І. О. Луценко 2-ге вид., перероб. і доповн. К.: Світич, 2013. 208 с.: іл. (Б-чка журн. "Дошк виховання"). Бібліогр.: с. 205-206



Сторінка33/173
Дата конвертації09.01.2020
Розмір6,25 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   173

Розділ 1. Наукові основи особистісно орієнтованого спілкування вихователя з дітьми

Стратегія побудови особистісно орієнтованого спілкування




емоційної підтримки і психологічний захист дитини. Процес розу­міння вихованця відбувається під час спілкування, діалогу з ним та ґрунтується на таких комунікативних уміннях вихователя, як вияв­лення свого розуміння у мовленні, що допомагає дитині глибше усвідомити власні наміри і бажання, вияв доброзичливості, зацікав­леності, уваги і поваги до маленького співрозмовника, використан­ня інформації, яку містять експресивні компоненти спілкування.

Позиція визнання дитини полягає у шанобливому ставленні педагога до індивідуальності вихованця, яка складається з особли­востей темпераменту, сприймання, нахилів, характеру, і відповідної специфіки інтересів, потреб, здібностей. Позиція визнання дорос­лим дитини дозволяє сприймати її як суб’єкт взаємодії, а не як об’єкт впливу. В умовах суб’єкт-суб’єктної взаємодії вихователь як ініціатор спілкування вбачає в малюкові також суб’єкта — активно­го, психологічно рівноправного партнера, здатного приймати або не приймати почуте (як внутрішньо — дитина мовчки не погоджуєть­ся, так і відкрито — дитина демонструє свою незгоду), доповнюва­ти, змінювати, брати участь у спільному пошуку правильної відповіді, нової інформації. Педагог враховує і те, що дошкільники можуть по-різному сприймати й усвідомлювати його слова, а тому зазна­вати різного впливу. Визнання індивідуальності дитини, її права бути собою зумовлює індивідуально- своєрідний шлях розвитку кожного вихованця, добір засобів, які актуалізують його функціонально-психо­логічні особливості. Отже, завдання вихователя не нівелювати дитя­чу індивідуальність, а бути учасником її формування. Визнання малюка як особистості сприяє вияву його свободи у спілкуванні з вихователем.

Позиція прийняття дитини — це кредо дорослого: «Я з тобою», «Я за тебе». Прийняття дитини — це не позитивна її оцінка, а пози­тивне ставлення до вихованця незалежно від того, тішить він дорос­лих у цей момент чи ні. Приймати дитину — означає утверджувати неповторне існування її особистості, з усіма властивими їй якостя­ми, як позитивними, так і негативними. Прийняття дитини — це насамперед поблажливе, терпляче ставлення до неї. Приймаючи малюка, ми засуджуємо його вчинки, а не його самого, прощаємо йому помилки і допомагаємо їх виправити. Дитина має бути впевне­на в любові дорослих до неї незалежно від її сьогоднішніх успіхів чи невдач. Дошкільники у спілкуванні з вихователем, який приймає їх, отримують стимул для розвитку, розкривають свої найкращі риси.

Цьому сприяють такі комунікативні вміння педагога, як спілкування з дитиною без постійного її осудження, надання змоги виговорити­ся, терпляче ставлення до плутаного пояснення, бурхливого вислов­лення почуттів або довгого монологу, відкритий вияв власних почуттів: легкий дотик, лагідний погляд, співчутливе мовчання.

Позиції розуміння, прийняття, визнання виявляються у чуйному ставленні до дитини і є найсприятливішими для малюка і його духо­вного розвитку. Дорослий же, на думку І. Д. Беха, дістає емоційне задоволення від спілкування з дитиною. Отже, сповнене особистіс-ного смислу, природне й невимушене спілкування збагачує обох учасників — дорослого і дитину.

Зауважимо: обопільне збагачення відбуватиметься, якщо не тільки дорослий виступатиме у ролі носія і транслятора цінностей, вироблених людством, що, безперечно, сприяє формуванню у дити­ни при спілкуванні з дорослим ціннісного ставлення до явищ дій­сності (І. Бех). Субкультура дитинства теж має свої цінності, які існують у формі дитячих уявлень про добро і зло, про честь і безчес­тя, про людську гідність. У малюків, вважав В. Сухомлинський, свої критерії краси… А краса — це кров і плоть людяності, добрих почут­тів, сердечних стосунків. Отже, дитина також є потенційним носієм цінностей у формі її уявлень, ідеалів, образів. На думку Ф. Дольто, дорослі мають визнати силу дитини як носія майбутнього і життєву силу дитинства як фермент оновлення суспільства.

І якщо малюк із довірою ставиться до вихователя й відкриває йому свій світ, безпосередньо і щиро говорить про власні почуття, прагнення, ділиться міркуваннями, мріями, таємними пережи­ваннями як найдорожчим, то тільки тоді відбувається діалог як спіл­кування внутрішніх світів його учасників і психологічно рівноправний обмін власними цінностями. Такий діалог справді збагачує обох учасників розмови, оскільки у процесі його перебігу виникає щось нове — у розумінні, ставленні, емоційно-чуттєвому стані у кожного співрозмовника. Цей процес можна розглядати як діалогізацію-монологізацію мовленнєвого спілкування під час якого зближу­ються смислові позиції дорослого і дитини, й абсолютні духовні цінності набувають особистісного смислу.

Отже, особистісно орієнтоване спілкування неможливе без вста­новлення суб’єкт-суб’єктних відносин між дорослим і дитиною. Характерним для нього є переважно діалогічна форма, де кожен учасник діалогу враховує індивідуальність свого партнера, орієнтує




40

41

1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   173


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка