Формування та втілення режисерського задуму на матеріалі аналізу вистави Д. Чирипюка «Перехресні стежки»



Скачати 68,37 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації29.01.2020
Розмір68,37 Kb.
  1   2


Формування та втілення режисерського задуму

(на матеріалі аналізу вистави Д.Чирипюка «Перехресні стежки»)

Новий сценічний синтез ХХ століття поставив режисуру у становище самостійного мистецтва. Саме тому проблеми режисури є не лише теоретичними, а й мають велике практичне значення для самого театру і науки про нього. Серед них питання про роль і значення формування та втілення режисерського задуму в структурі вистави є одним із найголовніших.

Виокремлення режисерського задуму як особливого етапу у створенні вистави є необхідним у дослідженні специфіки режисерської праці, оскільки саме режисерський задум є основним мотивом творчості режисера.

Режисерський задум – невід’ємна частина особистості режисера, його життєвого досвіду, поглядів тощо. Феномен режисерського задуму може досліджуватися з різних боків. Але виправданою лінією є й індуктивний шлях осмислення творчості конкретних режисерів з виділенням типових для них маркерів творчості, що визначають її унікальність. На підставі цього згодом можна робити цікаві та науково продуктивні узагальнення.

Тому зосередимо увагу на творчості сучасного режисера, народного артиста України Дмитра Чирипюка. Народився він у 1959 році. Закінчив Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Творча діяльність його розпочалась в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка у 1991 році. Вже з першої постановки, якою стала «Лісова пісня» Лесі Українки, Д.Чирипюк заявив про себе як про неординарну творчу особистість із своєрідним світобаченням, тонким відчуттям драматургічного матеріалу.

Ці риси режисера проявились і в роботі над легендарним спектаклем «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, де він працював як режисер поряд із майстром режисури, художнім керівником театру, народним артистом України Сергієм Данченком (що, як відомо, був головним постановником цього шедевру). Така практика не могла не позначитись на творчому зростанні митця.

Сьогодні Чирипюк працює у найрізноманітніших театральних жанрах. Здійснює постановки в Івано-Франківську, Чернівцях, Коломиї, Одесі, Ужгороді. Його творчій палітрі притаманне прискіпливе і водночас універсальне бачення загального режисерського задуму, а глибока обізнаність із музичною культурною спадщиною надає можливість творити у виставах яскраві музичні акценти. Все це вимагає і влучності, а водночас лаконічності декоративної побудови, на тлі якої головним є людське і загальнолюдське, хоча й скраплене деталями атмосфери конкретного зображуваного середовища.

Велику увагу у своїй творчості Дмитро Чирипюк приділяє постановці саме української класики [1]. Тяжіння до національної класичної драматургії режисер пояснює так: «…Просто є код нації, який я інтуїтивно розумію. Я розумію вишиванку хрестиком, бо це моя образність. У наших класиків у будь-якому творі немає мілкотем’я, а закладений цілий космос. Потрібно лишень уважно прочитати, аби це відчути. Там завжди є щось сакральне, а я це постійно шукаю» [2].

Окремою постаттю в українській літературі для Дмитра Чирипюка постає Іван Франко. Про своє особливе ставлення до нього режисер каже: «Найперше, про що думаєш, говорячи про Івана Яковича, він у нас зовсім не розкритий. Це такий титан! Переклади з 14 мов, доктор філософії, величезна кількість творів майже в усіх жанрах. Справжня глиба! А ми ще його зовсім не осягнули. І ані шкільна програма, ані наш культурний простір справжнього розуміння його ще не дали. Я і надалі маю намір звертатися до творчості Франка й нині перечитую його твори» [2].

Сакралізоване та трепетне ставлення до української класики і постаті Івана Франка втілилось у постановку Д. Чирипюком вистави «Перехресні стежки», яка стала візитною карткою Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. З одного боку вона здобула визнання у експертному середовищі, про що свідчать отримані нагороди, а з іншого, – є для багатьох глядачів найулюбленішою виставою.

За словами Чирипюка задум поставити виставу «Перехресні стежки» виник так: «Богдан Ступка, наш художній керівник, якось сказав мені: «Знайди для нової постановки хороший український матеріал. Як на мене, в Івана Франка». Тоді я перечитав багато літератури. Зупинився на «Перехресних стежках», які давно знав. Ця повість мені подобалася, але вона така об’ємна, насичена великою кількістю тем і ліній, що в них можна загубитися. І тема судочинства, і жінки в суспільстві, і тема втраченого кохання, і невідворотності долі, і ще, й ще… Тому я вирішив у своїй сценічній версії спинитися на чомусь одному – вибрав романтично-психологічну лінію» [2].

Режисер зосередив увагу на висвітленні й проникненні у найпотаємніші недра людської душі чотирьох персонажів: Рафаловича, Регіни, Стальського, Барана. Саме ці постаті завдяки геніальній уяві І. Франка являють читачеві глибинне, втаємничене поняття фатуму. А саме складну внутрішню боротьбу між божественним і диявольським. Вічний пошук ідеалу жіночності і любові, а замість цього фатальна жінка, нічні жахи, афекти, хворобливі ілюзії, за якими – порожнеча.

Режисер, свідомо уникаючи ефектної театральності, використав мінімальні, а від того такі яскраві зовнішні засоби виразності: разом із сценографом він перетворює сценічний майданчик у химерний світ задзеркалля, де персонажі, їхнє минуле і майбутнє живе своїм життям. Їхні долі у цих велетенських дзеркалах ніколи, ні за яких обставин, не можуть зустрітись. Вони ніби приречені на вічне блукання, пошуки спорідненої душі, але кожного разу наштовхуються на холодне скло. Без затишку, без тепла, без розуміння. Герої ніби розчиняються на вуличних перехрестях, у мерехтінні дзеркал, під вічною мрякою ліхтарів і п’яною білою пеленою снігу.

Цей вишукано-аскетичний модерн помножений на глибинну жорстокість внутрішньої боротьби персонажів з їх хворобливими амбіціями, бажаннями, любов’ю-ненавистю, жахами, як це не парадоксально призводить до справжнього катарсису в глядацькому залі.

Ось що каже про виставу «Перехресні стежки» сам постановник: «Вистава не потребує реалістичного сприйняття, ми ніби на все споглядаємо збоку. Хотілось про філософські речі говорити дохідливо, легко, зрозуміло для глядачів. Переважно фарсового стилю виставі надає масовка, яка створює атмосферу тогочасного Львова» [2].

Важливе значення в реалізації режисерського задуму відіграє постановочна група та актори. Д. Чирипюк так пояснює формування творчого колективу: «Поки я не створю своєї команди, я не працюю над постановкою. Спочатку даю прочитати твір акторам, – хочу бачити їхню реакцію на цей матеріал, чи відкриваються вони на нього. І якщо актор «не хворіє», в кращому сенсі цього слова, матеріалом, то працювати з ним не варто. Так само і з постановчою групою. Я сказав художнику Андрію Дочевському: «Мені тут потрібне якесь задзеркалля…», він миттєво підхопив цю ідею і дуже точно створив сценографію з мінливими дзеркалами. Із композитором Юрієм Шевченком ми співпрацюємо вже понад 20 років, він рідкісний автор музики в театрі. Здавалося б, як пояснити глядачеві, чому герої раптом починають танцювати. А тут завдяки пластиці Ольги Семьошкіної зрозуміло. Ось це все народжує дуже тонкі образні речі. Мені взагалі важливо створювати стиль і зберігати його протягом усього твору» [2]. І ще: «Дуже важливо, що акторська команда теж точно збита і дуже професіональна. Взяти того ж Петра Панчука, який часом грає на межі людських можливостей. А коли Олег Стальчук грає свій монолог із сорочкою, чути подих кожної людини. Я дуже ціную, коли у виставі є акторська енергія, що переходить у глядацьку залу» [2].

Олександр Форманчук у ролі Рафаловича дуже гармонійно передає образ українського інтелігента, з його постійними пошуками і душевними переживаннями та рефлексіями. Вдало втілена складна роль Регіни Твардовської Оленою Івасів-Фесуненко, в якій, з одного боку, маємо врівноважену, романтичну, тендітну жінку а з іншого, – істеричну особу, доведену чоловіком-садистом на межу нервового зриву.

Вистава «Перехресні стежки» – це і вальс романтичних почуттів Регіни й Рафаловича, і елегія драматичних стосунків Стальського і Регіни. Окрім того, не менш щемливою наскрізною історією є життя двірника Барана, яка додає постановці фатального відтінку [3].



Підсумовуючи, зазначимо: для успішного втілення режисерського задуму у виставі має поєднатись ряд важливих чинників. По-перше, режисер має відчувати автора твору, епоху про яку в ній йдеться, національні коди, архетипи. По-друге, важливо підібрати колектив однодумців – постановочну групу та акторів, які справді перейнялися драматургічним матеріалом.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка