Державний вищий навчальний заклад



Сторінка84/305
Дата конвертації29.03.2019
Розмір3,71 Mb.
1   ...   80   81   82   83   84   85   86   87   ...   305
Теодорова Вікторія

студентка 5 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Бойко Л. П.
АКСІОСФЕРА «ЩОДЕННИКІВ» ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

На формування особистості Олеся Гончара великою мірою вплинуло дитинство в с. Суха на Полтавщині. Саме спілкування з рідними лягло в основу аксіосфери митця. Сімейна атмосфера і традиції сформували ментальність майбутнього письменника. Він писав: «У дитинстві я був дуже релігійний. Найперш завдяки бабусі. І те почуття, що відтоді лишилось, не раз потім допомагало мені в житті й у творчості» [1, с. 366]. На релігійний світогляд Олеся Гончара впливали кілька чинників, які й становлять особистісні ціннісні орієнтири. Митець обурювався, спостерігаючи за байдужістю влади до руйнування храмів і монастирів: «Знов підпал. На цей раз пожежа у Видубецькому монастирі…Жахливо все це, соромно перед собою, і перед дітьми, і перед світом. Настрій – жити не хочеться» [1, с. 38]. Коли ж влада нарешті доросла до того, щоб відбудовувати культові споруди, Олесь Гончар щиро радіє таким змінам: «…Андріївську зараз реставрують, іноді йдемо з кимось із друзів глянути на неї вночі – що за краса! Справді божественна» [1, с. 38]. З огляду на це можна стверджувати, що однією з аксіологічних опозицій у «Щоденниках» митця є домінанта «руйнування-створення, підпал-реставрація».

Олесь Гончар часто звертається до питань сакрального. У його текстах святість постає моральним ідеалом поведінки. Саме тому прикметники святий, ангельський у поєднанні з абстрактними і конкретними іменниками надають останнім позитивного значення: «святі гори» [1, с. 416], «святий труд» [2, с. 120], «святе слово любов» [2, с. 230], «святий день» [2, с. 387], «свята свобода» [2, с. 507], «свята правда» [2, с. 532], «свята література» [2, с. 548]. Син степів, він гостро відчував єднання з природою і ототожнював її красу з божественним: Божа духмяність весняних полів...Так, Божа. І хліба духмяність – це все ніби даровано нам від сил передвічних... [1, с. 454]. Діаметрально протилежною семантикою наділені лексеми, пов’язані з лихими силами: диявол, сатана, чорт. Подібна тенденція сягає переконань дитячих років: Я виріс у хаті, де не було лихослів’я [2, с. 454]. У зв’язку з цим зазначені лексеми використовуються для позначення найжахливіших, з точки зору гуманіста, явищ: 32 роки тому в диявольськім вогні зникла Хіросіма [1, с. 311], …як вершина сатанинського зла, як вершина всіх дотеперішніх злодіянь — цей Чорнобиль [2, с. 318]. Якщо розщеплений атом показав своє обличчя явними наслідками, то не менш жахливу роль відіграє прихована загроза технократизму: Особливість цієї диявольської механіки в тому, що, навіть даючи владу людині, відбирає в неї оточення, товариство, робить її самотньою [1, с. 170]. Порятунок людства митець вбачає у поверненні до духовних витоків, але якраз проти них змагаються новітні сили зла: Цивілізація сучасна несе на собі якийсь карб сатанізму. Ніби заповзялися руйнувати людину, позбавити її духовності [2, с. 16]. Таким чином маємо ще одну опозицію «божественне-сатанинське», що втілюється в протистоянні «добра-зла». С. Ігнатьєва відзначала, як чітко «простежується у сакральному дискурсі Олеся Гончара діада «небо» – «Бог» [3, с. 123]. Опозиційним до неба виступає пекло, як осердя світового зла, відповідно до християнських уявлень наділене найнижчою оцінкою. Незвиклий до лихослів’я письменник співвідносить пекло переважно з фашистським полоном (пекло харківської Холодної гори [2, с. 234]), чорнобильською катастрофою (атомне пекло на Прип’яті [2, с. 237]), сталінщиною (у пеклі тоталітаризму [2, с. 463]) і знедуховленням (пекло урбаністики [1, с. 304]), що відповідає семантиці зла, болю, страждання. Олесь Гончар належав до тих, кому довелося довгими роками жити в пеклі [2, с. 263], тому опозиція «небесне» – «пекельне» широко представлена в щоденникових записах.

Олесь Гончар – дитя природи. Тому з невичерпною ніжністю він згадує степ і милується його іноді суворими краєвидами: В степу, – справді як в океані, – тебе поглинає відчуття простору [1, с. 309]. Налаштований на загострене відчуття прекрасного, він болісно переживає, коли стикається із сірим неживим містом цементу: …цивілізація дійшла свого самозаперечення. Бетон, метал, естакади, гуркіт, чад… [1, с. 134]. Як гармонійній частині природи, письменникові добре серед зелених дерев, але він розуміє, що від залізної руки міста нікуди не подінешся: Садочок молоденький, бджола в малині бринить – і тихо-тихо... Мені теж не хочеться повертатися звідси в пекло урбаністики [1, с. 304]). Опозиція «природне» – «урбаністичне» є відображенням певної боротьби життів: дитячого – під синім небом, дорослого – між бетонних новобудов.

Отже, духовне життя Олеся Гончара об’єднує кілька нерозривно пов’язаних сфер: інтелектуально-духовну (світ книги), почуттєву, сферу природи, яка поєднує в собі духовне, моральне і естетичне. На формування особливого духовного простору письменника з раннього дитинства впливало традиційне християнське виховання в поєднанні зі знанням про народне життя та звичаї, віра в краще в людині та природну її суть.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   80   81   82   83   84   85   86   87   ...   305


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка