Жак‑фаталіст



Сторінка1/105
Дата конвертації05.10.2019
Розмір2,02 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   105

Дені Дідро

Жак‑фаталіст




Бібліотека світової літератури –





Дені Дідро

ЖАК‑ФАТАЛІСТ

Романи




Переклав з французької Валеріан Підмогильний


ПЕРЕДМОВА



Ім'я Дені Дідро – творця «Енциклопедії», філософа, мистецтвознавця, письменника – стоїть поряд з визначними іменами не тільки доби Просвітництва, але й світової культури.

Дідро‑прозаїк вийшов за межі свого часу. Творчий пошук дозволив йому вільно спілкуватися як з античними мудрецями, так і сучасниками. Він вибирав собі у співрозмовники однодумців‑гуманістів: Сократа, Платона, Арістотеля, Рабле, Монтеня, Паскаля, Декарта, Вольтера, Гельвеція.

Керуючись допитливим розумом і творчою ідеєю, він намагався розбудити в людині людське, зняти з неї нашарування суспільних забобонів і споживацького прагматизму, звільнити її душу для свідомого, сповненого відповідальності за свою долю життя.

Сповідуючи віру в перетворюючу силу живого розуму, Дідро, як й інші французькі просвітники, обрав за мету свого творчого пошуку, можливо, дещо ідеалістичну ідею виховання громадянського суспільства, де кожен громадянин є вільним робити свій вибір і нести за це відповідальність перед собою та іншими. Просвітники називали такий стан душі «природним правом людини».

Саму ідею держави, що будувалася б на засадах «природних прав людини», у різні часи називали по‑різному: «Імперією розуму», «Утопією», «Містом сонця», «Телемським абатством».

Головними умовами реалізації цієї утопічної ідеї вважалися: правитель‑філософ, який керувався б гуманістичним світоглядом, та суспільство, що існувало б на засадах добровільного обмеження й спільної домовленості. У такій соціальній схемі перевага віддавалася «Імперії розуму» над «Імперією влади». Просвітники наївно вірили, що обізнаний та розсудливий правитель, на кшталт Пантагрюеля з відомої казки Рабле, здатен керувати «розумним суспільством».

Ще з часів Платона філософи замислювалися над проблемою правильного виховання. Просвітники, розвиваючи античне вчення про природу та людину, намагалися довести, що знання та гуманістичні цінності здатні повернути суспільству втрачені моральні ідеали, які вважали апріорі природними. Безумовно, така концепція передбачала активну роль Учителя‑філософа й діалектика, силою духу подібного до Сократа або Арістотеля. Саме такої суспільної ролі прагнули для себе Дідро, Вольтер, Руссо, свідомо випробовуючи свій дух бідністю, поневіряннями, опозицією громадській думці та схоластичній науці. Можливо, вони були останніми філософами‑універсалістами, які поряд із законами природи досліджували проблеми людської душі та соціуму.

Дені Дідро народився 5 жовтня 1713 року в невеличкому містечку Лангр в північно‑східній частині Франції в родині заможного ремісника‑ножовника. Батько хотів забезпечити синові гарну кар'єру та шкодував грошей на його освіту. У ті часи вважалося престижним навчатися в католицьких школах ордену Єзуїтів, тому у віці 8 років Дідро поступив до єзуїтського коледжу в своєму рідному місті, а коли йому виповнилося 12 років, батько відіслав його вчитися до Парижа в коледжі д'Аркур.

Дені був старшим сином в родині та мав успадкувати від дядька місце священика. Але ще під час навчання Дідро назавжди вирішив для себе відмовитися від духовної кар'єри. Після закінчення коледжу він, порадившись з батьком, йде працювати помічником до прокурора Клермана де Рі, уродженця Лангра, у якого служить два роки. Але юриспруденція також не приваблює молодого Дідро, весь вільний час він присвячує вивченню класичних і нових мов та математики. Театр і література стають його захопленням. Невдовзі Дідро приймає рішення повністю присвятити себе науці та відмовитися від будь‑якої служби. Батько не схвалює такого вибору сина й погрожує позбавити його матеріальної підтримки. Але майбутній філософ вибирає вільне, хоча й злиденне, життя. Йому доводиться перебиватися випадковими заробітками. Ситуацію ще більше ускладнює раннє одруження. Поява родини змушує Дідро працювати з потрійною енергією. Протягом десятиліття (1730–1740 pp.) Дідро заробляє на життя як літературний поденник. Він перекладає для книготорговців різні книги з філософії, літератури, математики. У цей час зав'язується його дружба з Руссо, Кондільяком та іншими майбутніми знаменитостями. Багато часу вони проводять у бесідах та філософських дискусіях. Можливо, тоді й формується енциклопедичний світогляд організатора та натхненника «Енциклопедії». До цього періоду відноситься його знайомство з англійським філософом‑моралістом Е. Шефтсбері, який мав великий вплив на формування у Дідро етичних поглядів. У 1745 році він перекладає книгу Шефтсбері «Дослідження про заслуги доброчесності». По суті, це перша філософська праця самого Дідро, оскільки зміст твору Шефтсбері був викладений у перекладі досить довільно. Період 1740–1750 pp. Дідро проводить у напруженому пошуку власної філософської системи. У першому авторському творі «Філософські думки», написаному на початку 1746 року, Дідро піддає скептичному перегляду догмати католицької церкви. Ця книга викликала жорстоку суспільну опозицію. У червні 1746 року «Філософські думки», за вироком парламенту, були спалені як небезпечна книга.

У 1747 році з'являється наступна праця Дідро «Прогулянка скептика, або Алеї», в якій автор знову намагається спростувати церковні догмати з позиції здорового глузду та науки. Слідом за нею у 1749 році побачила світ праця «Листи сліпих у настанову зрячим», у якій автор послідовно доводить хибність будь‑якої філософії, що суперечить розуму та почуттям. Незважаючи на анонімність цієї публікації, як і більшості інших прижиттєвих творів Дідро, автора було викрито та ув'язнено на три місяці до Венсенського замку за «богохульство». Бажану свободу Дідро отримує завдяки заступництву Вольтера. Під час перебування у Венсенському замку у Дідро народжується задум грандіозного видання – «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел», яке має покласти край схоластиці в усіх галузях знань.

Вийшовши з ув'язнення, Дідро залучає до співробітництва в «Енциклопедії» усіх найталановитіших просвітників: Монтеск'є, Вольтера, Гольбаха, Мармонтеля, Руссо, Гельвеція, Кондільяка та інших. Редактором видання був відомий математик та філософ Ж. Л. д'Аламбер, проте основні видавничі справи вів сам Дідро. У процесі підготовки словника розкрилися його організаційний талант, колосальна енергія та універсальна освіченість. Він пише для «Енциклопедії» 1259 статей з найрізноманітніших питань: філософії, політики, естетики, етики, економіки, техніки тощо. Його допитливий розум вбирає в себе все нове як в галузі науково‑теоретичної думки, так і у виробничій галузі. Недаремно деякі дослідники порівнюють Дідро з універсальним тиглем, в якому плавляться, подібно металам, різні життєві спостереження та факти, прогартовані просвітницькими ідеями. Перший том видання побачив світ у 1751 році.

«Енциклопедія» своїми новаторськими ідеями похитнула теоретичні засади старого світу, що у свою чергу викликало жорстоку опозицію церкви. Хоча більшість статей «Енциклопедії» через цензурні перешкоди була написана езопівською мовою, уже після публікації другого тому в 1752 році королівський суд заборонив це видання. З цього моменту випуск «Енциклопедії» продовжувався нелегально. Було ще кілька постанов про заборону її публікації, але популярність видання тільки зростала. У 1759 році влада остаточно зупиняє випуск «Енциклопедії», відповідно до королівського указу передбачені суворі покарання (у тому числі й позбавлення життя) за написання статей, які критикують церкву та королівську владу або порушують порядок і спокій у країні. Переслідування похитнули єдність енциклопедистів – посварився зі своїми однодумцями Руссо, відмовився від редакторства д'Аламбер, відійшов від видання Вольтер. Але Дідро продовжував роботу до кінця: у 1765 році він випустив останні 10 томів, а у 1772 році передплатники отримали додатково ще 11 томів ілюстрацій до повного видання «Енциклопедії», що складалося з 17 томів теоретичних статей. «Енциклопедії» Дідро віддав 20 років свого життя, ця праця стала його науковим та громадянським подвигом.

Водночас із виданням «Енциклопедії» Дідро продовжував свої наукові дослідження. За ці роки він написав «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Про драматичну літературу» (1758 p.), «Філософські засади матерії та руху» (1770 p.), «Системне спростування книги Гельвеція «Про людину» (1773–1774), «Елементи фізіології» (1773–1780 pp.), «Парадокси про актора» (1773 р.) та інші. Тоді ж були написані й художні твори Дідро, які принесли йому посмертну світову славу: «Черниця» (1760 p.), «Небіж Рамо» (1762–1782 pp.), «Жак‑фаталіст та його пан» (1773 p.).

Прагнучи суспільної реалізації, Дідро шукав кожної можливості для втілення своїх філософських ідей в життя. Як і Платон, який свого часу намагався реалізувати власні утопічні теорії при дворі сиракузьких тиранів Дионісіїв і ледь не був за це проданий ними у рабство, як і Вольтер, який пережив захоплення та розчарування постаттю пруського правителя Фрідріха II, Дідро захоплювався постаттю російської імператриці Катерини II, яка у свою чергу прагнула для себе ореолу освіченої правительки.

Катерина II вела активне листування з просвітниками, а коли у Франції заборонили видання «Енциклопедії», запропонувала Дідро продовжити випускати її в Росії. Будучи поінформованою про важкий матеріальний стан філософа, вона надала Дідро фінансову підтримку: придбала в нього за велику грошову суму бібліотеку та залишила її у його довічному користуванні. Крім цього, вона призначила Дідро бібліотекарем у власній бібліотеці та встановила йому значну платню, яку виплатила за 50 років наперед. Після цього Дідро отримав запрошення відвідати Росію.

У вересні 1773 року Дідро прибув до Петербурга. При дворі його прийняли з великими почестями. Щоденно відбувалися бесіди імператриці з філософом. За порадою Дідро Катерина II купила у Франції кілька сотен полотен уславлених художників (Мурільйо, Рафаеля, Рембрандта, Ван‑Лоо, Пуссена, Ван‑Дейка та інших), які прикрасили картинну галерею Ермітажу. Дідро також дав імператриці багато корисних порад щодо вдосконалення політичного та культурного життя в Росії. Він покладав великі надії на «Північну Семіраміду». Філософ переконував російську імператрицю в необхідності запровадження в країні суспільно‑політичних реформ, введення парламентського способу правління, обмеження прав дворянства на користь «третього стану», радив стимулювати розвиток науки, техніки, землеробства. Катерина II захоплювалась живою уявою Дідро, але водночас, за його спиною, досить скептично висловлювалась щодо його реформаторських ідей.

Таку, досить поширену в суспільстві, зрадницьку споживацьку поведінку інший філософ – Гегель у своїй праці «Феноменологія духу» назвав «розірваною свідомістю», в якій водночас існують «гуманістичні ідеї» та «цинічний практицизм». Цей психологічний феномен вивів у своєму сатиричному діалозі «Небіж Рамо» Дені Дідро.

Після відвідання Росії розчарований Дідро, втративши останні ілюзії щодо можливості ствердження в суспільстві «Імперії розуму», у 1774 році повернувся до Франції.

На батьківщині філософ продовжував багато працювати, але здоров'я його було виснажене випробуваннями та непомірною працею. Помер Дідро 31 липня 1784 року, не зрадивши власним переконанням. На вмовляння священика церкви святого Сульпіція зректися богохульних ідей, тому що це може справити гарне враження на інших, філософ відповів: «…Я вірю, панотче, що це може справити гарне враження, але погодьтеся, що це було б безсоромною брехнею з мого боку».

Своє світоглядне кредо Дідро виклав у написаній для «Енциклопедії» статті «Філософ», де навів приклад, що наслідував у власному житті. Так, за переконанням Дідро: філософ – це «людина, дії якої спрямовані розумом», він «пояснює причини», «спостерігає», досліджує, не просто судить, але шукає істину, «намагається судити правильно». Це «доброчесна людина», яка «хоче бути корисною». Філософ «ревнивий до всього, що називають гідністю та чесністю», поняття «чесності настільки глибоко проникає в кров філософа, як і світло розуму». У такий спосіб Дідро ототожнює просвітництво з моральним удосконаленням людини та суспільства. Моральний переворот свідомості, що готували просвітники XVIII століття, мав на меті звільнення людини від духовного полону «розірваної свідомості», схоластичних забобонів та споживацького існування.

Суспільна революція, підготовку якої часто приписують французьким просвітникам XVIII століття, мислилась ними самими, в першу чергу, як революція свідомості, як перехід від механістичної споживацької форми існування, через вільний вибух душі, яка прагне реалізації своєї природи, до свідомого і відповідального суспільного життя.

Мисленню Дідро притаманна певна «парадоксальність», яку правильніше було б назвати діалектичністю. З одного боку, Дідро, поряд з Вольтером, Монтеск'є, Гельвецієм, Гольбахом, Руссо та Кондорсе, виступає як один з ідеологів просвітництва, з іншого боку – володіючи сильним діалектичним розумом, він усвідомлює суперечливість просвітницького ідеалу «природної людини», оскільки «природність» не завжди узгоджується з гуманізмом. Так ще Блез Паскаль у своїх філософських есе «Думки» зауважував: «Звичка є другою природою, що руйнує першу. Але що є першою природою? Чому звичка не є природною? Я дуже боюся, що сама природа є тільки першою звичкою».1

Отже, природа та звичка можуть мінятися місцями, переходити одна в іншу. Вони не протистоять одна одній, як застиглі опозиції, а є результатом життєвого досвіду. «У людині все від природи, будь‑яка властивість може бути вродженою, але будь‑яка вроджена властивість може стертися»2. Отже, за думкою Паскаля, життєвий досвід та відповідні обставини, якими б вони не були, можуть стати природою людини.

Дідро у своїй філософській прозі йде далі Паскаля, він намагається показати сучасникам у діалектичному ракурсі надзвичайно просту істину: обставини та людина взаємозалежні, і тільки неупереджена, духовно вільна людина може вибирати для себе обставини.

Філософські, натурфілософські, етичні постулати Просвітництва Дідро намагається розглядати з контроверсійних позицій, для того щоб усвідомити їх можливі наслідки. За перевіреним античним принципом Дідро виводить відмінні світоглядні міркування у формі діалогів, де співбесідники суперечать не тільки один одному, але й собі. Дідро‑експериментатор відкриває перед читачем свою філософську лабораторію та захоплює його творчим процесом співавторства, він показує йому народження й розвиток думки та її можливі наслідки. Такий же принцип Дідро сповідує й у своїй художній творчості.

Якби ерудованого читача другої половини XVIII століття спитали, що йому відомо з творчого доробку Дідро, він назвав би «Енциклопедію», деякі драми, можливо, пригадав би дещо з філософських творів, а також фривольний роман у стилі рококо «Нескромні скарби». Дідро‑прозаїк цьому читачеві був маловідомий.

Майже всі художні твори, що принесли Дідро світову славу, побачили світ після його смерті. У світовій літературі небагато авторів, чию посмертну долю супроводжувала б така кількість упереджених або хибних оцінок. Наприклад, законодавець смаків французького суспільства кінця XVIII – початку XIX століття нині забутий автор Лагарп ставився до Дідро різко негативно, як до ворога релігії та класицистичної традиції, він бачив у «Черниці» тільки три‑чотири гарних сторінки. У кінці XIX століття французький академік Еміль Фаге безапеляційно стверджував, що Дідро є другорядним автором та докоряв йому у відсутності художньої уяви.

Протягом XIX століття Франція та Європа заново відкривали для себе Дідро‑митця, чий творчий пошук значно випередив свій час. Брати Гонкур називали його «першим генієм нової Франції». Його творчість високо цінували Гете, Гегель, Бальзак, Стендаль, Достоєвський. Французький вчений Жан Тома, автор монографії «Гуманізм Дідро», писав: «Саме Дідро заразив свій вік щирою любов'ю до людства, потребою замінити абстрактне поняття людини взагалі… живою реальністю істоти з плоті та крові».3

Саме такою є героїня Дідро «Черниця». Так трапилось, що передплатники популярної «Літературної кореспонденції» Мельхіора Гримма довідалися про історію написання цієї книги раніше, ніж її прочитали. У 1770 році Гримм детально описав містифікацію, з якої народилася «Черниця», сам же твір було опубліковано в «Літературній кореспонденції» у 1780 та 1782 роках. Широкій публіці роман представлено лише в 1796 році.

Багато що в авторському задумі роману пояснює історія написання «Черниці». Зокрема, з енциклопедистами та Дідро мав дружні стосунки дотепний та приємний у спілкуванні відставний офіцер маркіз де Крамар. Якось він поїхав до свого маєтку в Нормандії і товариство залишилось без приємного співрозмовника. Друзі вирішили в будь‑який спосіб примусити маркіза повернутися до Парижа. Тут в нагоді трапилась історія про те, як маркіз, будучи за характером сентиментальним філантропом, у 1758 році щиро перейнявся особистою долею однієї молодої черниці – Сюзанни Сімонен, яка силоміць була ув'язнена до монастиря Лоншан та намагалася вирватися звідти на свободу. Маркіз ніколи не бачив цієї дівчини, хоча й стежив деякий час за її долею. Дідро разом з друзями скористалися цим фактом та вигадали цілу історію з листами черниці Сюзанни Сімонен, в яких вона звертається до свого великодушного благодійника, розповідає про те, що начебто втекла з монастиря й переховується від переслідування в Парижі та благає прийти до неї на допомогу.

Читаючи в нормандській провінції ці пристрасні послання, маркіз навіть й гадки не мав, що їх пише Дідро. Невдовзі друзі зрозуміли, що жарт зайшов дуже далеко та примусили вигадану втікачку «померти». За кілька років по тому, коли маркіз повернувся до Парижа, вони зізналися йому у своїх витівках.

Але кожен жарт має частку правди. В основі роману Дідро лежала доля реального прототипу – черниці Маргарити Деламар, яка за бажанням матері, що прагнула успадкувати статок свого чоловіка, провела за монастирськими стінами понад 50 років4. За літературної уяви Дідро звична для тих часів історія «черниці за примушенням» стала яскравим художнім узагальненням особистої долі людини, що є жертвою суспільного блюзнірства.

Дідро було 47 років, коли він писав «Черницю». До цього часу в нього вже склалася власна система естетичних поглядів. Драматичний досвід, який мав Дідро, відповідав завданням його нового творчого пошуку. І хоча автор не відмовився від театру, оскільки саме драматургія давала йому можливість безпосередньої апробації просвітницьких ідей на широкому загалі, він усвідомлював, що саме психологічний роман дозволить йому більш ґрунтовно виразити власну естетичну програму, ніж драма. Поштовхом для експериментів Дідро в жанрі роману стало його захоплення талантом англійського романіста С. Річардсона, якому філософ навіть присвятив статтю «Похвальне слово Річардсону» («Eloge de Richardson», 1761).

У Дідро була власна концепція жанру роману. Автор «Черниці» не любив галантних авантюрних книг, що завжди мали популярність, не шанував він і сухі дидактичні твори в дусі давньоримського мораліста Катона. За концепцією Дідро, роман повинен розкривати світ, в якому ми живемо, показувати живі характери в дії, зображувати картину звичаїв своєї доби в правдивих деталях так, щоб читач змушений був би сказати: «Слово честі, це – правда! Таке не вигадаєш!» Саме цей художній принцип відстоює Дідро у новелі «Два товариша з Бурбонни».

На відміну від своїх попередників‑прозаїків Лесажа, Прево, Маріво, – Дідро пише пристрасний роман без кохання. Водночас з Руссо, який надав в «Новій Елоїзі» взірець французького сентиментального роману, Дені Дідро творить роман‑сповідь, в якому головна героїня – не виняткова особистість, а жертва суспільства.

Сюзанна Сімонен – чиста й наївна істота, яка вірить у справедливість. Вона прагне вирватися з монастиря тому, що вважає свободу вибору «природним правом людини». Сюзанна вірить у Бога, але в неї немає схильності до чернецтва.

«Черниця» – це соціально‑психологічний роман. Дідро показує насильство над особистістю нещасної дівчини як загальний прояв духовного рабства та водночас деспотизму, а також насильства над власною природою, яке прищеплює людям протиприродні пристрасті, святенництво та механістичний спосіб існування.

Особисту долю героїні Дідро зображує з високих позицій гуманіста, під кутом зору невідповідності цієї долі ідеалам природи та розуму, гуманістичної моралі. Не випадково божевілля є одним з лейтмотивів оповідання. Сюзанна бачить божевільну черницю, яка без роздумів дає обітницю чернецтва, будучи доведеною до стану автомату. Настоятелька Арпажонського монастиря втрачає розум від протиприродного кохання до Сюзанни.

Ірраціональність монастирського існування стає вищим проявом насильства над людською природою. Сестри «у Христі» піддають Сюзанну жахливим тортурам тільки через те, що вона не згодна з чернецтвом за примушенням. Дідро переконливо показує, що навіть «гарний» монастир перетворює людей на «жорстоких тварин».

Героїня Дідро – істота цнотлива, але цнотливість виявляється зайвою у світі, де панує блюзнірство та деспотизм. Сюзанна є позашлюбною дитиною, тому вона позбавлена захисту закону. її мати хоче звільнитися від гріха своєї молодості, а сестри – отримати спадок батька. Святий отець залякує Сюзанну описами вільного життя, що принесе їй лише злидні, важку працю, кине її у вирій низьких пристрастей та бажань. Але Сюзанна – натура цілісна та вольова, вона прагне свободи будь‑якою ціною, навіть ціною власного життя.

Свій авторський стиль Дідро любив називати «патетичним». Патетика в «Черниці» відповідає моральному пафосу автора. Дідро переконаний, що тільки духовно вільна особистість може бути справді моральною, або, як було прийнято говорити в ті часи, «доброчесною».

Сюзанні вдалося вирватися з монастирських мурів, але бажаної свободи вона так і не знайшла. Монастирські звички не дозволи їй стати іншою – такою, як всі. У відчаї вона пише своєму благодійнику, що в неї залишилася тільки свобода кинутися в колодязь. Ця тема «втрачених ілюзій» надалі отримає свій розвиток у творчості Бальзака, Стендаля, Флобера.

Видавець Мельхіор Гримм свідчив, що Дідро не закінчив «Черницю». Але автор і не збирався цього робити. Будь‑який кінець зруйнував би художню правдивість та цілісність твору. Сповідь Сюзанни, за її зізнанням, написана «без таланту та мистецтва, але правдиво». Намагаючись зберегти цю правдивість, Дідро використовує новаторську літературну техніку: він не розповідає про життя героїні, а показує його за чисто драматичним принципом – у вигляді пристрасного монологу самої героїні. Такий прийом дозволяє автору поглибити психологічний аналіз, притаманний класицистичній драмі та роману. Дідро створює абсолютну ілюзію реальності, точно зображує жести й рухи персонажів, динаміку їх поведінки, міняє в залежності від композиційної доцільності емоційне навантаження епізодів, ритм оповідання, майстерно монтує роман з різних частин. Формально «Черниця» позбавлена «живописності», в ній домінують тільки два кольори – чорний і білий, але червоною лінією проходить пристрасність оповідання. Гарний знавець живопису, Дідро наче справжній художник розподіляє в романі контрасти кольорів, світла та тіні.

Характер Сюзанни Сімонен поданий у саморозвитку. Це жива й пристрасна жінка із сильними та слабкими рисами своєї натури. Автор не втручається в долю героїні та намагається уникати прямого вираження авторської ідеї. Він розкриває психологію бунтівної душі, примушеної до чернецтва дівчини, яка наділена волею й сміливістю, але він не приписує їй своїх думок філософа‑просвітника про релігію, свободу, суспільну мораль. Саме художнє дослідження індивідуальної долі Сюзанни Сімонен приводить до висновку про нелюдські обставини та духовне рабство, серед яких вона змушена жити.

Своє ставлення до діалектики суспільної природи людини Дідро виразив в іншому прозовому шедеврі – діалогічній повісті «Небіж Рамо». Покищо цей твір залишається нерозгаданим до кінця. Це книга з невідомою творчою історією. У широкому листуванні Дідро, а також в багатій мемуарній літературі доби й досі не знайдено жодного посилання на час написання цього твору. Ретельне дослідження оригіналу рукопису, згадки в тексті про персонали' та події дозволяють зробити висновок, що перший варіант «Небожа Рамо» було написано в 1761 році, але останні авторські правки було зроблено за два роки до смерті Дідро. Таким чином, цей твір є підсумком двадцяти років роздумів та творчого пошуку автора.

Не менш складною була й історія публікації «Небожа Рамо». Уперше книга побачила світ у 1804 році німецькою мовою в перекладі Гете. З оригіналом рукопису французи ознайомились тільки у 1891 році, коли він був опублікований бібліографом Жоржем Монвалем. Копія, надана видавцям у 1823 році дочкою Дідро, маркізою де Вандель, мала численні пропуски та неточності.

Досі не визначена й жанрова природа цього твору. Сам автор називав свій діалог сатирою в античному розумінні цього терміна5, як строкату картину звичаїв доби та інвективу проти окремих особистостей. Можна зробити припущення, що в основі задуму «Небожа Рамо» лежить бажання Дідро затаврувати групу продажних літераторів на чолі з Фрероном та Паліссо – ідейних ворогів просвітників.

Одначе проблематика твору значно ширша за цю актуальну для Дідро полеміку. У даному випадку, за словами російського дослідника М. М. Бахтіна, можна говорити про певну «діалогічну культуру» в традиції просвітників, зокрема Дідро, яка своїм корінням сягає сократівських діалогів, античної діатриби та солоквіуму.6

Не виключений безпосередній вплив на автора «Небожа Рамо», що був опублікований між 1760 та 1762 pp. незавершеного роману Лоренса Стерна «Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена». Дідро називав цей роман «загальною сатирою». Отже, можливо, що створюючи у 1762 році перший варіант власної сатири, він спробував оцінити з позиції здорового глузду не тільки суспільні вади, але й слабкі сторони просвітницької філософії.

«Небожа Рамо» можна назвати своєрідною інтелектуальною комедією доби, де стикаються два типи свідомості: «нещасна, розірвана», за термінологією Гегеля, свідомість небожа Рамо та «цілісна й послідовна» свідомість філософа. Можливо, Гегель, давши визначення типу «розірваної свідомості», яка усвідомлює себе, сміється над собою, наявним існуванням та заплутаністю цілого, – був першим, хто розкрив справжній прихований зміст сатири Дідро.

Книга Дідро не схожа на поширений у французькій літературі XVII–XVIII століть жанр філософських діалогів у дусі Фенелона та Фонтенеля. «Небіж Рамо» по суті являє собою драматизовану повість, в якій діють два герої: «Він» (небіж Рамо) та «Я» (близький по духу до автора філософ). Водночас широкий соціальний фон, глибина розробки характерів, відкритість композиції наближають цей твір до роману.

Правомірно говорити про жанрову поліфонічність «Небожа Рамо», якщо пригадати, що його провідним лейтмотивом є музика. У небожа Рамо був реальний прототип, якого добре знав Дідро. Музикант‑невдаха, але людина талановита, захоплена своїм мистецтвом, він жив богемним життям та був завсідником паризьких кафе. Соціальні та філософські ідеї діалогу не зрозумілі поза характером небожа Рамо. Це примхливе та суперечливе створіння є своєрідним витвором мистецтва, яке захоплює автора своєю витонченістю.

Небіж Рамо слідує моралі суспільства, в якому правила поведінки диктує шлунок. Він щиро зізнається в тому, що залюбки був би чесним, якби це вело до багатства. Народжений мінливими обставинами герой – по‑тваринному аморальний. Він складає панегірики підступності й догідливості та вважає їх своєрідним мистецтвом. За душею в нього, на перший погляд, немає нічого святого, крім прихованої туги за утопічними ідеалами, яка знаходить для себе вихід у спогадах про померлу дружину. З її смертю небіж перетворюється на завершеного циніка – продукт суспільства споживачів. Абсолютна моральна глухота музиканта, наділеного витонченим естетичним смаком, вражає філософа, який з обуренням докоряє за це співрозмовнику. На що небіж слушно відповідає, що, може, тому це сталося, що жив він «завжди з добрими музикантами й лихими людьми», отож «вухо стало дуже тонким, а серце стало глухим».

У парадоксальний спосіб небожу Рамо вдається загнати у глухий кут співрозмовника, який стоїть на позиціях універсальної моралі природи та розуму. Незважаючи на певну автобіографічну схожість самого Дідро та образу філософа, не варто ототожнювати позицію автора з позицією філософа. Абсолютно очевидною є дистанція, яка відділяє Дідро від цього персонажа. Філософ втілює в собі багато ідеалістичних ілюзій, притаманних просвітницькій ідеології, Дідро ж намагається співвіднести просвітницькі ідеологеми з реальністю життя, що втілює в собі Рамо. Так народжується другий план діалогу – між автором та вдумливим читачем.

Суть бесіди небожа та філософа полягає в тому, що їм часто доводиться вступати у протиріччя не тільки один з одним, але й собою. В цьому схожому на оперу дуеті небіж також має свою філософську партію. Відповідаючи на докори філософа, який стверджує, що не можна заради добробуту жертвувати власною гідністю, він, у дусі просвітницької ідеології, заявляє, що діє згідно зі своєю природою, тому вважає власну аморальність абсолютно виправданою і природною. Навпаки, на його думку, імплантовані в суспільство просвітницькі ідеали є штучними й неприродними: «…дуже дивно було б, якби я почав мучитись, мов та проклята душа, щоб себе скалічити й зробити іншим, ніж я є; щоб надати собі характеру, чужого мені, і прикмет – дуже шановних, погоджуюсь із цим, щоб не сперечатись, але їх надто важко було б мені набути й додержувати, хоч не дали б вони мені нічого, а може, й від нічого гірше, – адже я став би постійною сатирою для багачів, що при них такі жебраки, як я, мусять шукати собі пожитку. Чесноту хвалять, але ненавидять і уникають її, але мерзне вона на холоді, а на цім світі ноги теплими треба мати. Та через це я ще й озлився б доконечно, бо чому так часто бачимо ми святих – жорстоких, гнівливих, відлюдькуватих? Тому що вони поставили собі невідповідне до своєї природи завдання; вони мучаться, а коли мучишся, то й інших мучиш…»

Тут Дідро виявляє протиріччя, приховані в філософській концепції Гельвеція, викладеній у книзі «Про людину», щодо морального ідеалу співзвучності життя людини і природи. Якщо розвинути думку Гельвеція до логічного кінця, то можна отримати як наслідок трагікомічну картину життя небіжа Рамо, змушеного жорстокими обставинами слідувати аморальним законам «поганої природи».

У такий спосіб «природна соціально людина» виявляється далекою від абстрактного ідеалу добропорядності та моралі. Доведений до крайності постулат просвітників, що «природна людина» є ідеальною, – виявляє свою нежиттєздатність.

Дідро висловлює у своїй сатирі нову для ідеології Просвітництва думку про те, що природа людини має соціальний характер, отже не існує абстрактних природних ідеалів.

Але діалектична думка автора йде ще далі. Усупереч власному постулату щодо вродженої добропорядності людини, просвітники вважали, що вирішальний вплив на формування особистості має виховання. Дідро піддає критичному перегляду правомірність цієї просвітницької ідеологеми. У суперечливій бесіді небожа та філософа розкривається, що людська індивідуальність формується під впливом спадкового чинника та обставин існування, а сам процес виховання виконує тільки певну соціальну функцію.

Небіж розпитує філософа, як той збирається виховувати власну дочку. Філософ, як виявилося, вирішив зневажити умовностями світського виховання та навчає її «правильно мислити», вкладаючи у головний предмет «багато моралі». Рамо зауважує щодо непотрібності всіх цих знань у суспільстві. Дівчина, на його думку, у першу чергу повинна бути гарна, втішна й кокетна. Він пропонує філософу навчити свою дочку вмінню співати, танцювати та подобатися чоловікам. Він радить не силувати дівочої природи непотрібним моралізаторством та вважає «правильне виховання» філософа хибним.

Розмірковуючи над вихованням власного сина, небіж Рамо розвиває думку щодо впливу спадковості на формування характеру, при цьому він посилається на «батьківську кров» та «первісну молекулу»: «Виховання раз у раз перетинатиметься з нахилом молекули, дитину мов тягтимуть дві протилежні сили, і вона пройде всі кривини на життєвому шляху, як безліч тих, що я бачив, однаково незугарних як у добрі, так і в злі. Це ті, що ми називаємо «нікчемами», найстрашнішим з усіх епітетів, бо він означає пересічність і останній ступінь зневаги». Рамо прагне узгодити виховання власного сина з цінностями суспільства, в якому він живе. Саме багатство він вважає запорукою пошани в суспільстві: «Якщо це виховання погане, то винні в цьому звичаї моєї нації, а не я. Хай відповідає за це хто хоче. Я ж хочу, щоб син мій був щасливий або, це те саме, шанований, багатий і могутній… Якщо ви, мудреці, мене ганитимете, то люди й успіх виправдають мене. Він матиме золото, ручуся вам. Якщо багато золота матиме, йому нічого не бракуватиме, навіть вашої пошани й поваги».

У «Небожі Рамо» Дідро підіймає в першу чергу проблеми долі особистості, які буде розробляти в пізнішому романі виховання. Говорячи про свого героя словами філософа, автор зауважує: «Він визнавав свої і чужі пороки, але не був лицеміром. Він був не менш і не більш гидкий, як вони, тільки щиріший, послідовніший і часом глибокий у своєму збоченні. Мене брав острах, що то буде з його дитини при такому вчителі. Певна річ, з вихованням, так точно пристосованим до наших звичаїв, вона мусить далеко піти, якщо тільки її передчасно не переймуть по дорозі».

Характерно, що Рамо не позбавлений гіркого усвідомлення власного принизливого становища. Злидні змушують його прилаштовуватися до забаганок тих, в кого гроші й влада. Він свідомо порівнює мистецтво блюзнірства з мистецтвом музики: «… Найважливіша і найважча річ, за яку добрий батько найбільш мусить дбати, полягає…в тому, щоб показати їй вірну міру, мистецтво уникати ганьби, неслави й законів. У суспільній гармонії треба вміти вставляти, готувати й покривати дисонанси. Нема нічого простішого, як послідовність довершених акордів – треба чогось різкого, такого, щоб порізняло світляну в'язку й розпорошувало її промені».

За уважного аналізу фігура небожа Рамо виявляться швидше трагічною, ніж комічною. Він водночас і блазень, і жертва долі. «Нічого сталого немає в цьому світі: сьогодні на вершині, а завтра в болоті. Нами керують прокляті обставини й керують дуже кепсько…» – констатує він.

З надзвичайною майстерністю Дідро відроджує шекспірівську метафору «Світ – це театр». У пантомімах, які протягом усієї бесіди грає перед філософом небіж Рамо і які ілюструють різні думки та життєві ситуації, прихована ідейно‑естетична концепція автора. Завдяки цим пантомімам правда життя втручається в розмову: відбувається накладення мистецтва на життя, а життя – на мистецтво. Небіж Рамо приймає різні пози: митця, багатія, звідника, абата, міністра, короля. Але найпоширенішою виявляється поза улесника, прислужника й прохача: «Потім почав сміятися, вдавати людину, що запобігає, просить, догодити хоче. Праву ногу вперед виставив, ліву – назад, спину зігнув, голову підвів, погляд утопив у чужі очі, рота роззявив, руки до чогось простягнув. Він чекає наказу, дістає його, мчить стрілою, вертається – він виконав, складає звіт. Він усе пильнує, підіймає, що впало, підкладає подушку чи лавочку підставляє під ноги, тримає тацю, присуває стільця, відчиняє двері, зачиняє вікно, спускає завісу, пантрує господаря й господиню, завмирає, спустивши руки й випроставшись, слухає, силкується читати на обличчі…»

На цю пантоміму Рамо філософ робить слушне зауваження: «…виходить, що на світі повно жебраків, бо я не знаю нікого, хто не вмів би станцювати кількох па вашого танцю… Юрба честолюбців танцює в позах, одна одної підліших… проте є істота, звільнена від пантоміми. Це – філософ, що нічого не має і нічого не просить». Але якщо піти далі, спробувати продовжити авторську думку, можна уявити, що позиція філософа також є певною позою в суспільстві, що живе «Sub specie ludi» (за законами гри). Тож мудрість полягає в усвідомленні ігрової природи суспільства.

Схожу думку можна знайти в іншому творі Дідро «Парадокси про актора», де автор стверджує: «У великій комедії світу, тій, до якої я повсякчасно повертаюся, всі палкі душі займають сцену, а всі геніальні люди сидять в партері. Перших називають безумцями, а других, що намагаються описати їх безумства, – мудрими. Це зображення мудрого змушує вас сміятися над тими явищами, жертвами яких ви нещодавно були, а також – над собою».7

На соціальній сцені всі ролі розподілено, кожен має зайняти своє місце відповідно до правил гри та рольової маски, і тільки час відміряє кожному кінець та початок вистави. Тому невипадково бесіда Небожа Рамо та Філософа завершується ремінісценцією з «Енеїди» Вергілія «Quisque suos non patimur manes» («Кожен свою кару відбуде» – вірш з тієї частини поеми, де розповідається про те, як Еней спускається до потойбічного царства) та церковними дзвонами, що сповіщають водночас початок вистави та початок меси.

Серед питань, що автор ставить перед читачем у своєму діалозі, не останнє місце займає й проблема відповідальності митця за художні образи, що народжує його уява, за вплив його творчості на суспільство. Дідро у такий спосіб намагається проаналізувати загальнонаціональне значення геніїв, таких як: Корнель, Мольєр, Расін, Вольтер. Водночас відчувається, що явну перевагу він віддає Расінові, бо саме довкола цієї постаті ведеться найзапекліша полеміка Рамо та Філософа. Небіж докоряє Расінові, що в житті «він був добрий тільки для незнайомих, і то після смерті». Але на це Філософ пропонує відокремити буденну добропорядність пересічної людини від загальнонаціонального значення генія: «Він і через тисячу років викликатиме сльози на очах. Ним захоплюватимуться люди по всіх краях землі; він навіюватиме людяність, співчуття, любов. Питатимуть: хто він, з якої країни, і заздритимуть Франції. Він зробив прикрість кільком там людям, яких немає вже і які нам майже зовсім не цікаві. Нам нема чого боятися ні його пороків, ні його хиб».

Дідро послідовно проводить думку про велике суспільне значення естетичного ідеалу, який поєднує в собі прекрасне, добре, щире, гуманне та здатен замінити абстрактну мораль. Естетичні питання стають своєрідним підсумком соціально‑філософського змісту цього твору.

Коли читаєш твори Дідро, виникає враження, що у своїй ідейно‑естетичній концепції він навмисно уникає будь‑якої завершеності та однозначності, сповідуючи метафізичний принцип «життя складніше й цікавіше за будь‑які спроби визначити його». Науковий погляд на світ фіксує його існування, вписує його в певні рамки визначень, але водночас обмежує його можливості мінятися. Час у природознавчому фізичному вимірі є величиною однорідною (будь‑яка мить тотожна іншій), світ безкінечно повторює себе, не знаючи принципової різниці між минулим, теперішнім та майбутнім. Водночас потік людського життя є складнішим за формальну логіку й математику, «потенціальне» й «можливе» виявляються такими ж об'єктивними, як і реально існуюче. Але чим є об'єктивна реальність, можливо, тільки відношенням до неї свідомості?

Світ майбутнього – це світ можливостей, яких завжди багато, які іноді виключають одна одну, народжують інші можливості, ведуть до невідомого. Саме ці можливості досліджує у свій спосіб мистецтво, зокрема художня творчість.

Дідро‑прозаїк у своїй творчості звертає увагу саме на ті моменти світоглядної філософії Просвітництва, які передбачають парадоксальні для просвітницької системи наслідки. «Іноді буває достатньо зробити крайні висновки з гіпотези, – пише він в «Думках щодо пояснення природи», – щоб похитнути її»8. Один з таких парадоксів пов'язаний з проблемою співвідношення свободи та необхідності. Учення французьких просвітників виявляє певну непослідовність: з одного боку, як головна політична вимога «розумного» суспільного устрою висувається свобода, а з іншого – можливість свободи заперечується як «фіктивне поняття», причини якого людям ще не відомі. Така суперечливість народжує думки про фатальну визначеність будь‑якого вибору людини.

Дідро‑діалектик ставить собі за мету звільнити людину від відчуття фатальності. Так з'являється роман під назвою «Жак‑фаталіст та його Пан», в якому читач спостерігає за героєм – Жаком, що разом із Паном їде довгою дорогою та намагається вважати реально можливим лише те, що людині визначено долею. «Чи може воно бути інакше, – казав він, – коли немає свободи й доля наша написана на небі?» Він гадає, що людина іде до слави або до ганьби так само доконечно, як котиться з гори куля, що мала б самосвідомість…». Цім міркуванням Жака заперечує Пан, який достатньо послідовно відстоює можливість людини керувати обставинами власного життя.

У романі «Жак‑фаталіст» Дідро, як і в сатирі «Небіж Рамо», дозволяє героям повсякчасно заперечувати власні принципи. Іноді аргументація Жака щодо визначеності всього сутнього волею Неба достатньо переконливо вказує на можливість протилежного трактування реальності, схожого на світоглядні позиції Пана. Говорячи про прагнення Жака бути фаталістом (світоглядна концепція Жака запозичена ним в армійського капітана – послідовника Спінози), автор зауважує, що «…часто він був непослідовний, як і ми з вами, і схильний забувати свої власні засади, за винятком деяких обставин, коли його філософія, очевидно, над ним панувала…»

Непослідовність, складність, суперечливість, на думку Дідро, є характерними для об'єктивного потоку життя, що не вписується в будь‑які схоластичні схеми. Ілюстрацією цієї думки і є роман про Жака‑фаталіста, який не має ні чіткої фабули, ні формальних початку і кінця та композиційно складається з багатьох епізодів.

Часто дослідники перебільшують значення суб'єктивізму, що начебто пронизує художню концепцію «Жака‑фаталіста». Цей суб'єктивізм пояснюють впливом на Дідро Стерна та його «Трістрама Шенді». Доволі поширеною є думка, що «Жак‑фаталіст» є романом стернського типу та втілює в собі світогляд, співзвучний примхливому та витончено ірраціональному сприйняттю потоку життя, що знайшло своє відображення в «Трістрамі Шенді». Таке трактування дещо деформує істинну сутність художнього задуму «Жака‑фаталіста». Вплив Стерна в романі Дідро має швидше зовнішній формальний характер. У Стерна Дідро запозичив формальний принцип подрібнення оповідання на окремі епізоди, за яким будується композиція роману. Проте, на відміну від «Трістрама Шенді», у Дідро цей прийом виконує іншу художню функцію. Він не несе в собі ніякого специфічного гносеологічного значення, він виконує нескладну функцію ретардації та використовується виключно з розважальною метою. Композиція «Жака‑фаталіста», яка на перший погляд здається складною та хаотичною, насправді, якщо уважно проаналізувати, виявляється раціоналістично чіткою. її принцип генетично споріднений з національною французькою літературною традицією, в якій прикладом для наслідування у Дідро є Рабле.

«Жак‑фаталіст» – це інтелектуальна гра автора з читачем та водночас філософська притча. З точки зору композиційної структури та жанрової специфіки, «Жак‑фаталіст» являє собою збірку новел, оповідань, анекдотів, алегоричних настанов, філософських притч, об'єднаних між собою певною фабулою та образом кмітливого слуги. Весь цей матеріал у своїй сукупності дає широке реалістичне зображення життя сучасників Дідро. Ідейним стрижнем роману є послідовна авторська світоглядна концепція. Дідро намагається залучити читача до співавторства, розбудити його розум, позбавити упередженості. Важко зрозуміти, хто є героями роману, а хто автором. Авторське «Я» виступає в романі не тільки у традиційній формі співрозмовника, що обговорює з читачем філософські питання. «Я» абсолютно відкрито вигадує роман на очах у читача, і саме про це говорить з ним. «Я» – такий самий персонаж роману, як і всі інші, але мудріший за них завдяки тому, що не приховує від читача, що роман являє собою якусь створювану цим «Я» умовність, яку, за бажання, легко змінити. «Я» повсякчасно повторює читачеві, що це зовсім «не роман», але «якщо читач захоче, може стати романом».

Перипетії нагромаджуються на шляху мандрівників, здавалось би, з однією фатальною метою: завадити Жаку розказати Панові історію свого кохання. Ця історія є своєрідним лейтмотивом подорожі Жака, її кінцевою метою, його мрією про щастя, якій волею неба судилося справдитися, але чи буде щасливим Жак від цього – то вже проблема його власного відношення, так би мовити, філософське питання: «Що є щастя?». У його постановці й полягає суть твору, а відповідь читач мусить шукати сам, тому що перефразуючи Овідія, на те йому небом і дано високе чоло, щоб підводити його до зірок.9

У кінцевому підсумку «Жак‑фаталіст» говорить про те, про що і «Черниця», і «Небіж Рамо» – про необхідність духовного звільнення особисті від упередження та забобонів, бо тільки духовно вільна людина може взяти на себе цілковиту відповідальність за своє життя.

Недаремно кажуть, що коли людина перестає читати Дідро, вона перестає мислити.
Наталія Косенко



Каталог: authors
authors -> Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
authors -> Коваленко діана олександрівна моделювання образів часопростору в сучасному українському романі
authors -> Ю. В. Сорока Хотин Історія України в романах
authors -> Василь іванишин
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 2
authors -> Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, том 1
authors -> Дисертація формування барокового стилю у творчості літераторів острозького кола
authors -> Василь Бережний
authors -> Жозе Сарамаґо


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   105


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка