Державний вищий навчальний заклад



Сторінка79/305
Дата конвертації29.03.2019
Розмір4,44 Mb.
1   ...   75   76   77   78   79   80   81   82   ...   305
Смьордова Наталя

студентка 3 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Горбач Н. В.
«…МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ НАВПАКИ»: ПРОБЛЕМА РОДИННОЇ ДИСКРИМІНАЦІЇ ЖІНКИВ РОМАНІ М. МАТІОС

У романі «…Майже ніколи не навпаки» М. Матіос виступила філігранним майстром у творенні жіночихобразів. Вони – не просто особи, відмінні від чоловіка, чи вічні берегині домашнього вогнища. Вони – жінки з непростою долею, що вимушені виживати в екстремально важких умовах.

Доця Чев’юк, ПетруняВарварчук і Теофіла Кейван – три основні жіночі образи роману. Недарма основні колізії проходять саме в час їхніх молодих років: авторка дає зрозуміти, як жорстокі й подекуди несправедливі умови починають гартувати дівочу натуру, поступово формуючи новий, згідливий та покірний характер – якраз такий, який потрібен для типової родини в Тисовій Рівні й у всьому патріархальному суспільстві. Але читача очікує несподіване відкриття: у творі в приблизно однакових умовах формуються зовсім різні характери.

Жодна з трьох героїнь не залишилася в рідній хаті й перейшла жити в родину чоловіка, усвідомлюючи, що присвятить все життя веденню господарства й вихованню дітей. Передісторії заміжжя Доці й Теофілиневідомі, а отПетруня стала заручницею статків майбутнього чоловіка й рідного батька, жертвою селянської «шлюбної дипломатії». Читаючи роман, можна зробити висновок, що Доця була щаслива у шлюбі з Павлом, нажила чотирьох дітей, але потерпала від підступності свекрухи й інших невісток. Авторка не приховує жалю до героїні, говорячи, що їй «судьба приписала бути сестрою-жалібницею» [1, c. 53].Водночас цей образ певною мірою ідеалізований, оскільки, попри життєві труднощі, підступи з боку родичів, смерть близьких людей та зубожіння,Доця не втратила сили духу, не перестала бути надійною опорою для чоловіка.

На прикладі Петруні та Теофіли письменниця демонструє досить серйозну проблему подружнього життя, не загострюючи увагу на рутині та побутових дрібницях жителів села періоду Першої світової війни. Замість цього М. Матіос заглиблюється в психологію чоловіка й жінки, інтимні тонкощі їхнього співжиття. Розгляд цієї теми недарма розпочато з образу Петруні, що п’ятнадцятирічною дівчиною віддана за чоловіка, який чи не старший за її батька. За допомогою лаконічного епізоду із життя родини Дячуків авторка показує, що такі шлюби були не просто звичною, але й очікуваною справою: «Розказувала<…> бабця Калина: вона, малолітня нерозумниця, зачувши, що батько віддає її за сільського війта-вдівця з трьома дітьми, бігала довкруж хати, як теля, випущене після зими на пашу, з радісними криками, підскакуваннями та вигойкуваннями: «Віддаюся! Я нарешті віддаюся! Божечку, дай мені скорше дожити до завтра!»[1, c. 84]. Давня традиція, укорінена в свідомості людей на тривалі роки, нинішньому поколінню видається травматичною, як і роздуми Гаврила Дячука: «А дівці вже п'ятнадцятий рік. Навіть сметана на молоці скисає, якщо її довго не збирати» [1, с. 84]. Гаврило любить доньку і, як будь-який батько, бажає їй лише добра, однак у його свідомості добро має лише матеріальні виміри. Зумовлюється цей вчинок і почуттям власної гідності Гаврила, який тішитьсяз перспективи стати тестем значної людини в селі. Уклавши «договір», батько фактично прирік доньку на безправне й безрадісне існування.

Долі Петруні та Теофіли де в чому схожі. Теофіла теж прожила все життя у становищі речі, почуттями якої її власний чоловік ніколи не переймався. «Отож не було нічого дивного в тому, – зазначається в романі, – що багатолітні Грицькові досягання навпомацки молодого тіла <…>мало коли будили в Теофілі цікавість до поквапливого, нібито й нешлюбного, а радше злодійкуватого – переважно похапливого й нетривалого – нічного дійства плоті. Радше навпаки, хазяйновиті – безперешкодні – чоловікові домагання породжували мовчазну, добре приховувану відразу й непоказний спротив» [1, c. 147]. Про Петруню ж авторка говорить устами Івана: «Петруня до тої справи… ну, тої, яка стрімголов пустила не одного розумного чоловіка, цікавості не має, бо не знає, що то таке. Хліб пекти знає, ткати й шити знає, сіно вистояти й корову до бика пустити знає» [1,с. 113], так демонструючи непорочність та простоту дівчини.

Петруня залишалася незайманою навіть після шлюбу, однак, зустрівшись із Дмитриком, вона не змогла опиратися пристрасті. Сам він зізнається в цьому, будучи вже на смертному одрі: «Видить Бог, я не хотів її займати… Ні, не так… я хотів, але не навмисно. Я не вмів. Я знав, що Іван воює. Що не вольно мені. Але як уздрів на сходах її голе тіло…» [1, с. 25].М.Матіоспоказує разючий контраст стосунків Івана та Дмитрика з Петрунею: перший ставиться до неї як до речі, другий – як до коханої жінки. Тому смерть Дмитрика сприймається не тільки як смерть людська, але й як загибель щирих почуттів під тиском антигуманних патріархальних законів. Петруня й Теофіла обидві переступили шлюбну обіцянку, але епілоги їхніх історій були різними. Якщо Петруня захистила себе і свою гідність від чоловікової зневаги й жорстокості, то Теофіла до кінця життя залишилася під моральним гнітом чоловіка-деспота.

Отже, визначальною рисою жіночих образів роману «…Майже ніколи не навпаки» є витривалість перед іспитами долі і моральна вищість. Розкриваючи образи трьох жінок – Докії, Петруні та Теофіли, – авторкадоводить, що патріархальні родини, створені за розрахунком, на грубій силі та беззаперечному авторитеті чоловіка, виявилися вразливішими перед зовнішніми обставинами, ніж подружжя, що будували свої стосунки на любові і повазі одне до одного.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   75   76   77   78   79   80   81   82   ...   305


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка