красу цієї хвилини, вони обидва відчували голод і холод.

Та ось берегом поспішає Пауль з кошиком на руці, озирається вправо, вліво і час від часу вигукує своїм старечим голосом: “Ку-ку! Ку-ку!”

Прокоп вирушив до нього на дредноуті. Він хотів за всяку ціну довідатись, хто його з цим присилає.

– Ніхто, прошу вас, – запевняє старий, – але моя донька, Ельжбета, – ключниця...

Він розбалакався було про свою дочку, та Прокоп погладив його по сивому волоссі і попросив переказати комусь невідомому, що він сповнений сил і здоров’я.

Сьогодні доктор Крафт пив майже сам, теревенив, філософствував і тут же знущався з усякої філософії: дія, мовляв, дія – над усе. Прокоп тремтів на лавочці княжни і все дивився на одну зірку. Хтозна-чому він вибрав саме цю жовтаву зірку Бетельгейзе в сузір’ї Оріона. Він сказав неправду про своє здоров’я. У нього кололо в грудях, у тих самих місцях, що й колись у Тиниці; голова йшла обертом, і він тремтів від лихоманки. А коли хотів щось сказати, язик заплутувався, і він затинався так, що доктор Крафт відразу протверезів і занепокоївся. Він швидко поклав Прокопа на канапу в кабіні і вкрив його чим міг – також і волохатим халатом княжни. На голову поклав мокрий компрес. Прокоп запевняв, що в нього просто нежить; опівночі він заснув і марив, переслідуваний кошмарами.




XLІ

Вранці Крафт прокинувся лише від кукання Пауля: він хотів схопитись, але тіло задерев’яніло, бо всю ніч він мерз і спав, скулившись, як пес. Коли ж нарешті так-сяк підвівся, то помітив, що Прокопа нема, а один човен з їхньої флотилії гойдається край берега. Він дуже злякався за свого вождя і хотів був піти його шукати, але побоявся покинути фортецю, так добре опоряджену. Тоді він заходився поліпшувати будову, як міг, і виглядав Прокопа короткозорими очима.

Тим часом Прокоп, що змерз і прокинувся, як побитий, з неприємним смаком у роті й затуманеною свідомістю, був уже давно в парку і з верхівки високого дуба споглядав замок. Йому паморочилась голова, і він міцно тримався за гілляку, не сміючи глянути вниз, щоб не впасти.

Очевидно, в замку вважали, що цей бік парку вже безпечний, і старі родичі Гагенів наважились навіть вийти на замкові сходи. Вони прогулювались по двоє або по троє, кавалькада кавалерів проїхала головною алеєю. Біля брами знову вештався старенький воротар. Після десятої години вийшла сама княжна в товаристві наступника трону й попрямувала до японської альтанки. Прокоп отерпнув увесь, йому здавалося, що він летить сторч головою. Він конвульсивно схопився за гілляку і затремтів, як лист. Ніхто не пішов за ними. Навпаки, всі швидко покинули парк і спинилися біля замку. Мабуть, вирішальна розмова, чи що. Прокоп кусав губи, щоб не крикнути. Тривало це безмірно довго, щось із годину, а може, й п’ять годин. Раптом – біжить від японської альтанки наступник, сам, червоний, із стиснутими кулаками. Пани перед ним розступаються, дають йому прохід. Наступник, не дивлячись ні вправо ні вліво, біжить по сходах, там назустріч йому виходить oncle Рон; вони з хвилину розмовляють, le bon prince потирає долонею чоло, й обидва заходять до замку. Пани збираються знову перед замком, перешіптуються і розходяться. До замку під’їжджає п’ять автомобілів.

Прокоп, хапаючись за гілки, спустився з дуба додолу, важко вдарившись об землю; він хотів вихором помчати до японської альтанки, але йому аж чудно стало, що він ледве рухає ногами. Він блукав у густому тумані, наче в тісті, і ніяк не міг знайти цієї альтанки, бо все перед ним хиталось і розпливалось. Нарешті знайшов. Он сидить княжна, щось шепоче суворими губами й помахує прутиком.

Він зібрав усі сили, щоб по-молодецькому ввійти до неї. Вона встала йому назустріч.

– Я чекала на тебе.

Прокоп підійшов і мало не наштовхнувся на неї, бо вона, як здавалось йому, ще була далеко. Потім поклав їй руку на плече, якось дивно випроставшись, і заворушив губами; він гадав, що говорить. Вона також говорила щось, але він не зрозумів її, все ніби діялось під водою. Враз зазвучали сирени й гудки автомобілів, що від’їжджали з замку.

Княжна шарпнулась, ніби під нею підломились коліна. Прокоп побачив її бліде, невиразне обличчя, а на ньому два темних отвори.

– Тепер кінець усьому, – чує він ясно і зблизька, – кінець. Милий, милий, я прогнала його!

Коли б він міг володіти своїми почуттями, то побачив би, що вона ніби вирізьблена зі слонової кістки, завмерла і гарна, як мучениця, що принесла найбільшу можливу жертву, та він ледве дивився, перемагаючи млосне тремтіння повік, і йому здавалось, що підлога підіймається під ним і ось-ось перекинеться. Княжна притиснула руки до чола й захиталась; їй би хотілось упасти йому в обійми, щоб він її підтримав, знесилену великим подвигом; та він випередив її: безгучно звалився їй до ніг, наче купа шмаття.

Він не втратив притомності, лише водив очима, зовсім не розуміючи, де він і що з ним робиться. Йому здавалось, що хтось його підводить, переляканий. Він хотів підвестись сам, але не мав сили.

– Це лише... ентропія, – промовив він. Йому здавалось, що цим він пояснив усе, і він кілька разів повторив те слово.

Потім йому щось із ревом розлилось у мозку, ніби розмило греблю. Важка голова його випала з тремтячих рук княжни і бухнула додолу. Княжна, зірвалася на ноги мов шалена, і побігла по допомогу.

Прокоп неясно усвідомлював, що з ним діється; відчував, що його підводять три чоловіки і тягнуть поволі, наче він із свинцю; чув їхнє важке човгання та швидкий віддих і дивувався, що його не можуть нести в пальцях, мов легеньку пір’їнку. Хтось його увесь цей час тримав за руку; він обернувся і впізнав княжну.

– Які ви добрі, Паулю, – сказав їй вдячно.

Потім знялась якась безладна метушня: його несли по сходах, але Прокопові здавалося, що всі падають із ним у прірву, аж голова йде обертом.

– Не штовхайтесь так, – бурчав він, і голова в нього так запаморочилася, що він знепритомнів.

Коли розплющив очі, то побачив, що знову лежить в “елегантному покої” і що Паудь роздягає його тремтячими руками. В головах стоїть княжна з широко розплющеними очима. У Прокопа в голові все змішалось.

– Я впав з коня, так? – спитав він через силу. – Ви... ви... були при цьому... так? Бах! Ви... вибух. Літроглі... нітроглі... мікро... Це... аш два о ен о два. Складний перелом. Складаний перелом. Складаний, як ножик.

Він замовк, відчувши на лобі дотик холодної маленької ручки. Потім раптом побачив лікаря-різника і вп’явся нігтями в чиїсь холодні пальці.

– Я не хочу, – закричав він, боячись, що йому знову буде боляче.

Але різник лише поклав йому на груди голову і душив його, душив, ніби та голова важила центнер. Зляканий, він побачив над собою темні, розплющені очі, що гіпнотизували його. Різник підвівся і сказав до когось позаду:

– Грипозна пневмонія.. Відведіть її світлість, це заразне.

Хтось говорить, ніби під водою, а лікар відповідає:

– Якщо дійде до ускладнення, то...

Прокоп зрозумів, що тоді він пропав, що тоді він помре. Але йому було байдужісінько: він ніколи не уявляв, що це буде так просто.

– Сорок і сім десятих, – каже лікар.

Прокоп має одне бажання, щоб йому дали заснути й спати, поки не вмре, але натомість його обгорнули в щось холодне, бр-р!

Потім стали шепотітись; Прокоп заплющив очі й не чув більше нічого.

Коли він прокинувся, над ним стояли два літні чоловіки в чорному. Йому було незвичайно легко.

– Добрий день, – сказав він і хотів сісти.

– Вам не можна рухатись, – промовив один з тих чоловіків і лагідно притиснув його до подушки.

– Але мені вже краще? – запитав він спокійно.

– Ну звичайно, – відповів другий чоловік ухильно, – але вам ще не можна ворушитися. Спокій, розумієте?

– Де Гольц? – раптом згадав Прокоп.

– Тут, – озвався голос із кутка, і в ногах уже стоїть Гольц, страшенно подряпаний, із синцем на обличчі, проте все такий же сухий і жилавий, як завжди.

А позаду нього... чи це не привид?.. Стоїть Крафт, Крафт, що залишився в купальні; в нього опухлі, червоні очі, так ніби він три дні рюмсав. Що з ним таке? Прокоп до нього всміхнувся, щоб його втішити. Пауль також підходить навшпиньках до постелі, тримаючи серветку біля губів. Прокоп радіє, що тут усі зібрались, обводить очима кімнату і за спинами чоловіків у чорному помічає княжну. Вона бліда як смерть і дивиться на Прокопа гострим похмурим поглядом, і це його чогось лякає.

– Мені вже добре, – шепоче він, ніби виправдовуючись.

Вона очима спитала щось у одного з чоловіків. Той кивнув. Тоді княжна підійшла до ліжка.

– Тобі вже краще? – запитала тихо. – Коханий, тобі справді краще?

– Так, – відповів він непевно, трохи зніяковівши від дивної поведінки присутніх. – Майже зовсім добре, лише, лише... – її впертий погляд сповняв його бентежністю і майже ляком.

– Може, ти бажаєш чого? – спитала вона, схиляючись над ним.

Глянувши їй в очі, він відчув дикий жах.

– Спати, – шепнув, щоб уникнути її догляду.

Княжна запитливо глянула на обох чоловіків у чорному. Один ледь кивнув головою якось дивно й серйозно. Вона зрозуміла і зблідла ще дужче.

– Тоді спи, – мовила глухо і відвернулась до стіни.

Прокоп здивовано подивився навкруги. Пауль затулив рота серветкою. Гольц стояв, наче солдат, і кліпав очима, а Крафт просто рюмсав, спершись на шафу, і голосно сякався, мов побита дитина.

– Та що це ви? – крикнув Прокоп, намагаючись устати.

Але один з чоловіків поклав йому на лоб руку, і та рука була така м’яка й лагідна, така заспокійлива й ніжна, що він вмить утихомирився, блаженно зітхнув. І майже враз заснув.

Прокинувся в дивній напівсвідомості. Світить лише лампочка на нічнім столику, а коло постелі сидить княжна в чорному вбранні і дивиться на нього блискучими чарівничими очима. Він швидко заплющився, щоб не бачити її; так йому стало лячно тих очей.

– Коханий, як ти себе почуваєш?

– Котра година? – прошепотів він збентежено.

– Друга.


– Дня?

– Ночі.


– Ти ба?.. – здивувався він не знати чого і далі снував темну нитку сну.

Часами трішечки розплющував очі і дивився щілинкою на княжну, щоб знову заснути. “Чого вона так уперто дивиться?” Інколи вона давала йому ложечку вина, щоб трохи освіжити у нього в роті. Він ковтав вино і щось мурмотів. Потім заснув глибоким, тупим сном.

Він прокинувся аж тоді, коли один із чорних чоловіків вислухував йому груди. П’ять інших стояли навкруг.

– Неймовірно, – бурчав чоловік у чорному. – Просто залізне серце.

– Я маю вмерти? – несподівано спитав Прокоп.

Чорний чоловік мало не підскочив від здивування.

– Побачимо, – сказав він. – Коли ви вже перебороли цю ніч... І довго ви з цим ходили?

– З чим? – здивувався Прокоп.

Чорний пан махнув рукою.

– Спокій, – мовив він, – лише спокій.

Прокоп, хоча йому було й страх погано, посміхнувся: коли лікарі не знають, що робити, вони завжди приписують спокій. Але другий, той, з добрими руками, сказав йому:

– Повірте, що ви видужаєте. Віра творить чудеса.






XLІІ

Прокоп раптом прокинувся зі сну увесь спітнілий від жаху. Де, де це він? Стеля над ним хитається, хитається... ні, ні, падає, опускається додолу, поволі, як велетенський гідравлічний прес. Прокоп хотів крикнути, але не міг. А стеля над ним так низько, що він помічає на ній мушку, зерна піску в штукатурці, кожну нерівність на поверхні; і це все спускається ще нижче, а Прокоп дивиться з жахом і не може звести голову.

Світло згасло. Запала чорна темрява. Тепер його розчавить. Прокоп уже відчуває, як стеля торкається його наїженого волосся, і беззвучно вищить. Ага, ось він намацав двері, вибив їх і кинувся надвір. Але й тут темрява – ні, це не темрява, це туман, такий густий туман, що не можна дихати, і Прокоп задихається, ридаючи з жаху. “Тепер мене задушить”, – жахнувся він і кинувся тікати, ступаючи по якихось живих тілах, що ще ворушилися. Він нахилився, помацав і відчув під рукою, молоді повні перса. “Це... це... Анчі”, – злякався він і почав шукати її голову, але замість голови була порцелянова миска, а в ній – щось слизьке й губчасте, ніби коров’ячі легені. Йому стало гидко і він хотів відірвати руки, але воно липне, присмоктується і лізе по руках угору. Ах, це каракатиця! Каракатиця! Мокра слизька каракатиця з блискучими очима княжни, що дивляться уперто й пристрасно на нього; сунеться по його голому тілу і шукає, де б сісти своїм огидним задом. Прокоп не може дихнути, рветься, заривається руками у щось густе й липке... і прокидається.

Над ним схилився Пауль, кладучи йому на груди холодний компрес.

– Де... де... Анчі? – з полегкістю пробурмотів Прокоп і заплющив очі.

Гуп, гуп, гуп... Він біжить, увесь спітнілий, задиханий, через ріллю, не знаючи, куди так поспішає. Але біжить, аж у нього серце мало не вискочить з грудей, і жахливо боїться спізнитись. Аж ось і дім; без дверей, без вікон; лише вгорі годинник, а на ньому – за п’ять хвилин четверта. Прокоп блискавично усвідомлює, що, як хвилинна стрілка дійде до цифри дванадцять, ціла Прага злетить у повітря.

– Хто взяв у мене кракатит? – реве Прокоп; намагається дертись по стіні, щоб зупинити годинника в останню мить; він підскакує і чіпляється нігтями за тиньк, але сповзає додолу, залишаючи на стіні довгі подряпини.

Виє з жаху і мчить кудись по допомогу. Вдирається до стайні, а там стоїть княжна з Карсоном. Вони голублять одне одного, але рухи у них механічні, як у ляльок, що ворушаться на камінні від теплого повітря. Помітивши його, вони побралися за руки і швидко, швидко почали тікати.

Прокоп глянув і побачив над собою схилену княжну із стуленим ротом і вогнистими очима.

– Тварюко, – крикнув він з похмурою ненавистю і заплющив очі.

Серце його шалено билось. Піт роз’їдав очі, в роті було солоно, язик присох від спраги.

– Ти чогось хочеш? – почувся десь близько княжнин голос.

Прокоп покрутив головою.

Княжна думала, що Прокоп знову заснув, але він за хвильку хрипко спитав:

– Де той конверт?

Вона подумала, що це маячня, і не відповіла.

– Де конверт? – повторив він, наморщивши грізно лоба.

– Тут він, тут, – швидко відповіла княжна і тицьнула йому клапоть паперу, що попався під руку.

Він зібгав його і кинув.

– Це не воно, мені потрібен мій конверт, – повторював він раз у раз, все дужче лютуючи.

Княжна гукнула Пауля. Той пригадав, що бачив колись дуже засмальцьованого, перев’язаного шнурком пакунка, але де він? Знайшов його в нічному столику.

– Ось він, бачиш?

Прокоп ухопив пакунок і притис до грудей. Потім заспокоївся і заснув як убитий.

Через три години він знову геть спітнів. Він так ослаб, що ледве дихав. Княжна підняла на ноги консиліум лікарів. Температура різко впала, пульс – сто сім, нитковидний; хотіли йому зразу впорснути камфору, але місцевий провінційний лікар, дуже скромний і несміливий у присутності світил, зауважив, що він ніколи не будить пацієнтів.

– В такий спосіб вони принаймні можуть проспати свій exitus70 70. Так? – мовив знаменитий спеціаліст. – Маєте рацію.

Княжна, зовсім знесилена, пішла на годину поспати, коли її запевнили, що безпосередньої небезпеки... і так даліг коло хворого залишився Крафт, пообіцявши, що за годину доповість їй, як і що. Але він довго не приходив, і занепокоєна княжна пішла сама довідатись. Вона застала Крафта, як той саме говорив про телепатію, стоячи серед кімнати і розмахуючи руками, посилався на Джеймса, Ріше і ще когось: очі в Прокопа були ясні. Він слухав Крафта, іноді вставляючи скептичні зауваження як людина, що не вірить ні в науку, ні в бога.

– Я воскресив його, княжно! – кричав Крафт, забувши про все. – Я напружив свою волю до того, що він видужав. Я... я робив над ним ось так руками, бачите? Магнетичне опромінення. Але ж воно й знесилює, ух! Я тепер кволий, як муха, – і він випив одним духом повну склянку бензину, приготованого для дезинфекції шприців, вважаючи, що це вино, так був збуджений своїм успіхом. – Скажіть, я вилікував вас чи ні?

– Так, – відповів Прокоп з приязною іронією.

Доктор Крафт упав у крісло.

– Я й сам не думав, що маю такі сильні флюїди, – він відітхнув спокійніше. – Чи ще накласти на вас руки, чи досить?

Княжна дивилася злякано то на одного, то на другого, потім уся розчервонілась, засміялась; очі в неї затуманилися слізьми; погладивши Крафта по рудій чуприні, вона вибігла.

– Е, жінка нічого не може витримати, – гордо констатував Крафт. – Бачите, я зовсім спокійний. Я відчував, як у мене ці флюїди з пальців витікали. Це, напевне, можна було 6 сфотографувати, знаєте? Як ультрафіолетове проміння.

Світила повернулися, передусім вигнали Крафта, незважаючи на його протести, і знову почали міряти температуру, мацати пульс і таке інше. Температура трохи підняласьг пульс дев’яносто шість, у пацієнта з’явився апетит; це вже була зовсім інша річ! Після цього світила пішли в друге крило замку, де їх також потребували, бо в княжни підскочила температура майже до сорока градусів від знесилення після шістдесятигодинного пильнування за хворим Прокопом. Крім того – тяжка анемія і ціла низка інших недуг, аж до застарілих туберкульозних вогнищ.

Через день Прокоп уже сидів у постелі і приймав гостей. Майже все панство роз’їхалось, лише гладкий кузен тинявся тут, нудячись і зітхаючи. Прибіг і Карсон, трохи збентежений, але все вийшло на добре. Прокоп ні про що минуле не згадував, і нарешті Карсон вибовкав, що ті грізні вибухівки, які Прокоп створив у останні дні, при спробі виявились не страшніші за тирсу. Одне слово... одне слово, Прокоп уже був у добрій гарячці, коли їх створював. Пацієнт вислухав це спокійно і лише перегодя почав сміятись.

– Ну, – сказав він добродушно, – а проте нагнав я на вас тоді страху.

– Нагнав, – признався Карсон. – Зроду я ще так не боявся за себе й завод.

Крафт приволікся блідий і засмучений. Він всю ніч відзначав свої чудесні флюїди надмірним уживанням вина і тепер почував себе препогано. Бідкався, що навіки втопив свою телепатичну силу, і вирішив присвятити себе аскетизму за вченням індійських йогів.

Прийшов і oncle Шарль; він був trés aimable71 71 і тонко стриманий. Прокоп був вдячний, що le bon prince знайшов чудовий, як і місяць тому, тон, знову став звертатись до нього на “ви” й кумедно розповідав про свої пригоди. Лише коли розмова заходила про княжну, їх усіх брав безпорадний розпач.

Тим часом у другому крилі замку княжна сухо, хворобливо покашлювала й приймала через кожні півгодини від Пауля рапорт про те, що робить Прокоп, що він їв і хто в нього є.

До нього ще верталась гарячка з кошмарами. Він бачив темний склад і незліченні ряди бочок з кракатитом. Перед сараєм ходить солдат – туди, сюди, туди, сюди. На плечі гвинтівка. Більш нічого, але було жахливо. Йому снилося, що він знов на війні; перед ним безмежне поле з трупами; всі мертві, і він – також. І всі попримерзали до землі. Лише Карсон ходить, переступаючи через трупи, стиха лається і нетерпляче поглядає на годинник. З другого боку, смикаючись, судорожно переставляючи ноги, наближається паралізований Гаген; він іде на диво швидко, підскакує, як польовий коникг і рипить при кожному русі. Карсон недбало вітається з ним і щось йому каже. Прокоп марно наставляє вуха: не чує нічого, мабуть, вітер відносить слова. Гаген показує довжелезною худою рукою на обрій; про що вони говорять? Гаген відвертається, підіймає руку і виймає з рота жовту кінську щелепу з зубами. Замість рота у нього тепер велика чорна діра, що безгучно регоче. Другою рукою він виймає величезне око і, тримаючи його в пальцях, прикладає до облич мертвяків. А жовта щелепа в його другій руці рахує скреготливим голосом: “Сімнадцять тисяч сто двадцять один, сто двадцять два, сто двадцять три”. Прокоп не може відвернутись, бо він мертвий. Жахливе криваве око зупиняється над його обличчям, і кінська щелепа скрегоче: “Сімнадцять тисяч сто двадцять дев’ять”, і клацає зубами. Гаген зникає 6 далині, все рахуючи; а через трупи перестрибує княжна, безсоромно підібравши сукню вище панталон, наближається до Прокопа, махає татарським бунчуком, ніби стеком. Ось вона стала над Прокопом, полоскотала бунчуком у нього під носом і штовхнула носком черевичка в скроню, ніби пробувала, чи мертвий. Кров ударила йому в голову, хоча він був і мертвий, такий мертвий, що почував, ніби серце у нього замерзло на кістку; а проте він не міг витримати вигляду її струнких ніг. “Милий, милий”, – прошепотіла вона, повільним рухом опустила сукню, стала у нього в головах навколішки і легенько погладила його руками по грудях. І раптом вирвала у нього з нагрудної кишені міцно перев’язаний пакунок, подерла його на шматки і кинула на вітер. А потім почала з розкинутими руками крутитися, наступаючи на трупи, аж поки зникла в нічній пітьмі.






XLІІІ

Прокоп не бачив княжни відтоді, як вона захворіла. Вона писала йому щоденно по кілька коротеньких, але палких листів, що більше втаювали, ніж говорили. Від Пауля він довідався, що княжна потроху вже ходить, і не міг зрозуміти, чому вона не завітає до нього. Сам він уже вставав з постелі і чекав, що, може, вона покличе його хоч на хвилинку, однак того й не знав, що вона вже кашляє кров’ю з туберкульозної каверни, яка в неї раптом відкрилася. Княжна не написала йому цього, видно, боялася збридитись йому, бо його палили б сліди колишніх її поцілунків, а головне – боялась того, що й тепер би не стрималась і поцілувала б його гарячковими губами. Він і не здогадувався, що лікарі виявили сліди інфекції в його власному мокротинні, і це доводило княжну до розпачу. Він просто не знав нічого, казився, що з ним так панькаються, коли він почуває себе майже здоровим, і млів з холодного жаху, коли минав ще один день, а княжна не виявляла бажання бачити його.

“Я надокучив їй, – думав він, – я завжди був для неї лише хвилинною примхою”. Він підозрював її в усьому, але не хотів принизитись аж настільки, щоб самому шукати побачення з нею. Не писав їй майже нічого, все чекав у кріслі, що вона прийде, що покличе його і, може, взагалі щось станеться...

В сонячні дні йому дозволили виходити до осіннього парку, дозволили посидіти на сонці, загорнувшись у пледи. Він хотів би їх скинути й походити біля ставка із своїми чорними думами, та біля нього завжди був Крафт, Пауль або Гольц, чи й сам Рон, чемний і замислений поет Шарль, що завжди має щось на язиці, але ніколи цього не говорить. Зате висловлює судження про науку, особисті здібності, геройство – про все на світі. Прокоп слухає його одним вухом; у нього склалося враження, що le bon prince хтозна-чому дуже намагається зацікавити його високими почестями. Одного дня він одержав від княжни листа, в якому з доброго дива вона попросила Прокопа, щоб він держався і не був несміливим. Незабаром Карсон привів до нього підтягнутого літнього добродія, в якому все виказувало офіцера, переодягненого в цивільне. Він запитав Прокопа, що той думає робити в майбутньому. ,

Прокоп, трохи зачеплений його тоном, відповів різко й самовпевнено, що збирається експлуатувати свої винаходи.

– Військові винаходи?

– Я не військовий.

– Скільки вам років?

– Тридцять вісім.

– Де ви служите?

– Ніде. А ви? Добродій трохи зніяковів.

– Ви не хочете продати свої винаходи?

– Ні.

Він відчував, що його допитують і випробовують офіційно. Його це гнітило. Він відповідав дуже уривчасто, лише зрідка розсипаючи зерна своєї в.ченості, бо побачив, що це особливо подобається Ронові. І справді, le bon prince сяяв і раз у раз кивав головою до підтягнутого добродія, ніби питав його: “Ну, як, що ви скажете про це чудо?” Той не сказав нічого і нарешті, чемно розпрощався.

На другий день Карсон раненько прибіг, потираючи задоволено руки; мав він надзвичайно поважний вигляд. Щось молов, натякав на щось, уживаючи такі слова, як “майбутнє”, “кар’єра”, “блискучий успіх”. Більше не хотів сказати, а Прокоп не хотів розпитувати. Потім надійшов лист від княжни, дуже серйозний і загадковий:

“Прокопе, сьогодні ти повинен вирішити. Я вже вирішила і не жалкую. Прокопе, в цю останню хвилину я тобі заявляю, що кохаю тебе і чекатиму, скільки буде потрібно. Якби навіть ми мусили на деякий час розлучитись – а так і повинно статись, бо твоя дружина не може бути твоєю коханкою, – коли б нас на довгі роки розлучили, буду тобі покірною нареченою; і це саме – таке щастя для мене, що я не знаходжу слів для цього; ходжу по кімнаті, як зачарована, і повторюю твоє ім’я. Коханий, коханий, ти не можеш собі уявити, яка я була нещасна з тої хвилини, коли це з нами сталось. А тепер учини так, щоб я справді могла назватись твоєю В.”

Прокоп не зовсім розумів, про що вона пише, перечитував листа багато разів і не міг повірити, що княжна так просто пропонує... Він хотів до неї побігти, але не знав, що робити з розпачу. Це, певне, якийсь жіночий вибух почуттів, що його не можна сприймати серйозно і важко взагалі зрозуміти. Поки він так розмірковував, прийшов до нього oncle Шарль у товаристві Карсона. Обидва мали... такий офіційний і урочистий вигляд, що в Прокопа серце тьохнуло: “Йдуть мені сказати, що мене відвезуть до фортеці. Княжна щось накоїла, і тепер буде зле”. Він шукав очима якоїсь зброї на той випадок, коли б дійшло до насильства; вибрав мармурове прес-пап’є і сів, перемагаючи калатання серця.

Oncle Рон глянув на Карсона, а Карсон на Рона з німим запитанням, хто має починати, і почав oncle Рон.

– Те, що ми маємо сказати, є... певною мірою... без сумніву... – Рон, як завжди, довго мулявся. Та раптом набрався духу і оголосив:

– Мій коханий, те, що ми маємо тобі сказати, – річ дуже важлива і... секретна. Не тільки в твоїх інтересах, а й навпаки... Одне слово, це була спершу її думка, а... щодо мене, то після певних роздумів... Зрештою, їй не можна заперечувати, вона уперта... і пристрасна. Опріч того, вона, здається, взяла собі в голову... Коротше, з усіх боків буде найкраще знайти пристойний вихід, – закінчив він з полегкістю. – Пан директор усе тобі пояснить.

Карсон, або “пан директор”, надів поважно окуляри. Вигляд у нього став аж надміру серйозний, зовсім інший, ніж був досі.

– Мені припала честь, – почав він, передати вам побажання наших найвищих військових кіл, щоб ви вступили в нашу армію. Себто, розуміється, на вищу технічну службу, що відповідає характеру вашої праці, і то зразу, так би мовити... в чині... Хочу сказати, що в військових сферах нема звичаю призивати до війська цивільних спеціалістів, хіба що у воєнний час, але в даному разі з огляду на те, що теперішня ситуація не дуже відрізняється від воєнної, і беручи до уваги ваше виключне значення, що особливо важливо в теперішній ситуації, і ваше особливе становище, або, краще сказати, ваші найвищою мірою приватні зобов’язання...

– Які зобов’язання?.. – хрипко перебив його Прокоп.

– Ну, – зам’явся Карсон, – я маю на увазі ваші інтереси, ваші стосунки...

– Я вам не сповідався в своїх інтересах, – гостро відказав Прокоп.

– Ха-ха! – засміявся Карсон, трохи підбадьорений цією грубістю. – Розуміється, ні. В цьому не було потреби. Просто особисті міркування, от і все. Впливове втручання, розумієте?.. До того ж ви – чужоземець... Зрештою, і це вже погоджено, – квапливо додав він. – Досить тільки вам перейти в наше громадянство...

– Ага!

– Що ви сказали?



– Нічого, лише “ага!”

– Ага, от і все, так? Досить лише подати формальне прохання, і... а, крім того... Ну, ви ж розумієте, що тут потрібна якась гарантія, адже ж так? Ви просто повинні будете заслужити звання, яке вам присвоять... Мається на увазі, що ви віддасте командуванню армії... розумієте, віддасте...

Запала тривожна тиша. Le bon prince дивився у вікно. Карсонові очі сховались за блискучими скельцями окулярів, а серце в Прокопа стискалось від жаху.

– ...що віддасте... просто віддасте... – заїкався Карсон, важко дихаючи від зусилля.

– Що?

Карсон пальцем написав у повітрі велике “К”.



– Більше нічого, – мовив з полегкістю. – На другий день ви дістанете указ... про присвоєння вам: extra statum72 72, звання інженер-капітана саперної служби у Балттіні. От і все.

– Себто лише тимчасово капітана, – озвався oncle Шарль. – Більшого ми не домоглись. Але ми дістали гарантію, що коли справа дійде несподівано до війни...

– Тоді через рік, – вихопився Карсон, – щонайбільше через рік...

– ...як тільки справа дійде до війни, – з ким-небудь і де-будь, – ти дістанеш звання генерала інженерних військ, що рівнозначне чину генерала кавалерії; а як зміниться, внаслідок війни, форма правління, – тоді це даватиме право на титул “ексцеленції”... ну, і, коротше кажучи, спершу– баронство. Щодо цього... нас... твердо запевнили, – тихо закінчив Рон.

– А хто вам сказав, що я б на таке погодився? – озвався холодно Прокоп.

– Боже мій, – підхопив Карсон, – а хто ж би не погодився на таке? Мені обіцяли дворянський титул; хоч я на це чхаю, але це робиться не заради мене, а заради людей. Зрештою, для вас це мало б особливе значення.

– То ви все ж таки гадаєте, що я віддам вам кракатит? – повагом промовив Прокоп.

Карсон мало не підскочив, але oncle Шарль його стримав.

– Ми вважаємо, – почав він поважно, – що ти зробиш усе... що погодишся на всяку жертву, аби врятувати княжну Гаген з її нелегального... і нестерпного становища. За виняткових обставин... княжна може віддати свою руку військовому. Як станеш капітаном, ваші стосунки будуть узаконені… цілком таємними заручинами. Княжна, звичайно, поїде і повернеться тоді, коли... коли буде мати змогу запросити члена монаршого дому бути свідком на її весіллі. А доти поки... доти від тебе залежить заслужити право на шлюб, якого ти гідний і якого гідна княжна. Дай мені руку. Не квапся, подумай добре, як учинити, в чому твій обов’язок і що ги маєш дати за нього. Я міг би апелювати до твого честолюбства, але я апелюю лише до твого серця. Прокопе, вона страждає над свої сили і принесла жертву коханню більшу, ніж будь-яка інша жінка. Та й ти страждав, Прокопе, тебе мучить сумління; але я не наполягаю, бо вірю тобі. Зваж добре, а потім скажеш мені...

Карсон кивав головою, бо й справді був глибоко зворушений.

– Це так, – промовив, – я – проста шкура, така собі волова юхта, але мушу сказати, що... що... я вам говорив, що ця жінка високої породи. Боже мій, це ж відразу видно... – Він ударив себе кулаком у груди і розчулено закліпав очима. – Голубе, та я вас просто вбив би, коли б ви... коли б ви не були варті її...

Прокоп уже не слухав. Він схопився і почав метатись по кімнаті з перекривленим від гніву обличчям.

– Отже, я... я тепер мушу? – хрипко закричав він. – Я мушу? Гаразд , коли так... Ви мене заскочили. А я ж не хотів...

Oncle Рон устав і спокійно поклав йому на плече руку.

– Прокопе, – сказав він, – розміркуєш сам. Ми тебе не квапимо. Порадься з усім найкращим, що в тобі є. Спитайся в бога, в кохання, в сумління, в честі і не знаю ще в чого. Але пам’ятай, тут ідеться не лише про тебе, а й про ту, котра кохає тебе так, що – здатна... зробити... – Він махнув безпорадно рукою. – Ходім!




XLIV

У цей день було похмуро й вогко. Княжна покашлювала, її морозило, кидало в гарячку, але вона вже не витримувала в постелі: чекала Прокопової відповіді. Виглядала в вікно, чи не вийде він, і раз у раз кликала Пауля. Відповідь була щоразу та сама:

– Пан інженер ходить по кімнаті.

– І нічого не каже?

– Ні, нічого.

Вона тинялась від стіни до стіни, ніби супроводила його, і знову сідала, хитаючись усім тілом, щоб притишити свій гарячковий неспокій. Ох, це вже нестерпно! І вона почала писати йому довгого листа, закликала його, щоб узяв її за дружину собі, що він нічого не повинен видавати, ніяких таємниць, ніякого кракатиту; що вона з ним піде поруч у житті, буде йому служити, хай би там що трапилось.

“Я так тебе кохаю, – писала вона, – що, здається, нема вже такої жертви, щоб принести її тобі. Випробуй мене на чому хочеш, залишайся бідний, незнаний; я піду за тобою як дружина твоя і ніколи вже не вернусь до того кола, яке я покину. Я знаю, ти мене мало кохаєш, лише одним куточком свого серця, але згодом звикнеш до мене. Я була горда, зла, пристрасна, але змінилася, блукаю серед знайомих речей, як чужа: я перестала бути...” Вона прочитала написане й порвала на клаптики, тихо застогнавши. Настав уже вечір, а від Прокопа ще не було звістки.

“Може, він прийде сам?” – спало їй на думку, і вона квапливо стала одягатись. Схвильована стояла перед великим дзеркалом і розглядала себе палаючими очима, дуже стривожена, занепокоєна; пудрила розпашіле обличчя, вішала на себе коштовності; голі руки в неї мерзли; вона здавалась сама собі поганою, незграбною.

– Не прийшов Пауль? – допитувалася щохвилини. Нарешті Пауль з’явився. Але без жодних новин: пан Прокоп сидить у темряві й не дозволяє засвітити лампу.

Вже пізно. Княжна, безмірно втомлена, схилилася перед люстром; пудра осипається з їїгрозпашілих щік, руки застигли, і вся вона аж сіра.

– Роздягни мене, – каже кволо покоївці.

Свіже, схоже на телятко дівча знімає з неї оздобу за оздобою, розстібає сукню й накидає прозорий пеньюар. І саме коли покоївка готувалась причесати її розкошлане волосся, в кімнату вривається без попередження Прокоп.

Княжна здригнулась і поблідла ще дужче.

– Йди, Маріке, – ледве чутно промовила вона і запнула на схудлих грудях пеньюар. – Чого ти... прийшов?

Прокоп зіперся на шафу блідий як стіна, з налитими кров’ю очима.

– Так он який у вас був план, га? – промовив він здавленим голосом. – Ви мені добре підстроїли!

Вона встала, приголомшена.

– Що... що... що ти говориш?

Прокоп заскрипів зубами.

– Я знаю, що говорю. То вам ішлося про те, щоб я видав кракатит? Вони готують війну, а ви, ви, – заричав він приглушено, – ви їхнє знаряддя! Ви і ваше кохання! Ви і ваш шлюб, шпигунко! А я, я... мало не став жертвою, щоб ви вбивали, щоб ви мстилися...

Вона опустилася на край стільця, з розширеними від жаху очима, і все тіло її затряслось у страшному риданні. Він хотів кинутись до неї, але вона зупинила його жестом застиглої руки.

– Хто ви така? – глумився Прокоп. – Невже ви княжна? Хто вас підкупив?.. Подумай, нікчемо, ти хотіла вбити тисячі тисяч людей; ти сприяла тому, щоб міста були стерті з лиця землі і щоб наш світ, наш, а не ваш, був розбитий! Розбитий, розтрощений, знищений! Навіщо ти це зробила? – кричав він і, впавши на коліна, поповз до неї. – Що ти хотіла вчинити?

Княжна підвелася з виразом жаху й відрази на обличчі і відступила перед ним. Він схилився обличчям на те місце, де вона сиділа, і розридався важко, грубо, по-чоловічому. Вона мало не вклякнула біля нього, але стрималась і відступила ще далі, притискаючи до грудей руки, викривлені корчами.

– То ти он що, он що думаєш? – шептала вона. Прокоп задихався під тягарем свого болю.

– Ти знаєш, – кричав він, – що таке війна? Знаєш, що таке кракатит? Тобі ніколи не спадало на думку, що я – людина? А-а! Я вас ненавиджу! Ось нащо я вам був потрібен! А коли б видав був свій кракатит, було б по всьому. Княжна б поїхала собі, а я, а я... – Він схопився, рвучи на собі волосся. – І я, я вже хотів це зробити. Мільйони життів за... за... Що, хіба ще мало? Два мільйони мертвих! Десять мільйонів! О, це вже партія навіть і для княжни, правда? Це вже варте того, щоб принизити себе. А я, дурень, я... А-а-а! – завив він. – Я вас боюсь!

Він був жахливий – з піною на губах, набряклим обличчям, з божевільними очима. Княжна притискалась до стіни, зблідла, перелякана, з устами, перекошеними від жаху.

– Йди, – зойкнула, – йди звідси!

– Не бійся, – прохрипів він. – Я тебе не вб’ю. Я завжди тебе боявся; навіть коли ти... коли ти була моєю, я жахався і не вірив тобі ні на мить. І все ж я тебе... Я тебе не вб’ю. Я, я добре знаю, що роблю. Я... я... – він озирнувся, схопив флакон з одеколоном, налив на руку й почав терти лоба. – Ах! – кричав він. – Ах! Не бійся! Ні... ні...

Він якось наче заспокоївся, сів на стілець і схопився за голову руками.

– Тепер, – почав знов, – тепер можемо трохи поговорити, чи ж не так? Бачите, я зовсім спокійний. Навіть... і пальці не тремтять... – Він простяг руку, щоб це показати; рука тряслась, аж страшно було дивитись. – Ми можемо... ніщо нам не заважатиме, так? Я вже зовсім спокійний. Можете одягнутись. Отож... ваш дядечко мені сказав, що... що я повинен... що це питання честі... дати вам можливість... виправити... ваш хибний крок, і що я мушу... ну, просто мушу заслужити собі титул... продатись і цим оплатити ту жертву, що ви...

Вона рвонулася, смертельно бліда, і хотіла щось сказати.

– Стривайте, – зупинив він її. – Я ще не... Ви всі гадали... у вас своє розуміння честі. Але ви страшенно помилились... Я не джентльмен. Я... син шевця... Це не має значення, але... для вас я парія, розумієте? Ниций походженням, нікчемний хлоп. Я не маю ніякої честі. Можете мене вигнати як злодія або ув’язнити в фортеці. Але я не зроблю того, що ви хочете. Не віддам кракатиту. Можете думати... що я підла людина. Я міг би вам сказати, що я думаю про війну. Я був на війні... бачив задушливі гази... І знаю, на що здатні люди. Я не віддам кракатиту. І навіщо вам це пояснювати? Ви все одного цього не зрозумієте; ви просто татарська княжна і стоїте занадто високо... Хочу вам лише заявити, що цього не зроблю і уклінно дякую за честь. Зрештою, я вже заручений. Хоч я й не знаю її, але заручений з нею. Це ще одна моя підлість. Жаль мені, що я... взагалі не вартий був вашої жертви.

Княжна стояла, мов скам’яніла, вп’явшись нігтями в стіну. Запала моторошна тиша, тільки чути було, як шкрябають тиньк її нігті.

Він важко й повільно підвівся.

– Може, хочете що сказати?

– Ні, – прошептала вона, і її величезні очі втупились у порожнечу.

В своєму розкритому пеньюарі вона була по-хлоп’ячому струнка. Йому хотілось упасти перед нею, щоб поцілувати її тремтячі коліна.

Він наблизився до неї, заламуючи руки.

– Княжно, – сказав у розпачі, – тепер мене повезуть... звинувативши в шпигунстві чи в якомусь іншому злочині. Я більш не боронитимусь. Хай буде що буде, я готовий до всього. Я знаю, що вас уже не побачу. Чи не скажете мені чогось на дорогу?

Губи її тремтіли, але вона не промовила й слова. О боже, що вона там бачить у порожнечі? Він підійшов до неї.

– Я кохав вас, – промовив тихо. – Кохав вас дужче, ніж міг це висловити. Я ниций і грубий чоловік. Але тепер можу сказати, що кохав вас інакше... і сильніше... Я брав вас... обіймав з острахом, що ви не моя, що ви покинете мене, я хотів упевнитись... Ніколи я не міг цьому повірити, і через те... – Не усвідомлюючи, що робить, він поклав їй руку на плече; вона затремтіла під тонким пеньюаром. – Я кохав вас... як шаленець...

Вона звела на нього очі.

– Коханий, – зашепотіла, і бліде її обличчя на мить зашарілось.

Він похилився і швидко поцілував її в пошерхлі губи. Вона не боронилась.

– Як воно так, – рипнув він зубами, – що я й тепер кохаю тебе? – Своїми медвежими лапами він одірвав її від стіни і стиснув.

Вона так шалено забилась, що коли б він пустив її, то впала б додолу. Він стиснув її ще міцніше, сам хитаючись від її дикого опору. Вона звивалася, зціпивши зуби і конвульсивно відпихаючись від нього руками; волосся їй спало на обличчя, і вона кусала його, щоб не крикнути; відштовхувала Прокопа й металась, ніби в епілепсії. Його насильство було безглузде й гидке. Та він лише усвідомлював, що не повинен їй дати впасти і не повинен перекидати стільців, бо... бо... щоб він тоді робив, коли б вона вирвалась? Від ганьби мусив би вмерти. Він притяг її до себе й припав губами до її кіс і до розпаленого чола. Вона відвертала голову й намагалася випручатись із його залізних обіймів.

– Я віддам, віддам кракатит, – почув він, терпнучи від жаху, свій власний голос. – Віддам, чуєш? Усе віддам. Хай буде війна, нова війна, нові мільйони жертв... Мені... мені... мені все одно. Хочеш? Промов лиш слово... Кажу ж тобі, що віддам кракатит! Присягаюсь, я тобі при... ссc… Кохаю тебе, чуєш? Хай… хай... хай буде, що буде! А-а... хай навіть загине увесь світ!.. Я тебе кохаю!

– Пусти! – жалібно закричала вона, вириваючись.

– Не можу, – простогнав він, припавши обличчям до її волосся. – Я найнещасніший чоловік... Я зра... зрадив цілий світ, усе людство. Плюнь мені в обличчя, але не виганяй! Чому я не можу тебе пустити? Віддам кракатит, чуєш? Я ж присягнувся, але тепер дай мені забутись. Де, де, де твої вустонька? Я – падлюка, але поцілуй мене. Я про... пропав...

Він захитавсь і мало не повалився додолу. Тепер вона могла вирватись, але обернула голову, відкинула назад волосся і підставила губи. Прокоп обійняв її, заціпенілу й пасивну, і цілував стиснені вуста, розпаленілі щоки, шию, очі. Вона не боронилась – безвладно лежала на його руках. Він жахнувся її нерухомості й пустив її, відступаючи назад. Княжна захиталась, провела долонею по лобі, жалісно усміхнулась – це була страшенно жалюгідна спроба усміхнутись – і обійняла його за шию.






XLV

Так вони лежали, пригорнувшись, одне до одного, з очима, втупленими в сутінь. Він чув, як б’ється гарячково її серце; княжна за весь час не іїромовила й слова, ненаситно його цілувала і знов відривалась, клала хустину поміж своїм і його ротом, наче боялась на нього дихнути. Ось і тепер відвернула обличчя й гарячково задивилася в темряву...

Він сів, обійнявши свої коліна. Так, загинув, потрапив у пастку, його спутано. Він у руках філістимлян. А тепер хай буде, що буде. Віддаси зброю в руки тих, хто нею скористається. Тисячі тисяч загинуть. Ось глянь, чи то не безмірне поле руїн перед тобою? Оце був храм, а це дім; а ось була людина. Страшна річ – сила, все зло – від неї. Будь проклята, сило, неспокутуване зло – як кракатит, як я, як і я сам.

Творча, працьовита людська слабкосте, від тебе пішло все добре й чесне. Твоє діло – зв’язувати і з’єднувати розрізнене, сполучати частини й утримувати вже з’єднане. Хай проклятий буде той, хто порушить зв’язки стихій! Усе людяне є лише човник в океані сил; а ти, ти випустиш на волю бурю, таку бурю, якої світ ще не бачив.

“Так, я випущу бурю, якої ще не бачив світ. Віддам кракатит, звільнену стихію, і буде розтрощено човник людства. Тисячі тисяч загинуть. Будуть знищені народи і стерті з лиця землі міста. Не буде впину для тих, хто має в руках зброю і злобу у серці”. І це ти вчинив. Страшна пристрасть – кракатит людських сердець, і все зло – від неї.

Він глянув на княжну – без ненависті, і серце його краялось від тривожного кохання і співчуття. Про що вона думає зараз, непорушна, зачудована? Він схилився і поцілував її в плече. “Так от за що я віддам кракатит, віддам і виїду звідси, щоб не бачити більше своєї ганьби і поразки. Заплачу жахливу ціну за своє кохання і виїду”.

Прокоп здригнувся, відчуваючи своє безсилля: “Та хіба мені дадуть виїхати? Що б для них важив кракатит, коли б я міг його передати іншим? А, ось чому вони хочуть зв’язати мене навіки! Ось чому примушують продати душу й тіло! Тут, тут ти залишишся, скований пристрастю, і вічно будеш боятися цієї жінки. Будеш борсатися в проклятому коханні, вигадуватимеш пекельну зброю... І служитимеш їм...”

Княжна обернулась до нього, ледве дихаючи. Він сидів непорушно; по його грубому обличчі стікали сльози. Вона підвелась на лікті і дивилась на нього пильними скорботними очима. Він цього не помічав, заплющившись, і занімів у тупому остовпінні поразки.

Вона тихесенько встала, засвітила на туалетному столику нічник і почала вдягатись.

Він опам’ятався лише тоді, коли княжна стукнула, кладучи гребінця на стіл, і дивився здивовано, як вона витягує і скручує розсипану косу.

– Завтра, завтра віддам його, – прошепотів він.

Вона не відповідала, тримаючи шпильки в губах і звиваючи волосся в їугий вузол. Прокоп стежив за кожним її рухом; княжна поспішала, як у гарячці; то раптом зупинялася, втуплювала погляд у підлогу, потім кивала головою і чепурилася ще квапливіше. Ось вона встала, уважно подивилась на себе в дзеркало, напудрилась, наче тут нікого не було. Вийшла до сусідньої кімнати і вернулась, одягаючи сукню через голову. Знову сіла й замислилась, хитаючись, як непритомна. Потім кивнула головою й вийшла до гардеробної.

Він устав і підійшов тихенько до її туалетного столика. Боже, скільки гут дивних і делікатних речей! Флакони, коробочки, баночки з кремом, різні дрібнички; так ось воно, ремесло жінок, очі, усміхи, пахощі, пахощі гострі, лоскотні... Його незграбні пальці тремтіли, торкаючись цих тонких і таємничих речей, наче він брав щось заборонене.

Княжна ввійшла в шкіряній куртці і в шкіряному шоломі на голові, надіваючи рукавички з широким розтрубом..

– Приготуйся, – сказала вона безбарвним голосом, – поїдемо.

– Куди?


– Куди хочеш. Візьми з собою, що потрібно, але швидше, швидше!

– Що це означає?

– Не питай. Тут тобі вже не можна залишатися, розумієш? Вони тебе так не випустять. То як? Поїдеш?

– На... надовго?

– Назавжди.

Серце у нього затьохкало.

– Ні... не поїду!

Вона підійшла до Прокопа й поцілувала.

– Мусиш, – сказала тихо. – Я тобі скажу чому, як виїдем звідси. Виходь із під’їзду замку, але швидко, поки темно. Ну, йди вже.

Як уві сні він пішов до свого помешкання. Згріб свої папери, свої дорогоцінні, ще не закінчені нотатки і швидко озирнувся. “Чи то ж усе? Ні, не поїду!” – майнуло у нього в голові, і, кинувши папери, він вибіг надвір. Біля під’їзду стояв, приглушено фуркотячи мотором, великий автомобіль із незасвіченими фарами. Княжна вже сиділа за кермом.

– Швидше, швидше! – зашепотіла вона. – Брама відчинена?

– Так, – буркнув заспаний шофер, опускаючи капот.

Якась тінь обійшла здалеку автомобіль і зупинилась у темряві.

Прокоп підійшов до відчинених дверцят машини.

– Княжно, – сказав він, – я... вирішив віддати все... і залишитись.

Вона не слухала його. Нахилившись уперед, вона вперто дивилась на те місце, де тінь злилася з темрявою.

– Швидше! – шепнула раптом, схопивши Прокопа за руку, і втягла його в машину до себе.

Автомобіль рушив. У цю мить в одному з вікон замку блиснуло світло, і тінь вискочила з темряви.

– Стій! – крикнула тінь і кинулась назустріч авто.

Це був Гольц.

– Геть з дороги! – крикнула княжна і заплющивши очі, дала повний газ.

Прокоп здійняв руки від жаху. Розітнувся нелюдський крик, і колесо переїхало через щось м’яке. Прокоп хотів вискочити, але в цю мить машина смикнулась убік, минаючи ворота, як дверцята самі зачинились, і шалено помчала в темряву. Прокоп з жахом обернувся до княжни і ледве впізнав її в шкірянім шоломі, похилену над кермом.

– Що ви наробили? – промовив він.

– Тихо! – урвала його княжна, все нахиляючись вперед.

Він розрізнив удалині три постаті на шляху; вона притишила хід і під’їхала до них. Це був військовий патруль.

– Чому не засвічені фари? – запитав один із них. – Хто їде?

– Княжна.

Солдати піднесли руки до козирків.

– Пароль?

– Кракатит.

– Будьте ласкаві, засвітіть. Хто з вами їде? Просимо показати перепустку.

– Зараз, – сказала спокійно княжна і пустила авто на всю швидкість.

Автомобіль рвонувсь уперед так, що солдати ледве з-перед нього вихопились.

– Не стріляти! – крикнув один із них, і автомобіль полетів далі в темряву.

На повороті швидко звернув, поїхав майже в протилежний бік і плавно зупинився перед шлагбаумом, що перегороджував дорогу. Два солдати підійшли до машини.

– Хто на варті? – спитала сухо княжна.

– Лейтенант Ролауф, – відповів солдат.

– Покличте його!

Лейтенант Ролауф вибіг з вартівні, надягаючи плащ.

– Добрий вечір, Ролауф, – сказала привітно вона. – Як ся маєте? Прошу вас, скажіть, хай відчинять.

Він тримався чемно, але недовірливо дивився на Прокопа.

– Дуже радий, але... чи має пан дозвіл?

Княжна засміялась.

– Я побилась об заклад, Ролауф, чи за тридцять п’ять хвилин доїду до Боргеля і вернуся назад. Не вірите? Не зіпсуйте ж мені закладу? – І подала йому руку, швидко скинувши рукавичку. – До побачення, так? Приходьте коли-небудь.

Він пристукнув каблуками, глибоко вклоняючись. Солдати підняли шлагбаум, і авто проїхало.

– До побачення! – крикнула княжна.

Вони мчали по нескінченному шосе. Інколи миготіли освітлені вікна будинків, плакала дитина в селі, люто гавкав за парканом услід машині собака.

– Що ви вчинили? – кричав Прокоп. – Ви знаєте, що в Гольца п’ятеро дітей і сестра каліка? Його життя в десять разів дорожче за моє і ваше. Що ви вчинили?

Княжна не відповідала. Наморщивши лоба і стиснувши губи, вона лише стежила за шляхом, підводячись іноді, щоб краще бачити.

– Куди ти хочеш? – раптом запитала вона, коли вони були вже на роздоріжжі, високо над сонним краєм.

– У пекло, – промовив він.

Вона зупинила машину й серйозні глянула на нього.

– Не говори так. Що ж ти гадаєш, мені сто разів не спадало на думку розбитися разом з тобою об якусь стіну? Не сумнівайся, ми обоє потрапили б до пекла. Я тепер знаю, що пекло є... Куди ти хочеш їхати?

– Хочу... бути з тобою! Вона похитала головою.

– Це неможливо. Хіба ти забув, що казав? Ти заручений і... хочеш урятувати світ від чогось грізного. Тож зроби це. Треба, щоб у тобі самому було чисто; інакше... інакше в тобі буде зло. А я вже не можу. – Вона погладила кермо. – Куди ти хочеш їхати? Де твій дім?

Він з усієї сили стиснув їй зап’ясток.

– Ти... вбила Гольца! Хіба не знаєш?..

– Знаю, – тихо відповіла вона. – Ти думаєш, я не відчувала цього? Це в мені так хруснули кістки; я все бачу його перед собою і все наїжджаю на нього машиною, а він знову й знову перегороджує шлях... – Вона гойднулася. – Ну, то куди? Вправо чи вліво?

– То це вже кінець? – запитав він тихо. Вона кивнула головою.

– Кінець.

Він відчинив дверцята, вискочив і став перед машиною.

– Їдь, – сказав хрипко. – Їдь на мене.

Вона від’їхала кроків два назад.

– Сідай, рушимо далі. Довезу тебе принаймні ближче до кордону. Куди ти хочеш?

– Назад, – процідив він крізь зуби, – назад, з тобою!

– Зі мною нічого не вийде – ані вперед, ані назад. Невже ти мене не розумієш? Я мушу це зробити, щоб ти бачив, що я кохала тебе. Думаєш, я могла б іще раз почути те, що ти мені казав? Назад тобі не можна: ти б мусив тоді віддати те, чого не хочеш і не можеш віддати, або тебе повезли б, а я... – Вона поклала руки на коліна. – Бачиш, я думала покинути все й піти з тобою, і я б це зробила, але ти там десь заручений; тож іди до неї. Бач, ніколи мені й на думку не спало запитати тебе про це. Княжна завжди уявляє, що крім неї, нема нікого на світі... Ти кохаєш її?

Він глянув на неї засмученими очима, але не міг заперечити.

– Ось бач, – зітхнула вона. – Коханий, ти навіть не вмієш брехати. Але зрозумій, коли я потім уже те обдумала... Ким я була для тебе? Що я робила? Ти про неї думав, коли кохав мене? О, як ти мусив мене жахатись! Ні, не кажи нічого, дай мені сили сказати тобі це останнє.

Вона заломила руки.

– Я тебе кохала! Як я тебе кохала! Скільки було снаги... навіть більше... Але ти, ти в цьому так страшенно сумнівався, що похитнув під кінець і мою віру... Чи я кохаю тебе? Не знаю. Коли бачу тебе, я ладна ножа засадити собі в груди й померти. Але чи кохаю тебе? Я вже не знаю... Коли ти мене... наостанку обійняв... я відчувала щось недобре і в собі... і в тобі. Зітри мої поцілунки... вони були нечисті, – шепнула вона беззвучно. – Ми мусимо розлучитись.

Вона не дивилась на нього, не чула, що він відповідає; ось її повіки затремтіли, на очі набігли сльози і полились, доганяючи одна одну... Княжна плакала нечутно, тримаючи руки на кермі. А коли він хотів наблизитись, вона від’їхала трохи назад.

– Ти вже більше не Прокопокопак, – прошепотіла вона, – ти нещасний, нещасний чоловік. Бач, шарпаєшся на своєму цепу... як і я. Нас недобрі пута зв’язали. А проте, коли розриваєш їх, то здається, ніби вириваєш із ними всі нутрощі, і серце, і душу... Чи буде чиста душа в людини, спустошеної й порожньої?

Рясні сльози покотились у неї з очей.

– Я кохала тебе і тепер уже більше не побачу. Зійди, зійди з дороги, я розвернуся.

Він не рухався, ніби скам’янів. Тоді вона під’їхала впритул до нього.

– Прощай, Прокопе, – сказала тихо і повернула назад по шляху.

Він побіг за нею. Та авто все швидше й швидше віддалялось і зникло з очей.




XLVІ

Прокоп стояв, застиглий від жаху, і прислухався, чи не почує часом гуркоту машини, що розбивається десь на закруті дороги. Чи то не гудіння мотора долинає здаля? Чи це – страшна смертельна тиша кінця? Не тямлячи себе, кинувся Прокоп по шосе за княжною. Збіг звивистою дорогою в долину, до підніжжя пагорба. Від автомобіля й сліду не було. Тоді вибіг знову нагору, роздивлявся по узбіччю, ліз, обдираючи руки, туди, де бачив темну або світлу пляму; але це були кущі глоду або каміння. І він знову видряпувався на шлях і вдивлявся в темінь, чи... чи не вгледить де купу уламків, а під ними...

Він вернувся до роздоріжжя на вершині пагорба. Саме тут вона стала зникати з очей. Сів на придорожній камінь. Тиша, незмірна тиша. “Холодні зорі досвітні, скажіть, де пролітає тепер темний метеор машини? Невже ж це ніхто не озветься? Не крикне птах, не гавкне пес на селі і ніщо не подасть ознаки життя?.. Все застигло в урочистому мовчанні смерті. І це вже – кінець, тихий, холодний і темний кінець усьому; порожнеча, оточена темрявою і тишею. Порожнеча крижана,. недвижна. Куди мені сховатися, щоб наповнити її своїми болями? О, хоч би вже настав кінець світу! Розступиться земля, і в гуркоті стихій промовить бог: “Беру тебе назад, хворобливе і слабке створіння, нечисто було в тобі, і недобрі сили звільнив ти із пут. Милий, милий, постелю тобі постелю з небуття...”

Прокоп затремтів під терновим вінком всесвіту. Отже, страждання людське – ніщо і не має ціни; воно – лише маленька й тремтяча булька на дні порожнечі. “Добре, добре, ти кажеш, що світ безмірний; о, коли б мені вмерти!”

На сході посіріло небо, заяснів холодний шлях, забіліло каміння; глянь, он сліди коліс, сліди у мертвому поросі... Прокоп устає, заціпенілий, байдужий, і вирушає в дорогу – вниз, до Балттіна.

Він ішов не зупиняючись. Ось село, горобинова алея, місток через тиху й темну річку; підноситься імла й заступає сонце; і знову сірий, холодний день, червоні дахи, череди червоних корів. Чи далеко до Балттіна? Шістдесят, сімдесят кілометрів. Сухе листя, скрізь сухе листя.

Пополудні він сів відпочити на купі каменю, бо не міг далі йти. Повз нього проїжджала селянська підвода. Селянин зупинив коня і подивився на скуленого чоловіка.

– Може, хочете під’їхати?

Прокоп вдячно кивнув головою і мовчки сів на воза. Підвода зупинилася аж у містечку.

– Ну ось ми й на місці, – сказав селянин. – Куди ви, власне, йдете?

Прокоп зліз і мовчки пішов собі далі. Чи далеко до Балттіна?

Починає йти дощ; Прокоп уже зовсім знемігся; він сів на поруччя мосту. Внизу пінився й лютував холодний потік. З протилежного боку мчить авто, притишує хід і зупиняється. З нього вискочив чоловік у шубі з козячого хутра і попрямував до Прокопа.

– Де ви тут узялися?

Це – пан д’Емон, у нього на татарських очах автомобільні окуляри, і скидається він на величезного волохатого жука.

– Я їду з Балттіна; там шукають вас.

– Чи далеко до Балттіна? – шепче Прокоп.

– Сорок кілометрів. А що вам там треба? Там видано наказ вас заарештувати. Ідіть, я підвезу вас.

Прокоп похитав головою. і – Княжна виїхала, – мовив пан д’Емон. – Сьогодні вранці, з oncle Роном. Насамперед, щоб забувся... один неприємний випадок... як машина наїхала на чоловіка.

– Він мертвий? – ледве шепнув Прокоп.

– Поки що живий. А, крім того, княжна, як, може, знаєте, серйозно захворіла на туберкульоз. Її повезли кудись до Італії.

– Куди?

– Не знаю. Ніхто не знає.

Прокоп устав і захитався.

– Тоді, тоді...

– Поїдете зі мною?

– Не... не знаю. Куди?

– Куди хочете.

– Я... я хотів би до Італії.

– Їдьмо... – пан д’Емон поміг йому сісти в авто, закутав у шубу і зачинив дверцята.

Автомобіль рушив.

І знову розгортались перед ним сільські краєвиди, але ніби вві сні і в зворотному порядку; містечко, тополева алея, купа каміння, місток, коралові грона горобини, село. Авто, виючи мотором, зміїстим шляхом підіймається на пагорб; ось і роздоріжжя, де вони розлучились. Прокоп підводиться і хоче виплигнути, але пан д’Емон садовить його знову, натискає на педаль і пускає машину на повну швидкість. Прокоп заплющив очі; тепер уже вони не їдуть по шляху, а знялись у повітря і летять. Вітер шмагає його по лицю, він почуває мокрі удари хмар, фуркіт Мотора переходить у протяглий і глибокий рев; внизу, під ними, мабуть, угинається земля, але Прокоп боїться розплющити очі, щоб не бачити знову алей, які пролітають мимо. Швидше, ще швидше! Жах обручем здавлює йому груди, він не дихає, йому дух забиває він неймовірної швидкості. Авто мчить то вгору, то вниз, іноді під ногами озветься крик людей або виття собаки; на поворотах машина аж лягає на бік, наче закрутив нею смерч, а далі знову лет, сама швидкість, страшне, громове гудіння деренчливої струни простору.

Прокоп розплющив очі. Імлистий присмерк, у темряві проступають ряди ліхтарів, блискають фабричні вогні. Пан д’Емон проводить авто лабіринтом вулиць, їде передмістям, подібним до руйновища, і знову вилітає в поля. Авто простягує поперед себе довгі щупальця світла, обмацує ними каміння, грязюку, калюжі, виє на поворотах, кулеметно тріскоче мотором і мчить по довгій стрічці шляху, ніби намотує її на колеса. Вправо і вліво звивається вузька ущелина між гір. Машина звертає туди, тоне в лісах, шрубує з гуркотом угору і стрімголов спускається в нову долину. Села випускають снопи світла в густу темряву, авто з гуркотом пролітає мимо, кидаючи позад себе снопи іскор, нахиляється, повзе, підіймається по спіралі все вище й вище, перескакує через щось і падає. Стоп! Вони зупинились у чорній пітьмі Ні, тут хатина. Пан д’Емон виходить із машини, стукає в двері і говорить з якимись людьми. За хвилину вертається з відром води і наливає в радіатор. Радіатор кипить. У різкому світлі фари пан д’Емон скидається у своїм кожусі на чорта з дитячої казки.

Ось він обходить машину, обстукує шини, підіймає капот і щось каже; а Прокоп тим часом задрімав від безмірної втоми. Потім знову почалось безконечне ритмічне похитування. Він спав у кутку машини і не відчував нічого, крім різких погойдувань; прокинувся лише тоді, коли машина зупинилась перед яскраво освітленим готелем у чистому гірському повітрі серед снігових заметів.

Прокоп схопився, зовсім задубілий і розбитий.

– Це... ще не Італія? – промовив він здивовано.

– Ще ні, – відповів д’Емон, – поки що ходім підвечеряєм трохи.

І повів Прокопа, засліпленого цим світлом, в окремий кабінет. Біла скатерть, срібло, тепло, офіціант, схожий на дипломата. Пан Д’Емон навіть не сів; він походжав по кабінету й розглядав кінці своїх пальців. Прокоп тупо й сонно сів на стілець; йому було смертельно байдуже – їсти чи не їсти. Проте він випив чашку гарячого бульйону, скуштував, ледве тримаючи виделку, щось із інших страв, покрутив між пальцями склянку вина і опарився гарячою кавою. А пан д’Емон взагалі не сідав. Він походжав по кімнаті і на ходу проковтнув зо два шматочки. Коли Прокоп кінчив їсти, дав йому сигару й запалив.

– Ну, – промовив, – а тепер до діла. Від цієї хвилі я для вас просто... камарад Демон. Я зведу вас зі своїми людьми, це недалеко звідси. Не треба сприймати їх надто поважно, це почасти відчайдухи, гнані, цьковані в усіх кінцях світу, почасти фантазери, балакуни, дилетанти рятування людства, доктринери. Про їхню програму не варто і питати, вони лише матеріал.для нашої гри. Головне в тому, що ми можемо дати в ваше розпорядження таємну організацію, яка скрізь має свої розгалуження. Єдина програма – це пряма дія. В неї ми залучимо всі?: їх без винятку, бо вони плачуть по ній, як по новій іграшці. Зрештою лозунги: “Новий напрям дій” і “Деструкція в головах” – матимуть для них нездоланний чар; після перших же успіхів вони підуть за вами, як вівці, особливо коли ви усунете з ватажків тих, кого я назву.

Він говорив гладенько, як вправний промовець – себто думаючи при цьому про щось інше і будучи впевнений у своїй правоті настільки, що виключав усякий протест і сумніви; Прокопові здалося, що він уже десь чув його.

– Ваша ситуація унікальна, – вів далі Демон, ходячи по кімнаті. – Ви відкинули пропозицію одного уряду і вчинили як розумний чоловік. І що вам можуть дати порівняно з тим, що ви можете взяти самі? Ви були б дурнем, коли б випустили це діло з рук. Ви маєте в руках засіб, з допомогою якого можете знищити всі держави світу. Я вам відкрию необмежений кредит. Хочете п’ятдесят або сто мільйонів фунтів? Через тиждень ви їх матимете. Для мене досить, що ви й досі – єдиний, хто володіє кракатитом. Щоправда, дев’яносто п’ять грамів є ще в наших людей, його приніс саксонський колега з Балттіна, але ці дурні зовсім не розуміються на вашій хімії. Вони зберігають його, як святиню, у порцеляновій баночці і разів зо три на тиждень мало не б’ються, сперечаючись про те, який урядовий будинок має бути підірваний в першу чергу. Зрештою, ви їх почуєте. З їхнього боку вам ніщо не загрожує. В Балттіні нема й щіпки кракатиту. Пан Томеш, мабуть, уже нічого не досягне своїми спробами.

– Де Їрка... Їрка Томеш? – кинувся Прокоп.

– Порохові заводи в Гроттупі. Він там уже набрид із своїми безкінечними обіцянками. А коли б йому випадково й пощастило виготовити кракатит, довго радіти він з цього не зможе. За це я ручуся. Одне слово, тільки ви єдиний маєте кракатит у руках і не віддасте його нікому. Ви дістанете в своє розпорядження людський матеріал і всі наші організаційні зв’язки. Я віддам вам і друкарню, яку сам оплачую. Зрештою, до ваших послуг буде й те, що в газетах зветься “таємною радіостанцією”, себто наш нелегальний бездротовий зв’язок, що так званими антихвилями або запальними іскрами змушує ваш кракатит розпадатися з відстані аж трьох тисяч кілометрів. Ось ваші козирі. Бажаєте грати?

– Що... що... що ви маєте на увазі? – озвався Прокоп. – Що я маю робити з цим усім?

Камарад Демон устав і пильно подивився на нього.

– Будете робити, що схочете. Чинитимете великі діла. Хто вам ще може наказувати?




XLVІІ

Демон підсунув Прокопові стільця і сів.

– Так, – почав він знову замислено. – Це навіть неможливо збагнути. Протягом усієї історії не було аналогії тій силі, яку ви тепер маєте в руках. Ви зможете завоювати світ із жменькою людей, як Кортес завоював Мексіку. Ні, навіть і це невдале порівняння. Маючи кракатит і станцію, ви держатимете в шорах увесь світ. Аж дивно, але це так. Досить жменьки білого кракатиту, щоб у певну годину було висаджено в повітря все, що накажете. Хто може вам заборонити? Фактично ви необмежений владар світу. Ви будете давати накази, але ніхто вас не бачитиме. Це смішно: ви можете звідси, скажімо, обстріляти Португалію або Швецію; через три-чотири дні вони проситимуть миру, а ви диктуватимете розміри контрибуцій, закони, кордони, – все, що захочете. Тепер є лише одна єдина велика держава: це ви.

Гадаєте, я перебільшую? В мене тут є спритні хлопці, здатні на все. Оголосіть жартома війну Франції. І ось одної ночі вилетять у повітря міністерства, Французький банк, поштамт, вокзал, електростанція, кілька казарм. Другої ночі буде висаджено аеродроми, арсенали, залізничні мости, воєнні фабрики й заводи, порти, маяки, шляхи. В мене поки що лише сім літаків. Можете розсипати кракатит, де вам подобається. Потім умикаємо станцію – і все готово. Так що, спробуєте?

Прокоп був наче уві сні.

– Ні. Навіщо мені це робити?

Демон здвигнув плечима.

– А на те, що ви можете це робити. Сила... мусить знайти вихід. Нащо за вас має робити це якась держава, коли виконати це зможете ви самі? Я навіть не знаю межі ваших можливостей. Треба почати, щоб випробувати, і ручуся, що це припаде вам до смаку. Хочете бути самодержавним володарем світу? Гаразд. Хочете знищити світ? Добре. Хочете його ощасливити, силоміць нав’язавши вічний мир, нового бога, новий уряд, революцію, чи що? Чом ні? Лише почніть, а програма буде. Зрештою, ви будете робити лише те, що вам продиктує створена вами дійсність. Можете знищити банки, королівські трони, індустріалізм, війська, вічну несправедливість – усе, що вам сподобається, а там буде видно, що робити далі. Почніть із чого-небудь, а там воно піде само собою. Тільки не шукайте аналогій в історії, не питайте, що маєте право робити, а що ні. Ваше становище безприкладне; жодний Чінгісхан або Наполеон не скажуть вам, що ви маєте робити і де межі ваших можливостей. Ніхто вам не зможе порадити, ніхто не зможе примазатись до безмежжя вашої сили. Ви повинні бути самі, коли хочете дійти до краю. Не підпускайте до себе нікого, хто б хотів визначити вам межу або напрям.

– Навіть і вас, Демоне? – гостро запитав Прокоп.

– Навіть і мене. Я стою на боці сили. Я старий, досвідчений і багатий. Мені вже не треба нічого, я хочу лише, щоб щось робилось і йшло в напрямку, що його накреслює людина. Моє старе серце радітиме з усього, що ви здійснюватимете. Вигадайте щось найкраще, найсміливіше і продиктуйте його світові по праву своєї сили. Поглянути на справу рук ваших – це й буде для мене нагородою за те, що я вам служитиму.

– Дайте мені руку, Демоне, – мовив Прокоп, повний підозріння.

– Ні, я обпечу вас, – усміхнувся Демон. – В мене давня-предавня гарячка. Що я хотів сказати? Ага. Сила – це здатність примушувати щось рухатись. Зрештою, ви не уникнете того, що все почне обертатись навколо вас. Звикайте до цього заздалегідь; оцінюйте людей лише як своє знаряддя або як знаряддя своєї думки, що раптом прийде вам у голову. Ви захочете недосяжного добра для всіх, а внаслідок цього, певне, станете нечувано жорстокі. Не зупиняйтесь ні перед чим, коли хочете здійснити великі ідеали. Зрештою, це прийде само собою. Вам здається нині, що панувати на землі – не знаю в якій формі – над ваші сили. Нехай так, але це не є над силу для ваших знарядь. Ваша влада сягає далі, аніж можна тверезо уявити собі.

Влаштовуйте свої справи, так, щоб ні від кого не залежати. Ще сьогодні я скажу вибрати вас головою інформаційної комісії. Таким чином, ви приберете до рук таємну станцію. Зрештою, вона збудована в об’єкті, що є моєю приватною власністю. Незабаром ви побачите наших кумедних товаришів; не сполохайте їх якимись великими планами. Вони підготовлені до зустрічі і приймуть вас із захватом. Скажіть їм кілька слів про добро людства чи про що хочете; бо однаково, хай би що ви сказали, все зникне в хаосі поглядів, який називається політичними переконаннями.

Самі вирішуйте, чи спрямувати вам перші удари по лінії політичній чи економічній: тобто почати бомбардування з військових об’єктів чи з фабрик і залізниць. Перше ефектніше, друге більш далекосяжне. Ви можете почати генеральний круговий наступ або ж виберете один із секторів. Можете почати воєнні дії таємно або публічно оголосити війну. Я не знаю вашого смаку. Зрештою, справа не в формі, головне, щоб ви проявили свою владу. Ви – найвищий суддя світу. Засудіть, кого хочете, і наші люди виконають вирок. Не зважайте на людське життя: працюйте в великому масштабі, бо на світі мільярди життів.

Гляньте, я промисловець, журналіст, банкір, політичний діяч – усе, що хочете; одне слово, людина, звикла розраховувати, оглядатись на обставини, торгувати, працювати з обмеженими шансами. І саме тому я мушу вам сказати, і це єдина порада, яку я вам даю, поки ви не захопили владу: не розраховуйте і не оглядайтесь. Коли хоч раз оглянетесь, – перетворитесь у соляний стовп, як Лотова жінка. Я – розум і число. Але тільки-но я погляну вгору, мені хочеться розпливтися в шаленстві та безмежності. Все, що існує, виходить з хаосу безмежності й опускається через число до нуля; кожна велика сила повстає проти цього падіння; кожна велич хоче стати безмежною. Пропаща та сила, яка не переллється через давні межі. Вам дана в руки сила здійснити грандіозні діла. Отож чи гідні ви її, а чи хочете її розміняти на дрібниці? Я, старий практик, кажу вам: майте на думці тільки безумно великі діла, безприкладні розміри, неймовірні рекорди людської влади, а дійсність ускубне по п’ятдесят або вісімдесят відсотків від кожного великого плану; але й те, що залишиться, ще повинне бути незмірно великим. Беріться за неможливе, щоб здійснити принаймні якесь невідоме можливе. Ви знаєте, яка велика річ – ескперимент. Бо всі владарі світу найдужче бояться зробити щось по-іншому – нечуване, протилежне; нема нічого консервативнішого від людської влади. Ви перша людина, що може вважати цілий світ своєю лабораторією. Ось тут, на верхів’ї гори, найбільша спокуса: я не дам тобі всього, що лежить перед тобою для вжитку і для втішання владою; але тобі дано самому завоювати все це, переробити і створити щось ліпше за цей жалюгідний жорстокий світ. Світ знову і знову потребує творця; але творець, що не є суверенним паном і володарем, просто безумець. Ваші думки будуть наказом; ваші мрії – історичним переворотом. І навіть коли б ви не поставили нічого, окрім пам’ятника собі, – цього було б досить. Прийміть же те, що ваше. А тепер ходімо, на нас чекають.


XLVІІІ

Демон завів мотор і скочив у авто.

– Незабаром будемо на місці.

Машина спустилася з гори Спокуси в широку долину, пролетіла крізь німу ніч, минула спокійний хутір і зупинилася у вільшині біля великої дерев’яної будівлі, схожої на старий млин. Демон вискочив з машини й повів Прокопа до дерев’яних сходів, але там їх зупинив чоловік з піднятим коміром.

– Пароль? – запитав він.

– Тсс! – засичав Демон і скинув автомобільні окуляри.

Чоловік відступив, і Демон квапливо подався нагору. Ввійшли до низької кімнати, схожої на шкільний клас: два ряди лав, підвищення, кафедра і чорна дошка. Різнилась вона від класу лише тим, що в ній було повно диму, духоти й галасу. Лави були переповнені людьми в капелюхах. Усі сварилися, з підвищення щось кричав рудовусий здоровило, за кафедрою стояв сухий, педантичний дідок і несамовито дзвонив дзвіночком.

Демон попрямував до підвищення і скочив на нього.

– Камаради! – загорлав він нелюдським голосом, що скидався на крик чайки. – Я вам когось привів... Камарад Кракатит!

Вмить стало тихо, і Прокоп відчув, як п’ятдесят пар очей безцеремонно його обдивляються, обмацують; він, як уві сні, вийшов на поміст, окинув поглядом повну диму кімнату.

– Кракатит! Кракатит! – гучало внизу й переходило в крик. – Кракатит! Кракатит!

Перед Прокопом з’явилась гарна розпатлана дівчина і подала йому руку:

– Привіт, камараде!

Короткий гарячий потиск, жагучий відданий погляд, і вже простягається двадцять інших рук – грубих, міцних і висушених жаром, вогко-холодних і одухотворених. Прокоп відчував себе закутим у цілий ланцюг рук, що стискають його руку.

– Кракатит! Кракатит!

Педантичний дідок дзвонив як навіжений. А коли це не помогло, кинувся до Прокопа і – стиснув йому руку. Рука в нього була висохла, ніби з пергаменту, а за шевцівськими окулярами світилась велика радість. Натовп заревів від захоплення і втихомирився.

– Камаради, – промовив старий, – ви привітали камарада Кракатита з великою радістю... з щирою і живою радістю... яку і я висловлюю як голова. Вітаємо також і голову Демона... і дякуємо йому. Я пропоную обрати камарада Кракатита в президію як почесного гостя. Прошу висловитись, чи мені й далі проводити збори... чи голові Демону.

– Мазо!


– Демон!

– Мазо! Мазо!

– К бісу ваші формальності, Мазо! – вигукнув Демон. – Головуйте далі, от і все.

– Збори тривають, – оголосив старий. – Слово має делегат Петерс.

Рудовусий чоловік знов узяв слово; здавалось, він нападав на англійських лейбористів, але ніхто його не слухав. Очі всіх уп’ялися в Прокопа, він просто фізично відчував їхні погляди. Ось там, у кутку, – великі мрійливі очі сухотника; сині баньки якогось вусатого парубійка; круглі блискучі окуляри професора-екзаменатора; гострі зарослі очиці, що кліпали з-під великого куща сивих брів; погляди насторожені, ворожі, очі запалі, дитячі, праведні й нечестиві. Прокоп оглядав забиті людьми лави, аж раптом ніби опікся: зустрівся поглядом з розпатланою дівчиною.. Вона вигнулась, ніби падала на ліжко, рухом хвилястим і промовистим. Він глянув на дивовижну лису голову, що виглядала з вузького піджака. Біс його знає, чи цьому недоростку двадцять років чи п’ятдесят. Але не встиг він цього зміркувати, як уся голова зморщилась широким захопленим, щасливим усміхом. Один погляд дратув його більш усього; він шукав його скрізь, але не знаходив.

Делегат Петерс скінчив, затинаючись, і, увесь червоний, зник між лав.

Усі очі вп’ялися в Прокопа в напруженім чеканні. Старий Мазо пробурмотів якісь формальності й нахилився до Демона. Всі мовчали, затаївши подих. Тоді Прокоп устав, не знаючи, що робити.

– Слово має камарад Кракатит! – оголосив Мазо, потираючи сухі ручки.

Прокоп ошелешено поглядав довкола. “Що мені робити? Промовляти? Навіщо? Хто вони, ці люди?” – Він упіймав тихий погляд сухотника, суворий і допитливий блиск окулярів; він бачив очі, що все кліпали, очі цікаві й чужі, осяйний чарівливий погляд гарної дівчини; вона, напруживши увагу, розкрила грішні, гарячі вуста; на першій лаві лисий зморщений чоловічок аж лізе в рот від цікавості; Прокоп усміхнувся йому, втішений.

– Люди, – почав він тихо, ніби вві сні, – вчорашньої ночі я заплатив незмірною ціною... Я пережив... і втратив... – Він зібрав усі свої сили. – Іноді відчуваєш такий біль... що він уже стає не тільки твоїм. І тоді відкриваються очі, і ти бачиш. Всесвіт затьмарився, і земля задихається від мук. Світ треба врятувати спокутою. Бо чоловік не зніс би своїх болів, коли б терпів лише сам. Ви всі пройшли через пекло, ви всі...

Він розглядівся по кімнаті. Все зливалось перед ним в якомусь тьмяному світлі, наче на морському дні.

– Де кракатит? – раптом запитав він роздратовано. – Куди ви його поділи?

Старий Мазо обережно підняв порцелянову реліквію і вклав її в руки Прокопові. То була та сама баночка, яку Прокоп залишив був колись у своїй лабораторії на Гібшмонці. Він підняв накривку і помацав пальцями зернистий порошок, пом’яв його, понюхав, поклав щіпку на язик. Впізнав його терпку гіркість і смакував з насолодою.

– Це добре, – шепнув він і стиснув дорогоцінну річ в обох руках, ніби грів біля неї задубілі пальці.

– Це ти, – мурмотів він півголосом, – Я тебе знаю, ти – вибухова стихія. Прийде твоя мить – і ти віддаси все. Отак воно й добре! – Він глянув на своїх слухачів непевно, спідлоба. – Що ви хотіли б знати? Я розуміюся лише на двох речах: на зорях і на хімії. Вони прекрасні... Незмірний простір часу, вічний порядок і сталість, божественна арифметика всесвіту; кажу вам... нема нічого прекраснішого. Але що для мене закон вічності? Прийде твоя мить – і ти вибухнеш; віддаси біль, любов, ідею, сам не знаю, що ще. Твоє найбільше і найсильніше триває одну мить. Ти не маєш місця в нескінченності й не триваєш мільйони світлових років; то нехай же... нехай твоя мить буде варта того, щоб прожити її! Спалахни найвищим полум’ям! Ти почуваєш себе скутим? Тож розірви свою оболонку і розметай камінь! Дай звершитись своїй єдиній миті.

Він і сам не зовсім виразно розумів, що говорить. Але його захоплювало неясне прагнення висловити щось таке, чого він ніяк не міг сформулювати.

– Я... я працюю лише над хімією. Знаю матерію... розуміюсь на ній. От і все. Матерія руйнується повітрям і водою, розкладається, гине, горить, з’єднується з киснем або виділяє його, та ніколи, чуєте, ніколи не віддає всього, що в ній є. А коли б навіть і пройшла повний кругобіг життя, коли б якась частка землі й утілилась у рослину, в живу плоть і навіть стала клітиною мозку Ньютона, вмерла з ним і знову розпалась, і тоді б вона не віддала всього. Але примусьте її... силою примусьте розпастись і звільнитись, і вона вибухне за одну тисячну частку секунди і лише тепер виявить усі свої здатності. І ця сила там не спала; вона лише була скута, здавлена, боролась у темряві й чекала своєї миті. Віддати все – це її право. Я... я також мушу віддати все. Нащо мені вивітрюватись і ждати... гнити в болоті... розпорошуватись, замість того щоб колись... заразом проявити... все людське? Краще вже... краще в одну хвилю найвищого злету... незважаючи ні на що... Бо я вірю, що це добре – віддавати все до кінця. Буде це добро чи зло. Все в мені зрослось: і добре, і зле, і найвище. Хто живе, той творить і добро і зло, розпорошуючись. І я так жив. І тепер... повинен здійснити найвище. В цьому спокута людини. В тому, що я зробив, ще нема отого найвищого, воно сидить у мені... як у камені... І я мушу розірватись... силою... як розривається снаряд... І я не питатиму, що при цьому зруйную. Аби лиш... мені віддати те найвище...

і Він боровся зі словами, намагався висловити невисловне; з кожним словом губив його, морщив лоба і вдивлявся в обличчя слухачів, чи не сприйняли вони сенсу того, що йому не пощастило висловити. Він побачив палку симпатію в чистих очах сухотника і зосереджене зусилля в зачудованих синіх очицях вусатого велетня там, позаду; зморщений чоловічок пив його слова з безмежною відданістю правовірного, а красуня дівчина сприймала їх напівлежачи, з любовним трепетом, що пробігав по її тілу. Зате всі інші дивились на нього недовірливо, запитливо або дедалі байдужіше. “Навіщо я, власне, говорю все це?” – думав Прокоп.

– Я пережив, – провадив він, наче помацки і вже роздратовано, – пережив стільки... скільки людина взагалі може пережити. Навіщо я вам це кажу? Бо цього мало для мене; бо я й досі не покутував, у моїх стражданнях не було найвищого. Це найвище приховане в людині, як сила в матерії. Матерію треба зруйнувати, щоб вона віддала свою силу. І людина мусить звільнитись від пут, зруйнуватись, розтрощитись, щоб віддати свій найвищий вогонь. Ах, це було б... це було б уже занадто, коли б і тоді вона побачила... що не досягла... що... що...

Він затнувся, спохмурнів, кинув баночку з кракатитом на кафедру і сів.




XLІХ

Якийсь час усі ніяково мовчали.

– І це все? – озвався з середини залу глузливий голос.

– Все, – буркнув з нехіттю Прокоп.

– Ні, не все, – сказав Демон, підводячись. – Камарад Кракатит гадав, що делегати щиро прагнутимуть зрозуміти...

– Ого! – вигукнув хтось серед залу.

– А так делегатові Мезієрському доведеться потерпіти, поки я кінчу. Камарад Кракатит образно сказав нам, що треба... – І знову Демонів голос заскрипів по-пташиному, – що треба розпочати революцію без огляду на теорію етапів, революцію руйнівну, мов вибух, у якій людство виявить усе найвище і найкраще, що в ньому є. Людина мусить розбитись, щоб віддати все. Суспільство теж мусить розбитись, щоб знайти в собі найвище добро. Ви тут цілі роки сперечаєтесь про найвище добро людства. Камарад Кракатит нас учить, що досить привести людство до вибуху, і воно злетить куди вище, ніж це накреслюють ваші нескінченні дебати. І не треба оглядатись на те, що при цьому розіб’ється. Я запевняю, що камарад Кракатит має рацію.

– Так, так! – здійнявся крик і залунали оплески. – Кракатит, Кракатит!

– Тихо! – перекричав усіх Демон. – І його слова мають тим більшу вагу, що спираються на реальну можливість здійснити вибух. Камарад Кракатит – людина діла. Він прийшов закликати вас до безпосередніх дій. І я вам кажу, ці дії будуть страшніші, ніж хто наважувався мріяти. Це може вибухнути сьогодні, завтра, через тиждень...

Його слова потонули в неймовірному гаморі. Хвиля людей, що схопилися з лав, покотилася до підвищення. Обіймали Прокопа, ловили за руки й кричали: “Кракатит! Кракатит!” Красуня дівчина шалено пробивалась до Прокопа крізь людський тлум; витиснута вперед, вона припала до нього грудьми. Прокоп хотів її відштовхнути, але дівчина обвила його руками і щось жагуче шепотіла чужою мовою. Тим часом з краю підвищення якийсь чоловік в окулярах доводив порожнім лавам, що теоретично неможливо робити соціологічні висновки з явищ неорганічної природи.

– Кракатит! Кракатит! – ревів натовп; ніхто не сидів на місці.

Мазо калатав дзвоником як скажений. Раптом на кафедру вискочив чорнявий юнак і, розмахуючи баночкою кракатиту над головами всіх, закричав:

– Тихо! На місця, бо кину оце вам під ноги!

Раптом настала тиша. Клубок людей скотився з підвищення. Лишився тільки Мазо з дзвоником у руках, розгублений і безпорадний, Демон, що прихилився до дошки, та Прокоп, на якому й досі висіла та темноволоса менада.

– Россо! – озвалися голоси. – Геть його! Геть Россо!

Юнак на кафедрі дико поводив очима.

– І не ворухніться! Мезієрський хоче в мене стріляти! Кину! – і замахнувся баночкою.

Натовп відступив, загарчавши, мов дикий звір. Два, три чоловіки підняли руки, інші наслідували їх... На хвилю запала прикра мовчанка.

– Злазь! – крикнув старий Мазо. – Хто тобі дав слово?

– Кину! – погрожував Россо, напружений, мов лук.

– Це проти правил! – скипів Мазо. – Я протестую і... складаю з себе обов’язки голови. – Він шпурнув дзвінок на підлогу і зійшов з підвищення.

– Браво, Мазо! – озвався іронічний голос. – Оце то допоміг!

– Тихо! – закричав Россо, відкидаючи з лоба волосся. – Я маю слово. Камарад Кракатит сказав: “Прийде твоя мить – і ти вибухнеш; приготуйся до своєї миті”. Ну що ж, я взяв його слова до серця.

– Це не так було сказано!

– Хай живе Кракатит!

Хтось почав свистіти.

Демон ухопив Прокопа за лікоть і потяг його до якихось дверей за дошкою.

– Можете свистіти! – глузливо крикнув Россо. – Ніхто з вас не свистів, коли виступав чужий добродій і... “готувався до своєї миті”. Чом не спробувати цього комусь іншому?

– Це правда, – почувся спокійний голос.

Красуня дівчина стала перед Прокопом, щоб захистити його своїм тілом. Він хотів відштовхнути її.

– Це неправда! – кричала вона, блискаючи очима. – Він... він...

– Ану, тихо, – мовив Демон.

– Наказувати будь-хто зуміє, – холодно сказав Россо. – Поки в мене оце в руці, наказую я. Для мене однаково, чи загину я, чи ні. Але зараз ніхто не вийде звідси. Галеассо, стій на дверях! Так, а тепер поговоримо.

– Еге ж, тепер поговоримо, – гостро озвався Демон.

Россо блискавично обернувся до нього; в цю мить рвонувся блакитноокий велетень, схиливши голову, рвонувся вперед, і Россо не вгледів, як він схопив його за ноги й смикнув. Россо полетів з кафедри сторч головою. В жахливій тиші бухнувся він лобом об підлогу, а з підвищення скотилась під лави накривка порцелянової баночки.

Прокоп кинувся до нерухомого тіла. На грудях Россо, на обличчі, у калюжах крові був розсипаний білий порошок кракатиту. Демон затримав Прокопа, а там уже знявся галас, і кілька чоловік бігли до підвищення.

– Не наступіть на кракатит, вибухне! – крикнув чийсь надтріснутий голос, але присутні кинулись уже на підлогу і почали збирати білий порошок у коробочки від сірників, бились, качались долі, зчепившись у клубок.

– Замкніть двері! – гаркнув хтось.

Світло погасло. В цю хвилину Демон відчинив двері за дошкою і потяг Прокопа в темряву.

Демон присвітив електричним ліхтариком. Вони опинились у коморі без вікон, де були навалені купою столи, пивні барила і якесь лахміття. Він швидко тяг Прокопа далі. Пройшли чорною смердючою норою коридора, спустились чорними вузькими сходами вниз. На сходах їх наздогнала розпатлана дівчина.

– Яз вами, – шепнула вона, вхопившись за Прокопову руку.

Демон вибіг надвір, махаючи поперед себе кружальцем світла; була непроглядна темрява. Він відчинив хвіртку і вискочив на шосе; поки Прокоп добіг до машини, намагаючись вивільнитись від дівчини, загув мотор, і Демон сів за кермо.

– Швидше!

Прокоп кинувся в авто, а за ним і дівчина; машина шарпнулась і полетіла в темряву.

Дув пронизливий вітер. Дівчина тремтіла в тонкій сукні, і Прокоп загорнув її в хутро, а сам відсунувся в протилежний куток. Машина мчала поганою ґрунтовою дорогою, шарпалася з боку на бік, то заглухала, то знову гуркотіла, набираючи швидкість.

Прокоп мерз і відсувався, коли його кидало на скоцюрблену дівчину. Вона хилилась до нього.

– Тобі холодно? – шепотіла вона, розгортаючи хутро й тягнучи його до себе. – Зігрійся! – нишком запрошувала його з лоскотним усміхом і горнулась до нього всім тілом.

Вона була гаряча, м’яка, ніби гола; її розпатлане волосся мало гіркий і дикий запах, дратувало його і сліпило йому очі. Дівчина промовляла до нього зблизенька чужою мовою, повторюючи одне й те саме все тихше й ніжніше, взявши кінчик його вуха між свої делікатні, тремтячі зуби; і раптом упала йому на груди й уп’ялась в його вуста розпусним, досвідченим, вологим поцілунком. Він брутально відштовхнув її. Вона сахнулась, вражена, відсунулась і рухом плеча скинула з себе хутро. Віяв крижаний вітер, Прокоп підняв хутро і обгорнув її знову. Вона сильно здригнулась і знов скинула хутро на дно машини.

– Як хочете, – буркнув Прокоп і відвернувся.

Машина виїхала знову на битий шлях і помчала, аж свистіло у вухах. Видно було тільки спину Демона в волохатій шубі.

Прокоп захлинався від холодного зустрічного вітру. Він оглянувся на дівчину. Та закрутила волосся навколо шиї і тремтіла від холоду в своїй легкій сукні. Йому стало жаль її. Він підняв хутро і накинув їй на плечі. Вона норовливо відштовхнула його руку, та він обгорнув її всю з головою, мов пакунок, і стиснув руками:

– Не ворушися!

– Що, вже знову казиться? – спокійно кинув Демов від керма. – Ну то ви її...

Прокоп удав, ніби не чув його цинічних слів; але загорнутий клунок у його руках тихенько захихотів.

– Це славна дівчина, – промовив байдуже Демон. – Твій батько був письменник, так?

Вона кивнула, і Демон назвав Прокопові ім’я таке знамените, таке священне, чисте, що Прокоп здригнувся і мимохіть випустив її із своїх цупких обіймів. Вона крутнулась і скочила йому на коліна; з-під хутра висунулись прекрасні грішні ноги і по-дитячому загойдались у повітрі. Він натяг на неї хутро, щоб не змерзла; вона, видно, сприйняла це за гру і, тихо сміючись, метляла далі ногами. Він обійняв її якнайнижче, щоб перешкодити їй у цьому, та враз з-під хутра вислизнула повна дівоча рука і стала гладити його по обличчю в дивній любовній грі, куйовдила йому волосся, лоскотала шию, намагалась розкрити пальцями його зімкнуті губи. Він дав їй волю. Дівчина торкнулась рукою його лоба і, відчувши суворі зморшки, сіпнулась, ніби ошпарена; тепер це вже – немов боязка дитяча ручка, яка не знає, що їй дозволено, а чого ні. Крадькома наближається до його лиця, торкнеться, відсмикнеться, знову торкнеться, погладить тихесенько і боязко лягає на шершаву щоку. Нарешті дівчина глибоко зітхнула і знерухоміла.

Авто мчить повз сонне містечко і виривається в широке поле.

– Ну, як? – обертається Демон. – Що ви скажете про наших людей?

– Тихо! – шепоче непорушний Прокоп. – Вона заснула.




L

Машина зупинилась у темній лісистій долині. Прокоп розпізнав у мороці якісь масивні копри й терикони.

– От ми вже й дома, – пробурчав Демон. – Це мій рудник і заводик; нічого вони не варті. Ну, виходьте!

– її тут залишити? – запитав тихо Прокоп.

– Кого? А, вашу красуню. Розбудіть її, ми тут зостанемось.

Прокоп обережно вийшов з машини, несучи дівчину в обіймах.

– Куди її покласти?

Демон відімкнув похмурий дім.

– Що? Стривайте, тут у мене кілька кімнат. Можете її покласти... гаразд, я вас відведу...

Він увімкнув світло і повів Прокопа холодними канцелярськими коридорами; нарешті повернув у якісь двері й крутнув вимикач. Це була брудна, затхла кімната з неприбраною постіллю і спущеними жалюзі.

– Ага, – буркнув Демон. – Тут ночував один мій знайомий. Щоб тут було дуже гарно, цього не можна сказати, правда ж? Звісно, парубок. Покладіть її на постіль.

Прокоп обережно опустив клунок, що тихенько дихав. Демон походжав по кімнаті, потираючи руки.

– Зараз підемо на нашу станцію. Вона недалеко, на пагорку, йти десять хвилин. Чи, може, залишитесь тут? – Він підступив до сонної дівчини й відгорнув край хутра, заголивши їй ноги вище колін.

– Гарна, правда? Шкода, що я вже старий.

Прокоп спохмурнів і прикрив дівчині ноги.

– Покажіть мені вашу станцію, – сухо сказав він.

На Демонових губах майнув усміх.

– Ходім.


Він повів його через двір. У машинному відділенні ще світилось, машини гули, по двору ходив кочегар у сорочці з закасаними рукавами, покурював люльку. На гору, по схилу, бігла канатна дорога для вагонеток з рудою; її підпори випиналися, як ребра ящера.

– Я мусив закрити три шахти, – пояснив Демон. – Нерентабельні. Я б уже давно продав тут усе, коли б не ця станція. Ходімо туди.

І рушив крутою стежкою через ліс, на пагорок. Прокоп ішов за ним лише по звуку кроків. Була чорна пітьма. Лише інколи зі смерек падали важкі краплини.

Демон зупинився і важко зітхнув.

– Ех, старість, – сказав він, – уже немає духу, як колись. Мушу все більше й більше покладатись на людей... – Сьогодні на станції нікого нема. Телеграфіст залишився там, з ними. Але все одно. Ходім!

Вершина пагорка була розрита, як бойовище: покинуті копри, дротяні линви, величезні терикони, а на найвищому з них – дерев’яний барачок з антенами.

– Оце і є станція, – сказав задиханий Демон. – Вона стоїть на сорока тисячах тонн магнезиту. Природний конденсатор. Весь пагорб – величезна мережа проводів. Колись розповім вам детальніше. Поможіть мені вибратись нагору.

Вони видряпались на сипкий терикон; важкий щебінь з гуркотом осувався під ногами; аж ось, нарешті, і станція.

Прокоп остовпів, не ймучи віри: та ж це його лабораторний барак, залишений там, над Гібшмонкою! Ось і нефарбовані двері, кілька світліших дощок від останнього ремонту. Схожі на очі сучки. Як уві сні, він помацав одвірки; все на місці. Ось тут заржавілий зігнутий цвяшок, якого він сам забив.

– Звідки це все тут узялося? – спитав він, безмежно здивований.

– Що?

– Цей барак.



– Він тут стоїть уже багато років, – сказав Демон. – А що хіба?

– Нічого.

Прокоп оббіг навколо будиночка, мацаючи по стінах і вікнах. Так, ось тут тріщина в дереві, вибита шибка в вікні; ось тут вилетів сучок, а дірка зсередини заклеєна папером. Тремтячими руками він водив по знайомих і вбогих подробицях. Все так, як було колись, усе...

– Ну, – озвався Демон, – ви вже все оглянули? Відімкніть, у вас є ключ.

Прокоп сягнув рукою до кишені. Ну звичайно, ключ від його давньої лабораторії у нього... Він устромив його в висячий замок, відімкнув і ввійшов усередину; і, як, там, удома, машинально простяг руку ліворуч і повернув вимикач. Замість кнопки тут, як і там, був цвяшок. Демон увійшов слідом за ним. “Боже, тут мій тапчан, досі не застелений; мій умивальник, глечик з надбитими вінцями, губка, рушник – усе...” Прокоп обернувся до кутка. Ось стара залізна грубка з трубою, підв’язаною дротом, біля неї ящик з дрібним вугіллям, а он там продавлене крісло з поламаними ніжками, з сидіння виглядає клоччя й пружини. Ось тут гвіздок у підлозі; пропалене місце в дошці, шафа для одягу. Він відчинив її. Там валялись якісь зібгані старі штани.

– Тут не дуже розкішно, – зауважив Демон. – Наш телеграфіст якийсь дивак. А що скажете про апаратуру?

Прокоп повернувся до столу, наче вві сні. Ні, цього тут не було! Ні, ні, ні, це не звідси. Замість хімічних приладів на одному кінці столу стояв стандартний корабельний радіопередавач; поруч лежали навушники, приймач, конденсатори, варіометр, регулятор, під столом стояв звичайний трансформатор, на другому кінці...

– То нормальний передавач, – пояснив Демон, – для звичайного мовлення, а ось це – наша запалювальна станція. Нею ми посилаємо антихвилі, протиструми, штучні магнітні бурі – називайте, як хочете. От і вся наша таємниця. Ви розумієтесь на цьому?

– Ні.

Прокоп оглянув побіжно апарати, такі не схожі на все те, що він знав. Тут було багато опорів, якась дротяна сітка, щось подібне до катодної трубки, якісь ізольовані барабани, чи що, дивний когерер, реле і клавіатура з кнопками контактів; він не знав, що це таке взагалі. Облишив апарати й подивився на стелю, чи є там той дивний візерунок, який так нагадував йому вдома голову старого чоловіка. Так, є, он там. А ось – дзеркальце з відбитим ріжком.



– Що скажете про апарати? – запитав Демон.

– Е... е... Це перша конструкція, так? Вона ще занадто складна. – Погляд його упав на фотографію, що стояла сперта на індукційну котушку. Він узяв її в руки. Це було чудесне дівоче обличчя. – Хто це? – запитав він хрипко.

Демон глянув через плече.

– Невже не впізнаєте? Це ж ваша красуня, що ви привезли в обіймах. Чарівна дівчина, правда ж?

– Як вона сюди потрапила?

Демон посміхнувся.

– Ну, її, мабуть, обожнює наш телеграфіст. Будьте ласкаві, поверніть он той великий контакт. Ви хіба не помітили телеграфіста? Це такий зморщений чоловічок. Він сидів на першій лаві.

Прокоп кинув фотографію на стіл і з’єднав контакт. По дротяній сітці проскочила голуба іскра. Демон пробіг пальцями по клавіатурі. І весь апарат почав поблискувати короткими синіми іскрами.

– Ну ось, – промовив Демон задоволено і задивився на тріскучі іскри.

Прокоп квапливо схопив фотографію. Ну, звичайно, це та дівчина, що спить унизу; не може бути сумніву, Та якби... якби вона мала вуаль і горжетку, зрошену дощем... і рукавички. Прокоп зціпив зуби. Це неможливо – така подібність! Він нахмурив брови і ніби ловив зниклий образ. І знову побачив дівчину під вуаллю, що притискає до грудей запечатаного пакунка і звертає на нього чистий і розпачливий погляд...

Не тямлячи себе від хвилювання, він порівнював фотографію із зниклим образом. “Боже, а який же вона, власне, мала вигляд? Адже ж я цього й не знаю, – жахнувся він. – Знав лише, що була під вуаллю і що вона гарна. Була гарна і під вуаллю, – і більш нічого, нічого я не бачив. А ця фотографія, великі очі й уста, серйозні і ніжні. Чи це ж та, що спить унизу? В неї ж розтулені губи; розтулені і грішні губи і волосся розпатлане, і дивиться вона не так, не так дивиться...” Зарошена краплинами дощу вуаль стояла в Прокопа перед очима, закриваючи світ. “Ні, це безглуздя, це зовсім не та дівчина, що спить унизу, навіть не схожа на неї. На фото – обличчя тої, закритої вуаллю, що прийшла тоді в смутку і в горі; її чоло спокійне, а очі затьмарені тугою, і до уст сягає вуаль, густа вуаль з росинками від дихання. Чому вона тоді не відкрила обличчя, щоб я впізнав її!”

– Ідіть-но я вам щось покажу, – озвався Демон і потяг Прокопа надвір.

Вони стали на вершку пагорка. Під їхніми ногами простяглась безмежна темна і сонна земля,

– Дивіться туди, – сказав Демон і показав рукою на обрій. – Ви нічого не бачите?

– Нічого. Ні, бачу якесь світло. Бліде сяйво.

– А знаєте, що це?

Почувся тихий шум, ніби вітер зірвався в нічній тиші.

– Готово! – урочисто промовив Демон і зняв капелюха. – Good night73, друзі!

Прокоп запитливо обернувся до нього.

– Не розумієте? – сказав Демон. – Лише тепер долетів до нас звук вибуху. П’ятдесят кілометрів по прямій лінії. Рівно дві з половиною хвилини.

– Який вибух?

– Кракатит. Ці ідіоти понасипали його в сірникові коробочки. Гадаю, тепер матимемо спокій. Скличемо новий з’їзд, проведемо перевибори комітету...

– Невже ви їх...

Демон кивнув головою.

– З ними не можна було працювати. Вони до останньої хвилини сварились, і причиною сварки були питання тактики. Оце там, напевне, й горить.

На обрії ледь помітно ясніла червона заграва.

– Там залишився й винахідник нашої станції. Залишились там усі. Тепер ви візьмете все в руки. Послухайте, як тихо. А однак звідси, з цих проводів, посилається в простір німа й могутня канонада. Тепер ми зупинили роботу всіх радіостанцій, і радисти чують лише тріск в навушниках – трісь, трісь! Хай казяться. Тим часом десь у Гроттупі пан Томеш намагається добути кракатит. Але не добуде його ніколи. А коли б... коли б... у нього під руками щось вийшло, то в ту ж мить буде кінець усьому... Отож, працюй, станціє, посилай потихеньку свої іскри і бомбардуй всесвіт. Ніхто, ніхто, крім вас, не буде хазяїном кракатиту. Тепер лише ви, ви самі, – він поклав йому руку на плече і показав навкруги: цілий світ!

Була порожня, беззоряна темрява. Тільки на обрії ясніла вогняна заграва.

– Ох, я втомився, – позіхнув Демон. – Гарний видався день. Ходімо вниз.




LI

Демон поспішав додому.

– Де, власне, Гроттуп? – запитав несподівано Прокоп, коли вони зійшли з пагорба.

– Ходім, – сказав Демон, – я покажу вам.

Він завів його в контору рудника, де на стіні висіла карта.

– Ось тут, – показав він довгим нігтем, окреслюючи невеличке коло. – Не хочете випити? Це вас зігріє, – сказав він, наливаючи собі й Прокопові в келишки щось чорне, як смола.

– За ваше здоров’я!

Прокоп прожогом перехилив келишок і закашлявся. Напій був як розтоплений чавун і гіркий, як хіна. Голова в нього пішла обертом.

– Більше не хочете? – вищирив Демон жовті зуби. – Шкода. Не хочете, щоб довго чекала ваша красуня, еге ж?

Сам же він пив келих за келихом; очі в нього блискали зеленим вогнем, він хотів побалакати, але язик заплутувався.

– Послухайте, ви славний хлопець! – сказав він. – Завтра ж беріться до діла. Старий Демон зробить для вас усе, що захочете. – Він підвівся, ледве тримаючись на ногах, і вклонився Прокопові в пояс. – Отже, все гаразд. А тепер стри... стривайте...

Він почав плутати всі мови в світі; Прокоп зрозумів, що то були якнайбрутальніші непристойності. Нарешті заспівав якусь безглузду пісню, тіпався, як в епілепсії, і знепритомнів; на губах виступила жовта піна.

– Гей, що з вами? – крикнув Прокоп і заторсав його.

Демон важко, безтямно розплющив очі.

– Що... що таке? – пробелькотів він, підвівся і здригнувся. – Ага, я... я... Це нічого. – Він потер собі лоба й судомно позіхнув. – Я проведу вас до вашої кімнати, гаразд? – Він був страшенно блідий, аж синій, і все його татарське обличчя раптом обвисло капшуком. Він аж точився, ніби у нього задубіли ноги. – Ну, ходім.

Він пішов прямо до кімнати, де вони залишили дівчину.

– А-а, красуня прокинулась! – крикнув він на порозі. – Будьте ласкаві, заходьте!

Дівчина стояла навколішки біля грубки – видно, тільки що затопила й тепер дивилась на тріскотливе полум’я.

– Бач, як прибрала, – промовив Демон схвально.

І справді, кімната була провітрена, і якимось дивом у ній зникло безладдя. Тепер тут стало затишно й мило, як біля мирного домашнього вогнища.

– Гляньте, що вона вміє! – дивувався Демон. – Дівчино, тобі б уже пора й об’якоритися.

Вона встала, страшенно почервонівши і збентежившись.

– Ну, не лякайся, – усміхнувся Демон. – Цей камарад тобі подобається, еге ж?

– Подобається, – сказала вона просто і кинулась зачинити вікно та спустити жалюзі.

Від грубки йшло тепло і розливалось по світлій кімнаті.

– Дітки, гарно тут у вас, – промовив Демон, гріючи руки. – Я б тут залюбки залишився.

– Ні, вже йди собі, йди, – мовила дівчина.

– Сейчас, – сказав по-російському Демон, усміхнувшись. – Голубко, мені... Мені тоскно без людей. Диви, а твій приятель ніби в рот води набрав. Стривай, я йому вичитаю.

Вона раптом розсердилась:

– Нічого ти йому не вичитуй. Хай буде такий, як йому хочеться!

Демон підвів кошлаті брови, перебільшено вдаючи подив.

– Що, що? Сподіваюсь, ти в нього не... не зако...

– А тобі що до цього? – перебила вона, блискаючи очима. – Кому ти тут потрібен?

Він приглушено зареготав, притулившись до грубки.

– Знала б ти, як тобі це личить! Дівчино, дівчино, отже, й на тебе по-справжньому найшло? Покажись-но!

Він хотів узяти її за підборіддя, але вона відступила, бліднучи од гніву і вишкіривши зуби.

– Що? Кусатись хочеш? З ким це ти була вчора, що така стала... Ага, пам’ятаю: з Россо, так?

– Це неправда! – крикнула вона з слізьми в голосі.

– Дайте їй спокій, – різко промовив Прокоп.

– Ну, ну, таж я жартома, – буркнув Демон. – Тепер вам не заважати, га?.. На добраніч, діти!

І він почовгав попід стіною геть. Прокоп не зчувся, як Демон зник.

Прокоп приставив стільця до грубки, де гуготів вогонь, і задивився на полум’я. Він навіть не оглянувся на дівчину, але чув, як вона повільно, навшпиньках ходить по кімнаті; ось вона щось замикає, поправляє; а далі стала і стоїть мовчки.

Дивну силу має вогонь і текуча вода; станеш, задивишся, зачаруєшся. Не думаєш ні про що, нічого не знаєш, не згадуєш, але в тобі спливає все пережите життя, тільки без форм і часу.

Стукнув один черевичок, потім другий; мабуть роззувається. “Йди спати, дівчино. Заснеш, і я подивлюсь, на кого ти схожа”. Вона тихенько пройшла і стала; знову щось прибирає, хтозна-чому вона хоче, щоб тут було чисто й гарно. І раптом опускається перед ним на коліна і простягає свої прекрасні руки до його ніг.

– Я роззую тебе, хочеш? – сказала вона тихо.

Він узяв її голову в долоні і повернув до себе. Вродлива, піддатлива і на диво поважна.

– Ти знаєш Томеша? – хрипко запитав він.

Вона подумала і покрутила головою.

– Не бреши. Ти... ти... є в тебе заміжня сестра?

– Нема. – Вона вивільнила голову з його рук. – Чого б я тобі брехала? Я все тобі скажу навмисне, щоб ти знав... навмисне... Я пропаща дівка... – Вона уткнулась обличчям йому в коліна. – Всі мене... всі до одного... щоб ти знав...

– І Демон?

Вона не відповіла, лише здригнулась.

– Мо... можеш відштовхнути мене ногою, бо я... О-о! Н-н-не торкайся до мене... Я... Коли б ти знав... – І ніби застигла.

– Облиш про це, – втомлено крикнув він і силоміць підвів їй голову.

Її очі зяяли тугою і розпачем. Він пустив її, застогнавши: схожість була така разюча, що він мало не захлинувся від жаху...

– Мовчи, мовчи... – мурмотів він здушеним голосом.

Вона знов уткнула обличчя йому в коліна...

– Дозволь мені... я мушу... все... Я почала ще в тринадцять.

Він затулив їй вуста долонею; а вона кусала його долоню і вела далі свою жахливу сповідь крізь його пальці.

– Мовчи, – наполягав він, але з неї видирався крик, вона цокотіла зубами, тремтіла і говорила затинаючись.

Він так-сяк її заспокоїв.

– О-о, – стогнала вона, – коли б ти знав... що... що... роблять люди!.. Кожен, кожен був зі мною такий грубий... Наче я навіть не тварина, менше, ніж камінь!

– Перестань! – шепотів він і, не усвідомлюючи, що робить, гладив її тремтячими, покаліченими пальцями по голові.

Вона заспокоєно зітхнула і знерухоміла. Він відчував її палючий віддих і пульсування жилки в неї на шиї.

Вона тихесенько засміялась.

– Ти гадав, що я спала... там, у машині? Я не спала, я тільки вдавала, що сплю, і чекала, що ти почнеш... як і інші... Адже ж ти бачив, хто я і яка я. А... ти лиш хмурився і тримав мене, наче малу дівчинку... ніби яку святиню... – Крізь сміх у неї бризнули сльози. – Я раптом так зраділа і була така горда, як ще ніколи... страшенно соромилась... але мені було так хороше. – Схлипуючи, вона цілувала його в коліна. – Ви... ви мене й не розбудили навіть... а поклали... як святиню... прикрили ноги... і нічого не сказали.

Вона зайшлася плачем.

– Я вам буду служницею, дозвольте мені, дозвольте мені... я вас роззую. Будь ласка, не сердьтесь, що я прикидалась, ніби сплю. Будь ласка...

Прокоп хотів підвести їй голову; вона почала цілувати йому руки.

– Ради бога, не плачте! – промовив він.

– До кого це ви? – запитала вона здивовано і перестала плакати. – Чого ви на мене викаєте?

Прокоп нарешті підвів її обличчя, але вона боронилася з усієї сили і знов ховала голову в нього між колінами.

– Ні, ні, – твердила вона злякано і водночас сміючись, – я зарюмсана. Я б... вам... не сподобалась, – промовила тихше і сховала заплакане лице. – Чого ви так... довго... не йшли? Я вам буду служити і вести листування... Я навчуся друкувати на машинці, я знаю п’ять мов – ви не виженете мене? Коли ви так довго не йшли, я думала, що все б зробила... а він мені все зіпсував, він говорив так, ніби я була... Але це неправда, я вже все сказала; я буду... я зроблю все, що схочете. Я хочу бути порядною...

– Встаньте, прошу вас!

Вона сіла навпочіпки, поклала руки на коліна і дивилась на нього як зачарована. Тепер... вона вже не була схожою на ту, у вуалі. І він згадав розплакану Анчі.

– Не плачте, – бурмотів він лагідно і невпевнено.

– Ви такий гарний, – прошепотіла вона в захваті.

Прокоп почервонів і замурмотів хтозна-що.

– Ідіть... спати, – і погладив її по розпаленілому обличчю.

– Я не гидка вам? – спитала вона, зашарівшись.

– Зовсім ні.

Вона не рухалась і дивилась на нього сумними очима; і він схилився й поцілував її. Дівчина почервоніла й віддала йому поцілунок збентежено й невміло, ніби цілувала вперше.

– Йди спати, йди, – промимрив розпачливо Прокоп. – Я ще мушу... дещо обміркувати.

Дівчина слухняно встала і почала тихо роздягатись. Прокоп сів у куток, щоб їй не заважати. Вона скидала з себе вбрання, не соромлячись, але й без найменшої фривольності, просто і природно, ніби жінка в своїй родині: не кваплячись, розстібає ґудзики, розв’язує шнурівку, тихенько складає білизну, повільно стягує панчохи з сильних і гарних ніг; замислюється, потуплює погляд, по-дитячому перебираючи довгими, бездоганними пальцями ніг. Та ось глянула на Прокопа, всміхнулася рум’яною радістю і шепнула:

– Я тихесенько...

Прокоп у своєму кутку ледве дихає: адже ж це знову вона, та дівчина в вуалі. Це міцне, зріле, прекрасне тіло – її; вона так поважно й зграбно скидає своє вбрання; так само спадає в неї волосся на спокійні плечі, так, майже так само гладить, замислена, скулена, свої повні, гарні руки; так само... Він заплющив очі. Серце в нього закалатало. Невже ти ніколи не бачив, заплющивши очі в похмурій самоті, як стоїть вона біля тихої родинної лампи, повернувшись до тебе лицем і щось каже тобі, чого ти ще не чув? Невже ще тоді, стиснувши руки колінами, ти не помітив напівзаплющеними очима руху її рук, простого й чарівного, в якому – вся мирна й тиха радість родинна? Одного разу ти бачив її, коли вона стояла до тебе спиною, схиливши над чимсь голову; іншим разом ти її бачив, як вона читала при вечірній лампі. Це, мабуть, лише продовження тих видінь. Можливо, все зникне, коли розплющиш очі, не залишиться нічого, лише самотність?

Він розплющив очі. Дівчина лежала в ліжку, вкрившись аж по шию, і не зводила з нього очей, повних безмежної, покірної любові. Він підійшов до неї, схилився над її лицем, вивчав його риси з гострою, нетерплячою увагою. Вона запитливо глянула на нього і відсунулась, щоб дати йому місце біля свого боку.

– Ні, ні, – промимрив він і поцілував її легесенько в чоло. – Спи, спи.

Вона слухняно заплющила очі і затаїла дух.

Він повернувся навшпиньках у свій куток. “Ні, вона не схожа на неї”, – запевняв сам себе. Йому здалося, що дівчина дивиться на нього з-під примружених повік. Це його мучило, він не міг зосередитись, хмурився, відвертав голову і, нарешті, пішов поглянути на неї. Вона лежала, заплющивши очі, здавалось, навіть не дихала; була чарівна і віддана.

– Спи, – шепнув він.

Вона ледь помітно кивнула головою. Він погасив світло і помацки, навшпиньках вернувся у свій куток до вікна.

Минули довгі, тоскні години. Прокоп підкрався до дверей, мов злодій. “Чи не прокинеться?” Він вагався, поклавши руку на дверну ручку. Серце у нього калатало. Він відчинив двері й вислизнув надвір.

Ще стояла ніч. Прокоп окинув поглядом терикони й переліз через огорожу. Стрибнув, обтрусився і почав шукати дорогу.

Шосе ледве видно в пітьмі. Прокоп розглядівся, тремтячи від холоду. Куди, куди воно веде? До Балттіна? ‘ Він пройшов кілька кроків і зупинився. Постояв, потупивши погляд. Отже, до Балттіна? Схлипнувши важко, без сліз, він раптом крутнувся на підборах.

У Гроттуп!






LІІ

Дивно переплітаються шляхи у світі. Коли б можна було підрахувати всі свої кроки й дороги, який би складний візерунок вийшов! Бо своїми кроками кожен малює свою карту землі.

Був вечір, коли Прокоп підійшов до ґратчастої огорожі гроттупського воєнного заводу. Це було широке поле, забудоване корпусами, освітлене імлистими кулями дугових ліхтарів. Ще світиться одне чи двоє вікон. Прокоп просунув голову між грати огорожі й гукнув: .

– Алло!


Підійшов воротар чи вартовий.

– Що вам потрібно? Вхід заборонений.

– Скажіть, будь ласка, я можу бачити інженера Томеша?

– А що ви хотіли?

– Мені треба з ним поговорити.

– Пан Томеш у лабораторії. До нього не можна заходити.

– Скажіть йому... скажіть йому, будь ласка, що на нього чекає його приятель Прокоп... має щось передати.

– Відійдіть від огорожі, – гукнув вартовий і пішов по когось.

За чверть години до огорожі підбіг якийсь чоловік у довгому білому халаті.

– Це ти, Томеш? – тихо спитав Прокоп.

– Ні, я лаборант. Пан інженер не може вийти. В нього важлива робота. Що ви хотіли?

– Мені конче треба з ним поговорити.

Лаборант, рухливий, бадьорий чоловік, здвигнув плечима.

– Пробачте, але нічого не вийде. Пан Томеш сьогодні не може ані на секунду.

– Робите кракатит? Лаборант недовірливо пирхнув:

– А що вам до того?

– Я повинен... застерегти його. Поговорити з ним і щось йому віддати.

– Дайте мені, я передам йому.

– Ні... я можу цю річ віддати лише йому самому. Скажіть...

– Ну то залишіть її собі. – Чоловік у білому халаті повернувся і хотів було йти.

– Стривайте! – крикнув Прокоп. – Передайте ось це. Скажіть йому... скажіть... – Він вийняв з кишені того пом’ятого пакунка і просунув крізь грати. Лаборант узяв його підозріливо двома пальцями, і Прокопові здалося, ніби він у цю мить відірвав щось від себе. – Скажіть йому, що я тут чекаю, що прошу його вийти сюди.

– Я йому це передам, – сказав лаборант і зник.

Прокоп сів на тумбу. По той бік огорожі стояла мовчазна тінь і стежила за ним. Похмура ніч; голі віти дерев простягалися в тумані; було холодно й вогко.

За чверть години підійшов до огорожі невиспаний хлопець з блідим, ніби із сиру, обличчям.

– Пан інженер переказав, що він дуже дякує, але вийти не може і що вам не варто ждати на нього, – як автомат, повідомив хлопець.

– Стривайте! – нетерпляче промовив Прокоп. – Скажіть йому, що я повинен з ним поговорити; тут ідеться... про його життя. І що я дам йому все, що він забажає... тільки хай назве мені ім’я й адресу тієї дами, від якої я приніс йому пакунка. Розумієте?

– Пан інженер казав, що дуже дякує, – сонно повторив хлопець, – і що вам не варто чекати...

– Так, так, дідько б його взяв, – процідив Прокоп крізь зуби. – Скажіть йому, хай прийде сюди, бо інакше не зрушу з місця. І нехай кине роботу, бо... у нього все злетить у повітря, розумієте?

– Еге ж, – тупо промовив хлопець.

– Хай... хай вийде сюди. Хай дасть мені адресу, і я... і я все йому залишу, розумієте?

– Так.

– Ну то йдіть, ідіть швидше, хай вам чорт!..



Прокоп чекав у гарячковій нетерплячці. Чи це не йде хтось там, за огорожею? Він пригадав Демона, що, насупившись і скрививши сині губи, дивиться на блакитні іскри своєї станції. А цей ідіот Томеш усе не йде! Щось робить і не знає, що його бомбардують, що він квапливими руками сам собі готує загибель і... Чи не йде хтось там? Ні, нема нікого.

Прокопа струшує хрипкий кашель. “Усе тобі віддам, божевільний, коли прийдеш і скажеш мені її ім’я! Я вже не хочу нічого, тільки б її розшукати. Всього зречусь, тільки залиши мені це єдине!” Він утупився очима в далечінь: вона стоїть, прикрита вуаллю, в ногах – сухе листя, бліда і дивно поважна в цій сірій темряві. Стискує на грудях руки, стоїть без пакунка і дивиться на нього глибокими пильними очима; холодна мжичка зросила її вуаль і горжетку. “Ви були до мене незабутньо ласкаві”, – тихо шепоче вона. Він звів до неї руки і зайшовся від лютого кашлю. О-о! Невже ж ніхто не прийде?

Він кинувся до огорожі і хотів перелізти через неї.

– Стій на місці, бо стрілятиму! – крикнула тінь за огорожею. – Що вам тут потрібно?

Прокоп відійшов.

– Будьте ласкаві, – прохрипів він розпачливо, – скажіть панові Томешу... скажіть йому...

– Самі скажіть йому, – нелогічно заперечив вартовий, – тільки забирайтеся геть звідси!

Прокоп сів на тумбу. “Можливо, Томеш прийде, коли в нього знов нічого не вийде? Я певен, що йому не вдасться виготовити кракатит, тоді він прийде сам і покличе мене...”

Він сидів, згорбившись, мов прохач.

– Послухайте, – сказав він, – я вам дам... десять тисяч, коли... пустите мене всередину.

– А я накажу вас заарештувати, – пробурчав різкий і невблаганний голос.

– Я... я... – затинався Прокоп, – я хочу лише розпитати про адресу, розумієте? Я хочу лише знати... Я вам віддам усе, коли ви зробите це для мене. Ви... ви одружені й маєте дітей, а я, сам... Хочу лише розпитати...

– Замовкніть! – крикнув голос. – Ви п’яні.

Прокоп замовк і захитався на тумбі. “Треба чекати, – тупо думав він. – Чому ніхто не йде? Я віддам йому і кракатит, і все інше... хай лише... “Ви були до мене незабутньо ласкаві...” Ні, боже борони, я чоловік злий; але ви, ви в мені пробудили пристрасть до ласки. Я все на світі ладен зробити після того, як ви на мене глянули. Бачите, тому я тут. Найкраще в вас – це те, що ви маєте силу примусити мене служити вам; тому, чуєте, тому я кохаю вас!”

– Чого ви ще хочете? – кричав голос за огорожею. – Ви замовкнете чи ні?

Прокоп встав.

– Будь ласка, будь ласка, скажіть йому.

– Я спущу собак!

До огорожі повільно наближалась біла постать з запаленою цигаркою.

– Це ти, Томеш? – звернувся Прокоп.

– Ні. Ви ще тут? – Це був лаборант. – Чоловіче, ви збожеволіли.

– Скажіть, будь ласка, чи прийде сюди Томеш?

– Навіть і не думає, – сказав зневажливо лаборант. – Ви йому не потрібні. За чверть години все буде у нас готово, і тоді – gloria, victoria74 74. Ото вже нап’юся!

– Прошу вас, скажіть йому, хай... хай дасть мені тільки ту адресу.

– Це вже йому казав хлопець, – процідив крізь зуби лаборант. – Пан інженер послав вас під три чорти. Буде він переривати роботу, коли справи йдуть якнайліпше. Ми вже його, власне, маємо, а тепер лише... і готово.

Прокоп крикнув від жаху:

– Біжіть скажіть йому швидше, хай не вмикає струму високої частоти! Хай припинить роботу! Бо... бо це станеться... Біжіть швидше! Він не знає... він... він не знає, що Демон... Ради бога, зупиніть його!

– Тю! – пирснув лаборант коротким сміхом. – Пан Томеш знає, що має робити, а ви... – і через грати огорожі перелетів недокурок. – На добраніч!

Прокоп рвонувся до огорожі.

– Руки вгору! – гаркнув хтось по той бік, і залунав пронизливий свисток. Прокоп кинувся тікати.

Він пробіг шляхом, перескочив через рівчак і побіг по м’якій луці. Потім спотикався в борознах ріллі, падав, схоплювався і втікав далі. Аж нарешті зупинився. Серце мало не вискакувало з грудей. Навкруги туман і безлюдні поля. “Тепер уже мене не схоплять”. Прислухався. Було тихо; він чув лише свій хрипкий віддих. Але що... що, як злетить у повітря Гроттуп? Він схопився за голову і побіг далі; скотився до глибокого яру, видряпався нагору і, шкутильгаючи, подибав, через виоране поле. В нозі знов озвався біль від давнього перелому, в грудях сильно закололо; він уже не міг далі бігти, сів на холодному обніжку й задивився на Гроттуп, блідо освітлений дуговими ліхтарями. Місто було схоже на світляний острів у безкрайому мороці.

Застигла, здавлена тиша. А проте в радіусі багатьох тисяч кілометрів відбувається жахлива невтомна атака; Демон із своєї Магнітної гори провадить страшне, беззвучне бомбардування усього світу. На всі боки летять у простір його хвилі, щоб захопити й розметати порошок кракатиту скрізь, на всій землі. А там, у глибині ночі, серед тієї блідої заграви світла, працює упертий, божевільний чоловік, схилившись над таємничим процесом перетворення.

– Томеше, бережись! – крикнув Прокоп; та голос його зник у нічній пітьмі, як камінь, кинутий у вир дитячою рукою.

Він схопився, тремтячи від жаху й холоду, і побіг знову, щоб опинитися далі від Гроттупа. Забрів у мочар і зупинився. Чи не пролунає вибух? Ні, тихо. І в новому пориві жаху побіг Прокоп нагору по схилу, спотикався, падав на коліна, знову схоплювався і біг. Потрапив у якісь чагарі, продирався наосліп, посковзнувся і з’їхав униз; підвівся, витер закривавленими руками піт і погнав далі.

Серед поля він побачив щось світле; то був повалений хрест. Важко дихаючи, він сів на голий постамент. Імлиста заграва над Гроттупом уже далеко позаду, зовсім далеко; це вже лише вузенька смужка над обрієм. Прокоп глибоко зітхнув; не чути нічого, тихо. Отже, мабуть, нічого не вийшло в Томеша і на цей раз, і страшне не станеться. Він у тривозі прислухався; нічого, лише холодне дзюрчання якогось джерела; нічого, лише калатає серце.

Аж раптом над Гроттупом злетіла вгору велетенська чорна маса, і все згасло; за мить темрява ніби розірвалась і зметнувся вгору вогняний стовп, страхітливо запалав і розкинув величезну заслону диму; по тому пролетів гучний порив вітру, щось затріскотіло, зашуміли дерева, і – тррах! Страшний гуркіт, мов удар велетенського батога, аж земля задвигтіла і закружляло зірване листя. Ловлячи розкритим ротом повітря, тримаючись обома руками за підніжжя хреста, щоб не змело вихором, Прокоп нестямно дивився на цей пекельний вогонь. І розверзлася земля силою вогняною, і в гуркоті грому промовив бог...

Один за одним вибухнули другий і третій масиви, розірвався червоним блиском і нарешті спалахнув третій, найгрізніший вибух, очевидно, військових складів. Вогненна маса злетіла аж до неба, розприснулась і впала вниз дощем вибухових іскор. Гуркіт перейшов у часту стрілянину. На складах почали рватись освітлювальні ракети, розлітаючись у всі боки, як іскри з-під молота. Розлилося багряне полум’я пожару, озиваючись – та-та, рррта-та! – сухим тріском, ніби то били сотні мітральєз. Пролунали четвертий і п’ятий вибухи, подібні до залпу гаубиць. Вогонь поширився в обидва боки; горіло мало не пів-обрію.

Лише тепер долинув жахливий тріск скошеного гроттупського лісу; але його заглушила раптом канонада палаючих складів. Шостий вибух розлігся гострим тріском: мабуть, крезиліт. Потім глухо, басовитіше пролунав вибух бочок з динамоном. Блискавкою вилетів, освітивши півнеба, величезний вогненний снаряд. Спалахнуло високе полум’я, згасло і вискочило трохи далі, лише згодом гаркнув вибух, мов удар грому. На хвилину канонада стихла, і було чутно потріскування вогню, наче хтось ламав хмиз. Потім новий страшенний вибух, і над гроттупським заводом зметнулося полум’я й швидко побігло над містом. Гроттуп потопав у вогні.

Заціпенілий від жаху, Прокоп звівся на ноги і насилу плентався далі.



LІІІ

Він біг по шосе, важко дихаючи. Вибрався на вершину пагорба і спустився в долину. Вогняна заграва за ним зникала. Зникали предмети й тіні, що заливались туманом. Здавалось, ніби відпливали привиддя на водах безбережної ріки, де хвиля не хлюпне, чайка не заскиглить. В цьому незмірно тихому зниканні всього Прокопа лякав навіть тупіт власних ніг. Тут він сповільнив біг і тихо попрямував у молочну імлу.

На шляху перед ним заблищав вогник. Він хотів його обійти, став і завагався. Привиділась йому лампа над столом, вогник у печі, ліхтар що освітлював дорогу. І ніби втомлений метелик затріпотів у ньому крильцями, рвучись до того вогника. Прокоп наближався повільно, наче не насмілювався підійти; підступав ближче і боявся, що його проженуть. Нарешті зупинився неподалік: аж воно віз із полотняним верхом, на дишлі висить засвічений ліхтар і кидає миготливе світло на білого коня, біле каміння і білі стовбури берез понад дорогою. До морди коня привішена полотняна торбина, нахиливши голову, він хрумкає овес. У коня довга срібляста грива і ніколи не підрізуваний хвіст; спереду стоїть щуплявий дідок. У нього біла борода і сріблясте волосся; він такий білий, як і полотняний верх воза; переступає з ноги на ногу, замислений, розчісує пальцями білу гриву коня, щось примовляючи.

Ось він обертається, дивиться кудись у темряву і запитує надтріснутим голоском:

– Це ти, Прокопе? Йди скоріш, я давно на тебе чекаю.

Прокоп і не здивувався, йому відлягло від серця.

– Іду, – промовив він, – я так біг!

Дідок підійшов до нього, помацав його піджак.

– Ти весь мокрий, – кинув з докором, – ще застудишся.

– Дідусю, – сказав Прокоп, – ви знаєте, що Гроттуп висаджено в повітря?

Старенький жалісливо похитав головою:

– А що людей там загинуло! Ти втомився, еге ж? Сідай на козли, я тебе підвезу. – Дідок подріботів до коника, повагом відв’язав торбину з вівсом. – Ге, ге, досить уже тобі, – бурмотів він. – Поїдемо, у нас тепер гість.

– А що ви везете в тій буді? – спитав Прокоп.

Дідок обернувся до нього й посміхнувся.

– Світ, – сказав він. – Ти ще не бачив світу?

– Не бачив.

– Так я тобі покажу його, стривай.

Він поклав торбину на віз і почав, не кваплячись, відпинати з одного боку полотно. Відгорнув його. Прокоп побачив скриньку із скляним вічком.

– Стривай, – повторив дідок і почав щось шукати на землі.

Знайшов стеблинку, присів навпочіпки до ліхтаря й запалив її; робив він це повільно, зосереджено.

– Гори ясно, гори, – приговорював він, звертаючись до стеблинки і, затуливши її од вітру долонями, підійшов до скриньки, підняв віко і засвітив усередині якийсь ґнотик. – У мене там олива, – пояснив він. – Дехто вже світить карбідом, але... карбід страшенно ріже очі. І до того ж це така річ, що може й вибухнути, тоді й матимеш. Може ще й покалічити кого. А олива – це ніби в церкві.

Він нахилився до віконця, заглядаючи світлими очима досередини.

– Добре видно. Яка краса! – прошепотів захоплено. – Іди-но подивись. Але мусиш пригнутись, щоб стати... маленьким... як дитя. Ось так...

Прокоп нахилився до скельця.

– Це грецький храм господній у Джірдженті75 75, – почав поважно пояснювати старий, – на острові Сіцілії. Він присвячений богові, тобто Юноні Лацінії. Поглянь на оті колони. Вони витесані з таких великих брил, що на кожній з них може обідати ціла родина. Подумай лишень, скільки праці! Повернути далі? Це вид з гори Пенегал в Альпах, коли заходить сонце. Тоді загорається сніг таким чудовим і дивним світлом, як тут намальовано. Ось альпійське сяйво, а ця гора називається Латемар. Далі? А ото – святе місто Бенарес в Індії; і річка там священна, очищає гріхи людські. Тисячі людей знайшли тут те, що шукали.

Це були зворушливі, ретельно намальовані картинки, розфарбовані від руки; барви трохи зблідли, папір пожовтів, а проте вони зберегли милу, приємну строкатість лазурової, зеленої і жрвтої фарб, червоні каптани людей і чисту блакить неба; кожна травинка була вималювана з любов’ю й увагою.

– Це священна річка Ганг, – додав дідусь шанобливо і повернув корбу. – А ось – Загур, найчудовіший замок у світі.

Прокоп так і прилип до віконця. Він побачив чудовий замок з легкими банями, високі пальми і блакитний водограй. Маленька постать із пером на тюрбані, в малиновому каптані, жовтих шароварах, з татарською шаблею в руках вітає, аж до землі вклоняючись, даму в білім убранні, що веде, тримаючи за вуздечку, неспокійного коня.

– Де... де ж він, той Загур? – шепоче Прокоп.

Дідусь здвигнув плечима.

– Там десь, – сказав непевно. – Де найкраще. Хто знаходить його, а хто й ні. Крутнути далі?

– Ні ще.


Старий трохи відійшов і почав гладити коня по крупу.

– Стривай, но-но-но, стій, – тихо заговорив він. – Треба ж йому показати, нехай потішиться.

– Поверніть, дідусю, – попросив здивований Прокоп.

Далі йшов гамбурзький порт, Кремль, полярний краєвид із північним сяйвом, вулкан Кракатау, Бруклінський міст, Нотр-Дам, тубільне село на Борнео, будиночок Дарвіна в Дауні, радіостанція в Полдью76 76, шанхайська вулиця, водоспади Вікторії, замок Пернштин77, нафтові вежі в Баку.

– А ось вибух у Гроттупі, – пояснив старий. На картинці видно було клуби рожевого диму, викинуті високо вгору сірчано-жовтим полум’ям. В диму і полум’ї висіли в страшних позах пошматовані людські тіла. – Загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Це велике нещастя, – зітхнув дідок, – Це остання картинка. То як, бачив ти світ?

– Ні, не бачив, – сказав Прокоп, як у дурмані. Старий розчаровано похитав головою.

– Ти хочеш бачити занадто багато. Для цього треба довго жити. – Він загасив ґнотик у скриньці і поволі опустив завісу. – Сідай на козли, поїдемо.

Старий зняв мішок, яким був накритий коник, і накинув Прокопові на спину.

– Щоб тобі не було холодно, – сказав він, сідаючи поруч із ним; взяв у руки віжки й тихенько свиснув. Коник потюпав тихою риссю. – Вйо-вйо, любий, – протягло крикнув дідок.

Пропливали алеї з берез і горобин, халупи, огорнуті пеленою туману, сонний і мирний край.

– Дідусю, – вирвалося у Прокопа, – чого все це трапилося зі мною?

– Що?


– Чого мені довелося стільки спіткати всього? Старий замислився.

– Це так лише здається, – сказав нарешті. – Все, що з людиною трапляється, йде від неї самої. От і розмотується з тебе, як нитки з клубка.

– Це неправда, – запротестував Прокоп. – Чому я зустрів княжну? Дідусю, ви... ви, мабуть, знаєте мене. Адже ж я шукав ту... іншу, так? А проте це трапилось – чому? Скажіть!

Старий подумав, ворушачи м’якими губами.

– Це була твоя пиха, – спроквола відповів він. – Таке іноді находить на чоловіка, що він і не знає як, але воно було в ньому. Тоді чоловік починає рватись у всі боки. – Він показав це батогом, аж кінь злякався і подався підтюпцем.

– Тррр! Чого це ти, чого це ти? – крикнув він тонким голоском на коня. – Бачиш, так само буває, коли якийсь юнак починає кидатись в усі боки. Все навкруги сполошиться. А воно й непотрібно витворяти великі фокуси. Сиди й дивися на дорогу, і так доїдеш.

– Дідусю, – поскаржився Прокоп, примруживши очі від душевного болю. – Хіба я чинив погано?

– Погано чи не погано, – сказав дідок розважливо, – а людям завдавав шкоди. Коли б мав розум, то не робив би цього, – треба розум мати. Людина повинна подумати, до чого кожна річ. Приміром... сотенним папірцем можна запалити люльку або заплатити ним борг. Коли запалиш, на погляд воно ніби й пишніше, але... Так само в тебе і з жінками, – додав несподівано.

– То я чинив погано?

– А що саме?

– Я був злий?

– Нечисто в тебе у душі було. Людина... повинна більше розумом жити, ніж почуттям. А ти хапався за все як навіжений.

– Дідусю, це все через кракатит.

– Що?


– Я... зробив один винахід... і тому...

– Якби цього не було в тобі, не було б і в винаході. Людина все робить із самої себе. Стривай, ось ти розміркуй. Розміркуй і пригадай, з чого твій винахід і як він робиться. Добре розваж і тоді скажи, що знаєш. Нно-но!

Візок деренькотів по поганому шляху. Білий коник старанно перебирав ногами. Світло від ліхтаря танцювало по землі, по деревах, по камінні; дідок підскакував на козлах і тихенько щось мугикав. Прокоп міцно потер лоба.

– Дідусю, – зашепотів він.

– Ну?

– Я... вже не знаю!



– Чого?

– Я... я вже не знаю... як... робиться кракатит!

– От бачиш, – сказав задоволено старий. – Ти вже дечого досяг.

Прокопові здавалось, ніби вони проїжджають тихим краєм його дитинства; але був занадто густий туман, і тремтливе світло ліхтаря ледве сягало узбіччя дороги. І обіч неї лежав світ, мовчазний і невідомий.

– Га-га-гаття! – озвався дід, і коник звернув з дороги якраз у той туманний, мовчазний світ.

Колеса тонули в м’якій траві. Прокоп розпізнав неглибоку долину, по обидва боки її темніли гаї, а між ними – чудовий луг.

– Тпррру! – крикнув старий, повільно злазячи з козел. – Злазь і ти, – сказав він. – Ми вже приїхали. – І став повагом знімати посторонки. – Розумієш, тут нас ніхто не турбуватиме.

– А хто нас може турбувати?

– Жандарми. Порядок то мусить бути... але вони завжди вимагають хтозна-які папери... і дозвіл... звідкіля і куди. Я на цьому знаюсь. – Він випряг коня і тихенько сказав йому: – Мовчи, хлібця дам.

В Прокопа тіло затерпло від їзди, і він насилу зліз із козел.

– Де ми?

– Та біля буди, – сказав старий якось ухильно. – Переспиш – і все буде гаразд. – Він зняв з дишля ліхтар і освітив якусь дощану повітку, для сіна, ветху й похилену.

– Я розкладу багаття, – сказав співуче дідок, – і запарю тобі чаю. Ти спітнієш, і буде тобі добре. – Він накинув на Прокопа мішок, поставив біля нього ліхтар. – Почекай, я принесу дров. Сядь ось тут.

Старий уже пішов був, але йому щось спало на думку, і він засунув руку в кишеню й запитливо глянув на Прокопа.

– Що ви, дідусю?

– Я... я не знаю... Коли б ти хотів... я б тобі міг поворожити. – Він вийняв руку з кишені і показав: з-поміж пальців у нього виглянула біла мишка з рубіновими очицями. – Я знаю, – промовив він поквапливо, – ти не віриш у це... але мишка дуже гарна... Хочеш?

– Хочу.

– От і добре! – зрадів старий. – Ш-ш-ш, мала, гоп!

Він розтулив долоню, і біла мишка швидко вибігла йому по рукаві на плече, делікатно понюхала волохате вухо і сховалась за коміром.

– Яка гарна! – шепнув Прокоп.

Старий засяяв.

– Стривай, побачиш, що вона вміє!

Він побіг до візка, пошпортався там, дістав коробку, в якій рівненько були складені білетики. Дідусь струснув коробку, дивлячись світлими очима в далечінь.

– Ану, мишко, покажи, покажи йому його кохання. – І він свиснув крізь зуби по-кажанячому.

Мишка вилізла, спустилась по рукаву і скочила в коробку. Прокоп, затамувавши подих, стежив, як її рожеві лапки перебирають білетики. Вона вхопила одного зубами і хотіла витягти, та аркушик чомусь не витягався; тоді потрусила головою і схопила сусіднього, витягла його, сіла на задні лапки й стала кусати свої малесенькі кігтики.

– Ось твоя любов, – захоплено шепнув старий. – Візьми її собі.

Прокоп узяв висмикнутий білетик і швидко схилився до світла. Це була фотографія дівчини... тої, з розпатланим волоссям! Її прекрасні груди були оголені, і ось вони – жагучі, бездонні очі.

Прокоп упізнав її.

– Дідусю, це не вона! – простогнав він.

– Покажи, – здивувався старий і взяв картку в руки. – А-а, це шкода, – з жалем пробурчав він. – Така панна! Ля-ля, маленька, це не вона, на-на-на, кс-кс, мала!

Він поклав фото на місце і тихенько свиснув. Мишка блиснула рубіновими очками і знову вхопила в зуби перший білетик, смикнула, але ні, не йде; витягла сусіднього і почала чухатися.

Прокоп схопив білетик. Це була Анчі на провінційній фотографії: вона не знає, де діти руки, сама – в святковій сукні, така гарна й наївна!

– І це не вона, – шепнув знову Прокоп.

Дідок узяв фотокартку, погладив і ніби щось сказав до неї, потім неспокійно, смутно поглянув на Прокопа і знову тоненько свиснув.

– Ви сердитесь? – несміливо запитав Прокоп.

Старий не відповів нічого і знову подививсь на мишку. І вона ще раз спробувала витягти той перший білетик. Він не витягався, і мишка замість нього вийняла сусідній. Це було фото княжни. Прокоп зойкнув і впустив його на землю.

Старий мовчки нахилився і підняв фотографію.

– Я сам, я сам! – прохрипів Прокоп і простяг руку до ящика.

Дідок спинив його руку.

– Не можна!

– Але ж... там, там вона! – крізь стиснуті зуби промовив Прокоп. – Там та, справжня!

– Е-е, там – усі люди, – сказав старий, погладивши коробку. – А тепер подивімося твою долю.

Він тихенько свиснув, мишка вискочила з рукава, витягла зелений аркушик і знову сховалась. Мабуть, Прокоп сполохав її.

– Ось прочитай, – мовив старий, старанно закриваючи коробку. – Я тим часом принесу хмизу. Та тільки не журись. – Він погладив коника, поклав коробку на дно воза і пішов до гаю.

Його світла полотняна блуза виднілась у темряві. Коник поглянув на нього, мотнув головою і пустився вслід за ним.

– І-га-га! – почувся співучий голос дідка, – і ти хочеш зі мною? А-а! Ну що ж, ходімо, малий.

Вони зникли в імлі, а Прокоп згадав про зелений білетик.

“Ваша доля, – прочитав він при миготливому світлі ліхтаря. – Ви людина шляхетна, доброго серця і в своєму фаху обізнані над усіх. Ви зазнаєте багато знегод, та коли будете остерігатись запальних вчинків і зарозумілості, то заслужите пошану серед свого кола і досягнете видатного становища. Багато що втратите, але будете згодом винагороджені. Ваші нещасливі дні – вівторок і п’ятниця.

Saturn conj. b. b. Martis. Deo gratias”78 78 .

Дідок виринув з пітьми з оберемком хмизу, а за ним з’явилась і біла голова коня.

– Ну що? – шепнув він напружено, з якоюсь авторською сором’язливістю. – Прочитав? Справді добра доля?

– Так, дідусю.

– От бачиш, – заспокоєно зітхнув старий. – Все буде гаразд. Ну й слава богу, коли так.

Він склав хмиз і, радісно щось бурмочучи, розпалив вогонь. Потім знову щось пошукав у возі, приніс казанок і пішов по воду.

– Зараз, зараз буде, – гомонів він. – Варись, варись, тут у нас гість.

Він метушився, як дбайлива господиня. За хвилину вернувся з хлібом і салом, з насолодою понюхав.

– А сіль, сіль! – ляснув себе по лобі й побіг знову до воза.

Нарешті вмостився біля вогнища і, відділивши Прокопові більшу частку, повільно став пережовувати кожен шматочок. Прокопові дим, чи що, зайшов у вічі: він їв, а сльози так і текли. Дідусь кожний другий шматок віддавав коневі, що схиляв перед ним освітлену багаттям голову.

І раптом Прокоп упізнав його: це ж те старе, зморшкувате обличчя, яке він завжди бачив на дощаній стелі своєї лабораторії! Скільки разів він дивився на нього, засинаючи! А ранком, коли прокидавсь, його вже не можна було впізнати, то були самі сучки, вогкість і порох.

Дідусь засміявся:

– Смачно? Е, ти знову супишся! Годі, годі! – Він схилився над казанком. – Уже кипить, – сказав і натужно підвівшись, пошкутильгав до воза. За хвилину приніс чашки. – На, держи!

Прокоп узяв собі чашку. На ній був намальований віночок незабудок навколо виписаного золотом імені “Людмила”. Прокоп перечитав його разів із двадцять, і сльози бризнули йому з очей.

– Дідусю, – прошепотів він, – це... Її ім’я?

Старий подивився на нього смутними лагідними очима.

– Ну, то знай, – сказав тихо, – її!

– А... я знайду її коли-небудь?

Дідусь не відповів нічого, тільки швидко закліпав очима.

– Дай сюди, – сказав він збентежено, – я наллю тобі чаю.

Тремтячою рукою підставив Прокоп чашку, і старий обережно налив йому міцного чаю.

– Пий, – сказав лагідно, – поки гарячий.

– Дя... дя... кую, – схлипнув Прокоп і надпив терпкого настою.

Дідусь замислено гладив своє довге волосся.

– Гіркий, – запитав він, – дуже гіркий, еге ж? Може, дати грудку цукру?

Прокоп покрутив головою; губи його зводило від гірких сліз, але в грудях розливалося благодійне тепло.

Старий голосно сьорбав із своєї чашки.

– А тепер подивися, що в мене намальовано, – сказав він, щоб порушити мовчанку, і простяг йому свою чашку.

Були на ній зображені якір, серце і хрест.

– Це віра, надія й любов. Не плач більше! – Він стояв над вогнищем, склавши руки. – Мій любий, – промовив тихо, – ти вже не здійсниш найвищого і не віддаси всього. Ти хотів вибухнути зі страшною силою, але залишишся цілий. Ти не врятуєш світу, але й не зруйнуєш його. Багато що в тобі залишиться замкнутим, як у камені вогонь. І це – добре, це – твоя жертва. Ти хотів вершити занадто великі діла, але робитимеш малі. І це добре.

Прокоп стояв перед вогнищем на колінах і не насмілювався звести очі: бо тепер знав: до нього промовляє бог-отець.

– Це – добре, – прошепотів він.

– Це – добре. Творитимеш корисні людям речі. Хто думає про найвище, той відвернув від людей очі свої. А ти будеш їм служити.

– Так, це добре, – прошепотів Прокоп, стоячи на колінах.

– От бачиш, – зраділо промовив дідок і сів навпочіпки. – А навіщо він, цей... як ти його назвав, винахід?

Прокоп підвів голову.

– Я... вже забув.

– Це нічого, – втішав його старий. – Ти винайдеш щось інше. Стривай, що я хотів сказати? Ага. Навіщо такі великі вибухи? Ще скалічиш кого. А ти спробуй, може, винайдеш... ну, хоча б таке собі пф-пф-пф, – сказав він, пухкаючи м’якими губами. – Знаєш? Щоб воно тільки пф-пф... та рухало якусь машину, і щоб людям легше працювалось. Ти зрозумів мене?

– Ви маєте на увазі, – запитав Прокоп, – якесь дешеве пальне?

– Еге ж, дешеве, дешеве, – радісно погодився старий. – Щоб було багато користі. І щоб воно ще й світило та гріло, розумієш?

– Стривайте, – замислився Прокоп, – я не знаю, це треба було б спробувати... з іншого кінця.

– Еге ж, підійди з іншого кінця, от і все. Б^чиш, ти вже й маєш що робити. Але зараз облиш про це думати, ще завтра день буде. Я постелю тобі.

Дідусь підвівся і почимчикував до воза:

– Гей, малий! – заспівав він біля коня. – Підемо спати.

Він повернувся з тонкою подушечкою.

– Ну, ходім, – мовив до Прокопа, взяв ліхтар і вліз у дощану повіточку. – О, соломи тут досить, – мурмотів, стелячи, – для всіх трьох вистачить. Слава богу!

Прокоп сів на солому.

– Дідусю! – раптом крикнув здивовано, – подивіться лиш!

– А що там?

– Гляньте, що на дошках!..

На кожній дошці повітки були написані крейдою великі літери, і Прокоп прочитав у миготливому світлі ліхтаря:

“К... Р... А... К... А... Т...”

– Це нічого, це нічого, – заспокійливо шепнув дідок і швидко почав кашкетом стирати літери. – їх уже нема. Ти лягай, я тебе вкрию мішком. Ось так.

Він став у дверях.

– Дадада, малий, – заспівав він тремтячим голоском, і коник всунув у двері свою гарну сріблясту голову, потерся об дідусеву блузу.

– Ну, йди сюди, всередину, – сказав старий, – лягай!

Коник увійшов, гребнув копитом біля другої стіни і опустився на коліна.

– А я ляжу поміж вами, – сказав дідусь. – Кінь надихає і буде тепло, аякже.

Він тихенько сів на порозі; за ним ще жевріли у темряві жаринки вогнища, що вже погасало, і було видно лагідні, розумні очі коня, що віддано дивились на нього; а старий щось собі шепотів, бурмотів і кивав головою. Прокопові змикались очі від невимовної ніжності. “Адже ж це... адже ж це мій небіжчик тато, – раптом спало йому на думку, – боже, як постарів! Яка худа шия!..”

– Прокопе, ти вже спиш? – шепнув старий.

– Ні, не сплю, – відповів Прокоп, тремтячи від любові.

Дідок м’яко почав наспівувати дивну тиху пісню:

– “Лалала гоу, дадада пан, бінкілі бункілі гоу... тата...”

І Прокоп нарешті заснув міцним, спокійним сном.







Каталог: Capek Karel


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка