І. Ф. Аршава, О. О. Назаренко посібник до вивчення курсу «психологія важковиховуваних дітей» Дніпропетровськ рвв дну


Вікові варіанти девіантної поведінки



Скачати 474,5 Kb.
Сторінка12/23
Дата конвертації25.03.2020
Розмір474,5 Kb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23
7. Вікові варіанти девіантної поведінки

Традиційним об'єктом вивчення в межах психології девіантної поведінки є психічна діяльність і структура поведінки дітей і підлітків. Довгі роки в науковій літературі не висвітлювалися питання девіантної поведінки зрілої (дорослої) і особливо немолодої людини. Вкладаючи в поняття поведінки, що відхиляється, лише алкоголізацію, схильність до правопорушень, суїцидальну й сексуальну поведінку, даний розділ психології залишав без серйозної уваги психологію новонароджених, немовлят, дітей молодшого віку. Девіантна поведінка вважалася виключно підлітковим феноменом. Подібний підхід у зв'язку з використанням нової наукової парадигми (феноменологічної психології) у вивченні поведінкових девіацій виявився неприйнятним.

Важливим для вивчення специфічних вікових особливостей девіацій є, зокрема, питання про критерії вікової поведінкової норми. Під віковою поведінковою нормою розуміється модель поведінки, система приписів, яких повинен дотримуватися індивід, щоб його визнали таким, що відповідає певному віку. В процесі оцінки вікової норми слід аналізувати різні особливості (стилі) діяльності, яким повинна відповідати людина певного віку:


  • комунікативний стиль (толерантність і компетентність у спілкуванні);

  • особливості саморегуляції поведінки (вольові характеристики);

  • інтелектуальні особливості (зокрема, здатність планувати, прогнозувати власну діяльність);

  • емоційні особливості;

  • психомоторні особливості (мімічний і жестикуляційний стилі);

  • стиль усної та писемної мови.

Вікові особливості комунікативного стилю вказують на факт більшої потреби в спілкуванні в дитини й підлітка порівняно з дорослою та літньою людиною. Саме внаслідок цього можна прогнозувати більш виражені емоційні реакції дитини на тиск з боку тих, хто її оточує, у вигляді «бойкоту». Комунікативний стиль передбачає компетентність у спілкуванні, тобто здатність точно й правильно розпізнавати психологічний стан партнера по спілкуванню, розуміти його наміри. Л.А. Петровська в комунікативну компетентність включає: 1) прагнення й уміння зрозуміти позицію партнера, проявляти велику увагу до його проблем; 2) інтерес до світу відчуттів партнера та розуміння його невербальних проявів; 3) установку на всебічність сприйняття, оцінки партнера; 4) уміння слухати партнера.

Комунікативна толерантність — це характеристика ставлення особи до людей, що показує ступінь її терпимості до неприємних або неприйнятних, на її думку, психічних станів і вчинків партнерів по взаємодії (В.В.Бойко). До неї включають: 1) інтелектуальну толерантність, що передає прийняття або неприйняття парадигм (зразок, тип, стиль) розумової діяльності конкретної людини; 2) ціннісно-орієнтаційну толерантність, складниками якої є стійкість до світоглядних ідеалів конкретної людини, її життєвих найближчих і віддалених цілей, інтересів, оцінок того, що відбувається; 3) етичну толерантність, що виражає ступінь прийняття етичних норм, яких дотримується партнер по спілкуванню; 4) естетичну толерантність, що характеризує згоду або незгоду зі сферою переваг, смаків і відчуттів, особливостей сприйняття людиною красивого і потворного, піднесеного і низького, комічного і трагічного; 5) емоційну толерантність, що передає переважання емоційного спектра реагування в умовах комунікації; 6) сенсорну толерантність, до якої входить, зокрема, переносимість сприйняття іншою людиною світу на рівні зорового, слухового, нюхового, смакового, шкірного й рухового відчуттів та ін.

Можна стверджувати, що комунікативні особливості людини мають вікову специфіку і нормативи. Комунікативна компетентність із віком збільшується, а комунікативна толерантність нерідко має хвилеподібний характер. Найвищою мірою толерантність притаманна дорослій (зрілій) людині. У дитини й літньої людини вона може бути зниженою.

До особливостей саморегуляції діяльності (самоконтролю) відносять способи контролю власних учинків, емоцій. Вони відображають межі допустимого, з погляду індивіда, характеру взаємодії з оточуючими. У дитячому й підлітковому віці саморегуляція має нестійкий пошуковий характер, у дорослому та літньому — сталий.

Саморегуляція базується на самооцінці й самосвідомості особи, рівні домагань і специфіці визначення цілей та способів їх досягнення. У молодому віці на відміну від інших періодів частіше виявляються крайні варіанти самооцінки (завищена або занижена), спостерігається тенденція до виражених її змін і коливань, тоді як самооцінка зрілих і літніх людей у нормі характеризується стійкістю. Механізми формування цілей також мають вікову нормативну специфіку. На думку Б.С.Братуся, у нормі в ході життя зазвичай виробляється вміння розрізняти різнорівневі цілі, змінювати залежно від обставин міжцільові відстані, з'являється здатність зайняти деяку ніби відчужену позицію спостерігача по відношенню до ситуації, що виникла. За наявності девіацій поведінки (зокрема, при патології характеру) відстані між реальними й ідеальними цілями, як правило, мінімальні, цільові структури «жорсткі», негнучкі, без вираженої динаміки змін.

Особливості інтелектуальної діяльності в певному контексті включають здатність правильно розуміти дії і наміри оточуючих людей, передбачати їх учинки, планувати й прогнозувати власну діяльність. У психології дані особливості позначаються терміном «антиципаційна здатність» (В.Д. Менделевич). Крім інших, вона має вікові закономірності формування. Відомо, що антиципаційна здатність у нормі формується до чотирнадцятирічного віку. До цього дитина не може правильно передбачати хід подій, планувати свої дії. Найбільшою мірою антиципаційна здатність у нормі властива особам літнього віку, що пов'язане як з процесом соціалізації, так і з підвищенням із віком рівня тривожності, що приводить до прагнення висувати надмірну кількість версій розвитку можливих подій і готуватися до них.

До вікових особливостей емоційного реагування відносять домінування певних емоцій, відчуттів в осіб різного віку. Враховуючи той факт, що емоції є похідними від задоволення або незадоволення потреб, а також збігу чи незбігу прогнозів людини з реальністю, які мають вікове забарвлення, можна виділити деякі специфічні емоційні переживання. Так, у дитячому й підлітковому віці на відміну від інших періодів частіше зустрічаються такі переживання, як радість, образа, розчарування, подив, страх. У немолодих частіше спостерігаються депресія, сентиментальність. Різняться «репертуар» і гострота переживань: від великого, яскравого й нерідко позамежного в дитини до мізерного, монотонного в старої людини. Багато відчуттів (особливо естетичних) з'являється в нормі лише в процесі дорослішання. Характерне переважно для зрілих людей є почуття ревнощів.

Специфічні вікові закономірності виявляються у сфері психомоторних характеристик (мімічний і жестикуляційний стилі, манера ходьби). Дитина й підліток частіше дорослої (тим більше немолодої) людини виявляють підвищену рухову й мовну активність. Моторика молодої людини відрізняється швидкістю, спритністю й проворністю. У нормі її міміка характеризується жвавістю, багатством і яскравістю, а жестикуляція – ряснотою й емоційною насиченістю. Саме тому деякі психопатологічні розлади зустрічаються виключно в дитини. До них належить гіперкінетичний синдром, що супроводжується зайвою руховою активністю й навіть психомоторним збудженням. Водночас моторика літньої людини відрізняється сповільненістю, плавністю, нерідко малою координованістю.

Стиль усної та писемної мови в нормі так само, як і психомоторні характеристики, має вікову специфічність. Більш виражена мовна активність спостерігається в молодшому віці. Мова відрізняється за темпом і швидкістю. У літньої людини швидкість мови сповільнюється, з’являється темпова одноманітність. Особливості писемної мови характеризуються специфікою почерку, який із віком стає більш стійким.

До критеріїв нормальності й анормальності дитини, дорослої та літньої людини слід відносити:



  1. Суб'єктивну задоволеність, характерну більше для зрілої людини, ніж для дитини й підлітка.

  2. Ідентичність, яка стає стійкою до 5 – 6 років.

  3. Інтегральність, цілісність, якої людина набуває в період тривалої соціалізації.

  4. Автономність, типову для гармонійного дорослого.

  5. Адекватність сприйняття реальності.

  6. Адекватне самопізнання, самопереживання й самооцінку.

  7. Толерантність до фрустрації.

  8. Резистентність по відношенню до стресу.

  9. Соціальну адаптацію.

  10. Оптимальне самоствердження.

Існування вікових варіантів девіантної поведінки відображає наявність стійких відмінностей психології людей різного віку, а отже, ціннісно-мотиваційної специфічності. Психологія підлітка пронизана прагненням бути задоволеним власною зовнішністю й мати можливість спілкуватися з однолітками, психологія зрілої людини характеризується ціннісною орієнтацією на такі соціально значущі сторони життя, як престиж, авторитет, імідж, реноме, репутація, фінансове та сімейне благополуччя, а психологія немолодої людини базується на значущості самого життя (у першу чергу, на його тривалості й необтяжливості). Із цього випливає, що девіантні форми поведінки можуть стосуватися найбільш істотних і цінних сторін життєдіяльності і можуть спостерігатися їх вікові варіанти.

Найбільш яскравими проявами дитячо-підліткової специфіки поведінки, що відхиляється від норми, вважаються акселерація та ретардація психічного й поведінкового розвитку. Девіація у вигляді акселерації може виявлятися в прискоренні психосексуального розвитку, коли в дитини або підлітка з'являються форми сексуальної поведінки, характерні для пізніших етапів, наприклад потреба в коїтальних контактах у дошкільному або молодшому шкільному віці, мастурбаційна поведінка в немовляти. Акселерація в психосексуальній сфері може виявлятись і в десинхронії розвитку. Прискорення психосексуального розвитку характеризується посиленням сексуального інтересу, почастішанням сексуальних ексцесів. Крім психосексуальної акселерації можливі й відхилення в поведінці у формі інтелектуального випередження. У подібних випадках дитина починає цікавитися діяльністю, не характерною для її віку (наприклад, дошкільник може займатися філософією). Можлива поява нетипової розсудливості, усебічності, сентенційності. У випадках істотного випередження дитиною за інтелектуальною діяльністю однолітків, особливо в життєвих питаннях, говорять про психологічний тип «малого старика».

Девіантна поведінка у вигляді ретардації психічного й поведінкового розвитку характеризується відставанням у формуванні вікових стереотипів поведінки. Це виявляється в психічному інфантилізмі, що відзначається збереженням у психіці та поведінці дорослого або підлітка особливостей, властивих дитячому віку. До інфантильних рис належать психологічне невміння розмежовувати ідеальні й реальні цілі, невідповідна віку наївність і прямодушність, дитяча захопленість, егоцентризм, формально-обов'язкове виконання боргу, небажання прогнозувати можливі майбутні небажані події. Так само спостерігаються підвищена образливість, потреба в опіці, схильність до різких коливань настрою та виражених афектних реакцій. Інфантилізм може охоплювати і ретардацію психосексуального розвитку, коли не відбувається природного становлення сексуальності (асексуальність). Крім того, можливі відхилення у формуванні таких ознак психосексуальної зрілості, як розуміння біологічного й соціального сенсу сексуальних дій. Останній параметр є важливий, оскільки на його базі нерідко формується поведінкова девіація, яка характеризується тим, що дитина або підліток часто стає жертвою сексуального насильства через інфантилізм і незрілість.

Клінічно окреслені специфічно дитячі форми девіантної поведінки включають: поведінку на базі фантазування, гіперкінетичну поведінку, так звані дитячі страхи.

Гіперкінетична (гіпердинамічна) поведінка характеризується в першу чергу руховою розгальмованістю, непосидючістю й іншими ознаками гіперактивності в поєднанні з порушеннями уваги (іноді вона позначається терміном «синдром дефіциту уваги»). Відмітними проявами даної поведінки є:


  1. Часто спостережувані неспокійні рухи в кистях і стопах (дитина крутиться, сидячи на стільці).

  2. Неможливість спокійно сидіти на місці, коли від дитини це вимагають.

  3. Відволікання на сторонні стимули.

  4. Нетерплячість (насилу чекає своєї черги під час ігор і в різних ситуаціях у колективі).

  5. Метушливість (на запитання часто відповідає не замислюючись, не вислухавши їх до кінця).

  6. Складність виконання для дитини деяких завдань (не пов'язана з недостатнім розумінням або негативною поведінкою).

  7. Погана концентрація уваги під час виконання завдань або під час ігор.

  8. Перехід від однієї незавершеної дії до інших.

  9. Неможливість грати тихо, спокійно.

  10. Балакучість.

  11. Настирливість (часто заважає оточуючим, втручається в ігри інших дітей тощо).

  12. Погане сприймання дитиною слів, звернених до неї, відсутність реакції на них.

  13. Неуважність (часто губить речі, необхідні в школі й удома, наприклад іграшки, олівці, книги і т.ін.).

  14. Зниження відчуття небезпеки (часто робить небезпечні вчинки, не замислюючись про наслідки, при цьому не шукає пригод або гострих відчуттів (наприклад, перебігає вулицю, не дивлячись)).

Дитячі страхи типові для дітей періоду раннього дитинства. Вони є гамою різноманітних за клінічною формою феноменів. Страхи можуть мати диференційований і недиференційований характер, бути нав'язливими, надцінними або маревними за структурою. Специфічні є нічні страхи й страх темряви.

У дитини з девіантною поведінкою на базі фантазування спостерігаються жвавість уяви, схильність до змішування вигадки, фантазії та реальності. Часто першою ознакою подібної поведінки стає своєрідність ігрової діяльності дитини, під час якої вона на тривалий період здатна «перевтілитися» у тварину, вигаданий образ або неживий предмет. Можливі різні шляхи формування даної девіації — від психогенно-особистісного, пов'язаного з формуванням і домінуванням шизоїдного або істеричного радикала в характері дитини, до ендогенного (шизофренічного), обумовленого порушеннями комунікативних здібностей.

Відхилення нормального розвитку і поведінки в дитячому віці мають украй різноманітний характер.

До типово підліткових девіацій, наприклад, відносять: дисморфоманічну і гебоїдну поведінку, дромоманію й піроманію, анорексію, поведінку на базі сором’язливості.

В основі дисморфоманічної (дисморфобічної) поведінки лежить помилкова переконаність підлітка, найчастіше дівчини, у наявності в неї фізичних недоліків. Такі підлітки вважають, що виглядають непривабливо, неестетично і навіть відразливо й потворно. Їх психічний стан характеризується комплексом неповноцінності. У поведінці це виявляється різким обмеженням кола спілкування, замкнутістю, аутизацією, схильністю розглядати й аналізувати свою зовнішність («симптом дзеркала»), прагненням кардинально виправити уявний фізичний недолік. Якщо дівчина переконана, що частина її обличчя (ніс, щоки, вуха, зуби, губи, підборіддя й ін.) або вся фігура є «потворна», така, що відштовхує від неї однолітків, то можливий вибір хірургічного виправлення «дефекту», наполегливе звернення до лікарів по допомогу. Іншим варіантом боротьби з «фізичним недоліком» (найчастіше пов'язаним із переконаністю в наявності надмірної ваги) є комплекс фізичних вправ або зміна харчової поведінки (відмова від їжі, використання особливих дієт). Переконаність у фізичних недоліках власного тіла в підлітка може мати як надцінний, так і уявний характер.

Гебоїдна поведінка характеризується дезорганізацією діяльності підлітка, вираженим інфантильним егоцентризмом, надмірним прагненням до самоствердження з грубою опозицією до оточуючих, повним ігноруванням етичних правил і цінностей, жорстокістю, вираженими садистичними нахилами, відсутністю жалості, співчуття — «моральним дальтонізмом» (С.О. Суханов), схильністю до імпульсної агресії, відсутністю почуття обов'язку, відповідальності, інтересу до продуктивної позитивної діяльності при посиленому патологічному інтересі до всього, пов'язаного з насильством, убивствами, знущанням, кривавими розправами, терористичними актами (В.О. Гур'єва, В.Я. Семке, В.Я. Гиндикин). Крім того, типовими для гебоїдної поведінки вважаються розгальмованість ваблень, примітивна мотивація гедонізму своїх вчинків, прагнення до негайної реалізації своїх потреб. Подібна форма девіантної поведінки зустрічається тільки при психопатологічному типі, найчастіше в структурі шизофренічного спектра розладів.

Дромоманія відзначається повторюваними втечами дитини з дому або зі школи, поїздками в інші райони міста чи інші населені пункти, прагненням подорожувати.

Піроманія виявляється в прагненні дитини або підлітка до здійснення підпалів.

Типовою для підліткового віку є також девіантна поведінка на базі сором’язливості. Її прояви – збентеження і боязкість, невміння спілкуватися з незнайомими людьми й страх перед спілкуванням, нездатність ефективно та результативно діяти в присутності сторонніх, боязнь неправильного розуміння або упередженого ставлення з боку оточуючих, зайва настирливість, утомлюваність. Поведінка сором’язливого підлітка характеризується замкнутістю, нелюдимістю, аутизацією, ігноруванням власних інтересів у вигляді відмови від будь-яких дій, спрямованих на отримання задоволення.

Специфічних виключно для періоду дорослості девіацій поведінки вкрай мало («трудоголізм»), тоді як таких, що зустрічаються переважно в осіб літнього віку, достатня кількість. До них, зокрема, відносять девіантну поведінку на базі ідей неповноцінності, егоцентричну й іпохондричну поведінку.

Перераховані форми девіантної поведінки в осіб різних вікових груп є специфічні для якої-небудь однієї групи. Проте вікові відмінності спостерігаються і в клінічних проявах інших форм поведінки, що відхиляється від норми.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка